Історія людини – це історія тієї чи іншої епохи. В ній сконцентрована свідомість, яка визначає сутність і сенс життя. В  молоді роки мені довелося брати активну участь в електрифікації Волині. Як інженер електролабораторії, я проводив випробування побутових, промислових та сільськогосподарських  електроустановок на предмет справності і готовності до роботи. Територія моєї діяльності була обширною – північно-західні райони області.

Мене вражав  технічний, технологічний, естетичний стан державних господарств. Відчувався безповоротний занепад, який  впливав на рівень добробуту і загалом життя в СРСР. Це була ознака тієї епохи.

Пройшли роки. І ось, сивочола свідомість аналізує, порівнює, оцінює перспективи нашого руху до Євросоюзу. Моя аналітика базується на власному досвіді. У зв’язку з цьогорічною  інтенсивністю грунтових вод та дощів я вимушений був шукати будівельників  для влаштування протиповеневої системи  власного будинку.

Вибір впав на приватну фірму «Інвестбуд», власник і  директор якої — Василь Волинчук. Сьогодні ця фірма, виборовши тендер, проводить облаштування підвальних приміщень під тимчасові укриття в закладах міської освіти. В умовах війни такий захід,  ініційований  владою, вимагає не тільки якості, але й виконання робіт в стислі   терміни. Адже життя дітей — понад усе. Бригади успішно справляються з поставленим завданням і разом з тим поповнюють бюджет міста, справно сплачуючи податки.

Ми звикли чути критику на адресу вітчизняного виробника: мовляв,   у німців і поляків все на  «голову»  краще, якісніше. Але дозволю собі, шановний читачу, намалювати світлину одного робочого процесу цієї фірми.

О восьмій годині на об’єкт прибувають директор із головним  виконробом. Складають технологічну карту робіт. Через годину на об’єкті — будівельно-ремонтна бригада. Спільно вирішують  всі нюанси специфіки робіт і погоджують  із замовником. Із самого старту задається інтенсивний темп роботи. Вражає тісна співпраця  із іншими фірмами. Скажімо,  щебінь, пісок та інші матеріали доставляють  оперативно і у визначеному обсязі. Хто займається якоюсь роботою, знає, як в процесі  виникають ті чи інші негаразди – наприклад, з’явилась потреба в  саморізові або інструменті. На цей випадок передбачено менеджера із автівкою, який в «аварійному режимі» доставляє необхідне на об’єкт. 

Ця схема нагадує організацію робіт на підприємствах  Японії. Життя не стоїть на місці, вимагає різноманітних підходів для досягнення позитивного результату.

В бригадах фірми практикують широкопрофільний підхід, а не вузьку  спеціалізацію. Це  як у футболі —   нападник мусить вміти захищатися, організовувати атаку. Старший бригади Сергій вміє майтерно класти бруківку, штукатурити, заливати бетон, зварювати металеві конструкції, вправно володіти інструментами та агрегатами і таке інше.

— Чому ви не в Польщі? Адже тепер вигідно  заробляти гроші за кордоном, — запитую в хлопців.

— Пробували того меду не раз. Гіркий він – через важкі  умови праці приходилось розривати угоди із замовниками.  Не хочу грішити, були і позитивні моменти, але працювати там складно. Скажу чесно, якщо добре працювати, то і в нас можна заробити. А ще маємо враховувати, що  недозароблене  там  компенсується домашнім затишком тут. Та й сім’я зберігається,  – «просвітлює»  мене Віталій.

Сергій мислить більш масштабно (у нього вища освіта)  і розуміє,  від чого залежить його прибуток – тож контроль і втручання у процес роботи мінімальний. 

Розумію,  як важко втримати працівників від спокуси великих заробітків за кордоном, тому й цікавлюсь у господаря:

— Василю Васильовичу, як вдається втримати високопрофесійних робітників в  «орбіті»  вашої фірми?

— Все просто. Належна організація  праці і зарплата.  Минулого місяця  окремі працівники отримали більше  30 тисяч  гривень. Це стимулює. Високий рівень оплати праці пропорційно впливає і на дохід фірми. Але там,  де немає розуміння, від чого залежить їхній добробут, там і рівень зарплати набагато нижчий.

— А що гальмує розвиток будівельної індустрії?

— Звичайно ж,   відтік високопрофесійних кадрів за кордон, а ще недосконала система тендерів. Від підрядника вимагають високої  якості  робіт і найнижчої вартості. Ці речі несумісні. Щоб досягти низької вартості,  в кошториси закладають дешеві та неякісні матеріали. Скажіть, як в таких умовах   досягти  високої якості?   «Свіжий» приклад. 

На одному з об’єктів освіти, при влаштуванні підлоги, було передбачено бетоноване покриття, а не якісна плитка. Це викликало нарікання, бо коли діти бігають, то  ця  підлога пилить. І таких прикладів немало. За кордоном  подібних  проблем не виникає. 

— Кажуть, що та країна,  в якій багато будують,  має високий добробут населення і перспективи щасливого життя.

— То правда. Хіба не щаслива людина, яка вселяється в нове помешкання?  На жаль, це не про теперішню Україну. Війна забирає всі ресурси, а збудоване руйнує… 

— Людина живе надіями і мріями. Що нас чекає в близькому майбутньому?

— Історія незалежної України показує усьому світу, що ми —  інтелектуальна, високосвідома європейська нація.  У вражаючій єдності, патріотизмі, незламності ми боремося і перемагаємо рашистів. Вдумайтесь: наші вояки в короткі терміни освоїли майже всі види сучасної надскладної зброї та техніки країн НАТО і США. Так само по війні   відбудуємо країну.

l

Ми вище згадували про історію  епохи, а в ній — людини. Наша епоха перевіряє нас на міцність. Заглядаючи в омріяне майбутнє, я переконуюсь, що з такими людьми,  як Сергій, Віталій, Олександр, виконроб Петро Петрович, їх «командир»  Василь Волинчук ми відбудуємо країну і закладемо міцну основу для нащадків.

Настане світла днина, коли будуть повертатися до свого дому не тільки «втікачі», шукачі щасливого життя, а й представники країн Європи, щоб переймати наш досвід будівництва та оборони. Розумію, що все не так просто. 

Господь визначив для нас цей тернистий шлях, і ми, попри все,  мусимо подолати його, як колись Мойсей вивів своїх земляків з єгипетської неволі. Розступиться море, стихнуть шторми і возсіяє над світом   обітована Україна. А потому зійдуться хвилі, і накриють наших ворогів, щоб вони не посягали на чуже щастя. 

Хай збудеться пророцтво! 

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНІ: міський голова Ігор  Чайка вручає Почесну грамоту Василю Волинчуку за успіхи в роботі з нагоди Дня будівельника.

Фото з архіву редакції.

Історія людини – це історія тієї чи іншої епохи. В ній сконцентрована свідомість, яка визначає сутність і сенс життя. В  молоді роки мені довелося брати активну участь в електрифікації Волині. Як інженер електролабораторії, я проводив випробування побутових, промислових та сільськогосподарських  електроустановок на предмет справності і готовності до роботи. Територія моєї діяльності була обширною – північно-західні райони області.

Мене вражав  технічний, технологічний, естетичний стан державних господарств. Відчувався безповоротний занепад, який  впливав на рівень добробуту і загалом життя в СРСР. Це була ознака тієї епохи.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 538

Кожен день чекаю на втішні новини. А вони немов сказилися – відвернулися від мене. Окупанти сунуть, як саранча. Їх нескінченно багато. ЗСУ  тримають позиції. Водночас раз за разом приходять  «похоронки». Здається, до них звикли. Рідні сумують, виливають гіркі сльози, а сторонні  співчувають, заспокоюють, намагаються розділити біль втрати…

Про мир не йдеться. На часі – лише Перемога. Ніхто не знає, як вона прийде  і що буде після неї. Кажуть, що людство розвивається по спіралі. І ми в своїх надіях емоційно й на хвилях ейфорії  віримо, що на вищому витку спіралі нам усміхнеться щастя. На жаль, я бачу рух по колу, в центрі якого – агресивна рашистська вісь. Наша буйна козацька сила хвилею потужною падає на неї, вдаряє, розсипається, щоб знову, об’єднавшись, дотиснути і перемогти.

Європа, США та інші країни Заходу – на нашому боці, та що з того: гине цвіт нації. Запитую себе, чи зав’яжеться плід на нашому дереві українські долі по війні? Думки…Думки… Думки. Абстрагуюсь на мить від реальності війни і мрію про те, що Донецьк, Луганськ, Крим  та інші території наші – вільні. Та чи втихомириться звір, який скуштував людської крові? Чи нищитиме далі  інфраструктуру, як робить це нині?

Вище згадував про похоронки. Такі ж повідомлення приходять і  в сім’ї рашистів. Як їх переконати, що загиблі – це не «герої», а злочинці, вбивці, ґвалтівники? Ось такий цей світ непередбачуваний, крихкий, немов скло. «Торкнеться зло, і сипляться уламки», — пишу я.  А земля, рідна земля вся в шрамах та незагоєних ранах війни. Вона чекає господаря, який любить її. А поле заміноване, замість трактора біля оселі – танк  розбитий.  Або вирубаний для потреб фронту і спалений фугасними бомбами ліс. Гідроспоруди зруйновані, а ріки безжально забруднюються.

Це – тільки штрих, але він схожий на картини із романів фентезі. Немає тут місця для щасливого майбутнього. Натомість – ознаки кінця світу в окремо взятій країні. Боремось із цим злом, але чи вистачить сил?

Щоденно молитовно звертаюся до Бога. А мій  єдиний духівник і порадник Господь мовчить. А диявол – путін не вгаває, ще більше біситься його воїнство на нашій благодатній землі.

О, Боже, великий, єдиний, дай мені крила, щоб піднятись високо над світом, побачити і сповістити тебе, Україно, про радість нашої вистражданої, вимоленої  Перемоги над хижим змієм, рашистською ордою!

Блаженний той, хто захищає Землю і перемагає!

l

Благословенний той, хто

    Землю любить,

Хто оре, сіє, доглядає і дар

   Божий збирає.

І проклянеться той, хто все

  живе і суще губить,

Хто серце доброчинне з її

    тіла вириває.

Не кається рашист.

  Задурений брехнею

                Пропагандистів

злочинного осиного кубла,

Він сіє смерть і врожаї

        збирає з неї –

Вони вертаються до його

        рідного гнізда

Там мати рідна, діти і

  дружина

Чекають на «героя», а

  похоронка промовля:

«Покараний за вбивство і

  насилля в Україні»…

Та не здригнеться зграя

  путінська з кремля.

Скажені пси –

  кривавиться дорога:

Ви розгубили все

  людське і гідність,

Христову віру продали і

       Бога –

Грабуєте, руйнуєте наш

  дім, душею бідні.

Ох, земле, земле! Навіщо

     їх родила?

Надіялась, що будуть

   леліяти, любити,

А тебе чорною  хустиною

    війни  накрили?

О, Боже милий, поверни їй

                       мир і світло.

І запанує мир

Сучасний світ – крихкий,

      як скло:

Торкнеться зло, і

  сипляться уламки,

Та так вже споконвіку

  повелось,

Що людство  не шанує

      мирні ранки.

І йде безкарне нищення

 життя:

Ракети, дрони, танки,

  міномети.

Немов нависло над

  Землею прокляття,

Здригається від вибухів

  планета.

9 травня – рашистське

       свято горя,

Безжальна повінь крові

  виходить з берегів.

Від сліз людських –

  солоний океан і  море,

Рашизм – диктатора

  злочинного засів

О, це русня, ця  путінська

  примара!

Вона,  як смерч, як хвиль

      дев’ятий вал.

Та невідворотна для

  злочинців кара — 

Чекає орків  міжнародний

  трибунал.

І вірю я: настане світла

  днина,

І запанує  мир, і

   усміхнеться мати.

Господь благословить –

  все буде Україна,

І нашу Перемогу весь світ

       буде вітати.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Кожен день чекаю на втішні новини. А вони немов сказилися – відвернулися від мене. Окупанти сунуть, як саранча. Їх нескінченно багато. ЗСУ  тримають позиції. Водночас раз за разом приходять  «похоронки». Здається, до них звикли. Рідні сумують, виливають гіркі сльози, а сторонні  співчувають, заспокоюють, намагаються розділити біль втрати…

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 462

Цвинтар – індикатор минулого. Він не тільки розбуджує спомини, але й спонукає до аналізу людей та вчинків – мізерних власних, громади та великомасштабної державної політики. 

Моя мета – поспілкуватися, погомоніти з рідними, і разом з тим перед Великоднем поглянути, чи на могилах прибрано, чи бадилля дике не поросло.   Тут спочивають мама, син, бабуня та інші близькі й далекі рідні, друг юності і перша вчителька Поліна Іванівна.

l

Їду через село. Якщо ті поодинокі покинуті обійстя можна назвати селом. Сучасний вектор розвитку сільської громади – це трагічна драма майбутнього. 

Моє рідне село Клевецьк – то моє минуле, яке не усміхається, а плаче. Сьогодні мешкає тут зо два десятки колишніх односельців. Доживають, не скаржаться на відсутність комунальної інфраструктури. Село пройшло багато етапів нищення. Спочатку приводний пас компартії перетворював культурну еліту села на колгоспних наймитів. Потім – хімізація, глобальне осушення, "неперспективні" села і т. д., і т. п.

Незалежність, на жаль, не принесла полегшення. Безперспективність життя у деяких селах призвела до ще більшого занепаду. Один із ковельських бізнесменів якось сказав: "Я землі не люблю. Це даремна праця. Маю гроші, отож, проживу безбідно". Частина молоді (і немала) міркує приблизно так само.

Теперішній час “не визначений” ні в селі, ні в місті. Він позначений війною та бідністю. Життя і смерть йдуть попід руки. Комусь бонус – щастя, а комусь – невдача. Мій добрий друг Микола часто повторює: "Пройшов день – подякуй долі і Богу". 

А колісниця часу летить, не спиниться і не знає, що чекає її попереду. Так і хочеться вигукнути: "Прозрійте, люди! Зупиніться в самознищенні, бо ж це наша земля  обітована, де мир і щастя мають панувати".

Мовчить людство, не відгукнеться. Мовчить і Бог.

l

Моє рідне село! Ну що в нас 

не так? 

Сліпають вікнами пустки-оселі.

Я – колишній бідняк і колгоспний

 батрак, 

Тут щебетало дитинство 

моє невеселе. 

Он груша самотня, немов сирота,

Розчахнута навпіл, – 

а як же цвіла!

Радість жити у бідності – 

яка простота,

Мене мрія уперто до міста вела.

Пролетіли роки, промайнули

 літа:

Де та зоря, що мене сповивала?

Скажи мені ясна, ти ж бо свята,

Чому нам не щастя, а горя

 замало?

Там на Сході і Півдні вирує війна,

Гримлять канонади, а тут – поки

 тиша.

Серце в тривозі – надворі весна,

Повідай, хто історію поля

 напише?

Односельці мої! Вони в ратнім

 бою

Захищають це поле і тишу, і ліс.

Я, дитина війни, і тепер не в

 строю –

Мені боляче й гірко від горя 

і сліз.

О, нарешті! Бабуся столітня

 пройшла

Із кийком. На обличчі – печалі.

"Хай би путін той здох, – мені

 каже вона, –

Бо як Україні і нам жити далі?".

Не журіться, бабуню! Бог покарає

Усіх путіністів, і свята Перемога

Розвіє неспокій, тривоги і хмари, 

І янголи миру взсіяють над

 вашим порогом.

А як же село? Невже 

не воскресне?

Спогади стукають в серце

 щоночі.

Надіюсь і вірю: пройдуть зими

 й весни, 

І возродиться щебіт малечі

 пророчий!

Анатолій СЕМЕНЮК. 

НА СВІТЛИНАХ: мешканці села Клевецька – земляки автора; храм Св. Петра і Павла, відновлений за сприяння Анатолія Семенюка.

Фото з архіву редакції.

Цвинтар – індикатор минулого. Він не тільки розбуджує спомини, але й спонукає до аналізу людей та вчинків – мізерних власних, громади та великомасштабної державної політики. 

Моя мета – поспілкуватися, погомоніти з рідними, і разом з тим перед Великоднем поглянути, чи на могилах прибрано, чи бадилля дике не поросло.   Тут спочивають мама, син, бабуня та інші близькі й далекі рідні, друг юності і перша вчителька Поліна Іванівна.

ххх

Їду через село. Якщо ті поодинокі покинуті обійстя можна назвати селом. Сучасний вектор розвитку сільської громади – це трагічна драма майбутнього. 

Моє рідне село Клевецьк – то моє минуле, яке не усміхається, а плаче. Сьогодні мешкає тут зо два десятки колишніх односельців.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 518

Шановний і дорогий читачу! Мене, як і тебе, непокоїть проблема сенсу нашого існування на цій грішній голубій планеті під назвою "Земля". Здавалось би все просто: твори добро, випромінюй із душі любов, до всіх життєдайних справ докладай духу Господнього – ось і весь рай! Погодься, що рай не треба шукати на небі – він в душі твоїй. І скільки Бога в ній, стільки й раю.

l

На жаль, існує інший бік медалі. Він позначений злістю диявола. В переліку вигнанців із раю метушиться хижа армія путіна-люцифера. Це її жерці ставлять під сумнів саме право людини на життя.

Тінь сатанинської агресії впала на Грузію, Сирію, сьогодні – на Україну. Поглянь, читачу, на земний глобус, і ти зрозумієш, що епіцентр сатанинської імперії – московія. Це утворення сповідує злочинну тезу: "У нас – бомби і ракети. Тремтіть, європейці: ми можемо вдарити навіть  по вашому парламенту". Московія безкарно (протягом століть) розв'язує смертоносні війни, залишаючи після себе ріки крові, смерть, руїну і прокляття матерів та вдів. Безбожний диктатор вважає себе непереможним кощеєм безсмертним, хоча насправді є карликом-чахликом отруйним. 

Тому цілком закономірно, що європейська правова інституція видала ордер на арешт злочинного диктатора.

 І є народ, якого правди сила ніким звойована ще не була. Встають сини і дочки, батьки і матері на захист роду прадавнього, землі прапрадівської, історії славної, звитяжної. На вівтар Незалежності жертвують свої життя. Не царі, а прості воїни світла творять історію. 

Олександр Мацієвський є прикладом такого безстрашного, жертовного патріотизму та гідності. Через критичні обставини, в умовах запеклого бою, він потрапив у полон до орків. Перед вступом до ЗСУ Саша казав матері: " В полон я не здамся. Останньою гранатою підірву себе і ворогів". У тому бою у нього не залишилося ні гранати, ні патрона. І тоді він кинув в обличчя ворогів: "Слава Україні!".

Цей вибух душі і серця став гучнішим за вибух гранати чи ракети С-300, могутнішим за каркання путіна. Він пролунав на весь світ, як символ незламності, як поклик волі, як гімн козацького роду, яким так гордився Олександр.

Президент України Володимир Зеленський присвоїв Олександру Мацієвському звання Героя України.

l

Кривавить земля українська. Крізь біль, горе та сльози чути: "Ми переможемо!". "Як, чим і коли?" – запитують скептики. Я не експерт, але вірю, що так і буде.

В неділю, 19 березня цього року, в Ковелі відбулась знакова духовно-патріотична подія – біля новобудови храму в ім'я блаженного Василя Величковського вірні греко-католицької церкви відтворили хресну ходу по віртуальній дорозі страждань Ісуса Христа: 15 стацій, тобто зупинок, Ісуса від судилища до Голгофи.

В Єрусалимі по тій реальній дорозі страждань я проходив п'ять разів, і кожен раз із неймовірними переживаннями та відчуттями. Ти ступаєш там, де ступав 2 тисячі років тому сам Господь. В терновому вінку він, закривавлений і знесилений, ніс важкий хрест. Падав. Вставав. І йшов далі – до слави та вічності. Ось стація, на якій Його мати, пресвята Марія, надихає та заспокоює Сина. На іншій – свята Вероніка витирає хустиною кров і піт з чола Стражденного. За тим Його зустрічають і оплакують жінки Єрусалимські. Кожну стацію ти пропускаєш через своє серце і співпереживаєш ті муки Христові, і сам міняєшся. Миті незабутні!

Так ось, о. Іван Дутка, настоятель храму, ігумен монастиря блаженного Миколая Чарнецького  о. Роман та священники інших парафій відтворили (навколо церкви) кожну стацію дороги страждань Ісуса Христа, і разом з тим мук, життєвого подвигу блаженного Василя Величковського.

Кілька слів про історію подвижництва владики. У тридцятих роках ХХ століття він – активний місіонер віри христової на теренах Ковельщини та Волині. Саме о. Василій домігся, щоб церква св. Юрія, що знаходилась у віданні польського воєнного відомства, була передана в оренду греко-католикам, звернувшись до самого Юзефа Пілсудського.

Повоєнний НКВС заарештував священника і піддав довготривалим тортурам, а потому його засудили до смертної кари. Згодом вирок був змінений: священник отримав 10 років концентраційних таборів у далекій Воркуті. Не зламався, вистояв і не зрадив віри. Позиція Величковського у ставленні до засудження повчальна – він своє заслання вважав зміною місійної діяльності. В холодних бараках відправляв Божественні літургії. Для святого причастя чашою була консервна банка, а престолом служив звичайний ящик або стілець.

Засуджені його поважали, безбожні тюремники терпіли. Сила молитви і віри була вища за зло. Йому давали ліки смерті уповільненої дії. Та знущання, зневага, голод і холод не зламали його. Це була свята перемога, яка є світлом для кожного з нас у непростій боротьбі з агресором. 

l

Та повернімося до хресної ходи. Слухають віряни молитовне слово отців святої церкви про страждання Ісуса, і разом з тим про муку і подвиг Святого Василя Величковського. І в єдності моляться. Від стації до стації несуть важкий хрест. О, мій читачу! Треба бачити, як жінки наввипередки спішать торкнутися хреста, покласти його на своє плече, щоб легше було Ісусові. Бог бачить це священне дійство і дарує сонячну, теплу, з благодатним вітерцем погоду. Воістину, як мало потрібно праведній людині, щоб відчути мить щастя!

Остання стація. Віряни  заходять у храм. Молитовний зал просторий, з гарною акустикою. Тут ще немає ні вікон, ні дверей, але є переможний дух віри Христової – нашої рідної, української. Саме цей дух наснажує церковну громаду на будівництво храму і збір коштів.

Це таки диво – за короткий термін возвести сакральну споруду, яка сьогодні виблискує гарною бляхою і золотом бані та хреста. І ще раз повторюсь – творити праведне духовне життя, відстоювати та захищати його – це і є сенс існування. А хресна хода, яка розпочалася із смутком у душі, перетворилась на духовне свято із піднесеною до небес молитвою, напутним душевним словом отців і радісним співом найменших.

Згадалися поетичні рядки, написані мною на Святій Землі в Єрусалимі.

Ступаєм там, де Сам ішов,

І обпікає п'яти кам'яна дорога.

І кожна стація все знов і знов

Нас впевнено наближує до Нього

І нашої святої Перемоги.

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Шановний і дорогий читачу! Мене, як і тебе, непокоїть проблема сенсу нашого існування на цій грішній голубій планеті під назвою "Земля". Здавалось би все просто: твори добро, випромінюй із душі любов, до всіх життєдайних справ докладай духу Господнього – ось і весь рай! Погодься, що рай не треба шукати на небі – він в душі твоїй. І скільки Бога в ній, стільки й раю.

ххх

На жаль, існує інший бік медалі. Він позначений злістю диявола. В переліку вигнанців із раю метушиться хижа армія путіна-люцифера.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 444

Розчулився!.. Ще раз переконався: як мало людині потрібно, щоб відчути мить щастя. Ні гроші, ні статки, ні висока посада не замінять отого духовного, що живе в душі. 

Приводом для радості стали відвідини моєї домівки отцем Іваном Оринчаком, настоятелем храму Андрія Первозванного.  Він освятив дім та вручив Благословенну Грамоту "за церковні заслуги перед Православною Церквою України" від імені митрополита Луцького і Волинського Михаїла. 30 років майнуло від того історичного  дня, коли відчинилися двері невеликої каплиці, розташованої по  вул. Незалежності (поруч із старим кладовищем).

О, це були революційно-романтичні часи! Перебудова, демократичий дух свободи кликав вірян до боротьби за автокефальну Помісну Церкву. Все було непросто – на кожному кроці відчувався супротив компартійної влади, священнослужителів Московського патріархату. Активність мас                                   була схожа на хвилю великої сили, яка то злітає до небес, то несеться до берега, де вдаряється об скелю,  розсипається на міріади крапель  і знову об'єднується у ще більш потужну хвилю і… перемагає!..

Церковна громада після довгих поневірянь була зареєстрована у 1990 році управлінням у справах релігій Волинської ОДА.

Але належного приміщення для проведення церковної служби не мала. Довелося і мені як тодішньому міському голові у 1992 році втрутитися у розв'язання цієї проблеми. Я знав, що немало партійних функціонерів були на боці демократичних перетворень. Саме вони сприяли початку декомунізації.  

Колишній перший секретар Ковельського міському компартії порекомендував мені "придивитися" до будинку панахиди. Історія цього приміщення цікава. На початку ХХ століття це була католицька каплиця. В радянські часи використовувалася як склад солі. Згодом місцева влада перебудувала приміщення під дім панахиди. Хоч, правду кажучи, комуністи-ветерани не спішили відспівувати своїх соратників у цьому домі. 

За підтримки активістів Народного руху України вдалося переконати прокомуністичну депутатську фракцію в міськраді і ветеранів у необхідності прийняття рішення про передачу приміщення церковній громаді Андрія Первозванного для проведення там богослужінь. Разом із тим, слід висловити подяку католицьким священнослужителям і, найперше Єпископу Луцької дієцезії Маркіяну Трофим'яку, які погодились передати  споруду православній спільноті. 

Як весняна повінь, в один із днів віряни заполонили свою церкву. Майстрували тимчасовий іконостас, прихорошували стіни, вівтар, розбудовували хори, дзвіницю. Облаштовували територію і т. д., і т. п.  

Духовним наставником та організатором реконструкції нової святині став о. Дмитро Кекляк. Із сірої, невиразної каплиці постала естетично приваблива сакральна споруда, яка з'явилася на вулиці Незалежності, ніби промовлячи до ковельчан: "Ось я, незалежна Українська Церква. Насолоджуйтесь молитвою на рідній мові. Утверджуйте віру Христову і нашу Незалежність!". Скажу, що та, хай  і невелика співпраця, перетворилась у міцну дружбу між місцевою владою і громадою, яка промінчиком-світлячком гріє мою душу до цих пір. 

Сьогодні настоятелем святині Андрія Первозванного призначений о. Іван Оринчак, досвідчений священник, який має міцну духовну проукраїнську позицію, непересічний поетичний дар. 

В довірливій дружній розмові він тривожиться з приводу того, що повільно розбудовується Православна Церква України, що деякі ковельчани залишаються вірними московському патріархату. Водночас радіє, що більшає кількість громад, які переходять в підпорядкування ПЦУ.

Побажаймо ж, мій читачу, о. Івану Оринчаку і надалі невтомно кріпити віру Христову та наше українство.

А для вірян – поетична посвята:

Андрій Первозванний

З Землі Святої в Україну

За велінням самого

 Христа

Святий від Бога перекинув

До віри тайного моста.

Зійшов на гору край

 потоку,

Під Сонцем ніжився

 Дніпро,

Спадала благодать висока

І Божа милість на добро.

Поставив Хрест на сиву

 гору:

– Тут стане місто навіки,

Руїни будуть, буде горе,

 І сатана збере полки.

Та зійде Сонце Віри 

в Бога,

Засяють храми золоті,

І біля вічного порога

Зберуться праведні святі.

Пішов  назад. О, Україно!

Важкий до щастя кожен

 крок.

Та, попри все, народ

 повинен

Пройти крізь терни 

до зірок!

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНІ:  Благословенна Грамота, яку від імені Митрополита Луцького і Волинського Михаїла вручив  автору цих рядків о. Іван Оринчак.

Розчулився!.. Ще раз переконався: як мало людині потрібно, щоб відчути мить щастя. Ні гроші, ні статки, ні висока посада не замінять отого духовного, що живе в душі. 

Приводом для радості стали відвідини моєї домівки отцем Іваном Оринчаком, настоятелем храму Андрія Первозванного.  Він освятив дім та вручив Благословенну Грамоту "за церковні заслуги перед Православною Церквою України" від імені митрополита Луцького і Волинського Михаїла. 30 років майнуло від того історичного  дня, коли відчинилися двері невеликої каплиці, розташованої по  вул. Незалежності (поруч із старим кладовищем).

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 642

Мій дорогий читачу! Не знаю, як твоє серце, а моє на Різдво радістю затріпотіло:  Києво-Печерська лавра відкрила двері для молитви рідною  українською мовою. Це визначна  перемога на духовному фронті нашої боротьби за Незалежність. Істинне православне українство стало на тверду історичну основу і має на ній непохитно триматися.

Знайдуться опонети, які скажуть: порушено демократію, свободу віросповідання.  Твердо переконаний: аж ніяк! Коли чуєш (а таких прикладів немало), що священник  УПЦ (МП) виголошує брехню про неканонічність української мови, то розумієш, що це – чисто "рускомірна" пропаганда. По правді, такий служитель паспорта українського не мав би права носити. Більше того, душа не мириться, коли та чи  інші церква УПЦ (МП) відмовляється відправляти  службу за загиблим героєм ЗСУ в той час, як гундяєв-кирило благословляє росіян на вбивство українців.

А хіба сумісне з вірою прославлення кирила (співробітника, ймовірно, ФСБ) на божественних літургіях  української церкви, яка де-факто є російською, що підтверджено Конституційним судом? Маємо знати, що така пропаганда не тільки небезпечна, а й має ознаки зради. І на таку пропаганду деякі парафіяни потрапляють, як окунь на гачок. Більше того, стають агітаторами  "руского міра". 

Розказують, як на майданчику,  де чекають на сміттєвоза, між жінками виникають  іноді політичні "дискусії". Обурення більшості викликає позиція однієї з жінок, яка заявляє: "Моліться за путіна, він пообіцяв перемир'я". Гірко чути, адже вона цю ідею винесла з промосковської церкви.

Погодься, читачу: яким запроданцем треба бути, знаючи, скільки путінська камарилья знищила, зруйнувала міст і сіл, енергооб'єктів, щоб стверджувати  подібне. Скільки мирного люду потрапило під гільйотину кремля! Я вже не кажу про насильство, знущання та гвалтування жінок і дівчат. Ця хижа орда і її правителі не мають права на існування в цивілізованому світі і всі вони заслуговують на суворе покарання.

Служба безпеки України ступила крок до наведення ладу в храмах та лаврах московського патріархату. І виявила, що в багатьох із них триває промосковська політика, підкріплена відповідною літературою, не сумісною з християнською мораллю.

Останнім часом багато вірних московського патріархату перейшло під крило Православної Церкви України. Це єдино правильний проукраїнський крок, який духовністю цементує унітарність держави. На жаль, є немало тих, хто залишається служити московії, слухаючи казки попів-батюшок про "розкольників". Часто ніхто цій брехливій пропаганді не перечить. Оця необізнаність, байдужість, примиренська позиція завдають великої шкоди, вона і спонукала путіна до війни.

Хіба не звідси переконаність російського диктатора, що 24 лютого 2022 року його армію в Києві зустрінуть квітами, а не "джавелінами"?  Але прозріння не настає. Ось приклад із сім'ї моїх знайомих: батько – католик, дружина – прихожанка церкви МП, а діти – на роздоріжжі. Віриться, що колись усвідомимо сутність духовного буття і  повернемося обличчям до свого історичного надбання, до джерел  та коріння його.

Уважно перечитайте популярні видання з історії України, і ви переконаєтеся, що мова, віра християнська до росії прийшли саме з українських теренів. І  культура наша ширилась із Києва до москви, а не навпаки. Зрештою, коли Володимир Великий хрестив Україну (Київську Русь), то москви і близько не було (за словами дотепників, в тих болотах "жаби квакали"). 

Московитські  історики вигадали немало легенд про історію хрещення. Мовляв, коли постала дилема, яку віру обирати, то Великий князь довго голову ламав, що краще: іслам, буддизм чи християнство?  Християнство перемогло,  бо "церкви пишні" й позолочені. Сміхота!

Насправді вибір був глибоко політичний. Князь тисячу літ тому обрав Європу, маючи на меті спільний захист і торговельну співпрацю.  Цим рішенням він запрограмував наш теперішній вектор до Європейського Союзу.

Путін, фальсифікуючи історію, приписує Володимира Великого собі недаремно. Його мета – анексія всієї України. А для цього має бути  історична основа. І коли в 1991 році величезна кількість українців проголосувало за вільну і самостійну державу, московити розробили підступний план знесилити Україну економічно та духовно.

Висвітлимо тільки окремі пункти цього ганебного плану.

По-перше, пропагандою змусити повірити світ, що Україна –  "штучноє образованіє", яке не має своєї мови, культури, духовності, а є придатком до всього російського.

Не менш важливим завданням для московитів було зруйнувати економіку і збройні сили. І це частково вдалося не без допомоги наших прихильників "руского міра". Відомий крилатий вислів "розділяй і володарюй!" на переконання окремих політиків, децентралізація і багатопартійність – проєкти москви. Цей план, що  мав на меті  порушити єдність і не допустити ідентичності українців,  не вдався, але він і досі  на порядку денному і має перспективу на Сході України серед колаборатнів. 

Нарешті, неменш важливим завданням путіна є утвердження  позицій російської церкви в Україні, яка передбачає ліквідацію всіх конфесій, окрім московського патріархату, як це мало місце  в ХІХ і   ХХ століттях. Адже державна релігія міцно тримає імперські устої путіна.

Війна змінила пріоритети, хоч і повільно. Наступає прозріння: за останніми соціологічними опитуваннями, 54% українців вважає, що церква московського патріархату має бути повністю заборонена, а 78% переконані, що держава тією чи іншою мірою має право втручатися в діяльність УПЦ (МП). Проте силою тут нічого не досягнеш. Потрібна переконлива, істинно правдива духовна пропаганда, щоб усе повернутися на круги своя.

Разом з тим маємо пам'ятати про жорстокість, підступність політики кремля. Згадаймо Тараса Шевченка:

…О, царю поганий,

Царю проклятий, лукавий, 

Аспиде неситий!

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями, 

Поставив столицю

На їх трупах катованих!

Сьогодні путін "трупами катованих" намагається засіяти поля, села і міста всієї України. Тож розуміймо це, єднаймося, крипімось  і вірмо в нашу Перемогу! Іншого не дано.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНІ: собор святого Димитрія Солунського ПЦУ у Ковелі.

Мій дорогий читачу! Не знаю, як твоє серце, а моє на Різдво радістю затріпотіло:  Києво-Печерська лавра відкрила двері для молитви рідною  українською мовою. Це визначна  перемога на духовному фронті нашої боротьби за Незалежність. Істинне православне українство стало на тверду історичну основу і має на ній непохитно триматися.

Знайдуться опонети, які скажуть: порушено демократію, свободу віросповідання.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 577

Цей вінок поетичних рядків навіяний реаліями тривожної дійсності. Війна!.. Вона змінює свідомість, вносить корективи в поведінку людей, диктує настрій, змінює погляди на життя. Вона підтверджує істину, що щастя і радість – це не щось захмарне, а просто мирна праця, дружнє спілкування.

Бринять в тих рядках і нотки, точніше – акорди помсти. Хоч як би не було боляче з приводу цього, але зло має бути покаране. Згадаймо графа Монте-Крісто: від помсти, від покарання за вчинене зло, він в кінцевому підсумку навернувся до доброчинності.

Папа римський Франциск якось сказав про "цивілізований" російський народ, поклавши вину за трагедії війни на кремлівських правителів. Можливо, з вежі Ватикану російсько-українська війна бачиться по-іншому, але саме цей "цивілізований" народ, щодня вбиває українців. Боляче і гірко.

Та, попри все, мій читачу, вишукуй щемливі спогади з минулого, а ще підійди до дитячого майданчика і подивись на хлопчиків і дівчаток – наше майбутнє, і до тебе прийде заспокоєння. Україна буде жити, Бог її захистить. Про це – в моїх поетичних рядках.

Роздуми 

22 грудня

Найдовша ніч в сузір'ї свіч,

А я чекаю Сонця і на світло.

У цих коротких днях – багато протиріч,

Бо динозаври-монстри правлять світом.

На перший погляд, вони – такі, як ми, 

У них є тіло й голова, є руки й ноги.

Та душі їх потворні, а дух – з пітьми,

До зла немає в них перестороги.

Їх ремесло – невинних нищити людей, 

Інфраструктуру руйнувати всю до тла.

Земля здригається від диких тих ідей…

Скажи нам, Господи, а де Твоя мітла,

Що вимете бандитів з Твого царства?

За гріх смертельний покарає і зупинить

Цю війну трикляту, це варвАрство,

Коли ми, Твої вірні, мир зустрінем?

На Волинь прилетіла зима

На Волинь прилетіла зима,

Білим птахом розправила крила.

Сніг, мов пісня, а Сонця нема –

Для малечі вона рідна і мила.

– Гей, бабусь, діставайте нам санкИ,

Понесемось із гірки стрілою!

Сніжинки кружляють у танку,

Вони дружні з тобою і мною.

А у лузі зблукався полин;

Він із хмарами мову веде:

"Весно красна, прилинь на Волинь…".

"Не спіши! Чуєш: Схід весь гуде.

То не грім весняний, а війна, 

Безжальна, бездушна, жорстока.

Ти гіркий – та й за тебе вона.

За цих діток, за мам, за їх спокій".

На Волинь прилетіла зима,

Світло вкрала, снігом накрила.

Зимонько-зимо, лякаєш дарма –

Є в нас міць і є дух, і є у нас сила!

І жаль мені…

Мені не жаль прожитих днів й ночей –

Усе майнуло під таємничим знаком долі.

Нам не змінити стан надуманих речей,

Як не змінити пісню жайворонка в полі.

Мені не жаль дитинства в латаних штанцях

І босих ніг, поколотих колючою стернею.

Та жаль мені, що українські зранені серця

Були одурені комуністичною брехнею.

Мені не жаль і тих, хто Сталіна оплакував:

Вождя і батька геноциду та репресій.

"Ура!" злітало під акомпанемент оракулів,

Ішли без Бога у душі, без віри і конфесій.

Сяйнуло Сонце незалежності та волі –

Здавалось, заживемо радісно й багато.

І жаль мені, що на скрижАлях долі

Згорьована війною, плаче Україна-мати.

Мені не жаль, що я, народжений у бідності,

Стелив стежки благими мріями до раю.

Та жаль мені, що, не розцвівши, квіти гідності

У засвіти під гуркіт канонади вирушають.

Спогад-пісня про кохання

Вона була, як те дитя –

До мене пригорталась.

Її усмішка осяйна

Мене зачарувала.

Я рученята брав її 

І притискав до серця.

В душі співали солов'ї –

Цю щастя мить не стерти.

Я цілував її вуста –

Вона відповідала.

О, рідна матінко свята,

Цілунків було мало.

І поєдналися тіла

В пориві незбагненнім, 

Кохання квітка розцвіла,

Зорею сяяла на небі.

Лікарям Ковельського МТМО

Лікар!.. Цілитель!.. Спаситель!..

Є святість в цім названім слові.

Він – серця й душі повелитель,

З кредитом Христовим любові.

Він – Янгол-хранитель здоров'я,

Дні і ночі у битвах із хворістю.

Є різне в людей велемов'я,

Я ж бачу жертовність із совістю.

Здоров'я за гроші не купиш –

Це пісня крізь болі крилате.

В буденних стосунках і мові –

Найдорожчий дарунок до свята.

Пошануймо, низенько вклонімося,

За працю, даровану Богом.

Щоб доля під Сонцем світилася,

Й достатком та миром стелилась дорога!

Тривоги Різдвяної ночі

Змагаються зима із осінню.

І ніяк не втихомиряться:

Зима снігом сипне,

Махне білим посохом.

Осінь дощиком війне,

Теплим вітром розвіється.

А життя плине буднями,

Мороком сірим без Сонця.

Вже Новоріччя сон будить.

І Різдво заглядає в віконце.

Колядки злетіли над світом: 

"Нова радість стала".

Вертеп усміхнеться привітом –

Та  раптом бомба упала!

І здригнулася Лобна гора,

Темрява землю накрила.

Боже, де ж Твоя віща зоря,

Щоб надією шлях освітила?

Неспокійна Різдвяна ніч,

Тривожиться Мати Марія.

Спи, маленький Ісусе,

У снах збуваються мрії.

А з хреста скапує кров 

На юних Єву й Адама.

Воскресає Христова Любов –

Христос рождається з нами!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Цей вінок поетичних рядків навіяний реаліями тривожної дійсності. Війна!.. Вона змінює свідомість, вносить корективи в поведінку людей, диктує настрій, змінює погляди на життя. Вона підтверджує істину, що щастя і радість – це не щось захмарне, а просто мирна праця, дружнє спілкування.

Бринять в тих рядках і нотки, точніше – акорди помсти. Хоч як би не було боляче з приводу цього, але зло має бути покаране. Згадаймо графа Монте-Крісто: від помсти, від покарання за вчинене зло, він в кінцевому підсумку навернувся до доброчинності.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 438

Волонтерство, благодійність, милосердя об’єднують  українців  в чисельну, духовно незламну націю. Сьогодні гасло «Слава ЗСУ!» набирає іншого змісту, більш глибокого; «Все для ЗСУ!». Із правдивих новин дізнаємося, що Збройним Силам України кожен намагається допомогти, чим може. Одні – продуктами, інші – ліхтариками, хтось пічками-“буржуйками”, діти малюнками, письменники книгами і т. д., т. п.

Парафіями греко-католицької Церкви взялися за тему духовної реабілітації воїнів безпосередньо на передовій фронту. Для цього вони виготовляють вервиці  і разом з молитовниками передають бійцям. Тішить, що нарівні з дорослими  в цій благодійної акції беруть участь діти. Вони до духовних атрибутів додають власноруч вироблені солодощі, а разом із тим «одягають» свічки в святковий одяг. І теж долучають до вищезгаданих подарунків.

Сюжетна лінія цього проєкту проста   і повчальна, а в часі з минулого близька. В гості до  парафіян церкви бл. Миколая Чарнецького у Ковелі нещодавно завітали дві поважні пані  з Івано-Франківська – Людмила та Віра.

Вони в дарунок привезли двісті вервиць і провели майстер-клас з їх виготовлення. Більше того, розповіли про чудотворність молитви на вервиці. На реальних фактах волонтерки показали, як тим, хто в неї вірить та молиться в безвихідних, смертельно небезпечних ситуаціях боїв, спасалося життя воїнів, відвертались поранення, здобувалася перемога над рашистами.

Тільки один яскравий приклад з передової  на Донбасі. Ішов  шалений обстріл наших позицій. Смерть чатувала кожної миті. Воїн мав біля серця вервицю, і став молитися на ній. Раптом неподалік впав снаряд. Землею та осколками накрило бійця. Поруч були побратими. Вони прибігли до місця, де був вибух, і побачили руку бійця. Швидко розкопали землю. На диво хлопець був живий і неушкоджений. Вони побачили в його руці вервицю!..  І таких прикладів, що підтверджують чудотворність вервиці, вже зібрано десятки.

За своєю вагомістю і таїнством вервиця вважається другою після служби Божої. В окремих випадках її називають «короною із білих троянд для Діви Марії».

Зацікавлений читач захоче знати коротку історію цього молитовного атрибуту, що сягає ІІ століття н. е . Тоді  в Сирії християни закладали свої перші монастирі. Для більш глибокої молитви ченці брали сушені зернятка ягід, нанизували їх на тонкі вервечки (шнурочки). Саме від слова «верв» пішла назва – вервиця.

Цікаво, що Латинська Церква перейняла молитву на вервиці від Східної Церкви вже в пізньому середньовіччі завдяки святому Домініку (1170-1221 р.р.), який став  великим пропагандистом вервиці. Потому вона була надовго забута.  Нове відродження відбулося в ХVІІ ст. Святий Людовик Гріньйон де  Монфорт доказав, що вервиця має велике значення для навернення та спасіння  людської  душі і є входженням у таїнство життя, муки, смерті та  слави Ісуса Христа і Пресвятої Марії.

По праву, в наш тривожний час, вервиця  є тією свічкою для душі в темних і холодних окопах, де кожної миті чекає смертельна небезпека.

Так майстер-клас спонукав до подальшої співпраці. Нещодавно парафіяни храму Миколая Чарнецького отримали зернятка (дерев’яні), хрестики та молитовники від своїх друзів з Івано-Франківська. Невдовзі більше 500 диво-вервиць повезуть від ковельчан на передову бійцям.

Нехай Господь благословить ці починання! Все для ЗСУ – все для довгоочікуваної Перемоги! А наостанок – «Похвала Вервиці» поетичним словом.  

Волонтерство, благодійність, милосердя об’єднують  українців  в чисельну, духовно незламну націю. Сьогодні гасло «Слава ЗСУ!» набирає іншого змісту, більш глибокого; «Все для ЗСУ!». Із правдивих новин дізнаємося, що Збройним Силам України кожен намагається допомогти, чим може. Одні – продуктами, інші – ліхтариками, хтось пічками-“буржуйками”, діти малюнками, письменники книгами і т. д., т. п.

Парафіями греко-католицької Церкви взялися за тему духовної реабілітації воїнів безпосередньо на передовій фронту. Для цього вони виготовляють вервиці  і разом з молитовниками передають бійцям.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 626

Ранок. Сіро й похмуро. У перехожих на душі теж мряка —   кожного хвилює   війна... 

В такий час хочеться чогось духовного, заспокійливого.

- Куди поспішаєш? - чую знайомий голос.

- Як куди? День передплатника сьогодні. “Вісті” хочу передплатити.

- Не варто. Я їх не передплачую — там немає чого читати, одна реклама.

- Ну й ти видав! В кожному номері — пригорща цікавої інформації з місцевого буття-життя....

- Не перебільшуй. Он бачиш: знайомі хлопці ідуть. Давай запитаємо: “Іване, ти передплачуєш “Вісті Ковельщини”?- “Ні”. - “А ти, Петре?” - “Ні”.

Переконався?

- Постривай, не спіши... Іване, ти останнім часом, яку книгу читав?

-Йой, коли то було? Не пам’ятаю.

- А ти, Петре, бібліотечку маєш?

- Ти про що? 

- Отак, друже мій, багато хто взагалі нічого не читає. А щоб виправдати своє невігластво, кажуть: “не така” газета, журнал, книги. У їх свідомість міцно “вкоренився” телеящик, в інших — смартфон, айфон.

l

Ось така розмова: і прикро, і сумно, і боляче...

Центральна влада давно втратила інтерес до місцевих друкованих видань. “За бортом” важливої інформації опинилась велика когорта людей старшого віку, бо збідніла матеріально, а тепер ще й духовно-інформаційно. Десь поспівчуваєш, бо при теперішній скруті багатьом не до книг та газет. До них, на жаль, долучаються представники малого і середнього бізнесу.

Я з газетою дружу більше тридцяти років. У “Вістях” - історія  Ковельщини в людях та особистостях. Газета завжди була рупором трудового класу, його соціальних і політичних амбіцій. “Вісті” попереду всіх політиків несли прапор Незалежності. А скільки з газети вийшло видатних літераторів та журналістів!

Повір, шановний читачу,  я ні на йоту не перебільшую, не- возвеличую значення “Вістей Ковельщини”. Бувають в ній для окремих читачів і не цікаві публікації, адже в кожного  свої запити, смаки, відповідний рівень інтелекту. Але газета має бути, попри всі соціальні, економічні, політичні негаразди. 

По-перше, це — бренд Ковельщини. За оцінками експертів-фахівців, видання є одним з кращих серед місцевих видань Волині, і не тільки.

Інша необхідність збереження “міськрайонки” полягає в тому, що “Вісті” є своєрідним творцем культурно-літературного середовища, яке так потрібно сьогодні. Газета запрошує до себе талановитих літераторів-початківців і, разом із тим, підтримує тих, що із досвідом. На моїх очах вдосконалювалась творча майстерність таких творців українського Слова, як Іван Оринчак, Віталій Лихобицький, Ігор Вижовець, Іван Ярошик, Олена Чабан, Олена Мокроусова (на жаль покійна), Яків Лавренко, Федір Савлук та інших.

Газета надає їм трибуну для реалізації свого таланту, а вони славлять свій рідний край, Україну. Подумайте самі, наскільки збіднів би інформаційний простір без них і газети.

То ж, шановний наш не- передплатнику,  зміни думку і поспіши до листоноші чи в поштове відділення, і за відносно невелику плату ти отримаєш духовно-культурно-інформаційну свічку на цілий рік або хоча б на пів року.   

А наостанок – поетичні рядки, які присвячую легендарним Збройним Силам України.

Ми боремось! Ми переможемо орду!

Живем, поки живем,

Поки є дух і сила — дієм.

А за спиною — злість з

  ножем:

Чатує банда раші - змія.

І ми йдемо у новий бій

За волю, долю і за свято.

Сини народу! Шикуйтесь

       в стрій –

Ми сильні, нас не

  залякати.

І легендарні вої ЗСУ

На суші, в небі і на морі

Несуть на крилах мужності

  весну,

Чумацький шлях – це

  пантеон Героїв.

У кожного – своя ясна

  зоря 

У ріднім краї: мати і

  кохана,

А в небесах на всі світи сія

Незламність українська

  нездоланна.

Світіть! Світіть! Сіяйте,

  зорі!

Ми боремось! Ми

  переможемо орду!

І буде дім, І буде небо й

        море – 

Нікому не спинить нашу

      святу ходу.

Коли закінчиться війна...

Коли закінчиться війна, 

Народу шлях фатальний, 

Тоді співуча цвіт-весна

Мелодію заграє

  величальну.

Коли закінчиться війна, 

Ми відбудуєм нову хату.

В нас долі іншої нема, 

Як із страждання

  воскресати.

Коли закінчиться війна,

Й сльозу останню витре

  мати,

Тоді рашистський сатана

В пекельному вогні буде

  палати.

Коли закінчиться війна,

Коханя в щасті возсіяє, 

І буде він, і будЕ вона, 

І сміх дитячий в отчім

  краї.

Молюся в надіях, чекаю на

  день

Сонячний, лагідний, у

  праці мирний.

Ми тоді заспіваєм веселих

  пісень, 

Скупаєм в любові Україну

  рідну!

Анатолій Семенюк. 

Ранок. Сіро й похмуро. У перехожих на душі теж мряка —   кожного хвилює   війна... 

В такий час хочеться чогось духовного, заспокійливого.

- Куди поспішаєш? - чую знайомий голос.

- Як куди? День передплатника сьогодні. “Вісті” хочу передплатити.

- Не варто. Я їх не передплачую — там немає чого читати, одна реклама.

- Ну й ти видав! В кожному номері — пригорща цікавої інформації з місцевого буття-життя....

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 375

Той ранок, що хмурився рідким сірим туманом, не віщував ні грози, ні буревію. Тепло – плюс десять… Безвітряно, тільки де-не-де в саду листочок шелесне, падаючи на землю. І раптом – голосно гримнуло! Задрижала земля, затремтів будинок, із старих вікон посипалось скло. Над містом в небо здійнялася чорна хмара диму. Зникло електроосвітлення.  

Невдовзі пролунав другий вибух. Через кілька хвилин завили сирени – це наші рятувальники помчали в зону вибухів.

Родичі з Рівного і Луцька теж повідомили про ракетну атаку, запитуючи: «А що у вас?». 

Та неждана атака і трагічна безпомічність паралізують твою свідомість і волю. Особисто я (та й не тільки я) до таких надзвичайних ситуацій не готовий. Скло є, але немає чим вирізати. Запас води також відсутній. З дружиною оглядаємо будинок. Ударною хвилею вибито вікно на горищі, все інше неушкоджене. Забиваю вікно фанерою, а погляд прикутий до місця атаки. Там клубочиться чорна кіптява. Починаєш розуміти, що так буде довго. Знаходжу свічки, сірники і ліхтарик. 

Згодом дим розвіюється. Гарно і оперативно спрацювала рятувальна служба. Та виявляється, що заспокоєння передчасне. Згодом вибухнуло втретє. Стиснуло в грудях, пекучий біль стрельнув у серце.  

Тим часом, в епіцентрі подій вогнеборці, енергетики б’ються з вогнем. Хтось влучно висловився: «Енергетика завжди на війні. В мирний час – із буревіями та грозами, а сьогодні – з рашистським агресором, проявляючи незламність та героїзм”.  

У переживаннях, нав’язливих думках   повільною рікою плине час. З’являється заспокійлива звістка – жертв та поранених немає. Слава Богу! Тривожний день поглинає пітьма сутінків. Близько восьмої вечора сяйнула лампочка телевізора – вона сповістила про перемогу наших хлопців. Я знаю, що попереду на них чекає велика, відповідальна робота, але вони справляться.  

Спостерігаю. Аналізую. Роблю суб’єктивні висновки. Сьогодні ми вже не ті, що були вчора. Немає сенсу нагадувати, яка потужна хвиля єдності, волонтерства і милосердя огорнула нас, який дев’ятий вал опору впав на ординців – ворогів наших. 

Після атаки рашистів мирний Ковель живе своїм життям: немає паніки і немає люті. Ковельчани рухаються в звичному ритмі. В окремих супермаркетах запустили дизель-генератори. В лікарні теж увімкнули своє автономне світло. Там, незважаючи на ракету,   провели успішну операцію по трансплантації серця, врятували життя людини.   

В місті швидко відновили централізоване водопостачання. В звичному режимі працювали на вулицях комунальники. 

Світло на день вимикають для відновлювальних робіт. Лише один раз почув:  «Хоч би попередили». Люди все розуміють.

Не можу не висловити подячне слово редакційній сім’ї газети «Вісті Ковельщини». Попри всі перепони, наша інформаційна свічечка засяяла вчасно, зігріла душі своїх читачів. Так тримати, шановні журналісти! 

Після бандитського удару минуло більше тижня. Плин часу не зупинити. Стоять лагідні, погожі і відносно теплі дні. Вони віщують, що зима буде помірною і не морозною, тобто в душу вселяють надію, що ми переборемо і холод, і нашого лютого ворога.   Я вірю в це і закликаю тебе, мій читачу, боротись і вірити, що ми зустрінемо наступну українську весну в мирній і благодатній праці. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

Той ранок, що хмурився рідким сірим туманом, не віщував ні грози, ні буревію. Тепло – плюс десять… Безвітряно, тільки де-не-де в саду листочок шелесне, падаючи на землю. І раптом – голосно гримнуло! Задрижала земля, затремтів будинок, із старих вікон посипалось скло. Над містом в небо здійнялася чорна хмара диму. Зникло електроосвітлення.  

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 409