Отець Петро! Ти не сумуй

           на небесах,

Що кров Ісуса капала з

  хреста.

Той вищий таємничий

 знак тебе привів до віри

  неспроста.

Ти хмари розгортав, аби

         відчути Бога,

Спішив. Летів. Святилася

     дорога –

Ти добрий слід в серцях

  людських лишив.

Вірянину! Зупинися на перехресті вулиць «старого міста». Перехрестись і озирнись. Згадай 520-літню історію храму Благовіщення Пресвятої Богородиці. Подумай, скільки в тих роках спресовано битв і перемог праведної віри! Скільки пожеж і буревіїв пронеслося над святинею! Скільки світочків несли хрест віри Христової до сердець людей! 

Дорогоцінним сапфіром виблискує постать архієпископа Ігоря Губи. В ряду багаточисельного загону священнослужителів яскравою зіркою сяє постать отця Петра Левочка. Це він разом із вірянами, на зламі століть, взяв на свої плечі важку,  але почесну ношу відродження Благовіщенської святині, в народі охрещеної «українською церквою».

Народився 8 листопада 1960 року в селі Діброва, що на Львівщині,  у селянській, від діда-прадіда глибоко віруючій  сім’ї. Ще з дитячих років проникся високими духовними заповітами. У рідному селі церкви  не було, тож з батьками відвідував храм у сусідньому. Саме тоді познайомився із своєю   судженою Марією. 

У 1980 році закінчив Червоноградський гірничий технікум. Після служби в армії поринув у шахтарське життя. Працював майстром, а згодом прохідником. Прохідник – це передова підземних копалин з підвищеною небезпекою для життя. Саме там потрапив в аварію і дивом залишився живим. Дякував долі і вірив, що це – промисел Божий. Ймовірно, саме тоді й вирішив стати священником.  Отож, згодом, вступив до Одеської духовної семінарії. 

Через два роки молодий семінарист вже служив у церквах Донеччини. У 1990-му його висвячують на священнослужителя і скеровують на Львівщину, а згодом – до Києва служити в Свято-Андріївській церкві.

4 березня 1992  року отець Петро  отримує призначення на службу в храм Благовіщення Пресвятої Богородиці м. Ковеля.   Молодий настоятель з головою поринає у вир боротьби за становлення на Волині Української Православної церкви Київського Патріархату.

Бути поводирем нам, засліплених атеїстичною пропагандою, — подвиг. Потрібні були підходи, де духовно-релігійне мало йти пліч-о-пліч із соціально-суспільним. Він не боявся викликів і розгорнув активну просвітницьку діяльність. Вперше у Ковелі організовує хресні ходи, присвячені  патріотичним та історичним подіям, запроваджує масові водохрещення на міському водосховищі, освячує квартири та виробничі приміщення.  Бере активну участь в Різдвяних вертепах, відзначенні свята Миколая. Водночас дописує до «Вістей Ковельщини».

Люди довіряють своєму духовному пастирю, а тому згодом обирають депутатом міської ради. Отець Петро бере участь в Помаранчевій революції на Майдані, словом і ділом утверджує українську національну ідею разом з однодумцями.  Водночас  розбудовує будівлю храму.

— Хай там що, а церкву збудую,  — не раз казав. 

Щодня був на будівництві. Допомагав  готувати розчин, підносив майстрам цеглу, заготовляв ліс, вносив поправки в проєкт будови.

Коли матінка Марія дорікала  йому, що за роботою сім’ї не бачить, рішуче говорив: 

— Спочатку церква, а тоді сім’я.

Так минуло 14 років жертовної праці на духовній ниві. Він горів не свічкою, а смолоскипом. І за ним йшли віряни, які його шанували і любили. 

Фатальна звістка про трагічну смерть отця Петра розлетілась по всій Волині. Вона болем вразила серця віруючих. Лишились не тільки його добрі справи. Лишився дух, який за велінням Господа перейняв протоієрей  отець Василь Мичко. Естафетна паличка – в надійних руках.  Справу батька сьогодні продовжує його син о. Михайло.

l

Маємо зазначити,  що храм – це жива істота. Які парафіяни, такий і храм, яка святиня – такий і настоятель. І  я тішуся, що Свято-Благовіщенський собор за красою, духовним змістом займає чільне місце серед святинь Волині. Він, як батько, реагує на всі виклики життя. У мирний час розбудовувався, після бандитського нападу путінської росії став воїном-захисником.

Ось як в інтерв’ю відомій волинській журналістці Катерині Зубчук розповідав отець Василь Мичко:

«Коли почалася повномасштабна війна, кошти, які зібрали на оновлення інтер’єру, одразу вирішили передати на допомогу нашим захисникам.   Головне – захистити і зберегти Україну, а потім вже будемо храм розписувати.

Ми не можемо взяти в руки зброю, але в наших силах – організовувати підтримку ЗСУ коштами і своєю працею. Із 2014 року в нас є досвід плетіння маскувальних сіток, і наші парафіянки роблять це успішно та майстерно й сьогодні.

Призначення храму – творити добро. Приємно, що наш собор приносить користь громаді та суспільству. Ми купили і передали на фронт майже сотню генераторів, придбали 20 автомобілів, немало пригнали пошкоджених у боях машин для ремонту (сьогодні значно більше – авт.).  

Останнім часом на передовій служать наші РЕБи (пристрої для приглушення мобільних та супутникових засобів зв’язку), які дезорієнтують ворога.

Парафіяни знають, що потрібно нести в поминальну суботу, адже їхні дари теж відправляють на фронт.

А ще у нас – благодійна кооперація. До храму приходять волонтери із шкіл, садочків  та прості мешканці міста, щоб передати зібрані кошти на потреби ЗСУ. Нам довіряють, і це тішить».

(«Газета «Волинь»).

l

Вище ми згадували про незгасний дух о. Петра Левочка. Той дух і сьогодні палахкотить у душах вірян. Парафіянки-волонтерки храму організувались в «жіночий батальйон швидкого реагування», добрими справами відповідають на виклики часу і потреби ЗСУ.

Скажімо, вони не тільки плетуть сітки чи збирають благодійні «дарунки» воїнам, але й відвідують сім’ї загиблих Героїв і поранених.

Серед активістів – невтомні патріотки: Алла Жигаревич (комбат), Валентина Турчик, Лариса Морозюк, Світлана Мандзюк, Марія Кравчик, Валентина Наумчик, Тетяна Василевська, Олена Місюра та багато інших. На них рівняються чоловіки.  Їх кредо: «Хто не на війні, той має працювати на фронт».

l

12 квітня минуло 20 років з того часу, як із нами нема отця Петра Левочка. Він  пішов передчасно у Вічність, але пам’ять про нього, його величні справи живе й досі. Це і є безсмертя душі,  яке благодатним вогнем зігріває нас у цей важкий час.

Анатолій СЕМЕНЮК.

l

В день Лазаревої суботи і 20-річчя з дня загибелі протоієрея Петра Левочка 12 квітня ц. р. у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці м. Ковеля була відслужена поминальна панахида, а згодом  на могилі священика – заупокійна літія.

Духовенство собору в мережі Фейсбук написало: «Дякуємо усім, хто прийшов, хто пам’ятає і шанує пам’ять протоієрея Петра Левочка.

Царство Небесне і вічний спокій Вам, Отче!

Ви пішли... Щоб залишитись. Щоб жити. З нами. В наших серцях. Словах і вчинках.

Світла пам’ять про Вас, Отче, назавжди збережеться в наших серцях».

На світлинах:  о. Петро ЛЕВОЧКО; під час заупокійної літії.

Фото з архіву громади храму. 

Вірянину! Зупинися на перехресті вулиць «старого міста». Перехрестись і озирнись. Згадай 520-літню історію храму Благовіщення Пресвятої Богородиці. Подумай, скільки в тих роках спресовано битв і перемог праведної віри! Скільки пожеж і буревіїв пронеслося над святинею! Скільки світочків несли хрест віри Христової до сердець людей! 

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 48

Людське життя крихке, мов скло – 

торкнешся, і посипляться 

уламки.

Лише Добра й Любові ремесло

Рятують від похмурих ранків.

Сучасний життєвий простір насичений не тільки добром і любов’ю, радістю та щастям, але й гординею, агресією, злом, спокусою, ненавистю, обманом, хворобами  і жорстокими війнами.

Для врівноваження доброчинних і негативних проявів буття ми намагаємось впорядкувати скарбницю свідомості. Духовне і Божественне кладемо на найвище місце, мудре і розумне – на нижчу полицю, буденне побутове, матеріальне і суєтне розміщуємо посередині. Нижче покоїться гріховне, а на дно ховаємо біду та горе.

Намагаємося користуватися скарбами із верхніх поличок. На жаль, хтось іноді невидимий, ніби навмисне, тягне нашу руку до найнижчого місця, до самого дна.

Тисячоліттями точиться боротьба світла і темряви, добра і зла, ненависті й любові. Людство без спочину шукає Бога, який би втихомирив війни та гріхи людські, а разом із тим повернув первозданний рай. Учитель навчає: потрібна щира віра. І я Йому вірю: колись настане-таки час Любові і Добра, правда, вже для наших нащадків. Нижче – «Оповідки з життя» на цю тему.

Мудра донька

Думаючи іноді про сенс земного буття, чоловік шукав відповідь на запитання: «Для чого я живу на світі?». Зважаючи на знецінення ваги життя війною, нав’язливі думки не покидали його ні вдень, ні вночі.

Розпитував у мудрих філософів і психологів, дізнавався у простолюдинів. Ніхто, навіть друзі не відкривали віконце світла для пізнання таємниці.  

Та якось вранці чоловік ненароком запитав у своєї семирічної донечки:

– Сонечко моє, скажи, а для чого ти живеш на цім світі?

– Як для чого? Щоб тебе любити, тату, – не задумуючись, відповіла вона.

– А що таке в твоєму розумінні «любити»? – не вгавав батько.

– Мої добрі вчинки, увага до тебе і повага. Це і є любов.

Мірило Любові

Якось вухатий, пухнастий,  швидконогий заєць, наслухавшись розповідей про любов, вирішив самотужки пізнати: а що ж воно таке? 

В пошуках їжі забіг на грядку, де росла капуста. Побачив його господар, і ледве від палки заєць ноги свої виніс. Не встиг вибігти за огорожу, як на нього пес накинувся – мало на шматки не розірвав.

Більше того, коли настала холодна пора, полювання на зайців відкрилося. Довелося сіромасі шукати безпечного укриття, ховатися від людської «любові».

Тож наш «герой» не розумів,  як діяти і що робити. Одного разу, плигаючи по лісовій стежині, зустрів їжачка.

– Їжачку, відкрий таємницю і поясни, що воно таке – любов? Ось ти до себе нікого не підпускаєш – закрився голками. Навіщо?

– Так цей світ влаштований. У ньому є добро і зло. Я рухаюсь повільно, то й вимушений колючками захищатися заради діток моїх маленьких. Твоя добра душа і є частинкою твоєї любові. Запам’ятай: захист добра – це випробування. Воно і є мірилом любові.

– А можна я побуду з тобою? – запитав заєць.

– Звісно. Можеш навіть пригорнутися до мене.                                               

Заєць міцно притиснувся до їжачка. Голки кололи, але йому не було боляче. Засинаючи, думав, що це випробування він мусить витерпіти заради любові.

Дорога 

до святості

Подейкують, що цю оповідку розказував Іванові Франку його батько, а той доніс у своїх спогадах до нас. Сьогодні вона така ж актуальна, як і колись. Тож послухайте (в довільному трактуванні автора).

… Жив-був у селі хороший лікар. Допомагав, лікував, зцілював хворих людей. Бог дав йому такий хист. Люди йшли до нього потоком звідусіль.

«То якась кара Божа на мені – допомагати людям і вдень, і вночі», – якось подумав лікар у вільну хвилину. Але за деякий час зустрів діда, що йшов із лісу. Той був напівголий, бородатий і брудний.

Анатолій СЕМЕНЮК.

(Закінчення  на 8-й стор.).

Сучасний життєвий простір насичений не тільки добром і любов’ю, радістю та щастям, але й гординею, агресією, злом, спокусою, ненавистю, обманом, хворобами  і жорстокими війнами.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 55

О, мій читачу! Скільки підступних гріхів, випробувань  і горя чатує на нас у цьому неадекватному світі!

Еволюція виживання спричинила економічний, національний, політичний і воєнний егоїзм, не мир і розвиток, а смертоносне  озброєння, мілітаризацію  всього  земного простору. На арену виходять диктатори, переможці і тріумфатори, які над тими, хто «недо».

Скажімо, Україна  в цій боротьбі для путіна «недодержава». Трамп і Америка – це «над» для Колумбії  та Мексики.

Верховодить в цьому протистоянні, як згадано вище,  егоїзм сильних світу цього. Христове вчення наголошує, що егоїзм – це гріх, з якого випливають  гординя, зверхність, поділ людської спільноти на расову приналежність, вищу і нижчу цивілізації. Через це виникають суперечки, конфлікти, війни і разом із тим різноманітні  недуги суспільства й людського тіла. 

Із щоденних роздумів про сьогоднішнє буття згадалась кимось розказана притча.

Паломнику, який мандрував в пустелі по святих слідах Ісуса Христа, явилось видіння пекла і раю. Він бачив великий  вселенський котел, у  якому  варилась смачна їжа.  «Пекельники» сиділи з одного боку, а ті, що потрапили в рай, — з іншого. При цьому у кожного з них до  руки була прив’язана ложка з довгим держаком.

Пахло смакотою! Пекельники, як не намагалися донести їжу до рота, — не могли цього зробити. Тому вони сварилися, влаштовували  бійки між собою, створювали ворожнечу, злились і були голодні. 

Натомість “райські” поселенці сповідували Любов до ближнього. Кожен свою ложку подавав іншому, щоб той наситився. Мир і благодать панували серед них. Над воротами раю кожного, хто сюди входив, зустрічало гасло: «Поспішай  робити добро».

Згадав притчу і втішився. Адже  старенька Європа має ознаки раю! Судіть самі. Коли на наші голови впала грізна хвиля повномасштабного вторгнення, європейці простягнули руку допомоги. Цей доброчинний жест ми відчуваємо і тепер.

І слава Богу! Але реальне буття вчить, що егоїзм – це інструментарій сатани для втілення в наше існування  лихих задумів – винищення людства. гітлер  і сталін були найлихішими  сатаністами ХХ століття.

50 мільйонів невинних жертв Другої світової, репресії, геноцид, голодомори – така  ціна егоїзму цих диктаторів.

На жаль, історія нічому не вчить. ХХІ століття народило кривавого чахлика – диктатора путіна, який вперто намагається переписати історію України і змінити силою встановлений світовий порядок.  Заради власних егоїстичних амбіцій він  кинув у котел  війни свій народ і мільйони українців. Війни, якої світ ще не бачив. Війни  жорстокої, загарбницької, цинічної. Війни, яка нищить все українське культурологічне надбання народу.

Українці стіною стали і призупинили агресора. Показали світові істинний патріотизм та героїзм і незламність. Це – велика Перемога незалежного народу. Разом із тим, нам відкрились ознаки “райської” конституції – волонтерство, благочинність, самопожертва. Вся неокупована країна подала руку допомоги тим, хто опинився у біді.

Як бачиш, мій читачу, егоїзм – це не філософська категорія для полеміки, а безкомпромісна боротьба зла і добра.

Господь уже не раз ставав на прю  із сатаною на горі спокус, і переміг. Та лихий не зупиняється і шукає, купує собі поплічників в Євросоюзі та Азії.  І орбани, і фіци,  і їх однодумці  стають під його прапор і розхитують стовпи світового демократичного порядку. Це – велика небезпека для України та Європи.

Не менш тривожна ситуація випливає із   позиції 47-го президента США Дональда Трампа з його гаслом: «Америка – понад усе!». Призупинення фінансової і воєнної допомоги українцям може стати катастрофічним і поставити під сумнів установлені життям демократичні цінності. Дай, Боже, щоб подібного не сталося.

…Бентежиться душа. Сумніви, відчай і горе висять дамокловим  мечем над людьми. Шукаємо свого Мойсея, що виведе нас на дорогу Правди і Волі. 

У книзі «Вихід» ми читаємо, як Мойсей, побачивши палаючий і незламний кущ тернини, хотів наблизитись до нього, та йому почувся голос Господа з небес:  «Не наближайся сюди! Зніми взуття твоє з ніг своїх, бо місце, на якому стоїш ти, — земля ця свята» (Вих. 3.5).

Палає українська незгасима Купина, надихає на перемогу воїнів, Героїв наших. Тож прислухаймося до слів Господа і пам’ятаймо, що земля наша – свята. Не повинен по ній ступати загарбник ні взутою, ні босою ногою. І разом із тим наслідуймо подвиг Мойсея, який вивів свій народ із єгипетського рабства, віддавши цьому 40 літ свого життя.

Мусимо вистояти і перемогти!

Анатолій СЕМЕНЮК.

О, мій читачу! Скільки підступних гріхів, випробувань  і горя чатує на нас у цьому неадекватному світі!

Еволюція виживання спричинила економічний, національний, політичний і воєнний егоїзм, не мир і розвиток, а смертоносне  озброєння, мілітаризацію  всього  земного простору. На арену виходять диктатори, переможці і тріумфатори, які над тими, хто «недо».

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 67

Летять журавлиними ключами думки. Присядуть на спочинок на Святій Землі, і знову в путь. Що чекає на них? Вир боротьби, тривог, суєта?

І близько Бог, але знову натовп горлає: «Розіпни його!».

І знову плаче Мати-Україна. «Прости їм, Господи!», — промовить молитовно Пресвятая Богородиця.

Саме з цієї молитви народжується Спаситель наш, Ісус Христос, і світле свято надії миру та Перемоги.

Свята Земля кличе кожного. Всевишній запрошує всіх – і праведних, і грішних.

Пізнання Вічності і Бога у кожного своє. Так сталося, що літньої липневої ночі  багато років тому син потрапив у важку аварію, зранився  і,  за свідченням лікарів, без надії на життя.

Що робити? Змиритись? Ні! Таки надія вмирає останньою. І я в католицькому польському просторі день і ніч молився за життя сина. І мої молитви почуло Небо. Тому коли випала нагода побувати на Святій Землі, я без роздумів погодився. Адже  мусив вклонитися тим слідам, якими ішов Спаситель та Божа Мати.

Святе місце, на перший погляд, буденне:  панорама, із відтворенням якоїсь події. Але сам Господь мене спонукав дивитись на святі речі  по-іншому. І в Назареті, храмі Благовіщення, там, де архангел Гавриїл сповістив Діві Марії, що вона народить Спасителя, мене пронизало якимось чудодійним струмом  так, що я вимушений був триматися  за поручні, щоби не впасти.

Погодься, читачу, що після такого прологу, до святого місця народження Ісуса я ішов з особливими відчуттями.

l

«І породила свого Первенця Сина, Його сповила і до Ясел поклала Його – бо в заїзді  місця не стало для них», — так сповіщає Євангеліє від Луки. 

Ми прямуємо в храм Різдва Христового, стаємо в чергу до Священної Печери. Черга рухається до  місця, де  пролунало перше «А-у-у!» малого Ісуса. Чернець із пожертвами приймає наші записки  з іменами рідних і близьких. Кожен хоче, щоб молитва за їх здоров’я  лунала на Святій Землі. Перед входом до печери – Вифлиємська ікона Богородиці: усміхнена і привітна. Вона єдина, ця Мати, якій було  даровано радість народити і плекати Бога-Сина.

Черга на кілька хвилин призупиняється: священники – греки  промовляють слова молитви. Нарешті, ми біля Святая  Святих! Тріпоче душа, немов пташка. Знову моє єство пронизують чудодійні струми. Серце виповнюється щастям.  На колінах ми рухаємося до зірки – провісниці, де народився і вперше побачив цей світ Син Божий. Зірка – символ, і ми торкаємось її руками, цілуємо і прикладаємо до її золотої поверхні наші іконки, хрести  та інші речі. 

Ісусе, Ісусе,Сину Божий! Ми, українці, засвідчуємо свою вірність Тобі, єдиному Богу Вседержителю, Господу нашому Ісусу Христу. Нас благословляє Пресвята Богородиця. В ці хвилини вона щасливіє разом із нами. Вона знає і розуміє, які випробування чекають нас попереду. Але заради Добра, Любові і Віри  мусимо їх пройти.

Через встановлений проміжок  часу ми маємо виходити із найсвятішого місця – за нами ідуть інші. Вони теж хочуть вклонитися.

Ми ще раз оглядаємо величну старовинну святиню. На нас споглядають древні мармурові колони.  На одній із них – отвори у вигляді хреста. Ми вставляємо в них свої пальці і молимось  – це має принести удачу.  Виходимо через низький перехід. Таким його зробили в давнину, щоб невіруючі не могли зайти в храм з тваринами. Але є й інше пояснення: той, хто входить у храм, має вклонитися (на світлині).

l

Той, хто ступив на Святу Землю, завжди захоче повернутися ще раз.

Більше десятка років тому я вклонився святим місцям в ім’я спасіння сина. Сьогодні потреба постійної молитви на Святій Землі зросла в рази. 

Війна! Саме вона намагається  затьмарити радість Різдва Христового,  свої ігри ставити на смерть,  прагнучи знищити наше квітуче українство.

Лине молитва, а  мої думки летять птахами до Святих місць, до зірки-провісниці, щоб,  повернувшись в Україну, на рідну Ковельщину, молитися і вірити. 

І я промовляю:

«Пресвятая Богородице! Ти породила Бог-Сина, Спасителя нашого заради життя в Любові. Врозуми диктатора путіна. Постав духовне дзеркало перед ним, нехай бачить свою диявольську подобу. Нехай прозріє і схаменеться.

Господь вселив у наші серця нескінченне джерело Любові, Добра, які дають нам силу і право захищати рід свій, землю рідну і домівку та Україну. Полеглим у бою дай Царство Небесне, а вбивцям – пекельну гієнну та прозріння».

Молімося,  і Бог почує! Борімося —  і переможемо! 

Христос Рождається у наших душах і серцях! 

Славімо Його!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Летять журавлиними ключами думки. Присядуть на спочинок на Святій Землі, і знову в путь. Що чекає на них? Вир боротьби, тривог, суєта?

І близько Бог, але знову натовп горлає: «Розіпни його!».

І знову плаче Мати-Україна. «Прости їм, Господи!», — промовить молитовно Пресвятая Богородиця.

Саме з цієї молитви народжується Спаситель наш, Ісус Христос, і світле свято надії миру та Перемоги.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 82

У мене на столі нещодавно з’явилася книга «Стратегія протистояння» Євгена Силкіна, військового кореспондента, полковника ЗСУ. Праця проливає світло правди на перші години і дні повномасштабного вторгнення росії в Україну. Вона —  про тих, хто став щитом на шляху агресора, зупинив рашистську навалу, натхненники якої планували за 3 дні окупувати Київ. 

Досвідчений журналіст, полковник Євген Силкін зумів розкрити стратегічну складову нашої оборони, реалізація якої вимагала прийняття нестандартних рішень, мужності і сміливості. Про це написав відверто і правдиво, адже  сам був безпосереднім учасником тих подій. А вони були водночас і трагічні, і героїчні.  Нашим військовим довелося діяти в надскладних умовах війни, коли, наприклад, угруповання «Південь» станом на 23 лютого 2022 року було укомплектовано  живою силою і технікою на 60-80  відсотків, налічувало всього 3,5 тисячі військовослужбовців тоді, як  у ворога – 25,5 тисяч. Танків радянського зразка у нас було 39, у росіян – 172.  Ускладнювало ситуацію й те, що командування дізналося про напад путінців лише перед самим їх вторгненням.

Відоме латинське прислів’я гласить: «Попереджений – значить озброєний». Остання оперативна нарада, яку провів генерал-лейтенант,  командувач Об’єднаних сил ЗСУ Сергій Наєв, відбулася за 2 години до початку війни. На ній було віддано наказ про приведення сил і засобів оборони ЗСУ в готовність №1. Саме в цих стислих часових рамках   прийняли рішення підняти літаки і гелікоптери та відвести їх в безпечну зону. Противник гатив по аеродромах, які були порожніми.

Ці з «коліс» накази Командувач приймав на свій страх і ризик під особисту відповідальність, тому що в ЗСУ не було правових підстав проводити активну підготовку до оборони в умовах воєнного стану. Ця легковажність, м’яко кажучи, лежить на совісті чиновників вищої ланки влади.  Це й дало можливість росії  рухатися швидко вглиб країни. Проте наші Збройні сили стали на захист держави і  стримували переважаючого  в рази ворога.

Сергій Наєв  згадує: «Нашим оборонцям ставилось завдання наносити ворогу максимальних уражень і  стримувати його.  Але сили були нерівні, і ворог на початку війни мав успіх.  Те, що противник був швидкий, тільки на початку  дало йому перевагу, але потім ця перевага обернулася проти нього – він розтягнув свої логістичні ланцюжки, і вони не були прикриті з повітря, тому ми своєю авіацією почали бити і палити ворожі колони».

Євген Силкін пише: «Військова освіта, досвід, загартованість в боях, вміння думати на кілька кроків наперед, передбачити загрози, необхідні для кожного офіцера та командира. Саме такі риси характеру притаманні полковнику на псевдо «Парус». Аналізуючи вхідну смс-інформацію, він звернув увагу, на хаотичне переміщення рашистських військ. Після клопіткої, всесторонньої аналітики  прийшов до висновку:  ворог готується до наступу на Миколаїв та Одесу, маючи на меті відрізати центральну  частину України від Чорного моря  і прокласти сухопутний шлях від Криму до так званої  Придністровської республіки, де знаходяться російські військові угруповання.

Більше того, на це вказувало і те, що неподалік Одеси  стояли кораблі, готові до висадки десанту. Звичайно, «Парус» про своє відкриття доповів Командувачу. Негайно були вжиті  відповідні заходи для посилення оборони регіону.  В результаті ворог потрапив на наші бойові частини і був знищений.  Зухвалий план путіна окупувати Миколаївщину і Одещину провалився  завдяки чіткій та ефективній роботі офіцерського складу».

l

У книзі не оминає автор і міжнародної політики, від якої багато в чому залежить наша Перемога. Особливо цікаві нариси під рубрикою «Портрети на тлі війни», хоч я назвав би їх «Портрети Героїв війни». Та це так, до слова. Саме ці Герої вирішували і вирішують долю бойових зіткнень та успіхів чи невдач на тих або інших ділянках фронту. 

Серед них: повний кавалер трьох орденів Богдана Хмельницького Володимир Кравченко, Командувач, генерал-лейтенант Сергій Наєв, полковник на псевдо «Касандра», полковник на псевдо «Хижак», офіцер розвідки на псевдо «Батист», полковник, розвідник на псевдо «Парус», полковник Євген Коваленко, артилерист на псевдо «Фагот», полковник Андрій Братащук, полковник Андрій Андрей, полковник на псевдо «Олімп», Герой України Дмитро Красельников, командир десантників Дмитро Братишко, офіцер-розміновувач Вадим Райський, полковник Сергій Марценюк, полковник на псевдо «Валун», артилерист Ігор Хабло, розвідник на псевдо «Сармат» та інші. 

На мою суб’єктивну думку, в цей почесний список Героїв війни – десантників, артилеристів, розвідників, танкістів, розміновувачів, льотчиків – слід внести військових журналістів.  Бо саме вони вселяють віру  в нашу Перемогу, підносять патріотичний дух воїнів, надихають бійців на самопожертву та на подвиг.  «Журналістське слово – найгостріша зброя на війні. Газети і фото та відео репортажі загартовують душі наших воїнів», — так вважає військовий кореспондент Євген Силкін. І він має рацію! (Подумалось: таке б розуміння ставлення до друкованої преси та нашим чиновникам!).

l

…Розкрита книга залишається на столі – я  буду її перечитувати ще не раз. Не помилюсь, коли від зацікавлених читачів висловлю щиру подяку автору за цей епічний правдивий твір і разом з тим – за його патріотичну позицію.

На  тильній обкладинці книги – історичне фото бойових побратимів: Сергія Наєва і Євгена Силкіна. Воно підкреслює важливість журналістського слова і на фронті, і в тилу.

Сергій  Наєв у своєму післяслові пише про Є. Силкіна: «Пам’ятаю кожен день нашого великого протистояння з першого дня і до сьогодні. І він (Євген Силкін – авт.) зазвичай завжди поруч. Але не лише на пункті управління силами оборони України, а й у військах, підрозділах на передових позиціях, завжди зберігав  спокій та керував пресслужбами підпорядкованих військ, проявляв хороші організаторські здібності».

Про книгу  ж каже таке: «Книга, яку ви тримаєте в руках, – це не лише результат творчості й власні почуття та спогади учасника бойових дій та журналіста, це відчуття  емоцій та спогади всіх учасників тих подій. Всіх тих, хто разом наближає нашу Перемогу».

Що ж, і ми приєднаємось до цих слів.

Анатолій СЕМЕНЮК,

Почесний громадянин м. Ковеля,  член Національної спілки журналістів України, член Асоціації українських письменників ім. Павла Чубинського.

l

Від редакції: вихід у світ книги Євгена Силкіна «Стратегія протистояння» – непересічна подія у культурно-просвітницькому житті України. У ній – гірка правда про перші дні війни, наші прорахунки і причини поразок. Разом з тим – непохитна віра в перемогу над ворогом. А щоб вона стала реальністю, потрібно зробити правильні висновки з уроків  минулого, згуртуватись і консолідуватись так, як народ та армія об’єдналися в єдиному пориві у лютому 2022-го року.

Гадаємо, книга «Стратегія протистояння» варта того, щоб всі  ми її уважно прочитали і, можливо, на основі прочитаного й осмисленого провели в Публічній бібліотеці дискусію у вигляді читацької конференції.

А як ви думаєте, шановні читачі газети? 

l

НА СВІТЛИНІ: Євген СИЛКІН та Сергій НАЄВ під час презентації книги “Стратегія протистояння” в одній з бібліотек м. Києва.

У мене на столі нещодавно з’явилася книга «Стратегія протистояння» Євгена Силкіна, військового кореспондента, полковника ЗСУ. Праця проливає світло правди на перші години і дні повномасштабного вторгнення росії в Україну. Вона —  про тих, хто став щитом на шляху агресора, зупинив рашистську навалу, натхненники якої планували за 3 дні окупувати Київ. 

Досвідчений журналіст, полковник Євген Силкін зумів розкрити стратегічну складову нашої оборони, реалізація якої вимагала прийняття нестандартних рішень, мужності і сміливості. Про це написав відверто і правдиво, адже  сам був безпосереднім учасником тих подій. А вони були водночас і трагічні, і героїчні.   

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 108

В народі побутує думка, що доля обирає життєвий шлях для кожного із нас. Тобто куди йти, кому і на яку вершину життя піднятись, де і коли впасти. Щось у цьому є. Судіть самі. 

В Україні точиться війна. Один воює десять літ, і подряпинки немає.  А другий, який ще військові строї не встиг приміряти, загинув:   біля нього ворожа міна розірвалася. І опинився воїн в списку «двохсотих». Батьки в траурі – у них останнє бажання залишилося – поховати по-людськи, а тіло сина лежить біля ворожих окопів, в зоні бойових дій. Як забереш і доставиш на батьківську землю? 

На щастя,  до Ковеля приходять з фронту і приємні звістки, які  мають в собі майже містичну складову. Ось деякі з таких невигаданих історій. 

l

Розказує старший лейтенант, корегувальник Ігор: «Отримав я наказ спостерігати за дислокацією і переміщенням ворожих частин і техніки на заданому  відтинку  фронту. Завдання небезпечне, бо всі дані потрібно в штаб батальйону передавати.  А ворог не спить, фіксує кожну розмову з нашого боку.

Той воістину  історичний для мене день не віщував    небезпеки. Погода тиха, ясна й тепла. Ворог немов заснув – не атакує і не стріляє. Подумав: «Хай би ті орки назавжди згинули,  і швидше б настав мир». Тож я вибрав місце на пагорбі і приступив до роботи. Передаю потрібну інформацію. 

Раптом підсвідомо почув попередження: «Втікай звідси!». Сам собі не вірю. Страху немає, продовжую працювати. А мені знову: «Втікай!». Я про всяк випадок перемістився на метрів двадцять в бік бліндажа. І тільки опинився на новій позиції, як на попереднє місце щось прилетіло і вибухнуло, лишивши після себе глибоку вирву. 

Тепер часто згадую про той випадок. І думаю: мабуть,  я ще на цій Землі для чогось потрібен, коли доля мене вберегла».

l

Сьогодні відчутна посилена увага до братів наших менших і на передовій, і тут, у відносно спокійному Ковелі. Ці пухнастики давно зарекомендували себе, як вправні «реабілітатори». Ось моя дружина  марить котами. Посадить «Принца» на коліна і гладить спинку, тішиться. Я спостерігаю і думаю: «Кого ж вона любить більше – мене як чоловіка, чи білого в чорних чоботях котика?».  Та це так – до слова.

Але погодьтеся, що не випадково чотирилапі гарно приживаються у наших оборонців. Вони теж «воюють» по-своєму.

Якось після чергового бомбардування у районі Бахмута до частини завітав непосидючий, веселий гавкотун. Гарний такий —  шерсть кольору какао, лапки білі, ще й на грудках  яскрава,   мов Сонце, плямка. Побратими його швидко назвали по-сучасному: «Дрон». Ні, не той, що в серіалі по телевізору показують. Там – неповоротка, велика і зла на бандитів німецька вівчарка, а тут майже домашній дворовий песик. 

Тішаться хлопці. Коли спокійно і тихо, «Дрон» гасає довкола бліндажа. Тільки відчує небезпеку – ховається в укриття. Тож запримітивши цю закономірність, бійці переміщуються у безпечніше  місце. Словом, «Дрон» якоюсь мірою – це янгол-охоронець. Бо і справді: своєю інтуїтивною поведінкою врятував немало життів.

Та війна жорстока і непередбачувана. Пішли якось московити у наступ. Зайняли наші воїни оборону. А поруч – інша частина. Десь злегковажив командир, допустив помилку в розташуванні своїх  бійців. Ворог цим скористався – «накрив» смертельним вогнем. Загинуло 13 бійців. Довелося командиру сусідньої частини своїми бійцями закривати небезпечну “діру”. «Дрон» біля нього  як біля рідного.  А сили нерівні – орків втричі більше. 

Безвихідь. Щоб зберегти бійців, командир дав наказ на відступ, а сам залишився прикривати хлопців. Тільки й почув від своїх: «Вернися живим!». «Дрон» теж пішов з ними.

Довго тримав оборону командир. Вийшли хлопці з небезпечної зони. Та раптом ворожа куля вразила і тяжко поранила офіцера. Ворог – поруч. Москалі подумали, що він вбитий, але тіла не чіпали.  Так минули ніч і день. Надії ніякої. Молися Богу  і прощайся із світом. 

Та доля розпорядилася по-іншому. В час надвечір’я, коли сірий морок накрив поле бою, командир почув тихе скавучання. Відчув лагідну шерсть і холодний ніс песика, а поруч – побачив  портативну радіостанцію. Це «Дрон» приніс йому порятунок. Набрався сил і відправив позивний  у свою  частину. Побратими, почувши,  що  командир живий, не забарились: організували групу спасіння. І через мінне поле (яке влаштували наші, щоб зупинити орків), із самого досвітку були біля побратима. Діяли злагоджено, швидко і тихо. Поклали пораненого на ноші і доставили до своїх.

«Дрон» був щасливий. Він бігав, лащився до врятованого, а той, хоч і був безсилий і знекровлений, гладив песика, дякував долі за порятунок. Його швидко доставили в госпіталь, а «Дрон» залишився на позиції. Він не підлягав ротації...  

Анатолій СЕМЕНЮК.

В народі побутує думка, що доля обирає життєвий шлях для кожного із нас. Тобто куди йти, кому і на яку вершину життя піднятись, де і коли впасти. Щось у цьому є. Судіть самі. 

В Україні точиться війна. Один воює десять літ, і подряпинки немає.  А другий, який ще військові строї не встиг приміряти, загинув:   біля нього ворожа міна розірвалася. І опинився воїн в списку «двохсотих». Батьки в траурі – у них останнє бажання залишилося – поховати по-людськи, а тіло сина лежить біля ворожих окопів, в зоні бойових дій. Як забереш і доставиш на батьківську землю? 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 90

Вона прилетіла

І пташкою сіла.

Два слова сказала

І причарувала.

Тепер я гадаю:

То дочка чи внука,

Чи друга «дружина»

Рятують від скуки?

«Господи, – звертаюся я молитовно до Всевишнього, – повідай, коли із моєї думки зникне оте прадавнє Шекспірівське: «Бути чи не бути?». Ти, Всезнаючий, відкрий таємницю, точніше пророцтва: чи бути нашій мирній Україні, чи втримається на терезах долі українська ідентичність і нація, чи буде нас тішити цілюще слово «Вістей Ковельщини»?

Понад 30 років газета несе світлу інформацію у мою домівку, є повноправним членом сім’ї. Буває, коли вона не приходить вчасно, здається, що хтось із рідних не повернувся з роботи. Тоді бентежиться душа і рояться думки: «А що там сталось?».

У головній молитві до Господа «Отче наш» промовляємо: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». І я вільно чи не вільно за Господом промовляю: «Хліб наш духовний дай нам назавжди», щоб я міг глибше пізнавати цей непередбачуваний, неспокійний світ. І прозріваю, адже рідні «Вісті» я люблю не лише заради пізнання чи розваги, а насамперед за те, що вона змінює мій світогляд. 

Ще з кінця вісімдесятих років газета навертала мене до вільної демократичної думки, а коли в дев’яності мені довелося очолювати Ковельську громаду (1991-1998 рр.), вона стала вірним помічником у вирішенні нагальних соціально-економічних проблем міста. З погляду сьогоднішнього незалежного просвітлення на складні виклики нашого буття я бачу, що і раніше, і тепер видання по праву носить звання народного. Йдуть мешканці міста сюди за порадою і допомогою у вирішенні побутових негараздів як до останньої інстанції, міркуючи: якщо газета не допоможе, то вже й ніхто.

В Україні третій рік поспіль — кривава війна. Газета є своєрідним реабілітологом для тих, хто знесилився духом і втратив віру в нашу Перемогу. «Вісті Ковельщини» всі роки Незалежності займали активну громадянську позицію: і в питаннях декомунізації, і пропаганди української національної ідеї і становлення незалежної Православної Церкви.

У всіх цих процесах газета була на боці громади. Такою вона є і сьогодні. Мораль, честь, справедливість – це її кредо.

Не секрет, що окремі українські журналісти заради популізму вдаються до методів «жовтої преси», тобто до створення брехливої інформації, використовують ненормативну лексику, намагаються привабити малоосвічений лекторат різного роду “сенсаціями”. Цим завдають величезної шкоди духовному розвитку людей.

Наша «птаха» цим жовтим вірусом не хворіє, а завжди одягнена у вінок солов’їного українського слова. Саме вона в комірки мого мислення вселяла світлячки українського мислення, спонукала до вдосконалення мови і стилю.

Тішуся і тривожуся!

Тішуся, що депутатська спільнота, виконавча влада і міський голова Ігор Чайка, в рамках можливого, допомагають виживати виданню, підтримуючи фінансово на договірній основі. Руку допомоги постійно подають такі шановані особистості, як Валерія Яромчук, Тетяна Зінчук, Володимир Потапчук, Володимир Бойко, Микола Заїкін, Анатолій Понікарчук, Олександр Смаль, Олександр Стречен, Віктор Козак, Віктор Солов’янчук, Тетяна Селівончик, Олена Григола, Юрій Рахлінський, Юрій Семенюк, Богдан Конопацький та багато інших.

Щиросердечна подяка і пошанування їм, а разом із тим – довіра.

Тривожуся, бо поруч із величальними одами дійсність вимальовує сумні реалії: друкована преса в Україні – під великою загрозою. Про це сказано і написано багато, тому повторюватися не буду.

Наша газета – це воїн демократичного українського слова. Надихає, просвітлює нас і бореться. Тож і ми маємо боротися за неї. Не раз почуєш: «Війна – не до газети!». 

Згадується мудрий Вінстон Черчиль, коли постало таке  питання у Великобританії  у Другу світову, то він твердо відповів: «Тоді за що ми воюємо, як не за культуру і духовність?». І доповню: за нашу народно-демократичну і суспільно-політичну газету «Вісті Ковельщини»!

Дослухаймося до мудрих.

Анатолій Семенюк,

Почесний громадянин міста Ковеля, заступник голови первинної 

організації НСЖУ.

«Господи, – звертаюся я молитовно до Всевишнього, – повідай, коли із моєї думки зникне оте прадавнє Шекспірівське: «Бути чи не бути?». Ти, Всезнаючий, відкрий таємницю, точніше пророцтва: чи бути нашій мирній Україні, чи втримається на терезах долі українська ідентичність і нація, чи буде нас тішити цілюще слово «Вістей Ковельщини»?

Понад 30 років газета несе світлу інформацію у мою домівку, є повноправним членом сім’ї. Буває, коли вона не приходить вчасно, здається, що хтось із рідних не повернувся з роботи. Тоді бентежиться душа і рояться думки: «А що там сталось?».

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 106

Світле свято Преображення Господнього по праву є предтечею Дня Незалежності. В той далекий від нас час зійшов Ісус на мальовничу гору Фавор з апостолами Яковом, Петром та Іваном, щоб помолитися перед важкими випробуваннями, що чекали на Нього в Єрусалимі.

Поки Він молився, притомлені учні заснули. І раптом, прокинувшись, вони побачили, як Ісус піднявся над горою, осяяний сліпучим світлом, а поруч Нього – янголи, пророки Мойсей та Ілля (Мтф. 17, 1-8). Вражений побаченим, апостол Петро вигукнув: "Господи, добре нам тут бути. Збудуємо намети для Тебе, Іллі та Мойсея". А з неба голос: "Це Син мій Улюблений!".

Чи не повторилося подібне диво у 1991 році? Тоді засяяло світло Незалежності. Підняло нас над Світом. І голос був Господній: "Це народ мій Улюблений!". Осяяна світлом свободи, більшість українців промовляла: "Добре нам бути в Україні, вольній, новій", над якою злетів дух омріяної волі і демократії. До нас поверталася Віра Христова із Любов'ю до ближнього. Ми немов прокинулися і відчули красу рідної мови, звичаїв і традицій. Нарешті, що є прекрасніше, аніж будувати нову народну державу і бути гідними її слави і честі?

До того світла і щастя вели Ковельську громаду її жертовні, поводирі. Вони були свого роду місцевими Мойсеями духа, що виводили українців із багатовікового рабства. Серед них – Ігор та Ольга Лучки, Володимир Осіюк, Геннадій Сарапін, Адам Поляк, Юрій Музичук, Богдан Бачук, Іван Сидорук, Віктор Стрижеус, Марія Хотинська, Ганна Гнатюк, Алла Полякова, Яків Лавренко, Андрій Мостиський, Гнат Марчук, Олександр Козак, Ніна Горик, Григорій Олійник, Микола Олексюк, Віктор Семенюк та багато інших. На жаль, чимало з них уже відійшли у Вічність.

l

Маємо  розуміти, що будь-яка революція несе в собі дух руйнації, який ламає не тільки старий консервативний державно-суспільний устрій, але й спокійне благодатне буття, порушуючи його економічні основи. Гасло "будувати намети" відходить на другий план. Немов хижі хвилі цунамі, пронеслись над краєм, залишаючи за собою руїни деревообробного комбінату, крохмального заводу, льонзаводу, фабрики культпобутвиробів та інші. 

Не витримала нових викликів часу економіка "Ковельсільмашу", переробних підприємств. Зникли з карти Волині військові частини Ковельського гарнізону. Місто надовго перетворилося на міжнародний центр стихійної дрібнотоварної торгівлі. Хаос у державотворенні, глибока фінансова криза привели багатющий край до занепаду економіки і бідності. 

Та, попри всі об'єктивні і суб'єктивні причини, маємо пам'ятати, що над нами, немов фатум долі, висить дамоклів меч рашистської імперської московії, яка не пробачає непокори і не уявляє себе без невід'ємної частини – України. Віками пропагандисти кремля навіювали світу міф про нашу меншовартість, про доброго "старшого брата" (сестру), про "неспроможність" українців управляти країною тощо. І ми це, на жаль, сприймали, як належне, бо й самі були просякнуті тією пропагандою.

l

Коли на початку дев'яностих років ХХ століття в рамках "невинного" опитування нас тестували на вірність росії, запитуючи: "Якби росіяни йшли на нас війною, ви стріляли б у відповідь?", ми мовчали – як можна стріляти у "старшого брата"!? А тим часом, за сценарієм рашистської хунти, покірно позбулися ядерної зброї. Спокійно спостерігали за злочинними діями проросійської "п'ятої колони" у Верховній Раді. Споглядали, як масово ліквідовували вищезгадані військові частини. 

Нерозслідуваними залишились терористичні акти із нищення кількох потужних складів боєприпасів. Силові та господарські структури країни були насичені агентами ФСБ та ГРУ. Рашистська росія за "меншоварту" Україну боролася день і ніч, а ми своєю безпекою нехтували й легковажили.

Легковажили, і коли обирали президентом В. Януковича, і тоді, коли він здавав Крим росії. Нехтували безпекою держави, коли війська рф стояли біля наших кордонів, заспокоюючи себе думкою про те, що путін не наважиться напасти. А відтак замість зміцнювати ЗСУ будували дороги.

Не треба бути пророком, щоб передбачити: такої легковажності путін не пробачить. І він розпочав ганебне і жахливе повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року, плануючи парад перемоги рашистських військ у Києві на Хрещатику в найближчі три дні.

Здавалось, що ніхто не зможе зупинити цю навалу "другої" армії світу, як її тоді називали. Та є неписані закони війни: хто, хоч раз, відчув подих Свободи і Волі, той стає незламним і непереможним. 

Заспівала Україна "Червону калину". Добровольці разом із ЗСУ зупинили агресора на підступах до столиці. І тоді, і зараз б’ються хлопці, як леви, на Півдні, Сході і Півночі країни, захищаючи мирне життя тут, у нашому рідному Ковелі.

l

Б’ються і нападають… На їх місце стають інші незламні воїни. Ми згадували першопрохідців, борців за Незалежність у Ковелі. Сьогодні вся країна о дев'ятій годині ранку хвилиною мовчання вшановує пам'ять загиблих воїнів-Героїв, і кожен з нас, з вірою у Перемогу промовляє, як молитву: "Вернись живим!".

"А як же День Незалежності?" - запитаєте ви. Мовляв, не до свята, коли палає свята батьківська земля, коли день і ніч точаться запеклі бої з агресором, коли в постійних повітряних тривогах вся Україна.

Та, попри всі складнощі сучасного буття, маємо усвідомити, що найголовніше свято держави – це, насамперед, патріотичний акт задля підняття духу в битві за Волю і Долю.

Кожна наша найменша перемога чи то в країні, чи то на фронті, чи то на міжнародній арені (Олімпійська ігри – 2024) утверджує в думці: ми є, ми будемо завжди – незламні, непереможні і невмирущі. Наші Герої б'ються з ворогом, не шкодуючи свого життя, за таку країну, де словами апостола Петра, кожен із нас вголос, на весь світ промовлятиме: "Господи, добре тут, в Україні, бути!".

Не згасає віра в Перемогу, в майбутнє наше, де ми "збудуємо намети", а рашистська імперія розсиплеться в прах, і розвіється з вітром по всьому світу. Нехай збудеться пророцтво!

Зі святом душі і серця – з Днем Незалежності!

Анатолій Семенюк,

Ковельський міський голова 

1991-1997 р. р.,

Почесний громадянин 

міста Ковеля.

Першопрохідцям

Яка то радість – будувати нову 

державу!

Тріпоче під вітрами синьо-жовтий

 стяг.

Лунає громогласно: "Україні 

слава!" – 

То поклик предків до волі і звитяг.

Вони ішли і не шукали броду,

Ступали сміло у Дніпра холодні

 води.

Їм так хотілось прислужитися 

народу –

Леліяли із рабства вишити

 Свободу.

Гей, народе, пригорнись 

до вишивальників:

Там хрестики і нулики, і дерево

 життя.

Там конституція – Закон законів 

величальний,

І ейфорія благодатного у мріях

 майбуття.

Та не усе гаразд у нашім українськім

 домі

Свобода одягнулася в зрадливі

 шати.

Корупція і бідність, 

і пострадянський гомін,

І ця війна проклята, ці непомірні

 втрати!..

За тих, що йдуть у бій, помолимося

 Богу:

"Поверни їх, Господи, у рідний дім

 живими!".

Бій не стихає – кривавиться дорога

Заради Незалежності, заради

 неньки України.

Ця місія священна: будувати нову

 державу,

Боротися і захищати синьо-жовтий

 стяг

Над світом соколом злітає: "Україні

 слава!" –

То предків поклик до волі і звитяг!

Анатолій Семенюк.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 112

Харків... Харків... Харків...

Вбито… Поранено… Зруйновано…

Такі новини і такі реалії щоденно пекельного життя в колишній столиці України станом на сьогодні. Ці  геноцидні вбивці, маючи велику перевагу у засобах масового знищення, поставили світ на коліна, а Україну зробили заручницею ненаситного агресора і злочинного політичного спокою, сильних світу цього. 

Стражденний Харків! А яке було місто: економічно потужне, працьовите, культурологічне і просвітницьке і т. д. і т. п. А скільки геніїв і видатних особистостей вийшло з-під його крила!

…Майже 50 років тому я ступив на цю благодатну землю, щоб поповнити багаж своїх енергетичних знань, і був вражений унікальністю Харкова. Збереглося кілька листів до дружини, які я писав  і надсилав до рідного сімейства в Камінь-Каширський.

Тож невеликі штрихи до портрета Харкова пропоную тобі, мій читачу.  Ось ці міні-історії.

l

“Місто вражає своєю величчю.  Вулиці широчезні з усіма видами транспорту. Майдани, площі, парки просторі, а площа ім. Дзержинського (нині Свободи) – найбільша в Європі. 

Висотні будинки, пам’ятники, реклама заставляють дивитися і сприймати навколишній світ по-іншому. Ця велич переформатовує людину, особливо гостя, на маленьку мізерну піщинку. Але це так – до слова!”.

l

“Сьогодні стояв біля театру ляльок. На вітрині – кактуси. О, яке розмаїття кактусів! Їх сто чи двісті, можливо, й більше, і ні один не схожий на іншого”.

l

“Потужно і гарно виглядає політехнічний інститут – він розташований на високому пагорбі, звідки відкривається вид на церкву. Слід зауважити, що духовна пропаганда на висоті і творить чудеса. Ікони святих писані видатними іконописцями; фрески із зображеннями Ісуса Христа, сяючі позолотою хрести та іконостас мають магію притягувати людину до віри і молитви. 

Мусимо визнати, що культура наша, в цьому сенсі, плентається десь позаду”.

l

“Відвідав зоопарк. Тут є унікальне дитяче містечко, де на розмальованих каретах катаються дітлахи, такі хлопчики, як наші Андрійко та Едік. Око ваблять поні, ослики, маленькі коники. Все, як у казці. А акваріум! У ньому рибки з усього світу – червоні з острова Борнео, чорні з Мексики, срібні з Китаю, рябенькі з Африки і так далі. А поруч триметрові крокодили – страшно! Неподалік воїни неба – орли статні і поважні. 

Найцікавіша забава – це папуги, яскраві, строкаті і різнобарвні. Он красень розмальований, на одній нозі, а в другій тримає шматочок хліба, кимось подарований, вправно подає собі в рот.  Трьох подалі –  менші”. 

l

“Вчора побував у цирку. Виступав знаменитий Кіо. Глядача зацікавлюють унікальні номери. Ось в клітку заходить красуня. Її закривають, а через кілька секунд, відкривши, ми бачимо в тій клітці двох тигрів. Неперевершені акробати, еквілібристи, клоуни і сам цирк великий і красивий. І все це – розум людський і вмілі руки”.

l

“Мене цікавлять не тільки видовища. Ходжу по магазинах. З продуктами тут краще, ніж у нас, а в промисловій групі не густо”.

l

“Їду на 44-му автобусі. Тиск міста відчуваю фізично – стою на одній нозі, друга затиснута і десь загубилася. 

А пасажирів більшає. Зауважую, що в малому містечку жити набагато комфортніше. Такі протиріччя: тут велич і краса, а поруч тиснява, давка, дискомфорт. Але всі чомусь хочуть жити у великих містах. Парадокс. 

Щоранку ходжу в парк. Тут багато бігунів, я переймаю цей досвід оздоровлення. В надвечір’ї в скверах і парках – фанати шахів. Вони відволікаються від міської суєти. Харків’яни люблять своє місто. Воно мені теж подобається, але магнітом притягає свій дім, сім’я і діти”.

l

“Дні повзуть, мов черепаха. Склав календар і викреслював прожиті дні, але час розлуки не меншає. Як хлопці? Порадь Андрійкові не плакати, перемагати біль, адже він – сильний воїн. Передай, що я йому куплю мисливську гвинтівку, яка стріляє, а Едіку – собачку. 

Ось як підуть вони на полювання – ото буде цікаво: Андрій з рушницею на плечі, а Едік з песиком. Дружком на повідку. Враз вишмигне зайчик із-за куща Андрійко: «Ба-Бах», а заєць побіг. Тоді він вдруге: бах-бах, і вцілив”.

l

…Читаю, згадую давні миті. Переживаю. Де ти, мирний український Харкове? Чому із казочки про зайчика ХХ століття виросла братовбивча трагедія ХХІ століття? Із “полюванням” на людей, ракетами, дронами тощо. І не видно цьому ні кінця, ні краю.

Кріпись, Харкове! Тримайсь, Україно! Мусимо вистояти  – іншого не дано.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 123

Мій рідний ковельчанину! На мою суб’єктивну  думку, цей сучасний світ неадекватний і егоїстичний. Поміркуй сам: у нас (і не тільки) війна, а хтось визначає рейтинг щастя. Якось незатишно стає на душі. Більше того, нам нагадують, що Україна в цьому вимірі плентається десь позаду інших,  а ще й опускається до нижчої позначки.

Нещодавно у газеті «Експрес» оприлюднено звіт World Happiness Report про світовий рейтинг щастя. Так ось, «чемпіоном»  у цьому змаганні стала Фінляндія. Наша ненька Україна серед 140 країн світу займає 105 місце, опустившись з 92 місця в порівнянні з 2023 роком. Останнє місце  має Афганістан.

В лідерах «щастя» – Данія, Ісландія, Швеція, Ізраїль. Для заспокоєння можемо зазначити, що США теж опустилась донизу – з першої двадцятки на 23 місце.

Серед головних критеріїв, з яких формується індекс «щастя», – це добробут громадян тієї чи іншої країни, за тим – тривалість здорового життя. Немало значить соціальна підтримка населення державою. На цей показник суттєво впливає корупція. Не маємо права забувати про рівень розвитку суспільства, культури і духовності тощо.

У Середньовіччі соціаліст-утопіст Томмазо Кампанелла «намалював» нам Місто сонця, в якому жити комфортно, де немає прірви між бідними та багатими, а держава дбає про своїх мешканців. Словом, гармонія у всіх сферах життя-існування. Чи запозичило щось людство, найперше Італія, із цих утопічних ідей? Навряд чи. Вирує світ в політичних і соціальних бурях. Руйнує старі основи. А чи  збудує?

Комуністична система, щоб збудувати  “країну щастя”, створила армію органів репресій і загнала в табори, голодомори, колгоспи 1/6 населення земної кулі! І диво: населення майже  одностайно підтримувало таку ідею “щасливого” майбуття. І до сьогодні є ветерани, які вірять, що « при Брежнєві» вони жили, як при комунізмі. Хоч і при «совєтах» були народні філософи, які категорію щастя розуміли не як реальність, а як відповідну умовність.

Згадалось гумористичне. Розуміючи, що в цьому світі все відносне, бригадир колгоспу взяв із комори мішок зерна до своєї домівки і був щасливий в «квадраті». По-перше, його не спіймали, і разом з тим його худоба була нагодована, сім’я мала хліб.

Та повернімося до теми сьогодення і спробуємо відповісти на запитання дня: «Чи наш рідний Ковель можна назвати «містом щастя»? Роблячи поправку на війну та наше радянське «надбання», впевнений, що можна. Місто має європейське самоврядування. У ньому справно функціонують комунальні та соціальні служби. Місто чисте, зелене, тихе і гарне. Якщо бувають якісь негаразди, то їх  успішно долають.

Маю право заявити, що наш Ковель – найкращий. Зрештою, все пізнається в порівнянні. У 2013 році з паломницькою місією я побував у «вічному» місті Римі. І там бачив вуличну торгівлю, а трохи подалі – засмічену вулицю. І я, порівнюючи цю ситуацію з ковельською, думав: «І тут буває, що двірник відсутній і виникає невелика «пляма» на мапі міста». 

В рейтингу щастя ми згадували Ізраїль. А в знаменитому Єрусалимі є також засмічені квартали, а ще – суцільна торгівля на «Дорозі страждання Христа», і озброєні солдати, що стережуть спокій і євреїв, і туристів.

У вище згаданій статті в “Експресі”  «Вони – щасливі, а в нас війна» Вадим Васютинський, доктор психологічних наук, професор інституту соціальної та політичної психології НАПН України заявляє, що: «За сучасних обставин, об’єктивно, ми не маємо підстав бути щасливими, адже ворог руйнує наші міста й села, сотні тисяч українців загинули. Мільйони стали біженцями”.  Далі він повертає до іншої реальності – “кожна перемога й успіх підвищують загальне відчуття ейфорії, що впливає на індекс щастя».

Мені здається, що ми повинні нагромаджувати частинками індивідуальне, колективне і суспільне щастя. Маючи таку скарбницю, будувати наше майбутнє. Скажімо, народилося маля – це щастя, звільнили якесь місто чи село  від орків – щастя, виграла наша футбольна команда матч з Ісландією – це радість і щастя! Виграв Олександр Усик чотири чемпіонські пояси, перемігши Ф’юрі – супер (на світлині)! В сукупності це й підіймає наш дух для  подальших перемог.

Словом, незважаючи на наше захмарене небо, ми мусимо ті хмари розвіяти, щоб мати право сказати: «Я щасливий, тому що я – українець».

Анатолій Семенюк.

Мій рідний ковельчанину! На мою суб’єктивну  думку, цей сучасний світ неадекватний і егоїстичний. Поміркуй сам: у нас (і не тільки) війна, а хтось визначає рейтинг щастя. Якось незатишно стає на душі. Більше того, нам нагадують, що Україна в цьому вимірі плентається десь позаду інших,  а ще й опускається до нижчої позначки.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 136