Цьогорічної весни обставини склалися так, що майже кожного дня я проїжджаю повз будівельний  майданчик, де триває реконструкція стадіону «Локомотив». І завжди мені кортить дізнатися, чи багато вже зроблено? Чи не припинили працювати будівельники? Чи не порушується графік робіт?

Мій інтерес (та й не тільки мій) виправданий. Адже стадіон «Локомотив» для корінних ковельчан – об’єкт майже сакральний. З  ним пов’язано багато спогадів, вражень, подій. Тут у 50–60-их роках минулого століття відбувалися захоплюючі футбольні поєдинки не лише міського, але й обласного та республіканського рівнів.  Місцева команда «Локомотив», якою опікувалися особисто керівники паровозного, а пізніше локомотивного депо Ковель (звідси – й назва) «гриміла» на всю Україну. Підтримували спортсменів й очільники Львівської залізниці.

Але історія «Локомотива» бере початок ще з довоєнних  часів. 1933 року у Ковелі став до ладу новий стадіон, споруджений за  сприяння польської влади, котрий носив однойменну назву. Навіть з погляду сьогоднішнього  дня це була складна інженерна споруда із дренажною  системою, відповідними комунікаціями. Стадіон став головним місцем проведення спортивних поєдинків у місті. Поруч знаходився басейн для плавання. Неподалік діяла водна станція.

Після закінчення війни і визволення Ковеля від нацистів у влади до стадіону руки не одразу «дійшли», про що написала місцева газета, яка  констатувала, що місто не має справжнього стадіону, хоч місце є. В 1950 році його почали навіть обладнувати, але, щоб позбутися клопоту,  передали  артілі інвалідів «Прогрес» на комерційних умовах. Як альтернатива, діяв стадіон добровільного спортивного товариства «Динамо». В неділю, 29 квітня 1951 року, тут провели перший  футбольний матч, під час якого зустрілися команди «Динамо» й «Локомотив». Рахунок – 6:3 на користь динамівців.

Судячи з усього, керівництво Ковельської залізниці (була тоді така) не могло змиритися з тим, що спортсмени залізничного вузла пасли, як-то кажуть, задніх. Разом із розбудовою залізничного вузла обіруч взялися за розвиток футболу. В 1951 році у ДСТ «Локомотив» вже діяло чотири футбольних команди. Як правило, вони були створені на підприємствах і в організаціях вузла.

У 60–70-их роках матеріальна база стадіону  була досить потужною, він став улюбленим місцем  відпочинку ковельчан та їх гостей. Згодом, проте,  керівництво міста і залізничного вузла вирішили його реконструювати. Тодішній перший секретар міськкому партії Іван  Дудко дуже любив футбол,  і жоден матч на «Локомотиві» не відбувався без його участі і участі членів бюро  й міськвиконкому. Вони, спираючись на залізничників, прийняли рішення «вдихнути» друге (чи третє?) життя в стадіон. Робота закипіла й тривала вона досить тривалий період, адже багато підприємств надавали допомогу будівельникам на безоплатній основі.

Свій організаторський талант в ході  реконструкції  стадіону виявив тодішній  голова міськспорткомітету Євген Кондратович, ім’я якого  носить комплексна дитячо-юнацька спортивна школа, розміщена на бульварі Лесі Українки, директор стадіону Неофіт  Колодійчук та багато інших ентузіастів  спортивно-масової роботи.

Після реконструкції «Локомотив» пережив чимало подій – і приємних, і драматичних. Старожили міста пам’ятають, як тут відбувалися футбольні поєдинки республіканського і обласного рівнів  (навіть гравці київського «Динамо» приїжджали) , як співали «зірки» української естради (Микола Мозговий, Софія Ротару, Іво Бобул, Лілія Сандулеса), як вправлялися у віртуозному водінні автомобілів і   мотоциклів відчайдухи-каскадери. Але чи не найбільше емоцій викликали перший масовий мітинг на підтримку державної незалежності України та свято козацької слави, що відбувалися за вщент заповнених трибунах, розрахованих на десять тисяч місць, у 90-их роках.

На жаль, з бігом часу стадіон занепадав і перетворився в руїну. І лише в останні роки завдяки ініціативі міської влади, підтримці депутатського корпусу та громадськості, налагодженій співпраці з польським і білоруським містами під одною назвою Щучин, вдалося зрушити справу з місця, започаткувати чергове відновлення «Локомотива», про що «Вісті Ковельщини» регулярно інформують.

Економічна і фінансова кризи, які поглибилися в Україні і світі у зв’язку з пандемією коронавірусу, поставили під загрозу реалізацію багатьох амбітних проєктів.  Тому одне з питань, яке я поставив міському голові Олегу Кіндеру в недавньому інтерв’ю, опублікованому у «Вістях Ковельщини» 21 травня ц. р., стосувалося саме стадіону                                                        «Локомотив». Олег Олексійович заявив:

– На стадіоні «Локомотив» роботи не зупиняються. Ковельчани можуть бачити, що триває благоустрій прилеглої території. Також ведуться роботи у приміщенні. Освоюємо європейські кошти, які виділили на цей проєкт.  У міському бюджеті передбачено 38 мільйонів гривень у цьому році. Маю надію, що завершити третій етап «Локомотиву» – облаштування футбольного поля та легкоатлетичних доріжок – зможемо, залучивши гроші з Державного бюджету. Це питання лобіює  народний депутат України Степан Івахів.

Оптимізму  додає й інформація відділу внутрішньої політики, організаційної роботи і зв’язків з громадськістю міськвиконкому, оприлюднена на офіційному сайті міської ради 20 травня ц. р. під заголовком  «Будівництво на стадіоні «Локомотив» у Ковелі ведеться з дотриманням графіка». Ось її зміст: «Міський  голова Олег Кіндер провів нараду з питань реалізації спільного міжнародного проєкту «Транскордонні центри діалогу культур Польща–Білорусь–Україна». Він наголосив, що усі роботи на стадіоні «Локомотив» мають здійснюватись вчасно, аби не підвести партнерів з Польщі і Білорусі та використати раціонально літню пору для будівництва об’єкта.

Гендиректор «Луцьксантехмонтаж № 536» Ігор Чорнуха повідомив, що будівельні бригади уже  виконали значний обсяг замовлення. Зараз вони завершують внутрішні роботи  у підтрибунних приміщеннях. Надалі готові приступити до оздоблення стін  зовні. Головний підрядник  запевнив, що з їх боку всі зобов’язання будуть виконані у визначені терміни.

Варто зауважити, що також активно здійснюється благоустрій території. Зокрема прокладається дорога,   облаштовуються паркувальні місця, встановлюється паркан.                                                                                                                                              

Обговорили під час зустрічі питання плану фінансування проєкту міжнародними партнерами, йшлося  про закупівлю передбаченого обладнання.

– Особисто контролюю хід будівництва на стадіоні. Часто буваю там, спілкуюсь з будівельниками і переконаний, що заплановане на цей рік вдасться виконати. Європейські кошти та ті, які передбачені в бюджеті міста, будуть освоєні, – наголосив Олег Кіндер.

Також він подякував усім за роботу і закликав до подальшої узгодженості дій».

Як бачимо, є надія на те, що стадіон «Локомотив» знову відродиться. На цей раз – у ХХІ столітті. І хоч часи сьогодні важкі, вони рано чи пізно закінчаться, й люди повернуться до повноцінного життя, яке  неможливе без фізичного і духовного оздоровлення нації.

Микола ВЕЛЬМА.

На світлинах: так виглядатиме оновлений “Локомотив”; стадіон у ці дні.

Фото з архіву  міськради.

Цьогорічної весни обставини склалися так, що майже кожного дня я проїжджаю повз будівельний  майданчик, де триває реконструкція стадіону «Локомотив». І завжди мені кортить дізнатися, чи багато вже зроблено? Чи не припинили працювати будівельники? Чи не порушується графік робіт?

Мій інтерес (та й не тільки мій) виправданий. Адже стадіон «Локомотив» для корінних ковельчан – об’єкт майже сакральний. З  ним пов’язано багато спогадів, вражень, подій. Тут у 50–60-их роках минулого століття відбувалися захоплюючі футбольні поєдинки не лише міського, але й обласного та республіканського рівнів.  Місцева команда «Локомотив», якою опікувалися особисто керівники паровозного, а пізніше локомотивного депо Ковель (звідси – й назва) «гриміла» на всю Україну. Підтримували спортсменів й очільники Львівської залізниці.

Але історія «Локомотива» бере початок ще з довоєнних  часів. 1933 року у Ковелі став до ладу новий стадіон, споруджений за  сприяння польської влади, котрий носив однойменну назву. Навіть з погляду сьогоднішнього  дня це була складна інженерна споруда із дренажною  системою, відповідними комунікаціями.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 493

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 408

У Франції діти на карантині знайшли 

золоті бруски

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 431

Гороскоп

з 1 по 7 червня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 480

Студенти групи № 128 «Облік і оподаткування» Ковельського фахового промислово-економічного коледжу ЛНТУ (керівник групи Олександр Вельма) щиросердечно вітають дружну коледжівську родину, адміністрацію навчального закладу, всіх читачів газети «Вісті Ковельщини» з Днем вишиванки!

Миру, добра, щастя й благополуччя всім Вам!

Студенти групи № 128 «Облік і оподаткування» Ковельського фахового промислово-економічного коледжу ЛНТУ (керівник групи Олександр Вельма) щиросердечно вітають дружну коледжівську родину, адміністрацію навчального закладу, всіх читачів газети «Вісті Ковельщини» з Днем вишиванки!

Миру, добра, щастя й благополуччя всім Вам!

   

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 459

Погода в Ковелі 

21 - 27 травня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 485

Через карантин навчальний рік для учнів завершиться вдома. І якщо дев’ятикласники радіють скасованим іспитам, то одинадцятикласники хвилюються. Адже їм ще складати ЗНО та вступати до університетів. Президенту навіть написали петицію з проханням скасувати цьогорічне зовнішнє незалежне оцінювання. Втім, ЗНО відбудеться. Як і коли, дізнався Центр громадського моніторингу та контролю. 

Дати – залежно 

від карантину

Наразі у Міністерстві освіти і науки озвучили дві версії, коли може відбутись ЗНО, залежно від тривалості карантину. Зокрема, якщо карантин завершиться на початку червня, то основна сесія ЗНО буде проведена 25 червня – 17 липня. У такому випадку, зазначають у МОН, результати державної підсумкової атестації та зовнішнього незалежного оцінювання будуть відомі до 31 липня.Реєстрація електронних кабінетів вступників розпочнеться 1 серпня, а прийом документів від вступників триватиме з 13 до 22 серпня.

Якщо карантин буде продовжений до початку серпня, то основна сесія ЗНО відбудеться 17 серпня – 4 вересня. Відповідно, результати тестування будуть оприлюднені до 17 вересня.

При цьому ті, хто не зможе потрапити на основну сесію через хворобу чи інші причини, зможуть пройти тестування на додатковій сесії ЗНО. Вона може відбутись 28 липня – 11 серпня за першого сценарію, та 22 вересня – 6 жовтня за другого.

Пробне ЗНО буде

У відомстві переконують, що карантин не завадить провести пробне ЗНО. Усі, хто зареєструвався, зможуть це зробити після завершення карантину до проведення основного тестування. Пробне ЗНО може відбутись у червні (попередньо 15-17 червня), якщо до того часу завершиться карантин, або ж у першій половині серпня. 

При цьому пробне ЗНО буде тривати, як звичайно, протягом двох днів. Першого дня – тестування з української мови і літератури. Другого – з іншого предмету, включеного до ЗНО.

Місце складання можна змінити

Через карантин МОН дозволило змінити вказаний під час реєстрації пункт складання ЗНО для тих учнів, які проживають в іншій області або за понад 150 км від місця навчання. Це можна зробити з 6 до 18 травня, звернувшись до керівника свого закладу освіти.

«Учні шкіл-інтернатів, закладів професійно-технічної, фахової передвищої та вищої освіти, які на час карантину поїхали додому в іншу область або на велику відстань від свого закладу освіти, можуть мати незручності з доїздом до населеного пункту, вказаного ними раніше під час реєстрації. Тому ми даємо їм можливість скласти тестування в найближчому до них пункті проведення ЗНО», – зазначила в.о. міністра освіти і науки Любомира Мандзій.

Тести не передруковуватимуть

Український центр оцінювання якості освіти (УЦОЯО) не переглядатиме зміст тестів цьогорічного ЗНО. На думку керівника центру Валерія Бойка, це абсолютно недоцільно.

«По-перше, у змісті тестових зошитів дуже мало завдань, які ґрунтуються на навчальному матеріалі, що вивчається в 11 класі у квітні–травні. По-друге, підготовка тестового зошита триває три роки – завдання розробляються різними авторами, проходять експертну оцінку, апробацію. Це забезпечує високу якість тестового інструменту, і ми не готові цим нехтувати. По-третє, верстку й макетування сигнальних примірників українськомовних тестових зошитів УЦОЯО завершив це на початку січня, і вже надруковано понад 70 відсотків», – пояснив він.

Крім того, опанувати шкільну програму за квітень-травень дистанційно можуть всі учні 11 класів. Спеціально для тих, хто не має доступу до інтернету, з ініціативи президента Володимира Зеленського було запущено щоденні трансляції онлайн-уроків на українських телеканалах. 

Формат – із соціальним дистанціюванням

У 2020 році учасники ЗНО проходитимуть тестування з 3-4 предметів, залежно від їхнього вибору. За даними МОН, наймасовішими будуть тестування з трьох обов’язкових предметів. Українську  мову і літературу складатимуть майже 370 тис. осіб, історію України – майже264 тис. осіб і математику – понад 186 тис. осіб. Тестування з вибіркових предметів будуть не такими численними.  

За правилами, під час ЗНО в аудиторії перебувають максимум 15 учасників та 2 інструктори. Цьогоріч, за словами освітнього омбудсмена Сергія Горбачова, ця вимога може змінитись до 9-12 осіб в аудиторії. Адже між учасниками повинна бути обов’язкова дистанція 1,5 м. Якщо учасників в аудиторіях буде менше, то знадобиться більше приміщень та інструкторів для проведення тестування.

«У зв’язку із поширенням коронавірусної інфекції усі учасники ЗНО та інструктори будуть забезпечені засобами індивідуального захисту та антисептиком. Приміщення будуть провітрюватись та дезінфікуватись», – наголосив на своїй сторінці у Facebook заступник в.о. міністра освіти Єгор Стадний.

Інформацію щодо змін у проведенні ЗНО-2020 можна знайти на сайті Українського центру оцінювання якості освітиtestportal.gov.ua.

Оксана КОВАЛЬ.

Через карантин навчальний рік для учнів завершиться вдома. І якщо дев’ятикласники радіють скасованим іспитам, то одинадцятикласники хвилюються. Адже їм ще складати ЗНО та вступати до університетів. Президенту навіть написали петицію з проханням скасувати цьогорічне зовнішнє незалежне оцінювання. Втім, ЗНО відбудеться. Як і коли, дізнався Центр громадського моніторингу та контролю. 

Дати – залежно 

від карантину

Наразі у Міністерстві освіти і науки озвучили дві версії, коли може відбутись ЗНО, залежно від тривалості карантину. Зокрема, якщо карантин завершиться на початку червня, то основна сесія ЗНО буде проведена 25 червня – 17 липня. У такому випадку, зазначають у МОН, результати державної підсумкової атестації та зовнішнього незалежного оцінювання будуть відомі до 31 липня.Реєстрація електронних кабінетів вступників розпочнеться 1 серпня, а прийом документів від вступників триватиме з 13 до 22 серпня.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 348

Звістка про смерть Степана Тюбая була для мене як удар електричним струмом. Не міг у неї повірити. Адже лишень тижнів два тому заходив до редакції, ділився думками з приводу останніх подій в країні, обіцяв підготувати статтю до дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Обіцяної статті не приніс. Подумалося: весна, господарські клопоти. Не до газети.

А через кілька днів після 26 квітня знайома повідомила: «Вчора поховали Степана». «Якого Степана?» — не зрозумів я. «Тюбая».

На душі стало чорно. Такий сильний, завжди енергійний, гострий на слово – і мертвий?!

Сумну новину згодом підтвердив Петро Якимчук із «Союзу Чорнобиль Україна». Попросив вмістити некролог,  що було зроблено.

Ще через день листоноша принесла пошту. Газети, листи. Один конверт привернув увагу: почерк  видався дуже знайомим. Взяв до рук і… занімів – відправником вказано Тюбая С. С. Адреса: м. Ковель, вул. Львівська, 3. На поштовому штемпелі дата – 02.05.20.

«Не може бути!  — блискавкою майнуло в голові. –  Його ж нема в живих! Містика чи що?».

Виявилося, ніяка не містика. Просто Степан Степанович як людина дисциплінована і пунктуальна не зміг порушити дане слово й не написати про трагедію 26 квітня 1986 року, свідком якої довелося бути. Почувався, видно, не геть добре, а тому скористався послугами «Укрпошти» й надіслав до редакції листа, якого доставити особисто вже не зміг.

Трохи заспокоївшись і вгамувавши хвилювання, я став читати допис Степана Степановича, а, прочитавши, сказав колегам: «Будемо друкувати, адже лист – свідчення безпосереднього учасника ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС,  згадка про тих, хто сьогодні не відчуває належної турботи  з боку держави».

Отож, пропоную увазі читачів останній лист Степана Тюбая.

х  х  х

26 квітня історія нам тридцять четвертий раз нагадує про вибух, який стався у 1986 році на четвертому   блоці Чорнобильської атомної електростанції.

Радіо і телебачення колишнього СРСР про найбільшу техногенну катастрофу ХХ століття повідомило коротко і оптимістично. Мовляв, на ЧАЕС виникла пожежа, яку мужньо і впевнено подолали вогнеборці. І це в той час, коли брудна радіоактивна хмара накрила Україну, Білорусь, країни Західної Європи. Зарубіжні інформаційні агентства почали бити на  сполох, а урядові кола стали вимагати від радянських  керівників правди про страшну трагедію. Але, як завжди, правду старанно приховували.

Пригадую, у Ковелі колишній міський голова Роман Герасімов (на жаль, покійний) доручив передати по місцевому радіо повідомлення штабу цивільної оборони про необхідність громадянам дотримуватися правил протирадіаційної безпеки, робити в квартирах вологе прибирання і не виходити без потреби на вулицю. Така інформація прозвучала. Що тоді почалося! Романа Едуардовича компартійні чинуші  зробили трохи не ворогом народу, звинуватили у втраті  політичної пильності і панікерських настроях.

Ще далі пішло вище українське керівництво на чолі  з Володимиром Щербицьким. Слухняно виконуючи наказ із Москви, який віддав особисто Михайло Горбачов, у Києві організували  багатолюдну  Першотравневу демонстрацію, в якій взяли участь діти, жінки, ветерани війни  і праці. Щоправда, пізніше доля жорстоко помстилася першому секретарю ЦК Компартії України, його сім’ї, але то вже інша історія.

Згодом під тиском світової громадськості засоби масової інформації стали більш  детально висвітлювати події на ЧАЕС, а радянський уряд вжив заходів, щоб приборкати «ядерного монстра». Але й тут не обходилося без дивацтв і дурощів. Одне з них – оголошення  зоною  відчуження 30-кілометрової території, яка була забрудненою радіацією, а решта – буцім-то чистою. Доходило до парадоксів: ряд районів Волинської області вважали ураженими Чорнобилем (Камінь-Каширський, Любешівський, Маневицький та ін.), а Ковельський, що знаходиться поруч, «вільним» від радіації (!).

Відповідно до вказівки директивних, як їх тоді називали, органів мене відрядили в Чорнобильську зону. Там управлінням охорони здоров’я було наказано організувати  здоровпункт при Поліському міськрайвідділі внутрішніх справ, де служив з 25 січня 1987 року 130 діб, адже заміни вчасно не змогли знайти.

Головним моїм завданням було обстеження працівників міліції, аналіз їх крові, щоб у разі перевищення норми радіаційного зараження людей відсторонити від роботи. Нерідко доводилося декого супроводжувати до медичних закладів Києва.

Коли львівських працівників змінили одеські, то вони виявили, що дані про «чисті» і «забруднені» території не відповідають дійсності. Це ж підтвердили фахівці європейських країн, які обстежували рівень радіоактивного забруднення в зоні відчуження   і чисто випадково опинилися в Поліському районі. Всі члени комісії були вражені тим рівнем, який аж «зашкалював», нехлюйським ставленням до ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. І це – тільки по цезію, а якщо долати забруднення стронцієм і плутонієм, то вимальовувалася жахлива картина. Радіацією були уражені  діти, молодь, старші люди. А зона відчуження ж була «чистою»!

Лише в червні 1991 року Кабінет Міністрів колишньої УРСР прийняв рішення переселити населення Поліського в інше місце. Люди стали переїжджати до далеких і близьких родичів.  Дехто чекав на матеріальне відшкодування за втрачене житло, декого переселили в новозбудовані котеджі.

Але з висоти сьогоднішнього дня я   розумію, що майно, гроші – це все не так важливо. Здоров’я – ось найцінніший скарб. Через халатність і злочинність вищого керівництва колишнього СРСР, місцевої влади я тоді не підозрював, що Чорнобиль, особливо Поліська «чиста» зона,  «нагородить» мене хронічною лімфатичною лейкемією, з якою нині борються лікарі Боголюб та я. А  в той час на деяких картах Поліське Київської області взагалі не позначають, ніби його взагалі не було.

Пане Миколо!

Надсилаючи до редакції цей лист і користуючись нагодою, бажаю веселих прийдешніх свят за  будь-якої погоди. Здоров’я, творчої наснаги Вам і членам колективу, родинної злагоди!

 

Звістка про смерть Степана Тюбая була для мене як удар електричним струмом. Не міг у неї повірити. Адже лишень тижнів два тому заходив до редакції, ділився думками з приводу останніх подій в країні, обіцяв підготувати статтю до дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Обіцяної статті не приніс. Подумалося: весна, господарські клопоти. Не до газети.

А через кілька днів після 26 квітня знайома повідомила: «Вчора поховали Степана». «Якого Степана?» — не зрозумів я. «Тюбая».

На душі стало чорно. Такий сильний, завжди енергійний, гострий на слово – і мертвий?!

Сумну новину згодом підтвердив Петро Якимчук із «Союзу Чорнобиль Україна». Попросив вмістити некролог,  що було зроблено.

Ще через день листоноша принесла пошту. Газети, листи. Один конверт привернув увагу: почерк  видався дуже знайомим. Взяв до рук і… занімів – відправником вказано Тюбая С. С. Адреса: м. Ковель, вул. Львівська, 3. На поштовому штемпелі дата – 02.05.20.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 528

Мій щиросердечний читачу! Хочу достукатись до твого серця. Впевнений, що воно, як і моє, переймається долею нашої рідної неньки-України. Від її успішного поступу вперед і наше благополуччя залежить.

Все більше і більше тривоги віється над нами. Приходить на думку Христова притча про сіяча, який кинув зернину на кам’янистий грунт. Зійшла вона пишно, але тільки-но з’явилось Сонце, висохла земля, і посіяне зело зів’яло… Чи не про Україну це?

Гарні сходи Незалежності зійшли у дев’яностих роках ХХ століття. Та не дало живильного соку наше кам’янисте суспільство і  в’яне квітка-Україна.

Закривавив Майдан, але й він неспроможний оживити країну. Більше того, віття пообламували злі сусіди москалі – Крим і Донбас нагло до своїх рук прибрали. Серце плаче!

Винуватимо, обурюємось, ганьбимо російського Каїна, але ж знову таки: чи не винні самі? Пробачили, довірилися, злякалися – і маємо те, що маємо.

І пані Історія нічому не вчить.

Згадай, мій друже, які слова-заповіти  висловив батько Тарас. І закликав, і застерігав, і заради нашої волі в засланні кращі роки свого життя провів. І що?

Зберемося традиційно 22 травня біля пам’ятника, повіємо словами, як половою, і розійдемося. Колись на Кос-Аралі Кобзар марив Україною. Нехай убогу, нехай збезчещену, нехай кріпацьку, але гартував свій дух заради неї. Він і сьогодні з небес дивиться на нас, безталанних і, мабуть,  не раз гірко  плаче. Бо ж травень квітучий надворі. Такого квітучого дива, як в Україні, ніде більше в світі немає. А зі співочим пташиним царством який хор зрівняється?

Без перебільшення скажу тобі, друже: травень – Шевченків місяць. Попри недавні  свята  Праці, святого Юрія і Перемоги, він по праву для Шевченка і для нас знаковий.

4 травня 1838 року  відбулася важлива подія. 

«Свобода!..Свобода!»  — вигукнув тоді Шевченко і кинувся Сошенкові на шию. «Задушиш…Ти що здурів, Тарасе?»  — відштовхував той Тараса. Та де там! Шевченко, немов вулкан, який тільки-но прокинувся, виплескував до небес свою полум’яну енергію.

Вдумаймося: за участю царської сім’ї, завдяки натхненнику Брюлову та іншим світочам культури того часу (чи не диво?) для України викупляли з неволі майбутнього апостола Правди і Свободи, пророка нації, якому немає рівних у цілому світі.

Чи не Господнє провидіння долі?

Травень… Це хвилюючі дні  повернення праху поета на Батьківщину. То був мученицький шлях. Але і  благородний. Він вартий особливого пошанування. Я не містик, але переконаний: переправляли із Петербурга   не труну з тілом, а палаючий факел, який освітлює шлях до волі і будить, закликає українців до боротьби. В древні, далекі від нас часи  вогонь людям подарував Прометей і постраждав за це. Тарас Шевченко перейняв цей палаючий смолоскип і теж прирік себе на страждання. Не гасне його полум’я. Із покоління в покоління передається, а епіцентр того духу з Канівської височини пульсує.

Мій друже-співрозмовнику! Всі ми сьогодні знаходимося під гнітом коронавірусу. Щоб заповнити безкінечно нудні «вихідні» якоюсь корисною справою, я занурився в стихію Шевченкового «Щоденника».

На перший погляд, написане поетом – монотонне і нудне, себто не для розваги. Але чим більше я занурювався в купіль того читання, тим більше захоплювався, переживав і пізнавав живого та близького Шевченка, незламного, творчого і людяного. Разом із тими переживаннями із кінчиків мого сивого волосся злітали  спомини про дике (не героїчне) совєцьке повоєнне кріпацтво, точніше – рабство. Цареві було далеко до такого витонченого знущання над людським єством.

Я так само викуповувався із колгоспної неволі. Бився, як риба об лід, задихаючись. Бог посилав мені людей, які допомогли визволитися.

Пишу це не для співчутливого слівця. Культурологічна та аристократична еліта середини ХІХ століття, попри заборони царя, була прихильною до таланту Шевченка. К. Брюлов, М. Лазаревський, граф (!) Ф. Толстой, М. Щепкін, П. Куліш, М. Костомаров, М. Максимович та багато інших, незважаючи на революційний антицарський дух, підтримували поета і матеріально, і морально. Багато хто із культурної еліти Росії та України обожнював нашого генія.

Співставте нашу теперішнюю м’якотілу інтелігенцію, хижих олігархів і черству до душі України владу, і ви побачите, що історія наче застигла, і не видно, і не чути «сім’ї вольної, нової» і щасливої.

Хитаються основи державності, яма бідності все глибшає.

«Щоденник» Тараса Шевченка  — живий свідок тієї віддаленої  від нас епохи. А ми є свідками новітньої історії України. Що ми запишемо в наш «Щоденник»?

На жаль, знову спотикаємося об дурість верховної влади. Активісток руху за незалежну Україну Софію  Федину  та Марусю Звіробій притягають до кримінальної відповідальності за критику президента (царя?).

Як кажуть, приїхали. Єдиного не вистачає для обвинувальників – це безмежних сибірських просторів та пустель Кос-Аралу для заслання.

І знову волає дух Шевченка: «Вставай на Майдан!». Втомилися…Може, є інший вихід? Мене заспокоює Шевченко:

«Що б я записав? Правда, протягом цих десяти років я бачив даром те, що не всякому вдається і за гроші  побачити. Як  дивився на це? Як арестант дивиться із загратованого тюремного вікна на святковий весільний поїзд. Один лиш спомин про бачене і пережите приводить мене в трепет. А що було б, коли б я записав цю похмуру декорацію і бездушних грубих лицедіїв, з якими мені довелося розігрувати цю похмуру, монотонну десятилітню драму?

Мимо, пройдемо мимо минуле моє, моя підступна пам’яте. Не розбурхаймо серце люблячого друга недостойним спомином, забудемо і простимо темних мучеників наших, як простив милосердний чоловіколюбець своїх жорстоких розпинателів. Звернемося до світлого тихого, як наш український осінній вечір, запишемо бачене та почуте. І що серце скаже?»

(«Щоденник»:  T. Г. Шевченка, стор. 11).

Ось так, мій щиросердечний читачу, від емоційних роздумів привів наш рідний Шевченко до примирення. Можливо, він передбачав наш критичний стан, хитку основу і пандемію,  коли, справді, не революція важлива, а мир та праця? 

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Мій щиросердечний читачу! Хочу достукатись до твого серця. Впевнений, що воно, як і моє, переймається долею нашої рідної неньки-України. Від її успішного поступу вперед і наше благополуччя залежить.

Все більше і більше тривоги віється над нами. Приходить на думку Христова притча про сіяча, який кинув зернину на кам’янистий грунт. Зійшла вона пишно, але тільки-но з’явилось Сонце, висохла земля, і посіяне зело зів’яло… Чи не про Україну це?

Гарні сходи Незалежності зійшли у дев’яностих роках ХХ століття. Та не дало живильного соку наше кам’янисте суспільство і  в’яне квітка-Україна.

Закривавив Майдан, але й він неспроможний оживити країну. Більше того, віття пообламували злі сусіди москалі – Крим і Донбас нагло до своїх рук прибрали. Серце плаче!

Винуватимо, обурюємось, ганьбимо російського Каїна, але ж знову таки: чи не винні самі? Пробачили, довірилися, злякалися – і маємо те, що маємо.

І пані Історія нічому не вчить.

Згадай, мій друже, які слова-заповіти  висловив батько Тарас. І закликав, і застерігав, і заради нашої волі в засланні кращі роки свого життя провів. І що?

Зберемося традиційно 22 травня біля пам’ятника, повіємо словами, як половою, і розійдемося. Колись на Кос-Аралі Кобзар марив Україною. Нехай убогу, нехай збезчещену, нехай кріпацьку, але гартував свій дух заради неї. Він і сьогодні з небес дивиться на нас, безталанних і, мабуть,  не раз гірко  плаче. Бо ж травень квітучий надворі. Такого квітучого дива, як в Україні, ніде більше в світі немає. А зі співочим пташиним царством який хор зрівняється?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 455

Це маленьке янголятко, ім’я якій Єва, з’явилася на світ рік тому (7 березня), майже на жіночий день 8 березня. Мама з татом чекали її появи на світ цілих сім років. Спочатку Ангеліна і Дмитро Плотнікови жили у цивільному шлюбі і діток не планували. Але, проживши 7 років, надумали узаконити стосунки і стали думати про дітей. 

Час ішов, але вагітність у Ангеліни не наставала, бо до одруження були проблеми зі здоров’ям. Згодом все ж таки жінка завагітніла, але на малому терміні стався викидень. Потім ще одна вагітність – і знову викидень. Сльози, розпач і розчарування поселилися в душі жінки.

– У мене ще була кіста, – розповідає Ангеліна. – Навіть   назначили, якого числа йти на операцію. Але моїй мамі хтось сказав про Ярощука Віктора з Радивилова, який лікує жінок від безпліддя. І ми вирішили поїхати до нього. Приїжджаємо, але вдома Віктора Івановича не застали, бо він кудись поїхав у термінових сімейних справах. Нам люди сказали, щоб їхали до його дочки Галини Мельник, яка теж живе у Радивилові і лікує все те, що її батько. Зачекавши, коли пройде черга, я нарешті потрапила на прийом до Галини Вікторівни. Вона мене оглянула і сказала, щоб я не давала згоду на операцію по видаленню кісти, бо виріжуть усе, і діток ніколи не буде. Галя зробила масаж живота і сказала, що низько розташовані жіночі органи, через що не можу завагітніти. Певними рухами рук вона “підіймала” органи і запевнила, що дітки будуть. Сказала приїхати ще раз через тиждень.

Звичайно Ангеліна вірила і не вірила, що настане те диво, якого вона так чекає. Але відмовилася від операції і, зробивши УЗД, прийшла на прийом до лікаря. І яким же було його здивування, коли кіста “зникла”! Куди ж вона могла подітися? УЗД кісти не виявило. Була велика – і раптом її не стало!

Ангеліна поїхала до Галини Мельник втретє. Та  зробила знову масаж живота і сказала чекати вагітності.

– А коли ж вона настане? –  спитала Ангеліна.

– Хтось вагітніє через три місяці, хтось через півроку. А коли ти – питання часу, – відповіла Галя.

Але через 4 місяці після візиту до Галі Мельник  Ангеліну “потягло” на солоні бички, тараньку, кислі огірочки. Дівчата на роботі підсміювалися  з Ангеліни: “Ти вагітна!” А вона: “Ні!”, бо ще не знала, що у ній зародилося нове життя. Але одного разу стан жінки змінився, і вона вирішила купити тест, який підтвердив її вагітність.

– Я від радості плакала і не знала, що робити. Поїхала в лікарню на УЗД, мене поклали на збереження, щоб не було потім ніяких проблем на майбутнє. Ви не уявляєте, які ми з чоловіком були щасливі, коли на світ 7 березня 2019 року з’явилася на світ наша довгождана донечка Єва. Ім’я їй дав тато (яке означає життя). Вага у неї була богатирська – 3790 грамів. Зараз їй минув рік. 

Ми дуже щасливі, що за 10 років подружнього життя маємо в хаті таке миле сонечко і безмежно вдячні Богу та Галині Мельник за   подароване щастя у нашу сім’ю! 

Галина ОЛІФЕРЧУК.

Це маленьке янголятко, ім’я якій Єва, з’явилася на світ рік тому (7 березня), майже на жіночий день 8 березня. Мама з татом чекали її появи на світ цілих сім років. Спочатку Ангеліна і Дмитро Плотнікови жили у цивільному шлюбі і діток не планували. Але, проживши 7 років, надумали узаконити стосунки і стали думати про дітей. 

Час ішов, але вагітність у Ангеліни не наставала, бо до одруження були проблеми зі здоров’ям. Згодом все ж таки жінка завагітніла, але на малому терміні стався викидень. Потім ще одна вагітність – і знову викидень. Сльози, розпач і розчарування поселилися в душі жінки.

– У мене ще була кіста, – розповідає Ангеліна. – Навіть   назначили, якого числа йти на операцію. Але моїй мамі хтось сказав про Ярощука Віктора з Радивилова, який лікує жінок від безпліддя. І ми вирішили поїхати до нього. Приїжджаємо, але вдома Віктора Івановича не застали, бо він кудись поїхав у термінових сімейних справах. Нам люди сказали, щоб їхали до його дочки Галини Мельник, яка теж живе у Радивилові і лікує все те, що її батько. Зачекавши, коли пройде черга, я нарешті потрапила на прийом до Галини Вікторівни. Вона мене оглянула і сказала, щоб я не давала згоду на операцію по видаленню кісти, бо виріжуть усе, і діток ніколи не буде. Галя зробила масаж живота і сказала, що низько розташовані жіночі органи, через що не можу завагітніти. Певними рухами рук вона “підіймала” органи і запевнила, що дітки будуть. Сказала приїхати ще раз через тиждень.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 479