25.03.2022 Семенюк Анатолій Володимирович

maxresdefaultВсе буде моя Україна

Підкажи, мій читачу, як зрозуміти, що діється сьогодні з нами? Яким словом описати цю вбивчу війну? Де взяти сил, ресурсів і духу, щоб вистояти?
Здається, якісь злі вищі сили вибрали українців, щоб випробувати міцність світосистеми та існування людства в ній.
Але цей експеримент далекий від людяності. Він схожий на полювання за піддослідними істотами, яких методично й безжально відстрілюють ракетами та іншими найсучаснішими видами озброєння.
Зійшлись у двобої карлики і гулівери. Хто кого? 
Мільйони спостерігають  за цими битвами і плескають в долоні стоячи. Мовляв, слава вам, хоробрим і мужнім! Не задумуються, що Маріуполь, Харків – це прелюдія до кінця Світу.
І все ж: "Слава Україні!" – чути звідусіль впевнене. Лунає гімн-молитва перед черговою атакою.
– Героям слава! – відповідаю я.
Вірю, що моя країна переможе, заживе мирним, радісним і щасливим життям!

Підкажи, мій читачу, як зрозуміти, що діється сьогодні з нами? Яким словом описати цю вбивчу війну? Де взяти сил, ресурсів і духу, щоб вистояти?

Рашистам – живим і мертвим

Зозуле, накуй перемогу

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 397
Читати далі
22.03.2022 Семенюк Анатолій Володимирович

Без названия (2)Це і моя війна

Над Ковелем лунає гнітюча сирена. Вона, немов удав, стискає свідомість, нагадує, що у цьому маленькому, чарівному куточку України теж іде війна. О, ця хижа тварюка вміє вселяти у людське єство страх. Вона паралізує твої рухи, твій дух, нав'язує думки про безвихідь. Веселе, родинне, приємне, заспокійливе життя відходить на задній план.
Мимоволі починаєш "спілкуватися" з телевізором, смартфоном, комп'ютером. А там – ще більше! Тебе беруть в лещата сумні новини, в яких – руїни будівель, розбиті танки, гелікоптери і ракети, смерті дорослих і дітей. Разом із тим, як вирок, безкінечні черги біженців. Ці – до Європи...
З тих уламків інформації зароджується думка: це ж повторення гітлерівського вторгнення 1941 року!
Справді, а що відрізняє путіна від гітлера? Така ж безжальність до живих істот, та сама ідея про розширення життєвого простору, той самий геноцид націй та народів і зверхність “обраної” раси.
А сирена гуде… гуде… гуде…
Удав війни тисне на шию, груди, голову. Свідомість не сприймає інформації, що 71 відсоток росіян підтримують цю патологічну "спецоперацію", вірить у безжальну бойню українців, затіяну диктатором. Немало таких яструбиних виродків, які плескають в долоні: мовляв, "давно їх надо било поставіть на колєні". Ця фраза російського генерала у відставці ще раз підтверджує, як імперські держиморди сприймають колонізоване населення, вважаючи його за раба. Непокірних вони готові знищувати під корінь. В цьому списку – кримські татари, вільні чеченці та українці.
Переписуючи і фальсифікуючи історію, вони винаходять злочинну теорію про "єдиний народ", а незгідних сьогодні просто готові убивати "нєпобєдімой руськой армієй". І все через безкарність і через те, що на них не падають смертоносні бомби та ракети.
А сирена і надалі співає свою монотонну "пісню" небезпеки.
"Бути чи не бути?" – словами Шекспіра висловився Володимир Зеленський у зверненні до парламенту Великобританії. Зрештою, і до співвітчизників, і до себе. І небезпідставно.
Справді, країна в небезпеці.
"Бути!" – відповідаю я. Не маємо права на повернення до репресій, геноциду голодом та колективного рабства, з послідовним винищенням, "меншовартісних народів".
Стають українці, Воїни світла, на смертельний бій. "Тіло й душу ми положим за нашу свободу", – клянуться словами Гімну ці герої, супермени війни.
Це – наш Гімн і, на жаль, це наша війна.
Вкотре повертаюся до історії. Дві з половиною тисячі років тому триста спартанців повстали проти багатотисячної армії Дарія. Вони загинули. Але не стали на коліна. Вірю, що козацький дух наших характерників злетить над світом, розбудить народи, і ми переможемо двоголового змія, а росіяни прозріють, і возсіяє мир.
Боже! Знову ця сирена. Вона не замовкає, а, навпаки, підносить звуки на найвищу октаву і бентежить все моє єство. А, можливо, це загострене почуття має історичні підстави?
Я – дитя війни. Народився під гуркіт гармат і танків у час боїв за Ковель у 1944 році. Мама і я теж були біженцями, і від бойових дій ми тікали аж до Теремно, що за Луцьком. Потому п'ятирічним із своїми однолітками ми гралися у війну і перемагали фашистів: "Гітлер, капут!". В селі ще у 1950 році стояв підбитий німецький танк, на якому ми "вивчали" зброю тієї війни. А навколишні поля, ліси, пагорби були засіяні патронами, мінами, снарядами і зброєю. Багато дорослих і дітей загинули від тих повоєнних "дарунків".
Я дивом лишився живим і не покаліченим. Здається, моїм ангелом-охоронцем була моя мама, яка так хотіла, щоб я жив.
Виживали в бідності і нужді. Напівголодні, напіводягнуті в хатині типу хліва. Це я до того, що після перемоги нас чекає нелегке життя.
А сьогодні я хто? Сивочолий дід війни? Все повертається на круги своя, тільки в іншому статусі і з більш загостреним відчуттям реальності.
Тепер я знову у війні  не дитячій, а дорослій. Закликаю до Перемоги і миру і волаю: "Путін, капут!".
Раптом тиша. Це замовчала та клята сирена. Дай, Боже, щоб вона замовкла назавжди, а з небес долинув віщий голос. Ангела  миру: "Війні кінець. Радуйся народе! Слава Україні!".
Р.S. Після написання цього матеріалу я від ведучої одного з телеканалів почув: "А чи знайдеться українець, який простить цю війну росіянам?".
"Возлюби ворогів своїх", – приходить на думку Христове. Але як полюбити того, хто створений для нищення? Як полюбити диявола, сатану, лихого біса, чорта, антихриста, у якого відсутні почуття людяності, милосердя, доброчинності? Який кайфує від пролитої чужої крові? Людина – це унікальне створіння. Вона вміє відсторонитися від горя, біди, жорстокості, знущань, ховаючи це все за якусь шторку у підсвідомість, щоб жити далі.
Але, попри все, не забуде, бо пам'ять – це теж суддя, і вона вимагатиме Божої кари незалежно від терміну давності. Надіюся, горітимуть наші вороги братовбивці-каїни у пеклі.
Світе, почуй мій голос!
Світе сущий, почуй мій
 голос
З прадавніх днів, років,
 століть.
Чи вистигне дідами
 виплеканий колос,
Чи Україна-мати не
 схилиться, встоїть?
Колись запитували Ви: "А де
 оця країна?".
Мені і боляче,  й образливо
 було,
Бо ж крила зв'язані були
 насильно,
І животворне у неволі
 томилося зело.
Сьогодні поле поливається
 живою кров'ю
Наших воїнів-синів і дочок
 України.
Пробачте, мамо, –
 поблагословіть на Долю,
Бо засумувала, зажурилася
 червона калина.
Світе сущий, світе
 праведний, великий,
Єдині будьмо у цю історії
 лиху годину,
Ми всі в однім човні – іде
 війна безлика.
Єднаймося! Заради миру
 Європи і України!
Анатолій СЕМЕНЮК.

Над Ковелем лунає гнітюча сирена. Вона, немов удав, стискає свідомість, нагадує, що у цьому маленькому, чарівному куточку України теж іде війна. О, ця хижа тварюка вміє вселяти у людське єство страх. Вона паралізує твої рухи, твій дух, нав'язує думки про безвихідь. Веселе, родинне, приємне, заспокійливе життя відходить на задній план. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 293
Читати далі
24.02.2022 Семенюк Анатолій Володимирович

Не можу мовчати
“Лиш боротись – 
значить жить”
Іван ФРАНКО.

росіяНе можу мовчати

“Лиш боротись –  значить жить”
Іван ФРАНКО.
У газеті «Вісті Ковельщини» 27 січня ц.р. було опубліковано звернення громадських активістів, колишніх воїнів АТО під заголовком «Є така думка». У ній висловлено пропозиції щодо можливого врегулювання ситуації на східних кордонах України.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 361
Читати далі
17.02.2022 Семенюк Анатолій Володимирович
 Життя – в любові до дітей, 
або Щаслива доля Валентина Наріжного

наріжний2Життя – в любові до дітей,  або Щаслива доля Валентина Наріжного

Є  люди, що років не знають –
Їх серце пульсаром горить.
У Космос злітають, в глибини пірнають,
Ведуть за собою, навчають любить.
ххх
В народі побутує легенда. Жила жінка-одиначка із своїм дитям у бідності. Якось пішла з ним  у ліс за хмизом, щоб хату зігріти, і натрапила на печеру, в якій – скарб із срібними, золотими коштовностями. Загорілися очі. Набрала, скільки могла, та мерщій додому. А вдома голос віщий: «Ти нічого не забула?». Спохватилась бідолашна – сина в печері залишила!
Часто-густо і в наш час таке буває. Батьки в погоні за матеріальними статками, грішми, празністю буття забувають про виховання своїх дітей. Але Господь все бачить. Він посилає до цих (і не тільки) дітей тих, хто вкладає у них душу, вселяє любов, спрямовує свідомість до пізнання цього незбагненного світу, розвиває творчий потенціал і т. д. 
 
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 503
Читати далі
06.01.2022 Семенюк Анатолій Володимирович
Коли  святкуватимемо 
День  міста?

чайкаКоли  святкуватимемо  День  міста?

Тішуся безмежно! Тішуся тим, що за тридцять років нашої Незалежності історичне краєзнавство (і не тільки) звершило колосальний стрибок у царині досліджень близької й далекої минувшини.
На початку дев'яностих ми мали малоформатне, але глибоке за змістом видання  під назвою "Ковель" Миколи Вельми, редактора  газети "Вісті Ковельщини". Сьогодні  про історію міста написано   досить багато. Немов із цілющого джерела, пульсує дорогоцінна інформація з глибини  років і віків  про життя нашого краю.
 
Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 381
Читати далі
06.01.2022 Семенюк Анатолій Володимирович
Під захистом Тура

турПід захистом Тура

Немає в пам'яті початку,
Немає в пам'яті кінця.
У Бога – вічності печатка 
На всі віки, на все життя
На ток-шоу телеканалу "Перший суспільний", де йшла мова про Голодомор, глава Греко-католицької Церкви блаженіший Святослав висловив мудру думку: мовляв незважаючи на те, що геноцид Голодомором  десятиліттями замовчувався, применшувався, заборонявся і фальсифікувався, він не зник, а живе у нашій пам'яті і сьогодні.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 288
Читати далі
16.12.2021 Семенюк Анатолій Володимирович

IMG-bca5d744c50548fb09cf70906d4a56b3-VНа передових рубежах

Наш співрозмовник – директор Ковельської філії ПрАТ "Волиньобленерго" Василь Горбачук.

Сучасне життя шукає  нові віртуально-космічні виміри для нашого земного існування: політика, комп'ютеризація та смартфонізація, погоня за "лайками" і "фейками", навчання та праця в режимі онлайн тощо.

Та, попри всі виклики, залишається реальне буття, на сторожі якого стоять енергетики – лицарі світла. Вони вдень і вночі, в дощ і сніг, в заметілі і в грози відповідально несуть службу, щоб сяяло світло в домівках, щоб проводились операції в лікарнях, щоб  виготовлялась продукція на підприємствах,  щоб дотримувався  заданий тиск у водо-, тепло- та газових мережах.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 468
Читати далі
02.12.2021 Семенюк Анатолій Володимирович

президентПрезиденти. Мистецтво.  Політика

Так сталося, що в день української писемності і мови мені надійшла бандероль із Харкова з газетою "Время" ("Час"), що видається російською та українською мовами, та грамотою як учаснику поетичного конкурсу "День поезії-2021. 
Цим наш земляк-ветеран Роман Богданович, який нині мешкає  в колишній столиці України, засвідчив свою повагу до моєї скромної поетичної творчості. Він презентував  у харківському періодичному виданні відомий на Волині  мій вірш "Пісня  про ветеранів". Приємно, що популярна місцева газета  відзначила доробок практично не відомого на Харківщині ковельчанина. Про це я напишу дещо пізніше, але зараз мова  про інше.
Моєму рідному читачу хочу запропонувати  статтю згаданої вище газети з німецького видання  "Frankfurter Allgemeine Zeitung" під назвою "Таємна мова владних кабінетів" (звичайно, з моїм коментарем до неї).
l
"Скажи, яка картина в твоєму кабінеті, і я скажу, хто ти", – цими дещо перефразованими відомими словами починається стаття.
Політика завжди здійснюється з допомогою зображень. Що говорять про політиків та про поточну політику в світі картини із недавно перелаштованого Овального кабінету Байдена та кабінетів інших лідерів? "Американська політика вступила в епоху гіперіконографії. Кожен жест трактується як знак і береться під мікроскоп політиків.
Наприклад, журнали задаються питанням, що значить те, що під час інавгурації на Байдені був костюм старомодного модельєра із східного побережжя Ральфа Ларсена, а не якогось нового бренду?".
Це данина  моді, політичний тест чи просто уподобання Джо Байдена? Пам'ятаєте, скільки домислів  та  критики звучало в телеефірах, коли наш Президент Володимир Зеленський   для вітального виступу у День вишиванки  одягнув російську косоворотку? Що це було: намагання сподобатися Путіну перед історичною зустріччю, чи навернути до себе проросійський  електорат? Так чи інакше, але є причина для бурхливої дискусії, хоч істина лишається за кулісами сцени "великої політики".
Та повернемося до Америки.  В Овальному кабінеті замінили золотисто-бежевий килим на темно-синій.
В чому суть? Змінити все, що подобалося Трампу? В новому інтер'єрі Байдена встановлено бюст  темношкірої  Рози Паркс – таке собі політичне послання, висловлене мовою мистецтва. Поруч –  скульптура апача, яка нагадує про долю корінного населення Америки. Інавгурація  Байдена проходила на фоні "Пейзажу з райдугою", яку написав у 1859 році Роберт Данкансон, перший темношкірий художник. Картина символізує надію на майбутнє в переддень громадянської  війни.
Але чому Байден повісив картину Чайльда Гассама "Авеню в лощ", написану у 1917 році, з американським прапором, за допомогою якої художник закликав США до вступу у війну, – політики однозначної відповіді не мають.
В кабінеті китайського Президента  Сі Цзіньпіна встановлено зображення Великої Китайської стіни.
Суть очевидна – Велика стіна стала символом готової до оборони нації, є "точною відповідністю до Програми китайського лідера, яка передбачає "велике відродження китайської нації".
Коли у 2006 році Ангела Меркель переїхала в апартаменти канцлера, вона зняла зі стіни "Орла в піке" Георга Базеліца, яку в свій час повісив Герхард Шредер.  Позаду письмового столу з'явилася картина з портретом Конрада Аденауера  біля озера Камерзеє. В  кабінеті розмістили улюблені картини Меркель "Руйнівник" та  "Квітучий сад". Як виявилось, художник Еміль Нольде в свій час був націонал-соціалістом, і картини передали до Фонду Пруської  культурної спадщини. "Канцлерка прийшла до висновку, що їй більше до вподоби біла стіна без нової картини, і замість творчих робіт  Нольде залишила все, як є" – іронізує автор. (Справді, "Чорний квадрат"  Малевича при багатій уяві може символізувати різні відтінки сучасної політики, як і порожня біла стіна, що навпроти стола  канцлерки – (авт.).
Еммануель Макрон запросив схильного до символізму, відомого митця  Анселя Кіфера, який в Пантеоні створив картину, на якій – квіти із колючого дроту, або порожні дитячі платтячка. "Війна  і сила виступають  в ролі містичних сил природи. Вони наче  туман накривають цей світ, а не як щось, що має політичний підтекст. Мистецтво повинно хвилювати, спонукати до роздумів і стверджувати, що ситуація в світі є результатом умов існування людини".
"Багато дерева і небагато золота, із якого відлито двоголовий орел і жодної картини  – так виглядає кабінет Путіна в Кремлі. "Йому подобаються порожні стіни", – подумає хтось і… помилиться. Адже в Кремлі є і інші закулісні кімнати".
"Тут працюю з документами", – сказав Путін в інтерв'ю державному телеканалу і відчинив двері в одну з кімнат. Що можна там побачити?
Над шкіряним диваном височіє ікона Христа майже в людський зріст, яка написана  в старовинному стилі, в  блакитному одязі та з  відкритою Біблією в  руках. Там також є портрет батька   Путіна, зображеного у формі військового матроса. Батько служив в Севастополі, пішов на війну, бомбив залізничні колії, був поранений, врятувався, щоб потому захищати Ленінград. “Для Путіна історія його сім'ї – це історія Росії, історія переможців, героїв і  сучасної величі. В путінській Росії мирно співіснує  Ісус, який символізує не тільки велич і  Росію, але й стару християнсько-феодальну країну. В співіснуванні з комуністичною ідеологією це своєрідна мішанина, з допомогою якої Путін не тільки хоче переписати історію, але й  написати самого себе”.
В кабінеті турецького президента є портрет засновника держави Мустафи Кемаля  Ататюрка.
Ататюрк  хотів бачити країну сучасною з поглядом на Захід. Те, що портрет прикрашає палац президента, який схожий на османський, нічого не значить – в ньому живе людина, що ідеалізує Османську імперію, яка перетворила собор Святої Софії знову в мечеть та повертає назад реформи засновника держави. Марно шукати  тут знак поваги  до Ататюрка.
"Правителі  древніх культур виставляли  регалії попередника, як трофеї. Це мало означати: все, що він створив, тепер є у власності та владі наступного нового правителя".
Сучасні "Нові обличчя" стовідсотково відповідають вищесказаному.
І все ж запитання до читача: "Яку картину ви подарували б Володимиру Зеленському для його офісного кабінету? Картину Рєпіна, на якій запорожці пишуть лист турецькому султану, чи пейзаж Шишкіна "Три медведі”, що заблукали в лісі. Так чи інакше, але команда "Слуг народу" своїми діями дозволяє визначити суть політики нових правителів, а  разом з тим – держави  і знайти відповідні символи у світі мистецтва.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Так сталося, що в день української писемності і мови мені надійшла бандероль із Харкова з газетою "Время" ("Час"), що видається російською та українською мовами, та грамотою як учаснику поетичного конкурсу "День поезії-2021. 
Цим наш земляк-ветеран Роман Богданович, який нині мешкає  в колишній столиці України, засвідчив свою повагу до моєї скромної поетичної творчості. Він презентував  у харківському періодичному виданні відомий на Волині  мій вірш "Пісня  про ветеранів". Приємно, що популярна місцева газета  відзначила доробок практично не відомого на Харківщині ковельчанина.  
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 297
Читати далі
11.11.2021 Семенюк Анатолій Володимирович

семенюкУ нас в гостях – Анатолій Семенюк

Шановні читачі!
Сьогодні пропонуємо вашій увазі добірку нових поезій нашого земляка, поета, краєзнавця, громадського дописувача «Вістей Ковельщини» Анатолія Семенюка.
Наступного понеділка, 15 листопада, у нього –  день народження. Тож бажаємо Почесному громадянину Ковеля, члену Національних спілок журналістів і краєзнавців України, енергійному і активному учаснику громадсько-політичного життя краю міцного здоров’я, бадьорості і оптимізму, родинного благополуччя, поваги людей!
Дякуємо за співпрацю з газетою, цікаві, змістовні і повчальні публікації. Нехай не міліє джерело Вашої творчості, а Господь дарує многії і благії літа життя!
Молитва-сповідь
                Дружині присвячую
Мій Боже милий!..Отче добрий!..
Ти дарував мені ясну зорю,
              супутницю життя.
Я дякую Тобі – вона в негоду й холоди теплом душевним зігрівала.
Я дякую Тобі – вона у сутінках життя
       тернистий шлях мій осявала.
Я дякую Тобі – вона у келих кохання 
цілюще щастя наливала.
Молюся й каюся!.. Бо ж безліч помилок гріховних насіяв я перед Тобою, Господи, і нею  на крутих
            стежках буття.
А Ти терпів і все прощав й любов’ю
                її серце наповняв.
О, кохана! Вірна й милосердна,
             добра й терпелива!
Знай: ти янголом була для мене і
                дітей й  сьогодні є.
Ми йшли і йшли…Долали час і кілометри. Сьогодні осінь пеленає
         долю. А що там далі?
Не заглядай в далеке майбуття. Радій прийдешнім дням, в яких є подих закоханого вітру, в яких є спів пташок й онуків щебетання, в яких пульсує сердечна Подяка Тобі, мій Господи за твою безмежну
     Божественну Любов!
Заповіт Долі
Ах, роки  ви, роки – коні гривасті.
Куди Ви сьогодні галопом влетіли?
Скільки мір назбирали примарного
 щастя,
Скільки Бога гріхами 
    своїми гнівили?
А коні летять і летять без
  спочинку…
Не спішіть – хоч на мить
  огляніться назад.
Чуєш: пісня лунає на
  пишних обжинках,
Зустрічає плодами серцем зрощений сад.
Доля всміхнеться: «Не
             час спочивати –
Допоки є сили,
  підганяйте коня.
За працю від Бога не
  чекайте оплати,
Переорюйте ниву до
  останнього дня.
Нас Бог сотворив не
  для свята – для праці,
Бо і Сам працював над
  творенням Землі…
Ой, доле ти, доле, а де
 ж наше щастя?
Коні промчали – роки
  зникли в імлі…
Зустріч 
з юністю
У лоні осені шукаю дива.
Прошу! О, юносте, прийди,
  прийди!»
І диво сталося – яка ж вона
  вродлива!
Незбагненна!.. І розцвіли в душі
  сади.
Ці кучеряві локони волосся,
Це ніжне личко. Синь неба очі.
Богиня-юність поруч!? Чи мені
  здалася?
Немов із снів явився образ цей
  пророчий.
Коротке платтячко із вітром
  забавлялося,
Хвилювалось біля струнких дівочих
  ніг.
Ні, це не сон! Вона зі мною
  привіталася:
«Я – та далека юність, яку ти не
 вберіг.
Я – та весна, що кликала й співала,
Я – та зоря з небес, твоя ясна.
А ти забув? Я ж тебе цілувала!
Це ж я – твоя закоханість у снах».
Ох, те  дівча – спокуса та невинність
Розбудило  спогади і душу
  зчарувало.
Нагадало  ненароком, що часу
  плинність
Немов вода…Сама ж на іншого
    чекала.
Сумні мотиви
Здається, я вже не воскресну,
Не вознесусь до визначних діянь.
Душа холодна – лід не скресне, 
Заснув і дух знекрилених бажань
Затихли струни скрипки мотивацій,
Мінор-акорд  навіює безсилля,
Сяйне спокусою юна красуня-
 грація,
І зникне за туманом мого надвечір’я.
Оглянешся – терниста квилиться
  дорога.
Всього було: і заметілі, дощ і град.
Помилишся…Усе в руках у Бога,
А жив, як міг, нехай і невпопад
А чи хотів би щось в житті змінити,
По-новому пройти оті десятки літ?
То марнота – в зимі шукати літо,
Посеред гріхів десь є й любові слід.
А плин життя тече рікою в далі,
У тиху заводь… Вже й серденько
  болить.
Та все ж не треба слізної печалі:
Життя ж бо вічне, а смерть – лиш
 мить.
До Європи…
Ох, країно-Україно,
Куди, нене, котишся?
Колісниця поруйнована,
До Європи просишся.
Немов покритка, рабою
За євро мізерні
Продаєшся цвіт-красою.
Де ж ті сходи-зерна,
Що предки насіяли?
Де ж та шабля гостра?
Засідають в граді-Києві
Не гетьмани: політики-монстри.
І ґвалтує долю й волю
Банда коронована
А на Сході Московія –
Плаче земля обітована.
Промайнуло тридцять років, 
А над нами хмари, хмари
Застеляють мій неспокій,
Метушаться, мов примари.
Ох, країно-Україно.
Помолюся всує Богу,
Знаю: Він нас не покинув,
Відведе мої тривоги.
l
Немає у Бога високих і низьких,
Немає у нього багатих і  бідних.
Він не вроду обрав у свої святі
  свідки,
А розум і душу, і  вірою сильних.
Весняна симфонія
Закружлялись хмари у неспокої,
Небо мається, життям не
  задоволене,
Гуркотить, бурчить, а часом охкає:
Щось не так у цім безмежнім
  просторі.
Десь над нами поле інформації,
Людськими стихіями засіяне,
І добром, і  злом. А на Землі –
  акація
Розквітає, у любов святу замріяна.
Хмари… Хмари.. Є у вас вода
  посвячена
Богом, ангелами  і всіма святими.
Освятіте Землю – хай буде
 пробачено
Зло і ненависть – осанна в небо
  лине.
Змиється  неспокій, небо
 заголубиться
В радості веселкою барвистою
  заграє
Новий сенс буття в душі
  пробудиться.
Чуєш: Бог на щастя люд
  благословляє.
Не відлітайте!
Осінь. Сонце. Безмежна неба синь.
Птахам не хочеться у вирій
  відлітати.
Тут гнізда їх. Тут зміна поколінь,
Тут їх душа й природи рідної
  пенати:
Луги й поля і  неповторне диво лісу,
Річки й озера, лілії й жоржини.
Тут їхня солов’їна українська пісня.
Не відлітайте! Тут – ваша родина.
l
Мій рідний краю, називаєм тебе
  раєм,
Та чомусь смутком серце огортає,
Бо з цього «раю» на чужину
  відлітають
Сини, дочки, і кінця цьому немає.
Скажи, мій Боже, повідай правду
  сущу:
Що з нами коїться? Що з нами
  сталося?
Що українець, на своїй землі
  живущий,
Домівку покидає.  Чому так доля
 насміялася?
l
Мовчить Господь – чекає на
  прозріння.
Він виткав нас з добра, любові і
  довіри.
І ми віками у покорі – без сумління…
Тепер в своє відродження не
  віримо.
Незалежність – вона з сльозами на
  очах:
Війна і хаос, корупція, олігархія.
Шукає українець до благодаті шлях,
Та чи знайде? Чужинське Сонце
             теж не гріє.
l
Весна, літо,  осіння неба синь –
Відлітають українці на чужину.
А я молюсь: «Вернись! До берега
  приплинь,
До свого дому,  до родини, в Україну!
Їй так тривожно, сумно, одиноко.
Хто ж захистить її, пригорне,
 привітає?
Курличуть в небі синім журавлі
  неспокій.
Ох, рідний краю! Мій безталанний
  краю…».
Люди-павуки
Люди, немов павуки,
Тчуть з павутиння мережі
На чужого і ближнього залюбки 
Безбожно, без застережень.
Серед них вожді й мільярдери,
Масони й світові політики.
Поглинає Європу й Америку
Сатанинського роду еліта.
Імперії, кризи і війни –
Прямує  цей світ до кінця.
О, Боже, дай руку спасіння,
Витчи з Любові вінця!
Лицар лісу
І він зустрів мене, як лицар лісу:
Навколо – сосни, верес, ягідник.
В гармонії природи його лунала
  пісня,
Осанна осені – цей неповторний
 лик.
Тріпоче серце, цю красу
  сприймаючи,
Акорд емоцій виплескує рікою.
«Привіт!» — до мене мовив,
 споглядаючи.
«Бери мене…» — і вже нема душі
 спокою.
Я забуваю все, шукаю біля нього
 пари.
Ну, де ти, принцесо, подруго гриба?
Признайся, звідки в тебе чудодійні
 чари,
З якого ллються, витікають
 джерела?
Хвилює серце природи дивної
             краса –
Її благословляє Бог і сині небеса.
Анатолій СЕМЕНЮК. 
Шановні читачі!
Сьогодні пропонуємо вашій увазі добірку нових поезій нашого земляка, поета, краєзнавця, громадського дописувача «Вістей Ковельщини» Анатолія Семенюка.
Наступного понеділка, 15 листопада, у нього –  день народження. Тож бажаємо Почесному громадянину Ковеля, члену Національних спілок журналістів і краєзнавців України, енергійному і активному учаснику громадсько-політичного життя краю міцного здоров’я, бадьорості і оптимізму, родинного благополуччя, поваги людей!
Дякуємо за співпрацю з газетою, цікаві, змістовні і повчальні публікації. Нехай не міліє джерело Вашої творчості, а Господь дарує многії і благії літа життя!
Молитва-сповідь
Дружині присвячую
Мій Боже милий!..Отче добрий!..
Ти дарував мені ясну зорю,  супутницю життя.
Я дякую Тобі – вона в негоду й холоди теплом душевним зігрівала.
Я дякую Тобі – вона у сутінках життя  тернистий шлях мій осявала.
Я дякую Тобі – вона у келих кохання 
цілюще щастя наливала.
Молюся й каюся!.. Бо ж безліч помилок гріховних насіяв я перед Тобою,
Господи, і нею  на крутих  стежках буття.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 253
Читати далі
04.11.2021 Семенюк Анатолій Володимирович

сайтЖито – життя – безсмертя

21 жовтня. Осіннє  листя виткалося золотавим килимом на бульварі Лесі Українки. Краса неймовірна, а листочки падають, падають, немов з дерева роду, немає цьому ні кінця, ні краю. Перехожі заклопотано снують туди-сюди: вони поглинуті мирськими, буденними турботами.
На лавочках люди про щось жваво спілкуються. А он – закохані…  Ці – в іншому, віртуальному світі. Неподалік пам'ятника "Борцям за волю України" на клумбі всілося миле дівча. Воно по груди в барвистому листі. Маляті так добре: грається, перебирає листочки, махає рученятами, сонячно усміхається. 
Дівчатко ще й на ніжки не стало, а вже, мов губка, всотує у свою дитячу свідомість красу осіннього дива. Вродлива і досить юна мама пташкою літає довкола своєї доньки. Фотографує, забавляє, виспівує найніжніші слова. Довершує цю мирну і щасливу картину  чорний песик. Той гавкає на всіх, хто наближається до дівчинки – такий собі волонтер-охоронець. Біля цієї картини буденного життя так і хочеться вигукнути: "Мить, зупинися! Перед тобою твориться людське щастя".
Замилуваний побаченим, я забуваю про все на світі і теж щасливію. 
– Чи доречно на пішоходному бульварі встановлювати портрети загиблих  на війні воїнів? Це ж не алея чи меморіал пам'яті, – раптово вривається у мої роздуми  якийсь незнайомець.
Ошелешений сказаним, я не знаю, що відповісти. Поки мій заскорузлий мозок шукає відповідь, незнайомець губиться серед перехожих. "Гей, друже, не втікай! Зупинись, поміркуємо…". Але марно: перехожий зник, ніби його й не було. Мимоволі я поринаю в нові роздуми.
Тиждень тому на свято Покрови  та з нагоди Дня захисників і захисниць Вітчизни на бульварі Лесі Українки встановлено портрети ковельських  Героїв-захисників, які загинули у боях за нашу Незалежність. Вони – Почесні громадяни міста. Виставка носить життєво-філософську назву "Зерно".
В той знаковий для України і Ковеля день перегукувалося з небом свято Покрови, набатом відлунювали секунди і хвилини мовчання на честь загиблих захисників,  соколино злітала звитяга козацтва, із сумом стелилася жертовно-патріотична пісня воїнів УПА.
Весь простір бульвару і навколо нього був проникнутий цим патріотичним дійством. Урочисто й піднесено звучав Гімн України у виконанні Андрія Мигулі  і муніципального духового оркестру, широкою повінню розливалася молитва священників ПЦУ. Слова міського голови Ігоря Чайки і виступаючих були проникнуті вірою і надією у наше мирне майбуття. Здавалось, що весь бульвар перетворився в священне жертовне місце, де відбувалася сповідь живих ковельчан, яку вдячно приймала Пресвятая Матір Божа і ті Герої, що на портретах, які по праву стали нашими янголами-охоронцями.
"Чи доречно на пішохідному  бульварі?"… –  свердликом тривожила свідомість сказане. Звідки у чиїйсь голові зародилася думка, що вшанування героїв-патріотів, видатних особистостей має відбуватися в строго визначених місцях? І тільки там пафосно може лунати: "Герої не вмирають", "Героям слава!"?
Заколисані мирним буттям у нашому Ковелі, ми іноді забуваємо, що десь там, на Сході, у цю хвилину ллється кров поранених і вбитих захисників, і не відчуваємо, що ці краплини крові зрошують не тільки окопи на передовій, а й наше пшеничне поле.
Забуваємо, що сенс і сутність нашого приходу в цей світ – не тільки їсти смачно, пити солодко, кайфувати гучно, працювати легко, бути байдужим до того, що діється довкола нас. Насамперед маємо пам'ятати про відповідальність перед людьми і Богом за рідну Батьківщину, за волю у нашім домі, за радісний сміх мами і того малого янголятка. І ці хлопці, які віддали життя за наше мирне існування, постали поруч на людному бульварі, щоб нагадувати, застерігати легковажних та байдужих   про біль матерів і   дітей-напів сиріт. 
Перехожий, що роз'ятрив мою душу, явився і зник. Він не відчуває, не усвідомлює, в якій трагічній ситуації ми знаходимось. Тваринне єство цієї людини далеке від жертовного патріотизму та  вищих моральних цінностей.
На жаль, таких "перехожих" є немало  навіть у вищих коридорах влади. Нещодавно гудів Трускавець огидною, цинічною оргією нардепів. Веселощі, дикі танці вирували під акомпанемент вибухів мін і снарядів на Донбасі. Соромно й образливо це бачити і чути! Можливо, нардепам у Верховній Раді перед кожним засіданням варто показувати кадри з сюжетами реальної війни? Скільки зневіри вони посіяли у душах українців! 
l
Я не пророк, але плекаю надію, що все у нас буде добре.
Згадалася історія Спарти. Дві з половиною тисячі літ назад країна опинилась в критичній ситуації, не здатна була захищатись перед багатотисячною армією персів.  Цар Леонід і триста спартанців прийняли рішення вступити в бій, але для цього був потрібний дозвіл жерців-оракулів. А ті, розбещені грошима, спокусливими  незайманими дівчатами, відмовили. Вони були проникнуті страхом, готові були служити окупанту. Спартанці загинули, але їхні  героїзм, самопожертва   навічно вписані  в історію – так само, як і ганьба розбещених жерців.
Чи не схоже діється з нами, коли вищі посадовці-жерці давали нашим воїнам наказ не стріляти? Так було в Криму, так сталося на Донбасі. Історія застерігає. Знаменита Спарта, що проіснувала 200 літ, з боягузтва прогнилих, розбещених жерців зникла з карти Європи. Така ж сама загроза хмарою нависла над Україною.  А загиблі хлопці не просто Герої – вони в будень і свято застерігають нас від байдужості, нагадують, що Україна в стані війни, що ворог не спить, що їхній подвиг не марний.
Ще й ще раз поіменно згадаємо кожного з них. Схилімо голови в пошані перед Олександром Абрамчуком, Олександром Артемуком, Олегом Вишневським, Романом Данилевичем, Сергієм Дем'яником, Андрієм Задорожнім, Володимиром Кияном, Ігорем Кірєєвим, Миколою Кравчуком, Андрієм Мостикою, Олексієм Тарасюком, Анатолієм Шиліком, Олександром Ярмолюком, Сергієм Корпачем.
Разом із тим, щира подяка – організаторам виставки "Зерно" за дієву патріотичну місію в ім'я миру і нашої такої крихкої, такої немічної Незалежності.
Анатолій СЕМЕНЮК.
P.S. Коли цей матеріал був підготовлений до друку, я зустрів офіцера ЗСУ пана Ігоря. Він, учасник цієї війни, з гіркотою сказав: "Якби не "добробати", то України вже давно не було б".  Я  ці слова сприйняв з оптимізмом. Тому що є в нас міць  і сила, тому що більше патріотів, ніж байдужих, тому що на місце полеглих встають нові герої, тому що, як каже поетеса, журналістка і   небайдужа людина Наталія Шепель: 
Батько – зріле зерно
Впало в грунт…
Та не зникло воно,
Пагоном  в дітях
Своїх проростає
Жито-життя - триває…
НА СВІТЛИНІ: учні ліцею № 3 імені Лесі Українки під час відвідин тематичної фотовиставки “Зерно” на бульварі Лесі Українки в Ковелі.
21 жовтня. Осіннє  листя виткалося золотавим килимом на бульварі Лесі Українки. Краса неймовірна, а листочки падають, падають, немов з дерева роду, немає цьому ні кінця, ні краю. Перехожі заклопотано снують туди-сюди: вони поглинуті мирськими, буденними турботами.
На лавочках люди про щось жваво спілкуються. А он – закохані…  Ці – в іншому, віртуальному світі. Неподалік пам'ятника "Борцям за волю України" на клумбі всілося миле дівча. Воно по груди в барвистому листі. Маляті так добре: грається, перебирає листочки, махає рученятами, сонячно усміхається. 
Дівчатко ще й на ніжки не стало, а вже, мов губка, всотує у свою дитячу свідомість красу осіннього дива. Вродлива і досить юна мама пташкою літає довкола своєї доньки. Фотографує, забавляє, виспівує найніжніші слова.  
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 295
Читати далі