Кохання.. Хто пізнав його, той щасливий, а іноді й нещасний. Як співається  в пісні, хто в любові не знається, той горя не знає…

Степан Васильович, статний, розумний, комунікабельний, піднесений крилами благодатного кохання, досяг у своїй кар’єрі висот місцевого значення. Олена була сенсом його життя. Щоб завоювати її прихильність, він намагався  бути кращим за всіх в поведінці, зовнішності та в інтелекті. Йому це вдалося. 

Побралися. Потекла ріка сімейного буття в омріяне щасливе море. Завжди спішив додому, допомагав по господарству і в закоханих обіймах шепотів: «Ти моє сонечко, квіточка,  найгарніша в світі!». «Сонечко-квіточка»  відповідала взаємністю.

Не раз, бувало, потрапляв під перехресний «обстріл» жінок  і звабниць. Не звертав уваги на їх компліменти, стосунки, погляди, оголені стрункі ніжки. Степан Васильович був закоханий, як йому здавалося, раз і назавжди.

Але неждано-негадано захворіла Олена. Як сніг на голову серед літа: хвороба важка — прикутість до ліжка. Старався розрадити біду посиленою увагою, вишукував найдієвіші ліки – все марно.

Чималий проміжок часу пролетів у космічнім просторі. Все частіше задумувався про виклик долі. Чому цю гірку чашу він має випити до дна?  За які гріхи? Все більше давав знати потяг до інтимної близькості. Тепер на спокусливі погляди став дивитись по-іншому. 

Леся, давня знайома Степана Васильовича, впала в  око. То бісики звабні пустить, то слово миле проспіває, ненароком руки торкнеться. Ці стріли Амура впевнено заповнювали вільні комірки серця. З’явилася нав’язлива думка, яка все більше свердлила мозок: «Дружина хвора – це так. Шкода її. Але ж я маю право на хвилини чоловічого щастя…».

l

Це сталося випадково.

—Степане Васильовичу, не підкинете додому? Так треба, так треба! Вік вдячна буду, — прощебетала Леся одного дня  під вечір.

—Чому б і  ні? Це ж по дорозі, і мені веселіше.

—Я чула, що ваша дружина хвора?

—Куди від цього дінешся? Таку долю Бог послав.

—Не знаю, чи Бог, але всі маємо пройти тернистими шляхами, перетерпіти болі і надіятись  на сонячно-радісні дні. Мабуть, не буває людини, в якої не було б тих чи інших проблем.

—Ви праві, Лесю. Так недосконало влаштоване наше буття-життя.

Ось і  приїхали…

—Не  знаю, чим вам і  віддячити?

Степан Васильович не зчувся, як на щоці метеликом затріпотів ніжний дотик губ Лесі. Серце затремтіло, як пташка, що потрапила в сільце. Вночі майже не спав. Перед ним  стояв усміхнений образ щебетухи Лесі. Її голос розсипався веселими дзвіночками.

І знову ота нав’язлива думка: «Я ж маю право на щастя».

Ні, він не забув про Олену. Вважав святим обов’язком доглядати її. Його душа була заповнена християнським милосердям. 

Тому зовні все було, як завжди. Але не секрет, що  кожна жінка —тонка психологиня, яка завжди відчуває зміни в поведінці тих, хто навколо неї.

—Степане, ти останнім часом став якийсь холодніший, погляд відводиш.  У тебе хтось є? Ти не соромся, я пробачу. Це ж я винна, що не даю тобі того, що ти хотів, — якось мовила дружина. 

Степан Васильович мовчав. Що тут скажеш? Тим часом красуня Леся оволоділа  всім його єством. Тепер він шукав зустрічей з нею. І знаходив.

l

Якось сталася оказія, з якої  знайомі посміялися, але яка засвідчила палку закоханість Лесі. Степана запросили на корпоратив на віддалену від міста дачу, щоб менше невсипуще око бачило. Він попередив Олену, але Лесю чомусь ні. Святкове дійство вдалося  — збуджуючі напої, смачні наїдки, танці, гумор у спілкуванні – чого ще хотіти? Словом, вечірка на всі сто. І раптом…

В  приміщення, де веселилась компанія,  влетіла орлиця Леся. Збуджена до краю, не зважаючи  на мирне  застілля, вона розгримілася блискавками слів  із української фольклорної скарбниці.

— Ах ти, харцизяко нещасний, звабнику бісів, гультяю безсоромний! Я вдома переживаю. Місця не знаходжу, а він, бачте, насолоджується з чужими. Брехун  собачий, ще й слухавку не бере. Думав, я не знайду? Та я тебе з-під землі дістану!

Всі завмерли, стих і голос Лесі. В просторі святкового дійства  почулось тихе:

— Степане, я ж тебе кохаю. Пішли зі мною.

Відомо, що сучасні жінки – це нащадки  представниць древнього матріархату. Але тут стояла войовнича «амазонка», яка випускала слова стріли і ранила присутніх, а найперше – Степана Васильовича. Як вона знайшла свого ненаглядного серед хаосу дачних вуличок, одному Богу відомо. 

Потрохи публіка оговталась, і  всі стали вмовляти Лесю залишитись. «Амазонка»  була непохитною.

—Поїхали! Таксі чекає! – владно наказала вона, взявши розгубленого Степана за руку і повела, немов приреченого до страти, на «ешафот».

Вам, мабуть, цікаво, яка кара чекала Степана Васильовича? Леся запросила його на каву. Після келишка коньяку грозові хмари розвіялися, буря стихла. Місяць, який безсоромно зазирав  у вікно, бачив, як Леся виціловувала коханого, примовляючи: «Степанчику, любий, пробач мені. Я ж так напереживалась, місця не знаходила. Я тебе кохаю безмежно і навіки”.

l

Епілог цієї мелодрами щасливий і…сумний. Невдовзі Олена відійшла у засвіти. Зазначимо, що Степан  доглядав її до останнього подиху. Леся  не була осторонь. Через рік вони побралися. Як ви здогадалися, в новій сім’ї панує матріархат. «Амазонка» Леся не випускає з рук свого списа кохання. Але це й  на краще…

Анатолій СЕМЕНЮК.

Кохання.. Хто пізнав його, той щасливий, а іноді й нещасний. Як співається  в пісні, хто в любові не знається, той горя не знає…

Степан Васильович, статний, розумний, комунікабельний, піднесений крилами благодатного кохання, досяг у своїй кар’єрі висот місцевого значення. Олена була сенсом його життя. Щоб завоювати її прихильність, він намагався  бути кращим за всіх в поведінці, зовнішності та в інтелекті. Йому це вдалося. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 212

– На дівчат задивляєтесь? – зверхньо поглядаючи на моє сиве волосся, запитує давній знайомий.

– А як же інакше? Краса дівоча і краса жіноча, створені Богом, як джерело життя, як благодать душі, як животворчий дух. Хіба не знаєш, що краса рятує світ? – відповідаю я.

І раптом перед нами пропливає красуня-фея, і спогади птахами налетіли й сіле на моє плече.

Вона пройшла... Ні,

 пролетіла!..

Спідничка вітром

 загорнулася досхочу.

Відкрилося дівоче звабне

 тіло...

Гей, вітре, колись ти

 напророчив

Таку ж красуню, милу 

і тендітну,

Її усмішку сонячну

 грайливу.

Ми обіймалися 

і цілувалися, як діти –

Той вітер нам приніс

 кохання крила.

І ми ступили несміло 

на поріг.

Життя, не знаючи, що нас

 чекає далі.

Ти вірно берегла

 сімейний оберіг,

На стежці сіялися радості

 й печалі.

Отак краса дівоча мені

 навіяла

Далекий спомин із

 незабутніх літ.

Вона у душу сонячно

 промінила

Кохання мить, яку нікому 

не спинить!

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 209

Агресивне і трагічне ХХ століття пронеслось над українцями двома світовими війнами, російським жовтневим переворотом, голодоморами, репресіями,  і естафету нищення всього живого й сущого передало ХХІ-му, озброївши його ще більш витонченими засобами масового знищення  мирних людей.

Кожен з нас бачить кровожерливість російської агресії. Буча, Маріуполь, Бахмут та інші міста-фортеці перетворились на руїни.  Пам’ять нагадує, що Ковель, наш рідний Ковель, у 1944 році  був зруйнований вщент червоною армією.

Свідомість не сприймає цих жахіть і ховає їх в комірки підсвідомості. І ми в мирному Ковелі віншуємо новонароджених, проводимо випускні вечори, відзначаємо пам’ятні дати і ювілеї. Щоправда, дехто скаже: «Не на часі. В країні – війна…». 

Але як інакше? Воїн в бліндажі згадує матір, мирний щасливо-веселий дім. Йому сниться кохана, а в уяві його автомат стріляє трояндами. Так, так… Саме за ці цінності він стоїть на смерть. Ковельчани розуміють і намагаються йому допомогти і морально, і матеріально, і духовно. 

За традицією, у Ковелі в першу неділю липня раніше  відзначали День міста. Сьогодні точиться багато дискусій з приводу перенесення цієї дати, однак конкретного рішення немає. В будь-якому випадку найперше маємо вшанувати пам’ять про героїв наших, посмертно – почесних ковельчан.

Розвіємо попіл війни із  наших душ, витремо сльози з очей, помолимось за всіх живих і мертвих, за майбутню щасливу долю, за столицю нашої душі – Ковель!

Боже, почуй наші молитви!.. Збережи нам благодатну мирну працю, подаруй радісні хвилини дітям, відверни від міста на віки вічні цю війну прокляту.

А мій дарунок рідному місту – поетичні рядки (на жаль, припорошені смутком).

Пісня про Ковель

Плинуть над Ковелем сині

  тумани,

Гудок тепловоза

    пробуджує далі.

Заквітчане й гарне,  в

  любові й пошані,

Місто Європи: історії

  славні скрижалі.

Ковельчани, мої

  ковельчани!

До болю знайомі і рідні

  обличчя.

Я з вами у ратнім труді

  воскресаю,

Я з вами несу в серці рани

  століття.

Сльозина упала на стежку

  героїв,

І мати в скорботі – у чорній

  хустині.

Не слави заради в борні

           наші вої —  

За волю, за Ковель, за

      рідну країну!

Тур’я шепоче, мирну долю

  пророчить,

Розвіються хмари – гряде

     світла днина.

Я бачу незламні, упевнені

  кроки,

 Я вірю в мій Ковель, в

          мою Україну!

Ковельчани, мої

  ковельчани!

До болю знайомі і рідні

   обличчя.

Я з вами – в молитві за

  мирний світанок,

Я з вами! Нехай наша доля

  святиться!

Анатолій СЕМЕНЮК,

Почесний 

громадянин міста. 

Агресивне і трагічне ХХ століття пронеслось над українцями двома світовими війнами, російським жовтневим переворотом, голодоморами, репресіями,  і естафету нищення всього живого й сущого передало ХХІ-му, озброївши його ще більш витонченими засобами масового знищення  мирних людей.

Кожен з нас бачить кровожерливість російської агресії. Буча, Маріуполь, Бахмут та інші міста-фортеці перетворились на руїни.  Пам’ять нагадує, що Ковель, наш рідний Ковель, у 1944 році  був зруйнований вщент червоною армією.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 318

“Не кожному дано палахкотіти животворним вогнем, і відблисками творчої праці осявати шлях тих, хто заблукав в тенетах байдужості, сумнівах, невпевненості”, — так думав я, перебуваючи на заході, приуроченому до роковин відходу у засвіти Галини Михайлівни Божик і  презентації книги «Галина Божик. Талант любити людей, професію, Україну», видану нещодавно у  луцькій «Твердині».

Мої думки перепліталися із сказаним чарівницею слова Ольгою Бичковською. Вона гарно та вміло ввела присутніх в залі у дивосвіт мудрої берегині роду Галини Божик. Після захоплюючого номера класичної музики у виконанні знаменитого камерного оркестру «Квінта» (Т. Корнєва) полилася душевна розмова з жінкою, яка була скарбом духовності і епіцентром культурно-просвітницького життя краю.

Галина Божик…  В чому феномен і сутність буденної діяльності, яка підносить людину до видатної особистості? 

Кожен із нас доброчинними справами, вчинками, мораллю пише книгу власного буття. Зазвичай позитивне занотовується великим виразним   шрифтом, а гріховне, негативне — дрібним, і десь у куточку.

Галина Михайлівна книгу свого життя писала золотим пером істини. Це про неї: «.. у нас нема зерна неправди за собою». Вона вся відкрита, щира, доброзичлива і завжди з осяйною усмішкою. Якось мій добрий друг сказав: “Зустрінеш її, і не хочеться прощатись”. 

Справді,  єство  Галини Божик було наповнене тим світлим магнетизмом, який притягував собі подібних. З нею цікаво було спілкуватися на теми політики, діяльності влади,   особливостей нашого культурологічного життя. Вона була дзеркалом патріотизму, в якому для інших відбивалась її не показна, а практична, реальна діяльність, яка проявлялась і в плетінні захисних сіток  для ЗСУ, і в проведенні вечорів на духовно-патріотичні теми у вінку українства. Їй була притаманна національна гідність. Вона через своє серце пропускала давню, сучасну історію краю, й  боляче переживала за життя тих, хто боровся за нашу Незалежність.

Якось пані Галина запропонувала: «Напишіть книгу про Ковельщину». Я запитав: «Галино Михайлівно, як ви це бачите? Ковельщина – то 99 населених пунктів. Дослідити і написати історію села, церкви, школи, культури, висвітлити видатні особистості – титанічна праця, одному вона не під силу». 

— Не відмовляйтесь, допоможемо, – настоювала вона.

На якийсь час центральна районна бібліотека стала потужним осередком краєзнавства. Бібліотекарі піднімали місцеві архіви, збирали свідчення старожилів. Окремі працювали в обласному архіві і т. д., і . п. Головним генератором та куратором цієї роботи була Галина Божик.

Пошановуючи  тих, хто свої сили, енергію і розум приклав до видання книги  краєзнавчих нарисів “Ковельщина: історія, слава, доля”, я сьогодні висловлюю ще одну щиросердечну подяку Галині Михайлівні – на жаль, посмертно.

Обірвалося  життя на вершині творчої діяльності і слави. В літописі буття залишились недописані сторінки. Але Галина Божик лишила нам те, що не вмирає, — пам’ять. Вона живе (і буде жити) у душах рідних, близьких, колег, друзів. Ця пам’ять перевтілилась у спомини, які творчо вилилися на сторінки живої, гарно оформленої книги «Галина Божик: талант любити людей, професію, Україну» і тим самим заповнити недописані аркуші книги буття Галини Михайлівни Божик.

х  х  х

Та повернімося в переповнений читальний зал бібліотеки. Мов із невичерпного джерела, ллються душевні спогади про «нашу Михайлівну». Наша землячка, поетеса, редакторка та упорядниця книги Ніна Горик  знайомить присутніх із змістом видання. По праву їй – особлива подяка, пошанування від родини та ковельчан, адже за відносно короткий термін підготувала видання до друку. Гарна робота! 

До цього щирого пошанування слід долучити Ольгу Бичковську, Миколу Мартинюка (видавця), Андрія Мигулю. Затим – всіх тих, чия публічна сповідь була надрукована в книзі. 

Маю зазначити, що, на мою суб’єктивну думку, захід пройшов змістовно, цікаво, з ознакою емоційної душевності. Не одна сльозина скотилася по щоці виступаючих, змушуючи чуттєво співпереживати переповнений зал. Це ще одна ознака любові, співчуття  для всіх рідної  Галини Божик.

...Лине осанна творчій життєдіяльності і щирій дружбі, а  в залі цієї світлої людини немає. Лише монітор висвітлює її рухи, мудре слово, ту неперевершену усмішку, яка і в цей день розвіювала хмари суму,  смутку та горя.

Хтось влучно зауважив, що ця книга і цей вечір –   живий пам’ятник видатній особистості краю. Її слово, її пісня буде відгукуватися в наших серцях. Писала Леся Українка: «…І будуть приходити люди».

Впевнений: не заросте стежина до її вічного духу.

l

А вечір навіяв поетичні рядки!

Галині Божик

Ми розливаєм час у чаші

  величальні,

Смакуєм будні, немов

    терпке вино.

І раптом запалають свічі

  поминальні,

І вічная душа шукає золоте

  руно.

Вже й рік майнув, як Ти на

  небесах.

«Михайлівно! Ну як там?

     Озовись до нас!».

О, як нас тішила твоя

  духовна цвіт-краса —

Неправда! Нас не розлучить невловимий час.

Ти  нам  лишила пам’ять в

     мудрім слові,

Сплела вінок з українських

  ідей.

Єднала у гармонії добра

       й любові –

Ні, не зів’яне цвіт

  любимих орхідей.

Як і колись, заходжу у

  робочий кабінет.

Вітаюся: «Вам добрий

  день і добрий ранок!».

На мене з докором зорить

  усміхнений портрет.

Сльоза упала на наші

  незагойні рани…

Анатолій СЕМЕНЮК.

“Не кожному дано палахкотіти животворним вогнем, і відблисками творчої праці осявати шлях тих, хто заблукав в тенетах байдужості, сумнівах, невпевненості”, — так думав я, перебуваючи на заході, приуроченому до роковин відходу у засвіти Галини Михайлівни Божик і  презентації книги «Галина Божик. Талант любити людей, професію, Україну», видану нещодавно у  луцькій «Твердині».

Мої думки перепліталися із сказаним чарівницею слова Ольгою Бичковською. Вона гарно та вміло ввела присутніх в залі у дивосвіт мудрої берегині роду Галини Божик. Після захоплюючого номера класичної музики у виконанні знаменитого камерного оркестру «Квінта» (Т. Корнєва) полилася душевна розмова з жінкою, яка була скарбом духовності і епіцентром культурно-просвітницького життя краю.

Галина Божик…  В чому феномен і сутність буденної діяльності, яка підносить людину до видатної особистості? 

Кожен із нас доброчинними справами, вчинками, мораллю пише книгу власного буття. Зазвичай позитивне занотовується великим виразним   шрифтом, а гріховне, негативне — дрібним, і десь у куточку.

Галина Михайлівна книгу свого життя писала золотим пером істини. Це про неї: «.. у нас нема зерна неправди за собою». Вона вся відкрита, щира, доброзичлива і завжди з осяйною усмішкою. Якось мій добрий друг сказав: “Зустрінеш її, і не хочеться прощатись”. 

Справді,  єство  Галини Божик було наповнене тим світлим магнетизмом, який притягував собі подібних. З нею цікаво було спілкуватися на теми політики, діяльності влади,   особливостей нашого культурологічного життя.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 226

Історія людини – це історія тієї чи іншої епохи. В ній сконцентрована свідомість, яка визначає сутність і сенс життя. В  молоді роки мені довелося брати активну участь в електрифікації Волині. Як інженер електролабораторії, я проводив випробування побутових, промислових та сільськогосподарських  електроустановок на предмет справності і готовності до роботи. Територія моєї діяльності була обширною – північно-західні райони області.

Мене вражав  технічний, технологічний, естетичний стан державних господарств. Відчувався безповоротний занепад, який  впливав на рівень добробуту і загалом життя в СРСР. Це була ознака тієї епохи.

Пройшли роки. І ось, сивочола свідомість аналізує, порівнює, оцінює перспективи нашого руху до Євросоюзу. Моя аналітика базується на власному досвіді. У зв’язку з цьогорічною  інтенсивністю грунтових вод та дощів я вимушений був шукати будівельників  для влаштування протиповеневої системи  власного будинку.

Вибір впав на приватну фірму «Інвестбуд», власник і  директор якої — Василь Волинчук. Сьогодні ця фірма, виборовши тендер, проводить облаштування підвальних приміщень під тимчасові укриття в закладах міської освіти. В умовах війни такий захід,  ініційований  владою, вимагає не тільки якості, але й виконання робіт в стислі   терміни. Адже життя дітей — понад усе. Бригади успішно справляються з поставленим завданням і разом з тим поповнюють бюджет міста, справно сплачуючи податки.

Ми звикли чути критику на адресу вітчизняного виробника: мовляв,   у німців і поляків все на  «голову»  краще, якісніше. Але дозволю собі, шановний читачу, намалювати світлину одного робочого процесу цієї фірми.

О восьмій годині на об’єкт прибувають директор із головним  виконробом. Складають технологічну карту робіт. Через годину на об’єкті — будівельно-ремонтна бригада. Спільно вирішують  всі нюанси специфіки робіт і погоджують  із замовником. Із самого старту задається інтенсивний темп роботи. Вражає тісна співпраця  із іншими фірмами. Скажімо,  щебінь, пісок та інші матеріали доставляють  оперативно і у визначеному обсязі. Хто займається якоюсь роботою, знає, як в процесі  виникають ті чи інші негаразди – наприклад, з’явилась потреба в  саморізові або інструменті. На цей випадок передбачено менеджера із автівкою, який в «аварійному режимі» доставляє необхідне на об’єкт. 

Ця схема нагадує організацію робіт на підприємствах  Японії. Життя не стоїть на місці, вимагає різноманітних підходів для досягнення позитивного результату.

В бригадах фірми практикують широкопрофільний підхід, а не вузьку  спеціалізацію. Це  як у футболі —   нападник мусить вміти захищатися, організовувати атаку. Старший бригади Сергій вміє майтерно класти бруківку, штукатурити, заливати бетон, зварювати металеві конструкції, вправно володіти інструментами та агрегатами і таке інше.

— Чому ви не в Польщі? Адже тепер вигідно  заробляти гроші за кордоном, — запитую в хлопців.

— Пробували того меду не раз. Гіркий він – через важкі  умови праці приходилось розривати угоди із замовниками.  Не хочу грішити, були і позитивні моменти, але працювати там складно. Скажу чесно, якщо добре працювати, то і в нас можна заробити. А ще маємо враховувати, що  недозароблене  там  компенсується домашнім затишком тут. Та й сім’я зберігається,  – «просвітлює»  мене Віталій.

Сергій мислить більш масштабно (у нього вища освіта)  і розуміє,  від чого залежить його прибуток – тож контроль і втручання у процес роботи мінімальний. 

Розумію,  як важко втримати працівників від спокуси великих заробітків за кордоном, тому й цікавлюсь у господаря:

— Василю Васильовичу, як вдається втримати високопрофесійних робітників в  «орбіті»  вашої фірми?

— Все просто. Належна організація  праці і зарплата.  Минулого місяця  окремі працівники отримали більше  30 тисяч  гривень. Це стимулює. Високий рівень оплати праці пропорційно впливає і на дохід фірми. Але там,  де немає розуміння, від чого залежить їхній добробут, там і рівень зарплати набагато нижчий.

— А що гальмує розвиток будівельної індустрії?

— Звичайно ж,   відтік високопрофесійних кадрів за кордон, а ще недосконала система тендерів. Від підрядника вимагають високої  якості  робіт і найнижчої вартості. Ці речі несумісні. Щоб досягти низької вартості,  в кошториси закладають дешеві та неякісні матеріали. Скажіть, як в таких умовах   досягти  високої якості?   «Свіжий» приклад. 

На одному з об’єктів освіти, при влаштуванні підлоги, було передбачено бетоноване покриття, а не якісна плитка. Це викликало нарікання, бо коли діти бігають, то  ця  підлога пилить. І таких прикладів немало. За кордоном  подібних  проблем не виникає. 

— Кажуть, що та країна,  в якій багато будують,  має високий добробут населення і перспективи щасливого життя.

— То правда. Хіба не щаслива людина, яка вселяється в нове помешкання?  На жаль, це не про теперішню Україну. Війна забирає всі ресурси, а збудоване руйнує… 

— Людина живе надіями і мріями. Що нас чекає в близькому майбутньому?

— Історія незалежної України показує усьому світу, що ми —  інтелектуальна, високосвідома європейська нація.  У вражаючій єдності, патріотизмі, незламності ми боремося і перемагаємо рашистів. Вдумайтесь: наші вояки в короткі терміни освоїли майже всі види сучасної надскладної зброї та техніки країн НАТО і США. Так само по війні   відбудуємо країну.

l

Ми вище згадували про історію  епохи, а в ній — людини. Наша епоха перевіряє нас на міцність. Заглядаючи в омріяне майбутнє, я переконуюсь, що з такими людьми,  як Сергій, Віталій, Олександр, виконроб Петро Петрович, їх «командир»  Василь Волинчук ми відбудуємо країну і закладемо міцну основу для нащадків.

Настане світла днина, коли будуть повертатися до свого дому не тільки «втікачі», шукачі щасливого життя, а й представники країн Європи, щоб переймати наш досвід будівництва та оборони. Розумію, що все не так просто. 

Господь визначив для нас цей тернистий шлях, і ми, попри все,  мусимо подолати його, як колись Мойсей вивів своїх земляків з єгипетської неволі. Розступиться море, стихнуть шторми і возсіяє над світом   обітована Україна. А потому зійдуться хвилі, і накриють наших ворогів, щоб вони не посягали на чуже щастя. 

Хай збудеться пророцтво! 

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНІ: міський голова Ігор  Чайка вручає Почесну грамоту Василю Волинчуку за успіхи в роботі з нагоди Дня будівельника.

Фото з архіву редакції.

Історія людини – це історія тієї чи іншої епохи. В ній сконцентрована свідомість, яка визначає сутність і сенс життя. В  молоді роки мені довелося брати активну участь в електрифікації Волині. Як інженер електролабораторії, я проводив випробування побутових, промислових та сільськогосподарських  електроустановок на предмет справності і готовності до роботи. Територія моєї діяльності була обширною – північно-західні райони області.

Мене вражав  технічний, технологічний, естетичний стан державних господарств. Відчувався безповоротний занепад, який  впливав на рівень добробуту і загалом життя в СРСР. Це була ознака тієї епохи.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 333

Кожен день чекаю на втішні новини. А вони немов сказилися – відвернулися від мене. Окупанти сунуть, як саранча. Їх нескінченно багато. ЗСУ  тримають позиції. Водночас раз за разом приходять  «похоронки». Здається, до них звикли. Рідні сумують, виливають гіркі сльози, а сторонні  співчувають, заспокоюють, намагаються розділити біль втрати…

Про мир не йдеться. На часі – лише Перемога. Ніхто не знає, як вона прийде  і що буде після неї. Кажуть, що людство розвивається по спіралі. І ми в своїх надіях емоційно й на хвилях ейфорії  віримо, що на вищому витку спіралі нам усміхнеться щастя. На жаль, я бачу рух по колу, в центрі якого – агресивна рашистська вісь. Наша буйна козацька сила хвилею потужною падає на неї, вдаряє, розсипається, щоб знову, об’єднавшись, дотиснути і перемогти.

Європа, США та інші країни Заходу – на нашому боці, та що з того: гине цвіт нації. Запитую себе, чи зав’яжеться плід на нашому дереві українські долі по війні? Думки…Думки… Думки. Абстрагуюсь на мить від реальності війни і мрію про те, що Донецьк, Луганськ, Крим  та інші території наші – вільні. Та чи втихомириться звір, який скуштував людської крові? Чи нищитиме далі  інфраструктуру, як робить це нині?

Вище згадував про похоронки. Такі ж повідомлення приходять і  в сім’ї рашистів. Як їх переконати, що загиблі – це не «герої», а злочинці, вбивці, ґвалтівники? Ось такий цей світ непередбачуваний, крихкий, немов скло. «Торкнеться зло, і сипляться уламки», — пишу я.  А земля, рідна земля вся в шрамах та незагоєних ранах війни. Вона чекає господаря, який любить її. А поле заміноване, замість трактора біля оселі – танк  розбитий.  Або вирубаний для потреб фронту і спалений фугасними бомбами ліс. Гідроспоруди зруйновані, а ріки безжально забруднюються.

Це – тільки штрих, але він схожий на картини із романів фентезі. Немає тут місця для щасливого майбутнього. Натомість – ознаки кінця світу в окремо взятій країні. Боремось із цим злом, але чи вистачить сил?

Щоденно молитовно звертаюся до Бога. А мій  єдиний духівник і порадник Господь мовчить. А диявол – путін не вгаває, ще більше біситься його воїнство на нашій благодатній землі.

О, Боже, великий, єдиний, дай мені крила, щоб піднятись високо над світом, побачити і сповістити тебе, Україно, про радість нашої вистражданої, вимоленої  Перемоги над хижим змієм, рашистською ордою!

Блаженний той, хто захищає Землю і перемагає!

l

Благословенний той, хто

    Землю любить,

Хто оре, сіє, доглядає і дар

   Божий збирає.

І проклянеться той, хто все

  живе і суще губить,

Хто серце доброчинне з її

    тіла вириває.

Не кається рашист.

  Задурений брехнею

                Пропагандистів

злочинного осиного кубла,

Він сіє смерть і врожаї

        збирає з неї –

Вони вертаються до його

        рідного гнізда

Там мати рідна, діти і

  дружина

Чекають на «героя», а

  похоронка промовля:

«Покараний за вбивство і

  насилля в Україні»…

Та не здригнеться зграя

  путінська з кремля.

Скажені пси –

  кривавиться дорога:

Ви розгубили все

  людське і гідність,

Христову віру продали і

       Бога –

Грабуєте, руйнуєте наш

  дім, душею бідні.

Ох, земле, земле! Навіщо

     їх родила?

Надіялась, що будуть

   леліяти, любити,

А тебе чорною  хустиною

    війни  накрили?

О, Боже милий, поверни їй

                       мир і світло.

І запанує мир

Сучасний світ – крихкий,

      як скло:

Торкнеться зло, і

  сипляться уламки,

Та так вже споконвіку

  повелось,

Що людство  не шанує

      мирні ранки.

І йде безкарне нищення

 життя:

Ракети, дрони, танки,

  міномети.

Немов нависло над

  Землею прокляття,

Здригається від вибухів

  планета.

9 травня – рашистське

       свято горя,

Безжальна повінь крові

  виходить з берегів.

Від сліз людських –

  солоний океан і  море,

Рашизм – диктатора

  злочинного засів

О, це русня, ця  путінська

  примара!

Вона,  як смерч, як хвиль

      дев’ятий вал.

Та невідворотна для

  злочинців кара — 

Чекає орків  міжнародний

  трибунал.

І вірю я: настане світла

  днина,

І запанує  мир, і

   усміхнеться мати.

Господь благословить –

  все буде Україна,

І нашу Перемогу весь світ

       буде вітати.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Кожен день чекаю на втішні новини. А вони немов сказилися – відвернулися від мене. Окупанти сунуть, як саранча. Їх нескінченно багато. ЗСУ  тримають позиції. Водночас раз за разом приходять  «похоронки». Здається, до них звикли. Рідні сумують, виливають гіркі сльози, а сторонні  співчувають, заспокоюють, намагаються розділити біль втрати…

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 257

Цвинтар – індикатор минулого. Він не тільки розбуджує спомини, але й спонукає до аналізу людей та вчинків – мізерних власних, громади та великомасштабної державної політики. 

Моя мета – поспілкуватися, погомоніти з рідними, і разом з тим перед Великоднем поглянути, чи на могилах прибрано, чи бадилля дике не поросло.   Тут спочивають мама, син, бабуня та інші близькі й далекі рідні, друг юності і перша вчителька Поліна Іванівна.

l

Їду через село. Якщо ті поодинокі покинуті обійстя можна назвати селом. Сучасний вектор розвитку сільської громади – це трагічна драма майбутнього. 

Моє рідне село Клевецьк – то моє минуле, яке не усміхається, а плаче. Сьогодні мешкає тут зо два десятки колишніх односельців. Доживають, не скаржаться на відсутність комунальної інфраструктури. Село пройшло багато етапів нищення. Спочатку приводний пас компартії перетворював культурну еліту села на колгоспних наймитів. Потім – хімізація, глобальне осушення, "неперспективні" села і т. д., і т. п.

Незалежність, на жаль, не принесла полегшення. Безперспективність життя у деяких селах призвела до ще більшого занепаду. Один із ковельських бізнесменів якось сказав: "Я землі не люблю. Це даремна праця. Маю гроші, отож, проживу безбідно". Частина молоді (і немала) міркує приблизно так само.

Теперішній час “не визначений” ні в селі, ні в місті. Він позначений війною та бідністю. Життя і смерть йдуть попід руки. Комусь бонус – щастя, а комусь – невдача. Мій добрий друг Микола часто повторює: "Пройшов день – подякуй долі і Богу". 

А колісниця часу летить, не спиниться і не знає, що чекає її попереду. Так і хочеться вигукнути: "Прозрійте, люди! Зупиніться в самознищенні, бо ж це наша земля  обітована, де мир і щастя мають панувати".

Мовчить людство, не відгукнеться. Мовчить і Бог.

l

Моє рідне село! Ну що в нас 

не так? 

Сліпають вікнами пустки-оселі.

Я – колишній бідняк і колгоспний

 батрак, 

Тут щебетало дитинство 

моє невеселе. 

Он груша самотня, немов сирота,

Розчахнута навпіл, – 

а як же цвіла!

Радість жити у бідності – 

яка простота,

Мене мрія уперто до міста вела.

Пролетіли роки, промайнули

 літа:

Де та зоря, що мене сповивала?

Скажи мені ясна, ти ж бо свята,

Чому нам не щастя, а горя

 замало?

Там на Сході і Півдні вирує війна,

Гримлять канонади, а тут – поки

 тиша.

Серце в тривозі – надворі весна,

Повідай, хто історію поля

 напише?

Односельці мої! Вони в ратнім

 бою

Захищають це поле і тишу, і ліс.

Я, дитина війни, і тепер не в

 строю –

Мені боляче й гірко від горя 

і сліз.

О, нарешті! Бабуся столітня

 пройшла

Із кийком. На обличчі – печалі.

"Хай би путін той здох, – мені

 каже вона, –

Бо як Україні і нам жити далі?".

Не журіться, бабуню! Бог покарає

Усіх путіністів, і свята Перемога

Розвіє неспокій, тривоги і хмари, 

І янголи миру взсіяють над

 вашим порогом.

А як же село? Невже 

не воскресне?

Спогади стукають в серце

 щоночі.

Надіюсь і вірю: пройдуть зими

 й весни, 

І возродиться щебіт малечі

 пророчий!

Анатолій СЕМЕНЮК. 

НА СВІТЛИНАХ: мешканці села Клевецька – земляки автора; храм Св. Петра і Павла, відновлений за сприяння Анатолія Семенюка.

Фото з архіву редакції.

Цвинтар – індикатор минулого. Він не тільки розбуджує спомини, але й спонукає до аналізу людей та вчинків – мізерних власних, громади та великомасштабної державної політики. 

Моя мета – поспілкуватися, погомоніти з рідними, і разом з тим перед Великоднем поглянути, чи на могилах прибрано, чи бадилля дике не поросло.   Тут спочивають мама, син, бабуня та інші близькі й далекі рідні, друг юності і перша вчителька Поліна Іванівна.

ххх

Їду через село. Якщо ті поодинокі покинуті обійстя можна назвати селом. Сучасний вектор розвитку сільської громади – це трагічна драма майбутнього. 

Моє рідне село Клевецьк – то моє минуле, яке не усміхається, а плаче. Сьогодні мешкає тут зо два десятки колишніх односельців.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 317

Шановний і дорогий читачу! Мене, як і тебе, непокоїть проблема сенсу нашого існування на цій грішній голубій планеті під назвою "Земля". Здавалось би все просто: твори добро, випромінюй із душі любов, до всіх життєдайних справ докладай духу Господнього – ось і весь рай! Погодься, що рай не треба шукати на небі – він в душі твоїй. І скільки Бога в ній, стільки й раю.

l

На жаль, існує інший бік медалі. Він позначений злістю диявола. В переліку вигнанців із раю метушиться хижа армія путіна-люцифера. Це її жерці ставлять під сумнів саме право людини на життя.

Тінь сатанинської агресії впала на Грузію, Сирію, сьогодні – на Україну. Поглянь, читачу, на земний глобус, і ти зрозумієш, що епіцентр сатанинської імперії – московія. Це утворення сповідує злочинну тезу: "У нас – бомби і ракети. Тремтіть, європейці: ми можемо вдарити навіть  по вашому парламенту". Московія безкарно (протягом століть) розв'язує смертоносні війни, залишаючи після себе ріки крові, смерть, руїну і прокляття матерів та вдів. Безбожний диктатор вважає себе непереможним кощеєм безсмертним, хоча насправді є карликом-чахликом отруйним. 

Тому цілком закономірно, що європейська правова інституція видала ордер на арешт злочинного диктатора.

 І є народ, якого правди сила ніким звойована ще не була. Встають сини і дочки, батьки і матері на захист роду прадавнього, землі прапрадівської, історії славної, звитяжної. На вівтар Незалежності жертвують свої життя. Не царі, а прості воїни світла творять історію. 

Олександр Мацієвський є прикладом такого безстрашного, жертовного патріотизму та гідності. Через критичні обставини, в умовах запеклого бою, він потрапив у полон до орків. Перед вступом до ЗСУ Саша казав матері: " В полон я не здамся. Останньою гранатою підірву себе і ворогів". У тому бою у нього не залишилося ні гранати, ні патрона. І тоді він кинув в обличчя ворогів: "Слава Україні!".

Цей вибух душі і серця став гучнішим за вибух гранати чи ракети С-300, могутнішим за каркання путіна. Він пролунав на весь світ, як символ незламності, як поклик волі, як гімн козацького роду, яким так гордився Олександр.

Президент України Володимир Зеленський присвоїв Олександру Мацієвському звання Героя України.

l

Кривавить земля українська. Крізь біль, горе та сльози чути: "Ми переможемо!". "Як, чим і коли?" – запитують скептики. Я не експерт, але вірю, що так і буде.

В неділю, 19 березня цього року, в Ковелі відбулась знакова духовно-патріотична подія – біля новобудови храму в ім'я блаженного Василя Величковського вірні греко-католицької церкви відтворили хресну ходу по віртуальній дорозі страждань Ісуса Христа: 15 стацій, тобто зупинок, Ісуса від судилища до Голгофи.

В Єрусалимі по тій реальній дорозі страждань я проходив п'ять разів, і кожен раз із неймовірними переживаннями та відчуттями. Ти ступаєш там, де ступав 2 тисячі років тому сам Господь. В терновому вінку він, закривавлений і знесилений, ніс важкий хрест. Падав. Вставав. І йшов далі – до слави та вічності. Ось стація, на якій Його мати, пресвята Марія, надихає та заспокоює Сина. На іншій – свята Вероніка витирає хустиною кров і піт з чола Стражденного. За тим Його зустрічають і оплакують жінки Єрусалимські. Кожну стацію ти пропускаєш через своє серце і співпереживаєш ті муки Христові, і сам міняєшся. Миті незабутні!

Так ось, о. Іван Дутка, настоятель храму, ігумен монастиря блаженного Миколая Чарнецького  о. Роман та священники інших парафій відтворили (навколо церкви) кожну стацію дороги страждань Ісуса Христа, і разом з тим мук, життєвого подвигу блаженного Василя Величковського.

Кілька слів про історію подвижництва владики. У тридцятих роках ХХ століття він – активний місіонер віри христової на теренах Ковельщини та Волині. Саме о. Василій домігся, щоб церква св. Юрія, що знаходилась у віданні польського воєнного відомства, була передана в оренду греко-католикам, звернувшись до самого Юзефа Пілсудського.

Повоєнний НКВС заарештував священника і піддав довготривалим тортурам, а потому його засудили до смертної кари. Згодом вирок був змінений: священник отримав 10 років концентраційних таборів у далекій Воркуті. Не зламався, вистояв і не зрадив віри. Позиція Величковського у ставленні до засудження повчальна – він своє заслання вважав зміною місійної діяльності. В холодних бараках відправляв Божественні літургії. Для святого причастя чашою була консервна банка, а престолом служив звичайний ящик або стілець.

Засуджені його поважали, безбожні тюремники терпіли. Сила молитви і віри була вища за зло. Йому давали ліки смерті уповільненої дії. Та знущання, зневага, голод і холод не зламали його. Це була свята перемога, яка є світлом для кожного з нас у непростій боротьбі з агресором. 

l

Та повернімося до хресної ходи. Слухають віряни молитовне слово отців святої церкви про страждання Ісуса, і разом з тим про муку і подвиг Святого Василя Величковського. І в єдності моляться. Від стації до стації несуть важкий хрест. О, мій читачу! Треба бачити, як жінки наввипередки спішать торкнутися хреста, покласти його на своє плече, щоб легше було Ісусові. Бог бачить це священне дійство і дарує сонячну, теплу, з благодатним вітерцем погоду. Воістину, як мало потрібно праведній людині, щоб відчути мить щастя!

Остання стація. Віряни  заходять у храм. Молитовний зал просторий, з гарною акустикою. Тут ще немає ні вікон, ні дверей, але є переможний дух віри Христової – нашої рідної, української. Саме цей дух наснажує церковну громаду на будівництво храму і збір коштів.

Це таки диво – за короткий термін возвести сакральну споруду, яка сьогодні виблискує гарною бляхою і золотом бані та хреста. І ще раз повторюсь – творити праведне духовне життя, відстоювати та захищати його – це і є сенс існування. А хресна хода, яка розпочалася із смутком у душі, перетворилась на духовне свято із піднесеною до небес молитвою, напутним душевним словом отців і радісним співом найменших.

Згадалися поетичні рядки, написані мною на Святій Землі в Єрусалимі.

Ступаєм там, де Сам ішов,

І обпікає п'яти кам'яна дорога.

І кожна стація все знов і знов

Нас впевнено наближує до Нього

І нашої святої Перемоги.

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Шановний і дорогий читачу! Мене, як і тебе, непокоїть проблема сенсу нашого існування на цій грішній голубій планеті під назвою "Земля". Здавалось би все просто: твори добро, випромінюй із душі любов, до всіх життєдайних справ докладай духу Господнього – ось і весь рай! Погодься, що рай не треба шукати на небі – він в душі твоїй. І скільки Бога в ній, стільки й раю.

ххх

На жаль, існує інший бік медалі. Він позначений злістю диявола. В переліку вигнанців із раю метушиться хижа армія путіна-люцифера.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 288

Розчулився!.. Ще раз переконався: як мало людині потрібно, щоб відчути мить щастя. Ні гроші, ні статки, ні висока посада не замінять отого духовного, що живе в душі. 

Приводом для радості стали відвідини моєї домівки отцем Іваном Оринчаком, настоятелем храму Андрія Первозванного.  Він освятив дім та вручив Благословенну Грамоту "за церковні заслуги перед Православною Церквою України" від імені митрополита Луцького і Волинського Михаїла. 30 років майнуло від того історичного  дня, коли відчинилися двері невеликої каплиці, розташованої по  вул. Незалежності (поруч із старим кладовищем).

О, це були революційно-романтичні часи! Перебудова, демократичий дух свободи кликав вірян до боротьби за автокефальну Помісну Церкву. Все було непросто – на кожному кроці відчувався супротив компартійної влади, священнослужителів Московського патріархату. Активність мас                                   була схожа на хвилю великої сили, яка то злітає до небес, то несеться до берега, де вдаряється об скелю,  розсипається на міріади крапель  і знову об'єднується у ще більш потужну хвилю і… перемагає!..

Церковна громада після довгих поневірянь була зареєстрована у 1990 році управлінням у справах релігій Волинської ОДА.

Але належного приміщення для проведення церковної служби не мала. Довелося і мені як тодішньому міському голові у 1992 році втрутитися у розв'язання цієї проблеми. Я знав, що немало партійних функціонерів були на боці демократичних перетворень. Саме вони сприяли початку декомунізації.  

Колишній перший секретар Ковельського міському компартії порекомендував мені "придивитися" до будинку панахиди. Історія цього приміщення цікава. На початку ХХ століття це була католицька каплиця. В радянські часи використовувалася як склад солі. Згодом місцева влада перебудувала приміщення під дім панахиди. Хоч, правду кажучи, комуністи-ветерани не спішили відспівувати своїх соратників у цьому домі. 

За підтримки активістів Народного руху України вдалося переконати прокомуністичну депутатську фракцію в міськраді і ветеранів у необхідності прийняття рішення про передачу приміщення церковній громаді Андрія Первозванного для проведення там богослужінь. Разом із тим, слід висловити подяку католицьким священнослужителям і, найперше Єпископу Луцької дієцезії Маркіяну Трофим'яку, які погодились передати  споруду православній спільноті. 

Як весняна повінь, в один із днів віряни заполонили свою церкву. Майстрували тимчасовий іконостас, прихорошували стіни, вівтар, розбудовували хори, дзвіницю. Облаштовували територію і т. д., і т. п.  

Духовним наставником та організатором реконструкції нової святині став о. Дмитро Кекляк. Із сірої, невиразної каплиці постала естетично приваблива сакральна споруда, яка з'явилася на вулиці Незалежності, ніби промовлячи до ковельчан: "Ось я, незалежна Українська Церква. Насолоджуйтесь молитвою на рідній мові. Утверджуйте віру Христову і нашу Незалежність!". Скажу, що та, хай  і невелика співпраця, перетворилась у міцну дружбу між місцевою владою і громадою, яка промінчиком-світлячком гріє мою душу до цих пір. 

Сьогодні настоятелем святині Андрія Первозванного призначений о. Іван Оринчак, досвідчений священник, який має міцну духовну проукраїнську позицію, непересічний поетичний дар. 

В довірливій дружній розмові він тривожиться з приводу того, що повільно розбудовується Православна Церква України, що деякі ковельчани залишаються вірними московському патріархату. Водночас радіє, що більшає кількість громад, які переходять в підпорядкування ПЦУ.

Побажаймо ж, мій читачу, о. Івану Оринчаку і надалі невтомно кріпити віру Христову та наше українство.

А для вірян – поетична посвята:

Андрій Первозванний

З Землі Святої в Україну

За велінням самого

 Христа

Святий від Бога перекинув

До віри тайного моста.

Зійшов на гору край

 потоку,

Під Сонцем ніжився

 Дніпро,

Спадала благодать висока

І Божа милість на добро.

Поставив Хрест на сиву

 гору:

– Тут стане місто навіки,

Руїни будуть, буде горе,

 І сатана збере полки.

Та зійде Сонце Віри 

в Бога,

Засяють храми золоті,

І біля вічного порога

Зберуться праведні святі.

Пішов  назад. О, Україно!

Важкий до щастя кожен

 крок.

Та, попри все, народ

 повинен

Пройти крізь терни 

до зірок!

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНІ:  Благословенна Грамота, яку від імені Митрополита Луцького і Волинського Михаїла вручив  автору цих рядків о. Іван Оринчак.

Розчулився!.. Ще раз переконався: як мало людині потрібно, щоб відчути мить щастя. Ні гроші, ні статки, ні висока посада не замінять отого духовного, що живе в душі. 

Приводом для радості стали відвідини моєї домівки отцем Іваном Оринчаком, настоятелем храму Андрія Первозванного.  Він освятив дім та вручив Благословенну Грамоту "за церковні заслуги перед Православною Церквою України" від імені митрополита Луцького і Волинського Михаїла. 30 років майнуло від того історичного  дня, коли відчинилися двері невеликої каплиці, розташованої по  вул. Незалежності (поруч із старим кладовищем).

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 495

Мій дорогий читачу! Не знаю, як твоє серце, а моє на Різдво радістю затріпотіло:  Києво-Печерська лавра відкрила двері для молитви рідною  українською мовою. Це визначна  перемога на духовному фронті нашої боротьби за Незалежність. Істинне православне українство стало на тверду історичну основу і має на ній непохитно триматися.

Знайдуться опонети, які скажуть: порушено демократію, свободу віросповідання.  Твердо переконаний: аж ніяк! Коли чуєш (а таких прикладів немало), що священник  УПЦ (МП) виголошує брехню про неканонічність української мови, то розумієш, що це – чисто "рускомірна" пропаганда. По правді, такий служитель паспорта українського не мав би права носити. Більше того, душа не мириться, коли та чи  інші церква УПЦ (МП) відмовляється відправляти  службу за загиблим героєм ЗСУ в той час, як гундяєв-кирило благословляє росіян на вбивство українців.

А хіба сумісне з вірою прославлення кирила (співробітника, ймовірно, ФСБ) на божественних літургіях  української церкви, яка де-факто є російською, що підтверджено Конституційним судом? Маємо знати, що така пропаганда не тільки небезпечна, а й має ознаки зради. І на таку пропаганду деякі парафіяни потрапляють, як окунь на гачок. Більше того, стають агітаторами  "руского міра". 

Розказують, як на майданчику,  де чекають на сміттєвоза, між жінками виникають  іноді політичні "дискусії". Обурення більшості викликає позиція однієї з жінок, яка заявляє: "Моліться за путіна, він пообіцяв перемир'я". Гірко чути, адже вона цю ідею винесла з промосковської церкви.

Погодься, читачу: яким запроданцем треба бути, знаючи, скільки путінська камарилья знищила, зруйнувала міст і сіл, енергооб'єктів, щоб стверджувати  подібне. Скільки мирного люду потрапило під гільйотину кремля! Я вже не кажу про насильство, знущання та гвалтування жінок і дівчат. Ця хижа орда і її правителі не мають права на існування в цивілізованому світі і всі вони заслуговують на суворе покарання.

Служба безпеки України ступила крок до наведення ладу в храмах та лаврах московського патріархату. І виявила, що в багатьох із них триває промосковська політика, підкріплена відповідною літературою, не сумісною з християнською мораллю.

Останнім часом багато вірних московського патріархату перейшло під крило Православної Церкви України. Це єдино правильний проукраїнський крок, який духовністю цементує унітарність держави. На жаль, є немало тих, хто залишається служити московії, слухаючи казки попів-батюшок про "розкольників". Часто ніхто цій брехливій пропаганді не перечить. Оця необізнаність, байдужість, примиренська позиція завдають великої шкоди, вона і спонукала путіна до війни.

Хіба не звідси переконаність російського диктатора, що 24 лютого 2022 року його армію в Києві зустрінуть квітами, а не "джавелінами"?  Але прозріння не настає. Ось приклад із сім'ї моїх знайомих: батько – католик, дружина – прихожанка церкви МП, а діти – на роздоріжжі. Віриться, що колись усвідомимо сутність духовного буття і  повернемося обличчям до свого історичного надбання, до джерел  та коріння його.

Уважно перечитайте популярні видання з історії України, і ви переконаєтеся, що мова, віра християнська до росії прийшли саме з українських теренів. І  культура наша ширилась із Києва до москви, а не навпаки. Зрештою, коли Володимир Великий хрестив Україну (Київську Русь), то москви і близько не було (за словами дотепників, в тих болотах "жаби квакали"). 

Московитські  історики вигадали немало легенд про історію хрещення. Мовляв, коли постала дилема, яку віру обирати, то Великий князь довго голову ламав, що краще: іслам, буддизм чи християнство?  Християнство перемогло,  бо "церкви пишні" й позолочені. Сміхота!

Насправді вибір був глибоко політичний. Князь тисячу літ тому обрав Європу, маючи на меті спільний захист і торговельну співпрацю.  Цим рішенням він запрограмував наш теперішній вектор до Європейського Союзу.

Путін, фальсифікуючи історію, приписує Володимира Великого собі недаремно. Його мета – анексія всієї України. А для цього має бути  історична основа. І коли в 1991 році величезна кількість українців проголосувало за вільну і самостійну державу, московити розробили підступний план знесилити Україну економічно та духовно.

Висвітлимо тільки окремі пункти цього ганебного плану.

По-перше, пропагандою змусити повірити світ, що Україна –  "штучноє образованіє", яке не має своєї мови, культури, духовності, а є придатком до всього російського.

Не менш важливим завданням для московитів було зруйнувати економіку і збройні сили. І це частково вдалося не без допомоги наших прихильників "руского міра". Відомий крилатий вислів "розділяй і володарюй!" на переконання окремих політиків, децентралізація і багатопартійність – проєкти москви. Цей план, що  мав на меті  порушити єдність і не допустити ідентичності українців,  не вдався, але він і досі  на порядку денному і має перспективу на Сході України серед колаборатнів. 

Нарешті, неменш важливим завданням путіна є утвердження  позицій російської церкви в Україні, яка передбачає ліквідацію всіх конфесій, окрім московського патріархату, як це мало місце  в ХІХ і   ХХ століттях. Адже державна релігія міцно тримає імперські устої путіна.

Війна змінила пріоритети, хоч і повільно. Наступає прозріння: за останніми соціологічними опитуваннями, 54% українців вважає, що церква московського патріархату має бути повністю заборонена, а 78% переконані, що держава тією чи іншою мірою має право втручатися в діяльність УПЦ (МП). Проте силою тут нічого не досягнеш. Потрібна переконлива, істинно правдива духовна пропаганда, щоб усе повернутися на круги своя.

Разом з тим маємо пам'ятати про жорстокість, підступність політики кремля. Згадаймо Тараса Шевченка:

…О, царю поганий,

Царю проклятий, лукавий, 

Аспиде неситий!

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями, 

Поставив столицю

На їх трупах катованих!

Сьогодні путін "трупами катованих" намагається засіяти поля, села і міста всієї України. Тож розуміймо це, єднаймося, крипімось  і вірмо в нашу Перемогу! Іншого не дано.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНІ: собор святого Димитрія Солунського ПЦУ у Ковелі.

Мій дорогий читачу! Не знаю, як твоє серце, а моє на Різдво радістю затріпотіло:  Києво-Печерська лавра відкрила двері для молитви рідною  українською мовою. Це визначна  перемога на духовному фронті нашої боротьби за Незалежність. Істинне православне українство стало на тверду історичну основу і має на ній непохитно триматися.

Знайдуться опонети, які скажуть: порушено демократію, свободу віросповідання.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 415