Та, попри всі виклики, залишається реальне буття, на сторожі якого стоять енергетики – лицарі світла. Вони вдень і вночі, в дощ і сніг, в заметілі і в грози відповідально несуть службу, щоб сяяло світло в домівках, щоб проводились операції в лікарнях, щоб  виготовлялась продукція на підприємствах,  щоб дотримувався  заданий тиск у водо-, тепло- та газових мережах.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 526

Так сталося, що в день української писемності і мови мені надійшла бандероль із Харкова з газетою "Время" ("Час"), що видається російською та українською мовами, та грамотою як учаснику поетичного конкурсу "День поезії-2021. 

Цим наш земляк-ветеран Роман Богданович, який нині мешкає  в колишній столиці України, засвідчив свою повагу до моєї скромної поетичної творчості. Він презентував  у харківському періодичному виданні відомий на Волині  мій вірш "Пісня  про ветеранів". Приємно, що популярна місцева газета  відзначила доробок практично не відомого на Харківщині ковельчанина. Про це я напишу дещо пізніше, але зараз мова  про інше.

Моєму рідному читачу хочу запропонувати  статтю згаданої вище газети з німецького видання  "Frankfurter Allgemeine Zeitung" під назвою "Таємна мова владних кабінетів" (звичайно, з моїм коментарем до неї).

l

"Скажи, яка картина в твоєму кабінеті, і я скажу, хто ти", – цими дещо перефразованими відомими словами починається стаття.

Політика завжди здійснюється з допомогою зображень. Що говорять про політиків та про поточну політику в світі картини із недавно перелаштованого Овального кабінету Байдена та кабінетів інших лідерів? "Американська політика вступила в епоху гіперіконографії. Кожен жест трактується як знак і береться під мікроскоп політиків.

Наприклад, журнали задаються питанням, що значить те, що під час інавгурації на Байдені був костюм старомодного модельєра із східного побережжя Ральфа Ларсена, а не якогось нового бренду?".

Це данина  моді, політичний тест чи просто уподобання Джо Байдена? Пам'ятаєте, скільки домислів  та  критики звучало в телеефірах, коли наш Президент Володимир Зеленський   для вітального виступу у День вишиванки  одягнув російську косоворотку? Що це було: намагання сподобатися Путіну перед історичною зустріччю, чи навернути до себе проросійський  електорат? Так чи інакше, але є причина для бурхливої дискусії, хоч істина лишається за кулісами сцени "великої політики".

Та повернемося до Америки.  В Овальному кабінеті замінили золотисто-бежевий килим на темно-синій.

В чому суть? Змінити все, що подобалося Трампу? В новому інтер'єрі Байдена встановлено бюст  темношкірої  Рози Паркс – таке собі політичне послання, висловлене мовою мистецтва. Поруч –  скульптура апача, яка нагадує про долю корінного населення Америки. Інавгурація  Байдена проходила на фоні "Пейзажу з райдугою", яку написав у 1859 році Роберт Данкансон, перший темношкірий художник. Картина символізує надію на майбутнє в переддень громадянської  війни.

Але чому Байден повісив картину Чайльда Гассама "Авеню в лощ", написану у 1917 році, з американським прапором, за допомогою якої художник закликав США до вступу у війну, – політики однозначної відповіді не мають.

В кабінеті китайського Президента  Сі Цзіньпіна встановлено зображення Великої Китайської стіни.

Суть очевидна – Велика стіна стала символом готової до оборони нації, є "точною відповідністю до Програми китайського лідера, яка передбачає "велике відродження китайської нації".

Коли у 2006 році Ангела Меркель переїхала в апартаменти канцлера, вона зняла зі стіни "Орла в піке" Георга Базеліца, яку в свій час повісив Герхард Шредер.  Позаду письмового столу з'явилася картина з портретом Конрада Аденауера  біля озера Камерзеє. В  кабінеті розмістили улюблені картини Меркель "Руйнівник" та  "Квітучий сад". Як виявилось, художник Еміль Нольде в свій час був націонал-соціалістом, і картини передали до Фонду Пруської  культурної спадщини. "Канцлерка прийшла до висновку, що їй більше до вподоби біла стіна без нової картини, і замість творчих робіт  Нольде залишила все, як є" – іронізує автор. (Справді, "Чорний квадрат"  Малевича при багатій уяві може символізувати різні відтінки сучасної політики, як і порожня біла стіна, що навпроти стола  канцлерки – (авт.).

Еммануель Макрон запросив схильного до символізму, відомого митця  Анселя Кіфера, який в Пантеоні створив картину, на якій – квіти із колючого дроту, або порожні дитячі платтячка. "Війна  і сила виступають  в ролі містичних сил природи. Вони наче  туман накривають цей світ, а не як щось, що має політичний підтекст. Мистецтво повинно хвилювати, спонукати до роздумів і стверджувати, що ситуація в світі є результатом умов існування людини".

"Багато дерева і небагато золота, із якого відлито двоголовий орел і жодної картини  – так виглядає кабінет Путіна в Кремлі. "Йому подобаються порожні стіни", – подумає хтось і… помилиться. Адже в Кремлі є і інші закулісні кімнати".

"Тут працюю з документами", – сказав Путін в інтерв'ю державному телеканалу і відчинив двері в одну з кімнат. Що можна там побачити?

Над шкіряним диваном височіє ікона Христа майже в людський зріст, яка написана  в старовинному стилі, в  блакитному одязі та з  відкритою Біблією в  руках. Там також є портрет батька   Путіна, зображеного у формі військового матроса. Батько служив в Севастополі, пішов на війну, бомбив залізничні колії, був поранений, врятувався, щоб потому захищати Ленінград. “Для Путіна історія його сім'ї – це історія Росії, історія переможців, героїв і  сучасної величі. В путінській Росії мирно співіснує  Ісус, який символізує не тільки велич і  Росію, але й стару християнсько-феодальну країну. В співіснуванні з комуністичною ідеологією це своєрідна мішанина, з допомогою якої Путін не тільки хоче переписати історію, але й  написати самого себе”.

В кабінеті турецького президента є портрет засновника держави Мустафи Кемаля  Ататюрка.

Ататюрк  хотів бачити країну сучасною з поглядом на Захід. Те, що портрет прикрашає палац президента, який схожий на османський, нічого не значить – в ньому живе людина, що ідеалізує Османську імперію, яка перетворила собор Святої Софії знову в мечеть та повертає назад реформи засновника держави. Марно шукати  тут знак поваги  до Ататюрка.

"Правителі  древніх культур виставляли  регалії попередника, як трофеї. Це мало означати: все, що він створив, тепер є у власності та владі наступного нового правителя".

Сучасні "Нові обличчя" стовідсотково відповідають вищесказаному.

І все ж запитання до читача: "Яку картину ви подарували б Володимиру Зеленському для його офісного кабінету? Картину Рєпіна, на якій запорожці пишуть лист турецькому султану, чи пейзаж Шишкіна "Три медведі”, що заблукали в лісі. Так чи інакше, але команда "Слуг народу" своїми діями дозволяє визначити суть політики нових правителів, а  разом з тим – держави  і знайти відповідні символи у світі мистецтва.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Так сталося, що в день української писемності і мови мені надійшла бандероль із Харкова з газетою "Время" ("Час"), що видається російською та українською мовами, та грамотою як учаснику поетичного конкурсу "День поезії-2021. 

Цим наш земляк-ветеран Роман Богданович, який нині мешкає  в колишній столиці України, засвідчив свою повагу до моєї скромної поетичної творчості. Він презентував  у харківському періодичному виданні відомий на Волині  мій вірш "Пісня  про ветеранів". Приємно, що популярна місцева газета  відзначила доробок практично не відомого на Харківщині ковельчанина.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 341

Шановні читачі!

Сьогодні пропонуємо вашій увазі добірку нових поезій нашого земляка, поета, краєзнавця, громадського дописувача «Вістей Ковельщини» Анатолія Семенюка.

Наступного понеділка, 15 листопада, у нього –  день народження. Тож бажаємо Почесному громадянину Ковеля, члену Національних спілок журналістів і краєзнавців України, енергійному і активному учаснику громадсько-політичного життя краю міцного здоров’я, бадьорості і оптимізму, родинного благополуччя, поваги людей!

Дякуємо за співпрацю з газетою, цікаві, змістовні і повчальні публікації. Нехай не міліє джерело Вашої творчості, а Господь дарує многії і благії літа життя!

Молитва-сповідь

                Дружині присвячую

Мій Боже милий!..Отче добрий!..

Ти дарував мені ясну зорю,

              супутницю життя.

Я дякую Тобі – вона в негоду й холоди теплом душевним зігрівала.

Я дякую Тобі – вона у сутінках життя

       тернистий шлях мій осявала.

Я дякую Тобі – вона у келих кохання 

цілюще щастя наливала.

Молюся й каюся!.. Бо ж безліч помилок гріховних насіяв я перед Тобою, Господи, і нею  на крутих

            стежках буття.

А Ти терпів і все прощав й любов’ю

                її серце наповняв.

О, кохана! Вірна й милосердна,

             добра й терпелива!

Знай: ти янголом була для мене і

                дітей й  сьогодні є.

Ми йшли і йшли…Долали час і кілометри. Сьогодні осінь пеленає

         долю. А що там далі?

Не заглядай в далеке майбуття. Радій прийдешнім дням, в яких є подих закоханого вітру, в яких є спів пташок й онуків щебетання, в яких пульсує сердечна Подяка Тобі, мій Господи за твою безмежну

     Божественну Любов!

Заповіт Долі

Ах, роки  ви, роки – коні гривасті.

Куди Ви сьогодні галопом влетіли?

Скільки мір назбирали примарного

 щастя,

Скільки Бога гріхами 

    своїми гнівили?

А коні летять і летять без

  спочинку…

Не спішіть – хоч на мить

  огляніться назад.

Чуєш: пісня лунає на

  пишних обжинках,

Зустрічає плодами серцем зрощений сад.

Доля всміхнеться: «Не

             час спочивати –

Допоки є сили,

  підганяйте коня.

За працю від Бога не

  чекайте оплати,

Переорюйте ниву до

  останнього дня.

Нас Бог сотворив не

  для свята – для праці,

Бо і Сам працював над

  творенням Землі…

Ой, доле ти, доле, а де

 ж наше щастя?

Коні промчали – роки

  зникли в імлі…

Зустріч 

з юністю

У лоні осені шукаю дива.

Прошу! О, юносте, прийди,

  прийди!»

І диво сталося – яка ж вона

  вродлива!

Незбагненна!.. І розцвіли в душі

  сади.

Ці кучеряві локони волосся,

Це ніжне личко. Синь неба очі.

Богиня-юність поруч!? Чи мені

  здалася?

Немов із снів явився образ цей

  пророчий.

Коротке платтячко із вітром

  забавлялося,

Хвилювалось біля струнких дівочих

  ніг.

Ні, це не сон! Вона зі мною

  привіталася:

«Я – та далека юність, яку ти не

 вберіг.

Я – та весна, що кликала й співала,

Я – та зоря з небес, твоя ясна.

А ти забув? Я ж тебе цілувала!

Це ж я – твоя закоханість у снах».

Ох, те  дівча – спокуса та невинність

Розбудило  спогади і душу

  зчарувало.

Нагадало  ненароком, що часу

  плинність

Немов вода…Сама ж на іншого

    чекала.

Сумні мотиви

Здається, я вже не воскресну,

Не вознесусь до визначних діянь.

Душа холодна – лід не скресне, 

Заснув і дух знекрилених бажань

Затихли струни скрипки мотивацій,

Мінор-акорд  навіює безсилля,

Сяйне спокусою юна красуня-

 грація,

І зникне за туманом мого надвечір’я.

Оглянешся – терниста квилиться

  дорога.

Всього було: і заметілі, дощ і град.

Помилишся…Усе в руках у Бога,

А жив, як міг, нехай і невпопад

А чи хотів би щось в житті змінити,

По-новому пройти оті десятки літ?

То марнота – в зимі шукати літо,

Посеред гріхів десь є й любові слід.

А плин життя тече рікою в далі,

У тиху заводь… Вже й серденько

  болить.

Та все ж не треба слізної печалі:

Життя ж бо вічне, а смерть – лиш

 мить.

До Європи…

Ох, країно-Україно,

Куди, нене, котишся?

Колісниця поруйнована,

До Європи просишся.

Немов покритка, рабою

За євро мізерні

Продаєшся цвіт-красою.

Де ж ті сходи-зерна,

Що предки насіяли?

Де ж та шабля гостра?

Засідають в граді-Києві

Не гетьмани: політики-монстри.

І ґвалтує долю й волю

Банда коронована

А на Сході Московія –

Плаче земля обітована.

Промайнуло тридцять років, 

А над нами хмари, хмари

Застеляють мій неспокій,

Метушаться, мов примари.

Ох, країно-Україно.

Помолюся всує Богу,

Знаю: Він нас не покинув,

Відведе мої тривоги.

l

Немає у Бога високих і низьких,

Немає у нього багатих і  бідних.

Він не вроду обрав у свої святі

  свідки,

А розум і душу, і  вірою сильних.

Весняна симфонія

Закружлялись хмари у неспокої,

Небо мається, життям не

  задоволене,

Гуркотить, бурчить, а часом охкає:

Щось не так у цім безмежнім

  просторі.

Десь над нами поле інформації,

Людськими стихіями засіяне,

І добром, і  злом. А на Землі –

  акація

Розквітає, у любов святу замріяна.

Хмари… Хмари.. Є у вас вода

  посвячена

Богом, ангелами  і всіма святими.

Освятіте Землю – хай буде

 пробачено

Зло і ненависть – осанна в небо

  лине.

Змиється  неспокій, небо

 заголубиться

В радості веселкою барвистою

  заграє

Новий сенс буття в душі

  пробудиться.

Чуєш: Бог на щастя люд

  благословляє.

Не відлітайте!

Осінь. Сонце. Безмежна неба синь.

Птахам не хочеться у вирій

  відлітати.

Тут гнізда їх. Тут зміна поколінь,

Тут їх душа й природи рідної

  пенати:

Луги й поля і  неповторне диво лісу,

Річки й озера, лілії й жоржини.

Тут їхня солов’їна українська пісня.

Не відлітайте! Тут – ваша родина.

l

Мій рідний краю, називаєм тебе

  раєм,

Та чомусь смутком серце огортає,

Бо з цього «раю» на чужину

  відлітають

Сини, дочки, і кінця цьому немає.

Скажи, мій Боже, повідай правду

  сущу:

Що з нами коїться? Що з нами

  сталося?

Що українець, на своїй землі

  живущий,

Домівку покидає.  Чому так доля

 насміялася?

l

Мовчить Господь – чекає на

  прозріння.

Він виткав нас з добра, любові і

  довіри.

І ми віками у покорі – без сумління…

Тепер в своє відродження не

  віримо.

Незалежність – вона з сльозами на

  очах:

Війна і хаос, корупція, олігархія.

Шукає українець до благодаті шлях,

Та чи знайде? Чужинське Сонце

             теж не гріє.

l

Весна, літо,  осіння неба синь –

Відлітають українці на чужину.

А я молюсь: «Вернись! До берега

  приплинь,

До свого дому,  до родини, в Україну!

Їй так тривожно, сумно, одиноко.

Хто ж захистить її, пригорне,

 привітає?

Курличуть в небі синім журавлі

  неспокій.

Ох, рідний краю! Мій безталанний

  краю…».

Люди-павуки

Люди, немов павуки,

Тчуть з павутиння мережі

На чужого і ближнього залюбки 

Безбожно, без застережень.

Серед них вожді й мільярдери,

Масони й світові політики.

Поглинає Європу й Америку

Сатанинського роду еліта.

Імперії, кризи і війни –

Прямує  цей світ до кінця.

О, Боже, дай руку спасіння,

Витчи з Любові вінця!

Лицар лісу

І він зустрів мене, як лицар лісу:

Навколо – сосни, верес, ягідник.

В гармонії природи його лунала

  пісня,

Осанна осені – цей неповторний

 лик.

Тріпоче серце, цю красу

  сприймаючи,

Акорд емоцій виплескує рікою.

«Привіт!» — до мене мовив,

 споглядаючи.

«Бери мене…» — і вже нема душі

 спокою.

Я забуваю все, шукаю біля нього

 пари.

Ну, де ти, принцесо, подруго гриба?

Признайся, звідки в тебе чудодійні

 чари,

З якого ллються, витікають

 джерела?

Хвилює серце природи дивної

             краса –

Її благословляє Бог і сині небеса.

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Шановні читачі!

Сьогодні пропонуємо вашій увазі добірку нових поезій нашого земляка, поета, краєзнавця, громадського дописувача «Вістей Ковельщини» Анатолія Семенюка.

Наступного понеділка, 15 листопада, у нього –  день народження. Тож бажаємо Почесному громадянину Ковеля, члену Національних спілок журналістів і краєзнавців України, енергійному і активному учаснику громадсько-політичного життя краю міцного здоров’я, бадьорості і оптимізму, родинного благополуччя, поваги людей!

Дякуємо за співпрацю з газетою, цікаві, змістовні і повчальні публікації. Нехай не міліє джерело Вашої творчості, а Господь дарує многії і благії літа життя!

Дружині присвячую

Мій Боже милий!..Отче добрий!..

Ти дарував мені ясну зорю,  супутницю життя.

Я дякую Тобі – вона в негоду й холоди теплом душевним зігрівала.

Я дякую Тобі – вона у сутінках життя  тернистий шлях мій осявала.

Я дякую Тобі – вона у келих кохання 

цілюще щастя наливала.

Молюся й каюся!.. Бо ж безліч помилок гріховних насіяв я перед Тобою,

Господи, і нею  на крутих  стежках буття.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 298

21 жовтня. Осіннє  листя виткалося золотавим килимом на бульварі Лесі Українки. Краса неймовірна, а листочки падають, падають, немов з дерева роду, немає цьому ні кінця, ні краю. Перехожі заклопотано снують туди-сюди: вони поглинуті мирськими, буденними турботами.

На лавочках люди про щось жваво спілкуються. А он – закохані…  Ці – в іншому, віртуальному світі. Неподалік пам'ятника "Борцям за волю України" на клумбі всілося миле дівча. Воно по груди в барвистому листі. Маляті так добре: грається, перебирає листочки, махає рученятами, сонячно усміхається. 

Дівчатко ще й на ніжки не стало, а вже, мов губка, всотує у свою дитячу свідомість красу осіннього дива. Вродлива і досить юна мама пташкою літає довкола своєї доньки. Фотографує, забавляє, виспівує найніжніші слова. Довершує цю мирну і щасливу картину  чорний песик. Той гавкає на всіх, хто наближається до дівчинки – такий собі волонтер-охоронець. Біля цієї картини буденного життя так і хочеться вигукнути: "Мить, зупинися! Перед тобою твориться людське щастя".

Замилуваний побаченим, я забуваю про все на світі і теж щасливію. 

– Чи доречно на пішоходному бульварі встановлювати портрети загиблих  на війні воїнів? Це ж не алея чи меморіал пам'яті, – раптово вривається у мої роздуми  якийсь незнайомець.

Ошелешений сказаним, я не знаю, що відповісти. Поки мій заскорузлий мозок шукає відповідь, незнайомець губиться серед перехожих. "Гей, друже, не втікай! Зупинись, поміркуємо…". Але марно: перехожий зник, ніби його й не було. Мимоволі я поринаю в нові роздуми.

Тиждень тому на свято Покрови  та з нагоди Дня захисників і захисниць Вітчизни на бульварі Лесі Українки встановлено портрети ковельських  Героїв-захисників, які загинули у боях за нашу Незалежність. Вони – Почесні громадяни міста. Виставка носить життєво-філософську назву "Зерно".

В той знаковий для України і Ковеля день перегукувалося з небом свято Покрови, набатом відлунювали секунди і хвилини мовчання на честь загиблих захисників,  соколино злітала звитяга козацтва, із сумом стелилася жертовно-патріотична пісня воїнів УПА.

Весь простір бульвару і навколо нього був проникнутий цим патріотичним дійством. Урочисто й піднесено звучав Гімн України у виконанні Андрія Мигулі  і муніципального духового оркестру, широкою повінню розливалася молитва священників ПЦУ. Слова міського голови Ігоря Чайки і виступаючих були проникнуті вірою і надією у наше мирне майбуття. Здавалось, що весь бульвар перетворився в священне жертовне місце, де відбувалася сповідь живих ковельчан, яку вдячно приймала Пресвятая Матір Божа і ті Герої, що на портретах, які по праву стали нашими янголами-охоронцями.

"Чи доречно на пішохідному  бульварі?"… –  свердликом тривожила свідомість сказане. Звідки у чиїйсь голові зародилася думка, що вшанування героїв-патріотів, видатних особистостей має відбуватися в строго визначених місцях? І тільки там пафосно може лунати: "Герої не вмирають", "Героям слава!"?

Заколисані мирним буттям у нашому Ковелі, ми іноді забуваємо, що десь там, на Сході, у цю хвилину ллється кров поранених і вбитих захисників, і не відчуваємо, що ці краплини крові зрошують не тільки окопи на передовій, а й наше пшеничне поле.

Забуваємо, що сенс і сутність нашого приходу в цей світ – не тільки їсти смачно, пити солодко, кайфувати гучно, працювати легко, бути байдужим до того, що діється довкола нас. Насамперед маємо пам'ятати про відповідальність перед людьми і Богом за рідну Батьківщину, за волю у нашім домі, за радісний сміх мами і того малого янголятка. І ці хлопці, які віддали життя за наше мирне існування, постали поруч на людному бульварі, щоб нагадувати, застерігати легковажних та байдужих   про біль матерів і   дітей-напів сиріт. 

Перехожий, що роз'ятрив мою душу, явився і зник. Він не відчуває, не усвідомлює, в якій трагічній ситуації ми знаходимось. Тваринне єство цієї людини далеке від жертовного патріотизму та  вищих моральних цінностей.

На жаль, таких "перехожих" є немало  навіть у вищих коридорах влади. Нещодавно гудів Трускавець огидною, цинічною оргією нардепів. Веселощі, дикі танці вирували під акомпанемент вибухів мін і снарядів на Донбасі. Соромно й образливо це бачити і чути! Можливо, нардепам у Верховній Раді перед кожним засіданням варто показувати кадри з сюжетами реальної війни? Скільки зневіри вони посіяли у душах українців! 

l

Я не пророк, але плекаю надію, що все у нас буде добре.

Згадалася історія Спарти. Дві з половиною тисячі літ назад країна опинилась в критичній ситуації, не здатна була захищатись перед багатотисячною армією персів.  Цар Леонід і триста спартанців прийняли рішення вступити в бій, але для цього був потрібний дозвіл жерців-оракулів. А ті, розбещені грошима, спокусливими  незайманими дівчатами, відмовили. Вони були проникнуті страхом, готові були служити окупанту. Спартанці загинули, але їхні  героїзм, самопожертва   навічно вписані  в історію – так само, як і ганьба розбещених жерців.

Чи не схоже діється з нами, коли вищі посадовці-жерці давали нашим воїнам наказ не стріляти? Так було в Криму, так сталося на Донбасі. Історія застерігає. Знаменита Спарта, що проіснувала 200 літ, з боягузтва прогнилих, розбещених жерців зникла з карти Європи. Така ж сама загроза хмарою нависла над Україною.  А загиблі хлопці не просто Герої – вони в будень і свято застерігають нас від байдужості, нагадують, що Україна в стані війни, що ворог не спить, що їхній подвиг не марний.

Ще й ще раз поіменно згадаємо кожного з них. Схилімо голови в пошані перед Олександром Абрамчуком, Олександром Артемуком, Олегом Вишневським, Романом Данилевичем, Сергієм Дем'яником, Андрієм Задорожнім, Володимиром Кияном, Ігорем Кірєєвим, Миколою Кравчуком, Андрієм Мостикою, Олексієм Тарасюком, Анатолієм Шиліком, Олександром Ярмолюком, Сергієм Корпачем.

Разом із тим, щира подяка – організаторам виставки "Зерно" за дієву патріотичну місію в ім'я миру і нашої такої крихкої, такої немічної Незалежності.

Анатолій СЕМЕНЮК.

P.S. Коли цей матеріал був підготовлений до друку, я зустрів офіцера ЗСУ пана Ігоря. Він, учасник цієї війни, з гіркотою сказав: "Якби не "добробати", то України вже давно не було б".  Я  ці слова сприйняв з оптимізмом. Тому що є в нас міць  і сила, тому що більше патріотів, ніж байдужих, тому що на місце полеглих встають нові герої, тому що, як каже поетеса, журналістка і   небайдужа людина Наталія Шепель: 

Батько – зріле зерно

Впало в грунт…

Та не зникло воно,

Пагоном  в дітях

Своїх проростає

Жито-життя - триває…

НА СВІТЛИНІ: учні ліцею № 3 імені Лесі Українки під час відвідин тематичної фотовиставки “Зерно” на бульварі Лесі Українки в Ковелі.

21 жовтня. Осіннє  листя виткалося золотавим килимом на бульварі Лесі Українки. Краса неймовірна, а листочки падають, падають, немов з дерева роду, немає цьому ні кінця, ні краю. Перехожі заклопотано снують туди-сюди: вони поглинуті мирськими, буденними турботами.

На лавочках люди про щось жваво спілкуються. А он – закохані…  Ці – в іншому, віртуальному світі. Неподалік пам'ятника "Борцям за волю України" на клумбі всілося миле дівча. Воно по груди в барвистому листі. Маляті так добре: грається, перебирає листочки, махає рученятами, сонячно усміхається. 

Дівчатко ще й на ніжки не стало, а вже, мов губка, всотує у свою дитячу свідомість красу осіннього дива. Вродлива і досить юна мама пташкою літає довкола своєї доньки. Фотографує, забавляє, виспівує найніжніші слова.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 340

Скільки духовності, моральності, культурності втрачено через заборонні карантини, через обмеження спілкування, через страх заразитися коронавірусом.  З цих причин не відбулася в Ковелі презентація картин  видатного художника, нашого земляка Андроника Лазарчука і виставка творчих робіт учнів дитячої художньої школи, присвячення 150-літньому ювілею від дня народження митця,  у 2020 році.

Разом з тим викладачі  школи, юні майстри пензля, а  найперше директорка закладу Олена Цьомик не сиділи, склавши руки, а доклали немало зусиль для відтворення життя і творчості Лесі Українки та Андроника Лазарчука у своїх творчих роботах. І це їм вдалося: 8 жовтня у галереї мистецтв відбулося урочисте відкриття виставки дитячих малюнків на згадану тему.

Приємно бачити, як присутні у залі зупиняються біля тієї чи іншої картини і захоплено обговорюють побачене. Більшість робіт притягують увагу до себе не тільки мистецькою майстерністю, але й філософським змістом. Кожне полотно – це внутрішній світ юного митця, його сприйняття дійсності. Це своєрідний виклик. Ось твір Лесі – я бачу його по-своєму, інакше: в цьому вся цінність, щоб під впливом цих ідей юних змінювати свої заскорузлі стереотипи. 

Шановний мій читачу! Насмілюсь тобі передати окремі миттєвості моїх почуттів від побаченого. Переді мною – творчі, поетичні крила Лесі: вони символізують незламний дух поетеси,  її злет, тернистий шлях до вершини. Поруч – мелодія сопілки Лукаша, відтворена  кольорами любові, світла – справжня досконала життєдайна світломузика. 

Кожна картина, її сюжет, філософське чи побутове сприйняття підкреслюють, що Леся – це загальносвітове явище, а магічна феєрія «Лісова пісня» — вершина, якої не підкорив до сьогодні ніхто.

А навпроти – «Андроник Лазарчук у Ковелі». Молодий, солідний, впевнений в собі педагог, випускник Імператорської Академії мистецтв, заглиблений в сутність соціального, просвітницького буття поліського рідного краю. Поруч – інша робота «Мрії А. Лазарчука»: вони світлі, із сірого буття променями ніби спрямовані в небеса. Тут не видно Лесиної самопожертви, її мети, боротьби. Тут тиха психологічна пристань, з якої молодий педагог має вести корабель в море знань чистописання, малювання та інших дисциплін. 

А полотна юних манять до себе, захоплюють у полон, і ти розумієш силу творчого таланту, переконуєшся, що побувати на цій виставці, переосмислити побачене, – це і є та мить щастя, яку ми шукаємо у лабіринтах свідомості.

Ця виставка, яка об’єднала два ювілейних 150-річчя і яка символізує зустріч Лесі Українки та Андроника Лазарчука, під значущою назвою «Невичерпне джерело натхнення», заслуговує на презентацію в усіх містах Волині, а найперше – в Луцьку.

Подібне притягується до подібного. Андроник Лазарчук співпрацював з Оленою Пчілкою в журналах «Рідний край» та «Молода Україна». Ймовірно, що він зустрівся з Лесею у юні роки. Більше того, дворяни Косачі були якимось чином пов’язані із сільською сім’єю Лазарчуків. Про це свідчить  той факт, що Степан, старший брат і опікун Андроника, купив пару коней у Косачів. І хоч документально недоведено твердження, що Леся якимось  чином допомагала Лазарчуку при вступі до Імператорської Академії мистецтв, проте на мою думку, цю допомогу міг юний художник  отримати від дядька Лесі, який займав у Петербурзі високе становище.

Так сталося, що більше, аніж через століття, 8 жовтня 2021 року відбулася духовна, культурологічна зустріч двох виданих особистостей в мистецькій галереї міста, у будівлі, де бували колись і Леся, і Андроник (в ті часи тут функціонувала аптека Фрідріксона). Ось таке собі, майже містичне, диво! Але то не випадковість, а закономірність. Згадай, мій читачу: Леся теж хотіла бути художником, «як Шевченко», її навчав  іконописець Ковеля.

Можливо,   той самий,  що навчав малярському мистецтву десятилітнього Андроника. І ще: у творчу зустріч гарно вплелися музичні твори у виконанні учнів школи мистецтв. І це теж не випадково, адже Леся вправно володіла фортепіано, гарно співала.

Про життя, творчість Лесі Українки та Андроника Лазарчука змістовно і цікаво розповідали присутнім директорка художньої школи Олена Цьомик  та мистецтвознавиця Мирослава  Гудим. 

Словом, всі, хто завітав на презентацію виставки, доторкнулися до незбагненного духовного світу. Я ще  раз переконався, що в нас вирує і творить невичерпне джерело  талантів. Посіяне зерно Великими дає потужні, пишні сходи для майбутнього врожаю українства.

Тож, мій читачу, разом із Оленою Цьомик подякуймо викладачам художньої школи: Людмилі Дятел, Іванні В’юн, Олені Бєлусі, Мирославі Гудим, Оксані Луцик,    Ірині Грицик за створення чудової експозиції, а разом із тим славетній вишивальниці Ніні Габрилевич, викладачам  школи мистецтв за пісенний настрій та працівникам Галереї мистецтв.

Отож, звертаюся до небайдужих: завітайте на виставку, і ви отримаєте духовну насолоду, якої так потребує спрагла душа у цей непростий, «завихрений», неспокійний час.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Скільки духовності, моральності, культурності втрачено через заборонні карантини, через обмеження спілкування, через страх заразитися коронавірусом.  З цих причин не відбулася в Ковелі презентація картин  видатного художника, нашого земляка Андроника Лазарчука і виставка творчих робіт учнів дитячої художньої школи, присвячення 150-літньому ювілею від дня народження митця,  у 2020 році.

Разом з тим викладачі  школи, юні майстри пензля, а  найперше директорка закладу Олена Цьомик не сиділи, склавши руки, а доклали немало зусиль для відтворення життя і творчості Лесі Українки та Андроника Лазарчука у своїх творчих роботах. І це їм вдалося: 8 жовтня у галереї мистецтв відбулося урочисте відкриття виставки дитячих малюнків на згадану тему.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 374

Дмитро Корнелюк: 

“Бути світлом для світу”

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 350

Возславимо свято позашкілля!

Пошануймо педагогів-наставників, які віддають  свої сили та талант на розвиток кожної дитини!

Пишаймося нашою творчою, креативною, неспокійною юнню, яка за велінням серця завжди в пошуку незвіданого, цікавого, таємничого в усіх сферах людської життєдіяльності.

Беззаперечно, кожна дитина – талановита. Саме позашкілля дає можливість розкрити поклик юної душі. Більше того, позашкілля – це тест на майбутній професійний фах, вид діяльності.

«Позашкілля…» Який чиновник придумав цю сіру назву? По правді це – свято творчої юності. Та це так, до слова. Якщо школа є академічною структурою, де знання здобуваються у визначених рамках програм, предметів, критеріїв, то позашкілля – це творчий, широкомасштабний та розлогий процес. Тут космічні та технічні дослідження і пізнання, тут музика, поезія і танці, тут спортивні змагання та туристичні походи, тут райські куточки експонатів нашої дивної природи, тут прикладне мистецтво, малярство, вишивка і т. д., і т. п.

І слава Богу, що ці позашкільні структури підтримуються державою та владою місцевої громади.

Нагадаємо, що свято – це не лише вітання, а й погляд у минуле, на сучасний стан речей, і, звичайно, плани і мрії на майбутнє.

Жанна Колеснікова, методист міського управління освіти, доклала немало зусиль, щоб творчий захід на честь творців позашкілля відбувся на найвищому рівні і залишив приємний слід у душах присутніх. У вінок озвучених здобутків та досягнень гарно впліталися пісні, музика і танці юних в режимі онлайн. Все душевно і цікаво…

На святі – поважні гості. Серед них – Наталія Маленицька, заступник міського голови, Андрій Мигуля, начальник управління культури, молоді і спорту, Світлана Верчук, директор Центру професійного розвитку працівників освіти, Ігор Сезьомін, голова освітянської профспілки, Лариса Жабюк, головний спеціаліст управління освіти. Від них – вітання, побажання та настанови для присутніх в залі, тих, хто за словами Наталії Маленицької, «успішні педагоги і щасливі люди, бо робите те, що вам подобається». Від себе доповню – і закладаєте підмурівку в фундамент майбутнього покоління, яке буде розбудовувати та прославляти рідну Україну.

Свято не буває без нагород, тому найуспішнішим – Подяки та Грамоти від міського голови та управління освіти.

«Героїв»  позашкільної педагогічної праці має знати громада. Це – Любов Ризванюк, Заслужений працівник культури України, керівник художнього народного колективу ансамблю-танцю «Барвінок», Руслана Чарнюк, керівник Зразкової драматичної студії «Дивослово», Наталія Ткачук, керівник гуртка ЗПО, Людмила Посполітак, керівник гуртка ЗПО, Світлана Шиманська, керівник Народної студії естрадного співу «Нові таланти», Микола Пашкевич, керівник гуртка станції юних техніків, Анатолій Михалевич, керівник гуртка СЮТ, Василь Юхимчук, керівник гуртка СЮТ, Жанна Лотоцька, керівник гуртків станції юних натуралістів, Наталія Майсак, керівник гуртка станції юних натуралістів, Наталія Вільчинська, керівник гуртка СЮН, Євгенія Прокуда, ветеран-педагог позашкільної освіти.

Недарма кажуть: «Який керівник, такий і колектив». Очільники закладів позашкільної освіти, поза своїми визначеними статутом функціями, є успішними керівниками гуртків. Це – Тетяна Середюк, директор ЗПО «Ковельський Палац учнівської молоді ім. І. Франка», Тамара Хаймик, директор станції юних туристів, Володимир Токарець, директор станції юних техніків, Віра Бобчук, директор станції юних натуралістів.

Наголошу, що позашкілля – це дієздатна креативна армія творчих дітей. Звернемося до статистики: Палац учнівської молоді – 1000 вихованців, Станція юних натуралістів – 435, станція юних техніків – 400, станція юних туристів – 300 дітей. 

Маємо знати, що є й інший бік медалі – ці всі юні особистості відсторонені у вільний час від негативних впливів вулиці, смартфонів та комп’ютерів. Саме ці вихованці здобувають перемоги на Всеукраїнських та міжнародних конкурсах, змаганнях, олімпіадах, прославляють рідне місто. Гордяться ними батьки, дідусі і бабусі, всі ковельчани!

Зважаючи на обмежений формат газети, описати всі здобутки, досягнення, перемоги неможливо. А про величезний світ позашкілля треба писати широкоформатну книгу.

Тому вітаючи зі святом на вечорі і поза творчим дійством, ще і ще раз подякуймо педагогам-позашкільникам, усім працівникам цієї освітянської ланки за їх працю, самовіддане служіння дітям і побажаймо творчої успішності, міцного здоров’я і мирного неба.

До нових перемог та звершень, дорогі наші позашкільники! Хай щастить Вам завжди і в усьому!

Анатолій Семенюк.

 

Возславимо свято позашкілля!

Пошануймо педагогів-наставників, які віддають  свої сили та талант на розвиток кожної дитини!

Пишаймося нашою творчою, креативною, неспокійною юнню, яка за велінням серця завжди в пошуку незвіданого, цікавого, таємничого в усіх сферах людської життєдіяльності.

Беззаперечно, кожна дитина – талановита. Саме позашкілля дає можливість розкрити поклик юної душі. Більше того, позашкілля – це тест на майбутній професійний фах, вид діяльності.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 340

Машинобудування – це серце економіки. Від цього залежить технічний прогрес країни і, як наслідок, ефективна робота галузі і наше з вами благополуччя.

Волинь і Ковельщина займають провідні позиції на сходинках технічних здобутків та досягнень. Серед елітних компаній, які на теренах нашої області займаються розробкою та впровадженням інноваційних рішень з енергоефективності, є дійсний член Волинської торгово-промислової палати України ТОВ «Волинь-Кальвіс».

15 років підприємство, яке очолює Анатолій Понікарчук, успішно працює в царині передових технологій та обладнання для виробництва і споживання альтернативних видів палива. Завдяки тісній співпраці колективу підприємства з Інститутом технічної теплофізики НАН України та Інститутом газу НАН України вдається бути на рівні технологій виробництва європейського зразка.  

Наголошу, що місце під Сонцем в конкурентній боротьбі вибороти непросто.

І ось вона, радісна звістка: Анатолій Понікарчук, директор ТОВ «Волинь-Кальвіс» удостоєний Державної премії України в галузі науки і техніки за 2020 рік.

З трепетом в душі беру в руки Диплом лауреата та золотисту медаль – браво лауреату! Є чим пишатися. Ця нагорода ще раз підтверджує, що технічний інтелект Ковельщини знаходиться на гідному місці і готовий конкурувати на найвищому рівні. 

Нагорода не дається просто так. Їй передує наполеглива, клопітка праця. Оприлюднимо кілька головних показників. Економічний ефект від впровадження передових технологій становить 4,8 мільярда гривень (за період 2009-2019 р.р.). Вартість теплової енергії завдяки цим новаціям в порівнянні з використанням газу знизилось на 10 відсотків. 

Досягнуто сумарного заміщення природного газу – приблизно 1,1 млрд. скорочено викиди парникових газів СО2 в обсязі 2,1 млн. тонн – в еквіваленті. Останнє особливо важливе, адже викиди безпосередньо впливають на зміну клімату, а в результаті ми відчуваємо це в циклонах, буревіях, затопленнях і т. д.

Як бачимо, все у цьому світі взаємопов’язане, має ті чи інші наслідки. «Волинь-Кальвіс» працює не тільки на теплозабезпечення та енергоефективність, а й на наше майбутнє. 

х   х   х

І ось я в затишному кабінеті Анатолія Понікарчука. Признаюся: мені приємно з ним спілкуватися, адже за плечима – немало років дружньої співпраці. Він весь в постійному русі, а це – запорука успішного управління і ритмічної роботи підприємства. 

– Анатолію Мироновичу, вітаю з високою нагородою. Ковельчани гордяться Вами. Як при теперішньому хаосі, занепаді економіки та пандемії коронавірусу вдалося досягти таких високих результатів у роботі?

– Анатолію Володимировичу, не все так просто. В минулому році довелося пережити немало тривог. Спад виробництва сягнув 10 відсотків. Довелося працювати в умовах скороченого робочого місяця. Європейський ринок теж загальмував свій ритм і рух. Відновитися та наростити темпи вдалося з початку цього року, і ми полегшено зітхнули.

– Знаю не з книжок, що успішно працювати в наш час ой, як не просто. На кону – якість роботи, ціна продукції, конкуренція технологій і таке інше. Які «ліки» застосовуєте?

– Хочете чи ні, а враховувати потрібно все, до найменших дрібниць. Наведу такий приклад. До мене звернувся замовник із Сумщини. В розмові він заявив: «Беру ваші котли. Знаєте, чому? Я був на інших підприємствах і неодноразово бачив кустарщину, занедбаність виробництва. За такої картини говорити про якість котла не доводиться. Ваше підприємство мене зустріло гарною вивіскою, заквітчаною територією, порядком  в цехах і на складах готової продукції. А ще бачу передові технології – скажімо, плазменна різка листової сталі. Це все вказує, що ви серйозний виробничник, і я впевнений в добротності ваших котлів».

– Ви мене тут зацікавили. Плазменна різка металу – це нове слово в технології виробництва?

– Все тече, все змінюється. Це – вчорашній день. Сьогодні ми маємо наміри придбати лазерний агрегат, який забезпечить ще вищу якість. Правда, ціна «кусається» – більше 160 тисяч американських доларів. Але це вимушений крок, щоб не відставати від європейського ринку. 

– Сьогодні яка гарантія роботи ваших котлів?

– 2-3 роки. Реальна надійність роботи нашого виробу – 8-10 років, і без суттєвої модернізації.

– Один із важливих показників роботи вашого продукту є зменшення викидів в атмосферу. В Ковелі багато котелень працює на дровах. Хіба від дров викидів менше?

– Маємо розуміти кілька важливих речей. По-перше, викиди від спалювання дров менш шкідливі, ніж від газу. По-друге, в повністю автоматизованих та механізованих котлах шкідливі частинки спочатку потрапляють в спеціальний циклон і там залишаються, а в атмосферу надходить очищений «дим», тобто в заданих параметрах.

– Анатолію Мироновичу, чи є проблеми в експорті у Європу? 

– В загальному обсязі виробництва експорт складає 60 відсотків. В нас гарна співпраця  і з діловими партнерами Литви, Латвії, Білорусі. Посудіть самі: тільки з початку року ми успішно реалізували замовлень на суму понад 430 тисяч євро. 

– Ваше виробництво займається лише виробництвом котлів?

– Ні. Ми використовуємо всі можливості. До 10 відсотків продукту – це вироби (запчастини, скребки, ланцюги, підйомні транспортери тощо) для агрегатів у тваринництві.

– Має місце негативна загальноукраїнська тенденція, коли працівники, як перелітні птахи, покидають свої робочі місця і в пошуках «великих» грошей відлітають до країн Європи.

– Ця тенденція – загальноєвропейська: українці їдуть в Польщу, поляки – в Англію, а литовці – в Скандинавські країни. Нас не оминають ці проблеми. Адже наша середня зарплата 11 тисяч гривень дещо відстає від європейського рівня.

Маємо наміри в цьому році підняти її рівень. Це не просто – все залежить від успішної роботи виробництва всіх його ланок. А ще податки!

– В багатьох фірмах існує практика виплати заробітної плати в «конвертах». Ваш погляд на це. Адже то – відвертий обман держави.

– Якби ж то тільки держави! Це впливає на всі соціальні виплати – робітник втрачає право і можливість на справедливу пенсію. Ми далекі від таких практик. На «конику» обману держави і працівника далеко не заїдеш.

– Сьогодні над нами, немов дамоклів меч, – прогнози про непомірні тарифи на газ, тепло, електроенергію. Виживати стає все складніше. Які у Вас перспективи і чи полегшать вони наше виживання?

– Прогнози – річ невдячна. Але ми бачимо свій реальний шлях. Найперше – це модернізація твердопаливних котлів з використанням органічних побутових відходів, тобто сміття. Дешеве паливо – це дари полів (кукурудзиння, солома, стебла сої). На даний час беремо участь в реалізації проєкту спільно з запорізькими фірмами, де наш котел буде працювати на смітті від сортувального заводу. Зрештою, саме життя змушує шукати вихід в умовах критичного виживання.

– Один у полі не воїн. Хто на передній лінії виробництва кращий?

– Маю право заявити, що колектив високопрофесійний, відповідальний і мобільний. Всі заслуговують пошанування та подяки. Визначити кращих складно. Серед них – інженер Богдан Рудень, конструктор Сергій Кашинський, інженер-технолог Іван Кравчик, технічний директор Ігор Понікарчук, зварники Сергій Гайдучик, Роман Адамчук, Микола Дубінчук, Роман Кульчинський, Валерій Міщук, Олександр Козак, Роман Куць, слюсар Олександр Дементєв, плазморізальник Олександр Нечипорук, інженер-постачальник Павло Дранчак, секретар керівника Тетяна Печенюк та інші. 

– На кого рівняєтесь?  Чий досвід переймаєте? 

– Далеко ходити не треба. В нашій області функціонують такі супер-підприємство, як SKF, який твердо стоїть на ногах, підкріплений шведськими інвестиціями, «Модерн-Експо» – українсько-польська фірма та інші.

– Незабаром професійне свято. Ваші зичення машинобудівникам.

– Родинного тепла, екологічно чистого повітря, особистих і професійних звершень, здоров’я та перемоги над пандемією і мирного неба над Україною!

– Не помилюсь, якщо висловлю від всіх ковельчан щиросердечну подяку за Вашу невтомну працю, а янгол-охоронець машинобудівників нехай принесе на крилах благословення та благодать Господню. Щасти Вам!

Анатолій СЕМЕНЮК.   

НА ЗНІМКАХ: «Волинь-Кальвіс» живе і працює.

Фото з архіву 

ТОВ «Волинь-Кальвіс». 

Машинобудування – це серце економіки. Від цього залежить технічний прогрес країни і, як наслідок, ефективна робота галузі і наше з вами благополуччя.

Волинь і Ковельщина займають провідні позиції на сходинках технічних здобутків та досягнень. Серед елітних компаній, які на теренах нашої області займаються розробкою та впровадженням інноваційних рішень з енергоефективності, є дійсний член Волинської торгово-промислової палати України ТОВ «Волинь-Кальвіс».

15 років підприємство, яке очолює Анатолій Понікарчук, успішно працює в царині передових технологій та обладнання для виробництва і споживання альтернативних видів палива. Завдяки тісній співпраці колективу підприємства з Інститутом технічної теплофізики НАН України та Інститутом газу НАН України вдається бути на рівні технологій виробництва європейського зразка.  

Наголошу, що місце під Сонцем в конкурентній боротьбі вибороти непросто.

І ось вона, радісна звістка: Анатолій Понікарчук, директор ТОВ «Волинь-Кальвіс» удостоєний Державної премії України в галузі науки і техніки за 2020 рік.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 368

Ох, ці перелітні птахи! Не подумай, читачу, що це качва дика з тепла до тепла літає. Це – сизокрилі Соколи з родинного затишного гніздечка в пекло війни на Схід вирушають, щоб діток і соколиць своїх захистити, щоб тут,  в Ковелі, Луцьку, у селах і селищах хижі яструби з триколором на наше мирне українство не зазіхали. 

Летять, але, на жаль, не всі живими повертаються. Війна уже забрала 15 тисяч наших співвітчизників. За Героїв серце болить. І – за Україну…

х  х  х

В недільній спекотний день 15 серпня ц. р. в читальний зал Публічної бібліотеки м. Ковеля завітали безстрашні, героїчні, патріотичні та щирі душею волинські Соколи, щоб сповістити: на Сході Україна жива і перемагає. 

Завітали не з порожніми руками, а з вагомим творчим доробком – книгою «Український фенікс». Це – ковельчанин Михайло Ярмола,  лучани  Валерій Гнатюк та Юрій  Щербик.  Інші співавтори цього історичного літопису – Анатолій Форманюк, Ілля Тітко, Олександр Павшук  та Тарас Літковець з поважних причин до Ковеля не прибули.

Слухати  розповіді та поезію про війну з перших вуст – це значить співпереживати  з воїнами-героями, відкривати широку панораму небезпечних і кривавих подій. 

Читати книгу надзвичайно цікаво. Кожен автор має свій стиль, неповторну образність та свою унікальну творчу «родзинку». Окремі речі не просто захоплюють, а беруть в полон і не відпускають. Вибрати їх для тебе, читачу, не просто. Тим більше, що обмежений формат газети не дозволяє подати матеріал в широкому масштабі. Тож ледве чутним штрихом торкнемося творчого доробку кожного з авторів.

х  х  х

Михайло Ярмола. Ковельчанин. Бойовий шлях: Піски, Водяне, Опитне  Донецької області та села Старий Айдар, Новотошківське Луганської  області. Поезія позначена цікавою образністю, філософськими роздумами та мотивами воєнного життя-буття. Вдумаймося в позицію автора. Вона – для тих, хто ухиляється від  захисту Вітчизни:

«Переседіти, перестояти,

Перебути усе складне…».

Та,  попри всі «ухиляння»; поет нагадує, що:

Не минеться ніде, не

 дінеться

Бій забутих скресає лють.

Там, де кров соколина

  піниться,

Чорні ворони в спину б’ють.

х  х  х

Юрій Щербик. Лучанин.  У 2000-2015 роках служив у 72-ій ОМБ ім. Чорних Запорожців. В 2018 р. —  у 24-ій ОМБ ім. Короля Данила.

У воїна-патріота немає дилеми та сумнівів стосовно моральних пріоритетів. Вслухайтесь:

Україна рідніша чи мати?

Непотрібно мені розділяти

Нероздільне! Сказати по

  правді,

Набирався натхнення та сил

Я у двох…

В сенсі буття  поет нагадує про громадянську,людську позицію для нас із вами:

Для Бога досить імені і та справ!

Звання, посади, рейтинги. Все інше:

Дорослі ігри в значимість – не більше.

Не «Ким ти був?», важливо «Ким ти став?».

Не «Що ти мав?», важливо «Що віддав?».

х  х  х

Анатолій Форманюк. Брав участь у боях за Іловайськ в складі 51-ої ОМБР. Пережив тортури полону.

Байдужих воїн застерігає:

   Не спи, бо лихо сну не знає –

  Чатує зло коло воріт.

А  в  хвилини «тиші» син найріднішу виглядає:

— Чуєш, мам?..

Все в мене  добре. Я живий, 

здоровий.

Мене бентежить більше, як ї

ви там?

— Ми… Ми добре, синку…

Чути сльози…

— Тільки не плачте, мамо, все

 ж гаразд.

Я мушу йти…

— Біжи, синочку… Тільки 

бережись…

Гудки… Гудки… Гудки…

х  х  х

Ілля Тітко, м. Калуш, Івано-Франківська область. Проходив службу в 59-ій ОМБР та 9-ій ММПБ під містом Попасне, що на Луганщині. Автор книги спогадів «Формула крові».

Ця замальовка висвітлює образ патріота-воїна в екстремальних ситуаціях бойових дій:

х х х

“— Всім  до бою!

Я клацнув запобіжником і рушив назустріч колоні, пильно вдивляючись до машин, що вже наближалися до нас метрів так до двадцяти. На них не було ніяких розпізнавальних знаків і сунули вони нагло і впевнено.

«Щось не так?» – подумав і придушив неприємний дрижак в колінах. У середині в мене  все напружилось і опустилось кудись в район пояса. Руки заніміли, стискаючи автомат.

Через  три-чотири кроки я зупинився. Підняв одну руку догори, тримаючи другою АКС, і так  стояв, чекаючи на свою долю, що невпинно наближалася  до мене в гуркоті та хмарі вихлопних газів.

Перший броньовик загальмував…».

Ось так, сам на сам, дивлячись у вічі смертельної небезпеки твориться героїзм. Як виявилося – це були наші. Якби не цей героїчний вчинок, могла б статися непоправна трагічна ситуація, де свої – своїх! І все через неузгодженість начальників штабів війни.

х  х  х

Олександр Павшук, м. Луцьк. Служив біля  с. Кримське на околицях Станиці Луганської, неподалік Попасної. Автор широкоформатного роману  «Дзеркало».

Війна, смерть – синоніми  жорсткості й безжальності. Засліплені кров’ю вони не розділяють людей на військових і цивільних. Вони пишуть трагічні полотна…

«Люда лежала посеред  руїн будинку з широко розкиданими руками. Наче птаха  крила, ось так, перед відлітом розправляє. Дивно, але попри руїни і цілковиту розруху будинку – тіло її без крові та видимих ран. Смерть своїм пензликом повернула Людочці обличчя. 

Те обличчя, як колись в юності, ту красу, якою так милувалися батьки, та в яку були закохані хлопці… тільки єдине, що не вдалося смерті – закрити гарні вії тих чорних-пречорних очей.  Ті очі дивилися крізь пошматовану вибухом стелю, кудись в далеку-далеку даль. 

Кудись, де немає журби, ні біди ні печалі. Тільки колір того прекрасного обличчя був такий блідий-блідий, а усміхнені вуста стали взагалі блідими. Мабуть, в смерті фарби закінчилися».

х  х  х

Валерій Гнатюк. Автор 7 збірок поезій, новел, нарисів. Захищав Україну у складі Фронтового підрозділу розвідки та контррозвідки Добровільного Українського Корпусу Правого сектору.

В новелі «ВОГ» автор свідчить, що і на війні доля буває прихильною до життя. Такі випадки в народі називають чудотворними.

«Володя подивився униз і похолов. Він сам не зчувся, коли заснув в окопі. І заснув він, сидячи,  розставивши ноги та поклавши на коліна автомат.  Він і зараз сидів у такій позі, але між його ногами із землі стирчав ВОГ, тобто граната, випущена з підствольного автоматичного гранатомета (ВОГ-25 «Выстрел осколочный гранатометный).  Ті  ВОГи тому й дуже небезпечні, що можуть залетіти прямісінько в окоп. Але неймовірно! Вона не вибухнула, а просто загрузла у чорну неприязну землю й дивилася на всіх хижим оком.

— А тепер, братику, замри зовсім, ми тебе винесемо звідси.

І хлопці, піднявши Володю за руки, ноги, підтримуючи за плечі та спину, віднесли подалі від ВОГа».

х  х  х

Тарас Літковець. Учасник бойових дій у зоні проведення АТО у Донецькій області (м. Горлівка). Заступник командира 17-го окремого мотопіхотного батальйону 37-ої ОМБр ЗСУ.

Цей глибоко аналітичний, історико-політичний нарис із значущою назвою «Український Фенікс» несе в собі всеутверджуючу віру в майбутнє України.

«Сьогоднішня війна з РФ – це війна за збереження не лише української державності, а війна за фізичне збереження нас самих, як окремого етносу. Згадаймо кучмівське «Україна – не Росія». Визволення Донбасу мобілізувало найкращу частину суспільства, створило величезну позитивну мотивацію для консолідації усіх регіонів України. Російська інтервенція на Донбасі обумовила зміну міжнародного політичного ландшафту, відкривши двері другій  «холодній війні». Фундаментом війни Путіна проти України стала неможливість Російської еліти змиритися із втратою імперії, невмінням розбудовувати російську національну державу. Після 2014 року відносини України з Росією за будь-якого розвитку подій, більше ніколи не будуть такими, якими були раніше. Україну розбудили війною і вона нарешті прокинулася».

х  х  х

Та повернімося до перебігу творчого вечора. Як завжди, на висоті була ведуча Ольга Бичковська. Вона задавала тон довірливій розмові. Звучали поетичні і прозові рядки. Юрій Щербик на суд присутніх (а їх в залі було багато)  презентував свою авторську співану поезію

Тон зустрічі також задав Валерій Гнатюк, співробітник  Волинського регіонального музею українського війська та військової техніки. До речі, книга «Український Фенікс» видана  за сприяння цього славного закладу.

В анотації до книги висловлено думку-надію: «Дуже би хотілося, аби згустки цієї енергії, енергії вражень та почуттів не залишили  байдужими нікого, адже помилкою буде вважати, що війна – це щось далеке і невідоме. Ще й як близьке, ще й як відоме, і не лише тим, кого вона безпосередньо торкнулася, а й усім нам – нині тут сущим».

З реакції присутніх в залі відчувалося, що книга їх, як-то кажуть, взяла за живе, наблизила реальність війни до душ людських.

Вечір позначився ще однією приємною подією – на  заході був присутній ветеран УПА Іван Шевко.

Вималювався такий собі патріотичний перегук  поколінь. Чому ми вижили і збереглися як нація?  Відповідь на поверхні  — завдяки тому, що ланцюг історичної правди, культури і традиції не переривався ніколи. Борці – захисники волі боролись, падали, але на  їх місце ставали інші Соколи-герої.

Символічно, що в переддень творчої зустрічі Івану Шевку виповнилось 90! Славний ювілей,  квіти щиро від душі життям заслужені. Привітаймо і ми! Вкотре маємо подякувати  директору бібліотеки Галині Божик за організацію патріотично-виховного дійства.

А завершити цей репортаж хочу цитатою із сказаного Ольгою Бичковською: «Слова на війні, як і серця, гартуються  пекельним вогнем і холодом сталі. Вслухайтеся в них. Тут – біль утрат та радість залишитися живим і… Людиною”.  І  хоч здаються вони суворими, як граніт, теплішають від дзвінка друга, усмішки, звичайної людяності», і від спілкування у лоні чудово організованого, і на часі, творчого вечора. 

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Ох, ці перелітні птахи! Не подумай, читачу, що це качва дика з тепла до тепла літає. Це – сизокрилі Соколи з родинного затишного гніздечка в пекло війни на Схід вирушають, щоб діток і соколиць своїх захистити, щоб тут,  в Ковелі, Луцьку, у селах і селищах хижі яструби з триколором на наше мирне українство не зазіхали. 

Летять, але, на жаль, не всі живими повертаються. Війна уже забрала 15 тисяч наших співвітчизників. За Героїв серце болить. І – за Україну…

х  х  х

В недільній спекотний день 15 серпня ц. р. в читальний зал Публічної бібліотеки м. Ковеля завітали безстрашні, героїчні, патріотичні та щирі душею волинські Соколи, щоб сповістити: на Сході Україна жива і перемагає. 

Завітали не з порожніми руками, а з вагомим творчим доробком – книгою «Український фенікс». Це – ковельчанин Михайло Ярмола,  лучани  Валерій Гнатюк та Юрій  Щербик.  Інші співавтори цього історичного літопису – Анатолій Форманюк, Ілля Тітко, Олександр Павшук  та Тарас Літковець з поважних причин до Ковеля не прибули.

Слухати  розповіді та поезію про війну з перших вуст – це значить співпереживати  з воїнами-героями, відкривати широку панораму небезпечних і кривавих подій. 

Читати книгу надзвичайно цікаво. Кожен автор має свій стиль, неповторну образність та свою унікальну творчу «родзинку». Окремі речі не просто захоплюють, а беруть в полон і не відпускають. Вибрати їх для тебе, читачу, не просто. Тим більше, що обмежений формат газети не дозволяє подати матеріал в широкому масштабі. Тож ледве чутним штрихом торкнемося творчого доробку кожного з авторів.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 362

У програмі святкування 30-річниці Незалежності України у Ковельській територіальній громаді значиться видатна подія: встановлення та реєстрація Національного рекорду України із внесення бронзового пам’ятника Тарасу Шевченку, як  досягнення України, до Національного реєстру рекордів.

Передісторія цього унікального для ковельчан заходу така: було відомо, що висота бронзової скульптури сягає більше 7 метрів. Засобам масової інформації повідомляли, що це –   найвищий пам’ятник апостолу Правди і Свободи в Україні. Мати неофіційне твердження про унікальність пам’ятника – це пів справи, але, як кажуть мудрі люди, все має бути документально підтверджено.

Ольга Яренчук відома в Ковелі і за його межами, як активна громадська діячка. Вона – прессекретар ГО «Асоціація осіб з інвалідністю» «Добродія в дії». Саме їй належить ідея офіційно зареєструвати рекорд. Для цього було проведено велику  роботу і зібрано необхідні кошти.

Однак, як часто буває, на шляху до омріяної мети виникли труднощі як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. І все ж  справедливість восторжествувала.

Як дарунок святу Незалежності, 22 серпня ц.р. до Ковеля з Києва прибув представник Національного реєстру України Олег Волочков.

Напередодні заходу він виконав відповідальну місію – провів заміри пам’ятника і порівняв з іншими, нині встановленими  (а їх є 1200!).

Виявилося, що пам’ятник насправді має висоту 7,9 метра, і це справді найвища скульптура Кобзаря у бронзі в Україні.

 Гордись, Ковелю! Якщо у Львові – найвищий  мармуровий монумент, то в Ковелі – бронзовий.

— Що там цікавого у вашому Ковелі? – запитає тепер  киянин чи харків’янин.

— Найвищий пам’ятник Тарасу Шевченку! – відповість гордо ковельчанин.

Так твориться далека і близька історія.

До цього заходу в місті старанно готувалися і влада, і громадськість, і учнівська молодь. На початку присутнім запропонували  літературно-музичну композицію.

За невеликий відрізок часу промайнуло перед очима і в свідомості мученицьке життя   Великого Кобзаря, а разом із ним – всієї стражденної України.

Вміють  юні «артисти» та їх наставники  проникнути в душу та зворушити її. А Тарас, одягнений  в українську сорочку-вишиванку, слухав, і, мабуть, теж переживав разом із присутніми. Він з триметрового пагорба ніби ступив  рішуче крок до нас, щоб нагадати – спочинку не чекайте, бо за волю треба боротися все життя. 

Про історію  спорудження пам’ятника розповіли міські голови минулих скликань Анатолій Семенюк та Ярослав Шевчук. Звернувся до присутніх і теперішній мер міста Ігор Чайка. Зворушило всіх коротке, але щире, душевне слово Олі Яренчук. Від громадської організації «Добродія в дії»  вона вручила Подяку Ярославу Шевчуку  за вагомий особистий внесок в будівництво пам’ятника Тарасу Шевченку та парку його імені.

І ось вона, довгождана історична мить: Олег Волочков вручає Сертифікати, які засвідчують новий рекорд України, Ользі Яренчук та Ігорю Чайці. Відбулося ніби друге народження пам’ятника Тарасу Шевченку – тепер із Всеукраїнським статусом.

До підніжжя пам’ятника були покладені квіти.

Коротка історія будівництва

На початку дев’яностих років ХХ століття, після проголошення  Акта Незалежності, перед ковельчанами постало давно омріяне завдання – спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку. Вимоги, запити, пропозиції звучали на вічах, мітингах, сесіях міськради. Зусиллями влади і громади було досягнуто порозуміння і оголошено конкурс на кращий проєкт монумента та місце його розташування.

Участь  в конкурсі взяли проєктанти зі Львова, Києва, Луцька, Рівного, Ковеля. В гострій конкурентній боротьбі переміг проєкт архітектора-скульптора Володимира Шолудька. Проєкт символізував Т. Шевченка як Пророка, Апостола Правди і Свободи. Разом з тим було відкрито спец- рахунок для збору коштів. Ковельчани жертвували  кошти – хто і скільки міг.

Львівська керамічно-скульптурна фабрика прийняла замовлення і приступила до роботи. За відносно короткий термін було виготовлено гіпсову скульптуру.  На жаль, «одягнути» її в бронзовий одяг завадив всеукраїнський обвал економіки. Роботи призупинилися на довгі 10 років. 

У 2003 році сяйнуло Сонце надії. Завдяки клопотанням народного депутата України Бориса Загреви, активній позиції міського голови Ярослава Шевчука  Верховна Рада України внесла поправку до бюджету, і фінансування будівництва пам’ятника було поновлено. Закипіла робота. У переддень свята Дня Незалежності у 2005 році  пам’ятник було відкрито.

Сьогодні це місце для ковельчан є священним.Тут гартується національний дух. Тут формується наша ідентичність. Звідси Тарас благословляє молодят на щасливе життя і вірність.

Духовна Історія пам’ятника буде не повною, якщо не нагадати заповітні слова, які закладені в спеціальну капсулу і вмонтовану в фундамент монумента.

Про це – мої поетичні рядки:

— Тарасе!

Ти віддати  все хотів –

Життя і розум  

Для свого народу,

Над рідним краєм

Соколом летів,

В глибоких водах

Не шукав ти броду.

Апостол Правди і Свободи

Біля братів свої убогих

На вежі духу на сторожі

Поставив Слово,

Щоб понад Тур’єю й Дніпром

Жадана Воля розквітала,

Щоб йшли до твого п’єдесталу

На сповідь щиру українці.

Ішли торкнутися душею 

До віри й істини твоєї.

...Сьогодні парк шумить віттям «дорослих» дерев. Вони невдовзі стануть вищими  пам’ятника Дай, Боже, щоб наша Доля, щоб наша Воля, щоб наша Незалежність так само піснею виростили і так само високо злітали понад світом, як твоє слово, Тарасе!

Анатолій СЕМЕНЮК. 

У програмі святкування 30-річниці Незалежності України у Ковельській територіальній громаді значиться видатна подія: встановлення та реєстрація Національного рекорду України із внесення бронзового пам’ятника Тарасу Шевченку, як  досягнення України, до Національного реєстру рекордів.

Передісторія цього унікального для ковельчан заходу така: було відомо, що висота бронзової скульптури сягає більше 7 метрів. Засобам масової інформації повідомляли, що це –   найвищий пам’ятник апостолу Правди і Свободи в Україні. Мати неофіційне твердження про унікальність пам’ятника – це пів справи, але, як кажуть мудрі люди, все має бути документально підтверджено.

Ольга Яренчук відома в Ковелі і за його межами, як активна громадська діячка. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 373