Повідомлення в номер / Любов і примирення – єдино правильний шлях

02.02.2017

Любов і примирення – єдино правильний шлях!

Кожна людина – єдина, неповторна. Про це дуже точно сказав Василь Симоненко:

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні.

Проте мільйони окремих "я", маючи свої особливості, об'єднуються в одне ціле – стають народом. Нас, українців, об'єднують наша земля, наша багатостраждальна історія, наша мова. І сьогодні, коли так гостро постало питання незалежності України, коли пролита кров не лише далеких предків, але й сучасників, по-особливому звучить проблема єдності українців. Тому кожен крок, який наближає нас до перемоги України, є дуже важливим.

У поняття "перемога України" я вкладаю не тільки відновлення нашої територіальної цілісності, а й народження нового типу українця – патріота, для якого питання державності України – не просто слова. Це повинна бути людина, вчинками якої керує не холодний розум, а мудрість і найголовніше – любов. Любов до землі, по якій ходимо і яка годує нас, любов до держави, за яку боролись наші найшляхетніші предки, любов до ближнього, а, отже, – до Бога.

Звідки вона з'являється, ця любов? Думаю, вона приходить із вивченням нашої історії, з новим прочитанням її, з кожним намаганням зрозуміти іншу людину, об'єднати зусилля, які приведуть до народження справді незалежної України.

На мою думку, одним із таких кроків є церковне об'єднання. Сьогодні, у трагічний момент нашої історії, як ніколи раніше, виникла потреба подолати розділення Православної Церкви в Україні.

Єдина Помісна Церква повинна і могла би відігравати потужну миротворчу та об'єднуючу роль в суспільстві, сприяти порозумінню між різними силами, недопущенню розпалювання ворожнечі на національній, релігійній, регіональній, мовній основах.

Добрим знаком у порозумінні стала спільна молитва на Богоявлення у Люблинці. Громади двох конфесій стали учасниками освячення води на місцевому кар'єрі. І хоч ще є багато протиріч, всі усвідомлюють, що тільки в єдності – шлях до успішного майбутнього. В нас є більше того, що об'єднує і робить нас кращими.

Висловлюємо вдячність за розуміння та патріотизм настоятелю Хресто-Воздвиженського храму протоієрею Павлу Мацеліку, досвідченому пастирю, який готовий до потрібних і правильних кроків, щоб гуртувати довкола себе вірних, а, отже, ставати міцнішим у цей нелегкий для України час.

Протягом двадцяти років ми виступаємо за те, щоб в Україні була одна Православна церква, щоб не було розділення на Київський та Московський Патріархати. Ми прагнемо, щоб була єдина, але Помісна Українська Православна Церква, яка не буде підпорядковуватися ніякому центру – ні Москві, ні Константинополю. Іншого шляху в нас немає. Рано чи пізно це об'єднання відбудеться. Бог зробить так, що в Україні буде єдина Помісна Православна Церква.

Матвій ОЛІЙНИК,

протоієрей, настоятель

Свято-Пантелеймонівського

храму смт Люблинця.

НА ЗНІМКУ: під час спільного водосвяття у Люблинці.

Фото з архіву автора.

Кожна людина – єдина, неповторна. Про це дуже точно сказав Василь Симоненко:

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні.

Проте мільйони окремих "я", маючи свої особливості, об'єднуються в одне ціле – стають народом.

Матвій ОЛІЙНИК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 716

Повідомлення в номер / На підтримку воїнів АТО

02.02.2017

На підтримку воїнів АТО

На Волині зустрічали Різдво з родинами у теплих домівках, а на Донбасі – з побратимами в окопах. Ми святкуємо, радіємо, а хлопці на Сході захищають нашу неньку-Україну від ворога. І здається, нічого не можна вдіяти, але ми, ті, хто зараз в тилу, повинні пам'ятати про наших захисників, а якщо є можливість – то й допомогти.

З метою підтримки воїнів АТО зібралися колядувати учні школи села Волошок, на чолі із вчителями О. О. Абрамчук, Р. В. Грич, І. Ю. Войтюк, А. А. Музичуком, В. В. Дубенською (на знімку). Це, напевне, найкраща допомога від простих людей у Різдвяний час нашим героям.

Колядувати вирішили у рідному селі. Але яка ж Коляда без Божого благословення? Тому першим ділом вирушили до храму. Отець Віталій щиро прийняв колядників та благословив їх на добре діло. Приємно було бачити, що односельчани радо зустрічають їх у своїх оселях та підтримують таку ініціативу. Співали колядок цілий день. І вже пізно ввечері втомлені, з мокрими ногами, але задоволені повернулися додому.

Проте на цьому не зупинились. Голова батьківського комітету школи В. Л. Кашик запропонував поколядувати у сусідніх населених пунктах, а саме у Ковелі, Колодяжному, Будищі. Тож і там наші дітки з наставниками щиро вітали людей з Різдвом Христовим.

Колядники щиро дякують усім, хто вніс свою частку в благе діло. А сума назбиралась немаленька – 11 тисяч гривень.

Різдвяні свята закінчилися, а війна в Україні – ні. Дай, Боже, щоб у наступному році народження Христа ми зустріли без війни в країні.

Валентина Приходько,

зав. клубом

села Волошок.

Фото з архіву автора.

Валентина Приходько.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 631

Повідомлення в номер / Час циніків

02.02.2017

Час циніків

Новітню політичну історію України особисто я поділяю на декілька періодів.

Період перший, на моє переконання, охоплює початок 90-их років минулого століття. Його можна назвати часом романтиків. Саме тоді закладався фундамент української Незалежності, вибори були прозорими і майже чесними, обрані депутати рад різних рівнів вважали своїм найголовнішим обов'язком служити вірою і правдою виборцям, навіть в думках не мали за можливе їх задобрювання подачками чи купувати місце в раді за гроші. Про лобіювання чиїхось приватновласницьких інтересів боялися навіть подумати.

Коли я згадую ті роки (а мені тоді довелося очолювати на громадських засадах Ковельську міську раду), роблю висновок: практично всі мої колишні колеги – порядні, високоморальні люди, незалежно від того, до яких партій чи рухів належали. Не називатиму прізвищ, бо, по-перше, їх багато, а, по-друге, боюсь, що когось не згадаю і ображу.

Подібне було в обласній раді, куди ковельчани обирали мене три рази поспіль. Ми, звичайно, сперечалися, дискутували, але приймали рішення, які слугували інтересам волинської громади. Можливо, траплялися випадки, коли хтось мав від тих рішень певні "дивіденди" у вигляді моральних або службових преференцій, але то було рідко, і швидше, як виняток, а не правило.

Період романтизму тривав, на жаль, недовго. Гасло: "Стане більше багатих людей – краще житиме суспільство!" дехто сприйняв як керівництво до протиправних дій. Приватизація, або "прихватизація", як її називали в народі, призвела до руйнування підприємств, колгоспів, радгоспів, розкрадання загальнонародного добра майже в космічних масштабах. Причому найшвидше збагачувалися ті, що мали доступ до державного "корита", кому не були писані ані закони, ані морально-етичні норми.

Великої шкоди більшій частині населення завдала так звана ваучеризація. Не знаючи достеменно, що це таке, українці почали вкладати майнові сертифікати в різного роду трасти, акціонерні компанії, розраховуючи згодом, як запевняв тодішній головний реформатор-руйнатор Віктор Пинзеник, швидко розбагатіти.

Та не так сталось, як гадалось: багаті ще більше розбагатіли, а бідні – збідніли. Ділки-махінатори поскуповували за безцінь (а точніше – безплатно) об'єкти нерухомості, цехи й цілі підприємства, правдами й неправдами вилучивши у довірливих земляків майнові сертифікати. Спіймався на "гачок" дурисвітів і я, вклавши сертифікати свої і членів сім'ї у якусь енергетичну компанію, представник якої, добре мені знайомий, працював у колишньому районі електромереж на досить пристойній посаді. Де мої "дивіденди", не знаю до цих пір. А хіба тільки я?..

Процес "прихватизації" охопив і село, де по-варварськи руйнували колективні господарства. Хто вправніший і ближчий до начальства, встиг за "копійки" придбати техніку, приміщення, сільгоспінвентар. Решті урочисто вручили документи на паї, з котрими не всі розпорядилися з вигодою для себе.

Можна згадувати й інші "дикі" речі тих часів, які я називаю "періодом негідників". Саме ці негідники стали "фундаторами" краху економіки України, який не закінчився до цих пір.

На зміну періоду негідників прийшов період дилетантів. Розпочався він тоді, коли главою держави став Віктор Ющенко. З його "легкої" руки роботу втратили тисячі здібних управлінців, вина яких полягала лише в тому, що вони вчасно не перекинулися у табір новоявленого "Месії". Ті ж, що перекинулися, змінивши політичну орієнтацію, стали швидко робити кар'єру.

Очолив когорту дилетантів, на превеликий жаль, сам Віктор Андрійович. Будучи щиро закоханим у минувшину України, захопився колекціонуванням стародруків, історичних реліквій, обладнанням різного роду мистецьких арсеналів і т. п. При тому майже не займався осмисленням і розв'язанням актуальних соціально-економічних проблем, не скористався реальним шансом зблизитися з Європейським Союзом і вступити до НАТО. То були роки втрачених можливостей і похованих мрій українців про інтеграцію і входження до спільноти цивілізованих держав світу.

Не варто тому дивуватися, що, "дякуючи" своєму непрофесійному оточенню та нерозумінню суті суспільно-політичних процесів, Віктор Ющенко і Ко фактично віддали владу (можливо, й не безкорисливо) у руки Віктора Януковича та його корумпованої "сім'ї". В кінцевому підсумку епоха дилетантів продовжилась, завершившись Євромайданом, розстрілом його учасників, анексією Криму і початком військових дій на Сході України.

І як би сьогодні пан Янукович не виправдовував свої тодішні дії, як би не звинувачував народ у "протиправному поваленні" існуючої влади, що він називає "переворотом", факт залишається фактом: причина тих драматичних подій – у непрофесіоналізмі чиновницької братії, невмінні аналізувати громадську думку і робити на основі того аналізу правильні висновки, дивитися хоча б на крок вперед, а не продовжувати красти і руйнувати державу.

Здавалось би, що зміни, які розпочалися після Майдану Гідності чи, точніше, обіцянки їх розпочати, дадуть могучий імпульс прискоренню економічного, політичного і соціального прогресу в Україні. Ще б пак: народу вже завтра обіцяли життя "по-новому", швидкий вступ в Євросоюз і НАТО, блискавичне завершення війни і повернення Криму та інші речі, про які можна було тільки мріяти.

Виявилося, однак, що обіцяні зміни означали всього лиш чергову зміну історичних періодів в сучасній історії українського суспільства: до влади прийшли циніки, котрі мали народ за "бидломасу", вважали, що їм дозволено говорити одне, думати друге, а робити третє.

У своїх сподіваннях вони не помилилися: українці, які здавен відзначаються, в більшості своїй, толерантністю, надмірною довірливістю до власть імущих, терпінням, смиренно сприйняли слова і діла "нової" влади. Щоправда, слів було більше, аніж конкретного діла, але то людей не лякало. Як завжди, вони сподівалися, що завтра буде краще, аніж сьогодні, що наш верховний правитель все і знає, і вміє й "розрулить" будь-яку ситуацію, що наші депутати служитимуть їм вірою і правдою.

Але прихований зміст такого явища, як цинізм, полягає у тому, що циніки вважають брехню необхідною для досягнення своєї далекосяжної мети, а власний електорат – звичайними "лохами", яких можна дурити до безкінечності, абсолютно незважаючи на настрої, бажання й обурення виборців. І якщо хтось це обурення намагався або намагається висловити вголос (представники опозиції, ЗМІ чи громадянського суспільства), їм "тонко" натякають: "Не підривайте єдність влади і народу! Не будьте зброєю в руках Москви! Не розхитуйте човен, в якому пливемо всі разом! В країні – ВІЙНА!".

Тим не менше ВІЙНА, яку сором'язливо назвали АТО, не стримує і багатьох очільників владних структур, і окремих бізнесменів-олігархів, від прагнення заробляти величезні кошти на кришування контрабанди у фронтовій зоні або вести торгівлю із злочинцями так званих "ЛНР" чи "ДНР". Ба, більше: незважаючи на міжнародні економічні санкції, українські спритники-бізнесмени безперешкодно розвивають свій бізнес в Росії. При цьому лицемірно зображують на своїх розпашілих і розжирілих обличчях великі сум і печаль з приводу майже щоденних втрат українських військових в зоні АТО.

По-моєму, навіть Понтій Пілат був чеснішим від теперішніх циніків і лицемірів, бо коли переконався у невинності Ісуса Христа, сказав своє знамените: "Я вмиваю руки, бо не бачу Його вини!". Наші ж "пілати" до подібного ніколи не додумаються, бо гроші, влада для них дорожчі рідної матері.

Було б погано, але не безнадійно, якби період циніків охопив тільки нашу країну. В такому разі вітчизняних брехунів і перевертнів змоги б "перевиховати" політики інших держав.

Біда, однак, у тому, що цинізм, як явище, набрав сьогодні воістину планетарних масштабів. І як завжди, російські правителі тут попереду. Сучасна політика Москви – це апогей цинізму. У ній немає місця лібералізму, співчуття до свого та чужих народів, хоча б натяку на милосердя і співчуття. Гасло "Поділяй і владарюй!" визначає суть і внутрішньої, і зовнішньої політики Кремля.

Особливо яскраво це проявляється у діях на міжнародній арені. Сучасна російська "еліта", яка вважає себе спадкоємницею "еліти" партійно-радянської, давно перевершила її за ступенями цинізму і лицемірства. Якщо компартійні вожді хоча б на словах виступали за мир, ядерне роззброєння і розрядку міжнародної напруженості, скорочення збройних сил, бо в силу історичних обставин добре знали із власного досвіду, що таке війна з її страхітливими наслідками, то сучасні московські верховоди про мирне співіснування взагалі не ведуть мови.

Навпаки: вся їх риторика – агресивна і антилюдська. Путін хвалькувато заявляє, що російська армія – найсильніша в світі, що вона спроможна завдати поразки будь-якій воєнній потузі. І не просто говорить, а й демонструє це на практиці – в Сирії, на Сході України, інших регіонах земної кулі.

Росія – це найагресивніша сучасна країна, де виробляють надпотужну зброю масового ураження, широким потоком експортуючи її за кордон. У Москві навіть не приховують, як іноді бувало у радянські часи, що вона втручається у внутрішні справи країн, в яких має "свої" інтереси, що страждання людей, котрих нищать її ВКС (військово-космічні сили), не варті уваги або співчуття.

Можна сміливо стверджувати: такого цинізму світ ще не знав і не бачив. Щоправда, не тільки в Росії. Беручи "приклад" з неї, по-бандитському поводяться при вирішенні міжнародних конфліктів деякі інші правлячі режими, для яких закони моральності і християнської етики не писані. В результаті, загроза Третьої світової війни зросла настільки, що про неї дедалі відвертіше говорять не тільки журналісти, а й політики і державні діячі. При чому говорять, як про справу буденну, не варту особливої уваги і тривоги.

Неоголошена війна з Росією, яку в Україні дипломатично називають антитерористичною операцією, наклала свій відбиток на стан суспільної свідомості в нашій країні. В той час, як на Луганщині й Донеччині, щоденно гинуть молоді українські патріоти, про що ми вище писали, значна частина населення перебуває ніби в наркотичному тумані, бенкетуючи під час “чуми”.

Це яскраво засвідчили Новорічні передачі телебачення, яке українським назвати дуже й дуже важко. "Танці на кістках" – так можна сказати про різного роду розважальні шоу, якими був переповнений телеефір.

Слава Богу, що на Ковельщині у Новорічну ніч зменшилася кількість салютів і феєрверків, які у попередні роки не вщухали майже до ранку. Можливо, вплинули високі ціни на "вибухівку", можливо, свою роль зіграли звернення духовенства і громадських активістів, а, можливо, більше людей нашого краю зрозуміли, що веселитися, коли щодень ранять і вбивають хлопців у зоні АТО, аморально.

Хотілося б, звичайно, аби розумінням цього пройнялися українські політики. Бо, як повідомили засоби масової інформації, майже сто із них "рвонули" на інавгурацію новообраного президента США Дональда Трампа. Не виключено, що декому із ним потрібно було там бути з метою "наведення мостів" з членами адміністрації нового господаря Білого дому. Але ж не усім! Тим більше, що участь в урочистостях – задоволення не з дешевих. Чи не краще було б гроші, викинуті фактично "на вітер", переказати на лікування важко хворих і дітей, і дорослих, котрі копійка до копійки складають, аби прооперуватися або пройти дорого вартісне обстеження у столичних клініках? Та й допомога воїнам АТО не була б зайвою.

Але подібне "слугам народу" (принаймні – більшості із них) ніколи, як-то кажуть, в голову не прийде. Зимову відпустку, яку навряд чи заслужили своїм нехлюйським ставленням до професійних обов'язків, окремі з них провели на морях-океанах, в далеких екзотичних країнах, витративши на це не одну тисячу "зелених", не відображених у деклараціях. Така поведінка одного "борця" з корупцією обурила навіть його колег, які зажадали від НАБУ перевірити, за які кошти він проводив своє дозвілля за тисячі кілометрів від бідолашних виборців, котрі повірили йому й обрали нардепом.

Та біда у тому, що такий "борець" – не один. Ті, що вимагають притягти його до відповідальності, теж, мабуть, не без гріха. Уражені бацилою цинізму, вони не вважають свою поведінку чимось надзвичайним і таким, що підлягає осуду. Цинізм – це "норма" їхнього світогляду, сприйняття реалій життя, поведінки і діяльності. Коли запитати у цих осіб, чому так поводяться, вони подивляться на вас, як на пришелепкуватого і недорозвинутого. Мовляв, чого ти "виступаєш"? Всі зараз так роблять, а ми хіба гірші?

Може, й не гірші від інших дурисвітів, але й не кращі. Та збагнути цю надзвичайно просту істину їм не до снаги. І не допоможуть тут ані церковні проповіді, ані осуд громадськості, ані статті в газетах.

"А що ж допоможе?" – запитаєте ви.

"Хід історії, – відповім я. – Рано чи пізно одна епоха змінює іншу. Ми вже бачили періоди романтиків, негідників, дилетантів, а зараз є свідками періоду циніків. Та мине і він. Чомусь я переконаний у тому, що зовсім скоро циніки пошкодують, що є такими. І коли вони не зрозуміють, як глибоко помиляються, не розкаються у тому, що колись розплата буде дуже жорсткою, навіть – жорстокою. Бо рано чи пізно їх змінять "месники революції", період правління яких не буде ані демократичним, ані ліберальним.

Бо ті, що сіють вітер цинізму, пожнуть бурю помсти. Такий ще один закон людського співіснування, який не ми відкрили і який не нам відміняти.

Микола ВЕЛЬМА.

Р.S. На закінчення – про те, що означає слово "цинізм". У "Великому тлумачному словнику сучасної української мови" (Київ, "Ірпінь", 2004) сказано так: "Цинізм – відверто зневажливе, зухвале ставлення до загальноприйнятих норм моралі, етики, до чого-небудь, що користується загальним визначенням, повагою /Відвертість, доведена до безсоромності".

М. В.

Новітню політичну історію України особисто я поділяю на декілька періодів.

Микола ВЕЛЬМА.

Коментарів до новини: 3
Переглядів новини: 1695

Повідомлення в номер / В оновленому Палаці працюють по-новому

02.02.2017 Зінчук Вікторія Петрівна

В оновленому Палаці працюють по-новому

Стереотип про те, що сьогодні діти просиджують свій вільний час перед комп'ютером чи телевізором через те, що сучасна освіта не дає цікавого й різностороннього позашкільного навчання, – не більш, ніж відмовка байдужих батьків.

Переконатись у цьому можна, завітавши до одного з найпопулярніших позашкільних закладів у Ковелі – Палацу учнівської молоді імені Івана Франка, вихованці якого щоразу приємно дивують майстерністю, вмінням і талантами.

Сьогодні Палац учнівської молоді відвідує більше тисячі юних ковельчан. Тут, як-то кажуть, вирує життя: працює 19 гуртків художньо-естетичного та декоративно-ужиткового спрямування. В ПУМі діють гуртки для тих, хто любить сцену: вокальний, театральний, хореографічні. А майбутніх митців навчають в арт-студіях образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, художньої аплікації, паперової пластики, ручного ткацтва, в'язання, вишивання, бісероплетіння, моделювання одягу та ін. Активні і цілеспрямовані дітки займаються в гуртках, де, окрім іншого, засвоюють основи учнівського самоврядування, розвивають лідерські якості.

З метою виявлення здібностей дитини на ранній стадії розвитку та підготовки малюків до навчання у школі в закладі функціонують гуртки раннього розвитку дитини та дитячого фітнесу, де займаються дітки віком 5–6 років.

Палац має великий творчий потенціал та сильну матеріально-технічну базу.

Педагоги закладу працюють над постійним оновленням змісту позашкільної освіти, впровадженням у практику інтерактивних форм і методів роботи з молоддю.

У Палаці навчально-виховну роботу здійснюють 23 педагогічних працівники, серед яких – два Відмінники освіти України (балетмейстер народного художнього колективу "Барвінок" Любов Ризванюк та керівник гуртків декоративно-ужиткового мистецтва "Золота соломинка" і "Гобелен" Марія Гаращенко), а керівники гуртків Оксана Цюп'яшук, Світлана Шиманська, Марія Солоп та Сергій Панюс мають звання "Керівник гуртка-методист".

Душею і серцем цього дружного і творчо багатого колективу є мудрий керівник і приємна жінка Тетяна Середюк, яка просто випромінює тепло та доброту і вже багато років очолює заклад.

Чотири колективи мають почесні звання. А саме: народні художні колективи – ансамбль танцю "Барвінок" і студія естрадного співу "Нові таланти", звання зразкових художніх колективів присвоєно гуртку образотворчого мистецтва "Чарівний пензлик" та драматичному гуртку "Дивослово", які завоювали публіку і мають своїх поціновувачів не лише у рідному місті, але й далеко за межами.

У розпорядженні Палацу – актовий зал на 186 місць, на ремонт якого у минулому році з міського бюджету було виділено майже півтора мільйона гривень. Після проведених робіт зал просто не впізнати – там оновили стіни, стелю, замінили підлогу, оформлення сцени, звук і світло, придбали нові стільці.

– Діти мають право на хороші умови для розвитку і відпочинку, а їхні улюблені музичні заняття потрібно проводити в комфортних умовах, тому ми вдячні міській владі за розуміння і підтримку, а особливо – міському голові Олегу Кіндеру, котрий своєю турботою і конкретними справами доводить, що є щирим другом маленьких ковельчан, – зазначила директор Палацу учнівської молоді Тетяна Середюк. – Адже навіть на прикладі нашого позашкільного закладу, в якому за підтримки міської влади, окрім повністю оновленої актової зали, було замінено вентиляційну систему в танцювальному класі, проведено ремонтні роботи у фойє та інших приміщеннях. Тож тепер в оновленому Палаці працюється цікавіше, народжуються нові ідеї.

Творче життя Палацу можна порівняти з феєрверком: воно таке ж барвисте, гучне і яскраве. Колективи закладу беруть активну участь у концертному житті Ковеля, творчих поїздках по Україні та у всеукраїнських, міжнародних конкурсах і фестивалях, неодноразово були відзначені нагородами.

Серед "найсвіжіших" творчих досягнень – успіх народного художнього колективу-студії естрадного співу "Нові таланти" на міжнародному дитячому фестивалі-конкурсі мистецтв "Соняшник", що нещодавно відбувся у Києві, адже відзначились юні солістки студії Вероніка Осіпчук (лауреат І премії), Ангеліна Кликоцюк (лауреат ІІ премії), Анна Корж (лауреат ІІ премії), а керівник колективу Світлана Шиманська нагороджена Почесною грамотою за підтримку дитячої і юнацької творчості та гарну підготовку вихованців до участі у фестивалі-конкурсі.

Серед масових заходів, театралізованих свят, конкурсів, фестивалів для дітей та учнівської молоді, доброчинних акцій є традиційні, які добре зарекомендували себе тематичною визначеністю, де можна розкрити свій творчий потенціал і які користуються незмінною популярністю у ковельчан. Повну залу гостей завжди збирають конкурсно-розважальні програми "Міс Українка", "Козацькому роду – нема переводу", "Літо веселкове", "Осінні забавлянки", "Посвята в Барвінчата", новорічні ранки, конкурс української патріотичної пісні "Срібні дзвіночки" та багато-багато інших цікавих заходів та свят.

Не залишаються поза увагою колективу Палацу трагічні події, які проходять на Сході нашої країни. З перших днів чорної біди працівники та вихованці закладу включились у волонтерську роботу.

Були проведені ярмарки, на яких продавали роботи, виготовлені власноруч. Виручені кошти передавались на підтримку воїнів АТО. Вихованці та педагоги взяли участь у благодійних акціях зі збору речей, продуктів харчування для військових, виготовляли обереги на пам'ять, малювали малюнки та писали листи.

Задля залучення підростаючого покоління до невичерпних скарбів національної культури, звичаїв, традицій під час різноманітних загальноміських масових заходів проводяться майстер-класи з декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва, під час яких не лише зачаровують і дивують, а й діляться з іншими своєю майстерністю педагоги та вихованці гуртків "Чарівний пензлик", "Фантазія", "Бісеринка", "Чарівничка", "Юний модельєр", "Золота соломинка", "Творча майстерня", "Гобелен", "Вишиваночка", "Солом'яне диво".

Палац учнівської молоді сьогодні – це співдружність батьків, дітей і педагогів. Тому й досягнення юних його вихованців неабиякі. Адже лише єдність мети, свобода творчості, любов та повага до дитини в кожній справі дає хороші результати.

Вікторія ЗІНЧУК.

НА ЗНІМКАХ: будні та свята вихованців Палацу учнівської молоді імені Івана Франка.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 828

Повідомлення в номер / Важлива інформація

02.02.2017

Шановні ковельчани!

Ви маєте можливість здійснити попередній запис на прийом до адміністратора центру надання адміністративних послуг м. Ковеля особисто або за номером телефону: 7-17-19.

Просимо врахувати, що попередній запис можна здійснити лише один раз на одну послугу протягом робочого дня.

Отримайте талон, де вказано код попереднього запису в черзі, дату, час прийому та назву послуги.

У день звернення візьміть з собою паспорт (доручення – у разі представлення інтересів іншої особи). Рекомендуємо Вам завчасно прийти в Центр, підтвердити реєстрацію, отримавши талон попереднього запису та слідкувати за викликом на моніторі електронної черги.

Адміністрація ЦНАПу.

скачанные файлы Шановні ковельчани!

Ви маєте можливість здійснити попередній запис на прийом до адміністратора центру надання адміністративних послуг м. Ковеля особисто або за номером телефону: 7-17-19 ...

Грійтеся обережно!

У холодну пору року різко збільшується кількість пожеж у житловому секторі, які часто призводять до трагічних наслідків. Щоб не трапилось біди: ...

Удосконалено механізм обслуговування

Уряд постановою від 14 грудня 2016 року, № 945 вніс зміни до порядку виплати грошових компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та на транспортне обслуговування...

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 744

Повідомлення в номер / Чи є у нас патріотична українська еліта

02.02.2017

Чи є у нас патріотична українська еліта?

Тепер досить часто нам доводиться чути слово "еліта". Воно, як і багато інших, – іншомовного походження. На превеликий жаль, справжню суть далеко не всі знають і розуміють. При цьому, не тільки прості, як-то кажуть смертні, але й ті, хто про це говорить.

Cловник іншомовних слів (К., 1975 р.) зазначає, що це слово походить від французького "elite" (краще, добірне), від латинського "eligo" (вибираю). Далі йде пояснення: 1. Гурток людей з пануючих верств буржуазного суспільства – вибраних, найкращих. 2. Найкращі рослини, відібрані для виведення нових сортів; найдоброякісніше сортове насіння, найкращі за продуктивністю тварини в стаді даної породи. 3. Переносно – вибране, добірне військо, фахівці тощо.

Майже аналогічне визначення подибуємо в "Кратком словаре иностранных слов" (М., 1988 р.), "Словаре русского языка" (М.,1990 р.). Порівняно недавно виданий "Великий тлумачний словник сучасної української мови" (К., 2003 р.) до еліти відносить людей, що відрізняються з-поміж інших своїм суспільним становищем, розумом, здібностями і т. ін.

Я не пригадую, щоб за радянських часів вживалося це слово для характеристики людей. В 4-томному словнику Даля його ще немає. Про елітні рослини, тварини говорилося. Чи це тому, що в той час у нас суспільство не було буржуазним? Чи, може, все населення було елітою, чи просто її взагалі не було серед населення? Наскільки мені вдалося зрозуміти, тепер у нас називають елітою тих людей, яким різними методами і способами (переважно не найдостойнішими), вдалося збагатитися. Але коли послухаєш радіо, подивишся телевізор, почитаєш про ту "еліту" в пресі, то чомусь не знаходиш тих якостей, які вкладаються в поняття "ЕЛІТА".

Що це за еліта, яка, живучи в державі від народження і до глибокої старості, не спромоглася засвоїти державну мову, вести себе по-елітному? А представники її керують державою, приймають закони, постанови, рішення, за якими людям доводиться жити. І це керівництво іноді доходить до абсурду.

Візьмемо такий факт. В Конституції – Основному Законі України чітко написано, що в державі існує одна мова – українська, а наша " еліта" (окремі народні депутати України) приймають присягу мовою сусідньої країни, не кажучи вже про те, що чужою мовою послуговуються, виступаючи з трибуни парламенту. Вони ж прийняли закон про "ліміт" на мовлення в Україні українською мовою (аж 25 % - здається, зараз так). Не на мовлення іноземними мовами, а українською! Хіба " ЕЛІТА" могла б прийняти такий закон, якби вона була справжньою?

Як видно з теперішніх е-декларацій, осіб, які стали багатіями і яких чомусь називають "елітою", у нас їх мабуть буде 10 %. Як стало відомо із різних ЗМІ, увесь світ був цим шокований. Пригадується, що при "Союзі" писали, що в капіталістичних країнах налічували один відсоток населення, який займає найвищі щаблі влади і є найбагатшим, нещадно експлуатуючи всіх "нещасних". Як пишуть аналітики, судячи з декларацій, наша країна –найбагатша у світі, тільки чомусь прості люди, в яких на шиї "ярмо", живуть надзвичайно бідно. З України щорічно виїжджає мільйон людей за кордон на заробітки, щоб якось допомогти вижити тим 90%.

Продовжуючи тему мови, нагадаю, що 3 липня 2012 року був прийнятий так званий Закон "Ківалова -Колісніченка", який фактично сприяє продовженню русифікації нашої ніби незалежної держави. То де наша еліта, яка, нарешті, сама почне розмовляти українською і поведе за собою населення країни? Доходить до абсурду.

Нещодавно посміялися в інтернет-мережі з того, що іноземний посол при зустрічі з нашим міністром розмовляв українською, а той – чужою мовою, якщо не сказати просто мовою нашого агресора, страшного ворога. Це ще одна з характерних ознак нашої "еліти".

Нас, українців, хто тільки не ґвалтував з питання мови. Але найбільшої шкоди завдала Російська імперія. Багато з нашого люду вже й не пам'ятають, коли вони втратили свою мову. Адже русифікація проводилася фактично з ХVІ сторіччя. А в перші роки радянської влади, як відомо з історичних джерел, багато людей, щоб вижити, мусили приймати російське громадянство і змінювати прізвище на "ов".

Після Першої світової війни майже все населення Чехії було теж зґвалтоване сусідньою імперією і розмовляло німецькою. Але коли Чехія стала самостійною державою, там проявила себе ЕЛІТА. Вона повністю перейшла на мову рідної країни. І на це не потрібно було чверть чи більше століття.

Державна Дума сусідньої держави, мовою якої розмовляє переважна більшість української "еліти", висловилася за те, що влада має право захищати російськомовне населення в інших країнах. А давно всім відомо, що Кремль має право на все, тільки не на виконання якихось своїх зобов'язань перед іншими. Це видно навіть по Будапештському меморандуму, згідно з яким забрали нашу атомну зброю і зобов'язались захищати Україну від економічних, військових та інших негараздів. Путінці вже "захистили" нас від Криму і продовжують це робити на Сході України. А що коїться з нашими економічною, освітньою й іншими сферами життя? Цього не знає хіба що "еліта". То ж закликаю "еліту": покажіть, що Ви у нас теж є, і проявіть свою елітну сторону.

Незважаючи на те, що ще за царської Росії українську мову нищили, забороняли нею розмовляти, друкувати книги, вивчати в школах, у ВНЗ, переконували, що такої мови немає, не було і бути не може, наша калинова була, є і усім світом визнана, як одна із кращих мов. І доти, доки нею розмовляє народ, доти буде Україна. Але це не означає, що в Україні не може бути людей іншомовних. Вони, як і в інших державах, мають право на свої школи, інші інституції, але державну мову повинні знати всі й нею користуватися в усіх суспільних установах. Доки у нас цього не буде, доти толку марно чекати. Бо мова і релігія – це два цементуючі стовпи, на яких тримається держава.

Сьогодні багато дискусій в Україні щодо ролі та значення Церкви. Є люди, котрі називають Українську Православну Церкву Київського патріархату "неканонічною", "розкольницькою". В Євангелії ж чітко записано, що Ісус Христос говорить: "Де двоє-троє зібралось заради мене, там Я серед них". Ніде ні про які канони не написано, але наших людей звикли дурити і продовжують це робити різними методами й досі. В усіх країнах є своя Помісна Церква. Така повинна бути в кожній державі й має бути підпорядкована лише Богові. Про це говориться навіть в молитві, в якій йдеться, що "Вірую в Єдиного Бога Отця Вседержителя" і т. д., а під кінець – "в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву". А ця молитва почала використовуватися у Церкві ще з 300 років, а вже на одному з Вселенських соборів в 325 році почали її офіційно впроваджувати, як Символ Віри. То де тут йдеться про якийсь канон?

Ми повинні зрозуміти, що Бог є один. Хоч релігії різні, але майже всі люди теперішнього часу вірять в Єдиного Бога Вседержителя. Перестаньмо ненавидіти один одного, обнімімось і попросімо прощення у Бога й один у одного, полюбімо братів своїх. Бо тільки тоді станемо жити так, як нам Бог заповів, поселивши нас у найкращому, можна сказати, куточку планети, якщо в державі будуть чесні елітні правителі, якщо ми не будемо цуратися своєї солов'їної мови, якщо ми будемо молитися своєю мовою за свій народ, свою державу.

Відомо, що багато наших земляків відвідують храми Української Православної Церкви, які підпорядковані Московському патріархату. Як віруючих людей, котрі вірні традиціям своїх батьків і дідів, їх можна зрозуміти. Однак не можна зрозуміти деякі слова і вчинки очільника цієї Церкви митрополита Київського і всієї України Онуфрія, котрі при всьому нашому бажанні не можна назвати патріотичними і проукраїнськими.

Деякий час тому, висловлюючи свою позицію щодо величезної трагедії нашого народу – Голодомору, він заявив буквально таке: (цитую мовою оригіналу за повідомленнями інтернет-видань): "Голодомор – это было врозумление, усмирение со стороны Господа нашей гордыни, которая восстала против себя самой, против бытия человека. Есть такое украинское выражение, немного вульгарное – катюзі по заслузі. Мы получили то, чото заслужили".

Не хочу навіть коментувати ці слова – хай митрополиту Онуфрію суддею буде Бог. Скажу лишень, що, очевидно, невипадково у рідному селі його (Коритне Чернівецької області) місцеві жителі, незважаючи на існування Свято-Миколаївського храму УПЦ (МП), спільними зусиллями звели споруду церкви, громада якої влилася у лави прихильників УПЦ Київського патріархату. Влітку 2015 року храм Святого Володимира Великого освятив митрополит УПЦ КП Данило.

Ми часто говоримо: "Україна – понад усе!". Аби сталося саме так, потрібно, щоб це гасло ми не тільки проголошували, а й наполегливо втілювали в життя. І приклад у цьому якраз і має демонструвати наша еліта – кращі представники українського народу.

Нині у Верховній Раді, наскільки мені відомо, зареєстровано декілька проектів, які фактично відмінюють Закон "Ківалова-Колісніченка", розширюють сферу вживання української мови як єдиної державної. Дай, Боже, щоб такий Закон швидше прийняли народні депутати, бо цього вимагає час, вимагає більшість українського суспільства.

Любов КАРАСОВСЬКА,

лікар-ветеран охорони здоров'я Ковельщини,

кандидат медичних наук.

Любов КАРАСОВСЬКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 649

Повідомлення в номер / Садово-городні роботи у лютому

02.02.2017 Романюк Аліна Петрівна

Садово-городні роботи у лютому

Зима – не привід сидіти, склавши руки, адже останній місяць зими – це перший місяць садово-городніх робіт. І хоч все вкрито снігом, земля вже готується до весни. В цей час на господарів чекають в основному підготовчі роботи.

Ремонтуймо реманент

Необхідно оновити і полагодити садовий інвентар, здійснити ремонт інструментів, машин, сходів, ящиків. Слід нагострити секатори, ножі, пилки, лопати, мотики, коси. Змастити все технічним маслом, відремонтувати рами.

Для посіву приготувати торфоперегнійні горщики, поживні кубики. Закупити отрутохімікати. Краще це зробити саме в лютому, поки є відносно багато часу.

У сховищі

У сховищах перевіряють плоди та овочі, при виявленні захворювань встановлюють додаткові перегородки (щоб відокремити продукцію, провітрювання, очищення, дезінфекцію.

У приміщеннях для зберігання плодів і овочів необхідно підтримувати потрібні температуру (0 - 4°С) і вологість повітря (85 - 95%).

У цей час слід перебрати все насіння, перевірити терміни його придатності. Так, насіння томатів, огірків, кабачків, буряків зберігають схожість протягом 10-ти років, насіння редиски, капусти, редьки, базиліка – до 5-ти років; насіння моркви, петрушки, кропу, перцю, баклажанів, цибулі – до 4-ох років. Непридатне для посіву краще викинути.

У саду

Тривають роботи із снігозатримання в саду, адже морози ще не закінчилися. Слід регулярно перевіряти товщину снігового покриву, струшувати сніг з гілок, підгортати пристовбурні кола і ущільнювати навколо дерев і кущів сніг.

Якщо лютий малосніжний, необхідно провести накриття багаторічних рослин соломою, ялиновим гіллям або іншими підручними матеріалами. Перевіряти варто і захист кори від гризунів, і наявність корму в пташиних годівницях.

Бажано уважно оглянути всі дерева і видалити знайдені на гілках гнізда шкідників і хворі плоди (джерела інфекції). Гнізда комах зазвичай розташовуються в листочках, що залишилися на зиму, дрібних гілочках і плодах. Зняті гнізда шкідників необхідно спалити разом з обрізаними гілками, листям і плодами.

У лютневі теплі дні добре б зрізати черешки для щеплення дерев, інакше в березні можна не встигнути зробити це. При сприятливій температурі повітря до розпускання бруньок можна обприскувати рослини від шкідників, обрізати дерева.

Якщо відбувається активне танення снігу, слід зробити на ділянці весняний стік, щоб при подальших можливих заморозках на ґрунті не утворилася крижана кірка, яка згубна для багаторічних рослин. Також при тривалих відлигах необхідно прибирати укриття з рослин: хмиз, солому, старе листя (щоб рослини не зіпріли).

У цей час потрібно обрізати старі, відплодоношені й слабкі пагони і гілки у ягідних кущів (малина, смородина, агрус), вирізати непотрібні кореневі порослі, підготувати до посадки нові саджанці, очистити і побілити кору на стовбурах.

В кінці місяця можна приступити до відгинання й підв'язки галузей молодих дерев для додання їм горизонтального напрямку.

У квітнику

Лютий – дуже вдалий час для висівання насіння квітів на розсаду в закритому ґрунті та посадки пророщеного насіння. Саме цей підготовчий період важливий для створення ідеального квітника влітку на відкритому ґрунті.

Слід заздалегідь подбати про купівлю необхідного насіння, склавши список тих декоративних рослин, яким саме місце в планованому квітнику.

При цьому варто пам'ятати про характеристики тих чи інших рослин, які важливі при створенні декоративної композиції: форма листя, висота рослини, ставлення до вологи і світла, вимоги до ґрунту і час цвітіння.

У цьому місяці вже можна починати пророщування бульб жоржин і деяких інших видів рослин в легкому ґрунті. При цьому необхідно дотримуватися температурного і світлового режиму, а також інструкції щодо пророщування (якщо рослина куплена без упаковки, дізнайтеся про її особливості у продавця або в довіднику садівника).

Посів таких однорічних рослин, як сальвія, пеларгонія, однорічні жоржини також можна проводити в лютому. Насіння попередньо замочують, а після набрякання викладають або висипають в легкий розпушений грунт (одинично або борозенками). Після проростання насіння необхідне проріджування квіткової розсади.

Вирощування розсади та посів насіння

Цей місяць вдалий для підготовки розсади не тільки квітів, а й іншої городини. Для цього вибирають місце, де багато світла і тепла, це як правило, великі підвіконня.

На початку місяця висаджують кореневу селеру для розсади. Пізніше – насіння перців і баклажанів. З середини і до кінця місяця висаджують високо- і середньорослі насіння томатів для розсади в добре облаштованих теплицях. Весь місяць підходить для сіяння огірків і висаджування цибулі-ріпки в ящики для зелені. В останніх числах лютого проводять посадку насіння петрушки, базиліка на зелень, селери для вирощування на підвіконні.

Ну, а якщо після святкового січня "висовувати ніс" за двері ще не хочеться – займіться кімнатними рослинами. А ще – посадіть город в хаті. І вже згодом отримаєте вітамінну зелень до столу прямо зі свого підвіконня.

Підготувала

Аліна РОМАНЮК.

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1448

Повідомлення в номер / Живемо чи виживаємо

02.02.2017 Мороз Оксана Леонідівна

Живемо чи виживаємо?

"Реве" (і то лишень мовчки) хіба що тільки згорьований від бідності народ, на нелегку долю якого щодня випадають якісь нові "сюрпризи".

Зціпивши міцно зуби, ті, хто вже навчився призвичаюватись до будь-яких ситуацій, смиренно несуть по життю свою нелегку ношу. Але таке життя, без усілякого перебільшення, можна назвати хіба що існуванням.

Виходить, що в переважній більшості ми існуємо… Навіть часто-густо, б'ючи себе в груди, говоримо, що наш терпець увірвався. Але це – всього лиш слова.

Чи можна прожити без грошей?

Фінансове питання цікавило і, напевно, буде цікавити багатьох завжди і в усі часи. Але трапляється так, що необхідно прожити без грошей якийсь час, наприклад – тиждень. Та як же це зробити? І взагалі, хіба таке можливо?

Проте, як не дивно, досвід деяких людей показує, що таке трапляється. Правда, сидіти, нічого не робити і жити без грошей – не вийде, а "ворушитися" все-таки доведеться.

Практично кожна сучасна людина на запитання: "Чи можна прожити без грошей?", посміхнеться і подумає, що коли б це було можливо, то кожен третій кинув би свою роботу. Але, виявляється, існує цілий рух "Світ без грошей".

Його натхненницею є Хайдемарі Швермер. Жінка роздала гроші з банківського рахунка і пішла з дому, прихопивши із собою лише декілька речей і 200 доларів (до речі, вони лежать донині в її сумці).

Замислившись над тим, як прожити без грошей один рік, Хайдемарі настільки захопилася процесом, що ось два десятки років не користується ними, розплачуючись за їжу, дах над головою, одяг своєю роботою. Вона вигулює собак, прибирає в супермаркетах, виконуючи домашню роботу і т. д.

Досвід зарубіжних ентузіастів "Світу без грошей" показовий, але все ж не варто забувати про вітчизняну специфіку. Так, у нас теж існують сайти, де прихильники натурального обміну пропонують віддати одяг, їжу за послуги, кличуть пожити до себе тощо.

Але до нас ця новизна прийшла лишень через 10 років після своєї появи. Та й менталітет у нас трохи не той: власники кафе і магазинів часто-густо просто не вірять, що за їжу людина потім розплатиться роботою.

Але варіанти, як прожити без грошей тиждень і більше, трохи інші, але все ж вони існують. Правда, вони більш підходять для безпритульників чи безхатченків.

Ось кілька прикладів:

n У нас багато людей є власниками такого "щастя", як дача, воліючи використовувати її не тільки для відпочинку, але й для вирощування овочів та фруктів.

Причому, приділяють цьому процесу чимало сил та часу, придумують масу пристосувань типу "теплих грядок". Та в результаті повертаються з вихідних з характерною "поперековою" засмагою і болями в тій же ділянці тіла. Якщо у вас є такі знайомі або родичі, то спробуйте запропонувати їм свою допомогу в обмін на їжу.

n Джерелом житла можуть стати ті ж самі дачі: на них часто потрібні сторож, якому надається дачний будиночок для житла та ще й гроші платять (правда, невеликі).

n Широко відомий метод придбання даху над головою – догляд за самотніми людьми похилого віку.

А що робити тим, в кого дає над головою є, а немає грошей?

n Їжу можна отримати, влаштувавшись нянечкою в дитячий садочок, кухарем – у їдальню, в службу доставки їжі додому і т. д.

n З транспортом і одягом справа вже дещо складніша. Але їх можна спробувати виміняти на роботу по господарству, догляд за дітьми, допомогу з ремонтом і т. д.

Звичайно, у цьому випадку в якості транспорту ми розглядаємо велосипед, а під одягом розуміємо речі не "від кутюр".

Як бачимо, незважаючи на успіхи руху "Світ без грошей", прожити зовсім без фінансів не вийде, та й ніхто б нам цього не дозволив – економіка країни не на натуральному обміні будується.

Можливо, декого врятує часткова економія:

1. При оплаті витрат шукайте найбільш вигідні пропозиції. Наприклад, купуючи їжу, акцентуйте увагу на виборі магазину, а так само на товарах з низькою вартістю.

2. Постарайтеся знизити витрати, які не є обов'язковими.

3. Робіть все самі для того, щоб не платити гроші іншим. У деяких випадках, краще пройтися пішки або приготувати їжу самостійно, ніж платити за чужу працю.

Жити без грошей неможливо, тому вчіться їх добувати, як стародавні люди добували різні ресурси. Пам'ятайте: якщо ви будете активно заробляти, грамотно розподіляти фінанси і економити, то шанс появи скрутних ситуацій буде мінімальним.

А тепер – більше практики. Пересічному українському жителю, в якого має бути мінімальна зарплата аж 3200 гривень, на ці кошти треба прожити цілий місяць. Якщо конкретизувати, то, в основному, гроші за цей час потрібні на:

– оплату комунальних послуг (однокімнатна квартира приблизно "потягне" на 1000 гривень, а то й більше);

– харчі;

– одяг і взуття;

– проїзд;

– ліки;

– інше.

Якщо детальніше, то за найнеобхідніші медикаменти доведеться віддати не одну купюру із зображенням великого патріота української нації Тараса Шевченка. Для прикладу, якщо купувати чоботи чи зимовий светр – це теж, принаймні, потягне за тисячу з лишком.

На продукти, за статистикою, витрачається теж немало щодня. А днів таких в календарному місяці чимало.

А що робити, коли в сім'ї – троє, четверо і більше? Тож, виходить що й далі ростимуть борги за несплачені послуги, люди хворітимуть довше, старі поношені речі знову ставатимуть "новими". Крім цього, доведеться економити на маршрутних автобусах, овочах (не говорячи вже про фрукти).

Про витрати на дозвілля мова не йде взагалі, адже про розваги деякі українці вже забули давно.

Звідси висновок – економити немає на чому, та й немає, власне, за що…

Насамкінець можна сказати лише одне: жити ми по-новому не будемо, тож будемо виживати по-старому.

Підготувала

Орися ФІЛІПЧУК.

"Мовчать лише ті, в кого кишені… повні", – саме так звучала б дещо перефразована відповідь на назву роману з народного життя Івана Нечуя-Левицького "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" в сучасних реаліях. "Реве" (і то лишень мовчки) хіба що тільки згорьований від бідності народ, на нелегку долю якого щодня випадають якісь нові "сюрпризи".

Підготувала Орися ФІЛІПЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 702

Повідомлення в номер / "Курчат" і в січні рахують

02.02.2017

"Курчат" і в січні рахують...

В народі кажуть: "Курчат восени рахують", маючи на увазі, що осінь – найсприятливіша пора для підбиття підсумків зробленого впродовж року.

Однак з цього правила є виняток, який стосується преси: підсумок журналісти, як правило, підбивають в січні. Саме тоді поштовики повідомляють результати передплати і кількість "курчат", яких вдалося отримати. Тобто, рівень передплачених примірників того чи іншого видання і кількість його читачів.

У зв'язку з цим працівники редакції "Вістей Ковельщини" можуть бути задоволеними: читачів у них не поменшало, а порівняно з другим півріччям 2016-го – навіть побільшало. Це означає, що праця ковельських журналістів по-належному оцінена і загалом задовольняє мешканців міста і району, хоч, звичайно, потребує вдосконалення та осучаснення.

Безперечно, в досягнутому результаті – величезна заслуга колективу ковельських поштових зв'язківців, яких очолює Лариса Філіпчук. Більшість із них попрацювала на совість, розуміючи свою відповідальність перед земляками. Про це ми широко інформували читачів, пишучи про Дні передплатника в населених пунктах району, а одночасно знайомлячи людей з висококласними фахівцями своєї справи.

До них по праву належать працівники відділень зв'язку сіл Козлинич, Поворська, Уховецька, Дубового, Кричевич, Любитова, Брухович, Радошина, Колодяжного, Нового Мосира, Велицька, Арсенович, де не тільки зберегли минулорічний рівень передплати на "Вісті Ковельщини", а й "наростили" його – де більше, де менше, але крок вперед зробили. Це стосується й міських відділень зв'язку "Ковель-1", "Ковель-5", "Ковель-6", "Ковель-7".

З "плюсом" проти другого півріччя минулого року попрацювали в Облапах, Городищі, Старих Кошарах, Люблинці, Скулині, Білашеві, Сільці, у ВЗ “Ковель-8". За це хочемо щиро подякувати і листоношам, і начальникам відділень зв'язку, які розуміють важливість і велике значення друкованого слова для людей у непростих сьогоднішніх економічних й політичних умовах.

Велике "спасибі" – всім, хто допомагав зв'язківцям у їх нелегкій роботі – сільським і селищним головам, керівникам підприємств, установ, організацій, комерційних структур.

Щоправда, "курчат"-газет могло б бути більше, якби скрізь ставилися до роботи відповідально і з розумінням. На жаль, у відділеннях зв'язку "Ковель-2", "Ковель-4", Заріччя, Доротища, Голоб, Білина та деяких інших якщо й не пустили справу на самоплив, то, напевно, не надто нею переймалися. Бо як зрозуміти той факт, що в Голобах, про які "Вісті Ковельщини" пишуть чи не в кожному номері, зменшилась кількість передплатників "міськрайонки"? Люблять друкуватися на газетних шпальтах білинці, але в передплатній кампанії взяли не надто активну участь і трохи "змінусували" проти минулорічного рівня.

Сьогодні місцева преса в Україні переживає важкі часи. Так зване роздержавлення, яке їй нав'язали київські можновладці на догоду єврочиновникам, котрих хвилює найбільше власне благополуччя, а не доля української свободи слова, залишило засоби масової інформації без державної підтримки. Зайве говорити про те, що у час фінансової, економічної і політичної криз в країні, без такої підтримки більшість міських, міськрайонних і районних видань просто збанкрутують і припинять своє існування. Бо бути прибутковим підприємством, до чого закликають наші горе-реформатори редакції газет, в українських реаліях просто неможливо. Ринок реклами катастрофічно скоротився, інфляція не зменшується, ціни на послуги поліграфії і кошти зростають, то де вже тут говорити про якісь "рентабельність" і "окупність"?

Тому вся надія – на Вас, дорогі читачі й ділові партнери журналістів. Будемо разом – збережемо єдину на Ковельщині громадсько-політичну газету, вистоїмо у період нестабільності й непередбачуваності. На це й сподіваємося.

З повагою –

редакція газети

"Вісті Ковельщини".

НА ЗНІМКУ: директор Новомосирського будинку культури, читачка газети "Вісті Ковельщини" Валентина Штик. Вона активно сприяє сільським зв'язківцям у передплаті "міськрайонки", в якій часто друкуються матеріали про її земляків.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

В народі кажуть: "Курчат восени рахують", маючи на увазі, що осінь – найсприятливіша пора для підбиття підсумків зробленого впродовж року. Однак з цього правила є виняток, який стосується преси: підсумок журналісти, як правило, підбивають в січні. Саме тоді поштовики повідомляють результати передплати і кількість "курчат", яких вдалося отримати. Тобто, рівень передплачених примірників того чи іншого видання і кількість його читачів.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1495

Повідомлення в номер / Ветеран Яків Чуль – герой майбутньої телепередачі

02.02.2017

Ветеран Яків Чуль – герой майбутньої телепередачі

Звістка про те, що у село приїжджає бригада телеканалу "Інтер" блискавично облетіла село Ворону. То ж, коли приїхала машина знімальної групи до сільського клубу, місцеві жителі – і старші, і діти – оточили київських журналістів тісним колом.

Виявилося, що телевізійники завітали до Якова Потаповича Чуля, учасника Другої світової війни. Хоч сам ветеран повідомлення, що їдуть журналісти із столиці до нього, зустрів спокійно, а коли гості познайомились із ним, то навіть зауважив: "Навіщо стільки клопоту людям? І машину з Києва гнали. Я б і сам зміг би заїхати до телецентру – знати б тільки, куди".

Ось так біля сільського, щойно відкритого клубу, тележурналісти зі столиці розпочали свою роботу. Знайомились з жителями села, їхніми проблемами. Навіть старші дякували Якову Потаповичу за те, що в селі пожвавилось культурно-мистецьке життя.

Коли в радянські часи клуб збудували, багато років приміщення служило людям. Молодь збиралась на співанки і танці, ще й вистави ставили. На збори було куди зійтися. Але згодом замкнули клуб, приміщення довго дивилось на село вибитими вікнами, заростало бур'янами.

Так сталось і з приміщенням сільського магазину. І нині колись гарна добротна будівля стоїть забута в чагарниках. Ось і болить душа ветерана за змарновану людську працю. Не може зрозуміти, чому все валиться, чому лісом заростають колись родючі поля. Їздить до влади усіх рівнів, пише заяви з проханням допомогти відродити село. В Якова Чуля – ціла папка (том) різних листувань, відписок.

"Ось і добре, – говорить ветеран, – клуб в селі працює. Він мені не треба уже, а молодь хай має де відпочити".

І дійсно: приємно в клубі. Тепло, затишно, а головне – люди задоволені.

Війна не має строку давності, бо переможці завжди залишаються героями. І навіть коли їм сьогодні багато років, вони завжди поважні й красиві у свої зрілі літа. Так я думала, коли колишній солдат сидів перед мікрофоном і ділився спогадами. Хоч багато років пройшло з тих пір, але Яків Потапович чітко називає імена фронтових побратимів, пам'ятає кожну деталь. Згадує бойові дороги Білорусі, Латвії, Литви, Східної Прусії.

Гірка фронтова доля. Скільки людей загинуло, скількох побратимів поховав, сам не раз був поранений, але після госпіталю знову повертався у стрій. Себе ніколи не шкодував, бо твердо знав: треба. Боліли недоліковані рани, але більше боліло серце солдата за потоптану фашистами землю, за зруйновані міста і села.

Уважно слухали посивілого ветерана столичні журналісти, дивуючись блискучій пам'яті. Ми ніби ще раз пройшли і пережили миті його життя. Хоч це була не зовсім розповідь, а ніби хвилюючі епізоди цікавого фільму про війну, участь у ній Якова Потаповича. Його багаточисельні нагороди самі говорили про себе й ніби підтверджували сказане.

…В далекому 1944 році кілька місяців тривали бої за Ковель. Польовий військкомат покликав сільських хлопців на фронт, а з ними – і Якова Чуля. Правда, зразу на фронт не потрапив – довелося "скуштувати" смаку жорстокого життя Татіщевських таборів. У них не тільки було погане харчування (якщо його можна назвати так), але й постійне приниження. Далі був фронт – жорстокий, важкий, смертельний. Все пережив солдат, але вижив.

Повернувся додому, а тут…

"Довелося жити в землянці, тричі будувався, – згадує Яків Потапович. – Тяжко працювали. Але виживали якось. Рік за роком ставало краще. Відбудували село, побудували школу, клуб, магазин. Молоді були, здорові, не відчували втоми, бо знали: все – для нас, дітей наших, онуків".

З плином часу рідшають ряди ветеранів, давно пішли у Вічність бойові побратими фронтовика. Ніби й непогано живе Яків Потапович: затишно й тепло в його хатині, не забувають діти, онуки. Але не такий характер ветерана, щоб жити спокійно: "воює" і нині з безвідповідальними чиновниками.

Болять колишньому солдату теперішні негаразди. Не раз задумується над тим, чому, коли пройшло стільки років по війні, життя сталов дечому гіршим? Чому немає безкоштовного медичного лікування, чому молодий хлопчина-шофер відмовляє ветерану в безплатному проїзді, чому стоїть занедбаний магазин, а для того, щоб купити необхідне, треба йти до якоїсь хати або їхати до Ковеля?

Навіть у ту хвилину, коли ми були в хаті Якова Потаповича, йому подзвонила односельчанка і попросила, щоб хтось привіз в село електролампочки.

Але чи не найбільше хвилюють колишнього солдата події на Сході.

"Україна зазнала, – говорить Яків Потапович, – чи не найбільших втрат у Другій світовій війні, то чому сьогодні гинуть наші солдати? Кому потрібна війна?"

Журналісти "Інтера" були дуже задоволені зустріччю з Яковом Потаповичем, приємно вражені його енергією, неспокоєм. Впродовж усієї зустрічі він не скаржився на своє життя, не казав, що йому було важко, не вимагав до себе надзвичайної уваги.

Гості із столиці приязно спілкувалися із жителями села, та й саме село сподобалось їм. Журналісти пообіцяли створити документальний фільм про, як вони сказали, "Героя війни".

Так, життєва доля подарувала Якову Чулю багато випробувань. Але він, пройшовши все, зберіг найвищі якості людини – чесність, справедливість, доброту і віру. Віру в те, що його почують і зроблять усе, аби в селі життя стало кращим.

А мені хочеться подякувати Якову Потаповичу за прожиті роки, за мужність і мудрість, за віру, з якою він іде життєвим шляхом.

Хай Бог боронить ветерана від усього поганого, додає здоров'я, продовжує роки життя!

Валентина СІЧКАР,

голова районної ветеранської організації.

НА ЗНІМКУ: ветеран війни і праці Яків Потапович ЧУЛЬ із села Ворони.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Валентина СІЧКАР.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 932