Повідомлення в номер / Гончий Брід: подія тисячоліття

12.07.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

Слова, винесені в заголовок цього репортажу, я "запозичив" із розмови мешканців Гончого Броду.

– Це ж тільки подумати – сам Президент приїжджає: такого тисячу літ не було. Добре, що пам'ять нагадує про ті трагічні часи, коли почалася братовбивча війна і кров безневинних поляків та українців полилася. Не дай, Боже, більше таке переживати, – мовив літній чоловік.

75 років проминуло з тих пір. Не гоїться, ятрить, пече вогнем рана. Жили українці і поляки в мирі та злагоді, і раптом вогонь ненависті запалав між споконвічно дружніми народами.

Вдумайтеся у такі цифри: в тих далеких 1943-1944 роках тільки в межах теперішнього Ковельського району від рук поляків загинуло 389 українців, а поляків від рук українців – 265.

У польських дослідників Семашків ці цифри в рази більші і, звичайно, завищені в бік польських втрат.

Мешканці Гончого Броду і довколишніх сіл теж потрапили під жорстокий меч "армії крайової", яка палила хати, вбивала тих, хто траплявся під руку. Загинуло 48 селян, а ще 15 осіб з інших сіл, серед яких мешканець села Волошок – дід Бориса Клімчука, колишнього голови Волинської облдержадміністрації. Саме його стараннями поблизу Свято-Троїцького місцевого храму споруджено своєрідний меморіал, де викарбувані імена загиблих українців.

Сюди, в це затишне, віддалене від міської суєти місце, завітав 8 липня ц. р. Президент України Петро Порошенко, повертаючись із Польщі, де вшанував пам'ять загиблих українців у Сагрині.

До цього священного місця прибули сотні людей із усіх куточків Волині. Розцвів майдан біля церкви синьо-жовтими прапорами, квітчастими вишиванками та доброзичливими усмішками. Всі з нетерпінням чекали на головну подію – прибуття Глави Держави України.

Згодом на небі з'являються три гвинтокрили, які швидко наближаються до місця посадки. Від одного із них до людей прямує Президент України Петро Порошенко.

Поруч із ним – голова Волинської обласної державної адміністрації Олександр Савченко та очільник Ковельської РДА Віктор Козак. Високого гостя супроводжують народні депутати України, міністри та інші високоповажні особи.

Президент щиро вітається з усіма, окремим тисне руки, цілує найменшеньких і стає в тісну гущу людей для фотографування.

Петро Порошенко підходить до пам'ятного знака у вигляді Хреста та двох плит, на яких - прізвища й імена вбитих мешканців сіл Гончого Броду, Дрозднів, Рокитниці, Пересіки, Волошок, селища Голоб та міста Ковеля, і покладає квіти. Воїни роти почесної варти встановлюють кошик квітів з написом "Від Українського народу". Президент пропонує людям разом виконати Державний Гімн України, на що присутні відгукнулися стоголосим співом.

"Я сьогодні хочу, щоб вся Україна почула, весь світ почув, що трагедія Гончого Броду, так само як і "Волинська трагедія" загалом, є болісним та повчальним історичним уроком для двох народів – для українського народу і для польського народу. Бо сюди сьогодні у Гончий Брід я приїхав одразу ж після відвідин і відкриття пам'ятника українським жертвам у Сагрині на Холмщині. І цього візиту українського Президента Холмщина чекала багато років. Це дуже символічно і знаково, що ми шануємо і пам'ятаємо кожного, без вини вбитого", – звернувся до присутніх Президент.

"Два народи – український і польський – об'єднані спільним минулим. В теперішньому часі, коли Україна впевнено крокує у Європу, ми маємо міцні стосунки, які ми зараз збудували. Ми маємо спільне європейське сьогодення і майбутнє", – наголосив Петро Порошенко.

"А трагічні сторінки нашої історії, зокрема і кривавий конфлікт 1943-1944 років, мають бути пересторогою. Ми, сучасні покоління українців і поляків, не маємо права ставити сьогодення і майбутнє у залежність від минулого", – підкреслив він.

За словами Президента, як в усі часи, від суперечки між українцями і поляками виграє третій – не українець і не поляк, а той, "хто чинить агресію проти нашої держави зі Сходу зараз, хто захоплює українські землі, хто здійснив незаконну анексію Криму, хто всередині країни намагається вести гібридну боротьбу. Для чого? Для того, щоб розколоти наш народ і розколоти український і польський народи. Хіба можемо ми дати їм хоч один шанс для того, щоб була його перемога? Це ворог, це зайда, це окупант. І ми ніколи не дамо йому жодного шансу", – наголосив Петро Порошенко.

Президент нагадав про трагічні події, які відбулися у селі Гончий Брід, де жертвами стали десятки людей, серед яких були мешканці не лише цього села. "А на Водохреще 1944 року тим, хто приїхали відвідати рідних, нікому не дали жодного шансу врятуватись. І дуже важливо, щоб ми про це знали, знала вся країна, і постійно пам'ятали сторінки своєї історії. Жахлива подія відбулася. І таких українських сіл було багато – і по цей, і по той бік сучасного українсько-польського кордону", – сказав він.

"Моя позиція, позиція українського народу – будь-який злочин проти мирного населення не має виправдання. І ми всі схиляємо голови перед пам'яттю українських і польських жертв "Волинської трагедії". Рішуче засуджуємо скоєні проти українців і поляків злочини і засуджуємо тих, хто їх скоїв. Сильна позиція держави і сильна позиція народу полягає в тому, щоб знайти в собі сили визнавати помилки минулого, усвідомлювати їх справжні причини…

Для чого? Дуже просто: для того, щоб не допустити їх в майбутньому. На моє глибоке переконання, Україна і Польща засвоїли цей урок", – додав Президент.

Петро Порошенко зазначив, що сьогодні на заходах із вшанування пам'яті жертв трагедії присутній Володимир Федорович Янко: "Володимир Федорович на власні очі бачив все, що тоді відбулося у цьому селі. Дозвольте, дорогий Володимире Федоровичу, у Вашій особі висловити глибоку шану волинянам старшого покоління, які, дякуючи Богові, пережили той жах", – промовив Президент.

Володимир Федорович Янко, 90-річний житель села Майдана поділився спогадами про ті трагічні події.

За його словами, до війни за 7 кілометрів від Гончого Броду було село Діброва, де жили поляки. Незважаючи на національність, поляки та українці жили в дружбі й мирі. Коли ж західноукраїнські землі окупували гітлерівські війська, то зробили все, аби посварити два народи. Тож в січні 1944 року поляки з Гончого Броду напали на село Майдан. Як результат, однією із жертв став батько Володимира Федоровича.

– Пройшло 75 років від того часу. І треба все зробити, для того, щоб повернути злагоду і дружбу між польським і українським народами. Бо нема більшого щастя на світі, як жити в дружбі з сусіднім народом. Закликаю українську і польську владу зробити все, аби настали мир і злагода на всі часи”, – зазначив Володимир Янко.

Хвилиною мовчання присутні вшанували пам'ять усіх жертв українсько-польського конфлікту 1943-1944 років. "Вічна пам'ять кожному українцеві. Вічна пам'ять кожному поляку", – сказав Президент.

Біля Пам'ятного знака також відбулась панахида за загиблими, яку відслужив настоятель Свято-Троїцького храму Микола Хотинський. Помолившись спільно з усіма, Петро Порошенко зайшов до церковного храму і запалив свічку. Опісля спілкувався і фотографувався з громадою, адже кожен хотів мати фото з Президентом. Проводжали волиняни Петра Порошенка піснею, яка є гімном Волинського краю, – "Волинь моя".

Анатолій СЕМЕНЮК.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Слова, винесені в заголовок цього репортажу, я "запозичив" із розмови мешканців Гончого Броду.

У польських дослідників Семашків ці цифри в рази більші і, звичайно, завищені в бік польських втрат.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1123

Повідомлення в номер / Історія вчить і застерігає

12.07.2018

Історія вчить і застерігає

Ще ніколи у повоєнний період українсько-польські стосунки не були такими напруженими, як нині. Причин на те багато – як суб'єктивних, так і об'єктивних. Яскравим підтвердженням цього стали події минулої неділі, 8 липня. У той день на Волині побували два президенти – український Петро Порошенко і польський Анджей Дуда.

Причина вагома: вшанування пам'яті загиблих у так званій "Волинській трагедії" в 1943-1944 роках. В минулі, не такі вже й далекі часи, подібні вшанування, як правило, відбувалися спільно. Ми пам'ятаємо, як колишні очільники України і Республіки Польща Леонід Кучма й Олександр Кваснєвський навіть підписали декларацію, суть якої зводиться до двох слів: "Вибачаємо і просимо вибачення".

Виявляється, однак, що на 75-му році після тих страхітливих подій спільної мови так і не знайдено. У сусідів до влади прийшли праві сили в особі "Права і справедливості", котрі взялися переглядати сторінки історії і переписувати їх на свій кшталт. Не на висоті виявилися й окремі українські політики, науковці, дипломати, котрі не зуміли налагодити порозуміння з колегами із-за Бугу.

Тому сталося так, як сталося. Анджей Дуда 8 липня працював за своєю програмою у Луцьку і Олиці, а Петро Порошенко – за своєю в польському селі Сагрині, де взяв участь у відкритті пам'ятника загиблим українцям, а пізніше – жалобному мітингу у селі Гончому Броді Ковельського району, фоторепортаж про який опубліковано нижче.

Розуміючи, наскільки делікатною і "вибухонебезпечною" є сьогодні тема українсько-польських стосунків, обидва глави держави намагалися утримуватися від різких оцінок і категоричних суджень. Обидва наголошували, що подіям минулого потрібно давати об'єктивну оцінку, але в той же час пам'ятати, що Україна і Польща – сусіди, а тому найголовніше – спільно будувати своє європейське майбутнє.

Щоправда, пан Дуда не втримався і назвав "Волинську трагедію" "етнічною чисткою" і "геноцидом польського населення", хоч наголосив, що то аж ніяк не була війна між обома народами і він приїхав в Україну не зводити порахунки, а молитися за спокій душ загиблих і поляків, і українців.

Будемо сподіватися, що це не тільки словесні декларації, а реальна оцінка ситуації, в якій опинилися обидві країни на початку ХХІ століття. Якщо це справді так, то підстави для оптимізму є.

Михайло КУЗЬМУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 608

Повідомлення в номер / На межі виживання

12.07.2018

На межі виживання

Із 1 липня уряд анонсував підвищення мінімальних пенсій та прожиткового мінімуму у зв’язку з передбаченим законом про Держбюджет на 2018 рік черговим зростанням соцстандартів. Про яку конкретно надбавку йдеться і кого безпосередньо це стосується, розповідають “Сільські вісті”.

Для осіб, які втратили працездатність, прожитковий мінімум зріс із 1373 до 1434 гривень. Водночас із 1700 до 1777 збільшився середній розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, у зв’язку з чим були переглянуті і доплати пенсіонерам, які обчислюються у відсотках від цього показника.

Отже, мінімальна пенсія для тих, хто має необхідний стаж роботи (25 років для чоловіків і 20 — для жінок), віднині не може бути менша за 1434 гривні на місяць. Виходить, підвищення для цієї категорії громадян становитиме від однієї (якщо, скажімо, досі пенсія була 1433) до 61 гривні.

Так само зростуть нарахування і для українців, які хоч і досягли пенсійного віку, проте не мають достатньо страхового стажу для отримання навіть мінімальної трудової пенсії. Як відомо, соціальні пенсіонери отримують 30% мінімальної пенсії (решта до офіційно встановленої межі виживання для непрацездатних осіб їм виплачується з інших джерел), тож для них ця сума зросла з 412 до 430 гривень, тобто додала 18 гривень.

Окрім цього, надбавку отримає інша категорія пенсіонерів за віком — ті, хто під час трудових буднів мав таку високу зарплату, що заробив на старість навіть понад 10 мінімальних пенсій. Попри це, досі їм виплачували не більш як 13730 гривень щомісяця, навіть якщо їхня насправді зароблена пенсія мала бути набагато солідніша. Такою була офіційно встановлена державою «стеля». Проте з 1 липня таким громадянам почали платити 14340 грн. Це означає, що у високооплачуваних пенсіонерів надбавка становитиме від однієї до 610 грн.

А втім, для тих, у кого досі пенсія була нехай навіть на одну гривню, а все ж вища за новий соціальний стандарт – 1434, на жаль, нічого не зміниться.

Виняток становлять особи, яким присвоєно почесні звання «Почесний донор СРСР» або «Почесний донор України», оскільки надбавка таким громадянам обчислюється в розмірі 10 відсотків затвердженого прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць. Тож розмір їхнього гривневого “доважку” підвищився зі 170 до 177,7. Також учасники бойових дій мають підвищену доплату до пенсії в розмірі 25% прожиткового мінімуму. Тепер вона становить 358, тобто додалося 15 гривень…

Ось такі відбулися зміни соціальних стандартів пенсійного забезпечення. Згідно з ними, мінімальну пенсійну виплату на рівні 1434 грн. отримали понад 742 тисячі співвітчизників, надбавку до соціальної пенсії — 89 тисяч громадян без достатнього трудового стажу, законодавчу надбавку про донорство — 52 тисячі, ще 10 тисяч тих, хто заробив собі на старість більш, ніж 10 мінпенсій… Загалом виплати виросли для майже мільйона пенсіонерів.

Утім, як бачимо, бучно анонсоване урядом чергове підвищення пенсій, за винятком хіба що окремих категорій високооплачуваних громадян на заслуженому відпочинку, насправді виявилося далеко відірваною від сьогодення копійковою подачкою. Надто якщо зважити на темпи інфляції та реальну вартість життя в Україні, яка у рази більша за офіційно визначені тим же Кабміном показники прожиткового мінімуму.

Та що казати, навіть один лише набір продуктів, необхідний для харчування людини, як мінімум, удвічі перевищує новий прожитковий пенсійний мінімум. І це за найскромнішими підрахунками. Адже, за оцінками експертів, фактичний прожитковий мінімум для громадян поважного віку повинен становити щонайменше п’ять тисяч гривень. А тим часом понад п’ять мільйонів пенсіонерів країни (ледь не кожний другий із їхнього числа) сьогодні отримують менші виплати. Цифра говорить сама за себе.

Вочевидь, уряд утримує на голодній дієті пенсіонерів, які вже давно призвичаїлись харчуватись без гастрономічної вишуканості, здебільшого перебиваючись хлібом, картоплею, яйцями, овочами, ну хіба ще молоком і м’ясними субпродуктами… З огляду на ціни у крамницях, які, до того ж, щодня підростають, виходить, що практично весь дохід людини, що живе на соціальний мінімум, іде на найдешевшу їжу – тобто на подолання гастрономічної межі виживання.

А тим часом людям іще треба оплачувати комунальні і медичні послуги, купувати не тільки елементарні предмети гігієни, а й ліки в аптеці, у щось одягатися, зрештою, задовольняти інші нагальні життєві потреби. Тож від нинішнього анонсованого «покращання» стало сумно. Але як би чиновники не били себе у груди і не репрезентували свої успіхи, кожній розумній людині цілком очевидно, що на такі гроші вижити просто неможливо. Як їм, тим, хто при владі, зрозуміти тих, чия пенсія дорівнює сумі, яку зазвичай витрачають за день? Можна сміливо стверджувати, що більшість українських пенсіонерів таке зростання пенсій просто не відчують.

Урядовці виправдовуються: розмір надбавок обмежений можливостями Пенсійного фонду, до якого лише нещодавно почали зростати надходження єдиного соціального внеску від зрослих зарплат. І продовжують вішати на вуха збіднілому народові чергові обіцянки про покращення їхнього життя. Зокрема, віце-прем’єр-міністр України Павло Розенко пообіцяв, що вже цього року у жовтні-листопаді середня зарплата може перевищити 10 тисяч гривень. Тобто зростуть і надходження до Пенсійного фонду, який безпосередньо «ощасливлює» пенсіонерів щомісячними виплатами. «Якщо у нас з’явиться додатковий ресурс у бюджеті Пенсійного фонду, ми спробуємо позапланово реалізувати певні пенсійні програми, як ми це зробили у жовтні торік», – наголосив чиновник.

Також урядовий високопосадовець нагадав: на співвітчизників незабаром чекає ще один перегляд мінімальної пенсії. З 1 грудня вона становитиме 1497 грн. (+64), оскільки соцстандарти повинні підвищитися ще раз. При цьому пропорційно зростуть і соцпенсії, і доплати, які обчислюються у відсотках від прожиткового мінімуму.

Водночас міністр соцполітики Андрій Рева зазначив, що незабаром уряд планує підвищення пенсійних виплат – уже для тих, хто має великий трудовий стаж, але отримував невелику зарплату. «Виплати виростуть у трьох мільйонів пенсіонерів, які працювали на фермах і в колгоспах», – пообіцяв Рева, щоправда, поки що не повідомив те, коли і в який спосіб це буде зроблено…

Словом, обіцянки покращення життя продовжують щедро сипатися. Тоді як, на думку пенсійних експертів, немає потреби урядовцям дозовано займатися популізмом. Бо найпростіший шлях хоч трохи покращити життя людей, які вік трудились на державу, – збільшити для них цінність кожного відпрацьованого року, повернувши коефіцієнт 1,35 (зараз він становить 1). Проте, схоже, такий план не вписується в закулісну пенсійну арифметику урядовців. Не вигідно для держави повертати цей запроваджений коефіцієнт. Як відомо, “нагорі” пішли іншим шляхом: запровадили таку пенсійну реформу, яка поставила пенсіонерів на межу виживання і відчаю. І водночас потрохи призводить до скорочення їх числа у країні. Сьогодні в Україні налічується 11 млн. 711 тис. пенсіонерів. Тоді як іще роком раніше у цей же час, за даними Держстату, було 11 млн. 956 тис. — аж на 245 тисяч більше.

Експерти із пенсій кажуть, що зниження числа пенсіонерів пов’язане зі збільшенням пенсійного стажу: літні пенсіонери помирають, а багато хто з тих, кому виповнилося 60, не мають страхового стажу (а значить, і права на пенсію) і змушені працювати до 63-65 років, щоб заробити стаж. Така ось урядова пенсійна арифметика, яка штовхає народ за межу виживання.

Олена КОЩЕНКО.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 675

Повідомлення в номер / Є в Озерному гімназія

12.07.2018 Мороз Оксана Леонідівна

Є в Озерному гімназія

Наша школа – це колиска

знань,

Наша школа – це життя

початок,

Наша школа – вогник

сподівань,

Що запалює полум'я

завзято.

Що таке школа? Сховище нашого безтурботного дитинства, "острівець" серед безмежного океану щасливих спогадів, прихисток першого життєвого досвіду…

Школа – це маленький і водночас такий великий Всесвіт, який запалює зірки дитячих душ, аби потім вони яскраво сяяли на небосхилі історії свого народу. Кожна школа, як і людина, має своє обличчя, характер, свої погляди на те чи інше явище.

Школа – це храм науки, велика згуртована родина, де всі учні добре знають один одного, постійно спілкуються, разом готують і проводять різноманітні культурно-масові заходи. А ще – допомагають своїм друзям вирішувати складні і не дуже складні справи.

Саме тут добре знають про те, що таке взаємодопомога, підтримка і просто міцне плече товариша, на яке можна "спертися" в будь-який час.

В школі, яка є другою домівкою, старші передають знання, уміння й традиції молодшим. Без цих знань та навичок неможливо обійтися у дорослому повсякденному житті.

Озерненська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів 17 листопада 2017 року перейменована на Озерненську гімназію – філію ОЗСО "Поворський ліцей". Це для шкільної родини, так би мовити, великий крок вперед.

Тож, будучи в цьому мальовничому селі у відрядженні, ми не могли оминути місцевий навчальний заклад, котрий не раз "запрошував" до себе в гості.

На порозі храму знань нас зустріла вчитель української мови та літератури, громадський дописувач нашої газети Тетяна Романюк.

Увагу до себе відразу привернув прапор із підписами, який красувався на видному місці у вестибюлі. Його подарували волонтери в 2016 році. Тепер стяг – неабияка гордість учнівського та вчительського колективів.

Хоч сама школа і невеличка (на 1 вересня буде 40 учнів), а нині навчається 33 дитини із сусідніх Гулівки та Ситович, тут панує щира й дружна атмосфера. При школі діють аматорський колектив "Берегиня" та однойменний народознавчий музей, які вносять часточку прекрасного в дитячі душі і серця.

Вміло "кермує" кораблем науки, який впевнено тримає курс на шляху до Країни Знань, досвідчений педагог Валентина Кондратюк, котра трепетно і по-материнськи тепло відгукується про кожного із учнів.

"Всі діти в нас хороші. Можливо, тому, що їх у нас – небагато", – привітно усміхається Валентина Григорівна.

"П'ять "відмінників" маємо в цьому році, наші вихованці постійно беруть участь в різних конкурсах та олімпіадах, де здобувають призові місця. Як правило, випускники нашого навчального закладу знайшли собі достойне місце в житті, обравши гідні професії", – продовжує далі.

В школи – багато планів на майбутнє, які незабаром стануть реальністю. Так, до 1 вересня тут мають встановити євровікна.

Серед недалеких мрій шкільної родини – спорудження ігрового майданчика та інші, не менш важливі справи, які можливі лише завдяки спільним зусиллям.

Добре, що своєю благодійною діяльністю підтримують тутешні ініціативи та починання благодійний фонд Степана Івахіва "Патріоти Волині", заступник голови Асоціації фермерів Волині Віктор Лук'янчук та інші.

Тож щиро бажаємо: нехай все, що Ви задумали, обов'язково здійсниться! Нових здобутнів Вам, шановні, на освітянській ниві!

Оксана МОРОЗ.

НА ЗНІМКАХ: в затишних стінах Озерненської гімназії-філії ОЗСО "Поворський ліцей"; директор Валентина КОНДРАТЮК.

Фото

Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

Наша школа – це колиска знань,

Наша школа – це життя початок,

Наша школа – вогник сподівань,

Що запалює полум'я завзято.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1217

Повідомлення в номер / Місто в квітах: мрія чи реальність

12.07.2018 Зінчук Вікторія Петрівна

Місто в квітах: мрія

чи реальність?

Місто в квітах: мрія чи реальність?

Рідне місто… Його вулиці і площі… Якимо б ми хотіли їх бачити?

Перш за все, звичайно, чистими, благоустроєними. Важливо, щоб парки буяли зеленню, щоби вони стали улюбленим місцем відпочинку дорослих, дітей і молоді.

Я бачу в уяві у парках багато лавочок, дитячих майданчиків, атракціонів, чисті алеї, вулиці, прибрані тротуари, ошатні будинки та огорожі, багато квітів вздовж вулиць, які б тішили око від весни до осені…

Але чи скрізь так?

"Замість квітів – бур’яни, клумби – занедбані, – зауважила читачка газети, вчитель біології СШ № 3 Ніна Чабан. – Мене це обурює. Невже не можна зобов'язати підприємців біля своїх магазинів та офісів хоча б засіяти травою територію? Навіть кілька рядочків чорнобривців радували б око перехожим.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 940

Повідомлення в номер / Отруйний чад шовінізму

12.07.2018

Отруйний чад шовінізму

Загальновідомо, що чад надзвичайно шкідливий для організму. Отруєння ним призводить до трагічних наслідків, а тому фахівці з надзвичайних ситуацій настійливо радять не жартувати із підступним ворогом людини, формула якого – СО2.

Однак ще більшої шкоди може завдати чад шовінізму, який уражає не одну-дві сім'ї, а цілу країну. Саме такий чад ми спостерігаємо в політичній атмосфері сусідньої з нами держави Росії. Він задурманив не тільки голови пересічних громадян Московії, а й мозок її правителів, починаючи з Владіміра Путіна. Не отримуючи належної відсічі своїм зухвалим діям на міжнародній арені, той поводиться дедалі нахабніше й агресивніше.

Буквально цими днями Путін видав указ, яким присвоїв цілому ряду танкових полків російської армії так звані "почесні" найменування за назвами… українських і білоруських міст(!). Наприклад, 6-й танковий полк відтепер – "гвардійський Львівський", 68-й – "гвардійський Житомирсько-Берлінський", 163-й – "гвардійський Ніжинський", 99-й зенітно-ракетний полк – "Верхньодніпровський".

Як завжди, ця провокаційна акція супроводжується навішуванням локшини на вуха довірливих московитів. Мовляв, присвоєння таких найменувань зроблено з метою "збереження славних військових історичних традицій, виховання військовослужбовців в дусі відданості Батьківщині і вірності військовому обов'язку". Однак ті, хоч трохи знайомі з діями московського правителя, добре знають: Владімір Путін просто так нічого не робить.

Його новий указ – ще одне підтвердження нестримного бажання загострити міжнародне становище, продемонструвати той факт, що Кремль розглядає суверенну Українську державу як частину горезвісного "руського міра", на яку поширюються укази президента ерефії. Бо важко собі уявити, щоб, скажімо, Київ називав свої військові формування "псковськими" або "уральськими", хоч дехто в нас (зокрема, військовий прокурор Анатолій Матіос) про такий намір заявили.

Новація пана Путіна – логічне продовження його післявиборної пропагандистської кампанії, спрямованої на залякування світової спільноти і в першу чергу – тієї її частини, що мешкає на території колишніх "республік-сестер". Він і його поплічники ніби попереджують: дивіться, щоб ми не повторили "подвиги" Другої світової війни у Львові і Києві, Ніжині і Житомирі, якщо будете опиратися і не слухатися нас…

Підтвердженням цієї думки є початок широкомасштабних військових навчань у Криму і південному прикордонні з Україною, котрим дали "старт" 4 липня. У них задіяні значні сили, які становлять небезпеку для східних регіонів нашої країни. Адже відомо, що будь-які війни, як правило, розпочинаються з воєнних маневрів. Не дай, Боже, звичайно, такого, але очільникам Української держави треба пильно стежити за подіями, що там розгортаються. Та й народним депутатам слід не про чергові відпустки думати, а про ту страшну небезпеку, яка нависла над Україною.

Чад шовінізму, який заполонив голови наших північно-східних сусідів, далеко не випадковий. Це – послідовне втілення в життя планів мілітаризації Московії, розгортання пропагандистської кампанії, яку протоієрей, професор Санкт-Петербурзької духовної академії Георгій Митрофанов ще у 2005 році назвав словом "побєдобєсіє", що в перекладі на українську означає "перемогобісся". Саме тоді московити з ініціативи Владіміра Путіна і благословення РПЦ чи не вперше за останні роки з велетенським розмахом відзначили 60-ліття перемоги у Другій світовій війні. Перемоги, яку за словами володаря Кремля, здобули винятково росіянці під мудрим проводом Сталіна, Жукова та іже з ними.

Відтоді розпочалося біснування на кістках жертв нацизму, що виливалося у помпезні марші, маніфестації, мітинги і паради, які мали засвідчити непорушну міць і єдність росіянців, їх відданість совковим традиціям, готовність в разі потреби піти у бій і перемогти. Цю готовність росіянці продемонстрували під час анексії Криму і початку неоголошеної війни на Сході України. Це, як відзначають прогресивні політичні і громадські діячі ерефії, був справжній тріумф того самого "побєдобєсія", який із кожним наступним роком набирав сили.

Сьогодні у наших сусідів з'явився ще один різновид "побєдобєсія" – його дехто називає "футболобєсієм". Чемпіонат світу з футболу, який відбувається на безмежних просторах російської імперії і проведення якого Владімір Путін добився неймовірними зусиллями (та й, мабуть, неймовірними сумами грошей завдяки "ефективній" діяльності ФСБ і розквітлій пишним цвітом корупції у ФІФА) перетворився у ще одну пропагандистську кампанію під назвою "Росія, вперед!". Друковані й електронні засоби масової інформації переповнені репортажами з футбольних полів і трибун й нагадують швидше істерію, аніж цивілізовану інформацію про подію.

При цьому доходить до курйозів. В патріотичному екстазі символом багатомільйонного руху на підтримку росіянської команди, перемоги якої виглядають досить підозріло з огляду на її бліді і мляві виступи у не такі вже й далекі часи, зробили… порнозірку Наталію Немчінову (на знімку вгорі). Що ж, виглядає вона справді досить сексуально і колоритно, в чому можна переконатися, поглянувши на її фото, але на роль національної героїні явно не годиться. Це, очевидно, кремлівські пропагандисти зрозуміли, бо одразу після того, як журналісти "докопалися" до сумнівного минулого секс-уболівальниці, з'явилися інтерв'ю з Наталією, в яких вона категорично заперечує свою причетність до порноіндустрії і заявляє, що її "підставив" колишній бой-френд, який виклав в інтернет фотосвітлини провокативного змісту.

Хотілося б вірити молодій і симпатичній дівиці, але відомо, що диму без вогню не буває. Зрештою, слова "політика" і "проституція" в Московії пов'язані тісно між собою. Ще не зовсім вщух секс-скандал, пов'язаний з еротичними пригодами такої собі Насті Рибки, яка на яхті мільярдера Олега Дерипаски віддавалася любощам з близькими друзями Владіміра Путіна, зокрема впливовим державним і політичним діячем Сергієм Приходьком, а пізніше всі ті пригоди відобразила в інтернеті. Путін ніяк не відреагував на скандал, котрий в будь-якій цивілізованій країні призвів би мінімум до відставки високопоставлених осіб. Можливо, тому, що й сам не без гріха, який сором'язливо замовчують. А, можливо, тому, що вся політика Кремля – це суспільна проституція, де нема нічого святого, а лише неприхована розпуста і згаданий вище шовіністичний чад.

До речі, вірусом тієї розпусти уражені й пересічні росіянці, котрих офіційна пропаганда вважає трохи не богообраним народом. А ось як ті "богообрані" ведуть себе в дні мундіалю. Як повідомляють деякі ЗМІ (не офіційні, звичайно), проведення чемпіонату світу значно активізувало діяльність так званих "жриць кохання", котрих Путін поблажливо називає "особами з пониженою соціальною відповідальністю". Тим часом ці особи, збуджені величезним напливом іноземних туристів і уболівальників з повними гаманцями доларів, євро, функтів стерлінгів тощо, "працюють" просто-таки стахановськими методами і вдень, і вночі. Вони розуміють: треба кувати залізо, доки гаряче. Тобто будь-якою ціною звабити іноземця й витрясти з нього все, що тільки можна.

При цьому, ані московських, ані будь-яких інших путан не бентежить той факт, що американці, німці, французи, як навчає російське телебачення в особі Кисельова-Соловйова-Шейніна, – закляті їх вороги, аморальні типи, геї і наркомани, від яких слід триматися подалі. Бо тільки Росія – високоморальна, духовно скріпна, цивілізована, а всі інші – сміття й непотріб.

На жаль (чи на щастя), московитки і молодшого, і середнього віку так не вважають. Для них мундіаль – чудова нагода заробити "зелененьких" або "синеньких", а, якщо пощастить, то й підчепити якогось джентльмена (незалежно від кольору шкіри) й дременути разом із ним десь на гнилий Захід або відсталий Схід подалі від негазифікованих "деревеньок", нужників у бур'янах і похилених хатинок в стилі ХVІІ-ХІХ століть.

З цього приводу нещодавно російський письменник Платон Бєсєдін опублікував в популярній газеті "Московський комсомолець" статтю під промовистим заголовком: "Час повій: росіянки на мундіалі ганьблять себе і свою країну". За обсягом вона досить обширна і багата на конкретні факти. Суть її можна висловити у таких двох фразах:

"Мені соромно за росіянок, адже за останні роки виросло покоління повій, які готові розставити ноги (перепрошую: так у автора – Я. Г.), тільки зачувши іноземну мову". І ще: "Така поведінка росіянок у ставленні до іноземців – прямий результат тієї моральної системи, яку створила наша держава… Повії – це не тільки ті, хто хоче себе якнайдорожче продати, а й ті, хто, до прикладу, бере участь в проституції політичній…".

Написано чітко, правдиво і об'єктивно. Але, задурманеним шовіністичним чадом, росіянцям правда не потрібна. І ось вже редактор одного з модних журналів Сніжана Грибицька створила петицію на одній з інтернет-платформ з вимогами публічних вибачень у росіянських жінок та дівчат з боку керівництва газети і автора, який, бачте, їх образив словами про те, що серед них є не тільки проститутки, але й алкоголічки та наркоманки. Звичайно, письменник ці звинувачення відкидає, але боюсь, що його шельмування триватиме ще довго, бо бацили "побєдобєсія" не так легко викоренити.

Якби проституція – і тілесна, і політична – мала поширення тільки в ерефії, було б погано, але не смертельно. Як не прикро, сморід російського чаду отруює свідомість і багатьох політиків на Заході та в США. Після, здавалося б, незаперечних докорів того, що Владімір Путін та його поплічники – міжнародні злочинці (досить згадати збитий малазійський літак, анексію Криму, війну на Донбасі, нищення мирного населення в Сирії і т. д, і т. п.), очільники західних держав, хоч і не всі, їдуть на поклін до московського диктатора, не соромляться тиснути його закривавлену руку і ще й запрошувати повернутися в Раду Європи чи "велику вісімку". Далі всіх пішов, мабуть, американський президент Дональд Трамп, який 16 липня має зустрітися в Гельсінкі віч-на-віч з царем всія Русі і навіть побалакати з ним без присутності членів урядових делегацій і преси. При цьому він наголошує, що про це "мріяв все життя".

Звичайно, зустрічі на найвищому рівні проводити слід. Нікому війна між США і Росією – ні гаряча, ні холодна – не потрібна, а особливо Україні, котра нині перебуває, образно кажучи, в ролі заручниці обох держав. Для нас далеко не байдуже, чим закінчаться перемовини двох непередбачуваних гравців на світовій шахівниці: здачею інтересів українського народу, новим перерозподілом світу чи прогресом в міжнародних стосунках у цей вибухонебезпечний період історії світової цивілізації.

Найстрашніше те, що Трамп і Путін – лідери ядерних держав, які слухають тільки себе й по-своєму уявляють майбутнє планети. І коли першому є противага в особі конгресу і сенату, судової системи, то другий – відчайдушний авантюрист і брехун, котрий здатний на найбільш радикальні кроки у здійсненні своїх зловісних планів. Невипадково ж, мабуть, сьогодні на так званих опозиційних каналах українського телебачення активізувалася проросійська і антиукраїнська риторика з вуст політиків, які добряче остогидли виборцям. Однак за тими політиками – великі грошові "мішки" й надія на повернення "совка". Гасло: "Путін, пріді!" – не знято з порядку денного.

Не виключено, що зустріч Трампа і Путіна ніяких практичних результатів не дасть. Адже відомо: світом правлять не ідеї, а інтереси, які в американців і росіян дуже й дуже різні. І якщо США – це велетенська військова, фінансова й економічна потуга, то РФ – колос на глиняних ногах. Незважаючи на чад шовінізму, масовий психоз, зростання агресії, Московія нагадує "Титанік", що тоне.

Аби не бути голослівним, пошлюся на статтю з авторитетного британського часопису The Spectator від 7 червня ц. р. під промовистим заголовком "Росія розсипається". Розповідаючи про підготовку до цьогорічного чемпіонату з футболу, автор наголошує, що Кремль не шкодує грошей на те, щоб "показати іноземцям Росію Путіна енергійною, безпечною і сильною державою. Фактично ж Росія розсипається".

І далі: "За даними Росстату, за останні 18 років кількість шкіл в Росії зменшилася з 68 тисяч до 41 тисячі, кількість лікарень скоротилась з 10.700 до 5.400, аварійного житла стало у 2 рази більше, а кількість чиновників зросла з 1,2 мільйона до 2,2 мільйона. При цьому валовий національний продукт знаходиться нижче рівня 1990 року, в той час, як у США і Китаї цей показник збільшився відповідно вдвоє і вчетверо".

Вихід один: скорочення бюджетних витрат, в тому числі й проведення непопулярної пенсійної реформи, в результаті якої має зрости вік виходу на пенсію і в чоловіків, і в жінок, інші заходи "шокової терапії".

Ну, а поки що Москва відволікає увагу людей футбольним чемпіонатом, балаканиною про загрозу російським інтересам з боку ЄС і НАТО, байками про утиски російськомовного населення в Україні і прибалтійських державах, загрозу міжнародного тероризму тощо.

Від цього соціально-економічна ситуація не поліпшиться, але зазомбовані росіянці вже не спроможні адекватно сприймати реалії життя, вони сліпо вірять всьому, що каже Путін і його прибічники. Доки дурман не розвіється, позитивних змін у політиці Кремля чекати не доводиться.

Ярема ГОЯН.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 811

Повідомлення в номер / Цифровий чек та картки. Як технології змінили розрахунки

12.07.2018

Цифровий чек та картки.

Як технології змінили розрахунки?

Цифровий чек та картки. Як технології змінили розрахунки?

Багато хто досі не довіряє банківським карткам, надаючи перевагу паперовим грошам. А втім, уже понад рік українці можуть розплачуватись за проїзд у транспорті чи за товари в магазинах за допомогою лише смартфона. Незабаром і продавці зможуть позбутися касових апаратів і видаватимуть електронні чеки. Як технології змінили традиційні розрахунки і як не заплутатись у новинках, розповідає Центр громадського моніторингу та контролю.

Жодних папірців

Закон зобов'язує всіх підприємців у сфері торгівлі, послуг, громадського харчування, купівлі-продажу валюти тощо застосовувати реєстратори розрахункових операцій – касові апарати. За даними уряду, наразі їх зареєстровано 286 тисяч, і вони друкують в середньому 18 млн. чеків у день. Але вже з 2020 року вони можуть повністю зникнути з ужитку. 13 червня уряд дозволив застосовувати замість касового апарату будь-який електронний ґаджет – комп'ютер, планшет, смартфон – зі спеціальним програмним забезпеченням, розробленим Державною фіскальною службою.

Програма проводитиме всі розрахункові операції й генеруватиме електронний чек, який реєструватиметься у системі ДФС. Чек матиме QR-код, через який покупець за допомогою смартфону зможе отримати всю інформацію про покупку. У держслужбі запевняють, що електронний чек буде прирівнюватись до звичайного, і з ним так само можна буде повернути товар чи оскаржити надані послуги.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 851

Повідомлення в номер / «Ой, служили в пана…»

12.07.2018 Мороз Оксана Леонідівна

«Ой, служили в пана…»

В наш час заробітки за кордоном набувають все більшої і більшої популярності серед доведеного практичного до відчаю збіднілого населення українців. Не від хорошого життя до сусідньої з нами держави масово їдуть і зовсім юні наші земляки, яких, грубо кажучи, влада кинула напризволяще. От і змушені виживати, хто як може…

Працювати на «пана» ми звикли ще з тих далеких часів історичного минулого, тож нічого нового в цьому для себе тепер не вбачаємо. «Аби лиш гроші хороші платили», – кажуть в один голос заробітчани.

Є такі, що почувають себе на заробітках, як риба у воді (їздять туди не один сезон, ще й знайомих та родичів загітували, бо гуртом – веселіше). А ще, коли збоку рідна душа, то навіть найтяжча фізична робота видається не такою важкою.

Пані Наталія цього літа побувала в Польщі вперше. Жінка мешкає в одному із населених пунктів нашого району. Вона, так би мовити, домогосподарка з багаторічним стажем, працює лише сезонно.

Разом з чоловіком виховали двох доньок, одну вже й заміж видати встигли. Тепер бабуся з дідусем тішаться трьома онуками, які навідують їх майже щовихідних.

Цієї весни вирішила, за рекомендацією односельчанки, трішки підзаробити, «підкріпити» сімейний бюджет, адже грошей, як відомо, ніколи багато не буває… Тим паче, коли родина велика.

Правда, в Наталії Максимівни є певні проблеми із здоров’ям, спинна грижа час від часу дає про себе знати. Тож майбутня заробітчанка довго вагалась з поїздкою, але все-таки вирішила.

Через декілька днів балакучі «дівчата» з Волині збирали щедрий урожай полуниць на польських землях.

«Нам поталанило, що потрапили до хороших господарів, людей доброї вдачі. З харчуванням вони також посприяли, до речі, не за наш рахунок. А все, мабуть, тому, що бабця дружини господаря була українкою, тому таке тепле ставлення від «далеких» українських родичів перейшло і до нас.

Одним словом, за два тижні роботи під пекучим Сонцем на тамтешніх плантаціях героїня нашої розповіді заробила майже десять тисяч гривень.

Звичайно, як скаже дехто, це не так і багато, бо окремі завзяті заробітчани отримують за таку роботу набагато більше. Але Наталія Максимівна тішилась і тим, бо тут такого не заробиш. Накупивши величезні валізи гостинців для малечі, повна всіляких вражень, жінка повернулась додому.

В Світлани, яка гайнула в пошуках ліпшого життя за кордон відразу після закінчення університету, своя історія, яка також має право бути почутою.

Про те, що обрала зовсім не ту спеціальність, юнка зрозуміла ще на третьому курсі навчання. Що було робити? «Довчись, а тоді побачиш!», – радила їй мати. Так і зробила.

Отримавши не такий вже й омріяний диплом спеціаліста, безхмарного і щасливого майбутнього дівчина собі не знайшла.

Для початку – залишилась в пошуках хоч якоїсь роботи в тому місті, яке за п’ять років навчання стало для неї майже рідним. Підробляла офіціанткою, проходила стажування на посаду секретарки в одному із туристичних агентств. Але… Це було не те, чого бажала душа.

Якось одногрупниці обмовились, що незабаром мають їхати на заробітки. Мовляв, почекаємо, доки ти собі паспорт зробиш, і всі разом – в заробітчанські мандри.

Світлана підхопила цю спонтанну ідею на «ура». Тепер ці мандри, різними містами Польщі, тривають п’ятий рік.

Молода українка змінила не одне місце роботи, пробувала себе в ролі фасувальниці мороженої риби на заводі, прибиральниці в маєтку поважних і доволі забезпечених людей, збирала малину і яблука.

Як говорить, не один раз доводилось рятувати себе самій, взявши нерви в кулак, від нападів депресії, але за цей час, напевне, вже все-таки зуміла призвичаїтись до всього, що траплялось на її шляху.

А там, вдома, їй нічого кращого життя не обіцяло. Тож здаватись просто не мала морального права.

Мозолі на руках, що нерідко з’являються, дівчина старанно «прикриває» гарним манікюром, дорогими перснями та іншими дівочими прикрасами. І хоч Світлані всього 27, на свої роки вона – вже досить мудра і сильна, з багатим досвідом за плечима не завжди приємних і хороших подій.

Дівчина впевнено йде до поставленої мети – збирає кошти на власний автомобіль. Каже, що залишилось покласти в «скарбничку» зовсім небагато, що її тішить найбільше.

«Коли маєш свої власні кошти, почуваєшся більш впевнено і незалежно. А ще – не сидиш, так би мовити, в батьків на шиї», – так розмірковує молода заробітчанка.

Назар розпочав свої «заробітчанські гастролі» ще декілька років тому в Росії. Через деякий час знайшов непогані зарібки і тут, на Батьківщині. Але коли обзавівся сім’єю, дружиною, а нещодавно і маленьким синочком, довелось знову шукати кращого місця, де б непогано платили.

Адже, щоб прогодувати родину і оплатити орендоване житло, – потрібні, як відомо, немалі фінансові затрати.

Аби отримувати стабільну і пристойну заробітну плату, чоловік і «новоспечений» батько почав періодично їздити в Польщу. Їх бригада займалася, в основному, будівельними роботами, хлопці мали гарні рекомендації.

Нещодавно Назар повернувся із чергової поїздки. «Робота, звичайно, не була медом, та заробив все-таки непогано», – говорить він.

Хлопці з Волині, які звикли до будь-якої роботи, пробули цього разу в Польщі майже три місяці. Були всілякі нюанси із доїздом безпосередньо до їх місця роботи, адже щоранку доводилось машиною долати більше 40 кілометрів, аби дістатись до об’єкта.

Та ці організаційні моменти в робочому процесі їм не надто перешкоджали, адже за роки важкої фізичної праці довелось багато чого побачити.

Пора відпусток якраз у самому розпалі. Можливо, хтось із нас знову використає її в своїх особистих цілях, вирушивши до Варшави, Вроцлава, Гданська чи інших великих і маленьких міст знайомої багатьом країни. Там чекають українських заробітчан нові «незвідані вершини» – заводи і фабрики, неосяжні поля.

В народні кажуть: «Добре там, де нас немає». Але, якщо говорити серйозно, то найкраще – вдома. Тим більше, що в цей час і в нас, якщо не лінуватись, можна добре підзаробити. Адже вже на повну стартував сезон чорниць, який може щедро наповнити кишені грошенятами. Головне – не лінуватися і не бити байдики.

Оксана МОРОЗ.

ххх

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 759

Повідомлення в номер / Мандрівка до душі Анатолія Александрука

12.07.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

Мандрівка до душі Анатолія Александрука

Дорогий мій читачу! Запрошую тебе до мандрівки цікавої і неповторної.

Поглянь: ось дерево, пишне й зелене. Крона розлога на стовбурі міцнім. А що всередині? Про що шелестить листом? Як переживає грозу і вітер? Для кого і для чого росло-виростало на цім світі?

Ось із такого зацікавлення зайдемо "в гості" до душі знаного на Волині адвоката Анатолія Александрука.

Ще гриміла над Сераховичами війна, ще упівці сіяли в навколишніх лісах зерно вільної України, а в сім'ї Александруків хлопчик славний народився.

Цікава філософія невмирущості роду: навколо жахи, смерть, пожарища, та, не зважаючи ні на що, на світ народжується нове життя, щоб мир будувати.

– Анатолію Федоровичу, Ви – "дитина війни". Чим дитинство запам'яталося?

– Бідністю, важкою працею. Ріс напівсиротою. Мешкали на хуторі в пристосованій землянці (хата згоріла у 1943 році). Щоб хоч чимось допомогти матері, пас людські корови.

– А батька забрала війна?

– О, це загадкова історія. У 1940 році перші "совєти" заможних людей розкуркулювали і відсилали до "білих ведмедів".

Щоб не опинитися всією сім'єю на далеких сибірських просторах, батько пішов в армію добровольцем. А тут і війна. Полон. Так сталося, що полонених везли до Німеччини через Ковель. Рідні про це дізналися, і "викупили" тата. Так батько опинився вдома. Але у 1944 році другі "совєти" як неблагонадійного спочатку засудили до розстрілу, а згодом помилували і відправили в штрафний батальйон. Загинув десь у Прибалтиці. А де – ніхто не знає. Про таких не повідомлялось.

– Юні роки – це навчання і знову праця?

– Так, працював у магазині, а далі – армія. Довірили служити в стратегічних ракетних військах далеко від дому. Це був неабиякий вишкіл.

– У Вас вища освіта. Напевно, у напівсирітстві нелегко було диплом здобувати?

– Важко, легко… У сільського юнака, загартованого безкінечною працею, таких понять не існувало. Треба здобути вищу освіту – ось і все. Спочатку навчався у Львівському державному університеті ім. Івана Франка на юридичному факультеті стаціонарно, але вимушений був перейти на заочну форму. У моєму сімейному становищі, щоб виживати, треба було працювати.

– Вища освіта незакінчена, диплома немає. Куди Боже провидіння повело?

– Буває, що й бідним щастя усміхається. На четвертому курсі навчання я отримав дозвіл Міністерства юстиції на адвокатську діяльність і став працювати у Старовижівській юридичній консультації.

Через десять років перевівся до Ковеля. Загалом адвокатській роботі віддав 45 літ (працював до 2016 року).

– Анатолію Федоровичу, а Вам ніколи не хотілося порахувати виграні Вами справи?

– За стільки років їх, мабуть, тисячі. Як порахуєш? Я ж не для слави працював, щоб записувати, а заради правди, законності, добра.

– З розповідей людей я завжди чую про Ваші високий авторитет і професіоналізм. Ходить поміж тим легенда. У Верховному суді Ви відчинили двері до заступника головного судді, щоб відстоювати чиюсь справу. А той, ще на порозі, вигукнув: "Знаю, знаю! Ваша справа вирішена позитивно!". Розкажіть про найяскравішу виграну справу.

– Справді, це не легенда, а істинна правда. Перший заступник голови Верховного суду П. Г. Цупренко був грамотним та справедливим фахівцем. Якось одна із моїх справ дійшла до Верховного суду. Вже й вирок залишили в силі, а я таки добився зустрічі і за хвилину переконав його у несправедливості вироку і необхідності перекваліфікації на іншу статтю. Засудженому змінили термін покарання з 9-ти років до 4-ох. Такі перемоги багатого варті. Це ж – долі людей.

– Ви на вістрі конфліктів, злочинів, конфронтації. Світ зітканий зі зла, ненависті, насилля?

– Неправда! В ньому присутні добро та інші моральні чесноти. Дитиною пам'ятаю, як у селі з'явився чоловік зі Сходу, який рятувався від голодомору. Його пригріли, нагодували, одягли. Він теж думав погано про "західняків", але переконався, що навколо нас існує добро. А хіба раз бувало, як, перемагаючи страх, моя мама упівцям харчі, майже останні, віддавала та оберігала цю таємницю від НКВС?

– Повернемося до теперішніх реалій. Судова система вимагає реформи?

– Беззаперечно. Колись судова система була побудована таким чином, що мінімізувала можливість хабарництва. Термін розгляду справ був теж в розумних рамках – два місяці, а при складності справи – чотири. Сьогодні багато чого потрібно змінювати. Скажіть, як можна розглядати те чи інше правопорушення 2-3 роки?

– Не раз почуєш: українці "не такі". Путін навіть Україну назвав "образованієм", а не державою.

– Мене це завжди ображає. З нашого села, із бідняцьких сімей, вийшло три визначних особистості, які успішно діяли в різні часи і в різних країнах.

Іван Бондарчук був депутатом сейму у Другій Речі Посполитій і відстоював права українців. Юхим Ярощук працював головою Волинського облвиконкому і обирався депутатом Верховної Ради УРСР, а Андрій Бондарчук, відомий журналіст, письменник і краєзнавець, став народним депутатом України першого демократичного скликання.

Ось вам і "меншовартість" українців! Ми маємо гордитися тим, що є висококультурною, державотворчою нацією. Це "брати" свідомо нас намагаються принизити.

– У Лесиному "Білому домику" в Колодяжному на столі лежить старовинна "Біблія" (середина ХІХ ст.), до якої, за однією з легенд, торкалися руки Косачів. Цю "Біблію" подарували Ви. Як реліквія опинилася у Вас? Ви дослідник історії краю?

– За переказами, існує версія, що нею колись користувались Косачі. Така "Біблія" зберігається і в храмі села Запруддя, де мешкали родичі Олени Пчілки. Мандрувала ця книга із рук в руки й опинилася в Сераховичах. Ось я й вирішив, що вона має бути в музеї. Його працівники радо погодились, за що їм щиро вдячний.

А щодо краєзнавства… Я люблю свій край, своє село. Допомагаю досліджувати історію Серахович нашому земляку Андрію Бондарчуку. Правду кажучи, це мене тішить і надихає.

– А незалежна Україна виправдала Ваші надії?

– У 1991 році на референдумі 91 % українців проголосували за Незалежність. Сьогодні, на жаль, рейтинг президентів і рівень життя людей падає вниз. Це тривожить. Та, попри все, Україна відбудеться.

– Життя вдалося?

– Не маю права скаржитись. Я займався улюбленою роботою. Бог послав мудру, розумну, добру дружину Надію. Виростили двох доньок. Двоє онуків та правнук тішать бабусю. Зрештою, і дім збудував, і деревце не одне посадив.

– Поруч з Вами – друзі, побратими, колеги по праці. Хто найближче до душі?

– Таких багато. Серед них - Володимир Стрілець, Ілля Мирончук, Сергій Крисюк, Петро Дубровський, Олександр Лапін, Єлизавета Агєєва, Сергій Панасюк, Геннадій Бжезицький та інші. На жаль, окремі вже у засвітах, але пам'ять про них не згасає.

– Знаю, що у 75 Вам вдома не сидиться. До Вас за порадою ідуть люди. Не виникає думки побути в спокої?

– Закон життя – це рух. А спокій хай вночі насниться. Допоки сили є, спіши робити комусь добро.

Ось така, мій читачу, видалась мандрівка по життю і душі видатної особистості Анатолія Александрука. Пропоную до прози життя подарувати йому краплинку лірики.

Анатолію Александруку присвячується

А роки летять, немов птахи

у вирій,

Осінь спогадом кличе в далеку

весну.

Ех, юносте мила, весела,

щаслива,

Закохані ночі – поцілунки

без сну.

Село твоє рідне. Село твоє

любе.

Квітує чар-зілля в широкому

полі.

Там батьківська хата –

її не забути,

І все ж ти пішов за покликом

долі.

Надія, мов Сонце, і доньки, мов

зорі,

То щастя упало на життєву

дорогу.

Ти вправний господар. Добре

слово говорять

Про тебе всі люди – це твоя

перемога.

Поглянеш на шлях – там

солодке і з перцем.

Не знайде людина в цім світі

спокою.

Ти – лицар Закону, що взяв щит

в своє серце

І пішов, де провина й захист

у вічнім двобої.

Заглянь у скарбницю – там

виграні справи.

Ти їх рахував? Звідти радість

пульсує?

Це і є твоя істина долі

та правди.

Вона – все життя, всі здобутки

віншує.

Анатолію, друже! Анатолію,

брате!

Дякуєм долі, що ми поєднались

з тобою.

Не будем на кавовій гущі

гадати –

Хай день, що приходить,

добавить здоров'я!

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКУ: Анатолій АЛЕКСАНДРУК під час передачі старовинної "Біблії" Колодяжненському музею Лесі Українки.

Фото Анни ЯВОРСЬКОЇ.

Дорогий мій читачу! Запрошую тебе до мандрівки цікавої і неповторної.

Ось із такого зацікавлення зайдемо "в гості" до душі знаного на Волині адвоката Анатолія Александрука.

ххх

– Анатолію Федоровичу, Ви – "дитина війни". Чим дитинство запам'яталося?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 622

Повідомлення в номер / Фантазії юних немає меж

12.07.2018

Фантазії юних немає меж

Щорічно у “День народження” нашого міста Ковеля у заходах беруть участь вихованці закладів позашкільної освіти. Цьогоріч вони також були активними у святкових дійствах. У яскравому віночку культурно-мистецьких подій перепліталися ігрові програми, майстер-класи, виставки робіт, концертні номери.

Навіть дощик, який прийшов без запрошення на свято, не зумів завадити вихованцям Палацу учнівської молоді ім. Івана Франка, які навчаються у гуртках образотворчого та декоративно-ужиткового спрямування, показати свої вміння і провести майстер-класи для жителів та гостей нашого міста. Свою вправність у ткацтві демонструвала Катерина Єлинець, вихованка гуртка ручного ткацтва "Гобелен" (керівник – Відмінник освіти України Марія Максимівна Гаращенко). Професійно плели вироби з соломи Ангеліна Кисляк, Дарина Стоцька і Оксана Півницька, учениці гуртка "Солом'яне диво", наставником яких є "народний майстер" Людмила Вікторівна Каменчук.

Майстерно справлялися з голочками і бісером вихованки гуртка "Вишиваночка" Наталочка Матвійчук, Марійка Дьомінова, Валерія Коляда (керівник Ольга Сергіївна Ломінська). Справжні шедеври творили з тіста Максим Шкварок і Даринка Ковальчук з "Мальованки+" (Інна В'ячеславівна Шкварок), і не даремно, адже найбільше бажаючих було навчитися ліпити з тіста і малювати по склу. А розписи на склі робили представники "Творчої майстерні" під керівництвом Наталії Василівни Онофрійчук – Ілля Коляда, Поліна Зубчик і Даринка Кондратюк.

Набивати голкою на тканині вчили охочих дітей учениці гуртка "Чарівничка" Маринка Олещук та Аня Бикова, яких цьому мистецтву навчає Галина Феодосівна Леончук. Плели на гвіздках три Анічки – Никитюк, Каштелян і Гаврилюк із гуртка в'язання "Фантазія", наставником яких є Євгенія Мефодіївна Прокуда.

Майстер-клас із шиття гольничок демонстрували Віка Адамчук, Альона Романюк, Настуся Михальчук і Олександра Лавренюк, які навчаються мистецтву шиття і моделювання у гуртку "Юний модельєр" (Наталія Адамівна Ткачук).

Мистецтво із флористики представляли учениці Оксани Миколаївни Цюп'яшук із зразкового художнього колективу образотворчого мистецтва "Чарівний пензлик" Вероніка Долонько, Віка Солодуха, Даринка Коляда, Юлічка Соловенюк, Даринка Парфесюк, Валерія Кальковець. А по завершенню свого майстер-класу вони створили колективне панно "Я люблю Ковель".

Цікавою і захоплюючою була розважально-ігрова програма "Барви сонячного літа". До дітей міста завітали на гостину герої улюблених мультфільмів – Клоун, Фіксики, Губка Боб, Свинка Пеппа. Вони разом веселились, відгадували загадки, брали участь в іграх і танцювали. А підготували і провели цей захід культорганізатор Палацу Богослава Петречук та вихованці зразкового художнього колективу-драматичного гуртка "Дивослово" Андрій Долонько, Марійка Сорокіна, Надійка Лук'янчук, Тетянка Костюк, Денис Мартинюк (керівник Руслана Валентинівна Чарнюк).

Учасниками концертних програм "Мистецькі візерунки" та "Тобі, мій Ковель" були солісти народного художнього колективу-студії естрадного співу "Нові таланти", які займаються у Світлани Зіновіївни Шиманської: Валерія Івчик, Вероніка Осіпчук, Валерія Козлова, Ангеліна Кликоцюк, Веніамін Белінський, народний художній колектив-ансамбль танцю "Барвінок" (художній керівник, Відмінник освіти України Любов Василівна Ризванюк), педагоги-хореографи, керівники гуртків - методисти – Марія Солоп, Тетяна Гулечко, Сергій Панюс. Вихованці "Барвінку" виступили в історичній виставі та перформансі у середньовічному стилі з нагоди 500-річчя надання Ковелю Магдебурзького права.

Учні станції юних техніків представили виставку дитячих робіт гуртків "Історико-технічного стендового моделювання" – моделі військової техніки, (керівник Володимир Іванович Левкович) та "Авіамодельного" (Анатолій Іванович Михалевич).

Побували гості свята і на майстер-класах вихованців гуртків "Бісероплетіння" (Тетяна Федорівна Дунай), "Конструювання повітряних зміїв" (Василь Леонович Юхимчук) та "Операторів радіозв'язку" (Микола Олександрович Пашкевич).

Педагоги станції юних туристів Ірина Петрівна Челяда та Інга Анатоліївна Бурда провели для юних ковельчан квест з елементами спортивного орієнтування "Лабіринт". Ботанічний квест "Парки і сквери рідного міста" організували методист станції юних натуралістів Наталія Сергіївна Майсак та керівник гуртка Ольга Василівна Кот.

Щиро дякуємо усім дітям, педагогам, батькам, які взяли участь у заходах з нагоди Дня нашого славного міста Ковеля. Бажаємо щастя, міцного здоров'я, благополуччя, злагоди в родинах і мирного неба!

Тетяна Середюк,

директор закладу позашкільної освіти

"Ковельський Палац учнівської молоді".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 809