Із захмареного, низького, свинцем налитого неба падав лапатий мокрий сніг. Все навкруги було заліплено білим.  Дроти електричних ліній під його вагою  попрогинались додолу, майже дістаючи верховіть дерев, що стояли із низько нагнутим гіллям. На вулицях не було ані машин, ані людей — як у відомому шлягері вісімдесятих: "Завіруха, мятєль завіруха, на дваре ні машин, ні людей…". Лише подеколи  з'являвся самотній перехожий, але й той намагався швидше чкурнути до свого затишного обійстя. 

Лишень одного чоловіка це ніяк не бентежило (так принаймні здавалось): він стояв посеред вулиці й усміхався сам до себе. Він був щасливим. Зі щасливими так буває —  вони пос-міхаються до себе без видимих на те  причин,  навіть тоді, коли згори ліпить  лапатий мокрий сніг. А в "Ангола" було на те аж дві причини. Перша — він повернувся із тої війни. Друга — повернувся цілий та неушкоджений,  навіть  без подряпин. Тільки душа роз-дерта та розтерзана, але цього ж не видно. Видно лиш, що стоїть собі дивак посеред вулиці й усміхається. 

Отак стояв вже майже годину, весь білий від снігу, ніби, направду, великий білий Янгол. Хоча в буденному житті "Ангол" був зовсім не схожим на ангела, а чому він отримав таке псевдо, й сам не знав. На вигляд був  кремезним, то навіть якби й крила були, все одно не був би схожим. Мабуть, за добрі сині очі та щире серце дістав таке псевдо. Скоріш за все. Про це навіть говорила якось одна його знайома.  

"Ангол" ще раз усміхнувся. Скільком-то жінкам ті сині очі та щире добре серце голову запаморочили. Марії, його коханій жінці, також через очі в душу запав. Щоправда, не так і довго тішилась Марія тими волошковими очима. Якихось півроку вистачило для втіхи, а далі …й згадувати не хочеться. Далі потрібні були гроші, авто, будинки. А звідки вони візьмуться в "Ангола"? Він зроду таким не переймався. А тепер, коли розміняв шостий десяток, то й поготів. Тому і пішла від нього Марія. 

Дурепа!  Однаково самісінька лишилась. І "Ангол" сам. Кому від того добре, якщо він її все одно кохає, а вона, певно, також?  "Ангол" сумно всміхнувся від думки, що, як не дивно, але саме Марія й подібна до янголятка. Їй би ще крила, то й полетіла б… Але хто їй ті крила дасть?! Хіба мітлу. 

Уявивши Марію на мітлі, "Ангол" вголос розсміявся з дотепного  порівняння. Як йшла вже геть, то так дверима грюкнула, що кіт Маркіз телепнувся  із підвіконня на стіл і перекинув полив'яну кварту з молоком. З перекинутої кварти воно збігло на стіл і потекло на фарбовану підлогу. "Як моє щастя…", — подумав тоді "Ангол". 

"Щастя" втекло в сусіднє місто. Мало що не на мітлі полетіло, а він однаково чекав її… і кохав. Та хай вже з тим коханням, якось воно буде, і все налагодиться. У це дуже вже хотілося  вірити... 

Отак і стояв чоловік посеред вулиці, щасливий, що живий. Якби запитати в нього, чи був на війні героєм, він би дуже здивувався цьому запитанню. Ніколи про це не думав. Думав, аби лиш вижити і перемогти ворога. Завжди зберігав спокій і витримку, ніколи не втрачав глузду, може, тому й повернувся цілим, а, може, тому, що "Ангол"? Хто його знає. Хоча під час одного короткого мінометного обстрілу якась сила вирвала його з окопу, і він зопалу побіг вперед, перечепився, добряче гепнувся і… прийшов до тями. Щось таки врятувало. Може, справді, Янгол-охоронець?

Якби зараз,  ось у цю хвилину, хтось підійшов до "Ангола" й запитав, як той тепер живе, ото  би вже понарозказував про своє теперішнє життя! І про те, що за останні роки мало що змінилось на краще, і про наївні сподівання на швидке закінчення війни, яке  легковажно обіцяв президент, і про економіку, і про робочі місця, і про євроінтеграцію, і про Крим.  

Зрештою, і про те, чому досі ніхто не відповів за вбивства на Майдані, й за криваві котли під Іловайськом та Дебальцевим та ще багато про що... І, насамкінець, про неспроможність чинних керманичів збудувати чесну, демократичну, правову, заможну країну. І чи здатні ті керманичі самі бути такими. Хоча в тому, що вони здатні бути заможними і непомірно збільшувати свої статки, коли нація дедалі бідніє,  жодних сумнівів не мав. Отак би він сказав… Якби хто запитав... 

Тим часом, вулицею швидкою ходою йшов якийсь чоловік. Вже минаючи "Ангола", на хвильку зупинився, обернувся. "Ангол" впізнав сусіда Василя. Той теж його впізнав. Підійшов. Не запитав — ствердив: "Повернувся!". "Ангол"  кивнув головою. " Як живеться, сусіде?" — поцікавився той. "Та добре живеться, — відповів "Ангол" — Бачиш, живий…".

Ігор  ВЕРЧУК ("Скеля").

Із захмареного, низького, свинцем налитого неба падав лапатий мокрий сніг. Все навкруги було заліплено білим.  Дроти електричних ліній під його вагою  попрогинались додолу, майже дістаючи верховіть дерев, що стояли із низько нагнутим гіллям. На вулицях не було ані машин, ані людей — як у відомому шлягері вісімдесятих: "Завіруха, мятєль завіруха, на дваре ні машин, ні людей…". 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 775

З часів далекого матріархату чоловіки ставилися до жінки, як до богині — ясної зорі. І не дивно! Адже вона була хранительницею вогню, берегинею роду та домівки, народжувала нове життя. Кожен чоловік намагався захистити свою богиню, клявся у вірності і був щасливий від її усмішки та поради.

Не помилюсь, коли скажу, що такою ясною зорею на ковельському небосхилі є Валентина Олександрівна Романчук (на знімку). Її усмішка зігріє ваше серце. Її голос — це пісня  ніжнотонна солов'їна. А її мудрість — це справжня скарбниця із тайними печатями.

В бурхливому сесійному залі не раз буває, коли на гребінь емоцій зриваються гарячі голови, безпідставно критикуючи “неправильно” розписані ходи у лабіринтах бюджету. А Валентина Олександрівна встає усміхненою  зорею над залом і лагідно та переконливо вгамовує розбурхані пристрасті. Як їй це вдається? Все просто — на її боці професійність, знання справи та чесність.

До неї сьогодні завітав у гості золотий ювілей, коли її  краса, талант, вишукана жіночність сяють найяскравіше.

А де ж зійшла її ясна зоря?

Народилася Валентина Романчук у  селі Білашеві Ковельського району серед садів квітучих та лісів зелених. Купало її дівочу вроду дивне, з цілющою водою, озеро Янівка.

З дитинства маленька Валя була розумницею на ціле село, і навчалася гарно. А згодом із "відзнакою" закінчила Львівський фінансовий технікум. Їй як сумлінній працівниці довіряли різні відповідальні посади.

Трудовий шлях розпочала у Луцькому райфінвідділі на посаді заступника головного бухгалтера. Із 1985 року — ревізор-інспектор по бюджету, заступник бухгалтера Ковельського райфінвідділу, заступник завідувача Ковельського міського фінансового відділу.

У 2002 році переведена на посаду начальника фінансового управління, де беззмінно трудиться і в даний час. Без відриву від виробництва закінчила Тернопільський інститут народного господарства.

Є люди, які на посаді просто виконують свої обов'язки, не виходячи за рамки інструкцій.

Валентині Романчук такий стиль роботи  не по душі. Вона, справді, як зірка, своїми променями освітлює міські проблеми  освіти, комуналки, медицини, культури, і старається туди направити кошти. І до неї прислухаються, її поважають.

Ковельчани мають дякувати Богу за те, що біля фінансового "керма" стоїть успішний менеджер нового типу  Валентина Романчук. І заслужено вона удостоєна Почесної грамоти Міністерства фінансів України. Має грамоти і подяки обласного рівня, і неодноразово —  міського голови.

Знаю, що добрим словом про Валентину Олександрівну відгукується міський голова Олег Кіндер, а з ним його заступники та начальники управлінь. А яка оцінка від колег по праці?

О, то ціла пісня: "гарна", "мила", "приємно працювати", "порадить, розрадить", "вміє "вибивати" дотації і субвенції для міста", "молодчина" і т. д., і т. п.

А чи нема гордині і чи друзів  шанує?

Надія Мизовець безапеляційно заявляє: "У неї друзі не  за посадами, а від душі. Вона — найсильніший фінансист в області, і я дякую Богу, що маю таку подругу". 

Можливо, Валентина Романчук  тільки однією роботою живе?

Ні, шановний читачу, життя її наповнене цікавим змістом. Любить ліс, вміє збирати гриби. Є вільний час — в'язання до душі. А ще у неї гарна дача, а там — унікальні помідори, пишний перець і заморська солодка цибуля. І як годиться богині-зорі,  пісні   чарують її тонку душу.

Чоловік і все сімейство підтримують її і люблять, а шестирічна щебетуха онуця Аня — то найбільша радість. Матуся гордиться й донею.

Одягає золоті ювілейні шати невловимий час. Оглянешся, а де ж оте життя? Як одна мить пролетіло.  Але запам'ятайте, Валентино Олександрівно, що в миті тій спресовано багато добрих справ. Заради цього і живе людина на Землі.

…Побутує  давня легенда. Вийшло Сонечко ранкове на небо і зорю ясну побачило. Закохалося до безтями і захотіло спіймати. А зоря ранкова на землю впала і розсипалася росою срібною по всій  траві. Тоді Сонце свої промені на землю кинуло. А  росинки — мов би парою стали, в небо злетіли, і на хмаринки сіли, і вдалину  полетіли. То ж, шановна наша, мила Олександрівно, хай не догонять Вас хмаринки смутку. Залишайся юною, ясночолою зіронькою.

А доки писалося, то й Муза з'явилася,  поетичні рядки подарувала.

Валентині Романчук

Сія зоря на небосхилі ясна,

Промінчик ллється у засмучені серця.

Коли з тобою ми, ця мить прекрасна,

Бо доброта твоя — від мами і  Творця.

Ти любиш пісню, своє село і місто,

Красу неповторну волинської природи.

Твоє життя наповнене високим змістом —

Служити людям, і не заради нагороди.

Стають у стрій фінансові рядки.

Вони солісти у оркестрі, а ти —

маестро.

Симфонію бюджету ти 

граєш залюбки

Без таємниць. Прозоро.

Вміло. Чесно.

Ввібралась в золото твоя

ясна зоря,

А ти така вся осяйна, юна.

І хай хвилюються фінансові моря.

Неси в душі, завжди, весняні вруна!

Анатолій СЕМЕНЮК.

З часів далекого матріархату чоловіки ставилися до жінки, як до богині — ясної зорі. І не дивно! Адже вона була хранительницею вогню, берегинею роду та домівки, народжувала нове життя. Кожен чоловік намагався захистити свою богиню, клявся у вірності і був щасливий від її усмішки та поради.

Не помилюсь, коли скажу, що такою ясною зорею на ковельському небосхилі є Валентина Олександрівна Романчук (на знімку). 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1143

Вже 50 років ділять навпіл радощі й печалі, зустрічаючи кожен новий день ковельчани Анатолій та Галина САХАРУКИ.

Секретом свого сімейного щастя чоловік й дружина називають взаєморозуміння, без якого, як кажуть, не може існувати міцний шлюб. А ще говорять, що палке щире почуття закоханості, яке з часом переросло в повагу, не покидає їх і тепер. 

«Мені інколи здається, ніби я заново полюбив, полюбив ще міцніше, ніж тоді, в молодості, коли доля звела мене із моєю Галиною», — каже, не приховуючи своїх справжніх емоцій, Анатолій Микитович. 

В своїй другій половинці, яка гармонійно вже стільки років його доповнює, чоловік вбачає не тільки люблячу дружину та берегиню сімейного вогнища. Вона замінила йому матір (померла, на жаль, коли той був ще малим, а батько віддав хлопця до інтернату).

Тож пан Анатолій, так би мовити, добре «загартований» життям, яке довелось побачити дитині-сироті. Та досить про сумне... 

«Як і в кожній родині, були й в нас всілякі дрібні негаразди та непорозуміння. Та чоловік завжди все вміло згладжував, навіть сварку переводив у жарт», — говорить Галина Євдокимівна нині. 

Із самого початку подружжя було одним цілим, разом переживали те, що го-тувала для них доля. Після одруження довгий час поневірялись по квартирах, знімаючи житло (оскільки власного ще тоді не мали). Тулилися один до одного, душа до душі в тісних кімнатках, до діток, яких невдовзі послав Господь, працювали на швейній фабриці. Та ні на що не нарікали, бо знали, що не все дається одразу. Треба зачекати трохи. 

Не зчулись, як і роки пролетіли, сини-соколи Олег та Віктор повиростали, порозлітались із батьківської домівки. 

Віктор невдовзі почав будувати своє життя в Рівному, Олег жив із сім'єю в Санкт-Петербурзі. Та коли маленькій Галинці (названій на честь бабусі) виповнилось 7 років, дідусь забрав її до Ковеля. До речі, і у Віктора — син Анатолій. 

3 трепетом, щирістю і повагою розповідає про найкращих у світі «других» тата й маму, які дали їй гарну путівку в життя, внучка Галина, яка працює викладачем в медичному коледжі. Нещодавно її супут-ником став коханий Микола. 

«Дідусь та бабуся є для мене взірцем у всьому. Адже вони мене ростили й виховували, вчили бути мудрою, доброзичливою, справедливою», — ділиться в розмові із журналістами вона. 

І в перший клас свою улюбленицю вели Анатолій Микитович та Галина Євдокимівна, і на дитячі ранки в школу постійно ходили, і на випускному вечорі поряд були із нею... Ці миттєвості життя, мудрі настанови старших назавжди залишаться в пам'яті дівчини. 

«Та й поїздки на дачу на дідусевому «Москвичі», на велосипедах не забуду ніколи», — продовжує далі вихованка старших Сахаруків, в яку пан Анатолій і пані Галина вклали всю любов.

Своїх рідних Галина називає справ-жніми «живчиками». Адже, будучи на заслуженому відпочинку, вони не можуть всидіти без діла. Голову сімейства Анатолія Сахарука всі знають як вмілого са-довода-городника. Вже він навіть розсаду на вікні посіяти встиг, тепер люб'язно ділиться хазяйськими рецептами із іншими.  

Для себе черпає корисну й потрібну інформацію із газети «Вісті Ковельщини», з якою вже давно това-ришує, та інших джерел. 

А ще чоловік — гарний кулінар. Особливо вдало в нього виходить приготування м'ясних страв.

Жінка у  вільний час любить щось викроїти, пошити, почастувати господаря (і не тільки) всілякими смаколиками.

«Всі домашні питання вирішуємо обов'язково вдвох, та остаточне слово — за мною», — зауважує Галина Євдокимівна.

Подружжя Сахаруків завжди радо приймає в себе гостей, друзів чи просто знайомих. Гарно відгукуються про «золотих»  ювілярів колишні сусіди по квартирі, заодно сусіди по дачі і куми.                                                                                                        

«Вони для нас, як брат із сестрою», — каже кума Валентина Андріївна.           

Тож, з роси і води Вам, шановні Анатолію Микитовичу та Галино Євдокимівно!

Хай доля барвистим рушником стелиться й надалі, даруючи міцне здоров'я Вам і Вашим рідним, хай щастям та радістю повниться кожен новий день, а в домі панують злагода і добробут!

Оксана МОРОЗ.

НА ЗНІМКУ: подружжя САХАРУКІВ — Анатолій та Галина 50 років тому.

Фото 

з домашнього архіву.

Вже 50 років ділять навпіл радощі й печалі, зустрічаючи кожен новий день ковельчани Анатолій та Галина САХАРУКИ.

Секретом свого сімейного щастя чоловік й дружина називають взаєморозуміння, без якого, як кажуть, не може існувати міцний шлюб. А ще говорять, що палке щире почуття закоханості, яке з часом переросло в повагу, не покидає їх і тепер. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 944

15 лютого в школі І-ІІІ ступенів с. Старих Кошар урочисто відзначили День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Тематичний захід мав назву "Ціна чужої біди". Його учасники говорили про десятиліття радянсько-афганської війни, яка невгамовним болем відгукується в наших серцях, про жахливі наслідки того кровопролиття.

Перед присутніми виступив шанований гість  – ветеран- “афганець” Володимир Семенюк, який нагороджений орденом Червоної Зірки.

Володимир Андрійович – один із чотирьох випускників школи, яким судилося виконувати  інтернаціональний обов'язок в далекому Афганістані із своїми побратимами, серед яких – В. Г. Борисюк, М. П. Федосюк, А. С. Бідун.

Життєва стежина очевидця тих страшних подій звичайна: школа, навчання в техшколі ДТСААФ, здобуття спеціальності водія-механіка.

18-літнім юнаком його призвали до лав Радянської армії. Спочатку була учбова частина, потім – переліт в Афганістан і обов'язок охороняти стратегічні об'єкти на перевалі Саланг.

Участь в бойових діях закінчилась радістю повернення додому, де чекала мирна праця на рідній землі. 

Володимир Семенюк розповів, що часто згадує бої, обличчя товаришів, підтримує зв'язки із ними. Поважний гість зазначив: "Найвищою нагородою для тих, хто повернувся додому, є життя, а для загиблих – пам'ять".

Тих, чиї життя забрала пекельна війна, присутні вшанували хвилиною мовчання.

Людмила КОВАЛЬЧУК, 

директор ЗОШ І-ІІІ ступенів 

с. Старих Кошар.

НА ЗНІМКУ: під час тематичного заходу.

Фото з архіву навчального закладу.

15 лютого в школі І-ІІІ ступенів с. Старих Кошар урочисто відзначили День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Тематичний захід мав назву "Ціна чужої біди". Його учасники говорили про десятиліття радянсько-афганської війни, яка невгамовним болем відгукується в наших серцях, про жахливі наслідки того кровопролиття.

директор ЗОШ І-ІІІ ступенів с. Старих Кошар.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1140

Із Майдану  –

в зону АТО

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1074

Напевно, всім нам відома така проста істина: де б ти не був, скільки років не прожив, завжди тебе манить край, де ти виріс, вчився, набирався життєвої мудрості, творив добро, цінував справжню людську дружбу. Вертаєшся туди, бо там – твоє коріння.

Через 46 років я повернулася у своє рідне селище Голоби. Багато чого змінилося в ньому за цей період, а також змінилися і ми. Мені довелося звикати до інших умов життя, налагоджувати стосунки з односельчанами, знайомитися з новими людьми, хоча це не так просто.

Я часто навідуюся до нашої бібліотеки, тому що люблю літературу. Одного разу я познайомилася там з Валентиною Іванівною Остапчук. І відразу пройнялася симпатією до цієї жінки. Ми знайшли спільну мову, адже обидві любимо читати, це нас поріднило. Тепер часто зустрічаємось на різних заходах у селищі і навіть  за його межами.

Великим здивуванням для мене стала звістка, що Валентина Іванівна пише книги – такі,  як "Дорогами життя" і "На перехрестях долі". Пише легко і цікаво. 

Її новели, нариси, оповідання –  про людей, які живуть і трудяться поряд, яких їй довелось зустріти на життєвих дорогах, про події, які відбуваються навколо. Разом із своїми героями вона готова ділити радощі і печалі, радити, вірити й прощати, вчити розпізнавати добро та  зло.  Це – жінка з відкритим серцем,  доброю душею, з мудрим поглядом на життя.

Спілкуючись, відчуваєш її сильну внутрішню енергію, яка теплою хвилею обволікає міцно тебе.

З Валентиною Іванівною ми знову побесідували нещодавно в бібліотеці, серед її літературного багатства. Випала нагода взяти коротеньке інтерв'ю. 

– Ви родом з прекрасного козацького міста Черкас. Яким був Ваш шлях на Волинь?

– Вся моя свідома юність пройшла у читанні і мріях про Лесин край. Після закінчення педагогічного училища я опинилась в обіймах волинської природи. Працювала в семи населених пунктах. Всюди лишилися друзі, знайомі, колеги. Донині згадую свою Черкащину і все, що пов'язане з нею. 

Не забуваю рідну землю, де народилась. Ось і цього разу їздила на храмове свято Михайла. Зібралась майже вся родина, було приємно побачитись, поспілкуватись. Насамперед, відвідала святе місце – кладовище, уклонилась всім рідним могилам, серед яких –  і матусина.

– Як часто приїжджають до Вас діти, онуки?

– Бог дав нам з чоловіком дві доньки та сина. Я пишаюся ними. Вони гарні, порядні люди. З самого дитинства ми намагалися вкласти у їх душі щось світле, людське. Сьогодні я в самотності  (пройшло вже чимало років із дня смерті мого чоловіка). Та з гордістю пожинаю результати нашої важкої виховної праці та втішена ними.

Щодо онуків, то їх шестеро. Усі вони в різних кінцях світу, там, де доля дозволила звити свої сімейні гніздечка. Я до них, по можливості, їду. Тільки до Нью-Йорка ніяк не можу добратися. Там живе і працює онучка Ірина. Вона раз в рік до нас приїжджає. Це – велика сімейна радість.

Зазвичай, наша родина зустрічається на свята та дні народження. 

Я щаслива тим, що дочекалася четвертого покоління, тішуся правнучком Вітюньою.

– Нині Ви на заслуженому відпочинку. Чи з'явилося більше вільного часу?

– Голоби є моєю другою домівкою, саме у цій землі пуповини моїх дітей. 

Я намагаюся брати активну участь у громадському житті селища, оскільки маю життєву позицію і радо ділюся набутим досвідом. 

Також виконую обов'язки секретаря ветеранської організації.  Часто буваю на масових заходах для ветеранів. А про цікаві зустрічі з людьми і про їхні спогади я пишу нариси до газети. Одним словом, намагаюся жити дружно і мирно як із сусідом, так і з кожним. Чого й бажаю всім, особливо у цей час.

 А я, в свою чергу, від душі хочу побажати Валентині Іванівні радісних і щасливих днів, міцного здоров'я, невичерпної енергії та наснаги у всіх її хороших справах.

Нехай у Вашій родині завжди панують мир, спокій й злагода!

Валентина БЕРЕЖНА. 

смт Голоби.

НА ЗНІМКУ: Валентина ОСТАПЧУК (ліворуч).

Фото з архіву автора.

Напевно, всім нам відома така проста істина: де б ти не був, скільки років не прожив, завжди тебе манить край, де ти виріс, вчився, набирався життєвої мудрості, творив добро, цінував справжню людську дружбу. Вертаєшся туди, бо там – твоє коріння.

Валентина БЕРЕЖНА. 

смт Голоби.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 800

У вересні 2015 р. у Будинку ветеранів відбулась звітно-виборна конференція Ковельської МГО "Захист дітей війни".

"Діти війни"… Це покоління людей, які пройшли лихоліття війни. Нам зараз 68-88 літ, маємо статус ветеранів праці, трудовий стаж не менше 40-50 років. До нас, “дітей війни”, старість підкралася, не привітавшись, а молодість відходить, не попрощавшись. Сьогодні такий час, що дорогу потрібно відкривати молодим, яким довіряють. Отож, головою МГО "Захист дітей війни" обрали Віру Чосік, заступником – Бориса Трикопу.

"Діти війни" залишилися поза Законом України "Про соціальний захист дітей війни", хоча Закон не був відмінений. Трудно людям. Ми за свою пенсію не можемо забезпечити нормальне харчування і лікування. Та  часточка добавки до пенсії "дітям війни" є фактично не пільгою, а лише частковою компенсацією.

"Дітям війни" уже немає коли чекати змін на краще. Більшість із нас, відходить у Вічність, не побачивши правди і справедливості у рідній Україні.

До нас, у Будинок ветеранів, приходять люди зі своїми проблемами. А їх так багато! Ми просимо, зокрема, щоб роз'яснили методику нарахування плати  за електропостачання і газопостачання.

Як проходить нарахування проплати за використану електроенергію і газ, де встановлені лічильники?

Показники використаної електроенергії "знімають" 15-16 числа кожного місяця, а з 15 по 30 іде середнє нарахування для оплати. Чому нам треба платити з мізерних пенсій за "накрутку"?

Така сама ситуація і з газом. Для чого встановлювали лічильники?

Поясніть, будь ласка!

За дорученням координаційної ради "Захист дітей війни" –

                 Олександра БАЛЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1159

Життя довжиною 

у дев'ять десятиріч

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 883

Життя довжиною 

у дев'ять десятиріч

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 702

Нещодавно гостями нашого міста були посланці краківської кіностудії "Фільм Арт Продакшн" (Республіка Польща) кінорежисер Ельвіра Нєвєра та її чоловік, оператор Пьотр Росоловський. Вони прибули в Ковель, щоб приступити до зйомок документального фільму "Принц і Дибук", що його присвячує їхня студія землякові ковельчан, видатному польському кінорежисеру Міхалу Вашинському.

— Справжнє прізвище героя нашої майбутньої стрічки Мойсей Вакс, — розповіла пані Ельвіра.  — Народився він у Ковелі 29 вересня 1904 року в єврейській родині Петра та Цецилії Ваксів (на знімку), котра в той час проживала  по вул. Луцькій, 26.

– Незвичайною була доля здібного ковельського хлопця, — продовжила свою розповідь Е. Нєвєра. — У буремному 1919 році Мойсей опиняється в Києві, де стає учнем акторської школи, котрою керувала польська актриса-емігрантка Софія Висоцька. Паралельно  здобував середню освіту.

А вже в 1921 році він повертається в Польщу, яка стала незалежною державою, і за рекомендацією С. Висоцької його приймають на роботу в щойно створену першу столичну кіностудію. Через дванадцять місяців дебютує як актор у фільмі "Ревність" згаданої студії. Пізніше трудиться волонтером-асистентом кількох популярних тоді німецьких кінорежисерів у Берліні, опановує необхідні знання і досвід в їх польських колег, виявляє неабиякі здібності.

Затим, працюючи вже самостійно, створив десятки  фільмів, що здобули  визнання у глядачів, принесли великі касові збори, проклали шлях на європейські ринки.

Надзвичайним був ажіотаж навколо знятих ним картин "Знахор", "Професор Вільчур", а також фільму "Дибук" на єврейську релігійну тематику. Відвідувачі кіносеансів наочно переконувалися, що працював над ними не просто хороший режисер, а справжній художник.

З початком німецько-польської війни 1939 року Міхал Вашинський евакуюється в місто Білосток. У 1941 році вступає капралом до Війська Польського, що його організовував на території СРСР генерал Владислав Андерс. Невдовзі талановитий режисер був призначений керівником кіностудії при цьому війську (на знімку праворуч — М. Вашинський і генерал Владислав Андерс, готував репортажі про навчання і будні солдатів, які збирались вступати в двобій з фашистами.

У 1942 році Військо Польське залишає територію СРСР, вирушаючи на Близький Схід — в Іран та Ірак. Одним із найбільших здобутків, очолюваного тоді М. Вашинським колективу кіноматографістів і його особисто, був  документальний фільм про героїзм і мужність польських солдатів, проявлені в запеклих боях з німецькими окупантами під італійським містом Монте Кассіно.

Демобілізувавшись з лав війська, М. Вашинський залишається проживати в Римі, налагоджує втрачені творчі зв'язки з кіномитцями Голлівуду, знімає телевізійні фільми. Знайомиться, а потім одружується з італійською княгинею Дефрассо.

Представляючись  її друзям і знайомим, називає себе польським князем, наближеним до королівської родини Польщі, що постраждав від більшовиків. Роз'їжджає вузькими римськими вулицями на дорогому авто з князівськими коронами на дверцях. Мешкає в триповерховій віллі в найвишуканішому районі Риму. Колекціонує дорогі картини, меблі.

Встановивши ділові контакти з голлівудською кіностудією, що займалась реалізацією своїх фільмів в Іспанії, М. Вашинський теж переїжджає в цю країну. Співпрацює з такими зірками світового кіно, як Софі Лорен, Клавдія Кардінале, Ава Гарднер, Грегорі Пек, прославленим режисером Вітторіо де  Сіка та ін. Там же, в Іспанії, раптово помирає під час урочистої вечері, на якій обговорювались фінансові проблеми, пов'язані із зйомками його чергової картини. Родич перевіз тіло померлого режисера в Рим, де й він був похований.

— Тож нашій кіностудії, — сказала пані Е. Нєвєра, —  та її продюсеру Малгожаті Захарко хочеться зробити все, щоб ім'я цієї видатної особистості, котра прославила кіноіндустрію Польщі, не залишилось поза кадром людської пам'яті. Вважаю, що не буде марним й пошук слідів  родини в Ковелі.

Чималу допомогу у цій справі польським гостям надала невтомна дослідниця історії єврейської общини Ковеля, вчителька ЗОШ № 5 Олена Пашук. Плідним було їхнє спілкування з найстарішим представником нинішньої єврейської громади міста, інвалідом Другої світової війни Борисом Герштейном. 

Разом вони відвідали територію колишнього єврейського цвинтаря на вулиці Володимирській, а також приміщення колишньої синагоги по вулиці Незалежності.

Гнат ОЛЬХОВИЧ.

НА ЗНІМКАХ: наш земляк Міхал Вашинський (Мойсей Вакс) у колі кіномитців; Ковель довоєнний.

Фото з архіву кіностудії 

"Фільм Арт Продакшн".

Нещодавно гостями нашого міста були посланці краківської кіностудії "Фільм Арт Продакшн" (Республіка Польща) кінорежисер Ельвіра Нєвєра та її чоловік, оператор Пьотр Росоловський. Вони прибули в Ковель, щоб приступити до зйомок документального фільму "Принц і Дибук", що його присвячує їхня студія землякові ковельчан, видатному польському кінорежисеру Міхалу Вашинському.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 2615