Як дорівнятися до видатної особистості: творчим талантом, духовним надбанням чи вмінням бути підприємливим і багатим? Існує категорія людей, яка намагається видатну особистість просто применшити до середньо-статистичної маси. Та Бог їм суддя.
Геній Тараса Шевченка має свої особливості і, на мою суб’єктивну думку, він вищий Шекспіра, Гьоте, Пушкіна, тому що ліплений з душі і духу народного.
Він – пророк нації, апостол Правди і борець за волю свого знедоленого народу.
l
Творчість і життя Шевченка досліджені й просвічені, немов рентгеном, з усіх можливих ракурсів. Але буває, що зацікавленому в око впадає маловідома сторінка життя генія.
Ось і я випадково натрапив на уривок з книги Івана Бєлоусова «Літературне середовище. Спогади 1880-1928», де йдеться про щире із сумним фіналом кохання поета. Читачу нагадаю, що Іван Бєлоусов – дослідник і популяризатор творчості Тараса Шевченка.
1911 року Україна відзначала 50-ті роковини від дня смерті поета. Проте царський уряд заборонив проводити ці заходи у Києві. Поминальну панахиду було дозволено відслужити у Москві і Петербурзі. Це до слова. Тому що й сьогодні. путінська влада так само боїться духу Шевченкового, перейняла ганебну практику заборони українства.
Так ось, у 1911 році в москві був створений комітет з вшанування пам’яті Тараса Шевченка (очільник — Федір Корш, академік, поет і письменник). На пам’ятному дійстві виголошувались промови, артисти читали вірші, співали пісні на слова поета. Брав участь у заході й Іван Бєлоусов. Він засвідчує:
«На одному з засідань я зустрів жінку похилого віку, одягнену по-міщанськи. Мені сказали, що це – Ликера Іванівна Яковлєва, колишня наречена Шевченка, яка до заміжжя мала прізвище Полусмакова (Полусмак). Мені дуже захотілося почути що-небудь про Шевченка від такої близької йому людини.
— Де ви зараз живете? – запитав я Ликеру Іванівну.
— У Каневі – ближче до могили Тараса Григоровича. Я часто ходжу до нього на могилу, наглядаю за нею. Ось який випадок трапився цього літа: приходжу на могилу і бачу: сторож біля самої могили насадив грядку цибулі. Я йому й кажу, як ти міг біля такої могили грядку посадити?
«А хто ви така?» — запитав він у мене. – «Я наречена Шевченка». Подивився на мене сторож і каже: «Як візьму я палюг, та як турну з могили – у Дніпро покотишся. Бач, наречена відшукалася! Скільки вас таких, наречених у Тараса Григоровича набереться? «Ось такий жартівник», — жалілася мені Ликера Іванівна.
Із розмови з Ликерою Іванівною стало ясно: вона дуже мало пам’ятала свого нареченого. Тоді, коли він сватався, не могла усвідомити його величі і просто вважала «паном» — лисим, сердитим, але, як припускала, багатим. І це їй подобалося: вона, звичайна наймичка, покоївка, служниця, сама стане господинею. А потім, коли дізналася, що в цього «пана», окрім книжок та приладдя для малювання, нічого не було, поміняла його на молодого, вродливого перукаря Яковлєва, вийшла за нього заміж і спочатку зовсім забула про того хто, змучений життям, вигнанням, солдатчиною, хотів відійти душею з нею, «поховать лихоє лихо в хатині тихій і великій, в рідній Україні».
Мені кортіло дізнатися, як жінка познайомилася з Шевченком, за яких обставин він сватався до неї.
Ось що вона мені розповіла:
«Я служила у панів (Макарових) приватною покоївкою: розливала чай, обслуговувала гостей. Приїжджав Тарас Григорович. Приїде, було, і на місці не всидить, закладе руки за спину, голову опустить і ходить по кімнаті, ні на кого не дивлячись.
Одного разу, розливаю чай, а він підійшов до мене і каже: «Налий мені, дівчино, чаю». Я й питаю: «Вам з цукром чи без цукру?». «Без цукру» — каже він.
Жили ми з панами на дачі, у Стрєльні, біля Петербурга, туди часто, особливо на свята, приїжджав Тарас Григорович. Ходив він тоді у білому літньому сюртуці. Був на нашій дачі садок, в ньому любив посидіти Тарас Григорович.
Якось економка мені каже: «Тарас Григорович просить склянку води, віднеси йому».
Я понесла воду. Він сидів на лаві один. Підійшла до нього, подала склянку, а він взяв мене за руку і питає: «Хочеш за мене заміж піти?». Я, звісно, з радістю погодилась. Наступного дня Тарас Григорович приніс обручки…».
l
Все так просто і щиро. Шевченко намагався пригорнути свою наречену, і сам серцем стражденним пригортався. Після заручин був заклопотаний підготовкою приданого. І виходячи з своїх заощаджень, винайняв квартиру у дві кімнати і перевіз туди свою кохану. Брав її з собою в театри та до своїх знайомих. Це був промінь світла на його захмарене засланням буття.
Проте хмари не розвіювалися. Пани Ликери, друзі й близькі Тараса Григоровича відмовляли його від небажаного кроку, зважаючи на легковажність нареченої.
Врешті-решт, і сам наречений відчув, що від Ликери віє не теплом, а холодом. І він прийняв цей виклик долі. Цей розрив ще більше вдарив по його здоров’ю. 5 серпня 1860 р. він писав:
Моя ти люба! Мій ти
друже!
Не ймуть нам віри без
хреста,
Не ймуть нам віри без
попа
Раби, невольники
недужі…
Як було сказано вище, Ликера швидко оговталась і влаштувала своє омріяне «панське» життя. Та невдовзі це примарне щастя розлетілося із вітром.
І ось коли відшуміли молоді роки і сивина вплелася у волосся, Ликера Іванівна зрозуміла велич і значимість того, хто віддавав їй руку, серце, душу. І тепер, ніби спокутуючи гріх, вона ходить на могилу нареченого і прибирає, прихорошує її. «Коли помер Тарас Григорович, я захворіла, лежала в лікарні і навіть не знала, як його поховали», – виправдовується вона.
Повіримо в щирість її слів. Можливо, хтось дорікне: мовляв, в умовах війни писати про закоханість генія недоречно, а краще нагадувати про оте його віще і вічне «борітеся-поборете».
Вникаючи в духовну, моральну та чисто людську суть цієї історії, маємо розуміти, як важливо, щоб біля тих, хто бореться, страждає і перемагає, світився світильник любові, добра і кохання. Ми в умовах цієї визвольної війни бачимо це.
Маємо усвідомити, що матеріальне «панське» зникає, перетворюється в тлінь, а духовне було, є і буде осявати наш шлях до повної Перемоги над ворогом.
Анатолій СЕМЕНЮК,
голова
міськрайорганізації НСКУ.
Як дорівнятися до видатної особистості: творчим талантом, духовним надбанням чи вмінням бути підприємливим і багатим? Існує категорія людей, яка намагається видатну особистість просто применшити до середньо-статистичної маси. Та Бог їм суддя.
Геній Тараса Шевченка має свої особливості і, на мою суб’єктивну думку, він вищий Шекспіра, Гьоте, Пушкіна, тому що ліплений з душі і духу народного.
Він – пророк нації, апостол Правди і борець за волю свого знедоленого народу.
х х х
Творчість і життя Шевченка досліджені й просвічені, немов рентгеном, з усіх можливих ракурсів. Але буває, що зацікавленому в око впадає маловідома сторінка життя генія.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 142
Як дорівнятися до видатної особистості: творчим талантом, духовним надбанням чи вмінням бути підприємливим і багатим? Існує категорія людей, яка намагається видатну особистість просто применшити до середньо-статистичної маси. Та Бог їм суддя.
Шановний мій співрозмовнику! Кожного разу, коли я сідаю за письмовий стіл, налаштовую себе на написання позитивного, життєрадісного матеріалу, але мені це не вдається!
Чи задумувався ти, шановний читачу, над тим, де межа між добром і злом? Любов’ю і ненавистю? На мою суб’єктивну думку, ніякими математичними формулами ту межу не визначиш. Добро, любов легко перетинаються, вони намагаються собою витіснити будь-які негативи та прояви і навіть війну. 
Війна. Вона, немов стоголовий павук, снує павутиння стресу і песимізму в усіх закутках наших зранених душ. Путін намагається знищити все українське живе і суще, посіяти паніку і страх. В його планах – перетворити життєрадісних українців на сіру, рабську масу без позитивних емоцій і майбутнього. І це йому деколи вдається — ми раз за разом впадаємо в песимістичний, депресивний стан.
Сумне, сіре сьогодення спонукає до спілкування. Як ти, шановний читачу, здогадався, тематика таких розмов – це найгостріші виклики часу: війна і все, що навколо неї. Вслухаймося в одну з таких розмов.
Історія людства – це історія воєн і насильства. Кожне століття вмите людською кров’ю, як водицею. 
Кохання.. Хто пізнав його, той щасливий, а іноді й нещасний. Як співається в пісні, хто в любові не знається, той горя не знає…
Притчі про кохання
Агресивне і трагічне ХХ століття пронеслось над українцями двома світовими війнами, російським жовтневим переворотом, голодоморами, репресіями, і естафету нищення всього живого й сущого передало ХХІ-му, озброївши його ще більш витонченими засобами масового знищення мирних людей.
“Не кожному дано палахкотіти животворним вогнем, і відблисками творчої праці осявати шлях тих, хто заблукав в тенетах байдужості, сумнівах, невпевненості”, — так думав я, перебуваючи на заході, приуроченому до роковин відходу у засвіти Галини Михайлівни Божик і презентації книги «Галина Божик. Талант любити людей, професію, Україну», видану нещодавно у луцькій «Твердині».