Про корупцію в Україні не говорить хіба що лінивий. Говорить про неї і влада. Хваляться тим, що останнім часом боротьба  із вітчизняними хапугами посилилась.

Не сперечаюсь. Справді, силові структури регулярно повідомляють про підозри, арешти, затримання, суди тощо. Тільки проблема в тому, що не завжди винних карають так, як вони того заслуговують. Одних відпускають під мільйонні застави, других беруть «на поруки», третіх взагалі виправдовують.

А є й такі, котрі почуваються, як риба у воді, хоч живуть явно не на зарплати і  пенсії. Ось нещодавно в одній з українських газет прочитав таку інформацію:

“31 січня  2024 року минув термін для подання декларацій державними службовцями про майновий стан і доходи за 2021-й та 2022-й роки, зокрема народними депутатами. Кожний третій «народний» обранець, який звітував за 2022-й рік, від початку великої війни придбав новий автомобіль або нерухомість.

Інтернет-видання «Економічна правда» проаналізувало декларації парламентарів щодо купівлі, набуття у власність чи користування особисто або близькими родичами новими автомобілями і нерухомістю. Отже, за перший рік повномасштабного вторгнення депутати задекларували 134 нові транспортні засоби, крім 304, які вони мали. 109 депутатів набули принаймні одне нове авто. 

Подібна ситуація з нерухомістю. У членів парламенту з’явилося 260 нових об’єктів на додачу до майже тисячі набутих до Великої війни (квартири, будинки і земельні ділянки). Нерухомістю обжився кожний третій депутат.

З розрахунку на одного члена фракції найбільша частка нових активів — автомобілів та об’єктів нерухомості — у народних депутатів з бізнес-групи «Довіра» і владної партії «Слуга народу».

До речі, звіт за 2023-й оприлюднили лише поодинокі парламентарії. Імовірно, цифри набутого «непосильною працею» будуть ще більшими.

Прикметним є і такий факт. Про купівлю йдеться не завжди. Більшість майна, яке декларують депутати, перебуває у них в оренді або «іншому праві користування». 

Найімовірніше, народні обранці вважають, що оренда не буде мати такий ганебний вигляд, як купівля. Але насправді у людей зовсім інша думка”.

l

Що можна додати до написаного? Хіба  одне: «Кому війна – кому мати рідна вона». І ще: а чи не варто в умовах воєнного стану відповідно до неписаних законів військового часу націоналізувати майно наших олігархів і використати кошти на потреби Збройних Сил України?  Уявляєте, яка б це астрономічна сума була.

Дивись – і не потрібно було б нашим   можновладцям ходити світом із простягнутою рукою і просити, наче злидарі: «Подайте, Христа ради!».  Але ходять, їздять, просять. Слава Богу, їздити і літати є на чому.  

Охрім СВИТКА.

Про корупцію в Україні не говорить хіба що лінивий. Говорить про неї і влада. Хваляться тим, що останнім часом боротьба  із вітчизняними хапугами посилилась.

Не сперечаюсь. Справді, силові структури регулярно повідомляють про підозри, арешти, затримання, суди тощо. Тільки проблема в тому, що не завжди винних карають так, як вони того заслуговують. Одних відпускають під мільйонні застави, других беруть «на поруки», третіх взагалі виправдовують.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 89

Два роки в Україні триває  війна.  Ми боремося за свої території за найголовніше, що є в кожного із нас, – незалежність та самобутність. За цей час військові події позначилися і на мові.  Завдяки фразі, вимовленій прикордонником на о. Зміїний, міцно ввійшов до лексикону українців його матюк. 

Тож згодом вислів “Русский военный корабль…” з’явився не лише на сторінках українців у фейсбуці, а й на поштових марках, білбордах, поліетиленових пакетах, одязі та у спілкуванні  —  навіть дітей. Знову ж таки, якщо згадати інтерв’ю цього  військовика-прикордонника, у якого вирвалося те речення, то він якось сказав, що якби знав, чим це обернеться, то прикусив би собі язика. До речі, ця фраза стала символом першого року війни. І нам не робить честі, коли ми її безглуздо повторюємо.  

Мова – головна ознака держави, державності і громадянина. Вона – дзеркало душі. Зараз чуємо, що матірні слова, на жаль, стали для декого нормою  спілкування,    навіть школярів.

Якось ввечері подзвонив один чоловік і сказав, щоб я вийшов на вулицю і послухав мову дівчат-старшокласниць  на автобусній зупинці. І справді, від їхнього спілкування почервонів би одеський портовий вантажник. Тут, що не слово, то матюк. І нецензурною лайкою грішать   не в пориві якогось там гніву, а без особливого приводу. Здається, що ці дівчата далекі від української літератури, не обізнані з творами класиків. Своєю поведінкою нагадують орків.

В українській мові ніколи не було матюків, вони прийшли до нас від москалів. Так говорила моя покійна бабуся. Це — ментальність орди. Вона не може говорити літературною мовою. А суцільно мат в Україні укоренився з приходом радянської влади, коли стали молоді хлопці служити в армії, дівчата виїжджати на сезонні роботи в росію. Повертаючись додому, хотіли через матюки показати себе «крутішими». 

Скажімо, баба Манька, яка в молодості часто працювала на сезонних роботах у росії, вважає себе «високоосвіченою» людиною. Вона не може висловити жодного речення, в яке не вставить нецензурне слово. А це, звичайно, чують діти. Бо ж так, вважає вона, говорять всі від старого до малого у росії.  

А спробуйте пройтися вулицями наших міст і сіл й не набратися «гною», що розносять його довкола себе гучнослівні деякі громадяни. Не соромлячись, компанія друзів в присутності інших розмовляє, вставляючи без особливого приводу в речення вульгарщину. 

Або ж візьмімо інший приклад. Молода мама вулицею везе дитя в колясці. Дитина є дитина, і вона почала вередувати. Щоб заспокоїти маля,   мама “висипала” десятки добірних матюків. 

Чи міг би уявити таке великий український педагог В. О. Сухомлинський, який говорив, що вихованням дитини потрібно займатися від дня народження?  Вже з місячного віку дитина реагує на слова рідної мови, які є для неї найдоступнішими. Наука доводить, що слова впливають на людський організм приблизно так само, як магнітне поле на ошурки заліза.   

Нині багато молодих людей носять натільний хрестик, який символізує  віру в Бога. Але якщо почути мову деяких людей, то можна   зробити   висновок, що відданість християнській вірі у них відсутня. Вони ганьблять честь Ісуса Христа, а тому церква повинна забороняти таким людям носити натільний хрестик.  

Настав час, коли Україна позбувається всього російського. Пора бити на сполох через використання руйнівної російської лайки. Це — робота державних органів   не одного дня. Насамперед,  повинна бути  програма Міністерства освіти. Ввести спеціальний урок у школі, годину в вузі, проводити публічні бесіди, дискусії на радіо й телебаченні. Залучати фахівців з різних галузей знань: генетиків, психологів, філологів, священників, соціологів. Слід добиватися того, щоби застосовувалися покарання, які формально передбачені за лайку Законом.  

Багато із нас пам’ятають глибоку думку нашої геніальної поетеси Лесі Українки, яка мала надзвичайно велику віру в силу слова, звертаючись до нього так: «Слово, моя ти єдиная зброє…». На жаль, нам часто здається, що високі вимоги до слова стосуються лише інтелігенції, а  звичайним смертним не варто подібним перейматися. А так хочеться, щоб усі дорожили українським словом – були славними патріотами своєї Батьківщини. 

  Микола Денисюк.

НА СВІТЛИНІ: автор статті в гостях у журналістів “Вістей Ковельщини”.

Два роки в Україні триває  війна.  Ми боремося за свої території за найголовніше, що є в кожного із нас, – незалежність та самобутність. За цей час військові події позначилися і на мові.  Завдяки фразі, вимовленій прикордонником на о. Зміїний, міцно ввійшов до лексикону українців його матюк. 

Тож згодом вислів “Русский военный корабль…” з’явився не лише на сторінках українців у фейсбуці, а й на поштових марках, білбордах, поліетиленових пакетах, одязі та у спілкуванні  —  навіть дітей. Знову ж таки, якщо згадати інтерв’ю цього  військовика-прикордонника, у якого вирвалося те речення, то він якось сказав, що якби знав, чим це обернеться, то прикусив би собі язика. До речі, ця фраза стала символом першого року війни. І нам не робить честі, коли ми її безглуздо повторюємо.  

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 93

«Укріплювати кордон вийшли 

і жінки, і  діти»

У перший день збройного нападу росії о 8 годині ранку я виїхав до прикордонників, щоб обговорити, яка потрібна допомога. Насамперед мова йшла про інженерні споруди. На моє звернення відразу відгукнулося до пів сотні людей. Зі своїм реманентом і технікою вони зібралися біля кордону. Визначали найнебезпечніші ділянки, які могли прострілюватися, і там почали будувати укріплення. Особливо вразили жителі Здомишля: тут до роботи стали і жінки, і діти. Згодом на позиції прийшли формування тероборони. Їм теж допомагали і технікою, і людськими ресурсами. Власне, це робимо і зараз.

Щоб зберегти психологічну стійкість громади, запровадили щоденне інформування людей. Водночас посилювали захист кожного населеного пункту блокпостами. Якщо надходила звістка про ймовірну загрозу нападу агресора, обходили будинки і попереджали господарів. 

Багато жінок із дітьми виїхали за кордон, залишилися чоловіки, яких від депресії рятувала робота. Працівників комунальних закладів, що тимчасово не працювали, відправили на заготівлю дров, адже життя тривало, і ми вже думали про наступний опалювальний сезон. Так за півтора місяці заготовили більше 1 тис. куб метрів палива. Жінки, які залишилися в громаді, заготовляли березовий сік, готували військовим їжу. Хоча Кабмін своєю постановою пропонував розірвати трудові відносини, селищна рада на таке не пішла. 

Проаналізувавши бюджет, знайшли можливість виплатити близько 12 млн. грн. зарплати тим, хто був у вимушених простоях. 

«Узялися 

за комунальні проблеми»

Наша громада об’єднала 23 села. Коли я йшов на посаду селищного голови, багато людей порушували проблему вивезення сміття. Вона загострилася, коли на територію громади зайшли військові формування. Тому вже у червні 2022-го придбали трактор і сміттєвоз європейського зразка, щоправда, вживаний, але в доброму стані. Почали встановлювати сміттєві євробаки, якими нині вже замінили всі колишні металеві. 

З порядку денного не зникло і питання впорядкування доріг. Щоправда, ні асфальту, ні бруківки не кладемо, тільки висипаємо і грейдеруємо, аби людям можна було дійти до школи, магазину, медпункту, автобусної зупинки. До благоустрою сільських вулиць долучаються жителі сіл. У перший рік війни таким чином полагодили майже 4 кілометри доріг, витративши 3 млн. грн. бюджетних коштів. 

А торік на ремонт шляхів пішло удвічі більше. Для таких робіт придбали грейдер, три причепи, екскаватор-навантажувач, узяли у лізинг трактор. Тепер з комунальними і дорожніми роботами справляємося власною технікою, не тільки економимо кошти, а й створюємо нові робочі місця. 

«Головне – допомога військовим»

Якими б важливими не були повсякденні проблеми, головним завданням залишається допомога українським військовим. Ще в травні 2022-го року працівники селищної ради вирішили частину заробітної плати переказувати на потреби ЗСУ. Того ж року за ці кошти придбали один автомобіль для прикордонників, а ще три відправили 14-й окремій механізованій бригаді, де служить чимало наших земляків.  

А торік за добровільні внески працівників селищної ради, закладів освіти, окремих установ та організацій, небайдужих підприємців, релігійних громад купили п’ять автомобілів на більш як 2,5 млн грн. Два спеціальні вантажні автомобілі марки «Сканія», гусеничне «Вольво», «Мерседес»-холодильник служать бійцям 100-ї бригади тероборони, які стояли на українсько-білоруському кордоні, а тепер захищають українську землю на передньому краї фронту. Підібрати транспорт допомогла благодійна організація в Данії за сприяння наших земляків. Чималі суми також передали на транспорт нашим землякам, один із яких служить у 118-й, а другий – у 141-й бригаді.  

Я не один раз зустрічався із бійцями, доправляючи техніку, і на власні очі бачив, як важко їм облаштовувати під’їзні шляхи, розчищати їх від дерев, копати окопи, рівняти дорожнє полотно, розбите танками так, що утворюються колії глибиною до пів метра. Тому рада вирішила допомагати нашим захисникам ще й комунальною технікою. 

Завдяки програмі допомоги військовим купили екскаватор, два самоскиди, три позашляховики і передали їх 100-й бригаді тероборони, яка захищала державний кордон на межі з білоруссю. Адже торік із більш як 71 млн. грн. річних надходжень до бюджету 50 млн. грн. становив податок на доходи фізичних осіб із грошового забезпечення та інших виплат, нарахованих військовослужбовцям цієї бригади.

Цьогоріч наповнювати загальну скарбничку громади буде складніше – даються взнаки наслідки дворічної війни. Однак допомагати ЗСУ збираємося і далі. Маємо намір подбати про кожного земляка, який воює. Особливу увагу зосереджуємо на родинах загиблих Героїв. Старости опікуються ними, вивчають, кому потрібна допомога паливом, деревиною, технікою.  

Валентина БЛІНОВА.

НА СВІТЛИНІ: Віталій БІРУК (третій праворуч) серед військових. 

У перший день збройного нападу росії о 8 годині ранку я виїхав до прикордонників, щоб обговорити, яка потрібна допомога. Насамперед мова йшла про інженерні споруди. На моє звернення відразу відгукнулося до пів сотні людей. Зі своїм реманентом і технікою вони зібралися біля кордону. Визначали найнебезпечніші ділянки, які могли прострілюватися, і там почали будувати укріплення. Особливо вразили жителі Здомишля: тут до роботи стали і жінки, і діти.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 101

Мабуть, не знайдеться людини, яка б не чула мелодійного курликання   клину сірих журавлів. Цьогоріч птахи почали повертатись на Волинь 12 лютого. Про це у фейсбуці повідомили багато очевидців, яким доводилось цього дня зустрічати   птахів. 

Подолавши величезні відстані, ці птахи з місць зимівель – північних частин далекої Африки та Південної Азії повертаються на Волинь, щоб продовжити свій рід. З давніх-давен на Поліссі існує повір’я, що баба на печі повинна почути журавля на дванадцятій неділі після Різдва. Цей термін припадає на кінець березня. 

Веселики у цьому році у зв’язку з теплою зимою повертаються у рідні краї аж на півтора місяця раніше. Чому саме «веселики»?. Адже існує інше повір’я. Якщо побачите журавлів уперше навесні, коли вони летять з вирію, то треба називати їх веселиками, а не журавлями; хто назве веселиками, тому буде цілий рік весело, а хто журавлями, той буде цілий рік журитись. Бо цей птах несе до нас на крилах весну, радість, тепло, веселощі. Він, як і ми, у цей період радіє весні, веселиться.

 Повернувшись з вирію, птахи деякий час тримаються зграями. Потім розбиваються на пари і, зберігаючи вірність рідному болоту, повертаються на обжите роками місце, захищене від людського ока. Птахи полюбляють спокій. Діставшись свого місця, пара сповіщає про це сусідів голосними криками: «Кру-кру!». Птахи співають на світанку й обов’язково дуетом, закинувши вгору дзьоби. Дуже довга трахея слугує резонатором, тому журавлине курликання чути за кілька кілометрів.

 Жителі прикордонного села Щитинська Воля насолоджуються співом птахів. Болота біля села позаростали непрохідними чагарниками, тому для птахів тут справжній рай. Ще невідомо скільки сімей веселиків веселитимуть села в цьому році, але вже три пари знаходяться біля своїх обжитих місць. 

Коли болота вкриються зеленню і на чагарниках з’явиться листя, журавлі починають гніздування. На підвищений острівець вони зносять у купу діаметром приблизно один метр сухе ломаччя, листя очерету, траву. У гніздо самка відкладає два яйця, зрідка буває одне або три. А десь приблизно через місяць вилуплюються пташенята. У цей період птахи веселяться, влаштовують «дискотеку». Журавель високо підстрибує, крутить головою в повітрі, висмикує із землі траву, збирає її в пучки і підкидає над головою. Ловить її знову, танцює, швидко бігає вперед і назад, найрізноманітнішими рухами демонструє свою життєрадісність. Навіть в танцях деяких країн світу є елементи журавлиних «дискотек». 

  Харчуються журавлі рослинною та тваринною їжею. Не гребують, коли поблизу є людські городи із зерновими чи картоплею. Те, що журавлі люблять ласувати картоплею, довелось бачити автору цих рядків. Так, як і більшість поліщуків, я утримую невеличку діляночку біля лісу. П’ять років тому на ньому була посаджена картопля. Одного травневого ранку вирішив підводою поїхати і перевірити сходи. А коли минув ліс, то очам своїм не повірив – на городі на відстані 50 метрів від мене стояло два граціозних птахи і робили свою справу. Побачивши господаря, вмить знялися в небо. А головне, —  два рядочки посадженої картоплі вщент забрали, тож довелось насаджувати по-новому. 

Я не сердився на птахів, бо ж вони не розуміють, що зробили комусь шкоду, а радів, шо вперше побачив їх зблизька та щоранку любувався їх мелодійним співом, коли вони «снідали» бульбою.

Журавлі – птахи моногамні. Вони вірні один одному,  і “шлюб” зберігають протягом усього життя. Декому з людей не завадило б повчитися вірності у них.

   А почувши восени холод, вони   поласують «своїми» ягодами – журавлиною, якої ще вдосталь в цих місцях, і знову відправляться в далекі краї, щоб на своїх крилах волинянам  принести нову весну. А так хотілося б, щоб вона була переможною!

 Микола Денисюк.

Мабуть, не знайдеться людини, яка б не чула мелодійного курликання   клину сірих журавлів. Цьогоріч птахи почали повертатись на Волинь 12 лютого. Про це у фейсбуці повідомили багато очевидців, яким доводилось цього дня зустрічати   птахів. 

Подолавши величезні відстані, ці птахи з місць зимівель – північних частин далекої Африки та Південної Азії повертаються на Волинь, щоб продовжити свій рід. З давніх-давен на Поліссі існує повір’я, що баба на печі повинна почути журавля на дванадцятій неділі після Різдва. Цей термін припадає на кінець березня. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 144

Діана побачила його серед натовпу на вокзалі. Від несподіванки земля загойдалася під ногами. Ні: скоріше ноги приросли до землі. Люди її штовхали, лаялися, але вона не могла зрушити з місця. Перед нею стояв  її  Тарас –  такий гарний, як і колись: густа шевелюра, щоправда, рясно  уже покрита інеєм,  очі  темні, як вуглинки,   хвилювали, притягували…

Вони втратили відлік часу, вже і вокзал спорожнів. А ці двоє літніх людей мовчали – говорили  їх очі, бо це мовчання було красномовніше за будь-які слова. Як? Чому? Чому зараз, коли збігло стільки літ? Коли розійшлися їх дороги, чому вона сама боролась за своє місце в житті, а його, такого рідного, не було  поряд?

Довго сиділи  в привокзальному ресторані. Сльози котились з очей жінки чи то від щастя, чи то від болю. Бо життя могло б скластися по-іншому. В спогадах ожили молоді роки, вірніше Діанин випускний вечір. Якою ж вона  була гарною, як світилася щастям! Найкраще плаття, розкішна  зачіска, яку зробив в обласному центрі кращий перукар. Звичайно, так і  належало, бо ж мама – директор торговельного центру. 

Її однокласникам  лишилось тільки заздрити. «Золота» медаль дісталась Діані, і всі найкращі вітання – також. А коли зазвучали звуки шкільного вальсу, Діану запросив до танцю він – Тарас. Ні, вони не були знайомі,  хлопець 5 років тому  закінчив школу, вчився в  морехідному училищі, адже  плавав на суднах. Приїхав у відпустку, ось і прийшов на випускний «згадати молодість».

Їм заздрили всі, не можна було відвести очей від такої  гарної пари, вони ніби були доповненням одне одного. Після  першої зустрічі   обоє   поринули у вир кохання, тому після випускного вечора завжди були разом.

І ось зустрілися на вокзалі. Навперебій то Діана, то Тарас згадували все до дрібниць: їхні зустрічі, побачення. Плакали, сміялися, ніби дорослі діти. Поринули в спогади, туди, де загубилось їх кохання.

х  х  х

Діана   була одиначкою в батьків, котрі займали в селищі керівні  посади. Тато і мама  в уяві бачили щасливе, заможне життя доньки, звичайно, поряд «принца», багатого, заможного,  успішного. Так любила повторювати мати, навчаючи дочку «секретам» заможного життя. А тут – якийсь морячок: батька нема,  мати бухгалтер. Не пара Тарас  її  дочці. Хоч красень на всю округу. Але Діана закохалася в у хлопця. 

Закінчилась відпустка – вирушив  її  коханий у плавання, пообіцявши писати листи. Коли прощались на вокзалі, заплакана дівчина  клялась любити і, щоб не сталось, чекати. «Вірю, — відповів хлопець, — бо я втопив тебе в своїй любові». Світ кохання застиг в їх очах. Не знала Діана,  що листи до неї надходили кожен день  цілий рік, але за певну винагороду листоноша їх відносила матері дівчини, а та мовчала.

х  х  х

Для Діани почалось самостійне життя, доля плела дівчині свій особливий вінок. Ночами плакала, сумувала, але згодом вступила до інституту. Почалось студентське життя: нові друзі, нові турботи. А тим часом роки ішли. Навіть не йшли, а бігли. Почуття до Тараса притуплювались. Іноді себе заспокоювала – жити треба. Закінчила навчання, робота трапилася хороша, колектив дружний, знаючий. Увага, престиж.

Її захопив вир подій. Поїздки, відрядження, нові зустрічі. А ночами «приходив»  Тарас. Така горда,  неприступна, ставала беззахисною.

І тут зустрівся їй на шляху Василь. Обіймав добру посаду, перспективний, надійний, та й на вигляд непоганий. Бачила, що жінки задивлялися на нього. В роботі був рішучий, готовий змінити світ.

Спочатку зав’язалися ділові стосунки, а потім не зчулась, як потрапила в «сіті  Гіменея»: всі виходять заміж, то й  вона вийшла.

«Я хотіла уваги, кохання,   турботливого, розуміючого чоловіка, — згадує своє невдале заміжжя Діана. – Але не так сталось, як гадалось. Ніхто не розділяв мої почуття, бажання, мрії. Іноді чоловік не звертав на мене уваги. Я зрозуміла: сімейні стосунки – це не для нього. Головне  — суп, диван, телевізор. Щоб якось налагодити  своє життя, я з «головою» поринула в роботу. Здавалось, все, більше не можу, але було, як в тому кіно – «подумаю» завтра, а сьогодні є важливіші справи».

Сімейне життя в Тараса теж не склалось, десь були короткі зустрічі, але вони не розтопили його серце. «В кожній дівчині, жінці шукав риси свого  далекого кохання, і не знаходив, шкільна закоханість нікуди не поділась, — згадував Тарас.

х  х  х

Ця зустріч перевернула їх життя – ніби й не було розлуки. Відтоді вони не розлучались. Нове життя, сильні почуття кохання захопило їх обох. Діана  стала дружиною Тараса. Відчувала себе щасливою, коханою. Час любові її  настав – дочекалась. Горіла, помолодшала, бігла додому, готувала обіди,  вечері, забула про  різні ресторанні замовлення,  світилась щастям. Це був  її зоряний час, сповнений жіночого щастя.

Життя закоханих, уже немолодих людей, прийшло в нове русло, заграло новими барвами. А яким уважним, турботливим, люблячим був її Тарас! Пилиночки з неї здував, старався всім допомогти, приділити увагу і просто любити, ніби прагнув  надолужити прогаяне. 

Чоловік Діани досить спокійно сприйняв  розлучення, ніби цього чекав. Вони продовжували дружити, телефонувати один одному, цікавитись, як склалось їх життя. Згодом Василь зійшовся з  жіночкою, із якою створили сім’ю,  в результаті, кожна родина жила своїм життям. 

Мешкали в одному місті, тож іноді перетинались їх шляхи. Дітей  не було ні в одній родині, ні в другій.

Якось, гуляючи в парку, Діана зустріла дружину Василя з дитячою коляскою. Жінка похвалилась, що, доки ще є час,   вирішили  взяти дитя з будинку дитини. Дівчинці півтора року, і назвали її Богданою.   А ще  через деякий час Діана у теленовинах побачила аварію. На екрані впізнала Василеву машину. Журналістка повідомила, що під час ДТП загинула дружина, чоловік у тяжкому стані в реанімації. Залишилась в машині дитина,  але  «швидка» забрала її до лікарні. На роздуми не було часу. Через кілька днів  маленька Богдана була в родині Діани. 

«Ми дуже раді дівчинці, — мовить жінка, — маємо доньку, бо самі   не наважились взяти малюка. Весь час у клопотах, а з появою  Богдани все відійшло на другий план».

Василь виписався з лікарні, пересувається  на інвалідному візку. У всіх домашніх клопотах йому допомагають Діана з Тарасом.

Ось так доля сама розставила фігури на «шаховій дошці» життя двох сімей.

Валентина СІЧКАР. 

Діана побачила його серед натовпу на вокзалі. Від несподіванки земля загойдалася під ногами. Ні: скоріше ноги приросли до землі. Люди її штовхали, лаялися, але вона не могла зрушити з місця. Перед нею стояв  її  Тарас –  такий гарний, як і колись: густа шевелюра, щоправда, рясно  уже покрита інеєм,  очі  темні, як вуглинки,   хвилювали, притягували…

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 103

Привезли у слідчу в’язницю Луцька, що на вулиці Радянській. Машина заїхала всередину, брама зачинилась, і надовго. Нас вивантажили з машини і знову – обличчям до стіни. Поставили на коліна. Я не став. Прийшов чекіст і стукнув мене так, що я знепритомнів. 

Коли очухався – вже нікого не було. Повели і мене до камери. Перед камерою примусили роздягнутись наголо. Прийшла жінка-лікар і спитала, чи не хворів сифілісом. Перевірила, написала щось до журналу і пішла. Так голого мене і кинули до буцигарні. 

Це вже було пекло. До камери 3 на 4 метри нас напхали 37 чоловік. Зарослі, немиті, худі і голодні, схожі на живих трупів. Дихати нічим, перевертаємося по команді. Біля дверей – “параша” і 37 пар взуття. Вгорі вікно, але воно забите дошками. Світло горить цілодобово. Почергово 2 чоловіки махали над головами ковдрою, щоб хоч трохи зворушити повітря і полегшити страждання. Напівголі люди один від одного захищали своє тіло рушником, щоб не липло і не гнило. До того всього, ще й кип’ятком поїли, і піт тік так, що тіла гноїлись.

Терпіти далі такі муки не було сили, і тому хлопці вирішили організувати втечу. Ті, що не могли чи не хотіли втікати, перейшли до вікна, а хто мав взяти участь у цій акції, навпаки стали до дверей. Один із замовників схопив наглядача, що відчиняв двері, за горло. Біля дверей стояла діжка, в якій мала бути вода, але її там не було. Через це нам дві доби не давали води – лопнув бак. Хлопці кинулись крізь відчинені двері у коридор, а наглядача засунули головою до тої бочки.

Але він заревів, як дикий звір, і порожня посудина спрацювала замість гучномовця. Проте двері камер вже відчинялись, і в’язні вибігали на коридор. Та скрегіт   металевої тюремної брами, що швидко зачинялась, і черга по стінах з ручних кулеметів по заґратованих вікнах примусили всіх розійтися по камерах. До ранку було тихо, і нікого не займали.

Зранку з’явився прокурор і вся тюремна свита. Зайшли найперше до нашої камери. Прокурор сказав: “Откуда ви хотели бежать? Из следственной  тюрьми? Здесь трое железных дверей і каменная стена 4 метра. На каждом углу пулемет. А человека угробили бы, если в бочке была бы вода». Потім привели в’язня, який взяв всю вину на себе і оголосили вирок: «20 років тюрьми».

Нашу камеру розсадили по боксах. Я потрапив у бокс 0,5 на 1,5 метра, де ні сісти, ні стати у повний зріст, а на підлозі розсипана хлорка і ні однієї щілини.

Скоро почали судити. І судили цілими гуртами. Дали мені «вишку», тобто розстріл, який пізніше замінили на 10 років каторги плюс 5 років «пораженія», і вже після цього завели до загальної камери, де знаходились і дівчата. Години через дві нас погнали через усе місто. Попереду – дівчата, а далі хлопці. На вулиці Радянській заспівали:

В горах грім гуде

Аж луна іде. Гей!

Землю спороли гармати.

Дзвенить земля, дрижать

  поля,

Стогнуть вродливі

  Карпати.

Хто там іде, уперед веде? 

Диво – це наші дівчата. 

Личка, як мак, кругом

  козак, 

Душа стрілецька завзята.

Не цілуйте їх — на війні це

  гріх 

Краще вберіть їх квітками. 

Слава тим дочкам, щирим

  козачкам, 

Що йдуть в бій з козаками!

Але доспівати не дали, погрожуючи багнетами і цькуючи собаками. А увечері ми були вже у центральній в’язниці. Багато наших попали разом. В камерах – по 150 чоловік. Близько половини – кримінальні злочинці, «блатні»:  злодії, бандити, вбивці. Пайка складала 300 г хліба на добу і тюлька. Передачі з дому забирали «блатні», за які ми лише розписувалися.

Разом з нами сидів в’язень, що відбув покарання ще за Польщі з 40-го року. Він і познайомив нас із в’язнями і їх «законами»,  допоміг організуватись у якусь спілку, щоб постояти за себе у боротьбі з «блатними». Досить скоро ця організованість допомогла нам перемогти у бійці з рецидивістами. Після бійки розформували нашу камеру. І лише Михайло Ксилюк з Горохівщини разом зі мною. 

Михайло був арештований не вперше. У сорок першому сидів у Луцькій в’язниці, коли енкаведисти розстріляли тисячі людей  їх живих лишилося тільки чотирнадцять. Він сховався в колодязі, і тому вижив. 

Людей розділили на дві групи і виводили на подвір’я начебто на прогулянку, а потім під гуркіт тракторів розстрілювали і закидали гранатами. Хто втікав до камери, того розстрілювала з нагана жінка-енкаведистка.

І коли нас почали виводити на прогулянки, Михайло показав у дворі могилку. І хоч розстріл відбувся у 41-му році, але у 47-му могила була ще свіжа і здавалось, що земля на ній ворушиться. Незадовго після цього ми лежали на бетонній підлозі без світла. 

Раптом почули страшенний гуркіт, сильно перелякались, бо подумали, що знов розстріли або що почалась війна. А тоді, писали газети, «Черчилль гримає зброєю». Раптом відчиняються двері, заходить з лампою в руках старший наглядач і кричить, щоб всі виходили в коридор, голови не піднімали і в сторони не дивились. В коридорі тиснява – всіх ставлять на коліна одне біля одного. В кінці коридору – стіл, на ньому папери.

Михайло каже мені пошепки: «Почуєш перші постріли – падай і не ворушись. Може, під тілами і залишишся живим».

Але ми помилились. Це була підготовка до етапування. Нас викликали по прізвищах і виганяли на подвір’я. Тут знову перераховували і заштовхували до «воронків».  Коли забракло фургонів, почали вантажити на відкриті вантажівки. На кожному – автоконвой. Коли привезли на товарну станцію, вже світало. Почали запихати у вагони (так звані столипінські). Камери там маленькі, а заштовхували по 10 чоловік.  

Підвезли жінок з Рівного, яких теж посадили у вагони. Етап направлявся до Львова. Їхали вночі, а вдень відстоювались у закутках товарних станцій. Прибули десь на Підзамче, вивантажились, і пішки нас погнали до пересильного табору.   

Так починалися мої «етапи», які закінчилися аж у п’ятдесятих роках, коли настала «хрущовська відлига».

Костянтин ОСІЮК.

Спогади записав син Володимир зі слів  матері Марії Ільківни.

НА СВІТЛИНІ: Володимир ОСІЮК (другий справа) з однодумцями. 1990 рік. 

Привезли у слідчу в’язницю Луцька, що на вулиці Радянській. Машина заїхала всередину, брама зачинилась, і надовго. Нас вивантажили з машини і знову – обличчям до стіни. Поставили на коліна. Я не став. Прийшов чекіст і стукнув мене так, що я знепритомнів. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 105

1 березня, п’ятниця

Схід Сонця – 07.05; захід – 18.02. 

Місяць – у Скорпіоні. 

Всесвітній день цивільної оборони.

День подяки співробітникам.

Прмц. Євдокії, Мч. Антоніни.

2 березня, субота

Схід Сонця – 07.03; захід – 18.04.

Місяць – у Стрільці.

Свт. Іова (Борецького).

3 березня, неділя

Схід Сонця – 07.01; захід – 18.06.

Місяць – у Стрільці. 

Всесвітній день письменника.

Всесвітній день дитячого телебачення і радіомовлення.

Всесвітній день дикої природи.

Неділя про блудного сина. 

Мчч. Євтропія, Клеоника.

4 березня, понеділок

Схід Сонця – 06.59; захід – 18.08.

Місяць – у Козерозі.

Мчч. Павла і Юліанії.

5 березня, вівторок

Схід Сонця – 06.57; захід – 18.09.

Місяць – у Козерозі.

Мц. Іраїди. Прп. Марка.

6 березня, середа

Схід Сонця – 06.54; захід – 18. 11.

Місяць – у Козерозі. 

Всесвітній день боротьби з глаукомою. 

Белзької (Ченстоховської) ікони Божої Матері. 

7 березня, четвер

Схід Сонця – 06.52; захід – 18.13.

Місяць – у Водолії.

Сщмчч. Василія, Євгенія. 

Місячні фази у березні

Спадаючий  Місяць –  1-9 березня.

Новий  Місяць – 10 березня. 

Зростаючий Місяць – 11-24 березня.

Повний Місяць – 25 березня.

Спадаючий  Місяць – 26-31 березня.

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

Фото Миколи ДЕНИСЮКА.

Схід Сонця – 07.05; захід – 18.02. 

Місяць – у Скорпіоні. 

Всесвітній день цивільної оборони.

День подяки співробітникам.

Прмц. Євдокії, Мч. Антоніни.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 101

ОВЕН. Вам є чим пишатися, проте не варто хвалитися успiхами. Багато часу забиратиме робота, вiдповiдальнiсть i напруга зростатимуть. 

ТЕЛЕЦЬ. Професiйна сфера потребуватиме уваги i участі у робочих процесах. Щоб утримувати контроль над ситуацiєю, знадобиться розсудливiсть i зосередженiсть. 

БЛИЗНЮКИ. Зможете працювати, не вiдволiкаючись на дрiбницi, змiни в колективi принесуть пiдвищення на службi. 

РАК. Випаде шанс реалiзувати мрiї, скористайтеся цим. У вас немає мрiї? Доведеться придумати. Насичений подiями тиждень. 

ЛЕВ.  Тиждень принесе сплеск активностi у професiйній дiяльностi. Робочi плани реалiзовуватимуться вдало. 

ДIВА. Можливi ускладнення з дiловими партнерами, потрiбен розумний компромiс. Свої iнтереси доведеться вiдстоювати. 

ТЕРЕЗИ. Доведеться виконувати данi ранiше обiцянки. Втiм, вашi зусилля не пропадуть дарма. Вас чекають приємнi подiї в особистому життi. 

СКОРПIОН. Буквально з перших днiв тижня з’явиться шанс для кар’єрного зростання. Запорука успiху – у використаннi особистих i дiлових зв’язкiв. 

СТРIЛЕЦЬ. Сприятливий час для реалiзацiї дiлових планiв, вам можуть підвищити зарплату. Підходящий момент для ремонту. 

КОЗЕРIГ. Приділіть увагу спiлкуванню з потрiбними i пливовими людьми. Може порадувати визнання ваших професiйних заслуг. 

ВОДОЛIЙ. У п’ятницю з‘явиться шанс нестандартного розв’язання старих проблем. Хороший час для пошуку свого шляху i пiдбиття пiдсумкiв. 

РИБИ.  Оптимiстичний настрiй дозволить легко здолати перешкоди i вийти переможцями з будь-якої ситуацiї. На початку тижня бажано нiкуди не спiзнюватися.

Підготував 

Степан ЗОРЕПАД. 

ОВЕН. Вам є чим пишатися, проте не варто хвалитися успiхами. Багато часу забиратиме робота, вiдповiдальнiсть i напруга зростатимуть. 

ТЕЛЕЦЬ. Професiйна сфера потребуватиме уваги i участі у робочих процесах. Щоб утримувати контроль над ситуацiєю, знадобиться розсудливiсть i зосередженiсть. 

БЛИЗНЮКИ. Зможете працювати, не вiдволiкаючись на дрiбницi, змiни в колективi принесуть пiдвищення на службi. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 179

Четвер.  Мінлива хмарність.  Температура: 9оС.  Вітер південний помірний.

В ніч на п'ятницю. Мінлива хмарність. Температура: 6оС.   Вітер південний  помірний.

П'ятниця. Мінлива хмарність, часом невеликий дощ.  Температура:  10оС.  Вітер  південний помірно сильний.

В ніч на суботу. Мінлива хмарність, часом дощ.   Температура: 7оС. Вітер південно-східний  помірний.

Субота. Мінлива хмарність, невеликий дощ.  Температура: 10оС. Вітер південно-східний  помірно сильний.

В ніч на неділю. Хмарно, невеликий дощ. Температура:  7оС.  Вітер  західний слабкий. 

Неділя. Мінлива хмарність.    Температура: 9оС.  Вітер східний  помірний.

В ніч на понеділок. Хмарно.  Температура:  6оС.  Вітер південно-східний   слабкий.

Понеділок. Хмарно, можливий невеликий дощ. Температура: 11оС.  Вітер південно-східний помірний.

В ніч на вівторок. Хмарно. Температура: 30С.  Вітер південно-східний помірний.

Вівторок. Хмарно. Температура: 5оС.  Вітер  південно-східний помірно сильний.

В ніч на середу. Хмарно, можливий дощ. Температура: 4оС.  Вітер східний помірний.

Середа. Хмарно, можливий  дощ.  Температура:  7оС.  Вітер західний  помірно сильний.

Четвер.  Мінлива хмарність.  Температура: 9^оС.  Вітер південний помірний.

В ніч на п'ятницю. Мінлива хмарність. Температура: 6^оС.   Вітер південний  помірний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 106

Два роки ця війна триває,

Що розпочав мутант кремля.

І оправдання їй немає...

Тоді здригнулася земля:

Підступно й дико серед ночі

московський виродок приліз.

Ось тим, хто "руській мір" все хоче:

Розруха, смерть і море сліз.

Удови, сироти, каліки

Вас прокляли уже не раз

За ті розлиті крові ріки.

До вас прийде розплати час.

Ніколи не були братами

Нікому орки-хижаки.

Ви — символ зла, і ходять з вами

Біда і горе навпрошки.

Вам в пеклі місце, а не будь-де.

Скрізь жах від вашої ноги.

Навіки прОкляті ви будьте,

Давно проклЯті вороги!

Ігор ВИЖОВЕЦЬ.

l

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 108