01.04.2022

02Біда на всіх одна

Цими днями довелося побувати в деяких селах Ковельського району, де поцікавився умовами проживання тимчасово переміщених осіб з різних регіонів України.
Зустріч з Сергієм Гарбаруком,  очільником Голобської громади, вранішньої пори була короткою. Тут очікували приїзду ще 31 переселенця зі Сходу України, крім поселених раніше. Ось і черговий дзвінок до Наталії Хом'як   директора місцевої школи, був конкретним: 
– Будуть діти зі Сходу, подумайте, щоб вони позаймалися на спортмайданчику із штучним покриттям. Для психологічного розвантаження, на випадок повітряної тривоги, підвальні приміщення щоб були відкриті.  
Незабаром вже мав розмову з Наталією Вікторівною:
“Зараз і працівники, і вчителі дбають не тільки про допомогу армії, а й переселенцям. В Новомосирській школі ремонтуємо кухонні ванни, перебираємо овочі, готуємо обіди. Вправно і злагоджено працює Юрій Пастушок”. 
Тут зустрів і активну дописувачку газети Валентину Остапчук, яка принесла свою консервацію і продукти. Завантажуємось і їдемо в с. Новий Мосир. Тим часом очільник ОГ разом з місцевою старостою Наталією Гоголюк вже зустріли переселенців.  В селі всі дороги ведуть до школи. Хто підводою віз ліжка, матраци, інші –велосипедами, а хто просто із сумками йшов.  Село об'єдналось в скрутну днину, щоб допомагати один одному. 
З неспокоєм і з хвилюванням в душі заходимо до школи, де стіни, здається, ще дихають важким прохолодним повітрям. В одному із класів-спальні зустрічаю переселенців. Вони втомлені, і мовчазно сиділи на ліжках. Запитую: "Звідки ви?". Чую: "Ми із Сєвєродонецька, а ми із Рубіжного Луганської області. Квартири розбомбили повністю, що встигли взяти в руки, з тим і сиділи в підвалах. Згодом самі розгрібали завали і під покровом диму та пострілами втікали разом із дітьми, рятуючись від війни”. 
Далі бачу сльози в очах, і стає зрозуміло, що коїться у їх душах. Після певної паузи запитую:  "А як вам тут умови?" – "Головне, що ви нас в біді не залишили наодинці, що у вас тут відносно тихо”. 
Я залишав ще не розігріту грубками місцеву  школу, зате зігріту теплотою сердець і чуйним ставленням місцевих жителів та працівників Голобської селищної ради до людей.
У Свидниках місцева жителька під "нуль  оплати" надала притулок сім'ї переселенців із Київщини. 
– Нашу хату, – розповідає переселенка, – розбили вщент, якби не підвал, загинули б всі. Будували хату, як могли, а залишились без нічого, сусідська хата також горіла. Не знаю, чи залишився там хто живий. Дякуємо людям і місцевій владі, які турбуються про нас".
В рідне село Поповичі до матері приїхав Микола  Євтушко з дружиною Раїсою та її 98-річним батько Фадеєм. Микола розповів, що Макарів почали обходити рашисти з двох сторін, йшли на Київ дуже великими колонами. 10 днів Макарів був під  обстрілами. Вранці  в квартиру зайшли солдати, очевидно, буряти, бо невисокого зросту, із вузькими очима, брудні і не поголені. Наставили автомат: "Руки ввєрх і за голову! Чужиє люди есть?" Я кажу: "Немає. Тільки моя сім'я". "Оружиє єсть?". – "Немає". В мене у руках був мобільний телефон, то взяв і розбив об підлогу, так і комп'ютера. Забрали два ліхтарики. Все поповертали, попередивши, щоб далеко не ходили. Промайнула думка, що треба втікати. Прибігаю в гараж, а він горить, моя машина також згоріла. Тоді беру синову машину, і з величезними проблемами виїжджаю з Макарова в с. Поповичі до матері”.
Пані Валентина прибула з Овруча Житомирської області в Поповичі до своєї рідної сестри Галини. Привіз її чоловік, а сам повернувся назад і пішов добровольцем, в минулому – військовий прикордонної служби.  “В Овруч рашисти  в'їхали на танках колоною. На першому – червоний прапор. Розбомбили великий свинокомплекс,  – розповідає жінка. – Виїжджаючи з Овруча, зустріли танки з нашими хлопцями. Чоловік сигналить, махає їм руками, вони йому. А я сиджу в машині, сльози рікою пливуть. Моя дочка і син молоді, захищають Україну на Півдні”. 
Їдучи із сільським старостою Віталієм Мартинцем, звертаю увагу, як люди обабіч прибирають дорогу, вирубують самосіви. Біля місцевої школи молоді жіночки з дітками згрібали листя після зими. Видно, що громада і влада роблять все, щоб село було чистим і охайним.
Побував я і в селищі Турійську. Бачу: Микола  Горобей, 85 років, мій земляк з 1965 року, і по цей час проживав в Маріуполі з дочкою Оленою, яка доглядала батька. Ще до війни розмовляв з Миколою по телефону, цікавився долею свого села. І думки не мав, що зустрінуся із ним. Але війна внесла свої корективи. Будинок розбомбили, як і сусідній. Тиждень сиділи у підвалі без світла. Спали хто на чому, їли те, що встигли з собою взяти. 
"Я чоловік вже в літах,  – каже пан Микола, – але дивитись, як горять будинки, як люди вибігають,  падають від пострілів, кричать і плачуть – це просто страхіття. 
Через тиждень нас перевезли в бомбосховище драмтеатру. Людей було дуже багато, але давали раз в день їсти. Потім "зеленим" коридором завезли в Запоріжжя, далі – поїздом до Львова, а зі Львова вже в Турійськ”. 
Розмови були значно тривалішими, ніж описано. Як бачимо, життєві історії кожної сім'ї біженців – сумні і трагічні, але їх об'єднує одне людське горе, назва якому – війна.
Сергій ДАНИЛЮК.
Фото автора.

Цими днями довелося побувати в деяких селах Ковельського району, де поцікавився умовами проживання тимчасово переміщених осіб з різних регіонів України.

Сергій ДАНИЛЮК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 412
Читати далі
01.04.2022

gallery-photoДикунство ХХІ століття

В Україні назріває екологічна катастрофа через убитих солдатів росії. Їх тіла не забирають до росії з поля бою, тож вони розкладаються в українських лісах і полях. 
Про це повідомляє "Суспільне", посилаючись на слова в. о. директора управління охорони здоров'я Сумської області Анатолія Котляра. За його словами, росія досі не подбала про вивезення трупів загиблих солдатів. 
"Вони не потрібні тій стороні, їх не забирають, вони залишаються у нас і становлять велику загрозу, насамперед екологічну. Розкладаючись, людське тіло виділяє трупну отруту", – заявив Котляр. Він додав, що більшість військовослужбовців без документів, тож їх складно ідентифікувати. Щоб зберігати російських бійців, замовлено 10 рефрижераторів, але через блокування деяких залізничних напрямків їх досі не доправили. В результаті тіла загиблих упаковують в поліетиленові пакети".
Інформацію такого змісту 24 березня опублікував інтернет-сайт ВолиньPost. Прочитавши її, я відчув, як кров застигає в моїх жилах, а волосся на голові ворушиться від жаху. Адже те, що робить військове керівництво московії, іншим словом, як "дикунство", назвати не можна. Мало того, що вони кинули в полум'я війни десятки тисяч військових, серед яких багато ненавчених строковиків, обдурених брехливою пропогандою, то навіть вшанувати пам'ять своїх "защитніков отєчества" не спроможні. Неможливо собі уявити, що подібне може бути у ХХІ "освіченому" столітті. І де? В країні, яка часто називає себе "другим Римом", "центром світового православ'я". Ганьба!
Обурливо, але з такими ганебними діями влади, мінообори миряться матері, батьки, рідні вбитих. Чи, може, їх влаштовує така неповага до вбитих і поранених? Якщо так, то маєте те, що заслуговуєте. 
Дехто з моїх земляків іноді заявляє: "Вбиті московити хай щедро удобрюють українську землю. Кращим буде урожай пшениці!".
Не думаю, що це правильно. Яка пшениця може бути на трупній "органіці"? Не потрібна нам така пожива! Потрібно, щоб в Україні і сліду не залишалося від орків – і живих, і вбитих! Геть з рідної української землі!
Віктор ЗІНЧУК, 
ветеран праці.
P.S. До речі, мою позицію щодо "удобрення" наших полів ворожими трупами (точніше – її несприйняття) підтримують й відомий на Ковельщині ветеран педагогічної праці, активний учасник громадсько-політичного життя, член Асоціації українських письменників імені Павла Чубинського, дописувач "Вістей Ковельщини" Яків Лавренко, багато моїх знайомих. 
До речі, пропоную до друку один з останніх віршів пана Якова на цю тему.
Україна бореться і плаче,
Вона – на сторожі рідної землі.
Московські кілери, одначе,
В мішках поїдуть навесні.
Сюди прийшли, можливо, 
Не з власної вини,
Та із собою окупанти
Принесли жах війни.
В. З.

В Україні назріває екологічна катастрофа через убитих солдатів росії. Їх тіла не забирають до росії з поля бою, тож вони розкладаються в українських лісах і полях. 

Віктор ЗІНЧУК.


Україна бореться і плаче,

Вона – на сторожі рідної землі.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 229
Читати далі
01.04.2022

images (1)Ми – не "єдиний" народ!

Війна кожному з нас принесла багато горя, біди, переживань. У багатьох  забрала найрідніших людей – батьків, чоловіків і навіть жінок та дітей. В інших – житло, матеріальні цінності, придбані впродовж багатьох років важкої праці.
Дехто каже: і московитам непереливки. Проти них запроваджені жорсткі санкції, долар різко "скочив" догори, в магазинах – дефіцит  товарів. Провалився план блискавичної війни, про яку мріяв бункерний диктатор путін і яку розв'язали його генерали. На полі бою загинули тисячі молодих росіян, яких не можуть навіть по-людськи поховати, адже вимовляти слова "війна", "вбиті" і "поранені" за порєбриком заборонено.
Але коли в Україні боротьба із зухвалим агресором – священна справа, яку дехто називає вітчизняною війною, а її учасники – Герої, то у москалів головна проблема в тому, як нажитися на цій війні, врятувати рубль від знецінення, зберегти комфортні умови життя. Вони й далі вірять путіну та його банді, казкам про успішну "спеціальну операцію з демілітаризації й денацифікації".
Наша дописувачка Ірина Лобко надіслала до редакції поетичні рядки, які досить влучно характеризують сприйняття найбільшої трагедії ХХІ століття представниками демократичного українського суспільства і антиморального московитського.
Пропонуємо вірш вашій увазі і дякуємо автору за глибоке, хоч і лаконічне, відображення світогляду й настроїв тих, кого біснуватий путін ще недавно називав "єдіним народом".
Слова, виділені чорним шрифтом, належать уявному представнику української спільноти, світлим курсивом – "потерпілому" росіянцю.
"Я устала, 
сил больше нет…"
"Я молюсь за хвилини життя".
"Я не знаю, что сегодня надеть?".
"Я відправив батьків в небуття".
"Не могу я зайти в инстаграм".
"Знову вибух лунає і "град!".
"Закрыли ИКЕА - не спам".
"Ми втікаєм зі свого житла!".
"Доллар скочил, наличку где снять?".
"Щастя в грошах для нас вже нема…".
"Муж обидел, вот сука и блядь!".
"А в мене чоловік мій пропав".
"СМИ молчат, президент наш удрал",
"Ми все знаєм, і гарант поряд нас".
"Украину народ наш спасал".
"Ми жили прекрасно й без вас".
"Когда откроют небо для нас? 
Хочу в Нидерланды слетать".
"Коли закриють простір від вас?
Не було вже в нас сну ночей з п'ять...".
"Россия для нас – наша мать".
"Росія нехай вся згорить".
"В церковь давно не хожу".
"Не вмовкаю я Бога молить!".
l
Ви – меркантильні, зомбовані ЗМІ,
В серцях наших – віра й любов.
Ще постанемо з попелу ми,
Відбудуєм країну разом!
Ірина ЛОБКО.

Війна кожному з нас принесла багато горя, біди, переживань. У багатьох  забрала найрідніших людей – батьків, чоловіків і навіть жінок та дітей. В інших – житло, матеріальні цінності, придбані впродовж багатьох років важкої праці.

"Я устала, сил больше нет…"

"Я молюсь за хвилини життя".

"Я не знаю, что сегодня надеть?".

Ірина ЛОБКО.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 205
Читати далі
01.04.2022 Семенюк Анатолій Володимирович

images (2)Сон  війни

Боюся ночі. Що вона віщує українцю?
24 лютого ц.р. ніч принесла віроломний, злочинний, широкомасштабний напад рашистів на Україну, а заодно смерть, горе і страх.
Але потрібно заснути. Сон подолає тривогу  мою і того солдата, що на передовій. Заспокоїть хоч на якусь годину, відсторонить від жахів війни. Якщо у цьому просторі десь існує бог сну, то я звертаюся до нього: не розбуди воїна сиреною, а ворогам навій вічне снотворне. Хай не проснуться до кінця віку.
Скажете: жорстоко думаю, не по-християнськи? А те, що творять ці зайди – вбивці в Маріуполі, Харкові, Чернігові, під яку віру підпадає?
Ота російська бидлота, зомбована пропагандою, несе в собі не просто вбивства, а геноцид нашої нації.
Прикро, що до цієї "вищої" цивілізації долучаються окремі псевдоукраїнці, які переформатовуються на колаборантів, яничар, манкуртів. Ті гірші і цинічніші за рашистів. З правдивих новин дізнаюся, що пілот агресора бомбить своє рідне місто, де народився і ріс. Інший "уродженець" з багатодітної сім'ї з волинських Ветлів дослужився до генерала, тепер розробляє стратегічні плани знищення своїх співвітчизників. Так і хочеться вигукнути: "Згиньте, виродки!". Це вам гоголівський Тарас Бульба виніс кару: "Я тебе породив – я тебе і вб'ю". Справді, народ породив це сміття, народ  має покарати і винести його з рідної хати прямісінько в пекло.
…А сон не йде. Знову крізь дрімоту – видіння жахів: сотні згорілих танків, сотні зруйнованих будинків і рештки ракет та снарядів…
Як та дівчинка буде жити з цим? Ішла мирним парком, як і всі інші, й раптом вибух! На неї посипався кривавий фарш. Ні, не тваринного походження, а рештки людського тіла. А ті криваві забави не стихають. Танк своєю смертоносною гарматою стріляє в перехожого - точно в ціль! Інший розстрілює автівку з мирною сім'єю, де двоє діток, які так мріяли про щастя.
"Полювання" продовжується… Історичні царські укази і репресії проти українства ХІХ-ХХ століття відпочивають в порівнянні з жорстокістю новітнього геноциду ХХІ століття.
В планах широкомасштабного наступу значиться далекосяжна мета – знищити мову, культуру, духовність.
Ось нова "сюжетна" (знову злочинна) лінія окупантів. На тимчасово захопленій території офіцер ФСБ вилучає з бібліотеки історичну, національну літературу, яку потім спалюють. Чи  не нагадує це вогнища фашистів? Ще не закінчивши "спецоперацію", окупант видає накази про викладання предметів у школах російською мовою.
Додайте сюди десятки понищених шкіл, духовних святинь, театрів (це все зафіксовані ознаки геноциду), і ви зрозумієте, що, зціпивши зуби, переборюючи біль, потрібно долати ці терни. Українська нація "не вмре, не загине". Маємо йти до кінця, щоб не загинути.
В окремих містах Московії, щоб схилити простих росіян до підтримки цієї ганебної політики, придумано заохочення: за спалений український прапор  – 5 кг цукру, а за понищені портрети Шевченка, Бандери, Чорновола – 4 кг крупи…
Який народ – така  й політика. А те безхребетне путінське стадо ми таки переможемо! Є козацька міць, є сила – буде перемога, бо за нами правда. Свободу не міняють на гречку.
Хтось мудро висловився: "Якщо перед вашою совістю постає вільний вибір – свобода чи хліб, то той, хто вибирає хліб, залишиться без хліба і свободи". І це правда!
Українці обрали свободу. Майорить прапор волі.
Теплішає… Повіки все міцніше закриваються. З'являються у військових строях Він і Вона, з вельоном і квітами. Це – чергове весілля на передовій. А там, де є кохання, – є життя і будуть діти, і буде мирне небо.
…Сон глибшає. З небес лунає тиха колискова:
Зорі по небу ходять,
 Сонце у ранок вводять,
Пісню життя співають,
Вийди коханна із раю.
Вийди до Воїнів Світла,
Їх душу зігрій привітно,
Навіщуй їм цей день без бою,
 Без ран і душевного болю
Хай насниться щаслива доля…
Ох, доле, ти доле! Снарядами
 всіяне поле.
А між  ними, я вірю, половітиме
 жито.
Відпочиньте, Воїни Світла, – 
ми будемо жити.
Відпочинь і ти, моя Україно, – 
Гряде мир і весна, і розквітне 
калина!
Анатолій Семенюк.

Боюся ночі. Що вона віщує українцю?

24 лютого ц.р. ніч принесла віроломний, злочинний, широкомасштабний напад рашистів на Україну, а заодно смерть, горе і страх.

Анатолій Семенюк.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 289
Читати далі
01.04.2022 Мороз Оксана Леонідівна

397444w540zc0Яка вона, доля переселенця?

НАЙЦІННІШЕ – не те, що у нас є, а ті, хто у нас є. І це – істинна правда!
Андрій разом із сином та мамою  нещодавно пізнали гіркий присмак життя біженців. Правда, дещо раніше, в мирному минулому, ніхто й подумати не міг, що доведеться похапцем втікати з рідної домівки, прихопивши із собою лише найнеобхідніше.
Родом вони із Київської області. Спочатку втікати від окупантів-рашистів наважились бабуся Інна Олексіївна із онуком Владом.
Андрій практично до останнього не полишав їхньої квартири, хоча в містечку на той час вже були війська противника. 
А коли вкотре поспіль почався черговий наступ ворога і зовсім недалеко стали бити “гради”,  – за рідними поїхав і він. 
До речі, так склалось, що сина виховує він сам, тому йому  і за батька, і за матір.
Нелегка дорога цих біженців простяглась  довжиною  майже на два тижні. 
Їм довелось побувати в Хмельницькому, Тернополі, Ужгороді, Львові, Луцьку. І тільки днями, дякувати Богу і добрим людям, сім'я знайшла тимчасовий прихисток в одному із населених пунктів Волині.
Хоча, варто сказати, що спочатку десь далеко їхати не планували. Хотіли просто пересидіти десь цей час, але все склалось не так, як гадалося.
Тож, зробивши вимушений маршрут багатьма містами Західної України, лише тепер вони в спокійному, і, головне, безпечному, місці.
Як розповів Андрій, за цей час довелось пережити на власному досвіді багато чого, але нарікати нема на що. Бо, як додав згодом, є такі люди, яким набагато гірше.
Ночували в школі, садочку та в зовсім незнайомих людей, але скрізь зустрічали вимушених переселенців з турботою й увагою. 
"Опинились тут, мабуть, й тому, що звідси родом мій товариш, з яким колись працював. Він радив їхати саме сюди", – мовить чоловік.
А ще Андрій із рідними щиро тішиться, що небайдужі люди  не залишились осторонь, всіляко допомагаючи їм. 
Нині невеличка родина мешкає в оселі, яку надала їм місцева громада як внутрішнім  переселенцям. 
"Хатина, хоч і старенька, але є всі умови для проживання. Головне – дах над головою і не чутно пострілів довкола. 
Я не цураюсь ніякої роботи. Тож думаю, що з часом облаштую все, як слід", – додає наш співрозмовник.
Андрій радіє, що в сина тут з'явились вже нові друзі, Владу подобається нове місце. 
Переживає лише син за матір. Бо в жінки  пенсійного віку - цукровий діабет та проблеми з опорно-руховим апаратом, а  стрес знову загострив перебіг захворювання. 
"Нічого. Розберемось з усім. Нам не вперше.    Аби лиш попереду чекало мирне майбутнє", – завершує свою розповідь Андрій.
...Все буде добре: ми –  вистоїмо! Переможемо усе – незгоди,  проблеми, біди та ВІЙНУ!
Можна зруйнувати будинок, можна зруйнувати ціле місто, можна  скалічити людські  долі чи життя, але не можна знищити  душу справжнього українця, який прагне МИРУ й ДОБРА своїй рідній Україні!
Оксана МОРОЗ.

НАЙЦІННІШЕ – не те, що у нас є, а ті, хто у нас є. І це – істинна правда!

Андрій разом із сином та мамою  нещодавно пізнали гіркий присмак життя біженців. Правда, дещо раніше, в мирному минулому, ніхто й подумати не міг, що доведеться похапцем втікати з рідної домівки, прихопивши із собою лише найнеобхідніше.

Оксана МОРОЗ.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 0
Читати далі
01.04.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

віра6Надійний тил наближає Перемогу

"Сьогодні рівно місяць, як працює наш волонтерський центр. Місяць, який об'єднав людей різних професій, віросповідань, статусу та знань. Усі ми працюємо заради перемоги нашого народу", – написала на своїй сторінці у фейсбуці 26 березня ц. р. координатор центру Віра Федосюк. Сьогодні вона –  депутат Ковельської міської ради, директор КП "Ковельські парки", волонтер – розповідає про роботу волонтерів Ковеля в умовах війни.
– 24 лютого – перший день війни. Віро Іванівно, як Ви відреагували на цю подію?
– Важко було повірити в те, що відбувається.  Це був найжахливіший ранок. Відразу – в Інтернет. Сестра написала, що в Луцьку обстріли з самого ранку…  Тривога, сум'яття, невизначеність…
Але оговтуватися довго не доводилось. Потрібно було діяти. Адже почали забирати хлопців на війну, формувати тероборону. Потрібна була допомога. Саме з цією метою наступного дня ми з працівниками КП "Ковельські парки" прийшли в міську раду. Там вже кипіла робота: плели сітки, укріплювали будівлю, зносили продукти харчування. 
Того дня мала зустріч з секретарем міської ради Оксаною Багновою, яка запропонувала створити волонтерський центр у районі Володимирської-"Сільмаш", а мені – організувати там роботу. Загалом зараз у Ковелі діє три основних центри збору волонтерської допомоги. 
Не можна описати словами почуття, які охоплюють, коли ти бачиш, як організовується, об'єднується наш народ заради Перемоги. Люди почали зносити одяг, засоби гігієни, продукти харчування, матраци, постіль – все. Серед небайдужих і активних не тільки місцеві жителі, але й з сусідніх сіл, районів. І все настільки щиро – це вражає.
З першого дня роботи волонтерського центру організувалися волонтери, які допомагають у всьому до цього часу. Хтось з них втратив роботу, хтось шукав розраду, допомагаючи іншим, відволікався від думок. Разом справді легше сприймати і переживати цю страшну реальність. Сьогодні у нашому центрі працює зо два десятки людей, котрі ось уже місяць, не покладаючи рук, самовіддано і на ентузіазмі присвячують себе перемозі над ворогом. 
– Які види допомоги ви збираєте і куди далі вона направляється? 
– Героїзм Української Армії вражає. Ворог зазнає важких втрат. Ми тут, у тилу, маємо підтримувати Збройні Сили, тероборону. Ми максимально допомагаємо передовій, тому постійно даємо відповідні запити на потреби бійців.
Надалі розгорнувся інший напрям: з'явилася потреба приймати і забезпечувати  необхідним людей, яких війна примусила покинути рідну домівку. Ми приймаємо одяг, взуття, постіль, речі для дому. Звісно несуть люди й інше: продукти, засоби гігієни тощо. Все це підходить. Не збираємо лише гроші. 
Щодня у волонтерському центрі, що на "Сільмаші", людно, адже ми надаємо тимчасово евакуйованим особам усі необхідні речі для проживання у нашій територіальній громаді і не тільки. Також допомагаємо людям, які прихистили у себе переселенців.
Згідно із законодавством усі переміщені особи повинні зареєструватися по прибуттю в органах влади (це житловий відділ в міській раді або звернутись в селищну раду). Чоловіки зобов'язані стати на облік у військкоматі. В нашому центрі усім переселенцям, які звертаються та надають довідку про реєстрацію, надаються продуктові, гігієнічні (для дорослих та дітей) пакунки та весь спектр одягу та взуття, який потребує родина. Також при необхідності надаємо постіль та рушники, візочки та іграшки для дітей. Кожного дня приймаємо до 30 сімей, а це приблизно 100 – 150 людей.
За період діяльності центру нам вдалося одягти більш ніж 1500 переселенців. Відправити вантажі в Київ, Черкаси, Харків, Одесу, Первомайськ, Суми, Смілу, Охтирку, Чернігів, Бучу. Забезпечили усім необхідним наших захисників.
– Між волонтерами і владою існує комунікація?
– Безумовно. Волонтерський центр, який мені доручено координувати, як, власне, й інші, були створені з ініціативи міської влади, яку миттєво підхопили мешканці нашої громади. Це – своєрідний симбіоз влади і людей. Це те, що могли робити люди, і могла дати влада. Ми працюємо офіційно – ведеться прозорий облік вантажів і працюємо з офіційними запитами громад, що знаходяться в зоні бойових дій.
– Ми бачимо, що війна поставила перед людьми критичні виклики. Але у цій винятково складній ситуації самоорганізація людей вражає. Колеги-депутати доєдналися до волонтерської роботи? 
– Зараз не час говорити про те, хто більше робить. Але мені сьогодні приємно відзначити те, що депутати міської ради, усі до одного, долучилися до волонтерської справи. Активними є не лише депутати цієї каденції, але й попередніх. Та всі громадяни, наші земляки живуть сьогодні одними думками, одними діями, одним життям. Хтось має можливість перевозити гуманітарну допомогу – возить вантажі з-за кордону; інші шукають бронежилети і каски – і знаходять; ще хтось може передавати необхідне на передову – їде у гарячі точки. Одні, хто мав змогу, взяли до рук зброю у лавах Збройних Сил, хтось пішов у тероборону. Жінки плетуть сітки, готують їжу, складають гуманітарну допомогу…
– На Ваш погляд, як війна вплинула на суспільство?
– Про це можна багато говорити. Ця спільна біда об'єднала весь український народ. От як, наприклад, мовне питання, воно навіть не виникає, як це було раніше. Всі розуміють, що Україна - це українська мова, українська культура, українська історія. Російськомовні українці, які вимушені були переїхати сюди, переходять на рідну мову. Відчувається, що їм непросто, але вони стараються і спілкуються з нами українською.
– Як вдається вчасно зібрати необхідні речі, кошти?
– У цьому взагалі жодних проблем немає. Лише сьогодні зранку написала пост, в якому повідомила про те, що потрібен посуд. Ось, будь ласка, є – вже до обіду жінки принесли необхідне. І так у всьому. Один сигнал, і реакція миттєва.
– Наші волонтери самовіддано працюють на потреби армії, людей, котрих війна вигнала з рідної домівки. Що сьогодні необхідне, що б вело волонтерів вперед?
– Жага до перемоги. Бажання зробити все, щоб ця перемога прийшла якнайшвидше. Щоби не попросили бійці з передової, повірте, у волонтерів знайдеться і сила, і можливості це зробити. Бо сила волонтерів – надвелика. 
– Ви – депутат міської ради, а ще очолюєте КП "Ковельські парки" – зараз весна, і роботи багато. Чи просто поєднувати волонтерство з  повсякденними справами?
– Попри активну участь у волонтерському русі, з перших днів війни працівники КП "Ковельські парки" стоять на своїх "позиціях". Щоранку всі території прибрані, працівники старалися й стараються, щоб Ковель і в умовах воєнного стану  був чистим та прибраним. Водночас роботи додалося ще й у зв'язку із тим, що в місто прибуло багато людей з окупованих територій. 
У волонтерському центрі я щодня з 10-ї години ранку. А перед цим з очолюваним мною колективом готуємося до весняно-літнього сезону.  У парках та скверах проводимо благоустрій. Працівники підприємства обрізують кущі та дерева, плануємо висаджувати рослини. Робимо все для того, щоб вже у найближчому майбутньому порадувати результатами роботи ковельчан та гостей міста.
Стосовно депутатства – то це робота з населенням. А де, як не у волонтерському центрі її можна здійснювати краще? Тут відбувається постійне спілкування з людьми, тут чую про їхні потреби, що необхідно для того, щоб громадянам краще жилося у місті. Тримається постійний зв'язок з міською владою, є взаєморозуміння.
– Ковельчанами можна пишатися. Своїми добрими справами й відкритими серцями вони просто вражають. Про кого хотіли б сьогодні сказати?
– Сьогодні хочу подякувати нашим жінкам та чоловікам, які за першим покликом допомагають у нашому волонтерському центрі. Усім, хто приносить сюди усі необхідні речі. Ваша віддана робота в тилу допомагає нашим захисникам на передовій, в теробороні, медикам, переселенцям та іншим потребуючим в такий нелегкий для України час.
Особлива дяка – нашим друзям полякам та німцям за гуманітарну допомогу. Дякую кожному, хто долучився до роботи нашого центру, кожному, хто, незважаючи на виклики часу, залишається з нами. Адже самовідданості й працездатності, турботливості й чуйності наших волонтерів можна лише аплодувати. Ми будемо робити все, що треба для наших захисників, аби вони вибороли нам довгождану Перемогу і повернулися додому живими й неушкодженими.
Розмову вела Вікторія ЗІНЧУК.

"Сьогодні рівно місяць, як працює наш волонтерський центр. Місяць, який об'єднав людей різних професій, віросповідань, статусу та знань. Усі ми працюємо заради перемоги нашого народу", – написала на своїй сторінці у фейсбуці 26 березня ц. р. координатор центру Віра Федосюк. Сьогодні вона –  депутат Ковельської міської ради, директор КП "Ковельські парки", волонтер – розповідає про роботу волонтерів Ковеля в умовах війни.

Розмову вела Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 446
Читати далі
01.04.2022
Український 
народ – безсмертний

maxresdefaultУкраїнський народ – безсмертний

Боляче писати про мою зболену, окривавлену Батьківщину, але безсмертну і нескорену. Про ту, про яку заговорив весь світ.  Прочитала у “Вістях Ковельщини” незбагненне для свідомості нормальної людини: "Росіяни горді, що ведуть війну проти України і хочуть, щоб і надалі президентом був путін". 

Лідія ГАРЛІНСЬКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 355
Читати далі
01.04.2022
Захищай рідну землю, а не пали!

606b0a75dc55e717086153Захищай рідну землю, а не пали!

Незважаючи на численні застереження та заклики рятувальників, населення продовжує нехтувати заходами пожежної безпеки у екосистемах  у такий нелегкий воєнний час в нашій країні.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 296
Читати далі
01.04.2022 Романюк Аліна Петрівна
Від  четверга 
до  четверга

20220328_172725Від  четверга до  четверга

1 квітня, п'ятниця

Схід Сонця - 06.57; захід - 19.54.

Іменини: Інокентія, Дарини, Софії, Клавдії.

  •  

Народні прикмети


Місячні фази у квітні

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 299
Читати далі
01.04.2022

276309817_5401090799903635_3711239723328226889_nПерервана  вечеря

Напередодні 1 квітня путін, сидячи у бункері, в режимі онлайн вів нараду з найближчими соратниками. На таємну вечерю він викликав шойгу, лаврова, володіна, пєскова. Щоб було трохи веселіше, запросив машку захарову і вальку матвієнко.
– Як там справи? – поцікавився у вихідця з тайожного краю, фанатика містичних обрядів і просто любителя свіжої людської крові шойгу. 
– Все йде по плану, товаришу головнокомверх, – голосом, як у сибірського ведмедя, проревів Кугутович.
– Поясніть детальніше, – путін незадоволено зморщив підстаркувате обличчя, яке вже помітно втратило товарний вигляд через нестачу батоксу, який в московію перестали завозити зарубіжні партнери.
– Спеціальну операцію успішно продовжуємо. Правда, є деякі погрішності, але загалом все більш-менш нормально.
– Менш чи більш нормально?
– Як коли. Коли менш, коли більш.
– Наприклад.
– Більш тоді, як бомбардуємо мирні міста і вбиваємо дітей та жінок. Кількість смертей зашкалює. Навіть вашому вчителю і наставнику Гітлеру таке не снилося. 
– А менш?
– Коли втрачаємо живу силу в особі генералів, полковників, підполковників і майорів, не кажучи вже про молодших офіцерів і рядовий состав.
– В чому причина втрат?
– Не бережуть себе. Сміливо йдуть у бій і кричать: "За родіну! За путіна!". От їх українці й підстрілюють, як дичину у лісі.
– Молодці!
– Хто? – не зрозумів шойгу в силу своєї дрімучої тайожної неосвіченості. – Нацисти?
– Наші славні воїни! Негайно їх нагородити!
– Так орденів і медалей не вистачить на всіх, – спробував пояснити міністр.
– Терміново дайте замовлення виробникам!
– Та вони стоять, бо сировини з-за кордону не привезли.   
– Не знаю, як, але щоб було зроблено! Виконуйте!
Пригладивши свою лису голову, де від збудження піднявся залишок волосся, путін подивився на лаврова.
– А у вас що нового?
– Все нормально, – закивав конячою головою міністр. – Наші дії в Україні рішуче підтримала ще одна країна світу.
– Яка?
– Зараз подивлюся у папери…
– Гівностан, – як завжди вчасно, підказала машка захарова, яка перед тим з валькою матвієнко видудлили останню пляшку віскі з передвоєнних запасів.
– Назва якась підозріла, – знову зморщив лоба путін.
– Яка вже є, – спокусливо усміхнулася машка, заголивши коліна і виставивши їх шефу трохи не під самий ніс на моніторі. Але путіна це не зворушило, бо він давно вже не цікавився жінками. Педофілія не лікується…
– А що скаже товариш володін?
Переляканий голова госдури, вкрившись вологим потом, тільки й спромігся вичавити з себе:
– Буде путін – буде росія!
– Молодець. Правда, пора вже знати трохи більше слів. 
Володін спітнів ще більше. Він був не проти вчити слова, але заважав переляк, який відчував, коли дивився в очі шефу. Навіть на моніторі. Адже розумів: в Гаагу поїде разом з путіним, якщо не вріже дуба раніше. Тому тільки й сказав:
– Так точно. Буду вчити.
Валька матвієнко вставила і своїх "п'ять копійок". За походженням  українка, вона найбільше боялася, щоб її не звинуватили в нацизмі. Хоч із неї нацистка, як із свині балерина.
– Український народ схвалює ваші дії, – сказала, вставши на весь зріст. 
– Та не вставайте, сидіть, – знову зморщився кремлівський карлик. І тут же запитав: – А який народ? Хіба він ще є?
Валька мимоволі згадала слова поета, які пам'ятала ще зі школи: "Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була", але вчасно опам'яталася: за таке можуть і отруїти "Новачком". Тому брякнула:
– Та це вже не народ, а маленький народець. Залишки нацистського охвістя.
Путіну, видно, сподобалася відповідь матвієнко, яку він цінував ще з часів петербурзьких підворіть. Повернувшись у кріслі так, щоб бачити пєскова, наказав: "Поінформуєш засоби масової інформації, що все йде по плану, перемога буде за нами. Тільки не гони пургу, як ти вмієш, бо біда буде твоїй дружині, яка занадто багато собі дозволяє останнім часом".
Пєсков, увібравши голова і рижі вуса у свої худюзні плечі, тільки й сказав: "Буде зроблено!".
l
– На цьому нашу оперативну нараду завершено, – сказав путін, намагаючись ногами впертися в підлогу, яку останніми днями вдавалося нащупати все важче і яка постійно хиталася, наче палуба на потонулому кораблі “Орськ”. – Дякую всім за роботу. А оскільки  завтра, 1 квітня, в нашого народу велике національне свято – День дурня, то дозволяю вам випити по кілька грамів "Бояришника". Машко, наливай!
Захарову не треба було довго просити. Вона швиденько витягнула з-під спідниці пляшку улюбленого московитами напою і почала розливати в алюмінієві кружки. Першим мала на прицілі свого шефа з конячою мордою – лаврова. Але тільки-но взялася за пляшку, як раптом екрани моніторів погасли і образ путіна розчинився в порожнечі. Всі завмерли в очікуванні чогось жахливого, а володін відчув, як мокро стало не тільки під руками, а й між ногами.
– Спокійно, громадяни бандити! – донеслося до присутніх звідкілясь із висоти. – З вами розмовляє головнокомандувач Збройних Сил України генерал армії Залужний. Щойно ми завдали нищівного удару по цитаделі міжнародного тероризму – місту москві. Всі урядові установи знищені, над кремлем піднято державний прапор України. Ви всі заарештовані. Просимо вийти на подвір'я, де чекає літак спеціального призначення. Пілот першого класу Іван Піддубний доставить вас просто в Міжнародний суд Гааги.
В залі запанувала мертва тиша. Її зненацька порушив гучний постріл: це звів порахунки із життям  міністр оборони шойгу. 
Заридала машка захарова, яка  так і не допила свій "Бояришник". Валька матвієнко у відчаї подумала: "І чому я зрадила Україну й поперлася в ту прокляту московію, будь вона неладна?". 
Лавров і пєсков не думали нічого, бо їх шеф давним-давно розучив думати. Один лиш володін розпачливо мізкував над тим, як непомітно сісти у літак з мокрими штанами.
Одному путіну було все фіолетово: з переляку він блискавично помчав туди, куди поплив російський корабель…
Охрім СВИТКА.     

Напередодні 1 квітня путін, сидячи у бункері, в режимі онлайн вів нараду з найближчими соратниками. На таємну вечерю він викликав шойгу, лаврова, володіна, пєскова. Щоб було трохи веселіше, запросив машку захарову і вальку матвієнко.

Охрім СВИТКА.     

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 204
Читати далі
1234