Цей вінок поетичних рядків навіяний реаліями тривожної дійсності. Війна!.. Вона змінює свідомість, вносить корективи в поведінку людей, диктує настрій, змінює погляди на життя. Вона підтверджує істину, що щастя і радість – це не щось захмарне, а просто мирна праця, дружнє спілкування.

Бринять в тих рядках і нотки, точніше – акорди помсти. Хоч як би не було боляче з приводу цього, але зло має бути покаране. Згадаймо графа Монте-Крісто: від помсти, від покарання за вчинене зло, він в кінцевому підсумку навернувся до доброчинності.

Папа римський Франциск якось сказав про "цивілізований" російський народ, поклавши вину за трагедії війни на кремлівських правителів. Можливо, з вежі Ватикану російсько-українська війна бачиться по-іншому, але саме цей "цивілізований" народ, щодня вбиває українців. Боляче і гірко.

Та, попри все, мій читачу, вишукуй щемливі спогади з минулого, а ще підійди до дитячого майданчика і подивись на хлопчиків і дівчаток – наше майбутнє, і до тебе прийде заспокоєння. Україна буде жити, Бог її захистить. Про це – в моїх поетичних рядках.

Роздуми 

22 грудня

Найдовша ніч в сузір'ї свіч,

А я чекаю Сонця і на світло.

У цих коротких днях – багато протиріч,

Бо динозаври-монстри правлять світом.

На перший погляд, вони – такі, як ми, 

У них є тіло й голова, є руки й ноги.

Та душі їх потворні, а дух – з пітьми,

До зла немає в них перестороги.

Їх ремесло – невинних нищити людей, 

Інфраструктуру руйнувати всю до тла.

Земля здригається від диких тих ідей…

Скажи нам, Господи, а де Твоя мітла,

Що вимете бандитів з Твого царства?

За гріх смертельний покарає і зупинить

Цю війну трикляту, це варвАрство,

Коли ми, Твої вірні, мир зустрінем?

На Волинь прилетіла зима

На Волинь прилетіла зима,

Білим птахом розправила крила.

Сніг, мов пісня, а Сонця нема –

Для малечі вона рідна і мила.

– Гей, бабусь, діставайте нам санкИ,

Понесемось із гірки стрілою!

Сніжинки кружляють у танку,

Вони дружні з тобою і мною.

А у лузі зблукався полин;

Він із хмарами мову веде:

"Весно красна, прилинь на Волинь…".

"Не спіши! Чуєш: Схід весь гуде.

То не грім весняний, а війна, 

Безжальна, бездушна, жорстока.

Ти гіркий – та й за тебе вона.

За цих діток, за мам, за їх спокій".

На Волинь прилетіла зима,

Світло вкрала, снігом накрила.

Зимонько-зимо, лякаєш дарма –

Є в нас міць і є дух, і є у нас сила!

І жаль мені…

Мені не жаль прожитих днів й ночей –

Усе майнуло під таємничим знаком долі.

Нам не змінити стан надуманих речей,

Як не змінити пісню жайворонка в полі.

Мені не жаль дитинства в латаних штанцях

І босих ніг, поколотих колючою стернею.

Та жаль мені, що українські зранені серця

Були одурені комуністичною брехнею.

Мені не жаль і тих, хто Сталіна оплакував:

Вождя і батька геноциду та репресій.

"Ура!" злітало під акомпанемент оракулів,

Ішли без Бога у душі, без віри і конфесій.

Сяйнуло Сонце незалежності та волі –

Здавалось, заживемо радісно й багато.

І жаль мені, що на скрижАлях долі

Згорьована війною, плаче Україна-мати.

Мені не жаль, що я, народжений у бідності,

Стелив стежки благими мріями до раю.

Та жаль мені, що, не розцвівши, квіти гідності

У засвіти під гуркіт канонади вирушають.

Спогад-пісня про кохання

Вона була, як те дитя –

До мене пригорталась.

Її усмішка осяйна

Мене зачарувала.

Я рученята брав її 

І притискав до серця.

В душі співали солов'ї –

Цю щастя мить не стерти.

Я цілував її вуста –

Вона відповідала.

О, рідна матінко свята,

Цілунків було мало.

І поєдналися тіла

В пориві незбагненнім, 

Кохання квітка розцвіла,

Зорею сяяла на небі.

Лікарям Ковельського МТМО

Лікар!.. Цілитель!.. Спаситель!..

Є святість в цім названім слові.

Він – серця й душі повелитель,

З кредитом Христовим любові.

Він – Янгол-хранитель здоров'я,

Дні і ночі у битвах із хворістю.

Є різне в людей велемов'я,

Я ж бачу жертовність із совістю.

Здоров'я за гроші не купиш –

Це пісня крізь болі крилате.

В буденних стосунках і мові –

Найдорожчий дарунок до свята.

Пошануймо, низенько вклонімося,

За працю, даровану Богом.

Щоб доля під Сонцем світилася,

Й достатком та миром стелилась дорога!

Тривоги Різдвяної ночі

Змагаються зима із осінню.

І ніяк не втихомиряться:

Зима снігом сипне,

Махне білим посохом.

Осінь дощиком війне,

Теплим вітром розвіється.

А життя плине буднями,

Мороком сірим без Сонця.

Вже Новоріччя сон будить.

І Різдво заглядає в віконце.

Колядки злетіли над світом: 

"Нова радість стала".

Вертеп усміхнеться привітом –

Та  раптом бомба упала!

І здригнулася Лобна гора,

Темрява землю накрила.

Боже, де ж Твоя віща зоря,

Щоб надією шлях освітила?

Неспокійна Різдвяна ніч,

Тривожиться Мати Марія.

Спи, маленький Ісусе,

У снах збуваються мрії.

А з хреста скапує кров 

На юних Єву й Адама.

Воскресає Христова Любов –

Христос рождається з нами!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Цей вінок поетичних рядків навіяний реаліями тривожної дійсності. Війна!.. Вона змінює свідомість, вносить корективи в поведінку людей, диктує настрій, змінює погляди на життя. Вона підтверджує істину, що щастя і радість – це не щось захмарне, а просто мирна праця, дружнє спілкування.

Бринять в тих рядках і нотки, точніше – акорди помсти. Хоч як би не було боляче з приводу цього, але зло має бути покаране. Згадаймо графа Монте-Крісто: від помсти, від покарання за вчинене зло, він в кінцевому підсумку навернувся до доброчинності.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 291

Волонтерство, благодійність, милосердя об’єднують  українців  в чисельну, духовно незламну націю. Сьогодні гасло «Слава ЗСУ!» набирає іншого змісту, більш глибокого; «Все для ЗСУ!». Із правдивих новин дізнаємося, що Збройним Силам України кожен намагається допомогти, чим може. Одні – продуктами, інші – ліхтариками, хтось пічками-“буржуйками”, діти малюнками, письменники книгами і т. д., т. п.

Парафіями греко-католицької Церкви взялися за тему духовної реабілітації воїнів безпосередньо на передовій фронту. Для цього вони виготовляють вервиці  і разом з молитовниками передають бійцям. Тішить, що нарівні з дорослими  в цій благодійної акції беруть участь діти. Вони до духовних атрибутів додають власноруч вироблені солодощі, а разом із тим «одягають» свічки в святковий одяг. І теж долучають до вищезгаданих подарунків.

Сюжетна лінія цього проєкту проста   і повчальна, а в часі з минулого близька. В гості до  парафіян церкви бл. Миколая Чарнецького у Ковелі нещодавно завітали дві поважні пані  з Івано-Франківська – Людмила та Віра.

Вони в дарунок привезли двісті вервиць і провели майстер-клас з їх виготовлення. Більше того, розповіли про чудотворність молитви на вервиці. На реальних фактах волонтерки показали, як тим, хто в неї вірить та молиться в безвихідних, смертельно небезпечних ситуаціях боїв, спасалося життя воїнів, відвертались поранення, здобувалася перемога над рашистами.

Тільки один яскравий приклад з передової  на Донбасі. Ішов  шалений обстріл наших позицій. Смерть чатувала кожної миті. Воїн мав біля серця вервицю, і став молитися на ній. Раптом неподалік впав снаряд. Землею та осколками накрило бійця. Поруч були побратими. Вони прибігли до місця, де був вибух, і побачили руку бійця. Швидко розкопали землю. На диво хлопець був живий і неушкоджений. Вони побачили в його руці вервицю!..  І таких прикладів, що підтверджують чудотворність вервиці, вже зібрано десятки.

За своєю вагомістю і таїнством вервиця вважається другою після служби Божої. В окремих випадках її називають «короною із білих троянд для Діви Марії».

Зацікавлений читач захоче знати коротку історію цього молитовного атрибуту, що сягає ІІ століття н. е . Тоді  в Сирії християни закладали свої перші монастирі. Для більш глибокої молитви ченці брали сушені зернятка ягід, нанизували їх на тонкі вервечки (шнурочки). Саме від слова «верв» пішла назва – вервиця.

Цікаво, що Латинська Церква перейняла молитву на вервиці від Східної Церкви вже в пізньому середньовіччі завдяки святому Домініку (1170-1221 р.р.), який став  великим пропагандистом вервиці. Потому вона була надовго забута.  Нове відродження відбулося в ХVІІ ст. Святий Людовик Гріньйон де  Монфорт доказав, що вервиця має велике значення для навернення та спасіння  людської  душі і є входженням у таїнство життя, муки, смерті та  слави Ісуса Христа і Пресвятої Марії.

По праву, в наш тривожний час, вервиця  є тією свічкою для душі в темних і холодних окопах, де кожної миті чекає смертельна небезпека.

Так майстер-клас спонукав до подальшої співпраці. Нещодавно парафіяни храму Миколая Чарнецького отримали зернятка (дерев’яні), хрестики та молитовники від своїх друзів з Івано-Франківська. Невдовзі більше 500 диво-вервиць повезуть від ковельчан на передову бійцям.

Нехай Господь благословить ці починання! Все для ЗСУ – все для довгоочікуваної Перемоги! А наостанок – «Похвала Вервиці» поетичним словом.  

Волонтерство, благодійність, милосердя об’єднують  українців  в чисельну, духовно незламну націю. Сьогодні гасло «Слава ЗСУ!» набирає іншого змісту, більш глибокого; «Все для ЗСУ!». Із правдивих новин дізнаємося, що Збройним Силам України кожен намагається допомогти, чим може. Одні – продуктами, інші – ліхтариками, хтось пічками-“буржуйками”, діти малюнками, письменники книгами і т. д., т. п.

Парафіями греко-католицької Церкви взялися за тему духовної реабілітації воїнів безпосередньо на передовій фронту. Для цього вони виготовляють вервиці  і разом з молитовниками передають бійцям.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 374

Ранок. Сіро й похмуро. У перехожих на душі теж мряка —   кожного хвилює   війна... 

В такий час хочеться чогось духовного, заспокійливого.

- Куди поспішаєш? - чую знайомий голос.

- Як куди? День передплатника сьогодні. “Вісті” хочу передплатити.

- Не варто. Я їх не передплачую — там немає чого читати, одна реклама.

- Ну й ти видав! В кожному номері — пригорща цікавої інформації з місцевого буття-життя....

- Не перебільшуй. Он бачиш: знайомі хлопці ідуть. Давай запитаємо: “Іване, ти передплачуєш “Вісті Ковельщини”?- “Ні”. - “А ти, Петре?” - “Ні”.

Переконався?

- Постривай, не спіши... Іване, ти останнім часом, яку книгу читав?

-Йой, коли то було? Не пам’ятаю.

- А ти, Петре, бібліотечку маєш?

- Ти про що? 

- Отак, друже мій, багато хто взагалі нічого не читає. А щоб виправдати своє невігластво, кажуть: “не така” газета, журнал, книги. У їх свідомість міцно “вкоренився” телеящик, в інших — смартфон, айфон.

l

Ось така розмова: і прикро, і сумно, і боляче...

Центральна влада давно втратила інтерес до місцевих друкованих видань. “За бортом” важливої інформації опинилась велика когорта людей старшого віку, бо збідніла матеріально, а тепер ще й духовно-інформаційно. Десь поспівчуваєш, бо при теперішній скруті багатьом не до книг та газет. До них, на жаль, долучаються представники малого і середнього бізнесу.

Я з газетою дружу більше тридцяти років. У “Вістях” - історія  Ковельщини в людях та особистостях. Газета завжди була рупором трудового класу, його соціальних і політичних амбіцій. “Вісті” попереду всіх політиків несли прапор Незалежності. А скільки з газети вийшло видатних літераторів та журналістів!

Повір, шановний читачу,  я ні на йоту не перебільшую, не- возвеличую значення “Вістей Ковельщини”. Бувають в ній для окремих читачів і не цікаві публікації, адже в кожного  свої запити, смаки, відповідний рівень інтелекту. Але газета має бути, попри всі соціальні, економічні, політичні негаразди. 

По-перше, це — бренд Ковельщини. За оцінками експертів-фахівців, видання є одним з кращих серед місцевих видань Волині, і не тільки.

Інша необхідність збереження “міськрайонки” полягає в тому, що “Вісті” є своєрідним творцем культурно-літературного середовища, яке так потрібно сьогодні. Газета запрошує до себе талановитих літераторів-початківців і, разом із тим, підтримує тих, що із досвідом. На моїх очах вдосконалювалась творча майстерність таких творців українського Слова, як Іван Оринчак, Віталій Лихобицький, Ігор Вижовець, Іван Ярошик, Олена Чабан, Олена Мокроусова (на жаль покійна), Яків Лавренко, Федір Савлук та інших.

Газета надає їм трибуну для реалізації свого таланту, а вони славлять свій рідний край, Україну. Подумайте самі, наскільки збіднів би інформаційний простір без них і газети.

То ж, шановний наш не- передплатнику,  зміни думку і поспіши до листоноші чи в поштове відділення, і за відносно невелику плату ти отримаєш духовно-культурно-інформаційну свічку на цілий рік або хоча б на пів року.   

А наостанок – поетичні рядки, які присвячую легендарним Збройним Силам України.

Ми боремось! Ми переможемо орду!

Живем, поки живем,

Поки є дух і сила — дієм.

А за спиною — злість з

  ножем:

Чатує банда раші - змія.

І ми йдемо у новий бій

За волю, долю і за свято.

Сини народу! Шикуйтесь

       в стрій –

Ми сильні, нас не

  залякати.

І легендарні вої ЗСУ

На суші, в небі і на морі

Несуть на крилах мужності

  весну,

Чумацький шлях – це

  пантеон Героїв.

У кожного – своя ясна

  зоря 

У ріднім краї: мати і

  кохана,

А в небесах на всі світи сія

Незламність українська

  нездоланна.

Світіть! Світіть! Сіяйте,

  зорі!

Ми боремось! Ми

  переможемо орду!

І буде дім, І буде небо й

        море – 

Нікому не спинить нашу

      святу ходу.

Коли закінчиться війна...

Коли закінчиться війна, 

Народу шлях фатальний, 

Тоді співуча цвіт-весна

Мелодію заграє

  величальну.

Коли закінчиться війна, 

Ми відбудуєм нову хату.

В нас долі іншої нема, 

Як із страждання

  воскресати.

Коли закінчиться війна,

Й сльозу останню витре

  мати,

Тоді рашистський сатана

В пекельному вогні буде

  палати.

Коли закінчиться війна,

Коханя в щасті возсіяє, 

І буде він, і будЕ вона, 

І сміх дитячий в отчім

  краї.

Молюся в надіях, чекаю на

  день

Сонячний, лагідний, у

  праці мирний.

Ми тоді заспіваєм веселих

  пісень, 

Скупаєм в любові Україну

  рідну!

Анатолій Семенюк. 

Ранок. Сіро й похмуро. У перехожих на душі теж мряка —   кожного хвилює   війна... 

В такий час хочеться чогось духовного, заспокійливого.

- Куди поспішаєш? - чую знайомий голос.

- Як куди? День передплатника сьогодні. “Вісті” хочу передплатити.

- Не варто. Я їх не передплачую — там немає чого читати, одна реклама.

- Ну й ти видав! В кожному номері — пригорща цікавої інформації з місцевого буття-життя....

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 236

Той ранок, що хмурився рідким сірим туманом, не віщував ні грози, ні буревію. Тепло – плюс десять… Безвітряно, тільки де-не-де в саду листочок шелесне, падаючи на землю. І раптом – голосно гримнуло! Задрижала земля, затремтів будинок, із старих вікон посипалось скло. Над містом в небо здійнялася чорна хмара диму. Зникло електроосвітлення.  

Невдовзі пролунав другий вибух. Через кілька хвилин завили сирени – це наші рятувальники помчали в зону вибухів.

Родичі з Рівного і Луцька теж повідомили про ракетну атаку, запитуючи: «А що у вас?». 

Та неждана атака і трагічна безпомічність паралізують твою свідомість і волю. Особисто я (та й не тільки я) до таких надзвичайних ситуацій не готовий. Скло є, але немає чим вирізати. Запас води також відсутній. З дружиною оглядаємо будинок. Ударною хвилею вибито вікно на горищі, все інше неушкоджене. Забиваю вікно фанерою, а погляд прикутий до місця атаки. Там клубочиться чорна кіптява. Починаєш розуміти, що так буде довго. Знаходжу свічки, сірники і ліхтарик. 

Згодом дим розвіюється. Гарно і оперативно спрацювала рятувальна служба. Та виявляється, що заспокоєння передчасне. Згодом вибухнуло втретє. Стиснуло в грудях, пекучий біль стрельнув у серце.  

Тим часом, в епіцентрі подій вогнеборці, енергетики б’ються з вогнем. Хтось влучно висловився: «Енергетика завжди на війні. В мирний час – із буревіями та грозами, а сьогодні – з рашистським агресором, проявляючи незламність та героїзм”.  

У переживаннях, нав’язливих думках   повільною рікою плине час. З’являється заспокійлива звістка – жертв та поранених немає. Слава Богу! Тривожний день поглинає пітьма сутінків. Близько восьмої вечора сяйнула лампочка телевізора – вона сповістила про перемогу наших хлопців. Я знаю, що попереду на них чекає велика, відповідальна робота, але вони справляться.  

Спостерігаю. Аналізую. Роблю суб’єктивні висновки. Сьогодні ми вже не ті, що були вчора. Немає сенсу нагадувати, яка потужна хвиля єдності, волонтерства і милосердя огорнула нас, який дев’ятий вал опору впав на ординців – ворогів наших. 

Після атаки рашистів мирний Ковель живе своїм життям: немає паніки і немає люті. Ковельчани рухаються в звичному ритмі. В окремих супермаркетах запустили дизель-генератори. В лікарні теж увімкнули своє автономне світло. Там, незважаючи на ракету,   провели успішну операцію по трансплантації серця, врятували життя людини.   

В місті швидко відновили централізоване водопостачання. В звичному режимі працювали на вулицях комунальники. 

Світло на день вимикають для відновлювальних робіт. Лише один раз почув:  «Хоч би попередили». Люди все розуміють.

Не можу не висловити подячне слово редакційній сім’ї газети «Вісті Ковельщини». Попри всі перепони, наша інформаційна свічечка засяяла вчасно, зігріла душі своїх читачів. Так тримати, шановні журналісти! 

Після бандитського удару минуло більше тижня. Плин часу не зупинити. Стоять лагідні, погожі і відносно теплі дні. Вони віщують, що зима буде помірною і не морозною, тобто в душу вселяють надію, що ми переборемо і холод, і нашого лютого ворога.   Я вірю в це і закликаю тебе, мій читачу, боротись і вірити, що ми зустрінемо наступну українську весну в мирній і благодатній праці. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

Той ранок, що хмурився рідким сірим туманом, не віщував ні грози, ні буревію. Тепло – плюс десять… Безвітряно, тільки де-не-де в саду листочок шелесне, падаючи на землю. І раптом – голосно гримнуло! Задрижала земля, затремтів будинок, із старих вікон посипалось скло. Над містом в небо здійнялася чорна хмара диму. Зникло електроосвітлення.  

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 274

Мій побратиме – українцю! Дозволь розділити з тобою деякі думки, які час від часу приходять у мою сивочолу голову звідкілясь – мабуть із неба.  

Погодься: славно бути українцем. Мати добру, українську душу. Пишатись ніжним  солов’їним словом. Насолоджуватися дивною – то тужливою, а то раптом веселою  піснею. Гордитися нашими воїнами світла, їх героїзмом. Відчувати нашу згуртованість та єдність. 

Сотні літ ми тішилися, і, як діти, радіємо, коли чуємо: «Ой, у вишневому садочку, там соловейко щебетав…». Ви чули щось подібне в російській пісні? Тут – щирі, душевно-ліричні, закохано-веселі слова. Може, за цю ніжнотонну, дивосвітну мову вони нас і не люблять? У них – «Побєда»! Зверхність! Гординя! Не Богове,  а бісове. А те  слово  стає ницим, коли вдумаєшся: «по-бєда». Не перемога, не звитяга, не вікторія, а «бєда».  Тож з цим словом несуть рашисти в наш дім насильство, зґвалтування, руйнацію, горе і смерть. Загляньте в їхню душу. Ви там не знайдете людяності – «по-бєдобєсіє» сидить! Воно в них – споконвіку. 

Згадалась бувальщина з подій битви за Ковель у 1944 році. Тітка Марія  (на жаль, покійна) із Клевецька розповідала, що в їхній хаті червоноармійці  влаштували  штаб. За клунею поставили гармату. І раптом над хатою стала кружляти фашистська «рама» – літак такий. Порозбігались всі,  хто куди. А командир (росіянин, офіцер з двома зірочками) під припічок заховався. Закінчилася тривога, а він трясеться, наче осиковий лист, вилізти не може – великий, дебелий, неповоротний був. То тітка Марія  із сестрою ледве живого  витягли із тої схованки. Такі вони, «по-бєдоносці».

Ви думаєте, щось змінилося? Аж ніяк! Під Харковом наші вояки боляче вдарили орків під зад, та так, що аж закуріло. Навздогін влучив «Джавелін» у їхній БМП. І   там наші хлопці побачили  спалену бронемашину, а неподалік …унітаз! Той унітаз вони поцупили із чиєїсь домівки, щоб завезти в подарунок дружині чи матері. Не довезли!  

Безкультурну, дику масу ординців кидає диктатор-вбивця путін  на мирну Україну. І дозволяє «по-бєдоносно» грабувати, мародерити, ґвалтувати людей. Ось «культурний» почерк рашистів на «окупованій території, обличчя «руського міра».

Той «мір» — це натуральна антицивілізація. На окупованій території рашисти нахабно вриваються в людські оселі і крадуть, що бачать. «Бабушка, что ето вісіт у вас?». «То бойлер, синку». «Снімай! Что ти там прячеш? Небось, с’єдобноє». «Боже упаси, там вода гріється, щоб помитися. Он поглянь: і крани тут, і водичка тече». «Нам такоє не нужно. В рєкє умоємся».

Ось він, рівень «по-бєдоносності». На жаль, мій гумор – крізь сльози. Хтось влучно висловився: «Усміхаємося  — значить, перемагаємо». Бо ж як ми можемо не перемагати таку  хижу, дику орду заради себе  і  заради всієї Європи  та й усього світу? А в нас усмішки не  кінчаються, з’являються знову й знову. 

Хіба залишилися байдужими, коли чуєш, що в м. Читі, у дитсадку №30 вручали грамоти з Гербом України переможцям дитячого пісенного конкурсу? Організатори заходу  в соцмережах  вподобали форму, грамоти і кольори ніжнотонні. Ох, переполоху було, коли про це стало відомо. Наче українські ЗСУ явились  в Забайкальський край побратимів визволяти. Звичайно, винуватці отримали  по заслугах – не одна посадова голова полетіла. Не дивуйтесь – це такий стиль, закон диктатури.

Ось інший факт пташкою прилетів із міста Туви. У військовій частині звільнений солдат мав здати на склад недоношені труси, майку та шкарпетки. Він цього не зробив. Тоді йому наказали продовжити контракт і повернути на український фронт, щоб спокутувати «борг»  перед державою.

Той вперто відмовився. Фінал не дивує: рашиста звинуватили у держзраді.

Наші ЗСУ їх б’ють, а вони не каються. Нещодавно українські блогери в соцмережах виставили фейкові світлини наших красунь для знайомств і спілкування. Потрапили рашисти на  гачок – за тими світлинами розвідка встановила місцезнаходження рашистів, боляче бомбанули, та так, що мало чого залишилось від тих закоханих ґвалтівників-мародерів.

Путін не визнає своєї поразки  і проводить нову мобілізацію із зеків та інших людських покидьків. Чорні птахи – дрони каркають над Україною. Запорука нашої Перемоги не тільки зброя, але й звитяжний дух. Гумор, пісня, молитва – це ті атрибути, які поєднають і вселяють надію на Перемогу.

Переживемо, відіб’ємось, збережемо нашу мову, наше слово, нашу  православну віру, надію і любов. Насамкінець – поетичні рядки (на жаль, дещо – сумні). 

х  х  х

Чому?.. Чому?.. Чому?..

Рашисти кинули країну у

 війну.

І в’яне дивовижна квітка

  світу,

Горем оповита нація

  привітна.

А страх, мов чорний птах,

Понад землею вільною

  витає.

Попід крильми –

        розбитий шлях,

І човен в царство ночі

  вирушає.

Двохсоті відпливають –

            «На щиті»…

Куди ви, вої рідні, золоті?

Лиш пам’ять стукає у серце –

У неї не буває мертвих.

Героїв не лякає страх,

Коли земля рідна палає,

І чорний птах зітліє в прах,

І судний день злочинців

  покарає.

Там, на «передку»,

       незламна рать –

Лицарі свободи на смерть

  стоять.

Ні!.. Не марні жертви –

           втікає звір.

Гряде! Гряде і Перемога, й

  мир!

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Мій побратиме – українцю! Дозволь розділити з тобою деякі думки, які час від часу приходять у мою сивочолу голову звідкілясь – мабуть із неба.  

Погодься: славно бути українцем. Мати добру, українську душу. Пишатись ніжним  солов’їним словом. Насолоджуватися дивною – то тужливою, а то раптом веселою  піснею. Гордитися нашими воїнами світла, їх героїзмом. Відчувати нашу згуртованість та єдність. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 282

Кому не відомі слова, винесені у заголовок і мовлені у свій час видатним українським  поетом і письменником  Іваном Франком? А пригадав я їх, лежачи на лікарняному ліжку, куди за велінням долі нещодавно потрапив. Думками, які обсіяли мою сиву голову, хочу поділитися із читачами газети.

l

"А що станеться в цьому світі, коли я раптом відійду в інші світи? А нічого! 

Людство, як і раніше, йтиме визначеним Богом шляхом.   Воно на свої поодинокі втрати не зважає. Я ж – лишень мізерна комашка у цій круговерті буття", – так я розмірковував, лежачи на післяопераційному ліжку, в палаті №17 нашої славної лікарні Ковельського МТМО. Сумно… Боляче… І так враз заманулося переглянути свіжий номер дорогих і рідних мені "Вістей Ковельщини".

На жаль, "пташка", інформаційна "щебетуха", з якою я дружу 37 років, до мене у вікно не залетіла і викликала нові нав'язливі думки. Нема газети сьогодні… Може, не буде її і завтра і взагалі зникне назавжди? Невже місцева спільнота (влада, бізнесові структури, волонтерські організації) не зважать на таку втрату? Невже не настане прозріння, що місцева газета – це не я, маленька пилинка у Всесвіті, а цілий "Космос" місцевого життя?  

Справді – бо: тут історія життя наших земляків і всього рідного краю, тут – нариси про долі людські, тут – культура, політика, економіка. Газета – прожектор, який  висвітлює здобутки і промахи влади. 

Вона співчуває тим, у кого горе,  і радіє тим,  у кого свято. По праву є духовним просвітителем та порадником у побутових   справах і т. д., і т. п.

Та чи почує громада мої тривоги? Ось вийду на площу, стану глашатаєм моїх "Вістей", закличу передплачувати і читати їх. 

Чую заперечення.   "У нас смартфони, айфони та інші "фони".  Їх нам досить".  

"Егоїсти! – відповідаю я. – Замкнулись в своїх гаджетах, і світу Божого не бачите. А як же бути мені, сивочолому, коли в мене ні першого, ні другого, ні третього немає? Як же моя любов до рідного видання?".

О, ці наші байдужість і нерозуміння важливості фінансового забезпечення засобів культурного, інформаційного, духовного  простору! 

Де нам знайти того Черчилля, який під час війни на пропозицію зменшити видатки на культуру, лаконічно відповів: "А за що тоді, скажіть, ми воюємо?".

Сьогодні триває передплатна компанія на 2023-й рік. Зважаючи на сивочолу аудиторію цінителів друкованого видання, яке збідніло і ледве виживає, чому б не провести на Ковельщині  акцію: "Допоможемо газеті і ветерану!"? Це стане своєрідним внеском у нашу загальну Перемогу, адже слово – теж зброя. Разом із тим буде тією цілющою духовною "пігулкою" для мого оздоровлення і таких, як я.   А їх – сотні.

l

Мої думки перериває медична сестричка. 

– Як ваш стан? Болить? Будемо капати, введемо обезболююче, – щебече сонячно вона, наповнюючи моє єство позитивним змістом. Кожному пацієнту потрібні увага, душевне слово. За кожним – контроль відносно відповідних процедур.  Медсестричка класно із цим справляється. 

Дивуюсь її працелюбності,  відповідальності, жертовності на  цій  своєрідній передовій фронту людського здоров'я. Це – янголи лікувального процесу. Що я можу зробити для  них? Хіба щиросердно подякувати за турботу і увагу, побажати миру, щастя, добра і теж… міцного здоров'я!

Загалом, майже три роки я не був в оновленій лікарні. Медичний заклад невпізнанно змінився як в естетичному та медико-технологічному плані, так і в лікувально-оздоровчому та діагностичному процесі.

Мій висновок такий: Європа "прийшла" у Ковельське МТМО.

Погодьтеся, що світло в медичній галузі  запалюють ентузіасти, вищим сенсом життя  яких  є служіння людям, точніше – жертовне служіння.

Тож від щирого серця – мого, багаточисельної когорти хворих "великої" Ковельщини – чисто людське пошанування та подяка. Найперше – досвідченому управлінню, благодійнику,  Генеральному директору МТМО, душевному і привітному Валентину Вітру, а з ним – високопрофесійному Василю Курилу, милій і душевній завідувачці  урологічного відділення Мирославі Гаврилюк, висококласному діагносту УЗД Степану Іванюку та багатьом іншим.

Хтось із знайомих медпрацівників на прощання мене "благословляє" словами: "Підлікувалися, і сюди більше не повертайтеся… Будьте здорові!".

l

Реальність лікарняного ліжка мене навернула від вищесказаних песимістичних роздумів до оптимізму. Тебе лікують, оберігають, піклуються – значить, для чогось і комусь ти потрібен. 

Та, попри все, за життя потрібно боротися – і за своє особисте, і за загальнолюдське, і за газетне. Бо завершу тим,  з чого почав: "Лиш боротись – значить жить!".

l

14 жовтня у Василя Ярославовича Курила день народження. Тож щиро вітаю із цією важливою подією в житті, бажаю миру, добра, благополуччя на многі і благі  літа! Думаю, до моїх побажань приєднається не один мешканець Волинського краю. 

Божого Вам благословення, Лікарю!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Кому не відомі слова, винесені у заголовок і мовлені у свій час видатним українським  поетом і письменником  Іваном Франком? А пригадав я їх, лежачи на лікарняному ліжку, куди за велінням долі нещодавно потрапив. Думками, які обсіяли мою сиву голову, хочу поділитися із читачами газети.

ххх

"А що станеться в цьому світі, коли я раптом відійду в інші світи? А нічого! 

Людство, як і раніше, йтиме визначеним Богом шляхом.    

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 302

"Час розкидати каміння і час збирати каміння" — мудро висловився біблійний пророк Еклезіаст. Сьогодні для українців настав той час, коли своє споконвічне українство маємо збирати до найменшого камінчика.

Багато хто ставить запитання: "Чи бути друкованій українській книзі, місцевій пресі, бібліотекам? Адже інтернет, смартфони, айфони тощо шаленим валом-хвилею накривають все старе, віджиле". Я — оптиміст, і переконливо заявляю: бути!

Серед тих дорогоцінних каменів, які маємо збирати, шліфувати і оберігати, — бібліотечна система: сапфір культури, просвітництва, слова, в цілому — українства.

Наші далекі і близькі предки шанували і книгу, і бібліотеку — цей своєрідний храм знань та духовності. Читачу мушу нагадати, що перша родинна бібліотека на Ковельщині була ще в 1645 (!) році в селі Радошині у землевласника Гулевича.

Совєто-комуністи теж розуміли важливість бібліотечної справи і перетворювали її на пропагандистські осередки. Радянські бібліотеки в Ковелі і селах району були створені у 1940 році. Окрім стаціонарних, діяли пересувні бібліотеки.

Переглядаючи повоєнні книги наказів районного відділу культури, дізнаємося, що в селах Мощеній, Майдані, Білині, Радошині, Підлісах, Битні, Нужелі в 50-тих роках XX ст. діяли хати-читальні. Цікаво, що ними завідували… чоловіки.

Із 1957 року по 1960 р. р. районна бібліотека знаходилася у селі Колодяжному в одному з будинків музею Лесі Українки. Потому бібліотеку перенесли до Ковеля на вул. Калініна, 18 (тепер – бульвар Лесі Українки). Книжковий фонд на той час становив 17 тисяч примірників.

У 1979 році бібліотеки району об'єднали в єдину централізовану систему. Влада не забувала про свій політико-агітаційний "осередок", і в  1982 році бібліотеку розташували у новому приміщенні з просторим читальним залом по вул. Степана Бандери, 2 (колишня — Чкалова).

Кажуть, що дорогоцінний камінь має властивість оздоровлювати людину, яка його носить. Бібліотекарі по праву виконують оздоровчу духовну функцію кожному із нас.

Згадаймо імена активних носіїв культуро-духовного оздоровлення поіменно. Це  — Ніна Соболь, Валентина Ятченко, Надія Сліпко, Ганна Клімашевська, Мотря Велигоцька, Надія Устимук, Марія Харченко, Ірина Котлярова, Віра Баюра, Неоніла Морозова, Валентина Шпирук, Надія Віндюк, Валентина Кот, Надія Стернійчук, Галина Ільюк, Ганна  Нагайчук та багато інших.

Вклонімося і пошануймо щиросердечно ветеранів бібліотечної справи, багато з яких уже немає в живих!

Прослідковуючи новітню історію бібліотечної галузі, бачимо, що вона постійно розвивається, несе промені просвітництва і формує світогляд читача. Більше того, є вікном у великий світ літератури. В центральній бібліотеці постійно відбувалися зустрічі з видатними письменниками України, Волині та Ковельщини. Презентували свою творчість Мирослав Дочинець, Михайло Слабошпицький, брати Капранови, Володимир Шовкошитний, Василь Шкляр, Андрій Курков, Володимир Гануліч, Андрій Бондарчук, Василь Гей, Володимир Лис, Надія Гуменюк, Ніна Горик, Ніна Шугніло та автор цих рядків.

Публічна бібліотека, як вона іменується сьогодні, була і є провідником краєзнавства на Ковельщині.

Ковельчани звикли, що тут організовують більшість культуролого-історичних заходів, приурочених до видатних, пам'ятних дат, державних свят, наукових конференцій, конкурсів юних читців поезії тощо.

Неможливо переоцінити патріотично-виховну складову, яку організовують і проводять працівників храму знань. Це — акції "Допоможи солдату!", плетіння захисних сіток для фронту: творчі вечори, присвячені подвигу воїнів УПА і АТО (сьогодні — ЗСУ).

Нині змінюються пріоритети нашого життя. На чільне місце у декого виходять гроші, матеріальні  статки. У бібліотекаря — свої, вищі духовні цінності: любов до книги, читача, до рідної України.

На просвітницькому містку успішно трудяться Ольга Бичковська, Ірина Малиновська, Олег Котік, Клавдія Макарук, Олена Ткачук, Галина Приступа, Людмила Юрченкович, Світлана Цюра та інші.

Побажаємо їм здорового довголіття, мирного неба і Господньої любові!

З початку дев'яностих колектив бібліотечної системи очолювала фанат і сподвижник просвітництва Галина Божик, Заслужений працівник культури України. Вона була наповнена національним духом, ідеями українства та любов'ю до Батьківщини до глибини своєї безмежно доброї душі. У неї була особлива життєдайна аура. Кожен, хто наближався до цієї особистості, потрапляв у "полон" щирості, душевної доброзичливості і життєдайного світла.

"Мій  рідний край, душа моя і  мова, і серце в нім моє…".

Ці поетичні рядки писані для неї. Так буває у Всесвіті — зірки вже немає, а світло промениться до нас ще довгі роки. Запалений вогонь Галиною Божик ще довго буде променитися до нас і наповнювати серця духовним еліксиром українства. Вона не раз казала: "Я вас усіх люблю, кожного по-своєму, але люблю всіх".

В переддень свята бібліотекарів від імені читачів Ковельщини не помилюся, коли скажу:

"Дорогі наші! Ми любимо Вас душею і серцем. Несіть добре, розумне й вічне. Несіть світло українства! Нехай береже вас  Бог!".

Анатолій СЕМЕНЮК. 

"Час розкидати каміння і час збирати каміння" — мудро висловився біблійний пророк Еклезіаст. Сьогодні для українців настав той час, коли своє споконвічне українство маємо збирати до найменшого камінчика.

Багато хто ставить запитання: "Чи бути друкованій українській книзі, місцевій пресі, бібліотекам? Адже інтернет, смартфони, айфони тощо шаленим валом-хвилею накривають все старе, віджиле".  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 453

Мій добрий і мудрий друг Микола філософствує: "Якби ми колись не зреклися своєї рідної віри, то теперішніх бід, горя негараздів і бездуховності було б набагато менше".

Я йому опоную: мовляв, світ побудований таким чином, що старе відживає, помирає, щоб звільнити місце новому, молодому, творчому. Наша дискусія не передбачає переможця, але і в першому, і в другому твердженнях  є зерно істини.

На жаль, в цій історико-філософській теорії присутня й  інша думка. Дехто вважає, що віруючі язичницької пори – це дикуни, погани, неосвічене відстале плем'я. Мене це до глибини душі обурює і  бентежить. Це – соло, як правило, з антиморальної  опери під назвою: "Я не люблю і зневажаю своїх давніх предків" (читай: прадавніх родичів своїх, від тих, що народилися). Намагаюся переконати, але все марно – лише наживаю духовних ворогів.

Мимоволі закрадається думка: чи не звідти – колаборанство, зрадництво, хохляцтво? Чи не звідти – зневага до матері-України, своїх рідних. Чи не звідти –псевдолюбов до рашистської імперії з ворожим гаслом: "Путін, прийди!"?

Вищесказане моїм другом зачепило, як кажуть, за живе, і я поринаю в сюжети дохристиянської духовної історії, самобутньої, з високоморальною традиційністю, звичаями і повір'ями.

Ці "погани" сіяли, орали і врожай збирали. Любили природу, її оберігали, а рослин та тварин священними називали. Саме про це – мої поетичні рядки.

l

Вони зійшли з олімпу мого краю,

Немов не було віри рідної 

й  богів.

На небокраї свічка долі 

догоряє –

То позивні від 

пра-пра-прабатьків

Подумай, брате, яка історія

 багата.

У ній немає покровителів війни,

У ній – боги добра, життя та миру

 свято.

Там Білобог – творець Землі 

та світла і води.

Сам Сварог дарував Даждьбогу

 плуга.

Пшеницю сіяли – лунала пісня

 аріїв,

І милий Лель, і  Лада – весняних

 днів подруга,

І Прадуб, що виростав на землях

 Вирію.

Ех, друже-брате, скільки нами

 втрачено

Того, що зветься сутністю твого

 й мого буття.

Рослина і  тварина, закони

 Родової матері

Були священними. Та віра

 знищена дотла!

Під знаком святості текла ріка

 життя.

Сьогодні не в  пошані Лада 

і Даждьбог.

Іде війна… Боги виходять 

з забуття

До нас. А над усім – єдиний і Всюдисущий Бог.

l

Зацікавленому читачу подаю фрагментарний опис персонажів, назв, запозичених із "Словника давньо-української  міфології", складеної Сергієм Плачиндою.

Рідна Віра. РУНВіра (рідна українська національна віра), відроджена давня українська конфесія, яка реставрована на історичному матеріалі українським філософом і істориком Левом Силенком (США).  Мета – прищепити віруючим національну гідність, шану і любов до України, її природи історичної культури, мови. РУНВіра базується на основі відповідних моральних заповідей. За Силенком, рай і пекло – це поняття, які живуть в душі людини.

Білобог. Один з найдавніших та найголовніших язичницьких богів, батько Перуна, захищає людей від зла, творець Землі, води та світла, повелитель інших богів, господар  Вирію.

Сварог – бог неба, ковальства, шлюбу. За повір'ям, навчав людей варити і кувати мідь та залізо. Винахідник домашніх печей. Викував першого плуга та першу шлюбну обручку.

Даждьбог – бог Сонця, світла і добра. Винайшов пшеницю і привчив людей її сіяти та вирощувати хліб. Батько Сварог викував першого плуга і подарував йому. Рятував  людей від голоду. За Силенком, Даждьбог  – свідомість світу.

Арії – найстародавніші українці. Першоорачі. Винайшли плуг та колесо, культивували жито, пшеницю, просо. Арії – основа всіх індоєвропейських народів.

Лель – бог кохання, бджолярства. Вічний юнак, який приносить найвищу радість кохання та квіти. Опікун дітей.

Лада – богиня весни. Свято Лади віщувало початок весняних польових робіт. Зображувалася у вишивці верхи на коні з пучечком калини і своєю донечкою Лялею.

Прадуб – першодерево світу, яке росло у Вирії, плодоносило молодильні яблука, які давали богам безсмертя.

Вирій – острів у Всесвіті, першоземля богів і світу. Тут ріс Прадуб – першодерево світу з яблуками безсмертя. Вирій (Буян-острів) – сонмище богів  і померлих душ та вічне пристанище першобога Сокола (Рода), який завжди перебуває на вершку Прадуба.

Родова Мати – дополітеїстичний образ тотем часів матріархату. Найстарша і наймудріша жінка, яка очолювала рід і чинила справедливий суд. 

l

Прискіпливий  читач дорікне: навіщо в розпал російсько-української війни порушувати тему древніх богів та вірувань? Скажу так: сьогодні тема єдності – чи не найголовніше. Від неї багато в чому залежить доля нашої Перемоги. І в цій темі яскраво вимальовується проблема єдності між поколіннями. Не менш важлива єдність та ідентичність всередині самих поколінь.

Ідеологи "руського міра" вміло фальсифікують історію, намагаються донести світові тезу про нашу відсталість, недолугість. Вони без тіні сумління  розривають ланцюг історичної єдності. Переконують, що українська хата "скраю", а не в центрі Європи.

А нерозривність поколінь на видноті. Саме предки, немов естафету, передали нам добру душу, мудрість і пошану до матері, звитяжний дух і готовність до самопожертви в ім'я Батьківщини, роду історичного свого.

Слід зауважити, що сьогодні невипадково вбивається клин між християнськими конфесіями, нав'язується міф про російську православну церкву як "найголовнішу" в світі.

Вищесказане – це лише маленький штрих, свічечка, яка прояснює, що стародавня віра не шкодить  сучасній релігії, а лише доповнює священною Любов'ю наше сьогодення у всіх аспектах існування. А наших давніх прародичів можна сміло називати побратимами. Адже загальновідомо, що Православ'я багато звичаїв, традицій почерпнуло із дохристиянських вірувань, що може бути темою окремої розмови.

"Шануй духовність предків своїх", – гласить одна із заповідей. Дослухаймося...

Анатолій СЕМЕНЮК,  

голова міськрайонної 

організації НСКУ.

Мій добрий і мудрий друг Микола філософствує: "Якби ми колись не зреклися своєї рідної віри, то теперішніх бід, горя негараздів і бездуховності було б набагато менше".

Я йому опоную: мовляв, світ побудований таким чином, що старе відживає, помирає, щоб звільнити місце новому, молодому, творчому. Наша дискусія не передбачає переможця, але і в першому, і в другому твердженнях  є зерно істини.

На жаль, в цій історико-філософській теорії присутня й  інша думка. Дехто вважає, що віруючі язичницької пори – це дикуни, погани, неосвічене відстале плем'я. Мене це до глибини душі обурює і  бентежить. Це – соло, як правило, з антиморальної  опери під назвою: "Я не люблю і зневажаю своїх давніх предків" (читай: прадавніх родичів своїх, від тих, що народилися). Намагаюся переконати, але все марно – лише наживаю духовних ворогів.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 233

Ніколи, ніколи не стане 

Вкраїна рабою російських катів!

Хвилюється Чорне море. Купає в неспокійних хвилях українські ілюзії. Деренчить блудне: «Путін – ху…ло», «Руский корабль йди на (…)». Дніпро сивочолий закриває вуха – боїться слухати. Він знає, що легковажити словами та діями в смертоносній війні шкідливо і навіть злочинно.

До 24 лютого владці та експерти-радники заколисували українців словами:  «Війни не буде». «путін не посміє. А якщо, то хай начувається – ми дамо рішучу відсіч».  В результаті  такої переможної ейфорії зрадники (хто вони, країна не знає) розмінували підходи з Криму до Херсона. «Заходьте, воріженьки. Хліб-сіль вам!». 

Прикро, гірко, злочинно. Не менш підступно була організована атака рашистів із Півночі на Київ. А за злочинні махінації з фінансування оборонпрому хтось покаявся чи був покараний? Де там! Ті всі експерти-радники і сьогодні підкидають нові заспокійливі меседжі. Мовляв, росія знесилена, рашистська армія деморалізована, а ракет на нас випущено більше половини. Тож спіть спокійно – ми переможемо.

А реальна картина – пекло війни. У великих і малих містах Півдня, Сходу й Півночі будівлі розтрощені на щебінку  й уламки. В парках і скверах вирви в п’ятиповерховий будинок. І щоранку  о 9.00  год. слухає сивочолий Славутич і вся Україна, як  вистукує метроном пам’яті Хвилину мовчання на вшанування загиблих батьків, дочок і синів, багато з яких  загинуло через нашу легковажність та надмірну ейфорію. 

l

Хвилюється Чорне море. Гойдалки ейфорії вже над хвилями злітають і свідомість  нашу ще більше заколихують: «путін хворий на рак»; «росія на порозі дефолту», «оборонпром рашистів не зможе  випускати ракети і танки через брак сучасних деталей» тощо. І разом з тим,  ефір насичений інформацією, яка зброя і в якій кількості надходить в Україну з-за кордону, які частини ЗСУ і де ведуть бойові дії. Розвідка ворога відпочиває!  

А реалії широкомасштабної бойні ХХІ століття набагато складніші. Нас чекає довготривала виснажлива війна. За п’ять місяців її ми втратили 50-відсотків ВВП. Сучасного озброєння, накопиченого з часів Радянського Союзу, в рашистів в рази більше, ніж у нас. Чи врівноважить ленд-ліз цей паритет, сказати важко. Власних ресурсів для ведення війни у нас не вистачає, а в росії їх – на декілька років.

Це не песимістичне залякування, а  застереження, нехай і  — суб’єктивне. 

А ще маємо враховувати морально-психологічні аспекти війни. Відомо, що 80 відсотків росіян, задурманені рашистською пропагандою, підтримують  путінську агресію. При цьому значна частина населення Сходу, Півдня України – під впливом тієї ж брехні, має проросійські настрої. 

Рашисти ще задовго до початку агресивного вторгнення вербували слабкодухих українців в агенти ФСБ. Вони є і в нас на Заході. До прикладу, такі зрадники, виявлені у Луцьку і Львові, завдали значної шкоди нашим ЗСУ. 

l

З погляду на вищесказане, мій  шановний читачу, запитай сам себе, чи допоможе нам перемогти ворога пропагандистська ейфорія? Звичайно, що ні. Вона розслабляє і не заспокоює, а навпаки – народжує недовіру. 

Правда і тільки правда, нехай гірка, спонукає відкритими очима дивитись на реальний  стан справ, шукати гуртом вихід. Зрештою, не ілюзії формують бойовий дух, а реальна правда. Сьогодні той дух відчуває весь демократичний світ, а правду – бачить.

Маємо визнати, що титанічні зусилля Президента Володимира Зеленського мають успіх завдяки інформаційній правді, донесеній до країн світу, і саме це дозволяє успішно боротись проти рашистів.

Я – дитина, напівсирота минулої війни. Я на собі відчув повоєнні бідність, голод, холод і розруху. На нас чекають не менші випробування. На відбудову підуть не  місяці, а роки. Маємо бути до цього готові, а не плескати в долоні, що  після війни заживемо весело й щасливо. Найголовніша лікувальна реабілітація – це праця і реальна правда. 

Протистояння рашистської росії і Заходу не втихомирюється. Україна в цьому двобої – заручниця. Хто нас «викупить»: Бог? Захід? росія? Покаже час.

В ЗМІ розкручується сценарій розподілу України за схемою «Північна-Південна Корея». Дехто віддає Захід України… Польщі.

Я вірю, що рано чи пізно ослаблена росія піде в небуття, як колись Римська чи Османська Імперії. Наш вектор – це твердий  поступ до Європи, до демократії і Незалежності. Я вірю, я переконаний, що жити чесно, по-європейськи, гідно, без корупції ми таки навчимося. За місце під Сонцем мусимо боротися до  кінця. 

Пройде час, і Чорне море у своїх хвилях скупає правду про реальне щасливе й мирне  буття українців.  І всміхнеться сивочолий Дніпро. 

А ми стоїмо.

І стояти будемо!

l

Червона заграва – диявольські

 танці…

Невже  ж бо кінець, ця фатальна

 ніч?

Враже, неправда – б’ються

 спартанці,

Вічність віншує останнюю мить.

Нас хоче зламати імперія клята,

А ми стоїмо! Воля – цінність свята.

Герої! Герої! Безсмертна атака,

Щоб  сонцем всміхались дитячі

 вуста.

Не днями – століттями складаєм

 присягу 

Найвищу: на крові клянемось тобі.

Звитягою й  вірою втамовуєм

 спрагу,

Дух свій гартуєм в смертельній

 борні.

Месії, пророки і маги – провидиці,

Хто мир навіщує у нашому домі:

Коли кара Господня впаде 

на ординців?

Не стихають над краєм 

блискавки-громи.

Понад тисячу років – 

Україні-Державі,

А спокій лиш сниться – палає

 земля.

Над небокраєм встає Сонце у славі,

То доля всміхається   – моя і твоя.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Ніколи, ніколи не стане 

Вкраїна рабою російських катів!

Хвилюється Чорне море. Купає в неспокійних хвилях українські ілюзії. Деренчить блудне: «Путін – ху…ло», «Руский корабль йди на (…)». Дніпро сивочолий закриває вуха – боїться слухати. Він знає, що легковажити словами та діями в смертоносній війні шкідливо і навіть злочинно.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 370

Мені часом здається, що всі ми ніби купаємося в каламуті цілеспрямованої пропаганди – політичної, партійної, ворожої і навіть «своєї», вітчизняної. Кожна без винятку претендує  на істину і правдивість в ім’я своїх цілей. Простому смертному надзвичайно важко відділити зерно від полови. Стало звичним посилатися  на Геббельса з його меседжем – «Чим більша брехня, тим швидше їй повірять».

Але я мовчу, тому що переважну більшість свідомого життя був  на «гачку»  компартійної  пропаганди, під вмілим тиском її адептів  з того «гачка» не зірвався досі, хоча прозріння й  настало.

Якось, передивляючись свої  краєзнавчі архіви, я натрапив на поетичний доробок Е. Козакевича часів Другої світової  війни про драматичну картину боїв за Ковель у липні 1944 року.

У власному перекладі з російської пропоную тобі, мій зацікавлений читачу, уривок з того вірша, який, на мою думку, є актуальним для нашої сучасної  дійсності:

Був день, як день, звичайний

            липня день,

Якби не пекло, задимлене

  імлою,

Здавалося б, що

  смертоносних  куль  пісень

Летить до нас важкою

    медоносною бджолою.

Так, це було пекло з усіма його

  котлами,

Звичайне пекло,  війни

           кипіння – місто все

Здавалось пасткою,

  приречене  смертями.

Куди обов’язок й наказ мене

  несе.

Дощенту спалене, розрите

          мінами –

Картини страшного

  бездонного провалля.

Переді мною відкривалося не

         місто, а руїна,

Що на Варшаву шлях прямий

  перекривало,

Уламки вулиць, черепиць,

  покрівель,

Посічена осколками

  сплюндрована земля –

Десь у книжках це місто

  називалось Ковель:

Тепер – страшна безвихідь,

         як сама війна.

Заколисаний комуністичною пропагандою про подвиги «визволителів», я  не задумувався над тим, хто має нести відповідальність за ці  масштабні руйнування, крім нацистів.  Знищено вокзал, костел, церкви, підприємства.  З 4 тисяч житлових будинків дощенту зруйновано 3 тисячі (на світлинах – руїни Ковеля. 1944 р.).   

Німецький гарнізон, маючи коридор безпеки, безперешкодно покинув  місто, і коли «визволителі» кинулися наздоганяти противника, то  потрапили в засідку, зазнавши величезних втрат в районі села Перевали у броньованій техніці та живій силі.

l

Мій, шановний читачу, скажи: тобі  ті жахливі картини війни не нагадують сьогодення?

Маріуполь, Ірпінь, Буча, Сєвєродонецьк у своїй стратегії і тактиці, у руйнуваннях і жорстокості, як дві краплі води, схожі на так звану «ковельську операцію». Вони ідентичні тому, що і  в 1944  році, і сьогодні руйнування житла, промислових об’єктів інфраструктури здійснювала і здійснює російська, точніше  рашистська, армія, в планах якої значилося  тотальне знищення всього і  вся.  Вигоріла земля – це не тактика війни, а усвідомлений геноцидний злочин (і тоді, і  зараз) проти  народу.

Так, так: саме червоноармійські гармати і міномети, літаки і  танки нищили  все живе і  суще, бездумно атакуючи захищені позиції нацистів, про що  вище згадувалось. Радянська  пропаганда всі злочини війни вміло перевела на гітлерівців,   і замість покарання за злочини війни Радянський Союз став одним із головних обвинувачувачів на Нюрнберзькому процесі. Більше того, у Києві в січні 1946 року відбувся  суд над тими, хто скоював нелюдські злочини саме в Україні. Такий  собі своєрідний пропагандистський «Нюрнберг-2».

Цей судовий процес чомусь маловідомий, тому озвучимо короткі епізоди цієї події, висвітлені в газеті «Експрес» (від 27 квітня – 5 травня цього року) у статті.   “У Києві також був свій «Нюрнберг»: «На лаві підсудних опинилися три генерали, один підполковник та нижчі  за званням військовослужбовці  — аж до оберєфрейтора й  вахмістра.  Загалом 15 осіб, котрі в роки війни були комендантами Коростишева, Коростеня, Первомайська та інших українських міст, а також начальниками таборів військовополонених, керівниками жандармерії різного рівня, військовослужбовцями дивізій СС та поліцейських батальйонів. Тобто ті, проти кого були знайдені обвинувальні документи або були покази живих свідків їхніх злочинів».

Логіка самовиправдання злочинів завойовників – чи то нацистів, чи то теперішніх рашистів – у своїй суті однакова. Ось невеличкий штрих до нашої тези:

«Скажімо, 42-річний оберлейтенант Йогшат розповів, що за його вказівкою  розстріляли місцевих жителів, котрі не бажали виїжджати з міста. А розстріл дітей пояснив так: «Їм було б важко існувати без батьків».

Не гублячи головної теми – пропаганди – зазначимо, що суд, який тривав 11 днів, оприлюднювався вибірково – виступи прокурорів транслювалися по радіо, адвокатів – ні!

Та повернемося до фінальної частини суду:

«Вирок був суворий. 12 обвинуваченим присудили смертну кару. Трьох наймолодших за званням відправили у табори на каторжні роботи  терміном від 15 до 20 років. Проте через 9 років їх амністували».

А ось як описує автор статті М. Заверуха процес історичної страти нацистських злочинців:

«Уже наступного дня на теперішньому Майдані Незалежності спорудили шибеницю. Зібралося приблизно 200 людей. Допитливі навіть залізли на дахи. З боку Хрещатика заїхали чотири вантажівки з відкритими платформами, в кожній з яких на соломі лежали по три злочинці в кайданках. Їм на шиї закинули зашморги, які одним кінцем кріпилися до шибениці. Щойно зачитали вирок, вантажівки від’їхали і нацисти загойдалися в повітрі. На шиї підполковника Труккенброда обірвалася мотузка. У такому випадку за  неписаними правилами, які існували з давніх часів, йому мали б подарувати життя. Але присутні люди цього не зрозуміли б. Тому принесли запасну мотузку, й повісили вдруге. «В якусь мить натовп зніс огорожу до шибениці. Люди з інвалідністю, котрі постраждали від нацистів, стали палицями бити трупи. Повішених німців зняли лише надвечір…».

Беззаперечно, зло має бути покаране і вирок  виконаний.

l

Сьогодні Генеральна прокуратура України збирає докази про скоєні злочини армією РФ для міжнародного суду в Гаазі — «Нюрнберга-3».

Крім того, в Україні розпочались судові процеси над рядовими рашистами, які розстрілювали мирних громадян на Київщині та в Чернігові. Ці кроки схвалює весь цивілізований світ. Проте агресори продовжують вбивати наше мирне населення.

Пропагандистська машина московії нахабно і цинічно виправдовує ці злочини і намагається перекласти вину на ЗСУ. Більшість росіян вірить, що це Україна хотіла напасти на росію, а їхні солдати борються з нацистами та мілітаристами, виправдовуючи  мародерство, насилля і вбивство мирних українців.

Пропаганда – найнебезпечніша зброя ворога. «І на сторожі поставлю слово», — віщував Тараса Шевченко. Сьогодні надзвичайно важливо ставити слово Правди на сторожі нашої Незалежності. В нас є сили і вміння, щоб успішно протистояти ворогу, боротися, перемагати, а  разом із тим підносити славу  українську  над  світом.

В контексті порушеної мною теми хочу сказати таке. Незважаючи на всі злочини сталінського режиму, ми не повинні забувати про тих, хто зі зброєю в руках у роки Другої світової війни боровся з нацизмом, впавши смертю хоробрих на полях кровопролитних битв. Так, вони воювали у червоній армії, але вони – такі ж жертви тоталітарної системи, як і ті, кого репресували, розстріляли, замордували в концтаборах. Наш святий обов’язок – свято берегти пам’ять про них.

Як свідчать  архівні дані, у тій страшній війні, не менш жорстокій, аніж сучасна, загинули на фронтах, померли в концтаборах, зникли безвісти  декілька  мільйонів українців! Їх неможливо забути, бо серед полеглих – наші діди і прадіди, батьки, матері і сестри.

Вони – не окупанти  і колаборанти, як дехто сьогодні твердить, а герої, подвиг яких  нині продовжують воїни Збройних Сил України, формувань територіальної оборони, волонтери, медики.

…Пам’ять стукає у серце. Вона наштовхує на роздум: «З чим я маю прийти до могил рідних і близьких – з осудом чи квітами?».

Я вибираю квіти.

Анатолій СЕМЕНЮК.  

Мені часом здається, що всі ми ніби купаємося в каламуті цілеспрямованої пропаганди – політичної, партійної, ворожої і навіть «своєї», вітчизняної. Кожна без винятку претендує  на істину і правдивість в ім’я своїх цілей. Простому смертному надзвичайно важко відділити зерно від полови. Стало звичним посилатися  на Геббельса з його меседжем – «Чим більша брехня, тим швидше їй повірять».

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 310