У мене на столі нещодавно з’явилася книга «Стратегія протистояння» Євгена Силкіна, військового кореспондента, полковника ЗСУ. Праця проливає світло правди на перші години і дні повномасштабного вторгнення росії в Україну. Вона —  про тих, хто став щитом на шляху агресора, зупинив рашистську навалу, натхненники якої планували за 3 дні окупувати Київ. 

Досвідчений журналіст, полковник Євген Силкін зумів розкрити стратегічну складову нашої оборони, реалізація якої вимагала прийняття нестандартних рішень, мужності і сміливості. Про це написав відверто і правдиво, адже  сам був безпосереднім учасником тих подій. А вони були водночас і трагічні, і героїчні.  Нашим військовим довелося діяти в надскладних умовах війни, коли, наприклад, угруповання «Південь» станом на 23 лютого 2022 року було укомплектовано  живою силою і технікою на 60-80  відсотків, налічувало всього 3,5 тисячі військовослужбовців тоді, як  у ворога – 25,5 тисяч. Танків радянського зразка у нас було 39, у росіян – 172.  Ускладнювало ситуацію й те, що командування дізналося про напад путінців лише перед самим їх вторгненням.

Відоме латинське прислів’я гласить: «Попереджений – значить озброєний». Остання оперативна нарада, яку провів генерал-лейтенант,  командувач Об’єднаних сил ЗСУ Сергій Наєв, відбулася за 2 години до початку війни. На ній було віддано наказ про приведення сил і засобів оборони ЗСУ в готовність №1. Саме в цих стислих часових рамках   прийняли рішення підняти літаки і гелікоптери та відвести їх в безпечну зону. Противник гатив по аеродромах, які були порожніми.

Ці з «коліс» накази Командувач приймав на свій страх і ризик під особисту відповідальність, тому що в ЗСУ не було правових підстав проводити активну підготовку до оборони в умовах воєнного стану. Ця легковажність, м’яко кажучи, лежить на совісті чиновників вищої ланки влади.  Це й дало можливість росії  рухатися швидко вглиб країни. Проте наші Збройні сили стали на захист держави і  стримували переважаючого  в рази ворога.

Сергій Наєв  згадує: «Нашим оборонцям ставилось завдання наносити ворогу максимальних уражень і  стримувати його.  Але сили були нерівні, і ворог на початку війни мав успіх.  Те, що противник був швидкий, тільки на початку  дало йому перевагу, але потім ця перевага обернулася проти нього – він розтягнув свої логістичні ланцюжки, і вони не були прикриті з повітря, тому ми своєю авіацією почали бити і палити ворожі колони».

Євген Силкін пише: «Військова освіта, досвід, загартованість в боях, вміння думати на кілька кроків наперед, передбачити загрози, необхідні для кожного офіцера та командира. Саме такі риси характеру притаманні полковнику на псевдо «Парус». Аналізуючи вхідну смс-інформацію, він звернув увагу, на хаотичне переміщення рашистських військ. Після клопіткої, всесторонньої аналітики  прийшов до висновку:  ворог готується до наступу на Миколаїв та Одесу, маючи на меті відрізати центральну  частину України від Чорного моря  і прокласти сухопутний шлях від Криму до так званої  Придністровської республіки, де знаходяться російські військові угруповання.

Більше того, на це вказувало і те, що неподалік Одеси  стояли кораблі, готові до висадки десанту. Звичайно, «Парус» про своє відкриття доповів Командувачу. Негайно були вжиті  відповідні заходи для посилення оборони регіону.  В результаті ворог потрапив на наші бойові частини і був знищений.  Зухвалий план путіна окупувати Миколаївщину і Одещину провалився  завдяки чіткій та ефективній роботі офіцерського складу».

l

У книзі не оминає автор і міжнародної політики, від якої багато в чому залежить наша Перемога. Особливо цікаві нариси під рубрикою «Портрети на тлі війни», хоч я назвав би їх «Портрети Героїв війни». Та це так, до слова. Саме ці Герої вирішували і вирішують долю бойових зіткнень та успіхів чи невдач на тих або інших ділянках фронту. 

Серед них: повний кавалер трьох орденів Богдана Хмельницького Володимир Кравченко, Командувач, генерал-лейтенант Сергій Наєв, полковник на псевдо «Касандра», полковник на псевдо «Хижак», офіцер розвідки на псевдо «Батист», полковник, розвідник на псевдо «Парус», полковник Євген Коваленко, артилерист на псевдо «Фагот», полковник Андрій Братащук, полковник Андрій Андрей, полковник на псевдо «Олімп», Герой України Дмитро Красельников, командир десантників Дмитро Братишко, офіцер-розміновувач Вадим Райський, полковник Сергій Марценюк, полковник на псевдо «Валун», артилерист Ігор Хабло, розвідник на псевдо «Сармат» та інші. 

На мою суб’єктивну думку, в цей почесний список Героїв війни – десантників, артилеристів, розвідників, танкістів, розміновувачів, льотчиків – слід внести військових журналістів.  Бо саме вони вселяють віру  в нашу Перемогу, підносять патріотичний дух воїнів, надихають бійців на самопожертву та на подвиг.  «Журналістське слово – найгостріша зброя на війні. Газети і фото та відео репортажі загартовують душі наших воїнів», — так вважає військовий кореспондент Євген Силкін. І він має рацію! (Подумалось: таке б розуміння ставлення до друкованої преси та нашим чиновникам!).

l

…Розкрита книга залишається на столі – я  буду її перечитувати ще не раз. Не помилюсь, коли від зацікавлених читачів висловлю щиру подяку автору за цей епічний правдивий твір і разом з тим – за його патріотичну позицію.

На  тильній обкладинці книги – історичне фото бойових побратимів: Сергія Наєва і Євгена Силкіна. Воно підкреслює важливість журналістського слова і на фронті, і в тилу.

Сергій  Наєв у своєму післяслові пише про Є. Силкіна: «Пам’ятаю кожен день нашого великого протистояння з першого дня і до сьогодні. І він (Євген Силкін – авт.) зазвичай завжди поруч. Але не лише на пункті управління силами оборони України, а й у військах, підрозділах на передових позиціях, завжди зберігав  спокій та керував пресслужбами підпорядкованих військ, проявляв хороші організаторські здібності».

Про книгу  ж каже таке: «Книга, яку ви тримаєте в руках, – це не лише результат творчості й власні почуття та спогади учасника бойових дій та журналіста, це відчуття  емоцій та спогади всіх учасників тих подій. Всіх тих, хто разом наближає нашу Перемогу».

Що ж, і ми приєднаємось до цих слів.

Анатолій СЕМЕНЮК,

Почесний громадянин м. Ковеля,  член Національної спілки журналістів України, член Асоціації українських письменників ім. Павла Чубинського.

l

Від редакції: вихід у світ книги Євгена Силкіна «Стратегія протистояння» – непересічна подія у культурно-просвітницькому житті України. У ній – гірка правда про перші дні війни, наші прорахунки і причини поразок. Разом з тим – непохитна віра в перемогу над ворогом. А щоб вона стала реальністю, потрібно зробити правильні висновки з уроків  минулого, згуртуватись і консолідуватись так, як народ та армія об’єдналися в єдиному пориві у лютому 2022-го року.

Гадаємо, книга «Стратегія протистояння» варта того, щоб всі  ми її уважно прочитали і, можливо, на основі прочитаного й осмисленого провели в Публічній бібліотеці дискусію у вигляді читацької конференції.

А як ви думаєте, шановні читачі газети? 

l

НА СВІТЛИНІ: Євген СИЛКІН та Сергій НАЄВ під час презентації книги “Стратегія протистояння” в одній з бібліотек м. Києва.

У мене на столі нещодавно з’явилася книга «Стратегія протистояння» Євгена Силкіна, військового кореспондента, полковника ЗСУ. Праця проливає світло правди на перші години і дні повномасштабного вторгнення росії в Україну. Вона —  про тих, хто став щитом на шляху агресора, зупинив рашистську навалу, натхненники якої планували за 3 дні окупувати Київ. 

Досвідчений журналіст, полковник Євген Силкін зумів розкрити стратегічну складову нашої оборони, реалізація якої вимагала прийняття нестандартних рішень, мужності і сміливості. Про це написав відверто і правдиво, адже  сам був безпосереднім учасником тих подій. А вони були водночас і трагічні, і героїчні.   

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 39

В народі побутує думка, що доля обирає життєвий шлях для кожного із нас. Тобто куди йти, кому і на яку вершину життя піднятись, де і коли впасти. Щось у цьому є. Судіть самі. 

В Україні точиться війна. Один воює десять літ, і подряпинки немає.  А другий, який ще військові строї не встиг приміряти, загинув:   біля нього ворожа міна розірвалася. І опинився воїн в списку «двохсотих». Батьки в траурі – у них останнє бажання залишилося – поховати по-людськи, а тіло сина лежить біля ворожих окопів, в зоні бойових дій. Як забереш і доставиш на батьківську землю? 

На щастя,  до Ковеля приходять з фронту і приємні звістки, які  мають в собі майже містичну складову. Ось деякі з таких невигаданих історій. 

l

Розказує старший лейтенант, корегувальник Ігор: «Отримав я наказ спостерігати за дислокацією і переміщенням ворожих частин і техніки на заданому  відтинку  фронту. Завдання небезпечне, бо всі дані потрібно в штаб батальйону передавати.  А ворог не спить, фіксує кожну розмову з нашого боку.

Той воістину  історичний для мене день не віщував    небезпеки. Погода тиха, ясна й тепла. Ворог немов заснув – не атакує і не стріляє. Подумав: «Хай би ті орки назавжди згинули,  і швидше б настав мир». Тож я вибрав місце на пагорбі і приступив до роботи. Передаю потрібну інформацію. 

Раптом підсвідомо почув попередження: «Втікай звідси!». Сам собі не вірю. Страху немає, продовжую працювати. А мені знову: «Втікай!». Я про всяк випадок перемістився на метрів двадцять в бік бліндажа. І тільки опинився на новій позиції, як на попереднє місце щось прилетіло і вибухнуло, лишивши після себе глибоку вирву. 

Тепер часто згадую про той випадок. І думаю: мабуть,  я ще на цій Землі для чогось потрібен, коли доля мене вберегла».

l

Сьогодні відчутна посилена увага до братів наших менших і на передовій, і тут, у відносно спокійному Ковелі. Ці пухнастики давно зарекомендували себе, як вправні «реабілітатори». Ось моя дружина  марить котами. Посадить «Принца» на коліна і гладить спинку, тішиться. Я спостерігаю і думаю: «Кого ж вона любить більше – мене як чоловіка, чи білого в чорних чоботях котика?».  Та це так – до слова.

Але погодьтеся, що не випадково чотирилапі гарно приживаються у наших оборонців. Вони теж «воюють» по-своєму.

Якось після чергового бомбардування у районі Бахмута до частини завітав непосидючий, веселий гавкотун. Гарний такий —  шерсть кольору какао, лапки білі, ще й на грудках  яскрава,   мов Сонце, плямка. Побратими його швидко назвали по-сучасному: «Дрон». Ні, не той, що в серіалі по телевізору показують. Там – неповоротка, велика і зла на бандитів німецька вівчарка, а тут майже домашній дворовий песик. 

Тішаться хлопці. Коли спокійно і тихо, «Дрон» гасає довкола бліндажа. Тільки відчує небезпеку – ховається в укриття. Тож запримітивши цю закономірність, бійці переміщуються у безпечніше  місце. Словом, «Дрон» якоюсь мірою – це янгол-охоронець. Бо і справді: своєю інтуїтивною поведінкою врятував немало життів.

Та війна жорстока і непередбачувана. Пішли якось московити у наступ. Зайняли наші воїни оборону. А поруч – інша частина. Десь злегковажив командир, допустив помилку в розташуванні своїх  бійців. Ворог цим скористався – «накрив» смертельним вогнем. Загинуло 13 бійців. Довелося командиру сусідньої частини своїми бійцями закривати небезпечну “діру”. «Дрон» біля нього  як біля рідного.  А сили нерівні – орків втричі більше. 

Безвихідь. Щоб зберегти бійців, командир дав наказ на відступ, а сам залишився прикривати хлопців. Тільки й почув від своїх: «Вернися живим!». «Дрон» теж пішов з ними.

Довго тримав оборону командир. Вийшли хлопці з небезпечної зони. Та раптом ворожа куля вразила і тяжко поранила офіцера. Ворог – поруч. Москалі подумали, що він вбитий, але тіла не чіпали.  Так минули ніч і день. Надії ніякої. Молися Богу  і прощайся із світом. 

Та доля розпорядилася по-іншому. В час надвечір’я, коли сірий морок накрив поле бою, командир почув тихе скавучання. Відчув лагідну шерсть і холодний ніс песика, а поруч – побачив  портативну радіостанцію. Це «Дрон» приніс йому порятунок. Набрався сил і відправив позивний  у свою  частину. Побратими, почувши,  що  командир живий, не забарились: організували групу спасіння. І через мінне поле (яке влаштували наші, щоб зупинити орків), із самого досвітку були біля побратима. Діяли злагоджено, швидко і тихо. Поклали пораненого на ноші і доставили до своїх.

«Дрон» був щасливий. Він бігав, лащився до врятованого, а той, хоч і був безсилий і знекровлений, гладив песика, дякував долі за порятунок. Його швидко доставили в госпіталь, а «Дрон» залишився на позиції. Він не підлягав ротації...  

Анатолій СЕМЕНЮК.

В народі побутує думка, що доля обирає життєвий шлях для кожного із нас. Тобто куди йти, кому і на яку вершину життя піднятись, де і коли впасти. Щось у цьому є. Судіть самі. 

В Україні точиться війна. Один воює десять літ, і подряпинки немає.  А другий, який ще військові строї не встиг приміряти, загинув:   біля нього ворожа міна розірвалася. І опинився воїн в списку «двохсотих». Батьки в траурі – у них останнє бажання залишилося – поховати по-людськи, а тіло сина лежить біля ворожих окопів, в зоні бойових дій. Як забереш і доставиш на батьківську землю? 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 39

Вона прилетіла

І пташкою сіла.

Два слова сказала

І причарувала.

Тепер я гадаю:

То дочка чи внука,

Чи друга «дружина»

Рятують від скуки?

«Господи, – звертаюся я молитовно до Всевишнього, – повідай, коли із моєї думки зникне оте прадавнє Шекспірівське: «Бути чи не бути?». Ти, Всезнаючий, відкрий таємницю, точніше пророцтва: чи бути нашій мирній Україні, чи втримається на терезах долі українська ідентичність і нація, чи буде нас тішити цілюще слово «Вістей Ковельщини»?

Понад 30 років газета несе світлу інформацію у мою домівку, є повноправним членом сім’ї. Буває, коли вона не приходить вчасно, здається, що хтось із рідних не повернувся з роботи. Тоді бентежиться душа і рояться думки: «А що там сталось?».

У головній молитві до Господа «Отче наш» промовляємо: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». І я вільно чи не вільно за Господом промовляю: «Хліб наш духовний дай нам назавжди», щоб я міг глибше пізнавати цей непередбачуваний, неспокійний світ. І прозріваю, адже рідні «Вісті» я люблю не лише заради пізнання чи розваги, а насамперед за те, що вона змінює мій світогляд. 

Ще з кінця вісімдесятих років газета навертала мене до вільної демократичної думки, а коли в дев’яності мені довелося очолювати Ковельську громаду (1991-1998 рр.), вона стала вірним помічником у вирішенні нагальних соціально-економічних проблем міста. З погляду сьогоднішнього незалежного просвітлення на складні виклики нашого буття я бачу, що і раніше, і тепер видання по праву носить звання народного. Йдуть мешканці міста сюди за порадою і допомогою у вирішенні побутових негараздів як до останньої інстанції, міркуючи: якщо газета не допоможе, то вже й ніхто.

В Україні третій рік поспіль — кривава війна. Газета є своєрідним реабілітологом для тих, хто знесилився духом і втратив віру в нашу Перемогу. «Вісті Ковельщини» всі роки Незалежності займали активну громадянську позицію: і в питаннях декомунізації, і пропаганди української національної ідеї і становлення незалежної Православної Церкви.

У всіх цих процесах газета була на боці громади. Такою вона є і сьогодні. Мораль, честь, справедливість – це її кредо.

Не секрет, що окремі українські журналісти заради популізму вдаються до методів «жовтої преси», тобто до створення брехливої інформації, використовують ненормативну лексику, намагаються привабити малоосвічений лекторат різного роду “сенсаціями”. Цим завдають величезної шкоди духовному розвитку людей.

Наша «птаха» цим жовтим вірусом не хворіє, а завжди одягнена у вінок солов’їного українського слова. Саме вона в комірки мого мислення вселяла світлячки українського мислення, спонукала до вдосконалення мови і стилю.

Тішуся і тривожуся!

Тішуся, що депутатська спільнота, виконавча влада і міський голова Ігор Чайка, в рамках можливого, допомагають виживати виданню, підтримуючи фінансово на договірній основі. Руку допомоги постійно подають такі шановані особистості, як Валерія Яромчук, Тетяна Зінчук, Володимир Потапчук, Володимир Бойко, Микола Заїкін, Анатолій Понікарчук, Олександр Смаль, Олександр Стречен, Віктор Козак, Віктор Солов’янчук, Тетяна Селівончик, Олена Григола, Юрій Рахлінський, Юрій Семенюк, Богдан Конопацький та багато інших.

Щиросердечна подяка і пошанування їм, а разом із тим – довіра.

Тривожуся, бо поруч із величальними одами дійсність вимальовує сумні реалії: друкована преса в Україні – під великою загрозою. Про це сказано і написано багато, тому повторюватися не буду.

Наша газета – це воїн демократичного українського слова. Надихає, просвітлює нас і бореться. Тож і ми маємо боротися за неї. Не раз почуєш: «Війна – не до газети!». 

Згадується мудрий Вінстон Черчиль, коли постало таке  питання у Великобританії  у Другу світову, то він твердо відповів: «Тоді за що ми воюємо, як не за культуру і духовність?». І доповню: за нашу народно-демократичну і суспільно-політичну газету «Вісті Ковельщини»!

Дослухаймося до мудрих.

Анатолій Семенюк,

Почесний громадянин міста Ковеля, заступник голови первинної 

організації НСЖУ.

«Господи, – звертаюся я молитовно до Всевишнього, – повідай, коли із моєї думки зникне оте прадавнє Шекспірівське: «Бути чи не бути?». Ти, Всезнаючий, відкрий таємницю, точніше пророцтва: чи бути нашій мирній Україні, чи втримається на терезах долі українська ідентичність і нація, чи буде нас тішити цілюще слово «Вістей Ковельщини»?

Понад 30 років газета несе світлу інформацію у мою домівку, є повноправним членом сім’ї. Буває, коли вона не приходить вчасно, здається, що хтось із рідних не повернувся з роботи. Тоді бентежиться душа і рояться думки: «А що там сталось?».

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 54

Світле свято Преображення Господнього по праву є предтечею Дня Незалежності. В той далекий від нас час зійшов Ісус на мальовничу гору Фавор з апостолами Яковом, Петром та Іваном, щоб помолитися перед важкими випробуваннями, що чекали на Нього в Єрусалимі.

Поки Він молився, притомлені учні заснули. І раптом, прокинувшись, вони побачили, як Ісус піднявся над горою, осяяний сліпучим світлом, а поруч Нього – янголи, пророки Мойсей та Ілля (Мтф. 17, 1-8). Вражений побаченим, апостол Петро вигукнув: "Господи, добре нам тут бути. Збудуємо намети для Тебе, Іллі та Мойсея". А з неба голос: "Це Син мій Улюблений!".

Чи не повторилося подібне диво у 1991 році? Тоді засяяло світло Незалежності. Підняло нас над Світом. І голос був Господній: "Це народ мій Улюблений!". Осяяна світлом свободи, більшість українців промовляла: "Добре нам бути в Україні, вольній, новій", над якою злетів дух омріяної волі і демократії. До нас поверталася Віра Христова із Любов'ю до ближнього. Ми немов прокинулися і відчули красу рідної мови, звичаїв і традицій. Нарешті, що є прекрасніше, аніж будувати нову народну державу і бути гідними її слави і честі?

До того світла і щастя вели Ковельську громаду її жертовні, поводирі. Вони були свого роду місцевими Мойсеями духа, що виводили українців із багатовікового рабства. Серед них – Ігор та Ольга Лучки, Володимир Осіюк, Геннадій Сарапін, Адам Поляк, Юрій Музичук, Богдан Бачук, Іван Сидорук, Віктор Стрижеус, Марія Хотинська, Ганна Гнатюк, Алла Полякова, Яків Лавренко, Андрій Мостиський, Гнат Марчук, Олександр Козак, Ніна Горик, Григорій Олійник, Микола Олексюк, Віктор Семенюк та багато інших. На жаль, чимало з них уже відійшли у Вічність.

l

Маємо  розуміти, що будь-яка революція несе в собі дух руйнації, який ламає не тільки старий консервативний державно-суспільний устрій, але й спокійне благодатне буття, порушуючи його економічні основи. Гасло "будувати намети" відходить на другий план. Немов хижі хвилі цунамі, пронеслись над краєм, залишаючи за собою руїни деревообробного комбінату, крохмального заводу, льонзаводу, фабрики культпобутвиробів та інші. 

Не витримала нових викликів часу економіка "Ковельсільмашу", переробних підприємств. Зникли з карти Волині військові частини Ковельського гарнізону. Місто надовго перетворилося на міжнародний центр стихійної дрібнотоварної торгівлі. Хаос у державотворенні, глибока фінансова криза привели багатющий край до занепаду економіки і бідності. 

Та, попри всі об'єктивні і суб'єктивні причини, маємо пам'ятати, що над нами, немов фатум долі, висить дамоклів меч рашистської імперської московії, яка не пробачає непокори і не уявляє себе без невід'ємної частини – України. Віками пропагандисти кремля навіювали світу міф про нашу меншовартість, про доброго "старшого брата" (сестру), про "неспроможність" українців управляти країною тощо. І ми це, на жаль, сприймали, як належне, бо й самі були просякнуті тією пропагандою.

l

Коли на початку дев'яностих років ХХ століття в рамках "невинного" опитування нас тестували на вірність росії, запитуючи: "Якби росіяни йшли на нас війною, ви стріляли б у відповідь?", ми мовчали – як можна стріляти у "старшого брата"!? А тим часом, за сценарієм рашистської хунти, покірно позбулися ядерної зброї. Спокійно спостерігали за злочинними діями проросійської "п'ятої колони" у Верховній Раді. Споглядали, як масово ліквідовували вищезгадані військові частини. 

Нерозслідуваними залишились терористичні акти із нищення кількох потужних складів боєприпасів. Силові та господарські структури країни були насичені агентами ФСБ та ГРУ. Рашистська росія за "меншоварту" Україну боролася день і ніч, а ми своєю безпекою нехтували й легковажили.

Легковажили, і коли обирали президентом В. Януковича, і тоді, коли він здавав Крим росії. Нехтували безпекою держави, коли війська рф стояли біля наших кордонів, заспокоюючи себе думкою про те, що путін не наважиться напасти. А відтак замість зміцнювати ЗСУ будували дороги.

Не треба бути пророком, щоб передбачити: такої легковажності путін не пробачить. І він розпочав ганебне і жахливе повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року, плануючи парад перемоги рашистських військ у Києві на Хрещатику в найближчі три дні.

Здавалось, що ніхто не зможе зупинити цю навалу "другої" армії світу, як її тоді називали. Та є неписані закони війни: хто, хоч раз, відчув подих Свободи і Волі, той стає незламним і непереможним. 

Заспівала Україна "Червону калину". Добровольці разом із ЗСУ зупинили агресора на підступах до столиці. І тоді, і зараз б’ються хлопці, як леви, на Півдні, Сході і Півночі країни, захищаючи мирне життя тут, у нашому рідному Ковелі.

l

Б’ються і нападають… На їх місце стають інші незламні воїни. Ми згадували першопрохідців, борців за Незалежність у Ковелі. Сьогодні вся країна о дев'ятій годині ранку хвилиною мовчання вшановує пам'ять загиблих воїнів-Героїв, і кожен з нас, з вірою у Перемогу промовляє, як молитву: "Вернись живим!".

"А як же День Незалежності?" - запитаєте ви. Мовляв, не до свята, коли палає свята батьківська земля, коли день і ніч точаться запеклі бої з агресором, коли в постійних повітряних тривогах вся Україна.

Та, попри всі складнощі сучасного буття, маємо усвідомити, що найголовніше свято держави – це, насамперед, патріотичний акт задля підняття духу в битві за Волю і Долю.

Кожна наша найменша перемога чи то в країні, чи то на фронті, чи то на міжнародній арені (Олімпійська ігри – 2024) утверджує в думці: ми є, ми будемо завжди – незламні, непереможні і невмирущі. Наші Герої б'ються з ворогом, не шкодуючи свого життя, за таку країну, де словами апостола Петра, кожен із нас вголос, на весь світ промовлятиме: "Господи, добре тут, в Україні, бути!".

Не згасає віра в Перемогу, в майбутнє наше, де ми "збудуємо намети", а рашистська імперія розсиплеться в прах, і розвіється з вітром по всьому світу. Нехай збудеться пророцтво!

Зі святом душі і серця – з Днем Незалежності!

Анатолій Семенюк,

Ковельський міський голова 

1991-1997 р. р.,

Почесний громадянин 

міста Ковеля.

Першопрохідцям

Яка то радість – будувати нову 

державу!

Тріпоче під вітрами синьо-жовтий

 стяг.

Лунає громогласно: "Україні 

слава!" – 

То поклик предків до волі і звитяг.

Вони ішли і не шукали броду,

Ступали сміло у Дніпра холодні

 води.

Їм так хотілось прислужитися 

народу –

Леліяли із рабства вишити

 Свободу.

Гей, народе, пригорнись 

до вишивальників:

Там хрестики і нулики, і дерево

 життя.

Там конституція – Закон законів 

величальний,

І ейфорія благодатного у мріях

 майбуття.

Та не усе гаразд у нашім українськім

 домі

Свобода одягнулася в зрадливі

 шати.

Корупція і бідність, 

і пострадянський гомін,

І ця війна проклята, ці непомірні

 втрати!..

За тих, що йдуть у бій, помолимося

 Богу:

"Поверни їх, Господи, у рідний дім

 живими!".

Бій не стихає – кривавиться дорога

Заради Незалежності, заради

 неньки України.

Ця місія священна: будувати нову

 державу,

Боротися і захищати синьо-жовтий

 стяг

Над світом соколом злітає: "Україні

 слава!" –

То предків поклик до волі і звитяг!

Анатолій Семенюк.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 59

Харків... Харків... Харків...

Вбито… Поранено… Зруйновано…

Такі новини і такі реалії щоденно пекельного життя в колишній столиці України станом на сьогодні. Ці  геноцидні вбивці, маючи велику перевагу у засобах масового знищення, поставили світ на коліна, а Україну зробили заручницею ненаситного агресора і злочинного політичного спокою, сильних світу цього. 

Стражденний Харків! А яке було місто: економічно потужне, працьовите, культурологічне і просвітницьке і т. д. і т. п. А скільки геніїв і видатних особистостей вийшло з-під його крила!

…Майже 50 років тому я ступив на цю благодатну землю, щоб поповнити багаж своїх енергетичних знань, і був вражений унікальністю Харкова. Збереглося кілька листів до дружини, які я писав  і надсилав до рідного сімейства в Камінь-Каширський.

Тож невеликі штрихи до портрета Харкова пропоную тобі, мій читачу.  Ось ці міні-історії.

l

“Місто вражає своєю величчю.  Вулиці широчезні з усіма видами транспорту. Майдани, площі, парки просторі, а площа ім. Дзержинського (нині Свободи) – найбільша в Європі. 

Висотні будинки, пам’ятники, реклама заставляють дивитися і сприймати навколишній світ по-іншому. Ця велич переформатовує людину, особливо гостя, на маленьку мізерну піщинку. Але це так – до слова!”.

l

“Сьогодні стояв біля театру ляльок. На вітрині – кактуси. О, яке розмаїття кактусів! Їх сто чи двісті, можливо, й більше, і ні один не схожий на іншого”.

l

“Потужно і гарно виглядає політехнічний інститут – він розташований на високому пагорбі, звідки відкривається вид на церкву. Слід зауважити, що духовна пропаганда на висоті і творить чудеса. Ікони святих писані видатними іконописцями; фрески із зображеннями Ісуса Христа, сяючі позолотою хрести та іконостас мають магію притягувати людину до віри і молитви. 

Мусимо визнати, що культура наша, в цьому сенсі, плентається десь позаду”.

l

“Відвідав зоопарк. Тут є унікальне дитяче містечко, де на розмальованих каретах катаються дітлахи, такі хлопчики, як наші Андрійко та Едік. Око ваблять поні, ослики, маленькі коники. Все, як у казці. А акваріум! У ньому рибки з усього світу – червоні з острова Борнео, чорні з Мексики, срібні з Китаю, рябенькі з Африки і так далі. А поруч триметрові крокодили – страшно! Неподалік воїни неба – орли статні і поважні. 

Найцікавіша забава – це папуги, яскраві, строкаті і різнобарвні. Он красень розмальований, на одній нозі, а в другій тримає шматочок хліба, кимось подарований, вправно подає собі в рот.  Трьох подалі –  менші”. 

l

“Вчора побував у цирку. Виступав знаменитий Кіо. Глядача зацікавлюють унікальні номери. Ось в клітку заходить красуня. Її закривають, а через кілька секунд, відкривши, ми бачимо в тій клітці двох тигрів. Неперевершені акробати, еквілібристи, клоуни і сам цирк великий і красивий. І все це – розум людський і вмілі руки”.

l

“Мене цікавлять не тільки видовища. Ходжу по магазинах. З продуктами тут краще, ніж у нас, а в промисловій групі не густо”.

l

“Їду на 44-му автобусі. Тиск міста відчуваю фізично – стою на одній нозі, друга затиснута і десь загубилася. 

А пасажирів більшає. Зауважую, що в малому містечку жити набагато комфортніше. Такі протиріччя: тут велич і краса, а поруч тиснява, давка, дискомфорт. Але всі чомусь хочуть жити у великих містах. Парадокс. 

Щоранку ходжу в парк. Тут багато бігунів, я переймаю цей досвід оздоровлення. В надвечір’ї в скверах і парках – фанати шахів. Вони відволікаються від міської суєти. Харків’яни люблять своє місто. Воно мені теж подобається, але магнітом притягає свій дім, сім’я і діти”.

l

“Дні повзуть, мов черепаха. Склав календар і викреслював прожиті дні, але час розлуки не меншає. Як хлопці? Порадь Андрійкові не плакати, перемагати біль, адже він – сильний воїн. Передай, що я йому куплю мисливську гвинтівку, яка стріляє, а Едіку – собачку. 

Ось як підуть вони на полювання – ото буде цікаво: Андрій з рушницею на плечі, а Едік з песиком. Дружком на повідку. Враз вишмигне зайчик із-за куща Андрійко: «Ба-Бах», а заєць побіг. Тоді він вдруге: бах-бах, і вцілив”.

l

…Читаю, згадую давні миті. Переживаю. Де ти, мирний український Харкове? Чому із казочки про зайчика ХХ століття виросла братовбивча трагедія ХХІ століття? Із “полюванням” на людей, ракетами, дронами тощо. І не видно цьому ні кінця, ні краю.

Кріпись, Харкове! Тримайсь, Україно! Мусимо вистояти  – іншого не дано.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 72

Мій рідний ковельчанину! На мою суб’єктивну  думку, цей сучасний світ неадекватний і егоїстичний. Поміркуй сам: у нас (і не тільки) війна, а хтось визначає рейтинг щастя. Якось незатишно стає на душі. Більше того, нам нагадують, що Україна в цьому вимірі плентається десь позаду інших,  а ще й опускається до нижчої позначки.

Нещодавно у газеті «Експрес» оприлюднено звіт World Happiness Report про світовий рейтинг щастя. Так ось, «чемпіоном»  у цьому змаганні стала Фінляндія. Наша ненька Україна серед 140 країн світу займає 105 місце, опустившись з 92 місця в порівнянні з 2023 роком. Останнє місце  має Афганістан.

В лідерах «щастя» – Данія, Ісландія, Швеція, Ізраїль. Для заспокоєння можемо зазначити, що США теж опустилась донизу – з першої двадцятки на 23 місце.

Серед головних критеріїв, з яких формується індекс «щастя», – це добробут громадян тієї чи іншої країни, за тим – тривалість здорового життя. Немало значить соціальна підтримка населення державою. На цей показник суттєво впливає корупція. Не маємо права забувати про рівень розвитку суспільства, культури і духовності тощо.

У Середньовіччі соціаліст-утопіст Томмазо Кампанелла «намалював» нам Місто сонця, в якому жити комфортно, де немає прірви між бідними та багатими, а держава дбає про своїх мешканців. Словом, гармонія у всіх сферах життя-існування. Чи запозичило щось людство, найперше Італія, із цих утопічних ідей? Навряд чи. Вирує світ в політичних і соціальних бурях. Руйнує старі основи. А чи  збудує?

Комуністична система, щоб збудувати  “країну щастя”, створила армію органів репресій і загнала в табори, голодомори, колгоспи 1/6 населення земної кулі! І диво: населення майже  одностайно підтримувало таку ідею “щасливого” майбуття. І до сьогодні є ветерани, які вірять, що « при Брежнєві» вони жили, як при комунізмі. Хоч і при «совєтах» були народні філософи, які категорію щастя розуміли не як реальність, а як відповідну умовність.

Згадалось гумористичне. Розуміючи, що в цьому світі все відносне, бригадир колгоспу взяв із комори мішок зерна до своєї домівки і був щасливий в «квадраті». По-перше, його не спіймали, і разом з тим його худоба була нагодована, сім’я мала хліб.

Та повернімося до теми сьогодення і спробуємо відповісти на запитання дня: «Чи наш рідний Ковель можна назвати «містом щастя»? Роблячи поправку на війну та наше радянське «надбання», впевнений, що можна. Місто має європейське самоврядування. У ньому справно функціонують комунальні та соціальні служби. Місто чисте, зелене, тихе і гарне. Якщо бувають якісь негаразди, то їх  успішно долають.

Маю право заявити, що наш Ковель – найкращий. Зрештою, все пізнається в порівнянні. У 2013 році з паломницькою місією я побував у «вічному» місті Римі. І там бачив вуличну торгівлю, а трохи подалі – засмічену вулицю. І я, порівнюючи цю ситуацію з ковельською, думав: «І тут буває, що двірник відсутній і виникає невелика «пляма» на мапі міста». 

В рейтингу щастя ми згадували Ізраїль. А в знаменитому Єрусалимі є також засмічені квартали, а ще – суцільна торгівля на «Дорозі страждання Христа», і озброєні солдати, що стережуть спокій і євреїв, і туристів.

У вище згаданій статті в “Експресі”  «Вони – щасливі, а в нас війна» Вадим Васютинський, доктор психологічних наук, професор інституту соціальної та політичної психології НАПН України заявляє, що: «За сучасних обставин, об’єктивно, ми не маємо підстав бути щасливими, адже ворог руйнує наші міста й села, сотні тисяч українців загинули. Мільйони стали біженцями”.  Далі він повертає до іншої реальності – “кожна перемога й успіх підвищують загальне відчуття ейфорії, що впливає на індекс щастя».

Мені здається, що ми повинні нагромаджувати частинками індивідуальне, колективне і суспільне щастя. Маючи таку скарбницю, будувати наше майбутнє. Скажімо, народилося маля – це щастя, звільнили якесь місто чи село  від орків – щастя, виграла наша футбольна команда матч з Ісландією – це радість і щастя! Виграв Олександр Усик чотири чемпіонські пояси, перемігши Ф’юрі – супер (на світлині)! В сукупності це й підіймає наш дух для  подальших перемог.

Словом, незважаючи на наше захмарене небо, ми мусимо ті хмари розвіяти, щоб мати право сказати: «Я щасливий, тому що я – українець».

Анатолій Семенюк.

Мій рідний ковельчанину! На мою суб’єктивну  думку, цей сучасний світ неадекватний і егоїстичний. Поміркуй сам: у нас (і не тільки) війна, а хтось визначає рейтинг щастя. Якось незатишно стає на душі. Більше того, нам нагадують, що Україна в цьому вимірі плентається десь позаду інших,  а ще й опускається до нижчої позначки.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 90

А чи задумувалися ви над простим  запитанням: чим об’єднані перехожі, що рухаються вулицею?

Правильно: на 95 відсотків вони заклопотані буденними сімейними проблемами, переживаннями, думками про війну. Немає веселого родинного сонечка в очах. Така ознака сьогодення.

Та попри всі негаразди, я бачу і тих, що несуть у собі енергію, дух і весну.

х  х  х       

Ось «пливе» диво-красуня, справжня модель. Все у неї до ладу. Звабливі стрункі ніжки. Стан — як очеретина. Хода спортивна, пружна, як у чемпіонки світу Ярослави Могучіх. Здається, вона хоче злетіти до неба чи повернутися до солодких снів. У неї ніби немає проблем, буденної суєти і  «глобальних»  проєктів, що “гризуть”  мозок нав’язливими думками.

Зрештою, вона не сама. На відстані зігнутої руки з нею  —  її друг і порадник смартфон.                                                                                                       

У цю  мить вона приємно заклопотана цим шедевром інформаційної техніки. Поза ним у неї немає ні майбутнього, ні минулого. Точніше, вони є, але вміло перенесені на екран  чудо-апарата. Спробуймо поринути у таємниці безтурботного  ранкового спілкування:

– Раю, привіт! Як ти там?

– Привіт. Немає чим тішитися – хмурно, сіро. Як на небі захмареному.

– Співчуваю. А в мене настрій чудесний. Повіриш? Іду вчора по проспекту і чую: «Красуне, куди так спішите? Може, до щастя? Візьміть і мене з собою». А я йому: «Ви так з усіма дівчатами знайомитеся? Де ви бачили сьогодні те щастя?».

А незнайомець відповідає: «Як побачив вас, зрозумів: щастя – це ви! Пішли в «Класік», порозмовляємо».

Не знаю, чому, але я погодилась. Він такий толерантний, розумний, словом  — класний. Вечір вдався на славу!

— Подружко, ти закохалася? І цілувались?

— Цілувались, але більше нічого такого...

Пливе красуня далі. Вона не бачить навколо себе похмурих облич. Дівчина несе в душі рай закоханості, немов безцінну реліквію, бачить у цьому сенс  життя. Побажаймо ж їй успіху в задуманому, адже вона випромінює нам животворну весну, надію і красу.

х  х  х

Відводжу погляд  вбік.  Звідти в полі мого зору з’являється новий перехожий. Невисокий на зріст, аристократичної статури.

Він бадьорим кроком впевнено рухається  до  центру міста. У ньому —  щось знайоме і рідне. Ба, та я ж його знаю – це Віктор Васильович,  очільник поважної установи міста. Більше двох десятиліть у нас щирі, довірливі, навіть, дружні, стосунки. Радію, що пан Віктор не міняється. Як завжди, рухливий, відкритий до спілкування, надійний і молодецький духом.

Ми обмовились про поважність установи. Так ось, освітянська галузь вимагає, насамперед, відповідальності, а разом із тим толерантності, культури поведінки, етики у спілкуванні, високого професіоналізму та мудрості  керівника. В нього це все є – воно з молоком матері!                  

Знаю, що освітянська нива Ковельської громади засіяна добірним зерном і   дає добротні сходи та врожаї. На Волині вона займає передові позиції. З окремих дисциплін  виходить на вищий рівень в Україні. Тут  розвинена науково-практична    освітня база, на основі якої  працюють професіонали своєї справи. Саме вони на чолі з керівником кують і гартують майбутнє покоління, в основі якого – любов до України та патріотизм.                                                               

А ще Віктор Васильович Бичковський —  рекордсмен. На цій почесній поважній відповідальній посаді   він працює найдовше зі всіх попередніх керівників, починаючи з 1945 року. Були політичні бурі і соціальні шторми, а він, як скеля, розбиває брудну хвилю в бризки і перемагає, бо на його боці правда.

х  х  х

Час є, і я продовжую далі свої ранкові спостереження. Увагу привертає чоловік поважного віку з кийком у руці. На перший погляд, як дві краплі води схожий на добре знаного на Волині покійного Дмитра Пилиповича Корнелюка.

Бентежусь: чому раптом в образі живої людини я бачу покійника? Заспокоююсь думкою, що бувають в природі двійники. Але зблизька схожість розвіюється. Я бачу добросердечного, знесиленого життям дідуся, що поспішає до поліклініки за здоров’ям.

Дмитро Пилипович був не такий. В його очах світилася рішучість, а енергія, дух і розум останні роки були цілеспрямовані на запровадження в школах України та Волині предмета з основ християнської моралі та етики. Він одержимо втілював цю ідею в життя.

Як досвідчений релігійний знавець, філософ і просвітник,  вважав, що «Любов до Бога, до рідної землі, до свого народу і до рідної мови  є найсвятішою».

Був переконаний, що в Україні має діяти єдина Помісна Православна Церква. Дмитро Корнелюк не просто висловлював ідеї, а бив у дзвін, долучаючи до їх реалізації єпископів, деканів, благочинних, свідомих священників та владу. Світла пам’ять не згасає. Тіло зникло, а його неспокійна душа час від часу стукає в наше серце, спонукаючи до дій в  ім’я Господа нашого і неньки-України.                                                       

х  х  х

Розтривожився спомином про друга, знову намагаючись у цьому царстві сірості віднайти світлячок радості. І вона впала в очі. Це – молода мама із двома хлопчиками-горобчиками. Вони такі рухливі, веселі та милі, немов янголята, що з неба прилетіли до богині-матері. Мама переживає. За надмірні рухи сварить, адже це вулиця, а не хата. Але спокій їй  хіба що присниться. Ось один із них не розрахував швидкості бігу, спіткнувся і   «приземлився» на руки. Боляче! Долоньки печуть, але не плаче. Подивився   на маму, оцінив свої почервонілі пальчики і долоньки  і заховав їх за спину. І братику не показав. Вміє терпіти біль – справжній боєць! Він навчиться колись воювати і  захистить маму.                                                                                                         

Але мама про це не думає, бо їй теж боляче. Дістала хустину, витирає ті   поранені долоньки, дихає на них, щоб менше боліло. Пішли, розчуливши  моє серце...

Ось така вималювалася світлина весняного ранку. Вже й мені пора! Хай буде світлим і радісним цей день для всіх ковельчан!

По рідних вулицях іду,

Свої і міста відчуваю

  кроки. 

Десь там, в вишневому

  саду 

Пташина лічить мої роки. 

Вже сріблом всипане

  волосся, 

Гривасті коні невпинно

           мчать удаль. 

Мій милий Ковель! Ти

          таки хороший – 

З тобою розділяю радість

            і печаль…

Сія над містом золота

             підкова, 

Вона пророчить щастя у

  житті.

З тобою, рідне, нас

   обвінчала доля –

Тепер до віку нам з тобою

         разом йти. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

А чи задумувалися ви над простим  запитанням: чим об’єднані перехожі, що рухаються вулицею?

Правильно: на 95 відсотків вони заклопотані буденними сімейними проблемами, переживаннями, думками про війну. Немає веселого родинного сонечка в очах. Така ознака сьогодення.

Та попри всі негаразди, я бачу і тих, що несуть у собі енергію, дух і весну.

х  х  х       

Ось «пливе» диво-красуня, справжня модель. Все у неї до ладу. Звабливі стрункі ніжки.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 95

Гей  ти,  Місяцю  холодний!

Коли Сонечко зійде?

Вже і піст прийшов Господній,

Свят-Великдень, знай, гряде.

Гей  ти,  Місяцю   плакучий!

Коли скінчиться війна?

Ти ж буваєш і співучий,

Тепер  пісня —  як вина.

«Весна… весна…»,  — співає пташка.

В неї, бач, життя своє.

Повір, пташко, як то важко,

Коли мати сльози ллє.

Сік березовий не п’ється.

Де ти, Зоре-Перемого?

Чорна хустка обів’ється,

Вийшла ненька на дорогу, 

А рідненький не приходить,

Його з Прапором везуть.

Та війна  лиш смерті годить.

Чуєш? Дзвони знов гудуть.

Кличуть в новий бій за волю,

Суне орків хижа зграя.

Б’ються вої – в серці болі

Лиш надія світом сяє…

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 97

Мудреці кажуть: «Коли сходить на небо нова зоря, то це комусь треба».

Зірка Дарії Іванівни Стус яскраво сяйнула на небі, віщуючи особливу місію для сенсу життя: навчати, виховувати і  формувати проукраїнський світогляд юного покоління.

15 квітня 1939 року у мальовничому селі Хоросне, що на Львівщині, народилося миле тендітне маля. Дівчинка виростала, навчалася  в школі і опановувала  знання в  Дрогобицькому державному педагогічному інституті ім. Івана Франка, де успішно закінчила музично-філологічний факультет. Збулася визначена Богом і мрією місія: стати вчителькою,  навчати дітей українській мові. 

Перші кроки, найбільш відповідальні в оволодінні професією, вона робила у школі, працюючи піонервожатою. Потому був сімейний переїзд до Ковеля, а згодом – праця  у Ковельській ЗОШ №1. Саме тут молода вчителька набувала педагогічного досвіду, здобувала авторитет і повагу  в колег та учнів. З часом до неї прийшли і авторитет, і високий професіоналізм.

Дарія Іванівна стала улюбленою вчителькою для багатьох своїх вихованців.

Поглянемо ж на особистість високофахової вчительки очима колег та учнів Дарії Іванівни. Сьогодні її вихованці не переживають за недовивчений урок, а проходять школу тернистого сучасного життя, працюючи у різних сферах економіки і соціальної сфери. Беззаперечно, що у їхньому успіхові присутня вагома частка праці улюбленої  вчительки Дарії Стус. Тішить, що вони не забувають її, шанують, дякують долі, що навчала їх.

Вслухаймося ж у їх слова.

Валентин Наріжний, Заслужений вчитель України: «Як вчитель української мови і літератури,  Дарія Іванівна давала вихованцям глибокі знання  зі свого предмету, виховувала нестримний потяг до  знань рідної мови. Як наслідок, здобула любов  і повагу від сотень вдячних учнів та їх  батьків. Педагог  організувала і вела гурток з вивчення Правил  дорожнього руху під назвою «Юні інспектори руху». Команда школи постійно займала призові місця, захищала честь Волинської області на Всеукраїнських змаганнях (1987р. – ІІІ місце, 1990 – ІІ, 1991 – І).

А як не згадати «Українські вечорниці» та  інші шкільні заходи, душею яких була Дарія Іванівна?  Праця в Ковельській ЗОШ №1 була яскравим світлом у житті шанованої людини, педагога,творця ідей, планів Стус Дарії Іванівни».

l

У цей непростий, захмарений війною час, світлий промінь від зорі Дарії Іванівни сягає передової  лінії на фронті боротьби з ворогом і надихає бійців на мужність та героїзм. Ось що сказав Андрій Кулик, військовий ЗСУ:

«Спасибі, що Ви були не тільки педагогом, а й наставником, а іноді і співучасником наших життєвих доль. Ви були для нас суворі, але я точно знаю, що це було зумовлено лише добрими намірами».

l

Не раз почуєш, що талант і творчість – від Бога. Скажу суб’єктивно, що без наставника творчість глуха й німа. Дарія Іванівна вміла відкривати комірки душі своїх вихованців і, як наслідок, звідти, мов пташенята, вилітали поетичні рядки.

Валентина Куденчук (Ісюк), медикиня:

«Життя – незвідана нива,

  в ній не можна блукати,

Там потрібно іти чітко, і

  знати, куди повертати…

І як подолать перешкоди,

що трапляються по дорозі –

Навчала, навчила і навчає

  наша учителька досі».

l

«Віддаю серце дітям» — це теж про неї. Безсумнівно, що від цієї віддачі повинна бути суспільна користь. Ця користь наяву:  сотні вихованців несуть у собі  практичні настанови своєї вчительки.

Віктор  Радчук, підприємець, депутат Волинської обласної ради: 

«В усіх шкільних і позашкільних починаннях Дарія Іванівна була ведучою, прищеплюючи цю рису і нам.

Була вольовою та вимогливою, разом з тим – доброю для тих, хто старався. В цьому – суть її виховної педагогіки».

l

Немов з великого гірського водоспаду, розлітаються бризки спогадів вихованців. Через водограй характерних рис вимальовується привабливий образ учителя з великої літери – другої мами учнів.

Василь Волинчук, підприємець:

«Прийняла нас під своє крило,  як рідних дітей, бо під її керівництво прийшли ми з різних класів, — розгублені, не знайомі один з одним.  Дарія Іванівна згуртувала нас, як рідна мама. Низький уклін Вам за Ваше добро, чуйне серце, за любов до  всіх нас».

l

Мова – це генетичний код українства. На її основі формується суспільство і нація.

Андрій Семенюк, енергетик: 

«Дарія Іванівна боролася за чистоту української мови, навчала цьому нас. Вона була і є прихильницею проукраїнської Христової церкви. І сьогодні я радію, коли бачу її в храмі та згадую ті далекі змістовні і цікаві уроки.

Нехай благословить Бог її на здоров’я!».

l

Рука не втомлюється писати. Думки розливаються широкою весняною повінню. На жаль,  формат газети обмежений, і мусимо зупинитися. Зрештою, про яскраве творче життя Дарії Іванівни можна  писати широкоформатну книгу. Ще раз відзначимо, що її педагогічні і життєві кроки пошановані народом і визначені нагородами. Дарія Стус –  Відмінник освіти, Вчитель вищої категорії, нагороджена багатьма Подяками, Грамотами, Дипломами за успішну творчу педагогічну працю.

Творчий портрет Дарії Іванівни Стус буде не повним, якщо не згадати, що має чудовий голос і співала у тріо «Благовіст» разом із Іриною Гончар і Тетяною Шуляк (на світлині). А ще вона – віртуозна бандуристка. 

Тож Божого благословення Вам, ювілярко, на многії  і благії літа!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Мудреці кажуть: «Коли сходить на небо нова зоря, то це комусь треба».

Зірка Дарії Іванівни Стус яскраво сяйнула на небі, віщуючи особливу місію для сенсу життя: навчати, виховувати і  формувати проукраїнський світогляд юного покоління.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 104

Якось швидко і непомітно пролетіла Прощена неділя. Мій добрий друг  Микола зателефонував із самого ранку: 

— Прости мене,  може чимось тебе образив, слово гірке колись сказав чи в скрутну хвилину не допоміг.

— Хай Бог простить, і я прощаю! І мене прости, — відповів я. 

І раптом відкрилася комірка пам’яті: згадав свою тещу – маму дружини (Царство Небесне!). Подумав: може, за свій гріх я колись прощення у неї  не попросив?   

І  зароїлися спогади, як бджоли у вулику.

х  х  х

У чоловічому товаристві не раз буває, коли після  суперечок про воєнну стратегію та недосконалу владу заходить розмова про тещу. 

Поважний сім’янин Максим нас просвіщає: 

— Я до своєї тещі від дня заручин звертаюсь «мамо». Їй приємно, і мені не шкодить.

— Теща є теща, і ніяка вона не мама. У мене мама одна – та, що народила. Крапка. А теща завжди на боці дочки виступає. Думаєте, цей конфлікт інтересів випадковий? Недаремно народ про тещ анекдоти складає. Ось послухайте… На день народження зять купив тещі будівельну каску. Його запитують: «Для чого?». – «Щоб землю з лопати оббивати, коли город копатимемо».., — жартує Андрій.

— Анекдот  анекдотом, а у мене теща — змія. І це «не так», і  те “неправильно”. Ще й дочка допомагає. Розізлили до краю. Якось схопив поліно і попередив: «Я за себе не відповідаю. Можу вдарити». То теща аж на піч заховалася. Що ви думаєте? Допомогло. Тихіше стало, — додає Петро. 

— Ти звинувачуєш тещу, а сам який? Додому не спішиш з роботи, а зі своїми друзяками йдеш у генделик «на пиво». Додому який приходиш? Теж мені розумник. Я, наприклад, без тещі нікуди. Вона і хату прибере, і онука догляне, ще й обід чи вечерю приготує. То скажи, яке я маю право її критикувати? А хіба біологічна  мама іноді не кидає своїх діток? Згадай «Катерину» Шевченка. А в пресі хіба мало таких випадків описують? — опонує   присутнім Іван.

Розійшлися думки, як у морі кораблі. І в тому розбурханому морі  спорів декому у Бога, справді, треба прощення просити. Як у церкві – на колінах.

х  х  х

Та хай собі. Як казала моя мати, на голови тих упаде, хто добра не шанує. А спомини розгулялися не на жарт. Якою була  Віра Василівна, моя теща? 

Признаюся, довго і пильно приглядалася до зятя. Мов рентгеном просвічувала. Аякже: я приїжджий, інформації про мене ніякої. А вона віддає у його руки найбільш дорогоцінний скарб – донечку. Спочатку намагалась «цінні» поради давати. Бувало,  просив: «Мамо, ми якось самі розберемось. Навіщо вам наші клопоти?». Мудра була теща – не сперечалась. Відомо, що розум – від батьків, а мудрість – із скарбниці життя набирається. Тут хто скільки запозичить, стільки й має. Один розтринькає, а інший в засіки розуму складає.

Моя теща-мама у житті багато випробувань мала. І війну пережила, і втрату першого чоловіка. У повоєнні голодні роки  теж було не легше. П’ятеро діток – трьох синів, двох доньок  виховала-виплекала своїм серцем і душею. Всі з вищою освітою. І сім’ю з вищим статусом доброзичливості збудувала. Віра Василівна не розділяла свою материнську  любов на своїх дітей та інших. Скажімо, невістки теж були її дітьми.

Приїжджаю часом в гості, а вона мені: «Я тобі, Толику, рибки печеної  приготувала і печінку телячу». 

«Звідки ви знаєте, що мені до смаку?» —  дивувався не раз я. – «Ти ж мій четвертий синочок!»  – лагідно промовляла вона. Скажіть: хіба після таких слів у вас зародиться сумнів, як  кого називати? Своєю добротою і толерантністю вона  була   другою мамою. Мені імпонувала її родинна  позиція, де діяло правило: «Сім’я – це святе». О, вона  була тверда характером.  Хворість передчасно забрала її рідного Станіслава, поляка за національністю. Ветерани прийшли до  неї просити дозволу на проведення поминальної процесії з прапорами і масовим мітингом.

Теща категорично відмовила: «Тільки із священником, за християнським обрядом!». Комуністи відступили.

Після кількох переїздів (Любешів, Камінь-Каширський, Нововолинськ) ми якось з Ковеля завітали до неї в гості. Теща мешкала  із сином Михайлом та невісткою Марією. Під час обіду раптом заявила: «Я хочу пожити з вами. Візьмете?».

Я знав, що  здоров’я у неї похитнулося після інсульту. Та ще й вік – 83! Як їй буде звикати на новому місці?

Але сказав рішуче:

— Поїхали хоч зараз! 

З  дружиною  Марією ми  розуміли: їй так хотілося побути біля своєї улюбленої доньки на схилі віку, відчути її тепло. За якусь годину вона зібрала свої скромні пожитки, і ми поїхали. Нам було з нею добре, а вона тішилась тим. 

Та не довго щастя панувало – хвороба прогресувала, і через три місяці закрилися її добрі материнські очі. Опіка над нею в ці останні дні була нашим дарунком і обов’язком.

— Прости нас, мамо, що було не так, — промовляю я сьогодні в думках не раз.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Якось швидко і непомітно пролетіла Прощена неділя. Мій добрий друг  Микола зателефонував із самого ранку: 

— Прости мене,  може чимось тебе образив, слово гірке колись сказав чи в скрутну хвилину не допоміг.

— Хай Бог простить, і я прощаю! І мене прости, — відповів я. 

І раптом відкрилася комірка пам’яті: згадав свою тещу – маму дружини (Царство Небесне!). Подумав: може, за свій гріх я колись прощення у неї  не попросив?   

І  зароїлися спогади, як бджоли у вулику.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 131