Прощання з минулим
Надвечір’я… Сонце золотило осінні дерева, виблискувало своїм сяйвом, ніби прощаючись із днем. Ярослава Михайлівна відчинила вікно, залюбувалася красою надвечірнього неба та, зітхнувши, сіла за директорський стіл, взялася за папери. Скільки їх тут! Реформа реформою, а папери залишилися. Писалося легко, можливо, тому, що син Сергій зателефонував з АТО, повідомив, що через тиждень буде вдома.
З відчиненого вікна чувся спів молодого працівника школи Миколи: «…Сподобалась мені, сподобалась мені тая дівчинонька…».
Ярослава Михайлівна замислилась на мить: «Яка ж то дівчинонька тая? Головне, щоб душевною була, не примхлива. Микола хороший, трудолюбивий, навчається заочно в інституті». Якби зараз хтось побачив очі директора школи… Добрі, замріяні очі. Коси вільно спадали на плечі. Таке собі дівчисько, русокосе, із сірими добрими очима.
А за вікном співав Микола, й долітали ці слова: «Сподобалась мені тая дівчинонька…».
У двері кабінету настирливо постукали.
— Можна, заходьте, — сказала директорка.
У кабінет стрімко увійшла жінка й одразу промовила: «Тая я…»
Це було так несподівано, що Ярослава Михайлівна навіть здригнулася від тих слів, що прозвучали замість привітання.
– Ви тая? Тая дівчинонька?
– Яка дівчинонька? Що ви собі дозволяєте? Ображаєте мене! Ось так відразу. Я… я…, знаєте… Знайте, я звернуся до начальства. У мене такі, такі докази, — гнівно проказала незнайомка.
— Які докази? Нічогісінько не розумію, — сказала Ярослава Михайлівна. Уважно глянула на непрохану гостю, ошатно вдягнуту, немов збиралася заміж, та вік не для цього.
– Ми бачимося вперше. Пробачте, але я не знаю вас.
– Мене не знаєте? Прекрасно знаєте! — голосно, роздратовано та зухвало викрикнула жінка.
– Не кричіть і поясніть, у чому суть?
– Хто я така? Я ж вам сказала, що я — Тая. Тая Бурункевич… Таїсія. Тепер впізнали?
Ще хвилина, і, здавалося, потоки гніву полинуть із уст жінки. В очах зблиснули вогники ненависті та неприхованої люті.
– Ви Таїсія? Я рада. Сідайте, будь ласка.
– Ви раді? З якого дива ви зраділи? – аж захлинулася від здивування.
– Тому що я саме такою вас уявляла, — відповіла директорка.
Ярослава Михайлівна доклала багато зусиль, щоб ніжно, привітно та з посмішкою, як до першокласників, говорити з гостею. Адже вчителі повинні не тільки все знати, а й бути гарними акторами. Посміхнутися навіть тоді, коли хочеться нагрубіянити, закричати або ж заплакати.
– Ви така гарна, така чарівна. А як вишукано ви одягнені, — з посмішкою на обличчі й неприязню в душі сказала Ярослава.
– Я приїхала до вас тому, що нещодавно в піджаку свого чоловіка знайшла лист, у якому він пише, що любить вас, Ярославо, — продовжила в тому ж тоні непрохана гостя.
– Але я навіть не бачила цього листа…
– А ще він зберігав ваші листи та дві фотографії. Ви писали йому, що любите його… Любите мого чоловіка Романа!
– Ці листи я писала давно, коли Роман ще не був одружений з вами. Тому я ні в чому не винна. Таїсіє, зробімо так: ходімо до мене додому, разом повечеряємо та й поговоримо. Ви ж з дороги, змучені, напевно.
– Повечеряти з вами? Ви не розумієте, для чого я приїхала? – голос Таїсії розривався від неприхованого гніву.
– Я все зрозуміла, – спромоглася чемно проказати Ярослава. – Знаєте, а ще я збагнула, що ви інтелігентна та сучасна жінка. Навіть ваша зачіска така, як в американської кінозірки.
Цими словами Ярослава, здається, зовсім обеззброїла цю непрохану, з далекого минулого, гостю… І Таїсія, вже із зовсім іншим настроєм, погодилася завітати до Ярослави. Йшли мовчки… Бо насправді Ярославу душило роздратування, навіть хотілося нагрубіянити цій жінці. Але здоровий глузд узяв верх.
…Роман був першим коханням Ярослави, про таке пишуть у книжках. При згадці про нього у серці жеврів вогник тепла. А посварилася з ним колись через цілковиту дрібницю. А він враз несподівано одружився з оцією… Таєю. Буквально через місяць після весілля з нею Роман приїхав до Ярослави та благав прощення.
— Ярославо, через свою гордість ти пропадеш, — казав тоді Роман. — Я ж знаю, відчуваю, що ти любиш мене.
— Я тебе розлюбила. Сьогодні. Адже ще навіть медовий місяць не закінчився, а ти вже біля моїх ніг.
— Прийду через рік, подивлюся, що ти тоді скажеш. У селі ти помреш духовно, а краса твоя зів’яне. Одумайся, поки не пізно.
– Пізно. Їдь до своєї дружини.
– Ти ж знаєш, я одружився, бо…
– Не хочу ні слухати, ні знати! Вона — твоя дружина. Це все, що я маю знати. У мене немає до тебе ніяких претензій.
Ярослава говорила впевнено, намагаючись не показувати своїх почуттів. І тільки після того, як Роман поїхав, вона впала на своє ліжко й гірко заплакала. І змусила себе забути про коханого.
Через два роки Ярослава вийшла заміж за Андрія, який працював інженером з техніки безпеки. Якось Андрій поїхав у відрядження, а Ярослава, як завше, перевіряла зошити. Як раптом до неї завітав Роман.
— Я прийшов, — сказав тихо. — Знаю, що ти три місяці тому вийшла заміж. Знаю і те, що тобі тяжко, як і мені було тоді. Збирайся, поїдемо! Ти не зможеш з ним, як і я не можу з Таїсією. Дочка народилася, але мені так важко…
— О, ти вже тато?! Вітаю тебе, — промовила Ярослава. — Тож повертайся до дружини. Я ніколи не зруйную твоєї сім’ї, не зроблю так, щоб твоя дочка росла без батька, щоб нещасною була твоя дружина. Їдь звідси й ніколи більше не тривож мене. Я люблю і поважаю свого чоловіка. А ти постарайся зберегти свою сім’ю.
…Думки Ярослави враз сполошилися, немов птахи, над якими пролетів яструб.
— Ще далеко йти? — запитала Таїсія, жінка, якій Ярослава зберегла сім’ю.
— Уже дійшли, — скупо відповіла. А в той час почуття образи, роздратування, жалю підступали до горла. Але Ярослава змогла вкотре вгамувати емоції.
…Жінки сіли вечеряти.
— Як смачно ви готуєте, Ярославо. Дивно, що ми ось так сидимо. Ніколи б не подумала.
— Таїсіє, ви досі не зрозуміли, що я ні в чому не винна перед вами? — сказала Ярослава. — Я дуже люблю свого чоловіка. А ваш Роман — це юність. Просто перше кохання.
Вони вечеряли, пили запашний чай і багато розмовляли.
— Не повірила б, що ви, Ярославо, така привітна й добра. Що коли-небудь буду ось так у вас гостювати. Давайте дружити сім’ями, — запропонувала Таїсія.
— Ні, краще не треба. У вас своя сім’я, у мене — своя. І нам треба берегти їх.
Так, завдяки жіночій розсудливості, мудрості та розважливості Ярославі вдалося помиритися з Таїсією. А наступного дня вона провела Таю на автобусну зупинку. І разом з гостею поїхали спогади, хвилювання та марево юності.
І ось з автобуса вийшов чоловік Ярослави Андрій. Він хвацько вибіг з автобуса, підбіг до своєї дружини, обняв і промовив: «Ти зустріла мене. Яке ж це щастя!».
Віра ФРЕЙЧАК.
Надвечір’я… Сонце золотило осінні дерева, виблискувало своїм сяйвом, ніби прощаючись із днем. Ярослава Михайлівна відчинила вікно, залюбувалася красою надвечірнього неба та, зітхнувши, сіла за директорський стіл, взялася за папери. Скільки їх тут! Реформа реформою, а папери залишилися. Писалося легко, можливо, тому, що син Сергій зателефонував з АТО, повідомив, що через тиждень буде вдома.
З відчиненого вікна чувся спів молодого працівника школи Миколи: «…Сподобалась мені, сподобалась мені тая дівчинонька…».
Ярослава Михайлівна замислилась на мить: «Яка ж то дівчинонька тая? Головне, щоб душевною була, не примхлива. Микола хороший, трудолюбивий, навчається заочно в інституті». Якби зараз хтось побачив очі директора школи… Добрі, замріяні очі. Коси вільно спадали на плечі. Таке собі дівчисько, русокосе, із сірими добрими очима.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 321
Очі по той бік екрану
Нешлюбна донька
Прощання з минулим
Від четверга до четверга
Гороскоп 21 - 27 грудня
Депутати Ковельської міської ради підтримали рішення про кількісний та персональний склад виконавчого комітету
Нинішнього року Ковельському міському ліцею № 3 імені Лесі Українки, який раніше був загальноосвітньою, пізніше – спеціалізованою школою, виповнюється 75 літ. Ця дата вікопомна не лише для ковельчан, але й для багатьох мешканців Волині, всієї України, які тут колись навчалися.
Будьмо разом і в новому році!
Минуле – основа майбутнього
Трапилося цими днями