Поки рф штучно створює символи, які мали б додавати мотивації своїй армії та народу, то в українців за місяці повномасштабної війни з'явились власні, які справді демонструють незламність у реальності, а не лише в головах хворих пропагандистів. У Центрі стратегічних комунікацій SPRAVDI зібрали 6 ключових символів війни, які стали для українців натхненням до Перемоги над окупантами.

Кожен з цих символів не був нав'язаний нам згори. Хіба можна порівняти їх щирість і силу з лиховісною літерою Z, якою кремль обмалював усю росію? Ні, саме тому ми воюємо за правду і добро, а зло приречене на поразку.

Символи війни, які надихають українців на перемогу

"Доброго вечора, ми з України!". Просте привітання, яке швидко увійшло в лексикон мільйонів українців. Тепер так вітаються усюди — від Півдня до Заходу нашої країни.

"Ой у лузі червона калина". Хто б міг подумати, що ця пісня стане відкриттям для багатьох українців і навіть приверне увагу всього світу. Її переспівують у соціальних мережах дорослі та діти, вмикають за кермом автомобіля, виконують воїни ЗСУ… Ця українська народна пісня, якій понад сто років, стала гімном цієї війни.

Джавеліни та Байрактари. 

Ці дві назви так сподобалися українцям, що за їхніми моделями створюють іграшки, ними називають хатніх тварин і навіть новонароджених дітей. 

Напрям для російських військових кораблів і не тільки: "Русский военный корабль…". 

Фраза прикордонників на Зміїному потужно зарядила українців бойовим духом у перші дні війни, коли це було так потрібно. Бо якщо наші вояки не здаються перед противником, то хіба можна опускати руки?

Вцілілий керамічний півник у Бородянці. Кухонна шафка з півником стали символом незламності українців. Окупанти практично перетворили будинок на руїни, однак півник усе-одно вистояв. Отже, вистоїть і Україна.

Зірка ДСНС та улюбленець українців пес Патрон. 

У війні з окупантами вже прославилися багато тварин: кіт Фенікс, кішка Шафа, хатіко з Бучі, але справжнім символом став маленький песик Патрон з Чернігова. Він вже допоміг працівникам ДСНС розмінувати тисячі кілометрів території. За це і став справжньою "зіркою".

Підготувала Валентина ОЛЕЩУК.

Поки рф штучно створює символи, які мали б додавати мотивації своїй армії та народу, то в українців за місяці повномасштабної війни з'явились власні, які справді демонструють незламність у реальності, а не лише в головах хворих пропагандистів. У Центрі стратегічних комунікацій SPRAVDI зібрали 6 ключових символів війни, які стали для українців натхненням до Перемоги над окупантами.

Кожен з цих символів не був нав'язаний нам згори. Хіба можна порівняти їх щирість і силу з лиховісною літерою Z, якою кремль обмалював усю росію? Ні, саме тому ми воюємо за правду і добро, а зло приречене на поразку.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 251

Від четверга 

до четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 223

ГОРОСКОП

з 15 по 21 серпня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 299

Погода в Ковелі  

4 – 10 серпня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 276

1 серпня 109 років тому після десятиліть боротьби зі страшною хворобою перестало битися серце відомої української поетеси, новатора, публіциста, громадського діяча Лесі Українки. Традиційно у цей день біля її пам’ятника у Ковелі зібрались ковельчани.

Вшанувати пам’ять знаменитої землячки прийшли: міський голова Ігор Чайка, секретар міської ради Оксана Багнова, перший заступник міського голови Тарас Яковлев, заступник міського голови Наталія Маленицька.

До присутніх звернувся Ігор Чайка. Він говорив про актуальність настанов Лесі Українки в умовах сучасності.

“Одвага наша – меч, политий кров’ю”. Ці її рядки, як ніколи, актуальні нині, коли ворог щодня руйнує нашу країну, вигризає нашу землю, зазіхає на нашу свободу і незалежність”, – зазначив мер.

“Сама Леся Українка була надзвичайно освіченою людиною. Вона знала понад 10 іноземних мов. Втім, українську вона шанувала понад усе. І це також її один із заповітів для нас. “Я в серці маю те, що не вмирає”: поки ми пам’ятаємо ці рядки і маємо любов до України – ми непереможні”, – підкреслив Ігор Чайка у своєму виступі. 

Вл. інф.

1 серпня 109 років тому після десятиліть боротьби зі страшною хворобою перестало битися серце відомої української поетеси, новатора, публіциста, громадського діяча Лесі Українки. Традиційно у цей день біля її пам’ятника у Ковелі зібрались ковельчани.

Вшанувати пам’ять знаменитої землячки прийшли: міський голова Ігор Чайка, секретар міської ради Оксана Багнова, перший заступник міського голови Тарас Яковлев, заступник міського голови Наталія Маленицька.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 238

Не зовсім звичайна подія  сталася минулої середи, 27 липня, у Ковелі: до працівників пасажирського вагонного депо завітав своєрідний творчий «десант» у складі голів Рівненської і Волинської обласних організацій НСЖУ  Дмитра Тарасюка і Михайла Савчака, заступника голови первинної журналістської організації редакції газети «Вісті Ковельщини», Почесного громадянина міста Анатолія Семенюка, Заслуженого журналіста України Миколи Вельми, президента Всеукраїнської асоціації «4 влада» Хенрика Кощельного.

Метою візиту поважної делегації було бажання зустрітися з колективом одного з кращих залізничних підприємств України, ознайомитися з його роботою в умовах воєнного стану, а найголовніше   – вручити очільнику виробничого підрозділу «Пасажирське вагонне депо Ковель філії «Пасажирська компанія АТ «Українська залізниця», Заслуженому працівнику транспорту України Олександру Стречену відзнаку народної пошани –  орден «За розбудову України». 

Цієї високої нагороди Олександр Іванович, який очолює підприємство з 1987 року, удостоєний відповідно до рішення секретаріатів Волинської та Рівненської обласних організацій Національної спілки журналістів України та правління Всеукраїнської організації журналістів «4 влада». Орден в присутності представників колективу вручили Михайло Савчак і Дмитро Тарасюк, а також Хенрик Кощельни. 

Почесної відзнаки  Олександр Стречен удостоєний за багаторічну плідну співпрацю із журналістами Волині та Рівненщини, надання посильної допомоги та сприяння медійникам у здійсненні їх професійної діяльності.

Дмитро Тарасюк вручив вагонникам підготовлену з його ініціативи книгу «Рядові неоголошеної війни» із серії «Золоті імена Рівненщини». Видання розповідає про земляків пана Дмитра, котрі зі зброєю в руках стали на захист України, боронячи суверенітет і територіальну цілісність  держави на її східних рубежах:  Луганщині й Донеччині.

Олександр Стречен подякував журналістській спільноті Волині і Рівненщини за високу оцінку праці колективу, його особисто і запевнив, що ковельські вагонники й надалі робитимуть все можливе для виконання поставлених перед ними завдань, ускладнених російсько-українською війною, вноситимуть свої посильну частку праці у здобуття Перемоги над агресором.

l

У той же день Михайло Савчак і Дмитро Тарасюк завітали до офісу ТзОВ «Редакція газети «Вісті Ковельщини», ознайомились з роботою підприємства, організацією праці журналістів, вислухали пропозиції керівника колективу Миколи Вельми, втілення яких в життя допомогло б у зміцненні інформаційної безпеки держави. 

Миколі Вельмі гості вручили Подяку голови НСЖУ Сергія Томіленка за багаторічну роботу в сфері преси. Заступника директора Світлану Ляшук нагороджено Почесною грамотою Волинської обласної організації НСЖУ.  

Наш кор.

НА СВІТЛИНАХ: під час нагородження Олександра Стречена.

Фото Галини ЦЮРИ. 

Не зовсім звичайна подія  сталася минулої середи, 27 липня, у Ковелі: до працівників пасажирського вагонного депо завітав своєрідний творчий «десант» у складі голів Рівненської і Волинської обласних організацій НСЖУ  Дмитра Тарасюка і Михайла Савчака, заступника голови первинної журналістської організації редакції газети «Вісті Ковельщини», Почесного громадянина міста Анатолія Семенюка, Заслуженого журналіста України Миколи Вельми, президента Всеукраїнської асоціації «4 влада» Хенрика Кощельного.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 426

Директору 

ТзОВ «Редакція 

газети «Вісті Ковельщини»

Вельмі  Миколі Григоровичу

Я, Пазина Євгенія Федорівна, жителька с. Зелена, вул. Поліська, 19,  прошу за посередництвом газети допомогти  вияснити, хто повинен повернути переплату за спожитий газ за травень місяць?

Справа в тім, що у квітні через регулярні  платежі «ПриватБанку» була сплачена 1861 гривня. У травні з пенсійної картки було знято за газ також 1861 гривню, що не відповідає вартості спожитого газу.

Платіжне повідомлення  за травень надійшло лише на початку липня на суму 302 гривні. І знову ж через банк було сплачено 476 гривень, що не відповідає затратам.

Ми звернулись із заявою і вимогою ще 20 червня, оформили відповідні документи, але зараз і облгаз, і «Нафтогаз» «футболять» нас один до одного, хоча з «гарячої лінії» «Нафтогазу» повідомили, що згідно із Законом  гроші повинні бути повернуті протягом місяця. Спілкуючись з односельчанами, знаю, що ми не одні такі «постраждалі».

Будемо Вам щиро вдячні за Вашу роботу.

      З повагою — 

Є. Ф. ПАЗИНА.

l

З подібним запитанням до редакції газети звертаються й інші мешканці нашого краю. Я постарався розібратися в суті справи, звернувшись за допомогою не до чиновників, які, дійсно, «відфутболюють» скарги споживачів газу, а до інтернету, де розшукав, як на мене,  досить цікаву статтю під заголовком «Українці змушені вдвічі платити за газ: про нововведення попередили не всіх». Пропоную статтю увазі читачів.

l

Українці з 1 червня отримали нового постачальника газу. Якщо ще торік більшість сімей платила за блакитне паливо пов’язаним із Дмитром Фірташем газзбутам, то зараз усі мають сплачувати “Нафтогазу”. Однак попередили про це далеко не всіх, у результаті частина українців продовжує платити збутам, а повернути “зайве” надто складно.

Як і чому українським сім’ям доводиться двічі платити за газ, читайте в матеріалі OBOZREVATEL.

“Проблема справді масштабна”

“Я платила за газ щомісяця, і тут отримую платіжку з боргом у 400 грн. Я почала з’ясовувати, виявилося, що з 1 червня без попередження мене перевели у “Нафтогаз”. І не тільки мене, всіх перевели. Я зателефонувала до газзбуту, у мене там переплата вже 750 грн. Це не за один місяць переплата. Як повернути тепер гроші та чи повернуть, не розумію”, – розказує мешканка Київської області Ірина.

Як розповідає OBOZREVATEL експерт у сфері ЖКГ Олег Попенко, така проблема справді масова. “Нафтогаз” не був готовий одразу отримати 10 млн.  нових клієнтів, тому не зміг провести ефективне інформування. “Деякі українці досі не знають, що вони вже мають платити “Нафтогазу”, – каже Попенко.

При цьому процедури повернення переплат немає. Попенко розповідає про ситуацію, коли на повернення коштів чекають уже п’ять місяців (деяких перевели на послуги “Нафтогазу” раніше). У цій ситуації кожному українцю варто щонайменше зареєструватися на офіційному сайті “Нафтогазу” і вже зараз почати оплачувати блакитне паливо їм, а не газзбутам.

Заяву про повернення коштів у газзбут написати можна. Однак тут варто врахувати: якщо гроші не повертатимуть, то витребувати їх буде вкрай складно. Послуги юриста чи позов до суду не покриють отриманої вигоди.

Як і чому українців перевели на послуги “Нафтогазу”

В Україні з червня газзбути не змогли закупити блакитне паливо. В результаті згідно із Законом усіх їх перевели на постачальника останньої надії – “Нафтогаз”. Із ним і залишаться клієнти. За Законом перехід відбувається автоматично та без обов’язкової згоди клієнта (для того, щоб сім’ї не залишилися без газу).

Така норма, з одного боку, дає можливість не переривати постачання блакитного палива, а з іншого – позбавляє українців можливості гарантовано отримати інформацію про перехід на іншого постачальника. Особисто обдзвонювати кожного клієнта “Нафтогаз” фізично не може. Натомість уже наприкінці місяця українці (а деякі із затримками) отримали платіжки вже від нового постачальника.

“Думаю, йдеться про переплату на сотні мільйонів гривень. Процедуру повернення коштів ніде не прописано. Люди не знають, як поводитись у цій ситуації”, – каже Попенко. За інформацією OBOZREVATEL, у “Нафтогазі” також не планували забирати собі всіх українців. Спочатку в стратегії компанії припускали, що отримають лише близько 30% споживачів.

Газ держкомпанія хотіла продавати тим, хто сам переходить на їхні послуги. Мовляв, це активна, поінформована аудиторія, яка зможе вчасно сплачувати рахунки. Але в результаті “Нафтогаз” отримав як своїх клієнтів усіх українців.

Що з тарифом?

Добра новина – “Нафтогаз” зафіксував для всіх своїх споживачів тариф у розмірі 7,9 грн за кубометр. І хоча вартість блакитного палива нібито не змінюється, ще минулого року українці за кожний кубометр сплачували 6,9 грн. Тому газ за рік таки подорожчав, але, ймовірно, щонайменше до кінця воєнного стану ціна більше не змінюватиметься.

Загалом газу в Україні цілком може вистачити. До групи “Нафтогазу” входить головна газовидобувна компанія “Укргазвидобування”. Зважаючи на те, що частина українців тимчасово мігрувала за кордон, власного видобутку блакитного палива може вистачити для того, щоб забезпечити хоча б потреби населення.

За різними оцінками,  українського газу може вистачити і на бізнес (який різко скоротився, частина великих промислових споживачів закрилася). А ось твердження про те, що український газ має бути ще дешевшим, ставить під загрозу успішний видобуток. Український газовидобуток потребує мільярдних інвестицій. І щоб забезпечити повну енергонезалежність, вже після перемоги на фронті “Укргазвидобуванню” доведеться залучати технології та інвестиції за кордоном.

l

Як бачимо, у статті названо причини, які  призвели до переплат за споживання газу в Україні. Але, на жаль, конкретної відповіді на запитання «Що робити?» нема. Тому я продовжив пошук. І в інтернет-виданні «Хвиля» 27 липня  ц. р. віднайшов інформацію під заголовком «Переплата за газ». Ось вона:

«З 1 червня 2022 року майже 9 млн.  домогосподарств було переведено до нового постачальника газу. Сталося це автоматично, адже деякі компанії виконувати свої функції не змогли через бойові дії. Для таких клієнтів постачальником став “Нафтогаз”, але оплата рахунків новому постачальнику виявилася проблемною, адже багато хто дізнався про зміну постачальника тоді, коли вже сплатив за газ на рахунок колишньої компанії.

Однак, як повідомляє “Хвиля”, споживачі, які переплатили за блакитне паливо колишньому постачальнику, можуть повернути свої гроші.

При цьому повернути переплату можуть клієнти, які пройшли реєстрацію та отримали новий особовий рахунок у “Нафтогазі”.

Для того, щоб отримати новий особовий рахунок, потрібно скористатися чат-ботами GASUA у Viber, Telegram або NaftogazGasSupply у Facebook  Messenger. Там потрібно ввести EIC-код, що складається із 16 цифр. Цей код можна знайти в особистому кабінеті, на платіжці або дізнатися в контакт-центрі облгазу.

Далі клієнту буде надано новий особистий рахунок у “Нафтогазі” і можна буде пройти реєстрацію в особистому кабінеті на my.gas.ua.

Зазначимо, що реєстрація в особистому кабінеті дозволяє клієнтам:

n дізнатися про актуальний стан рахунку;

n сплатити за спожитий газ;

n отримати рахунок за газ та деталізацію нарахувань;

n скачати довідку про пільги та субсидії;

n одержати акт звірки;

n оформити договір про реструктуризацію боргу;

n одержати довідку про відсутність заборгованості.

Крім того, якщо оплачувати газ до 30 числа кожного місяця, можна отримати одновідсоткову знижку    на наступну оплату.

Як повернути переплату

Як повідомляли раніше в “Нафтогазі”, єдиного механізму автоматичного повернення переплати на рахунки клієнтів немає. Тому кожен споживач, який зіткнувся з такою проблемою, має самостійно звернутися до попереднього постачальника газу, написавши заяву. При цьому заява складається у довільній формі, але особовий рахунок має бути обов’язково вказаний.

Разом із заявою подаються:

n копія паспорта власника особового рахунку (1, 2 сторінки та реєстрація);

n копія ідентифікаційного коду власника особового рахунку;

n довідка з реквізитами карткового рахунку з банку (або витяг з Приват24);

n копія квитанції про оплату за газ у період, коли виникла переплата.

Усі копії документів мають бути завірені споживачем, тобто на них від руки має бути написано “Згідно з оригіналом” та проставлено дату та підпис клієнта.

l

Що можна сказати з приводу написаного і процитованого вище? Тільки одне: якби в умовах війни всі чиновники – починаючи з урядовців і закінчуючи службовцями з різноманітних компаній і фірм – жили і працювали за законами воєнного стану й несли персональну відповідальність за свої дії, то результатом їх роботи не стали б хаос і безлад, які нині виникли  в газопостачанні населення. Я не кажу про тюремні строки  або «розстріли на  місцях» за неувагу  до потреб і запитів людей, що вкрай негативно впливає на морально-психологічну ситуацію в суспільстві, яка й так важка, а про елементарну виконавську дисципліну та вміння працювати в екстремальних умовах. 

Якби все це  було, то мільйони споживачів газу не оббивали б пороги органів влади, установ газопостачання, де їх не особливо хочуть слухати, а змушують оформляти різноманітні  «папери»,  про що  йдеться вище. 

Все менше залишається часу до початку опалювального сезону, який буде, за прогнозами експертів, надзвичайно складним. Як на мене, підготовку до нього потрібно тримати на суворому контролі вже сьогодні й не допускати таких кричущих негараздів і непорозумінь, які мають місце у сфері газопостачання сьогодні. І тут своє вагоме слово мають сказати представницька й виконавча влада всіх рівнів, органи правопорядку та державного контролю, яких в Україні  достатньо. Бо смішно виглядає виправдання посадовців з газопостачальних компаній про те, що «про нововведення не встигли попередити всіх». Щоправда, було б смішно, якби не так драматично…

Микола ВЕЛЬМА.

P. S. Цими днями Є. Ф. Пазина повідомила, що переплату за газ вимагають і  в «платіжках» за червень. Хто ж розірве зачароване коло бюрократії?  Тим більше, що «Нафтогаз» оголосив про дефолт…

М. В. 

Я, Пазина Євгенія Федорівна, жителька с. Зелена, вул. Поліська, 19,  прошу за посередництвом газети допомогти  вияснити, хто повинен повернути переплату за спожитий газ за травень місяць?

Справа в тім, що у квітні через регулярні  платежі «ПриватБанку» була сплачена 1861 гривня. У травні з пенсійної картки було знято за газ також 1861 гривню, що не відповідає вартості спожитого газу.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 368

Прадавнє наше, рідне,

          дороге нам.

І в гомоні новітньої доби

Ми звичаї народу

  бережемо.

Неначе найкоштовніші

  скарби.

Село моє – це батьківський

 поріг,

Заквітчаний барвистими

  квітками,

Мене чекають тисячі доріг, —

Та лиш одна веде   в село

         до мами.

Рідне село. Ти – найкраще. Оповите осінніми туманами, засипане білими снігами, занурене в зелені сади навесні чи в золотому серпанку Сонця влітку, коли хвилюється пшеничний лан. 

Такими пейзажами,  насиченими красивими барвами, можна милуватися годинами, а особливо – у сільській місцевості. Пропонуємо й вам разом із нами вирушити у мандрівку в моє рідне село Секунь. І хоч народилася я  у місті, але все моє дитинство і юність пов’язані  із «малою батьківщиною» мого тата.

l

Донедавна село Секунь входило до складу  Старовижівського району. Нині цей населений пункт є невід’ємною частиною Ковельщини, перебуваючи у   складі   Дубівської територіальної громади. Село Секунь досить відоме на Волині і пов’язане із  перебуванням тут Тараса Григоровича  Шевченка. 

 У вересні 1846 року Тарас Шевченко отримав розпорядження від Тимчасової комісії виїхати у різні місця Київської, Подільської та Волинської губерній для збору народних переказів, пісень, історичної ваги документів, оглянути і змалювати стародавні могили.

З села Вербки дорога Кобзаря пролягла у  Секунь. Минав жовтень 1846 року. Тоді настоятелем Свято-Михайлівської церкви, в якій зберігався старовинний образ Богоматері, був молодий священик Ілля Мусієвич.

Очевидно, він попросив художника реставрувати ікону. Шевченко не просто оновив її, а домалював прикраси, характерні для української жінки. – коралі. Нині богослужіння у храмі проводить протоієрей Анатолій Оверчук.

…Ми зупинилися у центрі села, де  височіє обеліск Слави. Вслухаємось, про що шепочуть крони дерев, вдивляємося у викарбувані імена. Їх багато. Скільки ж горя і страждань зазнала наша українська земля! І сьогодні ми, нащадки мужніх і сміливих воїнів, знову боляче переживаємо криваву сторінку сучасної історії під назвою «війна», яка ось уже шостий місяць  триває не десь у далекій країні, а в нашій неньці-Україні.  

l

В Секуні живуть здебільшого ті, хто  поєднав назавжди свою долю із землею, хто все життя вирощував і вирощує хліб, торував і  торує нелегкі стежки до тваринницьких ферм, полів, підсобних господарств.

Веде і нас стежина до однієї з таких привітних і впорядкованих осель. Назустріч – господарі  Любов і Микола Корнелюки, яких дуже поважають і шанують у селі за активність, небайдужість й щире вболівання за долю села та його мешканців. 

Любов Адамівна – ковельчанка. Однак Секунь це давно уже рідна домівка, де вона разом із люблячим і турботливим чоловіком Миколою створили затишне сімейне гніздечко. 

У 1966 році, зовсім юною дівчиною, Любу скерували   на роботу у місцеву школу на посаду організатора позакласної та позашкільної роботи. В школі відпрацювала десять років. Далі  отримала пропозицію працевлаштуватись  в СВК імені Шевченка, де впродовж 18 років трудилася на різних посадах: техніка штучного осіменіння,  завідуючої фермою, зоотехніка по племсправі. Після розформування колгоспу (з ініціативи голови колгоспу Надії Дудинець) Любов Адамівна приступила до обов’язків головного бухгалтера у сільській раді. 

З 2004 року Любов Корнелюк перебуває на заслуженому відпочинку, однак душею і серцем весь час в роботі, цікавиться життям села, була і є активною учасницею усіх подій, що відбуваються в житті громади. Завдяки цій невтомній  та енергійній жінці в свій час у селі приділяли  чимало уваги патріотичному вихованню молоді. Пані Любов писала у різні архіви, відшукувала імена та прізвища воїнів, котрі загинули на території  села у часи Другої світової  війни, і які поховані на місцевому кладовищі. Активістка відшукувала родичів загиблих, організовувала з ними зустрічі, аби вшанувати світлу пам’ять тих, хто боронив нас від ворогів. Родичі загиблих залишили у селі особисті речі своїх рідних. 

Згодом, було створено невеликий  музей бойової і трудової слави у сільській школі. Має Любов Адамівна напрочуд гарний голос, знає  напам’ять багато старовинних пісень. Коли ще працювала  в школі, займалася дослідженням історії села, записувала  цікаві факти із спогадів старожилів  про родини, які проживали тут. Пані Люба допомагала своїй учениці — відомій  волинській письменниці Валентині Клюнтер у створенні книг  “Золота колиска”, “Поліська Січ”, “По той бік осені”. Якщо вам цікава історія села Секуня, то буде корисно прочитати дослідження Валентини Клюнтер  під назвою «Золота колиска» (2017 р.). Авторка зібрала легенди, спогади та цікаві факти про село Секунь. Зокрема, вона подає різні версії назви села: Секонь, Сикунь та Сіконь.

Запитуємо ветерана праці: 

— Любов Адамівно, ні для кого не секрет, що в минулому році секунську гімназію хотіли закрити. Яка ситуація нині?   

–  Такий факт дійсно мав місце. Мотивували тим, що у нас невелика кількість учнів. Однак закривати школу не можна. Ви тільки вдумайтеся: ми скорочуємо дитинство нашим дітям – першокласникам та й старшим школярам, адже рідні стіни школи не заміниш нічим. У нас дуже хороший і працьовитий педагогічний колектив, який очолює мудрий, серйозний, відповідальний керівник Ніна Данилюк. Ніна Михайлівна дуже душевна людина і  дбайлива господиня, дуже любить дітей, поважає колег та односельців. А ми усі любимо і поважаємо її  за щире серце, чесність і порядність.

У 2012 році село Секунь відзначило  500-річний «день народження». Любов Адамівна з любов’ю  приготувала сценарій проведення свята, який передбачав:  виставку творчості народних умільців,  виступи троїстих музик, змістовну  концертну  програму за участю самодільних артистів та ін. Усі – в національному вбранні, а з уст місцевих жителів, котрі їхали селом  на підводах, звучали  старовинні пісні.

Вагомий внесок у проведення свята зробили  місцевий фермер Олександр Веремчук та його дружина Леся. Олександр Іванович і Леся Іванівна користуються авторитетом і  повагою у Секуні. Адже їхня родина не тільки – вміють совісно і самовіддано працювати на землі, а й дбають про розвиток рідного села, допомагають тим, хто звернувся до них за порадою, чи допомогою. Свято відбувалося у період обжинків, тому символічним був дідух, змайстрований вмілими руками сільських працелюбів. Секунці  із вдячністю згадують і пам’ятають День села й досі.  Родина Веремчуків активно допомагає ЗСУ, робить вагомий внесок у нашу майбутню Перемогу! 

 l

Ми запропонували  Миколі та Любові Корнелюкам зробити гарне сімейне фото на їхньому квітучому обійсті. Минуло не одне десятиліття, відколи  ця красива і статна пара живуть душа в душу, а в їхніх очах помітний вогник великої любові один до одного й всього прекрасного на землі. Микола Петрович   нагадує мого тата – такий же добрий, інтелігентний, вихований. Недарма – брати по бабусиній лінії! Скільки себе пам’ятаю, Микола Петрович працював вчителем у місцевій школі. Однак тільки тепер мені вдалося трішки глибше дізнатися про його родове коріння. 

Народився Микола у 1940 році у сусідньому селі Буцині. На жаль, дуже рано втратив батька. Тож в 1943 році його разом з мамою Матронею  забрав дідусь, який мешкав на той час в Секуні. Саме дід Роман Якимович Тишко став для Миколи батьком,  вихователем і наставником.

В 1957 році Микола Корнелюк закінчив школу у сусідньому селі Мизове, успішно склав іспити у Володимир-Волинське педучилище за спеціальністю «вчитель фізичного виховання». 

У 1961 році по закінченню військової служби повернувся працювати у рідну школу, якій присвятив 43 роки життя.  Багато сил і праці Микола Петрович доклав до  розбудови  місцевого храму. Тут читав «Апостола», співав у церковному хорі, працював касиром,  писав листи-звернення у різні інстанції, аби православна святиня відчинила двері для прихожан. Незважаючи на поважний вік, досі відвідує церкву і активно долучається до богослужінь.  Любов до Бога   йому прищепили    дідусь Роман та матуся Матрона, яка хоч і була звичайною сільською жінкою, але теж чесно і самовіддано виборювала можливість молитися у православній святині. Тут і зустрів свою долю – майбутню дружину  Любов. 

Симпатична, ініціативна  ковельчанка на той час прийшла працювати у місцеву школу організатором з позакласної роботи. Це був   День працівників сільського господарства. Багатолюдно і гамірно було у місцевому клубі. Секунські школярі на чолі із своєю наставницею Любов Адамівною підготували для сільських трудівників гарний концерт.  Микола Петрович допомагав колезі організувати це душевне свято, став для неї надійним помічником в усіх починаннях. Так і зав’язалась між молодими людьми дружба, що переросла у справжнє кохання і велику міцну родину. Подружжя Корнелюків виховало  і дало путівку в життя двом донькам Олені і Ларисі, сину Анатолію, який закінчив духовну семінарію і став священиком. 

В батьківській хаті проживає два покоління – дідусь Микола з бабусею Любою та отець Анатолій з дружиною Оленою  та двома  доньками. Тішиться старше покоління Корнелюків своїми дітьми і онуками, котрі стали хорошими людьми. Їхні нащадки усе здобувають чесністю, порядністю і великою працелюбністю. Дочекалися дідусь і  бабуся 8 онуків та 6 правнуків. Гамірно і затишно в сільській хатині на Великдень та інші релігійні свята. Збираються в оселі усі – від маленького до великого. Велика і дружна родина займається вирощуванням городини, мають і підсобне господарство – дві корівки-годувальниці, свині, птицю.

Проводжаючи нас зі  свого подвір’я, Любов Адамівна хвилююче промовила: «Найголовніше, щоб ми,  українці, ще більше згуртувалися навколо нашої спільної біди, щоб виявляли  ініціативу й усіма силами молились Богу та  підтримували Збройні Сили України. Наша Батьківщина мусить вистояти і усе пережити. Ми – сильна нація. Не дивлячись на те, що Україна  є маленьким «острівцем» проти великої росії, але вона вистоїть, адже споконвіку, розпочинаючи з козацтва, ми стоїмо за Україну, рідну мову, мир. Ми – люди миру. Нам не треба війни».

До  речі, 5 березня ц. р. подружжя Корнелюків відзначило “смарагдове весілля” – 55-ту річницю спільного подружнього життя. Від імені усієї нашої родини бажаємо вам щасливо жити ще довгі роки, з кожним днем  дарувати один одному радість і теплоту душі! Нехай пишною зеленню цвітуть ваші почуття, нехай ніколи не померкне смарагд вашого кохання!

l

Відомо, що іще на руках у матері маля тягнеться до яскравої квітки, котика, песика, пташечки. Вихованню у дітей любові до всього прекрасного немалою мірою сприяє школа, де вчителі-наставники дають цінний багаж знань своїм учням, сприяють їх патріотичному вихованню. Штурвалом шкільного корабля Секунської гімназії керує мудра жінка і керівник Ніна Данилюк.  І як вона щиро зізналася нам під час нашої розмови, їй пощастило з колегами, учнями, батьками, котрі живуть у селі і щиро вболівають за майбутнє своєї «малої  Батьківщини». 

Пам’ятаємо: в минулому році місцеві  активісти звернулися до нашої газети з проханням допомогти зберегти навчальний заклад. Нині ситуація стабілізувалася. Секунська гімназія продовжує праювати. І хоч дуже нелегко як учителям, так і учням та  їхнім батькам вчитися за дистанційною формою навчання, що спричинила епідемія  коронавірусу, однак  на сьогодні є надія, що все ж таки будуть зміни на краще. Але ж знову ж таки: у зв’язку з війною двері навчальних закладів відчиняться у тій місцевості, де вони будуть обладнані  відповідними укриттями. Нелегка доля випадає усім нам, адже біда у  нас одна  – війна. На жаль, ніхто наразі не має чіткої відповіді на те, яким чином нам подбати про безпеку  у школах, а особливо – у сільських.

Шанують в Секуні педагогів за покликанням. Наразі педагогічний колектив налічує  15 чоловік, але кожен любить свою роботу і викладається сповна. Діти мріють, аби школа запрацювала,  як колись. Тут   навчаються діти з першого по дев’ятий клас. Передбачається, що у новому навчальному році навчатиметься 65 учнів. В перший клас підуть 7 учнів.

В останні роки у село приїхала молодь, яка взялася за відбудову хатів-пусток. Життя, здавалося б, налагоджується.

Залишається лише вірити у Перемогу, берегти у душах той незламний дух, згуртуватися у молитві та на усіх фронтах, аби припинити зло під назвою «війна»!

Світлана ТРОЦЮК.

НА СВІТЛИНАХ: подружжя Микола та Любов  КОРНЕЛЮКИ; директор школи Ніна ДАНИЛЮК; герб Секуня; мальовничі сільські пейзажі.

Фото Олега СЛЮСАРЯ. 

Рідне село. Ти – найкраще. Оповите осінніми туманами, засипане білими снігами, занурене в зелені сади навесні чи в золотому серпанку Сонця влітку, коли хвилюється пшеничний лан. 

Такими пейзажами,  насиченими красивими барвами, можна милуватися годинами, а особливо – у сільській місцевості. Пропонуємо й вам разом із нами вирушити у мандрівку в моє рідне село Секунь. І хоч народилася я  у місті, але все моє дитинство і юність пов’язані  із «малою батьківщиною» мого тата.

ххх

Донедавна село Секунь входило до складу  Старовижівського району. Нині цей населений пункт є невід’ємною частиною Ковельщини, перебуваючи у   складі   Дубівської територіальної громади. Село Секунь досить відоме на Волині і пов’язане із  перебуванням тут Тараса Григоровича  Шевченка. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 564

Всі багатства літа —

в зимовий запас

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 203

Від четверга 

до четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 255