Дата 6 липня особлива в історії Ковеля: у цей день його мешканці були визволені від нацистів. І хоч місто лежало в суцільних руїнах, люди раділи, як діти. Бо, нарешті, закінчилися їх страждання, німці поспіхом залишили, здавалося б, неприступні фортифікаційні укріплення, припинився гуркіт  артилерійських канонад. Щоправда, до остаточної перемоги над гітлерівським рейхом залишався ще майже рік. Однак фронт просувався на Захід досить швидко, тому ковельчани твердо вірили, що повторень фашистських жахіть уже не буде. Так і сталося, бо Червона Армія громила ворога вправно і безжально, дотримуючись  старозавітного "око за око, зуб за зуб".

Сьогодні дедалі поширенішою є думка деяких політиків, краєзнавців, істориків, журналістів про те, що ніякого визволення тоді не відбулося, а "одна окупація змінила іншу".

Не буду сперечатися, бо резон у цих твердженнях є. Однак є й інше: ті молоді і старші віком радянські солдати, серед яких було чимало українців, ні про яку окупацію не думали і аж ніяк не почувалися окупантами (за винятком хіба деяких, грубо кажучи, нечестивців). Вони просто виконували свій військовий обов'язок,  знаючи, що назад ходу не може бути – їх одразу б зупинили комісари і так звані  загороджувальні загони – "заградотряды". 

Окрім того, до щему у душі  хотілося швидше завершити цю кровопролитну і жорстоку війну, повернутися додому, обійняти батьків, дружину, дітей, насолодитися мирним, щасливим, як їм тоді уявлялося, життям.

Сотні, тисячі їх полягли в боях за Ковель, як і за інші міста і села. Дехто вижив і дійшов до Берліна, Праги, Відня. Дехто отримав важке  каліцтво й до скону віку залишився інвалідом. Сьогодні на Ковельщині  залишилося живих учасників тих жахливих боїв дуже й дуже мало.

6 липня я разом з іншими ковельчанами, яких прийшло зовсім небагато, був на меморіалі Слави. Я дивився на портрети Героїв Радянського Союзу Вадима Олійника, Гаврила Зелінського, Вадима Смирнова, Чічіко Бенделіані, Віктора Подколоднова, і непрохані сльози з'являлися на моїх очах. Ці хлопці різних національностей знайшли свій вічний спочинок на волинській землі. Чим вони завинили перед тими "мудрими" і "крутими" сьогоднішніми реформаторами, які своїми недолугими діями розколюють суспільство, сіють розбрат і ворожнечу? В чому їх "окупаційність"? В самопожертві? Усвідомленні неминучості смерті? Вірності військовій присязі?

А хіба не приклад цих героїв, як, зрештою, вояків УПА, яких десятки років не визнавала тогочасна влада, є тим моральним фундаментом, на якому базуються мужність, відвага, патріотизм хлопців, які зі зброєю в руках сьогодні відстоюють честь і гідність українського народу на Сході України? Щось не чув і не читав про те, що разом із ними воюють в зоні АТО різного роду демагоги і популісти.

Не треба чіпати пам'ять! Загальновідомо: народ, який  очорнює свою історію та її творців, не матиме доброго майбутнього. Можливо, всі наші негаразди від того, що дехто з національних поводирів, починаючи  з сивого минулого, періодично, на догоду кон'юктурі, змінював свою віру, політичні уподобання, ідеологію, змушуючи це робити все суспільство.

Історія будь-якого народу – складна й суперечлива. Не буває історій стерильно чистих. Маємо, однак, відділяти зерно від полови, шанувати тих, хто віддавав свої життя в ім'я майбутніх поколінь. Саме ці життя віддавали і бійці-червоноармійці, й учасники національно-визвольної боротьби. І не вина їх, що подвиг патріотів пізніше "приватизували" нечесні на руку політики-перевертні, котрі  гарними словами намагаються замаскувати підлі вчинки.

Зрештою, давайте не забувати того, що якби не наші батьки, діди й прадіди, то незалежної України в теперішніх межах ніколи не було б. Адже саме в результаті Другої світової війни наша держава відбулася. І хоч нині її кордони змінилися не на нашу користь, вірмо, що це тимчасово – перемога  буде за нами. Але для цього потрібні єдність влади і народу, консолідація зусиль всіх політичних сил. 

Саме цю єдність мали би продемонструвати 6 липня депутати рад різного рівня, громадські активісти, декотрі з яких занадто діяльні і галасливі не там, де, грубо кажучи, потрібно, керівники установ, організацій. Відверто здивувало мене, що духовенство Ковельщини представляв лише священик УПЦ КП – декан міського деканату, настоятель храму Св. Димитрія Солунського, шанована і поважна людина о. Анатолій Александрук. 

– Збідніло свято визволення, – з гіркотою сказав, привітавшись, знайомий. – Невже не варті уваги й поваги ті, хто у липні 1944-го проливав кров на ковельській землі?

Що я міг сказати, коли сам не знаю причин такої байдужості людей? Очевидно, свою роль відіграла й та причина, про яку написав вище – очорнювання (свідоме чи несвідоме) не такого вже й далекого минулого, інтерпретація тих подій у світлі "новацій", які нині дехто нав'язує суспільству.

А, можливо, ми просто впадаємо у безпам'ятство? Адже згадаймо, як широко, масово і піднесено у 90-их роках минулого століття ковельчани відзначали і День міста, і день його визволення від нацистів. Органічно вписувалося у це свято й Купальське дійство. Десятки тисяч наших земляків сім'ями, з друзями, знайомими приходили у вечірню пору на берег річки Турії, насолоджувалися красою українських національних традицій, пісень, танців, обрядів. Очі розбігалися від розмаїття делегацій з далекого і близького зарубіжжя, тамтешніх фольклорних гуртів. Майже до самого ранку Ковель шумів, веселився, співав.

А починалося завжди все з меморіалу Слави, де збиралася сила-силена людей. Йшли з вінками, живими квітами, вклонялися полеглим на полях битв з ворогом. Був час, що рішенням сесії міської ради 6 липня зробили вихідним, перенісши робочий день на інший час.

Потім з ініціативи тогочасних "реформаторів" і за підказкою деяких занадто цнотливих і правовірних земляків святкування Івана Купала відмінили, бо то, мовляв, "поганське", "язичницьке"  дійство. Це тим більш дивно, що у багатьох країнах Європи (Польщі, Білорусі, Литві, Швеції та ін.) "купальська" традиція збереглася й донині.

Далі "розділили" День міста і відзначення річниць його визволення, що призвело в кінцевому підсумку до того, що довелося спостерігати на меморіалі Слави 6 липня ц. р. Дякувати Богові, що наша влада – як міська, так і районна – не втратила здорового глузду і не "впала" у безпам'ятство: присутніми на мітингу були та міський голова Олег Кіндер, і голова райдержадміністрації Віктор Козак, й інші  порядні і достойні ковельчани.

Але чи буде хоча б так наступного року? Чи не підемо ми далі шляхом забуття своїх "ковельських" традицій? Про це з  тривогою говорила мені по телефону читачка газети, яка, побувавши 5 липня біля Братської могили на "старому" міському кладовищі, до болю в серці була вражена безладом, який побачила там. А проте ще зовсім недавно  кожну могилу похованих воїнів дбайливо доглядали учні шкіл і навчальних закладів, як, зрештою, пам'ятник  на Братській могилі і обеліски  п'яти Героїв Радянського Союзу. Традиційно тут 9 травня і 6 липня відбувалися мітинги-реквієми молоді.

l

Я розумію, що написане навряд чи щось змінить. Ба, більше: знаю, що знайдуться критики висловлених мною думок.

Однак як  син фронтовика, котрий пішов у Вічність ще 1985 року, знаю інше: з пам'яттю жартувати небезпечно. У того, хто стріляє в минуле з рушниці,  мийбутнє може згодом вистрелити з гармати.

Маркіян ІВАЩИК.

Дата 6 липня особлива в історії Ковеля: у цей день його мешканці були визволені від нацистів. І хоч місто лежало в суцільних руїнах, люди раділи, як діти. Бо, нарешті, закінчилися їх страждання, німці поспіхом залишили, здавалося б, неприступні фортифікаційні укріплення, припинився гуркіт  артилерійських канонад. Щоправда, до остаточної перемоги над гітлерівським рейхом залишався ще майже рік. Однак фронт просувався на Захід досить швидко, тому ковельчани твердо вірили, що повторень фашистських жахіть уже не буде. Так і сталося, бо Червона Армія громила ворога вправно і безжально, дотримуючись  старозавітного "око за око, зуб за зуб".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 708

Пожежі – одвічний ворог лісу. І це знають у всьому світі. Грізне море вогню нищить на своєму шляху все, що тільки може горіти. З різних континентів щодня доходять тривожні повідомлення про руйнівну силу вогню. І,  як показує аналіз, майже на 90% причиною лісових пожеж є люди з їх безпечністю та байдужістю.

«Поживою» вогню є органічна маса, найбільше якої на поверхні суші сконцентровано в лісах. Приємно нам у них бувати чи милуватися їх красою з висоти пташиного польоту. Але вогонь перетворює цю природну велич в жовті чи почорнілі стовбури. Був ліс, а стало лісове кладовище. Пожежа – перший ворог лісів. А ми нерідко ще й «допомагаємо» стихії. 

Рано-навесні ми якось навідалися в Білашів, і з сільським начальством проїхалися по його околицях. Біля останньої крайньої хати помітили чорну пляму, що зачепила і ліс. Тут мешкає престарілий  одинокий чоловік Микола Іванович. Підпалив стерню одразу за хлівом. Вогонь проник і в ліс. «Пожежа прийшла звідкілясь далеко», — пояснював Микола Іванович,  виправдовуючись. Штрафи за підпали дуже великі, тому сільська влада просила обмежитися виховною роботою, бо шкодувала старого. На жаль,  таких недбайливців у нашому краї чимало.

Липень та серпень – спекотні місяці, і з цього приводу хотілося б нагадати дещо з правил пожежної безпеки в лісах. В пожежонебезпечний період забороняється:

– розведення багать у лісі (крім тих, що пов’язані з технологічними вимогами лісогосподарських заходів);

– заїжджати на територію лісового фонду (крім транзитних шляхів) транспортних засобів та інших механізмів, окрім тих, що використовуються в лісогосподарських цілях);

– залишати в лісі просочене паливно-мастильними речовинами ганчір’я;

– палити або користуватися в лісі відкритим вогнем, переливати пальне, заправляти двигуни тощо.

Нерідко можна почути (навіть від посадових осіб), що вогнища можна розводити, але їх слід обкопувати. Хочемо застерегти від таких вчинків, бо це суворо забороняється правилами безпеки.

Шановні земляки! Наші ліси в небезпеці, і від вашої свідомості залежить їхнє благополуччя. Самі стримуйтеся від нерозумних вчинків і застерігайте інших.

Сьогодні села, узлісся, луки подекуди завалені сміттям. Відходи нерідко стараються спалити. Часто вже в серпні цілі округи вкриваються димом. Я зовсім не хотів би погрожувати паліям штрафами, але звертаються до їхньої свідомості: не підпалюйте сухих решток, не випалюйте стерні!   Все це загрожує лісовими пожежами. 

Літо – благодатна пора. Великі групи збирачів ягід та грибів подекуди переповнюють ліси. Приємний і корисний відпочинок, нічого скажеш. Тільки якби ще відвідувачі не розводили в лісах вогнищ, не «пускали дим від комарів» та не знищували малих архітектурних споруд! Адже, щоб зробити більш приємне ваше перебування в лісах, допомогти сховатися від негоди, нами організовані так звані рекреаційні пункти. Там – будиночки, лавки, столи  і навіть є обладнані місця для розведення вогнищ. Дихайте свіжим повітрям, милуйтеся природою. 

Один з таких пунктів «Пролісок» облаштований на автотрасі Ковель-Київ.  Інколи завітаєш вранці сюди, а тут гори сміття, десятки пляшок, пошкоджені та обпалені дерева, порубані лавки і столи. Вміє народ «веселитися». За останні три роки з цього пункту було викрадено будиночки на суму близько 30 тисяч гривень.

Сьогодні всі ми прагнемо в Європу, а дехто регулярно  у ній буває. От і порівняймо, який порядок у лісах там і який тут. Любов до природи, культуру поведінки в країнах Європи прищеплюють з дитинства. Формально і в нас такого вчать. Але не завжди наука йде на користь, особливо нашій славній молоді.

Хочу звернутися до читачів газети з такими словами: всі ми живемо на одній землі, під одним небом, дихаємо одним повітрям. Те, яким буде це повітря,  залежить і від стану лісів – своєрідних легень планети. Тож берегти кожне дерево, кожен кущик – наш  спільний обов’язок!

Василь КОЗАК,

інженер охорони і захисту лісу.

НА ЗНІМКАХ: так іноді в лісах виглядають місця нашого “відпочинку”.

Фото автора.

Пожежі – одвічний ворог лісу. І це знають у всьому світі. Грізне море вогню нищить на своєму шляху все, що тільки може горіти. З різних континентів щодня доходять тривожні повідомлення про руйнівну силу вогню. І,  як показує аналіз, майже на 90% причиною лісових пожеж є люди з їх безпечністю та байдужістю.

«Поживою» вогню є органічна маса, найбільше якої на поверхні суші сконцентровано в лісах. Приємно нам у них бувати чи милуватися їх красою з висоти пташиного польоту. Але вогонь перетворює цю природну велич в жовті чи почорнілі стовбури. Був ліс, а стало лісове кладовище. Пожежа – перший ворог лісів. А ми нерідко ще й «допомагаємо» стихії. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1015

Липень – маківка літа, спекотні дні часто змінюються дощами. Після дощу активно ростуть не тільки "культурні" рослини, а й бур'яни, які пригнічують овочі на грядках, забираючи їх місце під Сонцем і поживні речовини. 

Бур'яни також часто є причиною масового розмноження шкідників і розвитку хвороб. Адже вони не тільки швидко ростуть, але й зацвітають, стрімко розмножуючись через насіння. Важливо видаляти бур'яни ще до цвітіння, разом з коренем.

В саду у липні дозріває багато ягід, збирають вишню, смородину, аґрус, малину, ожину. Ягоди швидко псуються, тому після збору для споживання взимку їх заморожують або консервують, переробляють у варення, повидла, джеми або компоти. 

Щоб ягоди були соковитими, в погоду без дощів для поливу ягідних кущів не шкодуйте води. Після збору всіх ягід у малини і ожини вирізують стебла, які відплодоносили, у смородини і агрусу вирізають старі маловрожайні гілки. Кущі після збору ягід підживлюють, оскільки вони починають закладати квіткові бруньки для врожаю на майбутній рік. Також необхідно обробити садові кущі вже без ягід проти шкідників і хвороб.

Яблуні і груші в липні витрачають багато сил на налив плодів, в цей же час у них йде закладка квіткових бруньок на наступний рік, тому в липні важливо "підгодувати" садові дерева фосфорно-калійним добривом. Досить розсипати 2 склянки деревної золи в кожне пристовбурове коло, тоді багатий урожай яблук буде і на наступний рік.

Чим більше наливаються яблука в саду, тим активніше стають шкідники-плодожерки. Робіть на стовбурах плодових дерев ловчі пояси з мішковини або паперу, регулярно перевіряйте їх і видаляйте гусениць і інших шкідників.

Перевантажені плодами гілки зміцніть опорами, також можна видалити дрібні плодики, щоб підвищити якість врожаю.

Виноградники вимагають ретельного догляду. Їх регулярно поливають, підживлюють, видаляють пасинки, загуслі пагони, головні стебла прищипують, щоб сила лози йшли на налив ягід.

У липні оновлюють старі грядки полуниці і суниці. 

l

На городі тривають роботи з прополювання та розпушування грядок, а також захист овочів від шкідників і хвороб. Щоб не дати бур'янам проростати, грунт мульчують тирсою, рубаною соломою або перегноєм, також мульча замінить роботу з розпушування і допоможе довше зберегти вологу в ґрунті.

Помідори в липні активно ростуть, цвітуть і формують плоди. Щоб помідорні кущі не перетворилися в зарості, а рослини більше поживних речовин віддавали на цвітіння і зростання томатів, їх необхідно формувати, видаляти пасинки і прив'язувати до опори. Нижні листя у томатів при пожовтінні відразу видаляйте, щоб попередити розвиток хвороб. У липні дозрівають перші плоди ранніх сортів томатів.

До речі, найкраще підживлення таке: коров'як (1:10) або пташиний послід (1:20) з додаванням на 10 л розчину 40 г суперфосфату і склянку деревної золи. Якщо коров'яку немає, складіть суміш з 10 г аміачної селітри, 15 г суперфосфату і 15 г хлористого калію (на 1 кв. м).

Якщо томати ростуть повільно, листочки жовтіють і скручуються, багато хто думає, що рослинам не вистачає вологи, і починають посилено їх поливати. Але, швидше за все, їм не вистачає елементів живлення.

При нестачі азоту зростання обмежене, пагони швидко дерев'яніють. Старе листя світлішає, потім жовтіє. Плоди дрібні, дозрівають швидко.

Якщо мало фосфору, зростання сповільнюється, основний пагін тонкий, листя дрібне, із загнутими краями, мають фіолетовий відтінок. Настає некроз, і листя обсипається.

Симптоми нестачі калію – як би обпалені краї старих листків. Потім вони жовтіють і опадають, а хлороз (пожовтіння або побіління листя зелених рослин, що викликане дефіцитом мінералів, особливо магнію або калію) поширюється на більш молоде листя. Всередині плодів видно коричнево-чорні смуги.

Коли не вистачає кальцію, верхні листки починають жовтіти. Молоде листя деформоване, на ньому з'являється відмерла тканина - спочатку у вигляді окремих точок, потім вони зливаються. Плоди останніх суцвіть вражені вершинною гниллю.

При недостачі міді (зазвичай на торф'янистих грунтах) листя здається побілілим. Молоде листя дуже дрібне, слабкі пагони. Квітки недорозвинені, обсипаються.

Про нестачу бору сигналізує відмирання точки росту і утворення безлічі пасинків, тому рослини стають кущисті. На плодах видно ділянки висохлої тканини.

Недостатня кількість магнію викликає хлороз. На старих листках з'являються жовто-зелені плями, потім сірі або коричневі. Листки засихають і обпадають, засихають плодоніжки. Плоди дрібні, дозрівають передчасно.

Щоб виправити становище, необхідно внести відповідне добриво: азотне, калійне, фосфорне або мікродобрива.

l

Огірки в липні дають основний урожай. Збір огірочків необхідно робити кожен день або через день, щоб вони не переростали. Поливайте огіркові грядки в жарку суху погоду щодня теплою відстояною водою.

Не пропустіть час для збору молодих кабачків, поки вони не переросли, а всередині не утворилося насіння. Також регулярно збирайте стручки солодкого гороху і бобів. Незабаром ці культури повністю відплодоносять, тоді на їх місці можна посіяти швидковрожайні овочі – редис, дайкон, салат, кріп і петрушку.

Не запізнюйтеся зі збиранням часнику. Краще не чекати повного дозрівання: часник добре дозріває після висмикування. Його викопують, просушують два тижні під навісом, потім очищають і відправляють на зберігання.

В середині липня сіють слов'янський "казковий" коренеплід – ріпу. Правда, зараз цей овоч користується більшою любов'ю в зарубіжжі, ніж у нас. Особливо популярна ріпа в Азії. Там, крім традиційної для нас жовтої ріпи, зустрічаються сорти з білою, зеленою, рожевою, червоною і фіолетовою шкіркою і білою або жовтою м'якоттю (чим жовтіша м'якоть, тим більше каротину). Крім того, існують різновиди салатної ріпи (Кабу) і листової (Кабун або Комацуна). 

У першої їстівні і стебла, і корінці, а листя і коренеплоди з більш м'яким смаком, ніж у ріпи овочевої. У другої – виключно листя. Розрізняють сорти ріпи і за термінами дозрівання: ранні – 45-60 днів від сходів до технічної стиглості, середні – від 60 до 90, пізні – понад 90 днів. Для літнього споживання ріпу сіють ранньою весною, як тільки просохне грунт. А для зимового – з кінця червня до 10-15 липня. На зиму краще запасати ріпу саме від літнього посіву. 

У липні можна посіяти і деякі інші рослини, які зазвичай не сприймаються, як культури, що здатні принести кілька врожаїв на рік. Наприклад, столовий буряк сіють рано, а збирають у вересні, при цьому далеко не завжди радіючи врожаю. Фахівці-практики вважають, що столовий буряк можна висаджувати тричі за сезон. Навесні – для літнього споживання; в червні – для отримання великих коренеплодів, призначених для зимового зберігання, і в липні, щоб мати молодий буряк восени. 

Підготувала 

Ірина ГОЛЄНКОВА.

Липень – маківка літа, спекотні дні часто змінюються дощами. Після дощу активно ростуть не тільки "культурні" рослини, а й бур'яни, які пригнічують овочі на грядках, забираючи їх місце під Сонцем і поживні речовини. 

Бур'яни також часто є причиною масового розмноження шкідників і розвитку хвороб. Адже вони не тільки швидко ростуть, але й зацвітають, стрімко розмножуючись через насіння. Важливо видаляти бур'яни ще до цвітіння, разом з коренем.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1484

А липень в літнім епіцентрі – 

Яскравий, бравий, повен сил...

Порізав небо на сегменти

І медом землю причастив.

Повітря теж медовим стало:

Солодким, ніжним та п'янким.

Із атмосфери витікало,

З янтарних сонячних судин…

І нотки липового цвіту

В букеті запахів густих

Розкрились ніжно, ледь помітно,

Створивши свій аромастиль.

Впивався світ медовим соком,

В янтарній повені застиг,

Пірнув в розмай густий глибоко,

Докіль той сквітнути не встиг.

Ірина Ярмолюк.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 284

Ми часто кажемо, що Ковель – місто європейське. І не тільки тому, що знаходиться за декілька  десятків кілометрів від кордону з Євросоюзом. Набагато важливішим є те, що ковельчани ще з 1518 року, коли їм було подароване Магдебурзьке право, відчули себе повноправними членами великої європейської родини, вчилися застосовувати принципи європейської демократії у практичне життя.

В подальшому було по-різному. Шлях до цивілізації нам періодично перепиняли то більшовики, то нацисти, то знову більшовики, але в кінцевому підсумку з 1990-их років ми почали  незворотний, хоч важкий і тернистий шлях до Європи. І сьогодні ми до неї ближче, аніж будь-коли, бо виросло нове покоління, яке вже ніколи не захоче жити ані в соціалістичному, ані в комуністичному "таборах".

Європейськість нашого міста (як, зрештою, і району) щороку особливо відчувається під час проведення традиційного Дня Ковеля. Так було і нині, коли 2 липня до нас з усіх-усюд з'їхалися поважні гості, щоб разом відзначити непересічне свято. Його початок був теж сучасним і нестандартним.

В міському культурно-просвітницькому центрі, де було дано "старт" урочистостям, не обирали почесної президії, не виголошували нудних і надокучливих промов з трибуни, а спілкувалися щиро, як-то кажуть, чисто по-людськи. Тон розмові задала ведуча Наталія Гончар, яка вразила присутніх непідробною українською вродою і вишуканими манерами європейської леді.

Вона ознайомила учасників святкового зібрання з його гістьми. В залі були присутніми "господарі" – міський голова Олег Кіндер, секретар міської ради Віра Федосюк, заступники мера Михайло Гетьман, Андрій Товстига, Ігор Прокопів. Чи не вперше за багато останніх років до Ковеля завітав голова Волинської облдержадміністрації Володимир Гунчик. В його товаристві – заступник Сергій Кошарук, очільниця одного з управлінь ОДА Ольга Чубара.

Прибули також голова Ковельської райдержадміністрації, депутат обласної ради Віктор Козак, голова райради Андрій Броїло, очільники міської ради попередніх скликань Микола Вельма, Анатолій Семенюк, Володимир Бойко, голова Громадської ради при міській раді Микола  Печенюк, депутати міської ради, представники громадськості, працівники апарату виконавчого комітету. Від духовенства були присутніми декан міського деканату УПЦ КП о. Анатолій Александрук і священик УГКЦ о. Михайло.

Широкою була "палітра" гостей із європейських країн. Республіку Польщу презентували міста Холм (керівник делегації – секретар міської ради Зигмунд Гаджинські), Ленчна (бурмістр міста Теодор Косярські), Бжег Дольний (заступник секретаря міськради Марек Скорупка), Легіоново (депутат міськради Марчін Смогожевські), гміна Бабошево (керівник делегації – вуйт гміни Томаш Собєцкі).

З Литви приїхали посланці Утени на чолі із заступником мера Відмантасом Валєнчюсом, з Німеччини – гості з Барзінгхаузена (Лілія Бішофф, голова благодійної організації "Допомога дітям України").

Прибули на свято посланці українських міст-побратимів: Нікольського (керівник – голова районної ради Василь Мітько); Бучі (міський голова Анатолій Федорук); Сміли (заступник міського голови Людмила Осейко); Нововолинська (заступник міського голови Олександр Громик); Володимира-Волинського (секретар міськради – заступник міського голови Олег Свідерський).

Міський голова Олег Кіндер привітав присутніх зі святом, висловивши найщиріші слова вдячності усім ковельчанам, які щоденною працею роблять вагомий внесок у розвиток і процвітання рідного міста, а також запросив поважних гостей взяти участь у святкових заходах, котрі тривали протягом всього дня.

Представники міст-партнерів, в свою чергу, відзначили, що Ковель з кожним роком стає все привабливішим, набуває європейського вигляду. Тут завжди панує доброзичлива, привітна атмосфера, а тому щороку вони із задоволенням відгукуються на запрошення розділити радість із ковельчанами з нагоди святкування Дня міста.

Прикметно, що дехто з гостей – наприклад, заступник мера Утени Відмантас Валєнчюс  і війт гміни Бабошево Томаш Собєцкі  (дружина якого, до речі, – наша землячка) виступили українською мовою. Їх вітання присутні зустрічали бурхливими оплесками. Неодноразово звучали гасла "Слава Україні! – Героям слава!", які, сподіваємося, навчилися виголошувати й члени зарубіжних делегацій.

Не обійшлося без подарунків, вітальних листів, подяк і грамот, цікавих пропозицій. Одну з Подяк вручив Олегу Кіндеру Володимир Гунчик. Делегація Сміли порадувала короваєм в обрамленні пшеничних колосків. А Віктор Козак та Андрій Броїло висловили впевненість у тому, що рано чи пізно Ковельщина має стати єдиною територіальною громадою.

На завершення учасники святкового дійства мали змогу оглянути виставки, що розгорнуті у культурно-просвітницькому центрі та поспілкуватись у теплій, затишній, родинній атмосфері. Гарного настрою присутнім додали чарівні мелодії у блискучому виконанні викладачів Ковельської школи мистецтв.

l

По завершенню урочистої церемонії відкриття свята міські голови попередніх  каденцій Микола Вельма, Анатолій Семенюк, Володимир Бойко, Сергій Кошарук, член міськвиконкому Микола Заікін, начальник Ковельського відділення поліції Іван Тусь побували на міському кладовищі, де поклали квіти на могили мерів Ковеля  Романа Герасимова і Євгенія Поліщука, директора СЛАТ "Тур", Заслуженого лісівника України Петра Смаля, вшанували їх пам'ять хвилиною мовчання і запаленими лампадками.

Наш кор.

НА ЗНІМКАХ: під час урочистого відкриття Дня Ковеля в міському культурно-просвітницькому центрі.

Фото Галини Цюри. 

Ми часто кажемо, що Ковель – місто європейське. І не тільки тому, що знаходиться за декілька  десятків кілометрів від кордону з Євросоюзом. Набагато важливішим є те, що ковельчани ще з 1518 року, коли їм було подароване Магдебурзьке право, відчули себе повноправними членами великої європейської родини, вчилися застосовувати принципи європейської демократії у практичне життя.

В подальшому було по-різному. Шлях до цивілізації нам періодично перепиняли то більшовики, то нацисти, то знову більшовики, але в кінцевому підсумку з 1990-их років ми почали  незворотний, хоч важкий і тернистий шлях до Європи. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 918

День міста – своєрідний підсумок роботи, досягнень та здобутків у різних галузях, визначення пріоритетів на майбутнє. У минулому випуску газети відомі ковельчани у короткому інтерв’ю розповіли журналісту «Вістей Ковельщини» про свою діяльність та перспективи розвитку. Сьогодні продовжуємо таку розмову.

Юрій СЕМЕНЮК, 

директор ТОВ «Юкон-Продтрейд», 

член виконавчого комітету Ковельської міської ради.

– Одним із найбільших підприємств Ковеля є ТОВ «Юкон-Продтрейд». Наша компанія уже майже два десятки років є офіційним дистриб’ютором з продажу продуктів харчування провідних торгових марок, які відомі в Україні та за її межами. Партнерами товариства є знані вітчизняні виробники, що постачають мінеральні та фруктові води і напої, соки, кондитерські вироби, консерви тощо. Прямі постачання із заводів-виробників дозволяють забезпечувати ринок продукцією високої якості за прийнятними цінами.  

ТОВ «Юкон-Продтрейд» має розвинуту систему складських приміщень загальною площею більше 7000 квадратних метрів, а також власний автопарк із півсотні одиниць автотранспорту, що дає можливість швидко доставляти продукти у магазини області протягом однієї доби. 

На сьогоднішній день ТОВ «Юкон-Продтрейд» – стабільна і сильна компанія, яка об’єднує понад три сотні людей різного віку, статусу і професій. Підприємство успішно розвивається, створюючи щороку нові робочі місця. 

Дружний колектив товариства не стоїть осторонь громадського життя міста: у складний для держави час працівники фірми допомагали і допомагають воїнам АТО, як морально, так і матеріально. Крім цього, колектив ТОВ «Юкон-Продтрейд» щороку бере участь у проведенні масштабного спортивного дійства – Ковельського міжнародного легкоатлетичного пробігу вулицями міста, організатором якого традиційно виступає ГО СК «Ковель» (Президент Ю. В. Семенюк – авт.). 

Варто зазначити і те, що колектив ТОВ «Юкон-Продтрейд» активно долучається до акцій розширення та збагачення лісового фонду Волині. Щороку за участю наших працівників висаджується від 5 до 7 гектарів лісу, а це приблизно 40000 саджанців.

Тож нехай і надалі нас усіх пов’язують добрі та щирі справи! Чистого і мирного неба нам усім над головою, впевненості у завтрашньому дні, стабільного і безтурботного майбутнього!

День міста – своєрідний підсумок роботи, досягнень та здобутків у різних галузях, визначення пріоритетів на майбутнє. У минулому випуску газети відомі ковельчани у короткому інтерв’ю розповіли журналісту «Вістей Ковельщини» про свою діяльність та перспективи розвитку. Сьогодні продовжуємо таку розмову.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1516

Щаслива

нумерологія

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 960

Найдорожча та земля,

Де зійшла твоя зоря життя…

Цю милу, привітну, добру жінку в Радошині, та й не тільки, знають усі. Валентина Петрівна Міщук – вчителька. Майже 40 років  працювала в школі, навчаючи дітей літературі, любові  до поезії, пісні. Роки шкільні пролетіли, як мить, нині Валентина Петрівна пенсіонерка. 

Можна було б і відпочити, так ні – вона не може бути без роботи, завжди між людей. Ділова, тактовна, чуйна до чужої біди, завжди порадить, поспівчуває, допоможе. І не знаєш,   чого в цієї  жінки більше:   професійних знань, організаторських здібностей чи любові до пісні, поезії. Бо й нині, як і колись, за яку роботу не візьметься, все вона знає, вміє, все в неї виходить. Чи сценарії до свята, чи концертну програму допомогти скласти, — одним словом, перша помічниця в роботі працівникам культури.

Тече річка життя сільської вчительки, швидко відносить свої води, осипається  цвіт... А вона не знає спокою і нині,   її серце сповнене повсякденними домашніми турботами, громадським життям села. Бо так її вчили змалку. 

Виросла вона у простій, трудовій сім’ї в с. Сокиричах  Ківерцівського району, де  і навчили її любові до праці, поваги до людей, а вчителі дали міцні знання. Її дитяча мрія – бути  вчителькою – здійснилась. Спочатку було навчання в Луцькому медучилищі. Але вона хотіла досягти більшого. Любила літературу, особливо поезію, змалку добре декламувала, то ж вступити до Луцького   педінституту тоді було легко.  

В розмові з Валентиною Петрівною ми опинились в полоні спогадів її юності і цікавої вчительської   роботи. Студентське життя було насичене цікавими, незабутніми подіями. Саме будучи студенткою, зустріла своє кохання. Її Василь навчався на географічному факультеті, і після його закінчення одержав направлення в Радошинську школу.  Радошин став другою домівкою. Тож Валентині Петрівні вибору не  було.  Сьогодні   подружжя  згадує той час схвильовано, з теплотою і любов’ю, пам’ятає все до дрібниць. Правда, то був той час, коли в сільських школах навчалось багато дітей, класи  були переповнені.

«Звичайно, спочатку було важко», — згадує вчителька ті далекі роки своєї юності. Але любов до дітей, улюбленої роботи  швидко допомогли налагодити взаєморозуміння з учнями, батьками. Добре розуміла проблеми школи, дітей, батьків. 

Набуті знання в педучилищі допомогли в позакласній роботі. Знала багато пісень, танців, ігор. Тож довелось паралельно працювати вожатою, вести гуртки художньої самодіяльності.          

Але головне – уроки літератури. Щоб навчити дітей мудрості, багато читала.

«Книжка,  — стверджує і нині  Валентина Петрівна, — завжди була поруч. Вона — і знання, і порадник, і  основа мого життя. Цього навчала й дітей». 

Розповідаючи про цікаві моменти роботи, Валентина Петрівна і нині відчуває ніби борг перед школою:  десь не встигла, десь не допрацювала.

«Особливо  важко, —  говорить вчителька, — коли в двері «постукає» вересень, чути шкільний дзвоник, до болю рідний, незабутній, коли повз хату біжать з букетами осінніх квітів діти до школи. Сум огортає серце». 

Школа для  вчительки  назавжди залишиться в її душі священним храмом, адже роки в школі —   найкращий спогад. Сьогодні радує вчительку те, що учні не забувають, кличуть на зустрічі. Приємно, що серед  вихованців багато вчителів. В їхній школі працюють її перші випускниці Світлана Морозюк, Людмила Литвинюк.   

Гордиться вчителька своїми учнями, гордиться сьогоднішньою молоддю, із лав якої  вийшли Герої Майдану.  Адже молодь повинна бути озброєна  знаннями, бути ерудованою, мужньою, сильною, щоб вивести країну з кризи, щоб відстояти мирне сьогодення на нашій землі, – такі роздуми сьогодні вчителя-ветерана, бо щастя саме не приходить, його треба здобувати, вистраждати. 

Звичайно, кожна робота, а особливо   вчительська,  вимагає взаєморозуміння і підтримки рідних. Тому саме сім’я була і є її   надійною опорою.

«Сім’я, — стверджує Валентина Петрівна, — то велике щастя, подароване Богом. Такі, на перший погляд, буденні слова «діти», «сім’я», «онуки»,  стали близькими, стали для мене дорогими, святими. Хоча в житті, як на широкій ниві, було всього – радощі, труднощі, тривоги». 

Більше 40 років  в  сімейному гніздечку – мир, повага, любов. Троє дітей  прилітають до батьківського порога, аби порадувати бабусю і дідуся онуками, яких уже семеро. Це і є їхнє найбільше багатство й  щастя.

Валентина Петрівна – берегиня сімейного  вогнища, своєї родини, оселі. Вона повсякчас — за  домашніми клопотами, бо ж в господарстві і корова, і кінь, і птиці повен двір, і город потрібно вчасно сполоти,  обробити  (звичайно, тут і Василь Миколайович не стоїть осторонь). Вчителька має час, аби в домі була вишивка, аби квітами була заквітчана її оселя. Слід встигнути на репетиції до клубу і, звичайно,  в церковний хор. Та й онучат повести до лісу, почитати цікаву книжку, сходити до Божого храму, як колись водила її мама.

«Хочеться, щоб пісня материнська, українська, завжди звучала в нашому житті. Люблю співати з дитинства. Співала в школі, інституті  і нині співаю в церковному хорі, встигаю до клубу на репетиції, — говорить ветеран і продовжує:  – Бо  праця, яка  до душі, яка приносить користь людям, особливо духовна,  для мене ніколи не була обтяжливою  і ніколи я не шкодувала свого часу, аби допомогти людям. Богу дякую і усім людям, з якими ішла по життю, які нині оточують мене, розуміють та підтримують.

В цей нелегкий для нашої країни час мрію, щоб був мир, бо й  материнські почуття переплітаються з тривогою за дітей, онуків, за завтрашній день країни. Бо ми все життя долаємо  перешкоди  та,  коли оглянемось на мить:

Всього прожитого стає 

нам  шкода,

Бо вдруге вже його не 

повторить».

Валентина Петрівна – вчитель за покликанням, знає ціну слова, несе доброту в серці, з розумінням і повагою іде до людей, допомагає голові місцевої ветеранської організації Галині  Степанюк, турбується про  ветеранів. Тож нехай Господь дарує їй міцне здоров’я на довгії і благії літа!

Валентина СІЧКАР.

НА ЗНІМКАХ: Валентина МІЩУК в різні періоди свого життя.

Фото з   архіву автора. 

Цю милу, привітну, добру жінку в Радошині, та й не тільки, знають усі. Валентина Петрівна Міщук – вчителька. Майже 40 років  працювала в школі, навчаючи дітей літературі, любові  до поезії, пісні. Роки шкільні пролетіли, як мить, нині Валентина Петрівна пенсіонерка. 

Можна було б і відпочити, так ні – вона не може бути без роботи, завжди між людей. Ділова, тактовна, чуйна до чужої біди, завжди порадить, поспівчуває, допоможе. І не знаєш,   чого в цієї  жінки більше:   професійних знань, організаторських здібностей чи любові до пісні, поезії. Бо й нині, як і колись, за яку роботу не візьметься, все вона знає, вміє, все в неї виходить. Чи сценарії до свята, чи концертну програму допомогти скласти, — одним словом, перша помічниця в роботі працівникам культури.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 735

Україна 

не матиме майбутнього?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 784

Нещодавно група українських студентів, які навчаються на кафедрі міжнародних стосунків Холмської державної вищої професійної школи взяла участь у регіональному  симпозіумі. Його метою було познайомити молодь з найважливішими установами, які функціонують в  прикордонні, їх структурою, можливістю працевлаштування та проходження виробничої практики.

Захід відбувся під патронатом Станіслава Адамяка – Почесного консула України в Холмі і в його особі – фонду "Партнерство і співпраця", а також керівництва Школи.

З цікавістю, зокрема, учасники симпозіуму ознайомилися із установою відбуття покарань у Влодаві, як правило, недоступною для сторонніх осіб. Завдяки гостинності керівництва закладу, щирості обслуговуючого персоналу вдалося довідатися багато цікавого і повчального про життя ув'язнених.

Наступне місце відвідин – міська адміністрація Влодави, де відбулися практичні заняття – уявна "сесія" міської ради. Тут студенти виступали в ролі депутатів. На їх запитання відповідав бурмістр Вєслав Мужинський. Відповідну інформацію підготували працівники мерії Агата Закжевська і Йоанна Погоновська.

На прохання молоді було відчинено шлюбну залу місцевого центру реєстрації актів цивільного стану. На завершальному етапі перебування в адміністрації студенти помилувалися панорамою Влодави з башти ратуші.

Цікаве й змістовне заняття відбулося в управлінні прикордонної служби у Славатичах. Тут юнаків і дівчат ознайомили з історією служби, основними напрямами діяльності, матеріально-технічною базою. Особливе враження у студентів і викладачів залишилося від демонстрації міні-тренування службової собаки.

Далі в супроводі прикордонників група відвідала контрольно-пропускний пункт на трасі Славатиче (Польща) – Домачево (Білорусь), де була можливість детально ознайомитися із роботою прикордонників, а також побувати на так званій "червоній лінії" на мосту через Західний Буг, яка визначає кордон між обома країнами.

З увагою студенти слухали розповідь о. Франциска, перебуваючи в базилиці Святої Анни в Кодню, про історію і цілющу силу ікони Матері Божої, яка знаходиться тут. Оглянули учасники симпозіуму місцевий костел Святого духа, збудований в 1513 році, а також реконструйований замок (1515 р.). Незабутнє враження залишили відвідини кляштору Святого Онуфрія в Яблучній.

Наступним місцем відвідин стала Ганна, де знаходиться чудовий з точки зору архітектури, костел Святих Петра і Павла, відомий теж чудотворною іконою Матері Божої та прекрасними живописними картинками на стінах святині. Увагу тут привернули також написи, зроблені, ймовірно, у 1905 році, які розповідають про  утиски з боку царської Росії.

В Ганні студентів і викладачів гостинно прийняла господиня осередку "зеленого туризму" Аліція Квітнєвська, котра пригостила смачними стравами, які, до речі,  подавали на стіл без будь-яких обмежень. Помітивши наше здивування, пані Аліція пояснила, що метою її господарства є створення такої атмосфери, як у доброї матусі, від якої не можна вийти голодним…

На зворотному шляху до Холма група на короткий час зупинилася в Ружанці, колишній садибі Замойських, а також на озері Біле.

У заняттях взяли участь Ігор Колісниченко, Валерій Дружок, Аліна Шевчук, Захар Вольський, Василина Кінах і Ольга Верещук.

День цей виявився по-справжньому вдалим і пам'ятним як для української молоді, так і для викладачів-професорів кафедри міжнародних стосунків ДВПШ в Холмі Анджея Гіля і автора цих рядків, котрі є одночасно членами правління фонду "Партнерство і співпраця".

Анджей ВАВРИНЮК,

влас. кор. газети 

"Вісті Ковельщини" в Холмі (Республіка Польща).

НА ЗНІМКАХ: під час  теоретичних і практичних занять українських студентів – учасників симпозіуму.

Фото з архіву автора.

Нещодавно група українських студентів, які навчаються на кафедрі міжнародних стосунків Холмської державної вищої професійної школи взяла участь у регіональному  симпозіумі. Його метою було познайомити молодь з найважливішими установами, які функціонують в  прикордонні, їх структурою, можливістю працевлаштування та проходження виробничої практики.

Захід відбувся під патронатом Станіслава Адамяка – Почесного консула України в Холмі і в його особі – фонду "Партнерство і співпраця", а також керівництва Школи.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 755