Мені часом здається, що всі ми ніби купаємося в каламуті цілеспрямованої пропаганди – політичної, партійної, ворожої і навіть «своєї», вітчизняної. Кожна без винятку претендує  на істину і правдивість в ім’я своїх цілей. Простому смертному надзвичайно важко відділити зерно від полови. Стало звичним посилатися  на Геббельса з його меседжем – «Чим більша брехня, тим швидше їй повірять».

Але я мовчу, тому що переважну більшість свідомого життя був  на «гачку»  компартійної  пропаганди, під вмілим тиском її адептів  з того «гачка» не зірвався досі, хоча прозріння й  настало.

Якось, передивляючись свої  краєзнавчі архіви, я натрапив на поетичний доробок Е. Козакевича часів Другої світової  війни про драматичну картину боїв за Ковель у липні 1944 року.

У власному перекладі з російської пропоную тобі, мій зацікавлений читачу, уривок з того вірша, який, на мою думку, є актуальним для нашої сучасної  дійсності:

Був день, як день, звичайний

            липня день,

Якби не пекло, задимлене

  імлою,

Здавалося б, що

  смертоносних  куль  пісень

Летить до нас важкою

    медоносною бджолою.

Так, це було пекло з усіма його

  котлами,

Звичайне пекло,  війни

           кипіння – місто все

Здавалось пасткою,

  приречене  смертями.

Куди обов’язок й наказ мене

  несе.

Дощенту спалене, розрите

          мінами –

Картини страшного

  бездонного провалля.

Переді мною відкривалося не

         місто, а руїна,

Що на Варшаву шлях прямий

  перекривало,

Уламки вулиць, черепиць,

  покрівель,

Посічена осколками

  сплюндрована земля –

Десь у книжках це місто

  називалось Ковель:

Тепер – страшна безвихідь,

         як сама війна.

Заколисаний комуністичною пропагандою про подвиги «визволителів», я  не задумувався над тим, хто має нести відповідальність за ці  масштабні руйнування, крім нацистів.  Знищено вокзал, костел, церкви, підприємства.  З 4 тисяч житлових будинків дощенту зруйновано 3 тисячі (на світлинах – руїни Ковеля. 1944 р.).   

Німецький гарнізон, маючи коридор безпеки, безперешкодно покинув  місто, і коли «визволителі» кинулися наздоганяти противника, то  потрапили в засідку, зазнавши величезних втрат в районі села Перевали у броньованій техніці та живій силі.

l

Мій, шановний читачу, скажи: тобі  ті жахливі картини війни не нагадують сьогодення?

Маріуполь, Ірпінь, Буча, Сєвєродонецьк у своїй стратегії і тактиці, у руйнуваннях і жорстокості, як дві краплі води, схожі на так звану «ковельську операцію». Вони ідентичні тому, що і  в 1944  році, і сьогодні руйнування житла, промислових об’єктів інфраструктури здійснювала і здійснює російська, точніше  рашистська, армія, в планах якої значилося  тотальне знищення всього і  вся.  Вигоріла земля – це не тактика війни, а усвідомлений геноцидний злочин (і тоді, і  зараз) проти  народу.

Так, так: саме червоноармійські гармати і міномети, літаки і  танки нищили  все живе і  суще, бездумно атакуючи захищені позиції нацистів, про що  вище згадувалось. Радянська  пропаганда всі злочини війни вміло перевела на гітлерівців,   і замість покарання за злочини війни Радянський Союз став одним із головних обвинувачувачів на Нюрнберзькому процесі. Більше того, у Києві в січні 1946 року відбувся  суд над тими, хто скоював нелюдські злочини саме в Україні. Такий  собі своєрідний пропагандистський «Нюрнберг-2».

Цей судовий процес чомусь маловідомий, тому озвучимо короткі епізоди цієї події, висвітлені в газеті «Експрес» (від 27 квітня – 5 травня цього року) у статті.   “У Києві також був свій «Нюрнберг»: «На лаві підсудних опинилися три генерали, один підполковник та нижчі  за званням військовослужбовці  — аж до оберєфрейтора й  вахмістра.  Загалом 15 осіб, котрі в роки війни були комендантами Коростишева, Коростеня, Первомайська та інших українських міст, а також начальниками таборів військовополонених, керівниками жандармерії різного рівня, військовослужбовцями дивізій СС та поліцейських батальйонів. Тобто ті, проти кого були знайдені обвинувальні документи або були покази живих свідків їхніх злочинів».

Логіка самовиправдання злочинів завойовників – чи то нацистів, чи то теперішніх рашистів – у своїй суті однакова. Ось невеличкий штрих до нашої тези:

«Скажімо, 42-річний оберлейтенант Йогшат розповів, що за його вказівкою  розстріляли місцевих жителів, котрі не бажали виїжджати з міста. А розстріл дітей пояснив так: «Їм було б важко існувати без батьків».

Не гублячи головної теми – пропаганди – зазначимо, що суд, який тривав 11 днів, оприлюднювався вибірково – виступи прокурорів транслювалися по радіо, адвокатів – ні!

Та повернемося до фінальної частини суду:

«Вирок був суворий. 12 обвинуваченим присудили смертну кару. Трьох наймолодших за званням відправили у табори на каторжні роботи  терміном від 15 до 20 років. Проте через 9 років їх амністували».

А ось як описує автор статті М. Заверуха процес історичної страти нацистських злочинців:

«Уже наступного дня на теперішньому Майдані Незалежності спорудили шибеницю. Зібралося приблизно 200 людей. Допитливі навіть залізли на дахи. З боку Хрещатика заїхали чотири вантажівки з відкритими платформами, в кожній з яких на соломі лежали по три злочинці в кайданках. Їм на шиї закинули зашморги, які одним кінцем кріпилися до шибениці. Щойно зачитали вирок, вантажівки від’їхали і нацисти загойдалися в повітрі. На шиї підполковника Труккенброда обірвалася мотузка. У такому випадку за  неписаними правилами, які існували з давніх часів, йому мали б подарувати життя. Але присутні люди цього не зрозуміли б. Тому принесли запасну мотузку, й повісили вдруге. «В якусь мить натовп зніс огорожу до шибениці. Люди з інвалідністю, котрі постраждали від нацистів, стали палицями бити трупи. Повішених німців зняли лише надвечір…».

Беззаперечно, зло має бути покаране і вирок  виконаний.

l

Сьогодні Генеральна прокуратура України збирає докази про скоєні злочини армією РФ для міжнародного суду в Гаазі — «Нюрнберга-3».

Крім того, в Україні розпочались судові процеси над рядовими рашистами, які розстрілювали мирних громадян на Київщині та в Чернігові. Ці кроки схвалює весь цивілізований світ. Проте агресори продовжують вбивати наше мирне населення.

Пропагандистська машина московії нахабно і цинічно виправдовує ці злочини і намагається перекласти вину на ЗСУ. Більшість росіян вірить, що це Україна хотіла напасти на росію, а їхні солдати борються з нацистами та мілітаристами, виправдовуючи  мародерство, насилля і вбивство мирних українців.

Пропаганда – найнебезпечніша зброя ворога. «І на сторожі поставлю слово», — віщував Тараса Шевченко. Сьогодні надзвичайно важливо ставити слово Правди на сторожі нашої Незалежності. В нас є сили і вміння, щоб успішно протистояти ворогу, боротися, перемагати, а  разом із тим підносити славу  українську  над  світом.

В контексті порушеної мною теми хочу сказати таке. Незважаючи на всі злочини сталінського режиму, ми не повинні забувати про тих, хто зі зброєю в руках у роки Другої світової війни боровся з нацизмом, впавши смертю хоробрих на полях кровопролитних битв. Так, вони воювали у червоній армії, але вони – такі ж жертви тоталітарної системи, як і ті, кого репресували, розстріляли, замордували в концтаборах. Наш святий обов’язок – свято берегти пам’ять про них.

Як свідчать  архівні дані, у тій страшній війні, не менш жорстокій, аніж сучасна, загинули на фронтах, померли в концтаборах, зникли безвісти  декілька  мільйонів українців! Їх неможливо забути, бо серед полеглих – наші діди і прадіди, батьки, матері і сестри.

Вони – не окупанти  і колаборанти, як дехто сьогодні твердить, а герої, подвиг яких  нині продовжують воїни Збройних Сил України, формувань територіальної оборони, волонтери, медики.

…Пам’ять стукає у серце. Вона наштовхує на роздум: «З чим я маю прийти до могил рідних і близьких – з осудом чи квітами?».

Я вибираю квіти.

Анатолій СЕМЕНЮК.  

Мені часом здається, що всі ми ніби купаємося в каламуті цілеспрямованої пропаганди – політичної, партійної, ворожої і навіть «своєї», вітчизняної. Кожна без винятку претендує  на істину і правдивість в ім’я своїх цілей. Простому смертному надзвичайно важко відділити зерно від полови. Стало звичним посилатися  на Геббельса з його меседжем – «Чим більша брехня, тим швидше їй повірять».

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 487

Після війни психологічної підтримки потребуватимуть близько 15 мільйонів українців. Про це раніше заявляв Міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко. Психологи підтверджують: українці опинилися в умовах ненормальної реальності. І ледве не кожен зараз відчуває тривогу, страх, пригнічення. Проте відчувати ці емоції в такий час – цілком нормально. Набагато важливіше – не застрягати в них і продовжувати жити фізично і психологічно здоровим життям.  

За визначенням ВООЗ, психічне здоров’я – це стан добробуту, коли людина може справлятися зі стресами, плідно працювати і робити внесок у свою громаду  або у свою спільноту. Зараз всі ці чотири компоненти психічного здоров’я опинилися під важкими ударами через війну. Тому це вимагає від кожного здобувати навики та вміння справлятися зі стресовими ситуаціями.

«Перші 3-4 тижні була реакція реагування. Ми реагували на вторгнення. Шок був у кожного громадянина, в кожного мешканця України, – розповіла Вілена Кіт, психоаналітикиня, координаторка Кризової Психологічної Служби Львова, під час дискусії у Медіацентрі Україна. –  Потім 2-2,5 місяці була рефлексія, коли ми міркували, що ж робити. Зараз відбувається вже процес реконструкції. Ми всі пережили втрату, отримали відчуття втрати безпеки. У кожного були плани на життя, на літо, були ділові плани. Це були плани розвитку. Однак зараз ми мусили провести корекцію, бо нам треба вижити. Перепланувати нові маршрути, зрозуміти, що робити».

Те, що психологічна адаптація повільно, але все ж таки відбувається, підтверджують соціологічні дослідження. За даними Соціологічної групи «Рейтинг», люди поступово вирівнюють психоемоційний стан і беруть під контроль стресове навантаження. Якщо у квітні за п’ятибальною шкалою оцінка стресового стану була на рівні 3,5, тобто радше високий рівень, то на сьогоднішній день уже близько 2,9.

Як морально вистояти  

Попри оптимістичний рух у напрямку вирівняння психологічного стану, певні проблеми залишаються: дуже багато людей скаржаться на втому, почуття виснаженості.

Психологи зазначають, що українцям варто готуватися до «марафону». І важливо в процесі так розрахувати свої сили, щоб «добігти» до фінішу. 

«Наше завдання як суспільства – продовжувати творити життя, розвивати резільєнтність. Резільєнтність — це така стресостійкість. Наслідки війни для України з одного боку — це травма, але з іншого — це і зростання. Люди, які впоралися зі стресом, потім мали посттравматичне зростання. 

Ми з цієї війни маємо шанс вийти кращими, сильнішими, на зламі — відновитися», –  каже Галина Нетлюх, виконавча директорка Інституту психічного здоров’я УКУ та представниця Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії.

Із порад, які надають психологи: перш за все, пам’ятати про те, що війна прийшла в життя, а не життя є війною. Людина має дозволити собі бути не такою, як в мирний час. Адже почуватися розгубленим, відчувати тривогу – це абсолютно нормально в тих стресових умовах, в яких ми опинилися. 

Важливо почуватися вільним міняти плани, бути гнучким. Піклуватися про тих, хто потребує цього. Бути чуйним, поступливим, турбуватися про оточення, не створювати зайвих конфліктів. Налагоджувати стосунки із зовнішнім світом і соціалізуватися. Насолоджуватися буденними речами, які досяжні там, де перебуває людина. 

Психологічна освіта важлива

У формуванні психологічно здорового суспільства також важлива робота громади і держави. Психологи підкреслюють: психологічна освіта надзвичайно важлива. Люди мають ставитися до базових знань про своє психологічне здоров’я так само, як і до знань про здоров’я фізичне.   Адже депресія – це психологічна простуда.

Тому держава має побудувати систему турботи про психологічний стан суспільства. Під час дискусії в Медіацентрі “Україна” Орест Сувало, координатор розвитку послуг в громадах україно-швейцарського проєкту «Психічне здоров’я для України», наголосив, що вже розроблені алгоритми, як надавати психосоціальну підтримку під час війни. 

«В першу чергу, це задоволення базових потреб людей (прихистки, їжа, дах, безпека). Другий рівень – це підтримка родини (сімейні зв’язки, комунікація, підтримка громади). Третій рівень – неспеціалізована допомога в сфері психічного здоров’я, яку може надати соціальний працівник, психолог в школі чи соціальній службі. І аж останній рівень, який буде потрібний меншій кількості – це медична спеціалізована допомога», – сказав він. 

Орест Сувало підкреслив, що ці маршрути треба налагодити на рівні громад. Щоб якомога менше людей доходили до 4 рівня і потребували спеціалізованої, дорогої допомоги.

Оксана КОВАЛЬ. 

Після війни психологічної підтримки потребуватимуть близько 15 мільйонів українців. Про це раніше заявляв Міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко. Психологи підтверджують: українці опинилися в умовах ненормальної реальності. І ледве не кожен зараз відчуває тривогу, страх, пригнічення. Проте відчувати ці емоції в такий час – цілком нормально. Набагато важливіше – не застрягати в них і продовжувати жити фізично і психологічно здоровим життям.  

За визначенням ВООЗ, психічне здоров’я – це стан добробуту, коли людина може справлятися зі стресами, плідно працювати і робити внесок у свою громаду  або у свою спільноту. Зараз всі ці чотири компоненти психічного здоров’я опинилися під важкими ударами через війну. Тому це вимагає від кожного здобувати навики та вміння справлятися зі стресовими ситуаціями.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 423

Через війну найближча зима обіцяє бути найскладнішою за всю історію України. І хоча надворі середина літа, однак влада вже готується до зими і за будь-якої нагоди закликає населення робити те саме. Як же можливо самостійно підготуватися до складного сезону?

Ризики, про які попереджають Президент та Прем'єр-міністр — передусім воєнні. За дні великої війни росіяни знищили сотні об’єктів енергетичної інфраструктури, на відновлення яких знадобиться багато часу і коштів. Саме тому взимку в окремих регіонах можуть виникнути проблеми з опаленням та електропостачанням.

Чому до зими варто готуватися вже зараз і що для цього треба зробити?

"Тривожна валіза" 

та їжа на вогнищі

Бойові дії можуть призвести до відключення зв’язку, світла, газу, тепло- і водопостачання, коли на вулиці – мінус 20 градусів. Крім "тривожної валізи", у якій мають бути документи, гроші і предмети першої необхідності для переходу в укриття, необхідно подбати і про речі, які до війни мали далеко не всі.

У першу чергу, слід запастися водою, їжею, ліками, батарейками, ліхтариками, свічками та сірниками на випадок відключення електроенергії.

Також варто подбати про мінімальний запас дров та купити сокиру, оскільки інколи люди змушені готувати їжу на вогні просто біля під’їзду.

Куртки, ковдри та шкарпетки

Ще до приходу холодів треба купити теплий одяг та утеплити житло, оскільки в разі відключення електрики та опалення значення матиме кожен градус.

Радимо запастися вовняним одягом, куртками, штанами, шапками, шарфами, рукавицями, ковдрами, спальними мішками, парафіновими або газовими нагрівачами.

Якщо в приміщенні стане холодно, слід завісити вікна ковдрами, усім зібратися в одній кімнаті, застелити ковдрами або килимами підлогу. Час від часу треба провітрювати приміщення і не забувати гасити на ніч свічки й обігрівачі, щоб уникнути пожежі.

Взимку в усіх квартирах буде холодніше, навіть у тих регіонах, де не йдуть активні бойові дії, тож теплий одяг та ковдри можуть стати в нагоді. Річ у тім, що під час найближчого опалювального сезону температура в квартирах буде нижчою, ніж у попередні. Про +22 градуси, а в окремих будинках про +24 градуси варто забути. Стандартна температура в оселях становитиме +18-20 градусів і не опускатиметься нижче +16 градусів. Причина – економія енергоносіїв.

Зниження температури стосується українців, чиїм будинкам пощастить не потрапити під обстріли. А як бути, якщо є ризик, що бойові дії не оминуть?

Універсальна порада служб захисту цивільного населення в різних країнах – наклеїти на вікна захисні смуги зі скотчу. Це зробить їх більш стійкими до вибухових хвиль. Уламків скла буде менше і вони не розлітатимуться. Також варто мати запас плівки, щоб у разі "прильоту" можна було заклеїти вікна.

Дрова та “буржуйки”

Це відносно не дорогий та простий спосіб, який дозволить не замерзнути. Експлуатується “буржуйка” елементарно.

Щоправда, треба заздалегідь подбати про безпеку. Її ніколи не ставлять впритул до стіни або інших несучих конструкцій. На підлозі варто постелити металевий лист або поставити “буржуйку” на бетонну поверхню, щоб уникнути пожежі.

Паливом можуть бути дрова, вугілля, меблі, дерев’яні вікна та двері. Великий мінус “буржуйки” – вона споживає багато палива і не тримає тепло, але як тимчасовий захід в екстремальних умовах точно стане в пригоді.

Генератори – 

тимчасове рішення

Електроспоживання та опалення – питання номер один під час війни. Тимчасовим рішенням можуть стати дизельні або бензинові генератори. Однак на постійній основі користуватися ними дорого, а іноді неможливо.

Для тимчасового освітлення невеликого будинку можна використати генератор потужністю до 3 кВт, який за годину спалює близько літра палива.

Використовувати генератор у квартирі можливо, проте вкрай проблематично. Доведеться виділити окреме просторе приміщення з вентиляцією, оскільки пристрій виділяє токсичний чадний газ. Експерти радять встановлювати генератор у квартирі в крайньому випадку, коли мова йде про виживання.

Отож, як ми переживемо цю зиму – залежить від кожного з нас. Готуватися до холодів варто саме зараз.

Через війну найближча зима обіцяє бути найскладнішою за всю історію України. І хоча надворі середина літа, однак влада вже готується до зими і за будь-якої нагоди закликає населення робити те саме. Як же можливо самостійно підготуватися до складного сезону?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 422

Роману весною виповнилося сорок. Його привітне відкрите обличчя, хвилясте русяве і пишне волосся манили дівчат. Хоча хлопець проживав самотньо, але про створення сім’ї і гадки не мав. А щоб не завдавати Роману зайвих клопотів, старих батьків кілька років тому забрала сестра у місто.

На прожиття Роман заробляв  сезонними роботами – їздив у південні сільські господарства Волині. Там не цурався ніякої роботи: у жнива  працював на скиртуванні соломи, восени – на цукрових буряках. У своєму селі інколи підміняв тракториста чи водія, коли ті йшли у відпустку. Із живності нічого не тримав, зате садив зо дві сотки картоплі. З друзями любив почаркувати. 

Чоловік захоплювався читанням різної літератури, його дотепні висловлювання хотілося слухати і довго з ним спілкуватись. Здебільшого любили його однолітки і старші жінки. На кожну сказану кимось фразу у Романа з голови «вилітав»  якийсь смішний анекдот чи дотепний вислів.

Одного року вже вкотре Роман поїхав із бригадою у жнива  на скиртування соломи в знайоме йому село. Керівник господарства поселив чоловіків у хаті-пустці, в якій давно вже не проживали люди. Запущена була і криниця, тож хлопці ходили  по воду до сусідів Павла і Катерини. У них були дві дочки – Люба мала навчатись у випускному класі, а Надія була на два роки старшою. 

Катерина раділа, коли по воду навідувався Роман, старалась з ним спілкуватись. Говорили на різні теми, — про життя-буття, роботу, його сімейний стан. Жінка не могла повірити, що такий чоловік із світлим розумом, що завжди випромінює доброзичливість,  досі не одружений. Невдовзі Катерина почала докоряти Павлові:

– Подивися на Романа —  який чоловік! Чому ти не такий? Живу з тобою,  як з глухонімим. Хоча б раз, як людина, порадився зі мною!  

Павло, як завжди, мовчав. Катерина з часом почала все більше захоплюватись Романом. Він відчував  почуття  до нього, але  так хотілось, щоб швидше завершились жнива і міг повернутися додому. А Катеринина увага до нього все більше посилювалася.  Вона дедалі частіше приходила до сусідської хати, щоб поговорити із Романом. Для хлопця  кожна така  зустріч ставала обтяжливою.   А дні йшли, як роки. Добре, що довго затримувався на роботі. А не дай, Боже, дощ…

В кінці серпня Роман повернувся додому. Частину зароблених грошей відклав на могорич друзям-холостякам, які його  приїзд  «святкували»  біля сільського магазину. Викопав картоплю і далі вів холостяцький спосіб життя. Катерина тим часом і далі сварилася  з чоловіком. ЇЇ так хотілось покинути його і переїхати на проживання до Романа. Невдовзі так вона і зробила.

...Був ясний  жовтневий день. Село жило своїм буденним життям. Одні працювали на городах – давали лад моркві та бурякам, інші готували городи на наступний рік, переорюючи їх, а дехто просто йшов до лісу, щоб назбирати грибів. Під вечір люди повертались додому. Якраз в цю пору у село прийшов рейсовий автобус, а з нього вийшла незнайома жінка із кількома великими сумками. Чоловік, що віз із поля додому моркву, запитав,  куди вона йде,  і погодився по дорозі   підвезти речі. Жінка покинула чоловіка, дітей і приїхала на постійне проживання до Романа.

Роман в цю пору сидів біля телевізора, дививсь якусь передачу. Побачивши Катерину із сумками, мало не знепритомнів. Вона сказала, що хоче жити в нього, а з чоловіком порвала стосунки назавжди. В Романа на якусь мить відняло мову. Прийшовши до тями,  сів із Катериною. Вона вже складала плани на їхнє майбутнє спільне життя. Роман все уважно слухав, але її наміри  ніяк не «лізли» в голову. У нього були свої далекосяжні плани на майбутнє, бо  хотів вести самостійно комфортний  спосіб життя, аж раптом йому таке «щастя» у дім. 

Катерина  взялась готувати вечерю Роману:  насмажила картоплі, відкрила банку огірків, дістала шматок сала із холодильника. Роман поставив на стіл пляшку вина. Але мова про    сімейне  життя не «клеїлась». Зненацька  виникла думка, щоб комусь із холостяків у селі віддати «дружину». Вже наступного дня він зайнявся пошуками такого чоловіка. Деякі старші хлопці-холостяки вже згідні були забрати  жінку до себе, але не наважувались, знаючи, що покинула чоловіка. 

Катерина цього не знала, старалась догодити «чоловіку». Проживши два тижні з Романом,  одного ранку почула, що у нього ніколи не було планів   створення сім’ї,  подружнього життя, а тому він знайшов для неї на спільне проживання на два роки старшого товариша Антона. Катерина стала плакати, бо її плани на майбутнє зірвались. Роман ввечері запросив Антона до себе,  і передав…  Катерину  як дружину  товаришеві. 

Ця майже неймовірна історія мала щасливе продовження. Антон з Катериною у парі досі. Проживають у мирі. Мають підсобне господарство, утримують корову, коня, свиней, птицю. Катерина не кається, що так   склалось її сімейне життя. А дочки маму провідують… 

Микола Денисюк. 

Роману весною виповнилося сорок. Його привітне відкрите обличчя, хвилясте русяве і пишне волосся манили дівчат. Хоча хлопець проживав самотньо, але про створення сім’ї і гадки не мав. А щоб не завдавати Роману зайвих клопотів, старих батьків кілька років тому забрала сестра у місто.

На прожиття Роман заробляв  сезонними роботами – їздив у південні сільські господарства Волині. Там не цурався ніякої роботи: у жнива  працював на скиртуванні соломи, восени – на цукрових буряках. У своєму селі інколи підміняв тракториста чи водія, коли ті йшли у відпустку. Із живності нічого не тримав, зате садив зо дві сотки картоплі. З друзями любив почаркувати. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 347

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 393

ГОРОСКОП

18 - 24 липня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 336

Погода в Ковелі  

7 – 13 липня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 326

Волонтерство – це  стан  твоєї  душі, Благословенне Богом почуття, коли ти  віддаєш щось своє, власне,  і радий ним поділитися...

Ранок 24 лютого 2022 року  змінив життя  українців, які прокинулися від страшних вибухів. Так почалася широкомасштабна агресія московії на незалежну Україну.

Війна… Це — найстрашніше,  найтрагічніше, найжахливіше слово, яке щодня приносить невимовний біль від втрат, попелить наші землі, руйнує людські долі, вбиває мирне населення, позбавляє життя   маленьких українців, залишає їх сиротами, забирає у людей домівки та найдорожчих людей.  Вдень і вночі українські військовослужбовці жертовно борються за Мир у нашій країні, за те, щоб  покласти кінець цій ординській навалі, за звільнення сіл і міст рідної Батьківщини.

Мабуть, чи не кожен українець тією чи іншою мірою сьогодні став на захист  своєї держави. Багато людей,  незалежно від віку, професії, світогляду, стали волонтерами. Тож сьогодні наша публікація про інший «фронт» —  про «фронт» , який хоч і знаходиться в тилу, але протягом 24/7  наближає  Перемогу над російським окупантом.

 Для мене велика честь  — розповісти про чуйних, відповідальних, невтомних «бійців невидимого фронту», яких з перших днів повномасштабного вторгнення  об’єднало ковельське Товариство Червоного Хреста України, яке запрацювало з новою, ще потужнішою  силою під керівництвом незмінного лідера і людини з великим серцем Людмили Стахорської.

l

— Буквально з перших днів війни    волонтери  Товариства не тільки  мобілізувалися, а  й згуртували небайдужих ковельчан, жителів району, які з готовністю долучилися і долучаються до волонтерської діяльності, — розповіла   під час зустрічі з журналістами пані Людмила.  —  Ми  відкрили широко  двері для волонтерів тимчасового призначення, які до кінця війни будуть працювати  з нами.  Двадцять п’ять постійних волонтерів займаються діяльністю різних підрозділів, розподіляють роботу між тими, хто до нас приєднався. 

Мить помовчавши, запропонувала:

— Пані Світлано, давайте по черзі  познайомлю вас із нашими волонтерами. Хоча тут присутня лише частина  активістів.

Першою хочу відрекомендувати вам  Анну Шуляр, котра є фахівцем у сфері вантажоперевезень та має  досить великий досвід у керуванні цими процесами. Крім того,  Анна  Шуляр надавала й надає  психологічну підтримку усім, хто цього потребує, адже є кваліфікованим психологом.

Зрештою, у  нас усі волонтери  мають  незламний дух, колосальне бажання змінити світ на краще і бути корисними.  Їх прізвища і імена добре відомі. Це – Валентина Конашкова, котра відповідає за медичне устаткування, займається написанням звітів, видачею гуманітарної допомоги; Марина Козакова, яка несе відповідальність за документацію, виписує волонтерські посвідчення, слідкує,  аби вчасно надходила гуманітарна допомога. Берегині людських доль Руслана Голубчук  та Інна Михайлова, які  з перших днів війни організували курси домедичної допомоги. Так, початковий алгоритм дій при наданні першої невідкладної допомоги освоїли понад 2700 бажаючих. Зокрема, відбулося 97 тренінгів.

(Продовження на 2-й і 3-й стор.).

НА СВІТЛИНІ ви бачите  волонтерів ковельського осередку  Червоного Хреста України на чолі  з керівником Людмилою СТАХОРСЬКОЮ. 

Волонтерство – це  стан  твоєї  душі, Благословенне Богом почуття, коли ти  віддаєш щось своє, власне,  і радий ним поділитися...

Ранок 24 лютого 2022 року  змінив життя  українців, які прокинулися від страшних вибухів. Так почалася широкомасштабна агресія московії на незалежну Україну.

Війна… Це — найстрашніше,  найтрагічніше, найжахливіше слово, яке щодня приносить невимовний біль від втрат, попелить наші землі, руйнує людські долі, вбиває мирне населення, позбавляє життя   маленьких українців, залишає їх сиротами, забирає у людей домівки та найдорожчих людей.  Вдень і вночі українські військовослужбовці жертовно борються за Мир у нашій країні, за те, щоб  покласти кінець цій ординській навалі, за звільнення сіл і міст рідної Батьківщини.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 543

Волонтерство – це  стан  твоєї  душі, Благословенне Богом почуття, коли ти  віддаєш щось своє, власне,  і радий ним поділитися...

Ранок 24 лютого 2022 року  змінив життя  українців, які прокинулися від страшних вибухів. Так почалася широкомасштабна агресія московії на незалежну Україну.

Війна… Це — найстрашніше,  найтрагічніше, найжахливіше слово, яке щодня приносить невимовний біль від втрат, попелить наші землі, руйнує людські долі, вбиває мирне населення, позбавляє життя   маленьких українців, залишає їх сиротами, забирає у людей домівки та найдорожчих людей.  Вдень і вночі українські військовослужбовці жертовно борються за Мир у нашій країні, за те, щоб  покласти кінець цій ординській навалі, за звільнення сіл і міст рідної Батьківщини.

Мабуть, чи не кожен українець тією чи іншою мірою сьогодні став на захист  своєї держави. Багато людей,  незалежно від віку, професії, світогляду, стали волонтерами. Тож сьогодні наша публікація про інший «фронт» —  про «фронт» , який хоч і знаходиться в тилу, але протягом 24/7  наближає  Перемогу над російським окупантом.

 Для мене велика честь  — розповісти про чуйних, відповідальних, невтомних «бійців невидимого фронту», яких з перших днів повномасштабного вторгнення  об’єднало ковельське Товариство Червоного Хреста України, яке запрацювало з новою, ще потужнішою  силою під керівництвом незмінного лідера і людини з великим серцем Людмили Стахорської.

l

— Буквально з перших днів війни    волонтери  Товариства не тільки  мобілізувалися, а  й згуртували небайдужих ковельчан, жителів району, які з готовністю долучилися і долучаються до волонтерської діяльності, — розповіла   під час зустрічі з журналістами пані Людмила.  —  Ми  відкрили широко  двері для волонтерів тимчасового призначення, які до кінця війни будуть працювати  з нами.  Двадцять п’ять постійних волонтерів займаються діяльністю різних підрозділів, розподіляють роботу між тими, хто до нас приєднався. 

Мить помовчавши, запропонувала:

— Пані Світлано, давайте по черзі  познайомлю вас із нашими волонтерами. Хоча тут присутня лише частина  активістів.

Першою хочу відрекомендувати вам  Анну Шуляр, котра є фахівцем у сфері вантажоперевезень та має  досить великий досвід у керуванні цими процесами. Крім того,  Анна  Шуляр надавала й надає  психологічну підтримку усім, хто цього потребує, адже є кваліфікованим психологом.

Зрештою, у  нас усі волонтери  мають  незламний дух, колосальне бажання змінити світ на краще і бути корисними.  Їх прізвища і імена добре відомі. Це – Валентина Конашкова, котра відповідає за медичне устаткування, займається написанням звітів, видачею гуманітарної допомоги; Марина Козакова, яка несе відповідальність за документацію, виписує волонтерські посвідчення, слідкує,  аби вчасно надходила гуманітарна допомога. Берегині людських доль Руслана Голубчук  та Інна Михайлова, які  з перших днів війни організували курси домедичної допомоги. Так, початковий алгоритм дій при наданні першої невідкладної допомоги освоїли понад 2700 бажаючих. Зокрема, відбулося 97 тренінгів.

(Продовження на 2-й і 3-й стор.).

НА СВІТЛИНІ ви бачите  волонтерів ковельського осередку  Червоного Хреста України на чолі  з керівником Людмилою СТАХОРСЬКОЮ. 

Волонтерство – це  стан  твоєї  душі, Благословенне Богом почуття, коли ти  віддаєш щось своє, власне,  і радий ним поділитися...

Ранок 24 лютого 2022 року  змінив життя  українців, які прокинулися від страшних вибухів. Так почалася широкомасштабна агресія московії на незалежну Україну.

Війна… Це — найстрашніше,  найтрагічніше, найжахливіше слово, яке щодня приносить невимовний біль від втрат, попелить наші землі, руйнує людські долі, вбиває мирне населення, позбавляє життя   маленьких українців, залишає їх сиротами, забирає у людей домівки та найдорожчих людей.  Вдень і вночі українські військовослужбовці жертовно борються за Мир у нашій країні, за те, щоб  покласти кінець цій ординській навалі, за звільнення сіл і міст рідної Батьківщини.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 655

У нас в гостях — відомий провидець дід Потап

– Пане Потапе, трохи більше як рік тому ми з Вами  вели мову про ситуацію в Україні і її стосунки з росією. Ви тоді сказали пророчі слова: «В повітрі пахне порохом», які я виніс у заголовок нашого з Вами інтерв’ю. Зміст його переказувати не буду, бо то зайняло б багато місця. Нагадаю лишень, що перебіг подальших подій Ви передбачили досить точно, хоча закликали не панікувати, а серйозно готуватися до можливого нападу путіна. Той напад стався 24 лютого 2022 року, а інтерв’ю було опубліковане у «Вістях Ковельщини» 15 квітня 2021 року. Звідки Ви знали про майбутню війну?

– Я не знав, а передбачав на основі аналізу міжнародних подій, які тоді відбувалися. Ще й наголосив, що про те, чи буде війна, чи ні, знає лише одна людина на світі — володимир путін. Так і сталося, бо навіть найближче оточення московського диктатора майже до останнього дня не було втаємничене  в задуми «вождя».

– Керівництво нашої держави теж сьогодні заявляє, що не знало про можливий напад.

– Воно просто не хотіло знати, хоч і американська, і британська розвідки заздалегідь попереджали про загрозу нападу. Чому — питання не до мене. На мою думку, і Зеленський, і його команда занадто вірили словам путіна та його оточення. А я (і не тільки я) казав про те, що путіну вірити не можна. 

Наведу свої слова із згаданого Вами інтерв’ю: «Володар кремля — дуже неврівноважена і непередбачувана людина. Він всього і всіх боїться, йому здається, що довкола — одні вороги, які хочуть його знищити. Він фанатично вірить у можливість відродити СРСР…». Час показав, що я був абсолютно правий. Провідні політики світу переконалися, що путін — брехун, параноїк і небезпечний злочинець. Не облишив він і мрію про «відродження СРСР», 100-ліття утворення якого виповниться 22 грудня 2022 року.

– А хіба це реально?

– В уяві правителя московії усе реально. Є інформація, що він незабаром планує за участю О. Лукашенка, В. Януковича і, звичайно, себе найвеличнішого, підписати таку собі «Бєловезьку угоду-2», якою передбачити створення «урізаного» СРСР на територіях росії, білорусі і анексованих областей України. Відповідно угоди, підписані у грудні 1991 року Б. Єльциним, Л. Кравчуком, С. Шушкевичем будуть визнані недійсними. Ось чому російська армія за будь-яку ціну хоче завоювати територію Донецької, Луганської, Херсонської та інших областей Сходу і Півдня України.

Не треба забувати, що у жовтні ц. р. путіну виповниться 70 років. Його служаки в особі Кириєнка, Мішустіна, Володіна, Матвієнко та іже з ними із шкіри вилазять, аби тільки догодити шефу і організувати вселенський банкет серед чуми. Не впевнений, що задум вдасться втілити в життя, але проблем людству світу додасть, в тому числі – й Україні.

– Ви вірите в перемогу України?

– Скажу так: Україна повинна перемогти. Інакше біснуватий путін знищить і державу, і українську націю. Але в серці живе і віра, і надія. Запитаєте, чому? А тому, що з нами — всі демократичні країни світу, в першу чергу — США, Великобританія, Польща, Литва, Латвія, Естонія та інші. З нами — Європейський Союз, більша частина країн НАТО. Такого не було за всі часи, відколи український народ боровся за свободу і незалежність. Нам співчували, підтримували дисидентський рух, але практично нічого не робили, щоб Україна стала самостійною: 

Захід боявся розпаду СРСР. Сьогодні нам хотілося б, щоб демократичні країни допомагали активніше, але маємо розуміти, що не все так просто і однозначно. Однак з кожним днем ця допомога стає відчутнішою, а завтра буде ще більшою.

– Але ж з кожним днем збільшується і кількість загиблих українців, які не дочекалися західної зброї. А людські ресурси в Україні не безмежні.

– Згоден з Вами. Тому моя думка така: Захід нам має допомогти не лише озброєнням, а й воєнними фахівцями високого класу.

– Однак  наші партнери цього не бажають. Мотивують це тим, що не хочуть, аби розпочалася третя світова війна.

– Така війна розпочалася у 2014 році, коли московія анексувала Крим. Не отримавши рішучої відповіді тоді, путін зважився на війну у лютому  2022 року. Він вирішив продемонструвати, хто на земній кулі справжній хазяїн. Підстав для впевненості у цьому в нього більше, аніж достатньо: політикум Європи заляканий і підкуплений кремлем. Як справжній бандит з підворіття, він переконаний: сила перемагає розум. Поки що йому це вдається.

Але прозріння у західних політиків вже настало: вони теж зрозуміли, що бункерний карлик бреше на кожному кроці, поводиться як міжнародний терорист, а тому вести з ним переговори не тільки безрезультатно, а й шкідливо. Навіть О. Шольц та  Е. Макрон, яких дехто в Україні критикував за надто поблажливе ставлення до путіна, стали робити більш жорсткі і різкі заяви, відкрили «шлюз» для потоку озброєння.

Однак, як я вже казав, цього мало. Україні та й усьому цивілізованому світу для порятунку від кровожера і маніяка потрібні людські ресурси. Вони захищатимуть не нас — вони боронитимуть своє право на вільне життя, демократію і соціальний прогрес. Першим це усвідомив Президент Республіки Польща  Анджей Дуда, в якого постійний контакт і повна довіра  у стосунках з Володимиром Зеленським.

– Але чи вдасться подібний союз з країнами, в кожної з яких — свій інтерес?

– Хочу вірити, що вдасться. Адже в роки Другої світової війни антигітлерівська коаліція також не одразу склалася. Однак суворі реалії життя змусили всіх забути про суперечності  й об’єднатися в одну потужну силу, яка   перемогла нацизм у 1945 році.

Нині підстави для такого об’єднання в антипутінську коаліцію ще більш вагомі, адже кремль загрожує не лише розширенням агресії, а й застосуванням ядерної зброї, забуваючи, правда, що ядерний попіл покриє не лише Європу і США, а в першу чергу — московію та її «глибинний» народ. Однак такою ж мірою в зону смертельної небезпеки потрапляє Європа і весь світ.

– Отже, як казав шекспірівський Гамлет: «Бути чи не бути — ось у чому питання?».

– Абсолютно правильно. Я ж відповім так: БУТИ! Бути перемозі, бути миру, бути життю на Землі. Для цього потрібно небагато: об’єднатися в борні проти найбільших злочинців ХХІ століття — путіна та його бандитського угрупування.

– На закінчення хочу поцікавитися Вашою думкою про можливі дії Олександра Лукашенка. Ця проблема дуже актуальна для читачів газети, які мешкають зовсім близько від кордону з Білоруссю. Як Ви гадаєте, зможе путін «втягнути» бацьку у війну?

– Він його вже втягнув. Особисто Лукашенко, його уряд відповідальні за криваві злочини, які коять путінці в Україні. Звідти летять ракети на наші міста і села, там дислокуються військові частини росіян, через повітряний простір Білорусі літають мокшанські бомбардувальники. Цим «бульбофюрер», як його називають, віддячує путіну за допомогу в період масових народних виступів, коли після президентських виборів трон під ним серйозно захитався. Так що обидва вони пов’язані стражданнями білорусів і кров’ю українців.

Звичайно, колишньому директору радгоспу, якому не відмовиш                  у хитрощах і вмінні маневрувати, дуже не хочеться, щоб його вояки пішли воювати за інтереси московії в Україні. Своя сорочка, як-то кажуть, ближче до тіла. Але під час останньої зустрічі, яка нещодавно відбулася у москві, путін дуже жорстко розмовляв з лукашенком і, як кажуть, навіть погрожував його знищити фізично, якщо той не піде на поступки. Поінформовані джерела повідомляють, що, врешті-решт, лукашенко щось пообіцяв «старшому брату», але що — невідомо. Бо дурив білорус московського царя вже не раз.

Зрозуміло, що напруга на білорусько-українському кордоні нам не на користь, бо відволікає сили і увагу командування ЗСУ від боїв на Сході і Півдні. Будемо, однак, сподіватися, що за час війни з росією кордон зміцнили надійно, про що не раз заявляли  очільники органів влади як України, так і Волині. Як казав голова Волинської обласної військової адміністрації Юрій Погуляйко, треба бути на сторожі, але не панікувати.

– Дякую за розмову!

Розмову вів 

Володимир ПЕТРУК. 

– Пане Потапе, трохи більше як рік тому ми з Вами  вели мову про ситуацію в Україні і її стосунки з росією. Ви тоді сказали пророчі слова: «В повітрі пахне порохом», які я виніс у заголовок нашого з Вами інтерв’ю. Зміст його переказувати не буду, бо то зайняло б багато місця. Нагадаю лишень, що перебіг подальших подій Ви передбачили досить точно, хоча закликали не панікувати, а серйозно готуватися до можливого нападу путіна. Той напад стався 24 лютого 2022 року, а інтерв’ю було опубліковане у «Вістях Ковельщини» 15 квітня 2021 року. Звідки Ви знали про майбутню війну?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 596