Події, описані Лесею Українкою в драматичній поемі «Кассандра», стосуються ХІІ сторіччя до нашої ери, коли грецькі міста-держави (особливо Мікени) прагнули контролювати Егейське море. Але на шляху стояла Троя. Військовий конфлікт назрівав.
Аж тут, як свідчить міфологія, молодий царевич Трої Паріс закохався в Олену Прекрасну (у Лесі Українки – Гелену) – дружину царя Спарти Менелая Атріда і викрав її. Це стало поштовхом до війни. Десять років тривало кроволиття, дев’ять років Троя була в облозі та оборонялася (на світлині – кадр з фільму “Троя”).
На жаль, страшна історія з захопленням територій, прагненням контролювати вихід до моря, масовими людськими жертвами повторилася в сучасній Україні 2022 року.
«Кассандра» була закінчена Лесею Українкою 1907 року, згодом надрукована у журналі «Літературно-науковий вістник», і вже тоді критика та вдумливі читачі бачили у ній не тільки твір про давно минуле, а й сучасне.
Перша згадка про драму зустрічається в листі письменниці до Ольги Кобилянської від 14.03.1903 р. із Сан-Ремо. В ньому Леся Українка пояснювала, що обрала Кассандру героїнею нового твору тому, що:
«ся трагічна пророчиця, з своєю ніким не признаною правдою, з своїм даремним пророчим талантом, власне такий неспокійний і пристрасний тип: вона тямить лихо і пророкує його, і ніхто їй не вірить, бо хоч вона каже правду, але не так, як треба людям; вона знає, що так їй ніхто не повірить, але інакше казати не вміє; вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо; вона сама боїться свого пророцтва і, що найтрагічніше, сама в ньому часто сумнівається, бо не знає, чи завжди слова її залежать від подій, чи навпаки, події залежать від її слів, і тому часто мовчить там, де треба говорити...”.
Кассандра, дочка Троянського царя Пріама, – героїня драматичної поеми про війну. Війну з її трагізмом, людськими долями. Читаючи драму, насамперед усвідомлюємо, що це художній твір зі своїми правилами його побудови. Спробуємо зі сцен пророцтв, діалогів між дійовими особами, психологічних відступів, доленосних військових рішень тощо чомусь повчитися, щось не сприйняти, щось зрозуміти.
Кассандра рішуче засуджує вчинок брата Паріса з викрадення дружини спартанського царя Менелая. Причина – він повністю підкорився дружині:
… і весь він твій, і вже нема для
нього
ні матері, ні батька, ні родини,
ні краю рідного…
Державні справи його не цікавлять:
Мовчить Паріс на раді,
і зброю надягає, мов кайдани,
боги з ним на розмові не
бувають.
Мова йде про кохання. Але ж воно веде до загибелі Батьківщини! Ми, теперішні, солідарні з Кассандрою: зрада Батьківщини за будь-які блага неприпустима.
l
У драматичній поемі знаходимо співзвучні з нашим часом питання фемінізму. Брат Кассандри Деїфоб, побачивши її за кужілкою, схвалює таку її жіночу працю, а не втручання у державні справи своїм пророцтвом. Але життєве кредо Кассандри – боротьба. Недаремно вона розповідає історію про Прометея і Епіметея, де її симпатії явно на стороні першого:
Був Прометей і був Епіметей,
одного батька-матері синове.
Життя й вогонь дав людям
Прометей
і знав, що муки ждуть його за
теє,
провидець мук не відвернув від
себе, –
з усіх синів праматері Землі
його найгірше покарала Мойра.
Епіметей не знав нічого. Завжди
у нього думка доганяла вчинок.
Він взяв собі за жінку ту
Пандору,
що смерть і горе людям
дарувала,
і був щасливий з нею, і довіку
ніхто його нещасним не назвав.
Ми бачимо, як у наш час жінки стоять поруч своїх чоловіків у праці і боротьбі з рашистською напастю, відправляють своїх Прометеїв на фронт, мужньо чекають, підтримують і допомагають.
Кассандра, маючи дар пророцтва, знає, що її коханий Долон загине, та не відмовляє його іти в розвідку в табір ворога. Долон, справжній патріот, розуміючи, що може не повернутися, говорить Кассандрі:
Ні, скажу по правді,
не міг би я послухати тебе,
хоча би смерть видиму віщувала,
бо нечестю було б зректися потай
того, що сам же я вхвалив
прилюдно,
на що пристав незмушений, по
волі.
то й не боюся…
Війна – це страшно в усі часи! Дуже пронизливо звучить це з уст Андромахи, дружини Кассандриного брата Гектора:
Не можу я, Клімено, я боюся
іржання коней, брязкоту мечів,
і куряви, і крику, а найгірше
того смертельного співання стріл!
Як я те чую й бачу, то здається
мені, що то повстав з безодні
Хаос,
що ні людей нема вже, ні богів,
а тільки смерть панує
самовладно.
А як шкода загиблих на війні! Усіх, а особливо молодих, незреалізованих, недолюблених. Скільки прекрасного від життя чекало їх попереду! Кассандра так висловлює свій жаль:
Пізно… хутко зійде Місяць,
освітить поле… Мій Долон на полі
такий самотній, наче кипарис
на роздоріжжі… він такий
хисткий,
він молоденький, ніжний – не до
зброї,
до ліри, до кітари він удався,
до весняних пісень… Ох, що ж ті
руки
порадять проти сих мечів
важких,
що здійнялись над ним…
Кассандра у творі відмовляє у шлюбі цареві Ономаю, який готовий за руку царської дочки повести у бій лідійське військо проти грецького. Кассандра розуміє, що будуть великі втрати.
l
На жаль, тепер війна не мечів, а в рази смертоноснішої зброї. Чому ж нелюди, які розв’язують війни, не думають про людей, своїх і чужих, яких вкладають у могили, їх осиротілих рідних? Як можуть гітлери, сталіни, путіни так масово переконувати людей іти на смерть і спричиняти смерть?
Мабуть, так, як це робив брат Кассандри Гелен, віщун і жрець:
Бо меч і спис мала для мене
зброя,
бо людські душі – от моє
знаряддя,
крилате слово – от моя стріла,
люд проти люду – от мій
поєдинок!
Усім тим правлю я, фрігійський
розум.
Ся діадема, сяя патериця –
то знаки влади над всіма
царями.
Я рівного собі не маю тут
з-поміж усіх владарів і героїв.
Слово, ідеологія мають велику владу над людьми. За допомогою добре розвиненої мови, якихось підставних діадем, патериць, голубів Гелен зомбує свідомість людей. Троянці повірили йому, що елліни зняли облогу і на знак примирення залишили дерев’яного коня, незважаючи на пересторогу Кассандри, що ворог дурно не дає дарунків. А ворог дуже підступний.
Він воює не тільки зброєю. Про це свідчить навіть мова еллінського шпигуна Сінона, який зумів зобразити невинність, зіграти на почуттях Кассандри:
Давно, пророчице, тоді ще
Пелід наш був живий. Та
пам’ятливий
у гніві Діомед, – його вразило,
що я насмів обороняти бранця,
його рукою взятого на смерть.
Але ж мені так жаль було
троянця.
Такий був молоденький і
вродливий,
так жалісно благав про
милосердя…
Ой горе! Так і я тепер благаю,
та нікому за мене заступитись
хоч би єдиним словом… Всі
мовчать…
Смерть неминуча… Нащо ж
протягати
остатні сі хвилини під мечем?!
Той бранець – Долон, колишній загиблий – коханий Кассандри. Далекоглядно російський ворог у ХХ сторіччі населив сінонами Україну в освіті, культурі, політиці, економіці тощо. Вишколені, по- своєму вмотивовані росіяни і приховано, і відкрито гарцюють по Україні, сіючи смерть, розруху.
Ще одна біда, яку несе війна, – полон. Кассандра описує полон становищем жінок з царської родини:
Так, проклін на мене,
бо я тепер побачила найгірше.
Троянки у неволі і – живі!
Обходять кросна, розділяють
ложе,
дітей годують еллінам на втіху…
Прокляті очі, що такеє бачать!
l
Дослідниця життя та творчості Лесі Українки М. О. Зубрицька у статті «Новочасна версія міфу про Кассандру: трагедія, що народжує надію» вважала, що «…драму розполовиненості думок на рівні царської родини в момент облоги Трої можна легко проєктувати на різні межові ситуації української історії, коли не було єдиної консолідованої позиції щодо майбутнього України, оскільки завжди з’являлася більшість тих, що обирали конформізм і лояльність до колонізаторів».
Не пророки, але високоосвічені люди у всіх галузях знань, які здатні прагматично оцінити ситуацію в теперішній Україні, таки є. Варто до них прислухатися. Відділити зерно від полови – і прислухатися. У свій час не дослухалися до Кассандри. Вона бачила привід до війни, бачила шляхи уникнення смерті рідних – не послухали її одинокого голосу, вважали хворою.
Якби хоч підтримав брат Гелен, який усе ж таки мав дар провидіння, то удвох вони були б силою! Був би початок консолідації. А так «просто вмів звиватися вужем», казати «те, що корисно або почесно», використовувати слово для неправди. У нас це називається демагогією. Часто дуже шкідливою.
Криваві сторінки історії повторюються. Світ має прийти до того, щоб «Кассандри» писалися лише про давно минуле, яке не повинно бути повторюваним.
Катерина ВОЛОХ,
молодший науковий співробітник Колодяжненського
літературно-меморіального
музею Лесі Українки.
Події, описані Лесею Українкою в драматичній поемі «Кассандра», стосуються ХІІ сторіччя до нашої ери, коли грецькі міста-держави (особливо Мікени) прагнули контролювати Егейське море. Але на шляху стояла Троя. Військовий конфлікт назрівав.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 107