Війна. Вона, немов стоголовий павук, снує павутиння стресу і песимізму в усіх закутках наших зранених душ. Путін намагається знищити все українське живе і суще, посіяти паніку і страх. В його планах – перетворити життєрадісних українців на сіру, рабську масу без позитивних емоцій і майбутнього. І це йому деколи вдається  — ми раз за разом впадаємо в песимістичний, депресивний стан.

На мою суб’єктивну думку, одним із «лікувальних» засобів цієї хвороби  є усмішка і позитивний настрій. Пам’ятаєте  Лесине: «Так! я буду крізь сльози  сміятись, серед лиха співати пісні…»?  Зрештою, маємо розуміти, що усмішка – це похідна від Христової любові.

Україна давно заслужила на радісну усмішку. Це не тільки еліксир духовного зцілення, а й психологічна зброя в боротьбі із злою змією  — рашистською «расєєю», на чолі  якої – диктатор путін, схожий на бездушного, безсмертного кащея  (чахлика) XXI століття.

Тож і навіялась розмова-діалог в поетичному викладі, мета якої – розбудити нас від безкінечного суму і страху. Мій читачу-побратиме,  запитай себе зранку:  «А що ми робимо не так в стратегічному проєкті психологічної реабілітації кожного з нас?”.  Тим більше, що нині – час Різдвяно-Новорічних свят, які дарують радість та усмішку Божої Матері.

Поет:

Де твоя усмішка, рідна країно,

Коли душу бентежну мою заспокоїш?

Поглянь на поля, на ліси і  долини –

Там рани пекучі чим їх загоїш?

Країна Україна:

Ох, друже мій щирий, як усміхатись?

Сусідка погана – зло поіменне

На  мене напала – кров розлилася,

Вої упали. Припустились знамена…

Поет:

Усміхнися зорею, найріднішая мати:

Нехай воїни бачать незламність в

  очах,

Цей бій – за майбутнє, за вікторії

  свято,

За кращую долю, за омріяні сни у

  ночах.

Країна Україна:

Хто сприйме усмішку крізь сльози і

  горе?

Раділи – бо ж міцно ставали на ноги,

Та раптом захмарилось море і гори –

Колючими стали до Волі дороги.

Поет:

Мусим болі терпіти і дух гартувати,

Осанну складати Лицарям світла,

Усмішку надії Землі дарувати,

І нашому  цвіту  — янголам-дітям.

А ще усміхнись вчителям, всій освіті

Лікарям невтомним, охоронцям

  здоров’я.

Культурі  і спорту: нашій славі над

  світом

І просто  хмільному весни велемов’ю.

Усміхнися співучій українській мові,

Народу – його працьовитим рукам.

Нації творчій і вірним Христовим,

Усміхнися майбутнім щасливим

  рокам!

Країна Україна:

Молюся і плачу, надіюсь і вірю,

Наш Боже, наш Отче, сотвори

  чудеса:

Хай усмішка-зброя вб’є хижого

  звіра,

І нам усміхнуться святі небеса!

Анатолій СЕМЕНЮК.  

Війна. Вона, немов стоголовий павук, снує павутиння стресу і песимізму в усіх закутках наших зранених душ. Путін намагається знищити все українське живе і суще, посіяти паніку і страх. В його планах – перетворити життєрадісних українців на сіру, рабську масу без позитивних емоцій і майбутнього. І це йому деколи вдається  — ми раз за разом впадаємо в песимістичний, депресивний стан.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 224

Сумне, сіре сьогодення спонукає до спілкування. Як ти, шановний читачу, здогадався, тематика таких розмов –  це найгостріші виклики часу:  війна і все, що навколо неї. Вслухаймося в одну з таких розмов.

— Сьогодні в Ковелі знову похорони наших воїнів.

— Гинуть хлопці на передовій. Кінця-краю цьому немає. Непросто протистояти тій хижій русні, до зубів  озброєній.

— А як буде просто, коли Захід спочатку гарантував нам безпеку, а  тепер думає, чи давати зброю чи ні?

— Та вони Україну в полігон воєнний перетворили, і свою зброю випробовують. Бояться, що, не дай, Боже, Україна переможе росію.

— Така політика. А як воно буде і коли війна скінчиться, ніхто не знає. Віддали б той Донбас, і мир настав би.  

— Е, ні! Не кажіть. Віддай їм Донбас, то путін піде на Київ, а там, дивись, і  до нас дійде. Війна ще довго триватиме.

— Війна війною, а після неї  що буде? Економіка зруйнована. Роботи теж не знайдеш. Не забувайте, що інвалідів з’явилося багато, а вони потребують уваги в першу чергу.

А що ми змінимо? Хіба поговоримо, і все. То доля наша така. Що написано на небі, те й збудеться. Хоч-не-хоч, а примирення потрібне. 

— З ким примирюватися? Мене нещодавно попросили продовжити речення. «Ви русню ненавидите, тому що…». Я й відповіла «…Тому  що вони – путінські  зомбовані раби і нелюди, гірше звірів».

l

Ось така політико-психологічна суть моменту в судженнях простих людей. Пишу, а в  голові думки рояться, немов бджоли у вулику. Ще недавно ми декларували ура-перемогу, чаювання в Криму. Тепер риторика різко змінилися. Все частіше звучить тема миру.  В умовах воєнного стану не відчувається  люті до агресора. Більше того, є й такі, що орків путіна захищають. А те смирення про невідворотність долі? Невже  симфонія  Незалежності грає сумну фінальну сцену? А серце матері? Воно крається і розривається на частини,  вистукує сумні ноти по втраті сина, волає люттю, вимагаючи покарання вбивць, і  разом з тим смиренно молиться, надіючись на Бога.

А тим часом наші захисники ідуть в пекельний бій. Їх мотивує любов до рідної землі, до суверенної Батьківщини. А ще існує споконвічний поклик до Волі і духу, що тіло зве до бою.

«Все в нас буде добре», — заспокоюють вони нас.

Дай, Боже, нам світлої, мирної днини і Перемоги!

А поки для роздумів – поетичні рядки.

Серце матері

Здалось мені –

   закінчилась війна.

Не чути гуркоту гармат,

  снарядів,

Заквітчана в вінках, іде

  весна,

Несе всім мир, вселенську

  радість

Обійнялися вороги, і

        стали друзями,

Смертельні кулі відлетіли

              в вирій.

Та хтось в куточку мається

                 у тузі

І витирає сльози з віч –

               не вірить,

Що прийде час

  Вселенської Любові.

У неї образ сина стоїть

           перед очима.

З небес являється все

         знову й знову,

Немов ця сповідь за якусь

  провину.

Він захищав свій рід і

  край,

І боронив Христову віру й

  Україну.

Серце матері від болю

 крається…

Він добрий був. Чому?

        Чому загинув?

І молиться вона: «Отче

        наш, як бути?

У вбивці теж є батько й

   мати.

Як без каяття, без кари і

  покути

Боротися із злом і ворогів

  прощати?

Мовчить Господь. Та що

  сказати?

Син Його віддав життя за

             нас і віру

Шануйте пам’ять і гордіться – ви Героя мати!

Заспокоїлась… і тихо

  мовила: «Я вірую…».

Анатолій СЕМЕНЮК.

Сумне, сіре сьогодення спонукає до спілкування. Як ти, шановний читачу, здогадався, тематика таких розмов –  це найгостріші виклики часу:  війна і все, що навколо неї. Вслухаймося в одну з таких розмов.

— Сьогодні в Ковелі знову похорони наших воїнів.

— Гинуть хлопці на передовій. Кінця-краю цьому немає. Непросто протистояти тій хижій русні, до зубів  озброєній.

— А як буде просто, коли Захід спочатку гарантував нам безпеку, а  тепер думає, чи давати зброю чи ні?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 369

Історія людства – це історія воєн  і насильства. Кожне століття вмите людською кров’ю, як водицею. 

Дивиться дитя на цей неадекватний світ  і не розуміє, чому люди захмарюють сонячні світанки димом згарищ, чому не шукають казкових воріт    у Країну   щастя, а стріляють один в одного, чому руйнують  все суще на Землі?

Еволюція життя не спрямована на його покращення, а навпаки — на вдосконалення зброї масового знищення.

Як пояснити вторгнення росії на територію України і її прагнення чинити вбивства, гвалтування жінок та дітей, нищити цивільну інфраструктуру? І ці злочини коять не тільки рядові солдати, але й старші офіцери та генерали.

Світ бачить цю агресію, але реагує на неї не завжди адекватно. Більше того, територія України поступово перетворилась у своєрідний бойовий полігон  для випробування найновішої зброї. При тому нам кажуть: «Захищайтесь самі!  А ми вам дамо зброю, але так, щоб не перемогли росію, а діяли в рамках «дозволеного».

Так і  висить дамоклів  меч третьої світової війни  над людством, в якій не буде перемоги ані великої, ані малої.

Ох, дитино, дитино! Твої казкові ілюзії майже десять років розвіює і нищить війною злий лиходій.

Спотворений генний код,  і замість любові й добра  людство розчиняється в насильстві, агресії та ворожнечі.

Чи є ліки від цієї хвороби? Так! Люди всього світу мають стіною стати і знищити зло, а  разом з тим  засудити і покарати злочинних вершителів цього світу. Про це й  пишу.

l

Вдивляюся у епіцентр

  війни.

А він – на Сході, Півдні і в

            душі моїй.

Ідуть у бій батьки, онуки і

   сини,

Туди, де біситься

   насильства змій.

Насильство! Куди веде

  стезя

Заблудле  людство цього

  світу?

Убивства, гвалтування –

      висохла сльоза:

Повінь зла виходить з

    берегів і гнітить.

І Ковель мій у тім

  пекельнім жниві:

Вертаються Герої

  колоссям всередину.

А як цвіла земля, омріяна,

  красива!

Тепер насильства меч

  звисає над країною.

Як зупинить агресію у

             нашім  домі,

Коли прозріє людство і

           запанує мир?

Сатаніє раша, і  гинуть

  воїни,

І чую звичне: «Ти в

      Перемогу вір!».

Я вірую, та хто мене

  просвітить,

Звідки агресія, насиль- ство – від якого звіра?

Змагаємось, хто більше

   люду винищить…

Невже для щастя це

    природна міра?

Що ще  покласти на вівтар

  пожертви,

Щоби Земля дихнула на

  повні груди?

Наш  Боже, дай Україні

   вижити, не вмерти,

Любові й  миру дай –

     нехай повік прибуде!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Історія людства – це історія воєн  і насильства. Кожне століття вмите людською кров’ю, як водицею. 

Дивиться дитя на цей неадекватний світ  і не розуміє, чому люди захмарюють сонячні світанки димом згарищ, чому не шукають казкових воріт    у Країну   щастя, а стріляють один в одного, чому руйнують  все суще на Землі?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 238

Кохання.. Хто пізнав його, той щасливий, а іноді й нещасний. Як співається  в пісні, хто в любові не знається, той горя не знає…

Степан Васильович, статний, розумний, комунікабельний, піднесений крилами благодатного кохання, досяг у своїй кар’єрі висот місцевого значення. Олена була сенсом його життя. Щоб завоювати її прихильність, він намагався  бути кращим за всіх в поведінці, зовнішності та в інтелекті. Йому це вдалося. 

Побралися. Потекла ріка сімейного буття в омріяне щасливе море. Завжди спішив додому, допомагав по господарству і в закоханих обіймах шепотів: «Ти моє сонечко, квіточка,  найгарніша в світі!». «Сонечко-квіточка»  відповідала взаємністю.

Не раз, бувало, потрапляв під перехресний «обстріл» жінок  і звабниць. Не звертав уваги на їх компліменти, стосунки, погляди, оголені стрункі ніжки. Степан Васильович був закоханий, як йому здавалося, раз і назавжди.

Але неждано-негадано захворіла Олена. Як сніг на голову серед літа: хвороба важка — прикутість до ліжка. Старався розрадити біду посиленою увагою, вишукував найдієвіші ліки – все марно.

Чималий проміжок часу пролетів у космічнім просторі. Все частіше задумувався про виклик долі. Чому цю гірку чашу він має випити до дна?  За які гріхи? Все більше давав знати потяг до інтимної близькості. Тепер на спокусливі погляди став дивитись по-іншому. 

Леся, давня знайома Степана Васильовича, впала в  око. То бісики звабні пустить, то слово миле проспіває, ненароком руки торкнеться. Ці стріли Амура впевнено заповнювали вільні комірки серця. З’явилася нав’язлива думка, яка все більше свердлила мозок: «Дружина хвора – це так. Шкода її. Але ж я маю право на хвилини чоловічого щастя…».

l

Це сталося випадково.

—Степане Васильовичу, не підкинете додому? Так треба, так треба! Вік вдячна буду, — прощебетала Леся одного дня  під вечір.

—Чому б і  ні? Це ж по дорозі, і мені веселіше.

—Я чула, що ваша дружина хвора?

—Куди від цього дінешся? Таку долю Бог послав.

—Не знаю, чи Бог, але всі маємо пройти тернистими шляхами, перетерпіти болі і надіятись  на сонячно-радісні дні. Мабуть, не буває людини, в якої не було б тих чи інших проблем.

—Ви праві, Лесю. Так недосконало влаштоване наше буття-життя.

Ось і  приїхали…

—Не  знаю, чим вам і  віддячити?

Степан Васильович не зчувся, як на щоці метеликом затріпотів ніжний дотик губ Лесі. Серце затремтіло, як пташка, що потрапила в сільце. Вночі майже не спав. Перед ним  стояв усміхнений образ щебетухи Лесі. Її голос розсипався веселими дзвіночками.

І знову ота нав’язлива думка: «Я ж маю право на щастя».

Ні, він не забув про Олену. Вважав святим обов’язком доглядати її. Його душа була заповнена християнським милосердям. 

Тому зовні все було, як завжди. Але не секрет, що  кожна жінка —тонка психологиня, яка завжди відчуває зміни в поведінці тих, хто навколо неї.

—Степане, ти останнім часом став якийсь холодніший, погляд відводиш.  У тебе хтось є? Ти не соромся, я пробачу. Це ж я винна, що не даю тобі того, що ти хотів, — якось мовила дружина. 

Степан Васильович мовчав. Що тут скажеш? Тим часом красуня Леся оволоділа  всім його єством. Тепер він шукав зустрічей з нею. І знаходив.

l

Якось сталася оказія, з якої  знайомі посміялися, але яка засвідчила палку закоханість Лесі. Степана запросили на корпоратив на віддалену від міста дачу, щоб менше невсипуще око бачило. Він попередив Олену, але Лесю чомусь ні. Святкове дійство вдалося  — збуджуючі напої, смачні наїдки, танці, гумор у спілкуванні – чого ще хотіти? Словом, вечірка на всі сто. І раптом…

В  приміщення, де веселилась компанія,  влетіла орлиця Леся. Збуджена до краю, не зважаючи  на мирне  застілля, вона розгримілася блискавками слів  із української фольклорної скарбниці.

— Ах ти, харцизяко нещасний, звабнику бісів, гультяю безсоромний! Я вдома переживаю. Місця не знаходжу, а він, бачте, насолоджується з чужими. Брехун  собачий, ще й слухавку не бере. Думав, я не знайду? Та я тебе з-під землі дістану!

Всі завмерли, стих і голос Лесі. В просторі святкового дійства  почулось тихе:

— Степане, я ж тебе кохаю. Пішли зі мною.

Відомо, що сучасні жінки – це нащадки  представниць древнього матріархату. Але тут стояла войовнича «амазонка», яка випускала слова стріли і ранила присутніх, а найперше – Степана Васильовича. Як вона знайшла свого ненаглядного серед хаосу дачних вуличок, одному Богу відомо. 

Потрохи публіка оговталась, і  всі стали вмовляти Лесю залишитись. «Амазонка»  була непохитною.

—Поїхали! Таксі чекає! – владно наказала вона, взявши розгубленого Степана за руку і повела, немов приреченого до страти, на «ешафот».

Вам, мабуть, цікаво, яка кара чекала Степана Васильовича? Леся запросила його на каву. Після келишка коньяку грозові хмари розвіялися, буря стихла. Місяць, який безсоромно зазирав  у вікно, бачив, як Леся виціловувала коханого, примовляючи: «Степанчику, любий, пробач мені. Я ж так напереживалась, місця не знаходила. Я тебе кохаю безмежно і навіки”.

l

Епілог цієї мелодрами щасливий і…сумний. Невдовзі Олена відійшла у засвіти. Зазначимо, що Степан  доглядав її до останнього подиху. Леся  не була осторонь. Через рік вони побралися. Як ви здогадалися, в новій сім’ї панує матріархат. «Амазонка» Леся не випускає з рук свого списа кохання. Але це й  на краще…

Анатолій СЕМЕНЮК.

Кохання.. Хто пізнав його, той щасливий, а іноді й нещасний. Як співається  в пісні, хто в любові не знається, той горя не знає…

Степан Васильович, статний, розумний, комунікабельний, піднесений крилами благодатного кохання, досяг у своїй кар’єрі висот місцевого значення. Олена була сенсом його життя. Щоб завоювати її прихильність, він намагався  бути кращим за всіх в поведінці, зовнішності та в інтелекті. Йому це вдалося. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 266

– На дівчат задивляєтесь? – зверхньо поглядаючи на моє сиве волосся, запитує давній знайомий.

– А як же інакше? Краса дівоча і краса жіноча, створені Богом, як джерело життя, як благодать душі, як животворчий дух. Хіба не знаєш, що краса рятує світ? – відповідаю я.

І раптом перед нами пропливає красуня-фея, і спогади птахами налетіли й сіле на моє плече.

Вона пройшла... Ні,

 пролетіла!..

Спідничка вітром

 загорнулася досхочу.

Відкрилося дівоче звабне

 тіло...

Гей, вітре, колись ти

 напророчив

Таку ж красуню, милу 

і тендітну,

Її усмішку сонячну

 грайливу.

Ми обіймалися 

і цілувалися, як діти –

Той вітер нам приніс

 кохання крила.

І ми ступили несміло 

на поріг.

Життя, не знаючи, що нас

 чекає далі.

Ти вірно берегла

 сімейний оберіг,

На стежці сіялися радості

 й печалі.

Отак краса дівоча мені

 навіяла

Далекий спомин із

 незабутніх літ.

Вона у душу сонячно

 промінила

Кохання мить, яку нікому 

не спинить!

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 306

Агресивне і трагічне ХХ століття пронеслось над українцями двома світовими війнами, російським жовтневим переворотом, голодоморами, репресіями,  і естафету нищення всього живого й сущого передало ХХІ-му, озброївши його ще більш витонченими засобами масового знищення  мирних людей.

Кожен з нас бачить кровожерливість російської агресії. Буча, Маріуполь, Бахмут та інші міста-фортеці перетворились на руїни.  Пам’ять нагадує, що Ковель, наш рідний Ковель, у 1944 році  був зруйнований вщент червоною армією.

Свідомість не сприймає цих жахіть і ховає їх в комірки підсвідомості. І ми в мирному Ковелі віншуємо новонароджених, проводимо випускні вечори, відзначаємо пам’ятні дати і ювілеї. Щоправда, дехто скаже: «Не на часі. В країні – війна…». 

Але як інакше? Воїн в бліндажі згадує матір, мирний щасливо-веселий дім. Йому сниться кохана, а в уяві його автомат стріляє трояндами. Так, так… Саме за ці цінності він стоїть на смерть. Ковельчани розуміють і намагаються йому допомогти і морально, і матеріально, і духовно. 

За традицією, у Ковелі в першу неділю липня раніше  відзначали День міста. Сьогодні точиться багато дискусій з приводу перенесення цієї дати, однак конкретного рішення немає. В будь-якому випадку найперше маємо вшанувати пам’ять про героїв наших, посмертно – почесних ковельчан.

Розвіємо попіл війни із  наших душ, витремо сльози з очей, помолимось за всіх живих і мертвих, за майбутню щасливу долю, за столицю нашої душі – Ковель!

Боже, почуй наші молитви!.. Збережи нам благодатну мирну працю, подаруй радісні хвилини дітям, відверни від міста на віки вічні цю війну прокляту.

А мій дарунок рідному місту – поетичні рядки (на жаль, припорошені смутком).

Пісня про Ковель

Плинуть над Ковелем сині

  тумани,

Гудок тепловоза

    пробуджує далі.

Заквітчане й гарне,  в

  любові й пошані,

Місто Європи: історії

  славні скрижалі.

Ковельчани, мої

  ковельчани!

До болю знайомі і рідні

  обличчя.

Я з вами у ратнім труді

  воскресаю,

Я з вами несу в серці рани

  століття.

Сльозина упала на стежку

  героїв,

І мати в скорботі – у чорній

  хустині.

Не слави заради в борні

           наші вої —  

За волю, за Ковель, за

      рідну країну!

Тур’я шепоче, мирну долю

  пророчить,

Розвіються хмари – гряде

     світла днина.

Я бачу незламні, упевнені

  кроки,

 Я вірю в мій Ковель, в

          мою Україну!

Ковельчани, мої

  ковельчани!

До болю знайомі і рідні

   обличчя.

Я з вами – в молитві за

  мирний світанок,

Я з вами! Нехай наша доля

  святиться!

Анатолій СЕМЕНЮК,

Почесний 

громадянин міста. 

Агресивне і трагічне ХХ століття пронеслось над українцями двома світовими війнами, російським жовтневим переворотом, голодоморами, репресіями,  і естафету нищення всього живого й сущого передало ХХІ-му, озброївши його ще більш витонченими засобами масового знищення  мирних людей.

Кожен з нас бачить кровожерливість російської агресії. Буча, Маріуполь, Бахмут та інші міста-фортеці перетворились на руїни.  Пам’ять нагадує, що Ковель, наш рідний Ковель, у 1944 році  був зруйнований вщент червоною армією.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 392

“Не кожному дано палахкотіти животворним вогнем, і відблисками творчої праці осявати шлях тих, хто заблукав в тенетах байдужості, сумнівах, невпевненості”, — так думав я, перебуваючи на заході, приуроченому до роковин відходу у засвіти Галини Михайлівни Божик і  презентації книги «Галина Божик. Талант любити людей, професію, Україну», видану нещодавно у  луцькій «Твердині».

Мої думки перепліталися із сказаним чарівницею слова Ольгою Бичковською. Вона гарно та вміло ввела присутніх в залі у дивосвіт мудрої берегині роду Галини Божик. Після захоплюючого номера класичної музики у виконанні знаменитого камерного оркестру «Квінта» (Т. Корнєва) полилася душевна розмова з жінкою, яка була скарбом духовності і епіцентром культурно-просвітницького життя краю.

Галина Божик…  В чому феномен і сутність буденної діяльності, яка підносить людину до видатної особистості? 

Кожен із нас доброчинними справами, вчинками, мораллю пише книгу власного буття. Зазвичай позитивне занотовується великим виразним   шрифтом, а гріховне, негативне — дрібним, і десь у куточку.

Галина Михайлівна книгу свого життя писала золотим пером істини. Це про неї: «.. у нас нема зерна неправди за собою». Вона вся відкрита, щира, доброзичлива і завжди з осяйною усмішкою. Якось мій добрий друг сказав: “Зустрінеш її, і не хочеться прощатись”. 

Справді,  єство  Галини Божик було наповнене тим світлим магнетизмом, який притягував собі подібних. З нею цікаво було спілкуватися на теми політики, діяльності влади,   особливостей нашого культурологічного життя. Вона була дзеркалом патріотизму, в якому для інших відбивалась її не показна, а практична, реальна діяльність, яка проявлялась і в плетінні захисних сіток  для ЗСУ, і в проведенні вечорів на духовно-патріотичні теми у вінку українства. Їй була притаманна національна гідність. Вона через своє серце пропускала давню, сучасну історію краю, й  боляче переживала за життя тих, хто боровся за нашу Незалежність.

Якось пані Галина запропонувала: «Напишіть книгу про Ковельщину». Я запитав: «Галино Михайлівно, як ви це бачите? Ковельщина – то 99 населених пунктів. Дослідити і написати історію села, церкви, школи, культури, висвітлити видатні особистості – титанічна праця, одному вона не під силу». 

— Не відмовляйтесь, допоможемо, – настоювала вона.

На якийсь час центральна районна бібліотека стала потужним осередком краєзнавства. Бібліотекарі піднімали місцеві архіви, збирали свідчення старожилів. Окремі працювали в обласному архіві і т. д., і . п. Головним генератором та куратором цієї роботи була Галина Божик.

Пошановуючи  тих, хто свої сили, енергію і розум приклав до видання книги  краєзнавчих нарисів “Ковельщина: історія, слава, доля”, я сьогодні висловлюю ще одну щиросердечну подяку Галині Михайлівні – на жаль, посмертно.

Обірвалося  життя на вершині творчої діяльності і слави. В літописі буття залишились недописані сторінки. Але Галина Божик лишила нам те, що не вмирає, — пам’ять. Вона живе (і буде жити) у душах рідних, близьких, колег, друзів. Ця пам’ять перевтілилась у спомини, які творчо вилилися на сторінки живої, гарно оформленої книги «Галина Божик: талант любити людей, професію, Україну» і тим самим заповнити недописані аркуші книги буття Галини Михайлівни Божик.

х  х  х

Та повернімося в переповнений читальний зал бібліотеки. Мов із невичерпного джерела, ллються душевні спогади про «нашу Михайлівну». Наша землячка, поетеса, редакторка та упорядниця книги Ніна Горик  знайомить присутніх із змістом видання. По праву їй – особлива подяка, пошанування від родини та ковельчан, адже за відносно короткий термін підготувала видання до друку. Гарна робота! 

До цього щирого пошанування слід долучити Ольгу Бичковську, Миколу Мартинюка (видавця), Андрія Мигулю. Затим – всіх тих, чия публічна сповідь була надрукована в книзі. 

Маю зазначити, що, на мою суб’єктивну думку, захід пройшов змістовно, цікаво, з ознакою емоційної душевності. Не одна сльозина скотилася по щоці виступаючих, змушуючи чуттєво співпереживати переповнений зал. Це ще одна ознака любові, співчуття  для всіх рідної  Галини Божик.

...Лине осанна творчій життєдіяльності і щирій дружбі, а  в залі цієї світлої людини немає. Лише монітор висвітлює її рухи, мудре слово, ту неперевершену усмішку, яка і в цей день розвіювала хмари суму,  смутку та горя.

Хтось влучно зауважив, що ця книга і цей вечір –   живий пам’ятник видатній особистості краю. Її слово, її пісня буде відгукуватися в наших серцях. Писала Леся Українка: «…І будуть приходити люди».

Впевнений: не заросте стежина до її вічного духу.

l

А вечір навіяв поетичні рядки!

Галині Божик

Ми розливаєм час у чаші

  величальні,

Смакуєм будні, немов

    терпке вино.

І раптом запалають свічі

  поминальні,

І вічная душа шукає золоте

  руно.

Вже й рік майнув, як Ти на

  небесах.

«Михайлівно! Ну як там?

     Озовись до нас!».

О, як нас тішила твоя

  духовна цвіт-краса —

Неправда! Нас не розлучить невловимий час.

Ти  нам  лишила пам’ять в

     мудрім слові,

Сплела вінок з українських

  ідей.

Єднала у гармонії добра

       й любові –

Ні, не зів’яне цвіт

  любимих орхідей.

Як і колись, заходжу у

  робочий кабінет.

Вітаюся: «Вам добрий

  день і добрий ранок!».

На мене з докором зорить

  усміхнений портрет.

Сльоза упала на наші

  незагойні рани…

Анатолій СЕМЕНЮК.

“Не кожному дано палахкотіти животворним вогнем, і відблисками творчої праці осявати шлях тих, хто заблукав в тенетах байдужості, сумнівах, невпевненості”, — так думав я, перебуваючи на заході, приуроченому до роковин відходу у засвіти Галини Михайлівни Божик і  презентації книги «Галина Божик. Талант любити людей, професію, Україну», видану нещодавно у  луцькій «Твердині».

Мої думки перепліталися із сказаним чарівницею слова Ольгою Бичковською. Вона гарно та вміло ввела присутніх в залі у дивосвіт мудрої берегині роду Галини Божик. Після захоплюючого номера класичної музики у виконанні знаменитого камерного оркестру «Квінта» (Т. Корнєва) полилася душевна розмова з жінкою, яка була скарбом духовності і епіцентром культурно-просвітницького життя краю.

Галина Божик…  В чому феномен і сутність буденної діяльності, яка підносить людину до видатної особистості? 

Кожен із нас доброчинними справами, вчинками, мораллю пише книгу власного буття. Зазвичай позитивне занотовується великим виразним   шрифтом, а гріховне, негативне — дрібним, і десь у куточку.

Галина Михайлівна книгу свого життя писала золотим пером істини. Це про неї: «.. у нас нема зерна неправди за собою». Вона вся відкрита, щира, доброзичлива і завжди з осяйною усмішкою. Якось мій добрий друг сказав: “Зустрінеш її, і не хочеться прощатись”. 

Справді,  єство  Галини Божик було наповнене тим світлим магнетизмом, який притягував собі подібних. З нею цікаво було спілкуватися на теми політики, діяльності влади,   особливостей нашого культурологічного життя.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 279

Історія людини – це історія тієї чи іншої епохи. В ній сконцентрована свідомість, яка визначає сутність і сенс життя. В  молоді роки мені довелося брати активну участь в електрифікації Волині. Як інженер електролабораторії, я проводив випробування побутових, промислових та сільськогосподарських  електроустановок на предмет справності і готовності до роботи. Територія моєї діяльності була обширною – північно-західні райони області.

Мене вражав  технічний, технологічний, естетичний стан державних господарств. Відчувався безповоротний занепад, який  впливав на рівень добробуту і загалом життя в СРСР. Це була ознака тієї епохи.

Пройшли роки. І ось, сивочола свідомість аналізує, порівнює, оцінює перспективи нашого руху до Євросоюзу. Моя аналітика базується на власному досвіді. У зв’язку з цьогорічною  інтенсивністю грунтових вод та дощів я вимушений був шукати будівельників  для влаштування протиповеневої системи  власного будинку.

Вибір впав на приватну фірму «Інвестбуд», власник і  директор якої — Василь Волинчук. Сьогодні ця фірма, виборовши тендер, проводить облаштування підвальних приміщень під тимчасові укриття в закладах міської освіти. В умовах війни такий захід,  ініційований  владою, вимагає не тільки якості, але й виконання робіт в стислі   терміни. Адже життя дітей — понад усе. Бригади успішно справляються з поставленим завданням і разом з тим поповнюють бюджет міста, справно сплачуючи податки.

Ми звикли чути критику на адресу вітчизняного виробника: мовляв,   у німців і поляків все на  «голову»  краще, якісніше. Але дозволю собі, шановний читачу, намалювати світлину одного робочого процесу цієї фірми.

О восьмій годині на об’єкт прибувають директор із головним  виконробом. Складають технологічну карту робіт. Через годину на об’єкті — будівельно-ремонтна бригада. Спільно вирішують  всі нюанси специфіки робіт і погоджують  із замовником. Із самого старту задається інтенсивний темп роботи. Вражає тісна співпраця  із іншими фірмами. Скажімо,  щебінь, пісок та інші матеріали доставляють  оперативно і у визначеному обсязі. Хто займається якоюсь роботою, знає, як в процесі  виникають ті чи інші негаразди – наприклад, з’явилась потреба в  саморізові або інструменті. На цей випадок передбачено менеджера із автівкою, який в «аварійному режимі» доставляє необхідне на об’єкт. 

Ця схема нагадує організацію робіт на підприємствах  Японії. Життя не стоїть на місці, вимагає різноманітних підходів для досягнення позитивного результату.

В бригадах фірми практикують широкопрофільний підхід, а не вузьку  спеціалізацію. Це  як у футболі —   нападник мусить вміти захищатися, організовувати атаку. Старший бригади Сергій вміє майтерно класти бруківку, штукатурити, заливати бетон, зварювати металеві конструкції, вправно володіти інструментами та агрегатами і таке інше.

— Чому ви не в Польщі? Адже тепер вигідно  заробляти гроші за кордоном, — запитую в хлопців.

— Пробували того меду не раз. Гіркий він – через важкі  умови праці приходилось розривати угоди із замовниками.  Не хочу грішити, були і позитивні моменти, але працювати там складно. Скажу чесно, якщо добре працювати, то і в нас можна заробити. А ще маємо враховувати, що  недозароблене  там  компенсується домашнім затишком тут. Та й сім’я зберігається,  – «просвітлює»  мене Віталій.

Сергій мислить більш масштабно (у нього вища освіта)  і розуміє,  від чого залежить його прибуток – тож контроль і втручання у процес роботи мінімальний. 

Розумію,  як важко втримати працівників від спокуси великих заробітків за кордоном, тому й цікавлюсь у господаря:

— Василю Васильовичу, як вдається втримати високопрофесійних робітників в  «орбіті»  вашої фірми?

— Все просто. Належна організація  праці і зарплата.  Минулого місяця  окремі працівники отримали більше  30 тисяч  гривень. Це стимулює. Високий рівень оплати праці пропорційно впливає і на дохід фірми. Але там,  де немає розуміння, від чого залежить їхній добробут, там і рівень зарплати набагато нижчий.

— А що гальмує розвиток будівельної індустрії?

— Звичайно ж,   відтік високопрофесійних кадрів за кордон, а ще недосконала система тендерів. Від підрядника вимагають високої  якості  робіт і найнижчої вартості. Ці речі несумісні. Щоб досягти низької вартості,  в кошториси закладають дешеві та неякісні матеріали. Скажіть, як в таких умовах   досягти  високої якості?   «Свіжий» приклад. 

На одному з об’єктів освіти, при влаштуванні підлоги, було передбачено бетоноване покриття, а не якісна плитка. Це викликало нарікання, бо коли діти бігають, то  ця  підлога пилить. І таких прикладів немало. За кордоном  подібних  проблем не виникає. 

— Кажуть, що та країна,  в якій багато будують,  має високий добробут населення і перспективи щасливого життя.

— То правда. Хіба не щаслива людина, яка вселяється в нове помешкання?  На жаль, це не про теперішню Україну. Війна забирає всі ресурси, а збудоване руйнує… 

— Людина живе надіями і мріями. Що нас чекає в близькому майбутньому?

— Історія незалежної України показує усьому світу, що ми —  інтелектуальна, високосвідома європейська нація.  У вражаючій єдності, патріотизмі, незламності ми боремося і перемагаємо рашистів. Вдумайтесь: наші вояки в короткі терміни освоїли майже всі види сучасної надскладної зброї та техніки країн НАТО і США. Так само по війні   відбудуємо країну.

l

Ми вище згадували про історію  епохи, а в ній — людини. Наша епоха перевіряє нас на міцність. Заглядаючи в омріяне майбутнє, я переконуюсь, що з такими людьми,  як Сергій, Віталій, Олександр, виконроб Петро Петрович, їх «командир»  Василь Волинчук ми відбудуємо країну і закладемо міцну основу для нащадків.

Настане світла днина, коли будуть повертатися до свого дому не тільки «втікачі», шукачі щасливого життя, а й представники країн Європи, щоб переймати наш досвід будівництва та оборони. Розумію, що все не так просто. 

Господь визначив для нас цей тернистий шлях, і ми, попри все,  мусимо подолати його, як колись Мойсей вивів своїх земляків з єгипетської неволі. Розступиться море, стихнуть шторми і возсіяє над світом   обітована Україна. А потому зійдуться хвилі, і накриють наших ворогів, щоб вони не посягали на чуже щастя. 

Хай збудеться пророцтво! 

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНІ: міський голова Ігор  Чайка вручає Почесну грамоту Василю Волинчуку за успіхи в роботі з нагоди Дня будівельника.

Фото з архіву редакції.

Історія людини – це історія тієї чи іншої епохи. В ній сконцентрована свідомість, яка визначає сутність і сенс життя. В  молоді роки мені довелося брати активну участь в електрифікації Волині. Як інженер електролабораторії, я проводив випробування побутових, промислових та сільськогосподарських  електроустановок на предмет справності і готовності до роботи. Територія моєї діяльності була обширною – північно-західні райони області.

Мене вражав  технічний, технологічний, естетичний стан державних господарств. Відчувався безповоротний занепад, який  впливав на рівень добробуту і загалом життя в СРСР. Це була ознака тієї епохи.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 401

Кожен день чекаю на втішні новини. А вони немов сказилися – відвернулися від мене. Окупанти сунуть, як саранча. Їх нескінченно багато. ЗСУ  тримають позиції. Водночас раз за разом приходять  «похоронки». Здається, до них звикли. Рідні сумують, виливають гіркі сльози, а сторонні  співчувають, заспокоюють, намагаються розділити біль втрати…

Про мир не йдеться. На часі – лише Перемога. Ніхто не знає, як вона прийде  і що буде після неї. Кажуть, що людство розвивається по спіралі. І ми в своїх надіях емоційно й на хвилях ейфорії  віримо, що на вищому витку спіралі нам усміхнеться щастя. На жаль, я бачу рух по колу, в центрі якого – агресивна рашистська вісь. Наша буйна козацька сила хвилею потужною падає на неї, вдаряє, розсипається, щоб знову, об’єднавшись, дотиснути і перемогти.

Європа, США та інші країни Заходу – на нашому боці, та що з того: гине цвіт нації. Запитую себе, чи зав’яжеться плід на нашому дереві українські долі по війні? Думки…Думки… Думки. Абстрагуюсь на мить від реальності війни і мрію про те, що Донецьк, Луганськ, Крим  та інші території наші – вільні. Та чи втихомириться звір, який скуштував людської крові? Чи нищитиме далі  інфраструктуру, як робить це нині?

Вище згадував про похоронки. Такі ж повідомлення приходять і  в сім’ї рашистів. Як їх переконати, що загиблі – це не «герої», а злочинці, вбивці, ґвалтівники? Ось такий цей світ непередбачуваний, крихкий, немов скло. «Торкнеться зло, і сипляться уламки», — пишу я.  А земля, рідна земля вся в шрамах та незагоєних ранах війни. Вона чекає господаря, який любить її. А поле заміноване, замість трактора біля оселі – танк  розбитий.  Або вирубаний для потреб фронту і спалений фугасними бомбами ліс. Гідроспоруди зруйновані, а ріки безжально забруднюються.

Це – тільки штрих, але він схожий на картини із романів фентезі. Немає тут місця для щасливого майбутнього. Натомість – ознаки кінця світу в окремо взятій країні. Боремось із цим злом, але чи вистачить сил?

Щоденно молитовно звертаюся до Бога. А мій  єдиний духівник і порадник Господь мовчить. А диявол – путін не вгаває, ще більше біситься його воїнство на нашій благодатній землі.

О, Боже, великий, єдиний, дай мені крила, щоб піднятись високо над світом, побачити і сповістити тебе, Україно, про радість нашої вистражданої, вимоленої  Перемоги над хижим змієм, рашистською ордою!

Блаженний той, хто захищає Землю і перемагає!

l

Благословенний той, хто

    Землю любить,

Хто оре, сіє, доглядає і дар

   Божий збирає.

І проклянеться той, хто все

  живе і суще губить,

Хто серце доброчинне з її

    тіла вириває.

Не кається рашист.

  Задурений брехнею

                Пропагандистів

злочинного осиного кубла,

Він сіє смерть і врожаї

        збирає з неї –

Вони вертаються до його

        рідного гнізда

Там мати рідна, діти і

  дружина

Чекають на «героя», а

  похоронка промовля:

«Покараний за вбивство і

  насилля в Україні»…

Та не здригнеться зграя

  путінська з кремля.

Скажені пси –

  кривавиться дорога:

Ви розгубили все

  людське і гідність,

Христову віру продали і

       Бога –

Грабуєте, руйнуєте наш

  дім, душею бідні.

Ох, земле, земле! Навіщо

     їх родила?

Надіялась, що будуть

   леліяти, любити,

А тебе чорною  хустиною

    війни  накрили?

О, Боже милий, поверни їй

                       мир і світло.

І запанує мир

Сучасний світ – крихкий,

      як скло:

Торкнеться зло, і

  сипляться уламки,

Та так вже споконвіку

  повелось,

Що людство  не шанує

      мирні ранки.

І йде безкарне нищення

 життя:

Ракети, дрони, танки,

  міномети.

Немов нависло над

  Землею прокляття,

Здригається від вибухів

  планета.

9 травня – рашистське

       свято горя,

Безжальна повінь крові

  виходить з берегів.

Від сліз людських –

  солоний океан і  море,

Рашизм – диктатора

  злочинного засів

О, це русня, ця  путінська

  примара!

Вона,  як смерч, як хвиль

      дев’ятий вал.

Та невідворотна для

  злочинців кара — 

Чекає орків  міжнародний

  трибунал.

І вірю я: настане світла

  днина,

І запанує  мир, і

   усміхнеться мати.

Господь благословить –

  все буде Україна,

І нашу Перемогу весь світ

       буде вітати.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Кожен день чекаю на втішні новини. А вони немов сказилися – відвернулися від мене. Окупанти сунуть, як саранча. Їх нескінченно багато. ЗСУ  тримають позиції. Водночас раз за разом приходять  «похоронки». Здається, до них звикли. Рідні сумують, виливають гіркі сльози, а сторонні  співчувають, заспокоюють, намагаються розділити біль втрати…

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 325

Цвинтар – індикатор минулого. Він не тільки розбуджує спомини, але й спонукає до аналізу людей та вчинків – мізерних власних, громади та великомасштабної державної політики. 

Моя мета – поспілкуватися, погомоніти з рідними, і разом з тим перед Великоднем поглянути, чи на могилах прибрано, чи бадилля дике не поросло.   Тут спочивають мама, син, бабуня та інші близькі й далекі рідні, друг юності і перша вчителька Поліна Іванівна.

l

Їду через село. Якщо ті поодинокі покинуті обійстя можна назвати селом. Сучасний вектор розвитку сільської громади – це трагічна драма майбутнього. 

Моє рідне село Клевецьк – то моє минуле, яке не усміхається, а плаче. Сьогодні мешкає тут зо два десятки колишніх односельців. Доживають, не скаржаться на відсутність комунальної інфраструктури. Село пройшло багато етапів нищення. Спочатку приводний пас компартії перетворював культурну еліту села на колгоспних наймитів. Потім – хімізація, глобальне осушення, "неперспективні" села і т. д., і т. п.

Незалежність, на жаль, не принесла полегшення. Безперспективність життя у деяких селах призвела до ще більшого занепаду. Один із ковельських бізнесменів якось сказав: "Я землі не люблю. Це даремна праця. Маю гроші, отож, проживу безбідно". Частина молоді (і немала) міркує приблизно так само.

Теперішній час “не визначений” ні в селі, ні в місті. Він позначений війною та бідністю. Життя і смерть йдуть попід руки. Комусь бонус – щастя, а комусь – невдача. Мій добрий друг Микола часто повторює: "Пройшов день – подякуй долі і Богу". 

А колісниця часу летить, не спиниться і не знає, що чекає її попереду. Так і хочеться вигукнути: "Прозрійте, люди! Зупиніться в самознищенні, бо ж це наша земля  обітована, де мир і щастя мають панувати".

Мовчить людство, не відгукнеться. Мовчить і Бог.

l

Моє рідне село! Ну що в нас 

не так? 

Сліпають вікнами пустки-оселі.

Я – колишній бідняк і колгоспний

 батрак, 

Тут щебетало дитинство 

моє невеселе. 

Он груша самотня, немов сирота,

Розчахнута навпіл, – 

а як же цвіла!

Радість жити у бідності – 

яка простота,

Мене мрія уперто до міста вела.

Пролетіли роки, промайнули

 літа:

Де та зоря, що мене сповивала?

Скажи мені ясна, ти ж бо свята,

Чому нам не щастя, а горя

 замало?

Там на Сході і Півдні вирує війна,

Гримлять канонади, а тут – поки

 тиша.

Серце в тривозі – надворі весна,

Повідай, хто історію поля

 напише?

Односельці мої! Вони в ратнім

 бою

Захищають це поле і тишу, і ліс.

Я, дитина війни, і тепер не в

 строю –

Мені боляче й гірко від горя 

і сліз.

О, нарешті! Бабуся столітня

 пройшла

Із кийком. На обличчі – печалі.

"Хай би путін той здох, – мені

 каже вона, –

Бо як Україні і нам жити далі?".

Не журіться, бабуню! Бог покарає

Усіх путіністів, і свята Перемога

Розвіє неспокій, тривоги і хмари, 

І янголи миру взсіяють над

 вашим порогом.

А як же село? Невже 

не воскресне?

Спогади стукають в серце

 щоночі.

Надіюсь і вірю: пройдуть зими

 й весни, 

І возродиться щебіт малечі

 пророчий!

Анатолій СЕМЕНЮК. 

НА СВІТЛИНАХ: мешканці села Клевецька – земляки автора; храм Св. Петра і Павла, відновлений за сприяння Анатолія Семенюка.

Фото з архіву редакції.

Цвинтар – індикатор минулого. Він не тільки розбуджує спомини, але й спонукає до аналізу людей та вчинків – мізерних власних, громади та великомасштабної державної політики. 

Моя мета – поспілкуватися, погомоніти з рідними, і разом з тим перед Великоднем поглянути, чи на могилах прибрано, чи бадилля дике не поросло.   Тут спочивають мама, син, бабуня та інші близькі й далекі рідні, друг юності і перша вчителька Поліна Іванівна.

ххх

Їду через село. Якщо ті поодинокі покинуті обійстя можна назвати селом. Сучасний вектор розвитку сільської громади – це трагічна драма майбутнього. 

Моє рідне село Клевецьк – то моє минуле, яке не усміхається, а плаче. Сьогодні мешкає тут зо два десятки колишніх односельців.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 367