Надворі мете, під ногами місиво, слизько, іти важко. Назустріч йде знайома жінка Олена Микитівна Петрук, яка уже подолала добрий кілометр.  

– Куди ви зібрались? Без сумки?

– Туди сумка не треба, гостинець у кишені. Іду на побачення із сином. Сьогодні 19 років, як не стало мого Вані. 

– Чорні смуги у Вашому житті уже позаду. Досить випробувань. 

Життя цієї трудівниці переповнене випробуваннями. Зі сльозами згадує своє босоноге дитинство. Батько залишив сім’ю, мати осліпла. Голод виганяв із хати жебракувати. Вона і брат, малі, голодні, згорьовані ходили по ближніх селах і просили милостиню. Добрі люди пропонували поїсти, але діти хотіли щось із собою, бо вдома голодна мама. Пригадує, як зі школи прийшов схвильований брат і розказує, що вчителька викликала його до дошки. Він ішов боком, бо затуляв порвані штани, а вчительці сказав, що болить у боку. Він вивчився і поїхав на Донбас. Був начальником шахти. Допомагав постійно, матір провідував, сестрі співчував. Олена доглядала матір. Працювала дояркою – безсонні ночі, напружені світанки, без вихідних. 

А діти! Їх було п’ятеро. Народила, виростила і виховала в любові і праці. Пишається і дорожить ними, бо каже, що, мабуть, добріших немає в світі.   І невістка як дочка. Привчала змалку до самостійності, до праці. Уміли їсти приготувати, прибрати. Працюють усі: дочка Галина – бригадир тракторної бригади у Бруховичах, син Олександр живе в Голобах, шофер, бездоганний господар. Дочка Тетяна – провідник, живе в Ковелі. Син Микола, що живе в Івано-Франківську, своє життя присвятив спорту. Перший рік не поступив у Луцький педінститут, але наполегливість взяла своє. 

Окрасою Івано-Франківщини є спортивно-оздоровчий комплекс імені героїв-пожежників, який зводили два роки вогнеборці Прикарпаття. Тут проводять меморіальні заходи з нагоди вшанування пам’яті героїв-пожежників Чорнобиля, регіональні змагання з пожежно-прикладного спорту. Начальником цього комплексу є наш голобчанин Микола Володимирович Петрук – майстер спорту, суддя національної категорії, багаторазовий переможець і призер чемпіонатів України, старший тренер юнацької збірної команди України. Його час у подоланні стометрової смуги з перешкодами становить 16,10 секунди. 

Наполегливість, сила волі, здоровий спосіб життя – ось основне у спортсмена. Колишня сусідка Любов Кашуба згадує: «Ми милувалися акуратністю Миколи. Пере шкарпетки, миє зубною щіткою взуття. І не тільки своє. Завжди уважний, підтягнутий, спортивний”. 

Тому й не дивно, що такий високий результат підполковник Петрук продемонстрував на чемпіонаті України ще у 1995 році. І на цьому не зупинився. Серед прикарпатських спортсменів-прикладників з’явився ще один чемпіон – вісімнадцятирічний Павло Петрук, якого підготував Микола Петрук. Почуття відповідальності перед батьком, тренером і наставником додавало юнаку завзяття і сили на змаганнях України із пожежно-прикладного спорту. Павло подолав стометрову смугу з перешкодами ще краще, ніж батько – за 14,49 секунди і виконав норматив майстра спорту. 

Зраділи Голоби, бо наш земляк Микола Петрук (на знімку), виходець із простої сім’ї, удостоєний звання «Заслужений працівник культури та спорту». Бажаємо, щоб ця нагорода була не останньою, щоб мати ще не раз сказала: «Я щаслива!».

Лідія ГАРЛІНСЬКА.

Надворі мете, під ногами місиво, слизько, іти важко. Назустріч йде знайома жінка Олена Микитівна Петрук, яка уже подолала добрий кілометр.  

– Куди ви зібрались? Без сумки?

– Туди сумка не треба, гостинець у кишені. Іду на побачення із сином. Сьогодні 19 років, як не стало мого Вані. 

– Чорні смуги у Вашому житті уже позаду. Досить випробувань. 

Життя цієї трудівниці переповнене випробуваннями. Зі сльозами згадує своє босоноге дитинство. Батько залишив сім’ю, мати осліпла. Голод виганяв із хати жебракувати. Вона і брат, малі, голодні, згорьовані ходили по ближніх селах і просили милостиню. Добрі люди пропонували поїсти, але діти хотіли щось із собою, бо вдома голодна мама. Пригадує, як зі школи прийшов схвильований брат і розказує, що вчителька викликала його до дошки. Він ішов боком, бо затуляв порвані штани, а вчительці сказав, що болить у боку. Він вивчився і поїхав на Донбас. Був начальником шахти. Допомагав постійно, матір провідував, сестрі співчував. Олена доглядала матір. Працювала дояркою – безсонні ночі, напружені світанки, без вихідних. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 604

Риболовля – це спорт, що поєднується з активним відпочинком і пропагує здоровий спосіб життя. Азартних любителів риболовлі у районі є чимало, тож Ковельська міськрайонна організація Українського товариства мисливців та рибалок щорічно влаштовує змагання з підльодного лову риби на мормишку.

Ось і 10 лютого цього року у цікавих змаганнях взяли участь 38 бажаючих позмагатись у майстерності вилову риби.

Використовуючи різноманітні снасті і наживки, учасники змагань завзято випробували своє «щастя», терпляче чекаючи на покльов. Головною насадкою був мотиль – личинка комара-довгунця. На водоймі біля села Іванівки з-під криги ловили окуня, плотву. Хоч надворі було близько нуля градусів, учасники своєрідного змагання заявили, що не мерзнуть.

Більшість з них мали спеціальні теплі рибальські чоботи й захисне взуття, теплий одяг. Сиділи над ополонками без рукавиць – так краще відчувати вудочку і зручніше чіпляти наживку.

Поверхня водойми була розбита на сектори, і команди перебували на одній спільній площі, знаходячись постійно в полі зору суддів. Учасники мали право вільно пересуватися в межах свого сектора,  свердлити (пробивати) необмежену кількість ополонок.

Зловлена риба зберігалася біля ополонок. Змагання були не зовсім тихими і спокійними, як це трапляється зазвичай під час зимової риболовлі. Учасники бігали від ополонки до ополонки, дехто користувався можливістю поспілкуватися з «колегами»  по вудці.

Головним завданням «поєдинку», звичайно ж, було наловити якомога більше риби, і рибалки, як заворожені, вдивлялися у воду, чекаючи на найбільший улов. «Золотої рибки», правда, впіймати на гачок не вдалося нікому, але в командному заліку трійка переможців серед первинних мисливських організацій виглядала так:

– перше місце посіла Мельницька ПМО (голова Віктор Зайчук, єгер Василь Лук’янчук);

– друге місце – Поповичівська ПМО (голова Василь Стасюк, єгер Віктор Зайчук);

–третє місце – Люблинецька ПМО (голова Юрій Троцюк, єгер Олександр Поліщук).

Найбільше риби пощастило впіймати Роману Осійчуку з с. Шкурата, який виборов перше місце  (крім цього, він ще й переміг у номінації «Буріння льоду на швидкість»); друге місце розділили Анатолій Корнієнко  з смт Люблинця та ковельчанин Андрій Новичевський; третє – Василь Книш з Ковеля та Юрій Вовчик з с. Шкурата.

У номінації «Буріння льоду на швидкість» друге місце зайняв Дмитро Шпирук з с. Бахова, третє – ковельчанин Василь Книш.  «Зав’язування мормишки на швидкість» краще всіх виконав Юрій Щербаков з Голоб, другим став Анатолій Буднік з Люблинця, третім – Олександр Масловський з Білашева.

У конкурсі «Кінець Александрова» (кидання мотузки з тягарем на влучність) переміг місцевий рибалка Олександр Власюк, другим був Вадим Гладищук з Білашева, третім – Ростислав Стахорський з Ковеля.

Переможці отримали грамоти та призи.

Окрім досвідчених рибалок, випробували свою удачу в змаганні й школярі. Наймолодший Андрій Потапюк  отримав приз від міськрайорганізації УТМР.

Участь в організації заходу взяв провідний держінспектор «Волиньрибохорони» Андрій Неридько. 

Ну, а після підбиття підсумків, за традицією, була неперевершена юшка на природі із небилицями та анекдотами з життя рибалок, які підтверджують істину: варто хоча б один раз спробувати половити рибу з-під криги – і забути це неповторне відчуття вже не вдасться ніколи. Тож, рибальте на здоров’я!

Петро МАСЛО,

голова Ковельської міськрайонної

організації УТМР. 

Риболовля – це спорт, що поєднується з активним відпочинком і пропагує здоровий спосіб життя. Азартних любителів риболовлі у районі є чимало, тож Ковельська міськрайонна організація Українського товариства мисливців та рибалок щорічно влаштовує змагання з підльодного лову риби на мормишку.

Ось і 10 лютого цього року у цікавих змаганнях взяли участь 38 бажаючих позмагатись у майстерності вилову риби.

Використовуючи різноманітні снасті і наживки, учасники змагань завзято випробували своє «щастя», терпляче чекаючи на покльов. Головною насадкою був мотиль – личинка комара-довгунця. На водоймі біля села Іванівки з-під криги ловили окуня, плотву. Хоч надворі було близько нуля градусів, учасники своєрідного змагання заявили, що не мерзнуть.

Коментарів до новини: 4
Переглядів новини: 808

– Як для чого? – здивується читач. – Для того, щоб згрібати сіно і скошені бур’яни, впорядковувати грядки і клумби, прибирати на подвір’ях осель.

Відповідь правильна, але не зовсім повна. Граблі потрібні ще й для того, щоб зайвий раз на них не наступати і не отримувати удару в лоб. Недарма ж бо в народі є примовка: «Не роби дурниць – не наступай двічі на одні і ті ж граблі».

Чому я про це кажу? Бо іноді мені здається, що теперішня київська влада повторює помилки своїх попередників, наступаючи на ті злощасні «граблі», які можуть рано чи пізно вдарити. І не тільки по лобі.

От минулої неділі в Києві відбулися масові акції протесту. В демократичних країнах це поширене явище. Там протестують  проти підвищення цін, проти зниження рівня життя, проти дискримінації  жінок,  проти інших речей, які обурюють громадськість. Владі це, звичайно, не подобається, але вона мужньо терпить критику на свою адресу, роблячи відповідні висновки і часто-густо йдучи назустріч вимогам людей.

Українська ж влада, схоже, так і не звикла до проявів акцій громадської непокори. Щоб перешкодити демонстрантам і не дати їм можливості зібратися в центрі Києва, зупинили роботу метрополітену і позачиняли цілий ряд станцій. Причина? Інформація про замінування. Щоправда, ця інформація не підтвердилася, й згодом рух  електропотягів відновили. Однак настрій киянам було зіпсовано.

Окрім того, зібрали велетенську  кількість працівників поліції, національної гвардії, інших  силових структур. Було їх, напевне, більше, аніж протестантів. І всі відмінно обмундировані, екіпіровані на відміну від хлопців, що захищають рубежі держави в зоні АТО (принаймні так у своїх виступах говорили ті, хто в «темі»).

Армада «силовиків» у випадку чого не врятує жодного можновладця, але викликати протистояння  і конфронтацію може. Схоже на те, що гіркий досвід ані Януковича, ані його прислужників нічому не навчив урядовців. Бо ж відомо: насильно милий не будеш.

Демонстрацію ще одних «граблів» можна у ці дні спостерігати й на провладних телеканалах: тут все ширше розгортається кампанія з дискредитації опозиційно налаштованих політиків. Як колись цькували Юрія Луценка, Юлію Тимошенко, Степана Хмару, В’ячеслава Чорновола, тепер цькують сучасних  лідерів національно-демократичних сил. Причому цькують ті, хто ще зовсім недавно був сам в опозиції і відчув на власній шкурі «принади» оббріхування, наклепів та інсинуацій. 

Незручно зайвий раз нагадувати  давно відомий закон фізики: дія викликає протидію. І вона тим  сильніша, чим  сильніша дія.

З другого боку,  народ у нас розумний і бачить: ті, що намагаються закрити рота опозиції, самі далеко не ангели і в ролі суддів виглядають комічно, якщо не сказати трагікомічно. Не хочу бути лихим пророком, але передчуваю, що така поведінка можновладців добром не закінчиться. Терпіння українців, які живуть дедалі  гірше, як і терпіння цивілізованого світу, який не хоче далі спокійно спостерігати за корупцією  у вищих ешелонах української влади, не безмежне.

І не виключено, що в один далеко не прекрасний день згадувані вище «граблі» так лупонуть по лобу нашу «еліту», що мало не здасться.

Охрім СВИТКА.

– Як для чого? – здивується читач. – Для того, щоб згрібати сіно і скошені бур’яни, впорядковувати грядки і клумби, прибирати на подвір’ях осель.

Відповідь правильна, але не зовсім повна. Граблі потрібні ще й для того, щоб зайвий раз на них не наступати і не отримувати удару в лоб. Недарма ж бо в народі є примовка: «Не роби дурниць – не наступай двічі на одні і ті ж граблі».

Чому я про це кажу? Бо іноді мені здається, що теперішня київська влада повторює помилки своїх попередників, наступаючи на ті злощасні «граблі», які можуть рано чи пізно вдарити. І не тільки по лобі.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 705

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 421

Дев'ятикласника  Ковельської ЗОШ № 9 Максима Павловича можна з повним правом назвати героєм нашого часу. Минулого четверга, 15 лютого ц. р., о 14 год. 50 хвилин відважний юнак врятував життя восьмирічному ковельчанину Максиму, який провалився під кригу на міському водосховищі.

Юний рятівник прийшов цього дня порибалити на Турію. Аж раптом  почув, що неподалік хтось гукає на допомогу. Не вагаючись ні секунди, п'ятнадцятирічний  школяр взявся визволяти з крижаного "полону"  хлопчика, який ледве тримався руками за кригу.

Старший Максим розповів нам, що маленький ковельчанин пройшов метрів п'ять від берега зі сторони мосту, що прямує до міста. На цій глибині ногами дна дитині уже було не дістати, та й рибалки знаходились далекувато від місця пригоди.

Дякувати Богу, хлопець миттєвого зорієнтувався, став діяти, як справжній рятівник. Він витяг потопаючого з води, скинув швиденько куртку, щоб хлопчик не замерз,  і привів додому.

Під час розмови  із заступником директора з освітнього процесу  ЗОШ № 9  Сергієм Бідненком ми довідались, що Максим Павлович — хороший хлопчик, трудолюбивий, ініціативний і добросердечний, брав участь в олімпіаді з трудового навчання, де зайняв III місце. Його вчинок шкільний наставник називає  гідним справжнього чоловіка.

Молодший Максим – теж щира, цікава і співчутлива дитина. Восьмирічний школяр готовий прийти на допомогу у будь-яку хвилину: дістати з даху кішку, не дати образити слабшого, захищати  і оберігати сестричку. Він активно відвідує спортивні секції.

Бабуся хлопчика пані Лідія, не стримуючи сліз, називає Максима Павловича добрим янголом-хранителем свого онука, адже саме завдяки його відвазі і хоробрості вдалося врятувати онука.

Цікаво й те, що обидва Максими — тезки, які вже встигли потоваришувати, а в майбутньому мріють стати програмістами і нині охоче вивчають “таємниці” комп'ютерної справи.

Нехай же щастить хлопцям у подальшому житті, а небезпека ніколи не трапляється на їх шляху! 

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКУ: Максим ПАВЛОВИЧ показує небезпечне місце на водосховищі; герої нашої розповіді у гостях в редакції “Вістей Ковельщини”.

Від редакції: випадок, про який ми розповіли, ще раз нагадує: у ці передвесняні дні слід бути надзвичайно обережними на водоймищах, де крига тане буквально на очах. На жаль, надмірну  легковажність виявляють не тільки діти, але й дорослі, котрі масово виходять на лід в погожі дні, щоб порибалити. Не знаємо, чи щедрий у них улов, але те, що ризикують власним життям, — це точно. Тому радимо: будьте обережні і обачні!

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА 

та з архіву школи.

Дев'ятикласника  Ковельської ЗОШ № 9 Максима Павловича можна з повним правом назвати героєм нашого часу. Минулого четверга, 15 лютого ц. р., о 14 год. 50 хвилин відважний юнак врятував життя восьмирічному ковельчанину Максиму, який провалився під кригу на міському водосховищі.

Юний рятівник прийшов цього дня порибалити на Турію. Аж раптом  почув, що неподалік хтось гукає на допомогу. Не вагаючись ні секунди, п'ятнадцятирічний  школяр взявся визволяти з крижаного "полону"  хлопчика, який ледве тримався руками за кригу.

Старший Максим розповів нам, що маленький ковельчанин пройшов метрів п'ять від берега зі сторони мосту, що прямує до міста. На цій глибині ногами дна дитині уже було не дістати, та й рибалки знаходились далекувато від місця пригоди.

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 1105

Банани – чудове джерело калію. Цей мінерал необхідний серцевому м`язу, а також печінці і головному мозку. Італійці використовують банани, як снодійний засіб. Банани називають "фруктами щастя" та "ідеальним фаст-фудом". А ще банан – це один з небагатьох фруктів, на який немає алергії ні в дорослих, ні у дітей. Причому практично з перших місяців життя малюкам можна вживати банани. 

Їжа мудреців

 Банани вважаються ідеальною їжею для того, щоб перекусити. По-перше, вони багаті корисними вуглеводами і швидко вгамовують голод. По-друге, сама природа забезпечила їх зручною "упаковкою" – шкіркою. 

Вважається, що від бананів дуже легко набрати кілограми. Це не зовсім так. Ними просто не треба зловживати, як і будь-якими іншими солодкими крохмалистими продуктами. Один банан містить у середньому 60–80 калорій. Тому, якщо ви хочете залишатися стрункою, норма в день – один-два банани, не більше. 

Фрукт-антидепресант 

В кінці ХХ століття учені довели, що в бананах містяться речовини, близькі за структурою до так званих гормонів щастя – серотоніну і ендорфінів. Ці речовини збільшують прилив сил і відчуття насолоди. Підвищується і розумова працездатність. А калій і магній, що містяться в бананах, зменшують ймовірність емоційних зривів. І це головна цінність бананів у пору весняного авітамінозу і депресій. 

Проти виразки 

При захворюваннях підшлункової залози і шлунку свіжі фрукти і овочі нерідко доводиться виключати з раціону. Єдиний фрукт, на який це правило не розповсюджується, – банан. Він не збільшує виділення травних соків, а ніжна м`якоть обволікає стінки шлунку. Багато людей, які страждають виразковою хворобою шлунку, стверджують, що банани полегшують біль. Тому, якщо ви схильні до гастриту або виразкової хвороби, їжте щодня 1–3 банани. 

Сонний напій 

Італійці використовують банани, як снодійний засіб. Для приготування цілющого напою потрібно подрібнити один банан в блендері, а потім змішати його з 50 г коньяку, додавши маленьку щіпку кориці. Пити на ніч маленькими ковтками. 

Рецепт індійців 

У Мексиці бананами лікують кашель. Один плід банана розминають до утворення кашки, додають мед і вживають по столовій ложці 3–4 рази на день. 

При серцевих недугах 

Банани – чудове джерело калію. Цей мінерал необхідний серцевому м`язу, а також печінці і головному мозку. Недостатність калію в організмі може викликати аритмію, нічні судоми м`язів ніг. Тому кардіологи рекомендують заповнювати запаси калію за допомогою бананів  – і корисно, і смачно. Добова норма калію міститься в трьох плодах. 

Відновлює сили 

Банани чудово і швидко засвоюються, в них мало клітковини. Тому дієтологи радять включати ці фрукти в раціон хворих, тих, хто видужує після інфекцій і операцій. Корисні банани і пацієнтам онкологічних клінік в періоди хіміо- і променевої терапії. Широко застосовуються тропічні плоди в раціоні спортсменів, які відновлюють сили під час тривалих змагань. А перед відповідальними стартами атлетів частенько садять на білково-бананову дієту. Такий раціон сприяє виведенню з організму надлишків води і нарощуванню м`язової маси. 

Протипоказання 

Незрілі банани містять крохмаль, який майже не піддається переварюванню і стає здобиччю мікробів товстого кишечнику. Тому наслідком вживання недостиглих плодів часто буває надмірне газоутворення. Захоплюватися стиглими бананами не слід діабетикам. 

Банани – чудове джерело калію. Цей мінерал необхідний серцевому м`язу, а також печінці і головному мозку. Італійці використовують банани, як снодійний засіб. Банани називають "фруктами щастя" та "ідеальним фаст-фудом". А ще банан – це один з небагатьох фруктів, на який немає алергії ні в дорослих, ні у дітей. Причому практично з перших місяців життя малюкам можна вживати банани. 

 Банани вважаються ідеальною їжею для того, щоб перекусити. По-перше, вони багаті корисними вуглеводами і швидко вгамовують голод. По-друге, сама природа забезпечила їх зручною "упаковкою" – шкіркою. 

Вважається, що від бананів дуже легко набрати кілограми. Це не зовсім так. Ними просто не треба зловживати, як і будь-якими іншими солодкими крохмалистими продуктами. Один банан містить у середньому 60–80 калорій. Тому, якщо ви хочете залишатися стрункою, норма в день – один-два банани, не більше. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 621

Гороскоп 

 з  26 лютого по 4 березня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 447

Афганістан на крилах журавлиних

Зринає болем України.

У Сонця лавах незборимих

Безсмертні соколи-Герої миру.

В поклоні молитовнім волі –

Квіт серця вогняної долі.

Сни височіють материнські

У зорях-янголах             Всевишніх.

Печаль… піски свинцеві,

Джелалабад і Кандагар…

Журливі обеліски в небі,

У душах – зоряний

 бархан.

Зчорнілим вороном біди край  пронизав

 "тюльпан".

Сирітка матусиної сивини  –

Кровинка сина-журавля.

l

Зими Афганської вітрила,

О, Боже, незлічених сліз

 жалі!

Віття воскресло пальми

 миру,

"Безвусих" ветеранів

            сивина війни.

Гнав юнаків наказ

 зловісний,

Солдат-пташат – "тюльпана" чорний крок.

Пустелею здригався жах

 чужинський,

Кляла бідою команда "вісімсот".

Знедолена життя свята земля,

В зажурі скронь – кохані, мами,

 вдови.

Кровинка журавлиного тепла 

На крилах снів у зорях Божих.

l

Пустелі зірниці палали,

Пекельні кулі сни рвали.

Афганістан, до крові збитий,

Злобою нелюдською вкритий.

Стогоном гір прошитий,

Свинцевим розірваний "криком".

Афганістан – у душі-сивині,

У небесах журавлиних

 зір.

У Вічності факел

 горить,

У  свічах блакиті – гранітний світ.

Не стихає хвилина мовчання й на мить,

Яворина самотня у стрічці-хресті.

Не вгасає журба

 журавлина,

Невигойний біль

 чужинний.

Московіт імперський

 наслав,

Б'є дзвоном сердець: "Афганістан!".

Схилилась солов'їна  калина,

В молитві-борні

 Україна.

Набат братовбивчої

      біди –

Відлуння Афганської

 війни.

Іван ЯРОШИК. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 983

За вікном  затишного кафе "Маестро" зі стріхи крапав дощ. Дрібні крапельки вітром зносило в бік вікна, вони гучно вдарялись в скло та підвіконня.  Безладне тарахкотіння створювало якусь особливу симфонію дощу та відчуття прихистку теплої оселі. Духмяна гаряча кава приємно зігрівала, лоскотала ніздрі ароматом спекотної Бразилії. Тут хоч-не-хоч, а  будеш говорити про погоду. Дивно було: ще вчора – мінус тринадцять, а тепер вже плюс, хоч невеличкий, але плюс.

– Мінлива погода, як наше життя, – тихо мовила  пані Олена.

–  А яка ж то погода була в той день?  – запитав Володя чи то в мене, чи то сам в себе. 

В який день, перепитувати не стали, й так зрозуміли.  Намагались пригадати. Та, певно, що було зимно.  Напередодні поливали водою з брандспойтів. Вода швидко перетворювалась на лід – було дуже зимно. А в той день?

l

  … Після тривожної ночі  під  ранок прийшли на відпочинок. Полягали і одразу заснули. Довго спати не дав телефон. Дзвінок  крізь сон ніяк не міг пробитись до свідомості. Рука відмовлялась підіймати слухавку, але ж – мусово.  Через ледве відкриті повіки на екрані прочитав – "Міша Гетьман". Потрібно відповісти.

– Слухаю, – прохрипів в мікрофон. 

Вкрай збуджений,  Михайло  кричав:"Ігоре, підіймай людей і чимдуж на Майдан, бо почалось".

  Що почалось, питати не потрібно, потрібно бігти. Скочив на ноги, глянув на хлопців. Прийняв рішення: молодь будити не буду. Хлопці дві доби на ногах, в безперервних сутичках,  неймовірно потомлені, буджу "стариків".   Розтормошуємось, підіймаємось, одягаємо закіптюжений одяг і – чимдуж до своїх. Нас – семеро. Крім мене, Вова Мовчан, Володимир Кіндрат, Сергій Котик,  з перемотаною  на перев'язі рукою Сергій Козуля (18 лютого дісталось Сергію в Маріїнському парку від "тітушок"), Григорій Заболоцький та Олег Клімук.

Пам'ятаю, як бігли на Майдан, а яка була погода, –  пригадати не можу.

l

…Крізь спогади чую, як пані Олена запитує у Володимира, чи багато  що змінилось після Майдану, чи ж не надаремно жертви? 

– Звісно,  багато чого, – відповідає Володимир. – Навіть, не дивлячись на те, що у нас війна, як нація ми стали сильнішими. Недаремно ж так біснуються  наші сусіди щодо нашої внутрішньої політики, спрямованої на зміцнення державності та обороноздатності. Розуміють, що Україна  може стати потужною країною.  Лише потрібно трішки часу. Так, нам потрібно трішки спокійного часу без потрясінь. Свідомість людей, хоч і повільно, але змінюється. Он і в нас люди,  як за своє,  стали в ситуації з ветсанзаводом. Не дають собі "наплювати в борщ". І в інших критичних випадках самоорганізовуються  і відстоюють своє право на гідне життя. 

Звичайно, є багато запитань до  влади на всіх рівнях. Існує мудрість,  що зло ховається у пітьмі, воно не любить світла. Можу сказати напевно: наша влада не бажає ввімкнути світло, їй комфортніше в темряві. Вона не хоче оприлюднювати інформацію про свою діяльність, навіть якщо цього вимагає Закон. 

Також, коли  ідеш по вулиці у Ковелі, то дуже у вічі впадають кіоски, – таке враження, що їх розміщують,  де захочуть: на проїжджій частині дороги, на стоянці, де власник бажає – там він і виросте. Та й багато іншого.

На знак згоди з Володимиром мовчки киваю головою і згадую знов...

l

… Забігли на Майдан,  і очам не повірили. Навколо – чорне згарище. Майданівці гонять "Беркут" вгору по Інститутській.

– Що робимо? – запитав у Володимира Мовчана. 

– Ніколи за спинами не ховався, – відповів Володя. –  Йдемо вперед з усіма.

На попелищі підібрали дюралеві щити і пішли. Здавалось, цей легкий тонкий метал зможе захистити від важкої кулі.  Еге, аби ж то! Ще тільки підіймались до Жовтневого палацу, а вже безперервно несли вбитих і поранених. На диво, це ніяк не лякало. Стихія і чуття  перемоги  захопило й  понесло у вир боротьби поза особистою волею, без страху і боязні. 

В тому хаосі ми розгубилися. Кожен по-різному пережив цей бій і кожен по-різному виходив з бою. Не вийшов один – Володимир Мовчан. Куля снайпера наскрізь прошила щелепу і важко поранила. Лікарі і Господня воля врятували побратима. 

l

…Крізь спогади пробиваються слова пані Олени про необхідність створення нових робочих місць, про розвиток реальної економіки та про налагодження співпраці між двома громадськими організаціями – "Союзом Українок" та "Майданом Гідності". Все правильно:  Олена Місюра очолює "союзянок", Володимиру побратими довірили "Майдан Гідності". Непроста це ноша в Україні – очолювати проукраїнські організації, трудно "перти вперто важкого українського плуга".  Перти до самої перемоги. Як тоді.

l

… Я йшов спустошений і виснажений з непокритою головою. В одній руці тримав важкий металевий шолом,  в іншій – дюралевий щит. І те, і інше було примарною ілюзією захисту. Підійшов до головної сцени Майдану та жбурнув цей  тепер вже непотріб геть убік. 

Лунала молитва і тужлива  мелодія "Плине кача". Сів на парапет, а в мізках стукотіли молоточки і наскрізь просвердлювало  лишень одне запитання: " ХТО? Хто у цій великій трагедії, великого народу винен?".  Від думок було гаряче, піт із мокрої голови скапував на чорний сніг. А  яка була погода в той день, я не можу пригадати.

l

– Вово, якби прокрутити плівку життя назад, чи хотів би щось змінити в той день?

Володимир не поспішає з відповіддю, дивиться у вікно на дощ, неспішно надпиває запашного напою, потирає втомлено чоло і відповідає:

– Часто задають це запитання. Не хочу нічого змінювати, повторив би все заново. Що сталось, те сталося, не потрібно дивитися назад і жалкувати – потрібно йти вперед. Ніколи не думав,чому так сталося, хто винний – на все воля Божа.

Володя також не пам'ятає якою була погода в той день, – пам'ятає, що сніг був змішаний із гарячою кров'ю.

Ігор ВЕРЧУК.

Післямова. 18 лютого з побратимами підемо на міську площу "Майдан Гідності". От лишень квіти буде покласти ніде, – на жаль,  ані банера, ані стели немає. А ще ми чекаємо відповіді на запитання:  хто віддавав наказ про побиття студентів, хто віддавав наказ про розстріл?  Допоки не отримаємо ці відповіді, довіри ані до колишньої, ані до теперішньої влади не буде.

Пам'ятаймо тих, хто загинув, та те, що нам усім потрібно  будувати нашу країну, а це – довгий і нелегкий шлях, який ми повинні  пройти. Мусимо просто йти вперед. 

Слава Україні!

І. В.

За вікном  затишного кафе "Маестро" зі стріхи крапав дощ. Дрібні крапельки вітром зносило в бік вікна, вони гучно вдарялись в скло та підвіконня.  Безладне тарахкотіння створювало якусь особливу симфонію дощу та відчуття прихистку теплої оселі. Духмяна гаряча кава приємно зігрівала, лоскотала ніздрі ароматом спекотної Бразилії. Тут хоч-не-хоч, а  будеш говорити про погоду. Дивно було: ще вчора – мінус тринадцять, а тепер вже плюс, хоч невеличкий, але плюс.

– Мінлива погода, як наше життя, – тихо мовила  пані Олена.

–  А яка ж то погода була в той день?  – запитав Володя чи то в мене, чи то сам в себе. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 806

Нещодавно до редакції газети "Вісті Ковельщини" звернулися члени громадської організації, яка об'єднує ветеранів АТО. Вони попросили сприяння у вирішенні проблеми, яка непокоїть мешканців вулиці Фестивальної, що у Ковелі.

– Протягом останнього часу по нашій вулиці стали інтенсивно курсувати великовагові вантажні автомобілі, – розповіли вони. – В результаті почали руйнуватися будинки, розташовані тут, дорожнє покриття.

Із наболілим питанням ми зверталися до міської влади і просили заборонити рух по вулиці Фестивальній великовагового вантажного автотранспорту, адже раніше цей рух здійснювався  по вулиці Тимошенка.

– Що ж вам відповіли? – поцікавилися ми.

– Заступник міського голови Андрій Товстига у листі, який готував начальник житлово-комунального відділу Андрій Стернічук,  написав, що встановлення дорожнього знака, який би заборонив рух вантажного транспорту по Фестивальній,  недоцільне, оскільки ця вулиця з'єднує вулиці мікрорайону Ковеля-2, від якої транспорт рухається в інших напрямках, у  тому числі – до прилеглих пунктів району і області. Зрештою,  приїдьте самі і порозмовляйте з місцевими жителями.

Ми відгукнулися на запрошення ветеранів АТО і побували на згаданій вулиці Фестивальній, порозмовляли з людьми. Ситуація, справді, складна, що засвідчують фотознімки, які ви бачите. Вона, на наш погляд, потребує серйозного вивчення фахівцями комунальних служб і прийняття конкретного рішення. Можливо, почати слід із встановлення знака, який би обмежував тоннажність вантажного автотранспорту?

Що стосується вулиці Тимошенка, то нічого дивного у тому, що водії її об'їжджають, нема: вона "розбита" дощенту і рухатися нею дуже складно. У свій час, десь у 80-их р., напередодні Олімпійських ігор у Москві, планували побудувати об'їзну дорогу довкола Ковеля. Але, як тоді нерідко бувало, хотіли як краще, а вийшло, як завжди: об'їзну збудувати не встигли і пустили потік автомобілів вулицею Тимошенка, яка  мала статус державної.

Нині вул. Тимошенка  віднесено до доріг міжнародного значення, але в силу змін в законодавстві  її необхідно доглядати і ремонтувати за рахунок місцевого бюджету. А бюджет цей, як відомо, не гумовий, на всі вулиці, які потребують ремонту, його при  найбільшому бажанні влади не вистачить.

В будь-якому випадку проблема, порушена ветеранами АТО, вимагає розв'язання. Очевидно, що без допомоги київської і луцької влади тут не обійтися, адже вулиця Тимошенка має загальнодержавне значення і нею повинні курсувати багатотонні вантажівки, які нині руйнують дорожнє полотно і будинки на вулиці Фестивальній. Без втручання депутатів міської і  обласної рад, облдержадміністрації і уряду тут, очевидно, не обійтись. До речі, торік обласна влада обіцяла допомогти у  співфінансуванні ремонтно-будівельних робіт, але далі обіцянок справа не пішла.

Михайло КУЗЬМУК.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Нещодавно до редакції газети "Вісті Ковельщини" звернулися члени громадської організації, яка об'єднує ветеранів АТО. Вони попросили сприяння у вирішенні проблеми, яка непокоїть мешканців вулиці Фестивальної, що у Ковелі.

– Протягом останнього часу по нашій вулиці стали інтенсивно курсувати великовагові вантажні автомобілі, – розповіли вони. – В результаті почали руйнуватися будинки, розташовані тут, дорожнє покриття.

Із наболілим питанням ми зверталися до міської влади і просили заборонити рух по вулиці Фестивальній великовагового вантажного автотранспорту, адже раніше цей рух здійснювався  по вулиці Тимошенка.

– Що ж вам відповіли? – поцікавилися ми.

– Заступник міського голови Андрій Товстига у листі, який готував начальник житлово-комунального відділу Андрій Стернічук,  написав, що встановлення дорожнього знака, який би заборонив рух вантажного транспорту по Фестивальній,  недоцільне, оскільки ця вулиця з'єднує вулиці мікрорайону Ковеля-2, від якої транспорт рухається в інших напрямках, у  тому числі – до прилеглих пунктів району і області. Зрештою,  приїдьте самі і порозмовляйте з місцевими жителями.

Ми відгукнулися на запрошення ветеранів АТО і побували на згаданій вулиці Фестивальній, порозмовляли з людьми. Ситуація, справді, складна, що засвідчують фотознімки, які ви бачите. Вона, на наш погляд, потребує серйозного вивчення фахівцями комунальних служб і прийняття конкретного рішення. Можливо, почати слід із встановлення знака, який би обмежував тоннажність вантажного автотранспорту?

Що стосується вулиці Тимошенка, то нічого дивного у тому, що водії її об'їжджають, нема: вона "розбита" дощенту і рухатися нею дуже складно. У свій час, десь у 80-их р., напередодні Олімпійських ігор у Москві, планували побудувати об'їзну дорогу довкола Ковеля. Але, як тоді нерідко бувало, хотіли як краще, а вийшло, як завжди: об'їзну збудувати не встигли і пустили потік автомобілів вулицею Тимошенка, яка  мала статус державної.

Нині вул. Тимошенка  віднесено до доріг міжнародного значення, але в силу змін в законодавстві  її необхідно доглядати і ремонтувати за рахунок місцевого бюджету. А бюджет цей, як відомо, не гумовий, на всі вулиці, які потребують ремонту, його при  найбільшому бажанні влади не вистачить.

В будь-якому випадку проблема, порушена ветеранами АТО, вимагає розв'язання. Очевидно, що без допомоги київської і луцької влади тут не обійтися, адже вулиця Тимошенка має загальнодержавне значення і нею повинні курсувати багатотонні вантажівки, які нині руйнують дорожнє полотно і будинки на вулиці Фестивальній. Без втручання депутатів міської і  обласної рад, облдержадміністрації і уряду тут, очевидно, не обійтись. До речі, торік обласна влада обіцяла допомогти у  співфінансуванні ремонтно-будівельних робіт, але далі обіцянок справа не пішла.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 617