01.05.2024 Семенюк Анатолій Володимирович
А чи задумувалися ви над простим  запитанням: чим об’єднані перехожі, що рухаються вулицею?
Правильно: на 95 відсотків вони заклопотані буденними сімейними проблемами, переживаннями, думками про війну. Немає веселого родинного сонечка в очах. Така ознака сьогодення.
Та попри всі негаразди, я бачу і тих, що несуть у собі енергію, дух і весну.
х  х  х       
Ось «пливе» диво-красуня, справжня модель. Все у неї до ладу. Звабливі стрункі ніжки. Стан — як очеретина. Хода спортивна, пружна, як у чемпіонки світу Ярослави Могучіх. Здається, вона хоче злетіти до неба чи повернутися до солодких снів. У неї ніби немає проблем, буденної суєти і  «глобальних»  проєктів, що “гризуть”  мозок нав’язливими думками.
Зрештою, вона не сама. На відстані зігнутої руки з нею  —  її друг і порадник смартфон.                                                                                                       
У цю  мить вона приємно заклопотана цим шедевром інформаційної техніки. Поза ним у неї немає ні майбутнього, ні минулого. Точніше, вони є, але вміло перенесені на екран  чудо-апарата. Спробуймо поринути у таємниці безтурботного  ранкового спілкування:
– Раю, привіт! Як ти там?
– Привіт. Немає чим тішитися – хмурно, сіро. Як на небі захмареному.
– Співчуваю. А в мене настрій чудесний. Повіриш? Іду вчора по проспекту і чую: «Красуне, куди так спішите? Може, до щастя? Візьміть і мене з собою». А я йому: «Ви так з усіма дівчатами знайомитеся? Де ви бачили сьогодні те щастя?».
А незнайомець відповідає: «Як побачив вас, зрозумів: щастя – це ви! Пішли в «Класік», порозмовляємо».
Не знаю, чому, але я погодилась. Він такий толерантний, розумний, словом  — класний. Вечір вдався на славу!
— Подружко, ти закохалася? І цілувались?
— Цілувались, але більше нічого такого...
Пливе красуня далі. Вона не бачить навколо себе похмурих облич. Дівчина несе в душі рай закоханості, немов безцінну реліквію, бачить у цьому сенс  життя. Побажаймо ж їй успіху в задуманому, адже вона випромінює нам животворну весну, надію і красу.
х  х  х
Відводжу погляд  вбік.  Звідти в полі мого зору з’являється новий перехожий. Невисокий на зріст, аристократичної статури.
Він бадьорим кроком впевнено рухається  до  центру міста. У ньому —  щось знайоме і рідне. Ба, та я ж його знаю – це Віктор Васильович,  очільник поважної установи міста. Більше двох десятиліть у нас щирі, довірливі, навіть, дружні, стосунки. Радію, що пан Віктор не міняється. Як завжди, рухливий, відкритий до спілкування, надійний і молодецький духом.
Ми обмовились про поважність установи. Так ось, освітянська галузь вимагає, насамперед, відповідальності, а разом із тим толерантності, культури поведінки, етики у спілкуванні, високого професіоналізму та мудрості  керівника. В нього це все є – воно з молоком матері!                  
Знаю, що освітянська нива Ковельської громади засіяна добірним зерном і   дає добротні сходи та врожаї. На Волині вона займає передові позиції. З окремих дисциплін  виходить на вищий рівень в Україні. Тут  розвинена науково-практична    освітня база, на основі якої  працюють професіонали своєї справи. Саме вони на чолі з керівником кують і гартують майбутнє покоління, в основі якого – любов до України та патріотизм.                                                               
А ще Віктор Васильович Бичковський —  рекордсмен. На цій почесній поважній відповідальній посаді   він працює найдовше зі всіх попередніх керівників, починаючи з 1945 року. Були політичні бурі і соціальні шторми, а він, як скеля, розбиває брудну хвилю в бризки і перемагає, бо на його боці правда.
х  х  х
Час є, і я продовжую далі свої ранкові спостереження. Увагу привертає чоловік поважного віку з кийком у руці. На перший погляд, як дві краплі води схожий на добре знаного на Волині покійного Дмитра Пилиповича Корнелюка.
Бентежусь: чому раптом в образі живої людини я бачу покійника? Заспокоююсь думкою, що бувають в природі двійники. Але зблизька схожість розвіюється. Я бачу добросердечного, знесиленого життям дідуся, що поспішає до поліклініки за здоров’ям.
Дмитро Пилипович був не такий. В його очах світилася рішучість, а енергія, дух і розум останні роки були цілеспрямовані на запровадження в школах України та Волині предмета з основ християнської моралі та етики. Він одержимо втілював цю ідею в життя.
Як досвідчений релігійний знавець, філософ і просвітник,  вважав, що «Любов до Бога, до рідної землі, до свого народу і до рідної мови  є найсвятішою».
Був переконаний, що в Україні має діяти єдина Помісна Православна Церква. Дмитро Корнелюк не просто висловлював ідеї, а бив у дзвін, долучаючи до їх реалізації єпископів, деканів, благочинних, свідомих священників та владу. Світла пам’ять не згасає. Тіло зникло, а його неспокійна душа час від часу стукає в наше серце, спонукаючи до дій в  ім’я Господа нашого і неньки-України.                                                       
х  х  х
Розтривожився спомином про друга, знову намагаючись у цьому царстві сірості віднайти світлячок радості. І вона впала в очі. Це – молода мама із двома хлопчиками-горобчиками. Вони такі рухливі, веселі та милі, немов янголята, що з неба прилетіли до богині-матері. Мама переживає. За надмірні рухи сварить, адже це вулиця, а не хата. Але спокій їй  хіба що присниться. Ось один із них не розрахував швидкості бігу, спіткнувся і   «приземлився» на руки. Боляче! Долоньки печуть, але не плаче. Подивився   на маму, оцінив свої почервонілі пальчики і долоньки  і заховав їх за спину. І братику не показав. Вміє терпіти біль – справжній боєць! Він навчиться колись воювати і  захистить маму.                                                                                                         
Але мама про це не думає, бо їй теж боляче. Дістала хустину, витирає ті   поранені долоньки, дихає на них, щоб менше боліло. Пішли, розчуливши  моє серце...
Ось така вималювалася світлина весняного ранку. Вже й мені пора! Хай буде світлим і радісним цей день для всіх ковельчан!
По рідних вулицях іду,
Свої і міста відчуваю
  кроки. 
Десь там, в вишневому
  саду 
Пташина лічить мої роки. 
Вже сріблом всипане
  волосся, 
Гривасті коні невпинно
           мчать удаль. 
Мій милий Ковель! Ти
          таки хороший – 
З тобою розділяю радість
            і печаль…
Сія над містом золота
             підкова, 
Вона пророчить щастя у
  житті.
З тобою, рідне, нас
   обвінчала доля –
Тепер до віку нам з тобою
         разом йти. 
Анатолій СЕМЕНЮК.
ранокА чи задумувалися ви над простим  запитанням: чим об’єднані перехожі, що рухаються вулицею?
Правильно: на 95 відсотків вони заклопотані буденними сімейними проблемами, переживаннями, думками про війну. Немає веселого родинного сонечка в очах. Така ознака сьогодення.
Та попри всі негаразди, я бачу і тих, що несуть у собі енергію, дух і весну.
х  х  х       
Ось «пливе» диво-красуня, справжня модель. Все у неї до ладу. Звабливі стрункі ніжки.  
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 154
Читати далі
25.04.2024 Семенюк Анатолій Володимирович
Гей  ти,  Місяцю  холодний!
Коли Сонечко зійде?
Вже і піст прийшов Господній,
Свят-Великдень, знай, гряде.
Гей  ти,  Місяцю   плакучий!
Коли скінчиться війна?
Ти ж буваєш і співучий,
Тепер  пісня —  як вина.
«Весна… весна…»,  — співає пташка.
В неї, бач, життя своє.
Повір, пташко, як то важко,
Коли мати сльози ллє.
Сік березовий не п’ється.
Де ти, Зоре-Перемого?
Чорна хустка обів’ється,
Вийшла ненька на дорогу, 
А рідненький не приходить,
Його з Прапором везуть.
Та війна  лиш смерті годить.
Чуєш? Дзвони знов гудуть.
Кличуть в новий бій за волю,
Суне орків хижа зграя.
Б’ються вої – в серці болі
Лиш надія світом сяє…
Анатолій СЕМЕНЮК.
12_0 Гей  ти,  Місяцю  холодний!
Коли Сонечко зійде?
Вже і піст прийшов Господній,
Свят-Великдень, знай, гряде.
Гей  ти,  Місяцю   плакучий!
Коли скінчиться війна?
Ти ж буваєш і співучий,
Тепер  пісня —  як вина.
«Весна… весна…»,  — співає пташка.
В неї, бач, життя своє.
Повір, пташко, як то важко,
Коли мати сльози ллє.
Сік березовий не п’ється.
Де ти, Зоре-Перемого?
Чорна хустка обів’ється,
Вийшла ненька на дорогу, 
А рідненький не приходить,
Його з Прапором везуть.
Та війна  лиш смерті годить.
Чуєш? Дзвони знов гудуть.
Кличуть в новий бій за волю,
Суне орків хижа зграя.
Б’ються вої – в серці болі
Лиш надія світом сяє…
Анатолій СЕМЕНЮК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 150
18.04.2024 Семенюк Анатолій Володимирович
Мудреці кажуть: «Коли сходить на небо нова зоря, то це комусь треба».
Зірка Дарії Іванівни Стус яскраво сяйнула на небі, віщуючи особливу місію для сенсу життя: навчати, виховувати і  формувати проукраїнський світогляд юного покоління.
15 квітня 1939 року у мальовничому селі Хоросне, що на Львівщині, народилося миле тендітне маля. Дівчинка виростала, навчалася  в школі і опановувала  знання в  Дрогобицькому державному педагогічному інституті ім. Івана Франка, де успішно закінчила музично-філологічний факультет. Збулася визначена Богом і мрією місія: стати вчителькою,  навчати дітей українській мові. 
Перші кроки, найбільш відповідальні в оволодінні професією, вона робила у школі, працюючи піонервожатою. Потому був сімейний переїзд до Ковеля, а згодом – праця  у Ковельській ЗОШ №1. Саме тут молода вчителька набувала педагогічного досвіду, здобувала авторитет і повагу  в колег та учнів. З часом до неї прийшли і авторитет, і високий професіоналізм.
Дарія Іванівна стала улюбленою вчителькою для багатьох своїх вихованців.
Поглянемо ж на особистість високофахової вчительки очима колег та учнів Дарії Іванівни. Сьогодні її вихованці не переживають за недовивчений урок, а проходять школу тернистого сучасного життя, працюючи у різних сферах економіки і соціальної сфери. Беззаперечно, що у їхньому успіхові присутня вагома частка праці улюбленої  вчительки Дарії Стус. Тішить, що вони не забувають її, шанують, дякують долі, що навчала їх.
Вслухаймося ж у їх слова.
Валентин Наріжний, Заслужений вчитель України: «Як вчитель української мови і літератури,  Дарія Іванівна давала вихованцям глибокі знання  зі свого предмету, виховувала нестримний потяг до  знань рідної мови. Як наслідок, здобула любов  і повагу від сотень вдячних учнів та їх  батьків. Педагог  організувала і вела гурток з вивчення Правил  дорожнього руху під назвою «Юні інспектори руху». Команда школи постійно займала призові місця, захищала честь Волинської області на Всеукраїнських змаганнях (1987р. – ІІІ місце, 1990 – ІІ, 1991 – І).
А як не згадати «Українські вечорниці» та  інші шкільні заходи, душею яких була Дарія Іванівна?  Праця в Ковельській ЗОШ №1 була яскравим світлом у житті шанованої людини, педагога,творця ідей, планів Стус Дарії Іванівни».
l
У цей непростий, захмарений війною час, світлий промінь від зорі Дарії Іванівни сягає передової  лінії на фронті боротьби з ворогом і надихає бійців на мужність та героїзм. Ось що сказав Андрій Кулик, військовий ЗСУ:
«Спасибі, що Ви були не тільки педагогом, а й наставником, а іноді і співучасником наших життєвих доль. Ви були для нас суворі, але я точно знаю, що це було зумовлено лише добрими намірами».
l
Не раз почуєш, що талант і творчість – від Бога. Скажу суб’єктивно, що без наставника творчість глуха й німа. Дарія Іванівна вміла відкривати комірки душі своїх вихованців і, як наслідок, звідти, мов пташенята, вилітали поетичні рядки.
Валентина Куденчук (Ісюк), медикиня:
«Життя – незвідана нива,
  в ній не можна блукати,
Там потрібно іти чітко, і
  знати, куди повертати…
І як подолать перешкоди,
що трапляються по дорозі –
Навчала, навчила і навчає
  наша учителька досі».
l
«Віддаю серце дітям» — це теж про неї. Безсумнівно, що від цієї віддачі повинна бути суспільна користь. Ця користь наяву:  сотні вихованців несуть у собі  практичні настанови своєї вчительки.
Віктор  Радчук, підприємець, депутат Волинської обласної ради: 
«В усіх шкільних і позашкільних починаннях Дарія Іванівна була ведучою, прищеплюючи цю рису і нам.
Була вольовою та вимогливою, разом з тим – доброю для тих, хто старався. В цьому – суть її виховної педагогіки».
l
Немов з великого гірського водоспаду, розлітаються бризки спогадів вихованців. Через водограй характерних рис вимальовується привабливий образ учителя з великої літери – другої мами учнів.
Василь Волинчук, підприємець:
«Прийняла нас під своє крило,  як рідних дітей, бо під її керівництво прийшли ми з різних класів, — розгублені, не знайомі один з одним.  Дарія Іванівна згуртувала нас, як рідна мама. Низький уклін Вам за Ваше добро, чуйне серце, за любов до  всіх нас».
l
Мова – це генетичний код українства. На її основі формується суспільство і нація.
Андрій Семенюк, енергетик: 
«Дарія Іванівна боролася за чистоту української мови, навчала цьому нас. Вона була і є прихильницею проукраїнської Христової церкви. І сьогодні я радію, коли бачу її в храмі та згадую ті далекі змістовні і цікаві уроки.
Нехай благословить Бог її на здоров’я!».
l
Рука не втомлюється писати. Думки розливаються широкою весняною повінню. На жаль,  формат газети обмежений, і мусимо зупинитися. Зрештою, про яскраве творче життя Дарії Іванівни можна  писати широкоформатну книгу. Ще раз відзначимо, що її педагогічні і життєві кроки пошановані народом і визначені нагородами. Дарія Стус –  Відмінник освіти, Вчитель вищої категорії, нагороджена багатьма Подяками, Грамотами, Дипломами за успішну творчу педагогічну працю.
Творчий портрет Дарії Іванівни Стус буде не повним, якщо не згадати, що має чудовий голос і співала у тріо «Благовіст» разом із Іриною Гончар і Тетяною Шуляк (на світлині). А ще вона – віртуозна бандуристка. 
Тож Божого благословення Вам, ювілярко, на многії  і благії літа!
Анатолій СЕМЕНЮК.
стус1Мудреці кажуть: «Коли сходить на небо нова зоря, то це комусь треба».
Зірка Дарії Іванівни Стус яскраво сяйнула на небі, віщуючи особливу місію для сенсу життя: навчати, виховувати і  формувати проукраїнський світогляд юного покоління.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 170
Читати далі
11.04.2024 Семенюк Анатолій Володимирович
Якось швидко і непомітно пролетіла Прощена неділя. Мій добрий друг  Микола зателефонував із самого ранку: 
— Прости мене,  може чимось тебе образив, слово гірке колись сказав чи в скрутну хвилину не допоміг.
— Хай Бог простить, і я прощаю! І мене прости, — відповів я. 
І раптом відкрилася комірка пам’яті: згадав свою тещу – маму дружини (Царство Небесне!). Подумав: може, за свій гріх я колись прощення у неї  не попросив?   
І  зароїлися спогади, як бджоли у вулику.
х  х  х
У чоловічому товаристві не раз буває, коли після  суперечок про воєнну стратегію та недосконалу владу заходить розмова про тещу. 
Поважний сім’янин Максим нас просвіщає: 
— Я до своєї тещі від дня заручин звертаюсь «мамо». Їй приємно, і мені не шкодить.
— Теща є теща, і ніяка вона не мама. У мене мама одна – та, що народила. Крапка. А теща завжди на боці дочки виступає. Думаєте, цей конфлікт інтересів випадковий? Недаремно народ про тещ анекдоти складає. Ось послухайте… На день народження зять купив тещі будівельну каску. Його запитують: «Для чого?». – «Щоб землю з лопати оббивати, коли город копатимемо».., — жартує Андрій.
— Анекдот  анекдотом, а у мене теща — змія. І це «не так», і  те “неправильно”. Ще й дочка допомагає. Розізлили до краю. Якось схопив поліно і попередив: «Я за себе не відповідаю. Можу вдарити». То теща аж на піч заховалася. Що ви думаєте? Допомогло. Тихіше стало, — додає Петро. 
— Ти звинувачуєш тещу, а сам який? Додому не спішиш з роботи, а зі своїми друзяками йдеш у генделик «на пиво». Додому який приходиш? Теж мені розумник. Я, наприклад, без тещі нікуди. Вона і хату прибере, і онука догляне, ще й обід чи вечерю приготує. То скажи, яке я маю право її критикувати? А хіба біологічна  мама іноді не кидає своїх діток? Згадай «Катерину» Шевченка. А в пресі хіба мало таких випадків описують? — опонує   присутнім Іван.
Розійшлися думки, як у морі кораблі. І в тому розбурханому морі  спорів декому у Бога, справді, треба прощення просити. Як у церкві – на колінах.
х  х  х
Та хай собі. Як казала моя мати, на голови тих упаде, хто добра не шанує. А спомини розгулялися не на жарт. Якою була  Віра Василівна, моя теща? 
Признаюся, довго і пильно приглядалася до зятя. Мов рентгеном просвічувала. Аякже: я приїжджий, інформації про мене ніякої. А вона віддає у його руки найбільш дорогоцінний скарб – донечку. Спочатку намагалась «цінні» поради давати. Бувало,  просив: «Мамо, ми якось самі розберемось. Навіщо вам наші клопоти?». Мудра була теща – не сперечалась. Відомо, що розум – від батьків, а мудрість – із скарбниці життя набирається. Тут хто скільки запозичить, стільки й має. Один розтринькає, а інший в засіки розуму складає.
Моя теща-мама у житті багато випробувань мала. І війну пережила, і втрату першого чоловіка. У повоєнні голодні роки  теж було не легше. П’ятеро діток – трьох синів, двох доньок  виховала-виплекала своїм серцем і душею. Всі з вищою освітою. І сім’ю з вищим статусом доброзичливості збудувала. Віра Василівна не розділяла свою материнську  любов на своїх дітей та інших. Скажімо, невістки теж були її дітьми.
Приїжджаю часом в гості, а вона мені: «Я тобі, Толику, рибки печеної  приготувала і печінку телячу». 
«Звідки ви знаєте, що мені до смаку?» —  дивувався не раз я. – «Ти ж мій четвертий синочок!»  – лагідно промовляла вона. Скажіть: хіба після таких слів у вас зародиться сумнів, як  кого називати? Своєю добротою і толерантністю вона  була   другою мамою. Мені імпонувала її родинна  позиція, де діяло правило: «Сім’я – це святе». О, вона  була тверда характером.  Хворість передчасно забрала її рідного Станіслава, поляка за національністю. Ветерани прийшли до  неї просити дозволу на проведення поминальної процесії з прапорами і масовим мітингом.
Теща категорично відмовила: «Тільки із священником, за християнським обрядом!». Комуністи відступили.
Після кількох переїздів (Любешів, Камінь-Каширський, Нововолинськ) ми якось з Ковеля завітали до неї в гості. Теща мешкала  із сином Михайлом та невісткою Марією. Під час обіду раптом заявила: «Я хочу пожити з вами. Візьмете?».
Я знав, що  здоров’я у неї похитнулося після інсульту. Та ще й вік – 83! Як їй буде звикати на новому місці?
Але сказав рішуче:
— Поїхали хоч зараз! 
З  дружиною  Марією ми  розуміли: їй так хотілося побути біля своєї улюбленої доньки на схилі віку, відчути її тепло. За якусь годину вона зібрала свої скромні пожитки, і ми поїхали. Нам було з нею добре, а вона тішилась тим. 
Та не довго щастя панувало – хвороба прогресувала, і через три місяці закрилися її добрі материнські очі. Опіка над нею в ці останні дні була нашим дарунком і обов’язком.
— Прости нас, мамо, що було не так, — промовляю я сьогодні в думках не раз.
Анатолій СЕМЕНЮК.
тещаЯкось швидко і непомітно пролетіла Прощена неділя. Мій добрий друг  Микола зателефонував із самого ранку: 
— Прости мене,  може чимось тебе образив, слово гірке колись сказав чи в скрутну хвилину не допоміг.
— Хай Бог простить, і я прощаю! І мене прости, — відповів я. 
І раптом відкрилася комірка пам’яті: згадав свою тещу – маму дружини (Царство Небесне!). Подумав: може, за свій гріх я колись прощення у неї  не попросив?   
І  зароїлися спогади, як бджоли у вулику.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 202
Читати далі
07.03.2024 Семенюк Анатолій Володимирович
Як дорівнятися до видатної особистості: творчим талантом, духовним надбанням чи вмінням бути підприємливим і багатим? Існує категорія людей, яка намагається видатну особистість просто применшити до середньо-статистичної маси. Та Бог їм суддя.
Геній Тараса Шевченка має свої особливості і, на мою суб’єктивну думку, він вищий Шекспіра, Гьоте, Пушкіна, тому що ліплений з душі і духу народного.
Він – пророк нації, апостол Правди і борець за волю свого знедоленого народу.
l
Творчість і життя Шевченка досліджені й просвічені, немов рентгеном, з усіх можливих ракурсів. Але буває, що зацікавленому в око впадає маловідома сторінка життя генія.
Ось і я випадково натрапив на уривок з книги Івана Бєлоусова «Літературне середовище. Спогади 1880-1928», де йдеться про щире із сумним фіналом кохання поета. Читачу нагадаю, що Іван Бєлоусов – дослідник і популяризатор творчості Тараса Шевченка.
1911 року Україна відзначала 50-ті роковини від дня смерті поета. Проте царський уряд заборонив проводити ці заходи у Києві. Поминальну панахиду було дозволено відслужити у Москві і Петербурзі. Це до слова. Тому що й сьогодні. путінська влада так само боїться духу Шевченкового, перейняла ганебну практику заборони українства.
Так ось, у 1911 році в москві був створений  комітет з вшанування пам’яті Тараса Шевченка (очільник — Федір Корш, академік, поет і письменник). На пам’ятному дійстві виголошувались промови, артисти читали вірші, співали пісні на слова поета. Брав участь у заході й Іван Бєлоусов. Він засвідчує:
«На одному з засідань я зустрів жінку похилого віку, одягнену по-міщанськи. Мені сказали, що це – Ликера Іванівна Яковлєва, колишня наречена Шевченка, яка до заміжжя мала прізвище Полусмакова (Полусмак). Мені дуже захотілося почути що-небудь про Шевченка від такої  близької йому людини.
— Де ви зараз живете? – запитав я Ликеру Іванівну.
— У Каневі – ближче до могили Тараса Григоровича. Я часто ходжу до нього на могилу, наглядаю за нею. Ось який випадок трапився цього літа: приходжу на могилу і бачу: сторож біля самої могили насадив грядку цибулі. Я йому й кажу, як ти міг біля такої могили грядку посадити?
«А хто ви така?» — запитав він у мене. – «Я наречена Шевченка». Подивився на мене сторож і каже: «Як візьму я палюг, та як турну з могили – у Дніпро покотишся. Бач, наречена відшукалася! Скільки вас таких, наречених у Тараса Григоровича набереться? «Ось такий жартівник», — жалілася мені Ликера Іванівна.
Із розмови з Ликерою Іванівною стало ясно: вона дуже мало пам’ятала свого нареченого. Тоді, коли він сватався, не могла усвідомити його величі і просто вважала «паном» — лисим, сердитим, але, як припускала, багатим. І це їй подобалося: вона, звичайна наймичка, покоївка, служниця, сама стане господинею. А потім, коли дізналася, що в цього «пана», окрім книжок  та приладдя для малювання, нічого не було, поміняла його на молодого, вродливого перукаря Яковлєва, вийшла за нього заміж і спочатку зовсім забула про того хто, змучений життям, вигнанням, солдатчиною, хотів відійти душею з нею, «поховать лихоє лихо в хатині тихій і великій, в рідній Україні».
Мені кортіло дізнатися, як  жінка познайомилася  з Шевченком, за яких обставин він сватався до неї.
Ось що вона мені розповіла:
«Я служила у панів (Макарових) приватною покоївкою: розливала чай, обслуговувала гостей. Приїжджав Тарас Григорович. Приїде, було, і на місці не всидить, закладе руки за спину, голову опустить і ходить по кімнаті, ні на кого не дивлячись.
Одного разу, розливаю чай, а він підійшов до мене і каже: «Налий мені, дівчино, чаю». Я й питаю: «Вам з цукром чи без цукру?». «Без цукру» — каже він.
Жили ми з панами на дачі, у Стрєльні, біля Петербурга, туди часто, особливо на свята, приїжджав Тарас Григорович. Ходив він тоді у білому літньому сюртуці. Був на нашій дачі садок, в ньому любив посидіти Тарас Григорович.
Якось економка мені каже: «Тарас Григорович просить склянку води, віднеси йому».
Я понесла воду. Він сидів на лаві один. Підійшла до нього, подала склянку, а він взяв мене за руку і питає: «Хочеш за мене заміж піти?». Я, звісно, з радістю погодилась. Наступного дня Тарас Григорович приніс обручки…».
l
Все так просто і  щиро. Шевченко намагався пригорнути свою наречену, і сам серцем  стражденним пригортався. Після заручин був заклопотаний підготовкою приданого. І виходячи з своїх заощаджень, винайняв квартиру у дві кімнати і перевіз туди свою кохану. Брав її з собою в театри та до своїх знайомих. Це був промінь світла  на його захмарене засланням буття.
Проте хмари не розвіювалися. Пани Ликери, друзі й близькі Тараса Григоровича відмовляли його від небажаного кроку, зважаючи на легковажність нареченої.
Врешті-решт, і  сам наречений відчув, що від Ликери віє не теплом, а холодом. І він прийняв цей виклик долі. Цей розрив ще більше вдарив по його здоров’ю. 5 серпня 1860 р. він писав:
Моя ти люба! Мій ти
  друже!
Не ймуть нам віри без
  хреста,
Не ймуть нам віри без
  попа
Раби, невольники
  недужі…
Як було сказано вище, Ликера швидко оговталась і влаштувала своє омріяне «панське» життя. Та невдовзі це примарне щастя розлетілося із вітром.
І ось коли відшуміли молоді роки і сивина вплелася у волосся, Ликера Іванівна зрозуміла велич і значимість того, хто віддавав їй руку, серце, душу. І тепер, ніби спокутуючи гріх, вона ходить на могилу нареченого і прибирає, прихорошує її. «Коли помер Тарас Григорович, я захворіла, лежала в лікарні і навіть не знала, як його поховали», – виправдовується вона.
Повіримо в щирість її слів. Можливо, хтось дорікне: мовляв, в умовах війни писати про закоханість  генія недоречно, а краще нагадувати про оте його віще і вічне «борітеся-поборете».
Вникаючи в духовну, моральну та чисто людську суть цієї історії, маємо розуміти, як важливо, щоб біля тих, хто бореться, страждає і перемагає, світився світильник любові, добра і кохання. Ми в умовах цієї визвольної війни бачимо це. 
Маємо усвідомити, що матеріальне «панське» зникає, перетворюється в тлінь, а духовне було, є і  буде осявати наш шлях до повної Перемоги над ворогом.
Анатолій СЕМЕНЮК, 
голова 
міськрайорганізації НСКУ.

шевченко Як дорівнятися до видатної особистості: творчим талантом, духовним надбанням чи вмінням бути підприємливим і багатим? Існує категорія людей, яка намагається видатну особистість просто применшити до середньо-статистичної маси. Та Бог їм суддя.

Геній Тараса Шевченка має свої особливості і, на мою суб’єктивну думку, він вищий Шекспіра, Гьоте, Пушкіна, тому що ліплений з душі і духу народного.

Він – пророк нації, апостол Правди і борець за волю свого знедоленого народу.

х х х

Творчість і життя Шевченка досліджені й просвічені, немов рентгеном, з усіх можливих ракурсів. Але буває, що зацікавленому в око впадає маловідома сторінка життя генія.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 239
Читати далі
15.02.2024 Семенюк Анатолій Володимирович
Шановний мій співрозмовнику! Кожного разу, коли я сідаю за письмовий стіл, налаштовую себе на написання позитивного, життєрадісного матеріалу, але мені це не вдається!
Мене «переформатувала» війна на песимістичний лад. Кожен день, зранку до вечора, я бачу (точніше відчуваю), як війна вселяється у мою зранену душу. Пропаганда, «Єдині новини», жахливі картини цього ганебного вторгнення роблять мене песимістичним роботом із штучним інтелектом.
Хто думав, що Україну і українців кинуть на рейки під колеса безжального рашистського панцерника, який буде трощити, нищити  все духовне, матеріальне, культурне надбання народу й держави? 
Я – «дитина війни», Другої світової.
В ті далекі повоєнні роки, незважаючи на бідність, ми були під впливом наслідків воєнних баталій. Гралися у війну, поділившись на «наших» і «фашистів». Дитячим переможним гаслом було: «Гітлер капут!».
Ми кидалися камінцями, стріляли з рогаток. Поля, пагорби і ліси були тоді засіяні  патронами, гранатами, мінами тощо. Багато людей травмувалися або загинули. Найбільше – дітей. 
Трагічна сторінка життя, яка нікого нічому не навчила. Ми швидко призвичаїлись до мирного життя, не забезпечивши себе захистом від зла, агресії і можливої окупації…
На жаль, зло не спить. Воно, як виявилось, накопичило засоби для нового підкорення інших народів та країн.
Запам’яталось кимось сказане у розмові: 
— Дехто твердить, що добро і зло існують не на небі, а в душах наших. То як визначити, скільки в людини того чи іншого? Яка сила має перевагу?
— Та, яку ти «підгодовуєш» своїми думками! – прозвучала відповідь.
Рашистське зло не тільки «підгодовується», але й живиться владою та державою. І наші добрі наміри бути нейтральними, без належної сучасної зброї обернулися кривавою трагедією.
Теперішні «діти війни» не граються у війну, а проводять час у смартфонах. Дорослі мають на озброєнні гасло «Рашистів – у пекло!».
Але це ніщо інше, як психологічна ширма для самозаспокоєння, тому що московія і є агресивним потенційним злом та пеклом для всього світу. Вона намагається гієною огненною поглинути добро, любов та мир.
Вона залишає після себе випалену землю.
Намагається похитнути наш дух.
Світова спільнота не відчуває загрози для себе, не поспішає на допомогу стражденному народу.
Не раз почуєш: «Ми переможемо і заживемо щасливо, багато та красиво!». Не маємо права легковажити. Попереду – смертельні битви зі зброєю в руках та не менш відповідальна праця за наше відродження. Вірмо, працюймо і в бою перемагаймо! 
                 х  х  х
Царство небесне
  закрилося хмарами,
Бог притомився від
  людських гріхів.
Здригається Всесвіт.
        Якою ще карою 
Війни спинити  –
  люцифера засів?
О, Україно, стражденна  
 державо!
Близько від прірви
  проклався твій путь.
Окрилені коні козацькою
  славою,
Надію на благо і щастя
  несуть.
Кажуть, надія вмирає
  останньою.
А як же ті хлопці, що впали
            в бою?
Вони в надвечір’я і з
  зіркою ранньою
За матір-Вітчизну стояли
          в строю.
Вони були перші! Взялися
       за зброю
Супроти насильства,
  рашистського рабства.
Імена їхні вписані в Книгу
  Героїв
І навічно – у пам’ять
  Небесного Царства.
              х  х  х
Ми молимось, віримо в
 Царство Небесне.
Там – спокій, блаженство,
  омріяний рай.
А рай – це світанки,
   позначені веснами,
Це – мир і кохання,
  дзвінкий водограй.
Це – усмішка матері,
  радість дитинства,
Це – праця на благо своєї
  родини,
Це – віра Христова добра
      й благочинства,
Це — гордість і слава твоєї
  країни.
Ми йдем босоніж по
   колючій стерні,
Наступаєм на міни і
         ранимо ноги.
Ми ступаєм по гострому
           битому склі,
І кривавиться наша до волі
  дорога.
Нестерпнії муки!..
  Безціннії втрати!.. 
Духовного сущого від
         цвіту калини.
В ім’я раю земного ми
           мусим стояти.
Стіною стояти, моя
  Україно!
Анатолій СЕМЕНЮК.
семШановний мій співрозмовнику! Кожного разу, коли я сідаю за письмовий стіл, налаштовую себе на написання позитивного, життєрадісного матеріалу, але мені це не вдається!
Мене «переформатувала» війна на песимістичний лад. Кожен день, зранку до вечора, я бачу (точніше відчуваю), як війна вселяється у мою зранену душу. Пропаганда, «Єдині новини», жахливі картини цього ганебного вторгнення роблять мене песимістичним роботом із штучним інтелектом.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 163
Читати далі
04.01.2024 Семенюк Анатолій Володимирович
Чи задумувався ти, шановний читачу, над тим, де межа між добром і злом? Любов’ю і ненавистю? На мою суб’єктивну думку, ніякими математичними формулами ту межу не визначиш. Добро, любов легко перетинаються, вони намагаються собою витіснити будь-які негативи та прояви і навіть війну. 
До цих роздумів спонукав Свят-вечір в храмі Миколая Чарнецького УГКЦ. В просторому залі зібрались парафіяни, щоб віншувати радість Різдва Христового.
На сцені – стіл з дванадцятьма стравами, Господар і Господиня та дітки, а на задньому плані – пам’ятний щит із світлинами загиблих на цій дикій війні, кращих хлопців Ковельської громади – тепер Героїв і Почесних громадян.
Здавалося б, я був підготовлений до сприйняття жалобних мотивів: проїжджаючи повз  лікарню, бачив колону автівок з прапорами, котрі чекали загиблого побратима, якого привезли сюди із фронту. Це плюс ще один до тих 27,  що  на світлинах у храмі. Хоч-не-хоч, але це накладає тінь на світле свято. 
Сюжетні замальовки вертепу, який було поставлено, мимоволі повертали туди, на передову в окопи, де безперервно лунають вибухи від мін та снарядів.  Це закономірно. 
Оксана Баласанян, керівник церковного хору і професійний музикант, вміло в духовні радісні колядки вплела патріотично-трагічні нотки.    Переливається мелодія чудодійної скрипки, виграє своє голосне соло баян Віталія Зіньчука, і ці голоси солістів,  а з ними і хористів гідні великої сцени. Зал заворожений, найменші теж уважно слухають. Окремих розсаджує сам отець Роман. Він – духовний батько дітей, і це тішить.
А новітні колядки виписують нашу сучасну історію, яка проникнута радістю народження Ісуса і надією на мир та Перемогу. Ох, Ісусе, Ісусе…
На Тебе надіються, Тобі вірять прихожани храму,  і не тільки дорослі, а й  ціла плеяда творчо-талановитих менших християн. Вони не поступаються  вправністю дорослим. Тут – читці різдвяних поезій. А з ними гарно виспівує дитячий  вокальний гурт, де першість ведуть дівчатка. Зворушливо, гарно і душевно! Немає потреби описувати сюжетні сценки вертепу – все на висоті.
Ігумен монастиря о. Роман усміхається і щиросердечно  дякує за духовно-патріотичне дійство. Лунає гімн  різдвяних колядок «Нова радість стала». Виспівує весь переповнений парафіянами зал.
Христос народився! Славімо Його!
Анатолій СЕМЕНЮК. 

фото8 Чи задумувався ти, шановний читачу, над тим, де межа між добром і злом? Любов’ю і ненавистю? На мою суб’єктивну думку, ніякими математичними формулами ту межу не визначиш. Добро, любов легко перетинаються, вони намагаються собою витіснити будь-які негативи та прояви і навіть війну. 

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 238
Читати далі
28.12.2023 Семенюк Анатолій Володимирович
Війна. Вона, немов стоголовий павук, снує павутиння стресу і песимізму в усіх закутках наших зранених душ. Путін намагається знищити все українське живе і суще, посіяти паніку і страх. В його планах – перетворити життєрадісних українців на сіру, рабську масу без позитивних емоцій і майбутнього. І це йому деколи вдається  — ми раз за разом впадаємо в песимістичний, депресивний стан.
На мою суб’єктивну думку, одним із «лікувальних» засобів цієї хвороби  є усмішка і позитивний настрій. Пам’ятаєте  Лесине: «Так! я буду крізь сльози  сміятись, серед лиха співати пісні…»?  Зрештою, маємо розуміти, що усмішка – це похідна від Христової любові.
Україна давно заслужила на радісну усмішку. Це не тільки еліксир духовного зцілення, а й психологічна зброя в боротьбі із злою змією  — рашистською «расєєю», на чолі  якої – диктатор путін, схожий на бездушного, безсмертного кащея  (чахлика) XXI століття.
Тож і навіялась розмова-діалог в поетичному викладі, мета якої – розбудити нас від безкінечного суму і страху. Мій читачу-побратиме,  запитай себе зранку:  «А що ми робимо не так в стратегічному проєкті психологічної реабілітації кожного з нас?”.  Тим більше, що нині – час Різдвяно-Новорічних свят, які дарують радість та усмішку Божої Матері.
Поет:
Де твоя усмішка, рідна країно,
Коли душу бентежну мою заспокоїш?
Поглянь на поля, на ліси і  долини –
Там рани пекучі чим їх загоїш?
Країна Україна:
Ох, друже мій щирий, як усміхатись?
Сусідка погана – зло поіменне
На  мене напала – кров розлилася,
Вої упали. Припустились знамена…
Поет:
Усміхнися зорею, найріднішая мати:
Нехай воїни бачать незламність в
  очах,
Цей бій – за майбутнє, за вікторії
  свято,
За кращую долю, за омріяні сни у
  ночах.
Країна Україна:
Хто сприйме усмішку крізь сльози і
  горе?
Раділи – бо ж міцно ставали на ноги,
Та раптом захмарилось море і гори –
Колючими стали до Волі дороги.
Поет:
Мусим болі терпіти і дух гартувати,
Осанну складати Лицарям світла,
Усмішку надії Землі дарувати,
І нашому  цвіту  — янголам-дітям.
А ще усміхнись вчителям, всій освіті
Лікарям невтомним, охоронцям
  здоров’я.
Культурі  і спорту: нашій славі над
  світом
І просто  хмільному весни велемов’ю.
Усміхнися співучій українській мові,
Народу – його працьовитим рукам.
Нації творчій і вірним Христовим,
Усміхнися майбутнім щасливим
  рокам!
Країна Україна:
Молюся і плачу, надіюсь і вірю,
Наш Боже, наш Отче, сотвори
  чудеса:
Хай усмішка-зброя вб’є хижого
  звіра,
І нам усміхнуться святі небеса!
Анатолій СЕМЕНЮК.  
війнаВійна. Вона, немов стоголовий павук, снує павутиння стресу і песимізму в усіх закутках наших зранених душ. Путін намагається знищити все українське живе і суще, посіяти паніку і страх. В його планах – перетворити життєрадісних українців на сіру, рабську масу без позитивних емоцій і майбутнього. І це йому деколи вдається  — ми раз за разом впадаємо в песимістичний, депресивний стан.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 159
Читати далі
21.12.2023 Семенюк Анатолій Володимирович
Сумне, сіре сьогодення спонукає до спілкування. Як ти, шановний читачу, здогадався, тематика таких розмов –  це найгостріші виклики часу:  війна і все, що навколо неї. Вслухаймося в одну з таких розмов.
— Сьогодні в Ковелі знову похорони наших воїнів.
— Гинуть хлопці на передовій. Кінця-краю цьому немає. Непросто протистояти тій хижій русні, до зубів  озброєній.
— А як буде просто, коли Захід спочатку гарантував нам безпеку, а  тепер думає, чи давати зброю чи ні?
— Та вони Україну в полігон воєнний перетворили, і свою зброю випробовують. Бояться, що, не дай, Боже, Україна переможе росію.
— Така політика. А як воно буде і коли війна скінчиться, ніхто не знає. Віддали б той Донбас, і мир настав би.  
— Е, ні! Не кажіть. Віддай їм Донбас, то путін піде на Київ, а там, дивись, і  до нас дійде. Війна ще довго триватиме.
— Війна війною, а після неї  що буде? Економіка зруйнована. Роботи теж не знайдеш. Не забувайте, що інвалідів з’явилося багато, а вони потребують уваги в першу чергу.
А що ми змінимо? Хіба поговоримо, і все. То доля наша така. Що написано на небі, те й збудеться. Хоч-не-хоч, а примирення потрібне. 
— З ким примирюватися? Мене нещодавно попросили продовжити речення. «Ви русню ненавидите, тому що…». Я й відповіла «…Тому  що вони – путінські  зомбовані раби і нелюди, гірше звірів».
l
Ось така політико-психологічна суть моменту в судженнях простих людей. Пишу, а в  голові думки рояться, немов бджоли у вулику. Ще недавно ми декларували ура-перемогу, чаювання в Криму. Тепер риторика різко змінилися. Все частіше звучить тема миру.  В умовах воєнного стану не відчувається  люті до агресора. Більше того, є й такі, що орків путіна захищають. А те смирення про невідворотність долі? Невже  симфонія  Незалежності грає сумну фінальну сцену? А серце матері? Воно крається і розривається на частини,  вистукує сумні ноти по втраті сина, волає люттю, вимагаючи покарання вбивць, і  разом з тим смиренно молиться, надіючись на Бога.
А тим часом наші захисники ідуть в пекельний бій. Їх мотивує любов до рідної землі, до суверенної Батьківщини. А ще існує споконвічний поклик до Волі і духу, що тіло зве до бою.
«Все в нас буде добре», — заспокоюють вони нас.
Дай, Боже, нам світлої, мирної днини і Перемоги!
А поки для роздумів – поетичні рядки.
Серце матері
Здалось мені –
   закінчилась війна.
Не чути гуркоту гармат,
  снарядів,
Заквітчана в вінках, іде
  весна,
Несе всім мир, вселенську
  радість
Обійнялися вороги, і
        стали друзями,
Смертельні кулі відлетіли
              в вирій.
Та хтось в куточку мається
                 у тузі
І витирає сльози з віч –
               не вірить,
Що прийде час
  Вселенської Любові.
У неї образ сина стоїть
           перед очима.
З небес являється все
         знову й знову,
Немов ця сповідь за якусь
  провину.
Він захищав свій рід і
  край,
І боронив Христову віру й
  Україну.
Серце матері від болю
 крається…
Він добрий був. Чому?
        Чому загинув?
І молиться вона: «Отче
        наш, як бути?
У вбивці теж є батько й
   мати.
Як без каяття, без кари і
  покути
Боротися із злом і ворогів
  прощати?
Мовчить Господь. Та що
  сказати?
Син Його віддав життя за
             нас і віру
Шануйте пам’ять і гордіться – ви Героя мати!
Заспокоїлась… і тихо
  мовила: «Я вірую…».
Анатолій СЕМЕНЮК.
З Новим роком Україна переможеСумне, сіре сьогодення спонукає до спілкування. Як ти, шановний читачу, здогадався, тематика таких розмов –  це найгостріші виклики часу:  війна і все, що навколо неї. Вслухаймося в одну з таких розмов.
— Сьогодні в Ковелі знову похорони наших воїнів.
— Гинуть хлопці на передовій. Кінця-краю цьому немає. Непросто протистояти тій хижій русні, до зубів  озброєній.
— А як буде просто, коли Захід спочатку гарантував нам безпеку, а  тепер думає, чи давати зброю чи ні?
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 301
Читати далі
30.11.2023 Семенюк Анатолій Володимирович
Історія людства – це історія воєн  і насильства. Кожне століття вмите людською кров’ю, як водицею. 
Дивиться дитя на цей неадекватний світ  і не розуміє, чому люди захмарюють сонячні світанки димом згарищ, чому не шукають казкових воріт    у Країну   щастя, а стріляють один в одного, чому руйнують  все суще на Землі?
Еволюція життя не спрямована на його покращення, а навпаки — на вдосконалення зброї масового знищення.
Як пояснити вторгнення росії на територію України і її прагнення чинити вбивства, гвалтування жінок та дітей, нищити цивільну інфраструктуру? І ці злочини коять не тільки рядові солдати, але й старші офіцери та генерали.
Світ бачить цю агресію, але реагує на неї не завжди адекватно. Більше того, територія України поступово перетворилась у своєрідний бойовий полігон  для випробування найновішої зброї. При тому нам кажуть: «Захищайтесь самі!  А ми вам дамо зброю, але так, щоб не перемогли росію, а діяли в рамках «дозволеного».
Так і  висить дамоклів  меч третьої світової війни  над людством, в якій не буде перемоги ані великої, ані малої.
Ох, дитино, дитино! Твої казкові ілюзії майже десять років розвіює і нищить війною злий лиходій.
Спотворений генний код,  і замість любові й добра  людство розчиняється в насильстві, агресії та ворожнечі.
Чи є ліки від цієї хвороби? Так! Люди всього світу мають стіною стати і знищити зло, а  разом з тим  засудити і покарати злочинних вершителів цього світу. Про це й  пишу.
l
Вдивляюся у епіцентр
  війни.
А він – на Сході, Півдні і в
            душі моїй.
Ідуть у бій батьки, онуки і
   сини,
Туди, де біситься
   насильства змій.
Насильство! Куди веде
  стезя
Заблудле  людство цього
  світу?
Убивства, гвалтування –
      висохла сльоза:
Повінь зла виходить з
    берегів і гнітить.
І Ковель мій у тім
  пекельнім жниві:
Вертаються Герої
  колоссям всередину.
А як цвіла земля, омріяна,
  красива!
Тепер насильства меч
  звисає над країною.
Як зупинить агресію у
             нашім  домі,
Коли прозріє людство і
           запанує мир?
Сатаніє раша, і  гинуть
  воїни,
І чую звичне: «Ти в
      Перемогу вір!».
Я вірую, та хто мене
  просвітить,
Звідки агресія, насиль- ство – від якого звіра?
Змагаємось, хто більше
   люду винищить…
Невже для щастя це
    природна міра?
Що ще  покласти на вівтар
  пожертви,
Щоби Земля дихнула на
  повні груди?
Наш  Боже, дай Україні
   вижити, не вмерти,
Любові й  миру дай –
     нехай повік прибуде!
Анатолій СЕМЕНЮК.
війнаІсторія людства – це історія воєн  і насильства. Кожне століття вмите людською кров’ю, як водицею. 
Дивиться дитя на цей неадекватний світ  і не розуміє, чому люди захмарюють сонячні світанки димом згарищ, чому не шукають казкових воріт    у Країну   щастя, а стріляють один в одного, чому руйнують  все суще на Землі?
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 168
Читати далі