В’ячеслав Шворак: 

«Мета у нас одна – Перемога»

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 402

Ідея організувати та провести патріотичну Годину Пам'яті "Незламні" зародилася ще в минулому  році, коли на рідну Ковельщину стали надходити одна за одною страшні звістки про загибель земляків-захисників України, серед яких були і студенти-випускники Ковельського промислово-економічного фахового коледжу ЛНТУ. 

А коли на Волинь прилетіли повідомлення про загибель бойових медикинь, яким би ще жити й жити, рішення прийшло миттєво: про  жінок-захисниць, які віддали своє життя за рідну землю,  мають знати всі, – особливо молодь!

Сценарій писався важко  – переважно вечорами, які переходили у безсонні ночі, з душевними травмами та переживаннями. Але впоралися. Бібліотека (в особі  Телючик Нелі Михайлівни, завідувачки книгозбірні)  у тандемі з викладачем Вельмою Олександром Миколайовичем, керівником гр. 151 спеціальності "Облік і оподаткування", залучили креативних студентів, задіяли допоміжні ресурси (реклама, мультимедіа, музичний супровід і т. д.)  й робота закипіла. 

В процесі підготовки вирішили, що захід в період війни повинен бути особливо інноваційним, інтегрованим, щоб привернути увагу людей до питання участі жінок у війні. 

Тому на імпровізованій сцені великої читальної зали коледжу створили інсталяції: стіну Пам'яті медикинь Волині, які загинули; міні-куточок парку ім. Тараса Шевченка в Ковелі; зруйнований дитячий майданчик, оформили виставку малюнків дівчат, студентів групи 151 під назвою "Жіночий вимір війни".

І  ось  цей день настав – святковий і тривожний одночасно. Читальна зала заповнена вщент, та студенти ще йдуть і йдуть, бо знають, що захід в бібліотеці – це завжди цікаво, актуально, хвилююче. Організатори дійства Неля Телючик та Олександр Вельма помітно хвилюються, переживають, щоб не було повітряної тривоги, яка може завадити проведенню запланованого заходу.  

Виявилося, однак, що хвилювання і переживання були даремними: Година Пам'яті пройшла, як-то кажуть, на одному диханнi, викликала у присутніх в залі шквал емоцій – від невимовного жалю і скорботи за полеглими у боях дівчатами й жінками, до гордості і захоплення тими, хто демонстрував і демонструє чудеса мужності та героїзму на фронті і в тилу.

Хвилюючі і зворушливі виступи студентів супроводжувалися музичними номерами,  мультимедійними кадрами. Успішно справилися з роллю ведучих Андрій Лайтар та Ліана Шворак, Максим Гуменюк і Яна Вегерич, Микола Черняк й Катерина Куліковська. Поезії майстерно декламували Соломія Філіпчук, Олександра Семенюк, Настя Островик, Богдана Гриневич, Яна Волощинська, Юлія Чурило, Софія Осійчук, Ліана Шворак.

Зачарували своїм голосами солісти Аня Філонюк, Катерина Кулiковська, Максим Гуменюк, Микола Черняк. Розповідь про героїнь медичного фронту підготувала Юлія Онофрійчук. Це були історії про волинянок, які загинули на війні: Олену Созонюк, уродженку села Обенижi, Світлану Поліщук з Облап та Оксану Гориніч із селища Благодатне.

Захід добігав кінця, коли на сцену вийшла Ліана Шворак з  віршем "Коли закінчиться війна". Вона його прочитала з таким піднесенням, що дещо сумний наcтрій присутніх змінився на почуття надії, радості, віри й упевненості в майбутній Перемозі.

Завершилася  Година Пам'яті хвилиною мовчання під мелодію "Плине кача" та покладанням квітів до пам'ятного знака "Борцям за волю України". Організатори дійства Неля Телючик та Олександр Вельма  подякували всім учасникам і гостям  за щиру, хвилюючу атмосферу в залі, яка панувала впродовж усього заходу.

Наш кор. 

НА СВІТЛИНАХ: під час заходу "Незламні. Жіночий вимір війни"  в Ковельському промислово-економічному  фаховому коледжі ЛНТУ.

Фото з архіву коледжу. 

Ідея організувати та провести патріотичну Годину Пам'яті "Незламні" зародилася ще в минулому  році, коли на рідну Ковельщину стали надходити одна за одною страшні звістки про загибель земляків-захисників України, серед яких були і студенти-випускники Ковельського промислово-економічного фахового коледжу ЛНТУ. 

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 830

Нещодавно мав нагоду відвідати «чарівний» заклад. Є такий у нашому місті. Адже у Ковелі в 2008 році була створена Комунальна установа «Волинський Центр соціально-психологічної реабілітації дітей».

До Центру, за направленням  служби у справах дітей,  зараховуються діти віком від 3 до 18 років, які в силу тих чи інших причин опинилися у складних життєвих обставинах, яких не можуть самостійно подолати.

Тут створені всі необхідні житлово-побутові, психолого-педагогічні умови для життєдіяльності діток. Унікальність полягає в тому, що дитина, потрапляючи до Центру, занурюється  у світ казки, музики, в атмосферу тепла, ласки, любові і комфорту.

В Центрі створені  ігрові кімнати, навчальні кабінети, музичний зал, кабінет  гурткової роботи, медичний блок, кабінет для практичних психологів, спальні кімнати для хлопчиків і дівчаток. Дітки охоплені навчально-виховним процесом з урахуванням їх  вікових та індивідуальних особливостей.

Працівники Центру, виконуючи свої професійні обов’язки, не зупиняються на досягнутому, «рухаються» в ногу з часом, щоб забезпечити якнайкращі умови для дітей.

Завдяки Центру у Волинській області частково   знято проблему бездоглядності та безпритульності дітей.

Після вторгнення рашистських окупантів в Україну, щоб убезпечити дітей, було прийняте рішення тимчасово діток  разом з педагогами і обслуговуючим персоналом евакуювати в безпечне місце.

Очолити Центр реабілітації довірили мужній, стійкій, чуйній, надійній і відповідальній людині, педагогу за фахом і ангелом-охоронцем діток за покликом душі – Галині Йовик.

Про трудовий шлях пані Галини писала газета «Вістей Ковельщини» у грудні 2017 року, тому повторювати не буду.  Скажу лише, що пані Галину Йовик  у свій час призначили директором школи  в Гішині, обирали депутатом обласної ради. А про її буденні клопоти в наші дні, коли вона з дітками-вихованцями ділить радості і негаразди, перебуваючи за межами Батьківщини, коли її серце розривається від турбот за власних діток (сина – офіцера і доньку-військовослужбовця, які в лавах захисників відстоюють нашу землю), коли немає спокою від переживань за долю діток-вихованців, котрі її називають Мамою, хочу розповісти поетичними рядками: 

Спасибі, матінко,  Галино!

Життєва мудрість,

  доброта,

Душі і серця теплота

І піклування ціла гама –

Все об’єднало слово

  «Мама».

Болить серденько за своїх – 

Хай Бог оберігає їх!

Вони далеко, у бою

Боронять матінку  свою.

І за малечу в установі,

Щоби були усі здорові,

Щоб їм  світила зірка

 рання –

Про всіх у неї піклування.

А в лихоліття, в грізну

  пору,

Відчувши дружнюю

  опору,

Знялися, як  з гнізда

  лелеки,

І полетіли в край далекий.

І скрізь турбота,

      клопотання –

Аж від зорі і до

  смеркання.

Недоспані, тривожні ночі.

Думки  і клопоти жіночі.

Усе про діток, про

  людину.

Для всіх їх – серденько

  єдине.

Так, нібито-то богиня з

  казки,

Дарує їм любов і ласку.

А їй від них подяка лине:

«Спасибі, матінко

  Галино!».

Віталій ЛИХОБИЦЬКИЙ.

Нещодавно мав нагоду відвідати «чарівний» заклад. Є такий у нашому місті. Адже у Ковелі в 2008 році була створена Комунальна установа «Волинський Центр соціально-психологічної реабілітації дітей».

До Центру, за направленням  служби у справах дітей,  зараховуються діти віком від 3 до 18 років, які в силу тих чи інших причин опинилися у складних життєвих обставинах, яких не можуть самостійно подолати.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 391

Джаз завжди асоціювався з веселощами і божевіллям, але вистава «Двоє на гойдалці» від Нового Музичного Театру показує іншу сторону цього музичного жанру. 

30  квітня в НД «Просвіта» о 16.00 год. він запропонує глядачам глибоку інтроспекцію, боротьбу з самотністю і прагнення до світла. Це – музична мелодрама, яка здатна допомогти в боротьбі з темрявою, яка нас оточує.

Режисер вистави, ковельчанин Антон Поляков, говорить про особливості вистави: «Ми створюємо спеціальний емоційний простір для глядачів, в якому можна розслабитися і зануритися у світ музики. Це не просто вистава, це терапія, це можливість для кожного знайти себе і своє місце в цьому світі».

Композитор Ілля Зуйко народився в Криму.  Він підкреслює роль музики у виставі: «Музика в цій виставі є серцем і душею. Ми використовуємо різні музичні жанри – джаз, блюз, фанк – для того, щоб відобразити наші переживання і почуття. Це допомагає глядачам зануритися у світ головних героїв і відчути їхні емоції».

Головні персонажі вистави – Джеррі і Гітель – це двоє самотніх людей, які зустрілися в мегаполісі. Джеррі, який є адвокатом, живе в світі юриспруденції і не бачить нічого далі. Гітель – молода жінка, яка приїхала у місто, щоб розпочати нове життя. Попереднє життя було сповнене бід і страждань, і вона шукає нові перспективи. Джеррі і Гітель намагаються зав’язати стосунки, але їхній шлях до щастя непростий.

Актори, які грають головні ролі, вражають своїм виконанням. Їхня гра передає всю складність переживань героїв, їх біль і тугу, а також радість і любов. “Хімія” між акторами на сцені робить їхній виступ ще більш переконливим і зворушливим.

Глядачі, які побувають на цій виставі, можуть відчути справжню “терапевтичну” ефективність вистави і знайти в ній те, що шукали.

За словами режисера Антона Полякова: «Ми створили виставу, яка допомагає людям розуміти себе і свій світ краще. Ми віримо, що мистецтво може змінювати життя і ставити людей на правильний шлях. Ми сподіваємося, що глядачі, які побачать нашу виставу, підуть звідси з новими почуттями і думками, готові змінювати світ навколо себе».

Композитор Ілля Зуйко додає: «Ця вистава створена для того, щоб надихнути людей. Музика і сюжет допоможуть глядачам зануритися у світ героїв і знайти відповіді на свої запитання. Я дуже радий, що моя музика допомагає робити це».

Вистава «Двоє на гойдалці» – це твір мистецтва, який змінює свідомість та допомагає людям знайти в собі силу для боротьби зі своїми проблемами та темрявою. Ця музична мелодрама створена для того, щоб зберегти людську душу і допомогти знайти мету в житті.

Вл. інф.

Джаз завжди асоціювався з веселощами і божевіллям, але вистава «Двоє на гойдалці» від Нового Музичного Театру показує іншу сторону цього музичного жанру. 

30  квітня в НД «Просвіта» о 16.00 год. він запропонує глядачам глибоку інтроспекцію, боротьбу з самотністю і прагнення до світла. Це – музична мелодрама, яка здатна допомогти в боротьбі з темрявою, яка нас оточує.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 332

Пасха – це не просто свято. Це найвеличніший і найвизначніший день в житті Церкви, суспільства, кожної людини. Нікого не дивує тепер, що на Великдень транслюються богослужіння з різних церков України. До церкви йде старе і мале, але так було не завжди.

У моєму рідному селі Щитинська Воля Воскресіння Христове відзначали завжди, хоча найближча церква від нас знаходилась на відстані 18 кілометрів у сусідньому білоруському селі Повить. Моя бабуся Настя була глибоко віруючою людиною, а батьки шанували релігійні свята, але для них швидше це була данина народним традиціям. 

Як і всі люди, мати пекла паску, робила крашанки. Якщо не вона йшла в церкву, то передавала комусь із сусідів освятити паску. А ми, малі, з нетерпінням в неділю чекали освяченої паски, а ввечері в суботу збиралися до нас сусіди, батько вмикав радіоприймач «Родина», настроював на «Голос Америки» і так всупереч глушінню присутні слухали церковну відправу. Я в неділю готував у школу міцні крашанки. На перервах ми цокались ними. У кого було слабше яйце, він віддавав супернику. Одним яйцем можна було заробити десять або більше так званих «хрущів». Ми не відчували якоїсь заборони на святкування Великодня. Але…

У 1970 році я вже закінчував восьмирічку. А так хотілося піти на Всеношну. До речі, батьки не дуже пускали дітей до церкви, однією з причин була велика віддаль, яку потрібно подолати пішки, другою – лісове бездоріжжя. Можна було не зайти в Повить, а заблудитись і вийти в сусідні села, що тягнуться вздовж кордону – Леліково, Ражноє, Радостово. 

І ось я з двома товаришами, звісно під наглядом старших, десь о 16-й годині з сумкою, в яку поклав ще дві сусідські паски, вирушили до церкви. Подолали відстань за три з половиною години і розмістились в когось із родичів недалеко від храму. Ті розказали нам, коли йти на Всеношну, коли прийти забрати паски на освячення, тобто дали повний церковний інструктаж. 

Десь о дев’ятій вечора я з хлопцями направились, щоб побачити церкву. Біля церкви вже зібралось близько тисячі людей. Я стільки людей в гурті ще не бачив. Мене це дивувало. Здається, у самому повітрі витало таке відчуття, ніби буде щось незвичайне, світле… 

Аж дивлюсь моїх хлопців … потягла міліція. Я вбіг в натовп людей, хтось підказав мені що ловлять учнів, і порекомендував десь переховуватись, а паску для освячення принести перед сходом Сонця. Я так зробив. 

Моїх товаришів забрали у школу і тримали у підвалі до ранку. Там ще були учні із сусідніх білоруських сіл. Не пам’ятаю, чи освятили вони паску чи ні, але додому я вже повертався з іншою компанією. Прийшов після десятої ранку, поснідав і спав до сьомої ранку. Ось так у страху завершились перші мої відвідини храму.

Коли навчався в технікумі у Володимирі-Волинському, свою історію розповідав хлопцям. Вони сміялись з мене і говорили, що до мого села ще  не дійшла радянська влада.

Радянська влада таки сюди прийшла. Я вже працював у школі. У 1982 році Великдень відзначали 18 квітня. Я вже готувався до свого весілля на 30 квітня. У школу призначили нового директора. 17 квітня у нас був суботник, а в неділю вранці вчителі йшли на недільник – жінки білили дерева біля школи, а чоловіки за селом обсаджували дорогу вербами. Хоча в сусідніх і навіть дальніх селах подібного не було. 

Як завжди, батьки наказували дітям вітатися із зустрічними словами  «Христос Воскрес!». Один із третьокласників в понеділок вранці, йдучи у школу, зустрів першого на вулиці директора школи і  привітався з ним «Христос Воскрес!». Вчителька отримала усне попередження за незадовільну атеїстичну роботу в класі. Педколектив був здивований, бо такого  в школі ще не було.  

Але вже Союз тріщав по всіх швах, а ми у віддаленому поліському селі на радянські свята із шкільним колективом та транспарантами ходили вулицями села, вигукуючи у мегафон «Хай живе 1 Травня!», «Хай живе Великий Жовтень!».

Пройшли роки. Все стало на свої місця. Але задумуєшся, що у невеличких селах були свої  ідеологи, які хотіли зламати у людей віру в Бога. Їх були одиниці. Та в результаті переміг здоровий глузд.

Микола Денисюк.

с. Щитинська Воля.

Пасха – це не просто свято. Це найвеличніший і найвизначніший день в житті Церкви, суспільства, кожної людини. Нікого не дивує тепер, що на Великдень транслюються богослужіння з різних церков України. До церкви йде старе і мале, але так було не завжди.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 373

Вже давно хотів написати про людину складної долі, але з великим щирим українським серцем, уродженця   с. Гута на Ратнівщині Гайдучика Сергія Йосиповича.

Під час Другої світової війни його,   молодого юнака,  забрали в Німеччину на примусові роботи, де він і пробув до кінця війни. Після закінчення війни (а визволяли його американці),  доля закинула юнака в далеку Австралію. На той час він вже створив сім’ю з киянкою, тож з Німеччини вже їхали вдвох.

Через багато років Сергію вдалось зв’язатись з родиною. А до того він, як і його рідня,  не знали одне  про одного нічого. Найперше – чи живий Сергій, чи жива родина?

В процесі листування виявилось, що Сергій живе в Австралії, у Мельбурні. Одружений. Має трьох дітей. 

І як розповідає сестра Сергія, Євгенія, живучи в Австралії, він марив Україною, Гутою. Розповідав, що який би сон не снився, завжди те відбувалось в  Гуті або пов’язане з Гутою, людьми, полями, лісами, з дорогами-стежками, які йому були милі, любі з дитинства.

Сергій за життя зумів три рази побувати в Україні. Один раз – ще при СРСР:  йому дозволили приїхати в Україну як туристу і то тільки в Рівне. Тож з родини, хто міг, їздив на «побачення» в Рівне (чим міг нашкодити  радянській владі простий  австралійський трудівник, щоб не дозволити  тоді побачити родину, батьківське подвір’я, односельчан, рідне село Гуту?).

І ще два рази приїздив вже в роки Незалежної України. Останній раз —  всередині 90-их років. Мені також пощастило з ним поспілкуватися.

Але про  все по порядку.

Приїжджаючи на зустріч,   він мало що розповідав про своє життя-буття. Сестра каже, що він ніби когось чи чогось боявся, тому старався, щоб зайве щось не сказати. Але завжди повторював, що фізично він живе в Австралії, а серцем, душею – в Україні, у своїй рідній Гуті.

І от, будучи останній раз в Гуті, він сказав родині, щоб його після смерті похоронили в  рідному селі. Що він вже грошей на транспортування свого тіла назбирав, і то його не просто бажання, то —  його заповіт.

А сестра його згадала, що навіть місце на цвинтарі показав, де його поховати – біля матері.

І кожного разу, буваючи на кладовищі, проходячи повз його могилу, я  хотів  збагнути, що ж спонукало, що було вирішальним в такому вчинку? Патріотизм, ностальгія за Батьківщиною, ностальгія за малою батькіщиною, любов до рідного краю, до родини,  до односельчан   (адже де Австрія, а де – Україна, де Київ, а де Канберра, де Мельбурн, а де Гута – то не 100 кілометрів і навіть не тисячу?

Але, як каже сестра, і я  так думаю, що те,  все разом узяте, і привело Сергія до такого рішення.

І як тут не провести паралель  між Т. Г. Шевченком і С. Й.  Гайдучиком?  Різниця – лише в проміжку часу (сто п’ятдесят років), який відділяє один «Заповіт» від іншого.

І в мене, підсумовуючи розмову  з сестрою Сергія Євгенією, з його родиною,  народилися поетичні рядки.

Заповіт   

Як умру, то поховайте

На цвинтарі Гути.

Хочу вдома спочивати.

Рідну мову чути.

І зозуля щоб кувала

Десь біля могили,

По-вкраїнському співала 

Ніжно, щиро, мило.

Й соловейко на калині,

(Чи удвох дуетом),

Оду піли  Україні 

З гутянським  акцентом.

А  я слухав, любувався,

(Вдома таки добре),

Рідним краєм милувався,

(Хоч люблю і море).

Спочивають тут батьки, 

Родичі, сусіди,

З ними й я хочу таки

Разом бути всігди.

Нехай діти пробачають,

Дружина, онуки,

Боляче зроблю їм, знаю, 

То й для мене  мука.

Люблю простір

   австралійський,

Гори і долини.

Все мені тут миле,

  близьке,

Але ж Україна

В серці піснею живе,

Гімном миру й правди,

Й Батьківщина мене зве.

Бути з нею завжди.

У 2008 р. пана  Сергія не стало. Заповіт виконано. Хай рідна земля йому буде пухом! 

Василь КОВЧ.

с. Гута. 

НА СВІТЛИНІ:  брати  Порфирій і Сергій (праворуч). 

Фото з архіву автора.

Вже давно хотів написати про людину складної долі, але з великим щирим українським серцем, уродженця   с. Гута на Ратнівщині Гайдучика Сергія Йосиповича.

Під час Другої світової війни його,   молодого юнака,  забрали в Німеччину на примусові роботи, де він і пробув до кінця війни. Після закінчення війни (а визволяли його американці),  доля закинула юнака в далеку Австралію. На той час він вже створив сім’ю з киянкою, тож з Німеччини вже їхали вдвох.

Через багато років Сергію вдалось зв’язатись з родиною. А до того він, як і його рідня,  не знали одне  про одного нічого. Найперше – чи живий Сергій, чи жива родина?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 285

Мокрота в горлі або закладеність вночі є найбільш розповсюдженою причиною кашлю і затруднення дихання. Мокрота в легенях сприяє проблемам зі здоров'ям. Хоча ця проблема не загрожує життю, вона впливає на якість життя.

Склад:

2 склянки води

1 чайна ложка перцю

6 або 7 скибочок імбиру

1 чайна ложка меду

Пpиготування:

Нагрійте воду і додайте перець і імбир. Коли вода закипить, накрийте каструлю кришкою на пару хвилин. Зніміть з вогню і дайте суміші охолонути. Після цього додайте мед. Пити по 2-3 чашки чаю щодня.

Де шукати вітаміни? Детальний список

А - морква, цитрусові, вершкове масло, сир, яйця.

D - Молоко, яйця, печінка, жирна риба.

Е - кукурудзяне та оливкове масло, соняшникова олія, горох.

 К - зелені листяні овочі, шпинат, брюссельська, білокачанна і кольорова капуста, крупи з цільного зерна.

 В1 - свинина, овес, фундук.

 В2 - висівки пшениці, соєві боби, печінка, яєчний жовток, сир.

 РР - зелені овочі, горіхи, крупи з цільного зерна, дріжджі, м'ясо, в тому числі куряче, печінка, риба, молоко, сир.

 В5 - дріжджі, бобові, гриби, рис, печінка, м'ясні субпродукти.

В6 - зелені листяні овочі, м'ясо, печінка, риба, молоко, яйця.

В9 - горіхи, зелені листяні овочі, боби, банани, апельсини, яйця, м'ясні субпродукти.

В12 - дріжджі, морські водорості, печінка, липа, яйця, сир, молоко, домашній сир, м'ясо, риба.

Н - яєчний жовток, печінка.

Бета-Каротин – морква, петрушка, шпинат, весняна зелень, диня, помідори, спаржа, капуста, броколі, абрикоси.

Корисні властивості ароматичних олій

n Болезаспокійливі – ромашка, каяпут, розмарин, бергамот, м'ята.

n Антидепресанти – бергамот, базилік, жасмин, ромашка, лаванда.

n Антисептики – ялівець, евкаліпт, розмарин, лимон, бергамот.

n Для полегшення дихання – кедр, базилік, фенхель, евкаліпт, лаванда, сандал.

n Для зниження тиску – лаванда, герань, іланг-іланг, меліса.

n Заспокійливі – неролі, майоран, сандал, іланг-іланг.

Як покращити пам'ять? 

Напевно з усіма колись траплялася ситуація, коли у найнеобхідніший момент ви забуваєте щось важливе? Саме в такі моменти ми починаємо скаржитися на свою пам'ять.

Однак розвинути пам'ять цілком реально, потрібно тільки знати як.

Давайте спочатку поговоримо про фізіологічний стан організму.

Бувайте побільше на повітрі, щоби кров насичувалась киснем. Намагайтеся частіше вибиратися на природу. Регулярно провітрюйте приміщення, в яких ви проводите багато часу.

Повноцінний сон. Ваша пам'ять не працюватиме на всі 100%, якщо ви не виспались.

Відмовтеся від шкідливих звичок. Зазвичай люди, які палять запам'ятовують інформацію гірше, ніж ті, хто не має цієї згубної звички. Послаблює пам'ять і алкоголь.

Будьте фізично активними. Більше рухайтесь та займайтесь спортом. Це сприяє поліпшенню кровообігу мозку.

Підготувала 

Ольга СТЕБЛЕВЕЦЬ.

Мокрота в горлі або закладеність вночі є найбільш розповсюдженою причиною кашлю і затруднення дихання. Мокрота в легенях сприяє проблемам зі здоров'ям. Хоча ця проблема не загрожує життю, вона впливає на якість життя.

Склад:

2 склянки води

1 чайна ложка перцю

6 або 7 скибочок імбиру

1 чайна ложка меду

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 244

В Ковельському народному музеї-садибі Самійла Підгірського  1 квітня   відбувся цікавий захід    під промовистою назвою "Дошкульний сміх – ворогу під дих", присвячений Міжнародному дню сміху... Тут відкрилась виставка карикатури на різноманітну тематику, але переважно про російсько-українську війну.

Повномасштабне російське вторгнення вплинуло на життя всіх українців. А для художників ці події стали ще й матеріалом для власних творів. Особливо для карикатуристів, об'єктами уваги яких є звитяги українських військових та постать путіна. 

Відкрив виставку  і захід в цілому голова Волинського обласного відділення Українського фонду культури та директор музею-садиби С. Підгірського Геннадій Сарапін.  Відомий волинський гуморист, видавець і маляр Володимир Камінський запропонував на суд  глядачів добірку своїх гумористичних графічних творів. А Василь Королюк – великі за розміром живописні полотна на  актуальну тему – про посібників кремля в окупації України, рассійську православну церкву московського патріархату під назвою прикриття “УПЦ”. Акварель "Паша-мерседес", картину "Воно" (кіріл гундяєв),  патріарх зображений у вигляді клоуна Пеннівайза з  однойменного роману Стівена Кінга, який   викрадав дітей і годувався  їхніми душами. Схожа  картина "Джуліан",  створена за мотивами  діснеївського мультфільму "Мадагаскар”.

Заслуговує на увагу серія графічних карикатур ковельчанина Володимира Могілевського (мистецтвознавець, Київ, НАОМА, 1953 -2014), та малюнки Володимира Шандиби. 

На виставці також було представлено оригінал  роботи та каталог графічних малюнків Анатолія Василенко (1938-2022),  (українського  графіка-карикатуриста, оформлювача  дитячих книжок,  Заслуженого художника  УРСР,  члена  НСХУ, Народного художника  України.) Все це спеціально для виставки передав член НСХУ Микола Богданець.  

Оглядаючи виставку ще раз переконуєшся:  війна в Україні – це геноцид української нації. Графічні роботи і малярство не потрібно перекладати на іноземні мови – вони зрозумілі з першої миті. Тому особливо важливо проводити такі виставки. 

Коломийки на військову тему співали, вихованці Ковельської школи мистецтв (викладач за фахом Людмила Лимар) Валентина Кічка та Надія Федосюк.

Сміх під час війни? Серед крові, поту, сліз і руйнування? Невже це можливо? Так! Безсмертне почуття гумору століттями допомагало українцям не лише виживати в гіркі часи, а й перемагати найлютіших ворогів. 

З добіркою своїх гумористичних творів виступили Віталій Лихобицький та Ігор Вижовець. Читали також вибраний гумор  Миколи Вельми. 

 Гумор – це також зброя, і досить потужна, що символізує незламний дух українського народу під час війни. Він  об'єднує різножанрових митців, які в жартівливій формі намагаються донести до всього світу трагічні сюжети українських реалій.   Гумор під час війни дуже важливий: зараз мало хто наважується жартувати на тему війни, проте ми віримо, що наші роботи також допомагають піднімати настрій воїнам та втомленому суспільству – зазначали виступаючі. Тому ми пропонуємо всім відвідувачам виставки "озброїтися". Адже смішний ворог   вже не такий страшний. Збереження відчуття гумору є символом сили й незламності духу українського народу. Сміємось – вже не здаємось.

Тож запрошуємо всіх сьогодні трохи посміятися з вірою у нашу перемогу.

Вл. інф. 

НА СВІТЛИНАХ: під час творчого заходу "Дошкульний сміх – ворогу під дих" у творчому музеї Самійла Підгірського (директор-організатор  Геннадій Сарапін).

В Ковельському народному музеї-садибі Самійла Підгірського  1 квітня   відбувся цікавий захід    під промовистою назвою "Дошкульний сміх – ворогу під дих", присвячений Міжнародному дню сміху... Тут відкрилась виставка карикатури на різноманітну тематику, але переважно про російсько-українську війну.

Повномасштабне російське вторгнення вплинуло на життя всіх українців. А для художників ці події стали ще й матеріалом для власних творів. Особливо для карикатуристів, об'єктами уваги яких є звитяги українських військових та постать путіна. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 346

Чи задоволена сучасна жінка своїм життям? Можливо, ви називаєте себе щасливою, тому що у вас є любляча сім'я та діти, або нерозлучні друзі та робота мрії. Але якщо заглянути у ваші будні ближче, з чого вони складаються?

Жінка, яка присвятила своє життя улюбленій професії, живе на роботі. Мінімум по 12 годин на день віддає себе справам та проєктам, адже у світі бізнесу потрібно постійно щось доводити, відвойовувати місце під сонцем та бути нарівні з чоловіками! Звичайно, такі жінки досягають успіху, чи то у бізнесі, творчості чи науковій роботі. Але часто вони платять за це своєю красою і здоров'ям, невлаштованим особистим життям, нездійсненими мріями про дітей. Вони щодня намагаються переконати себе, що їхнє щастя у роботі, а в душі цих бізнес-леді – порожнеча. В їхніх очах біль самотності, який не приховаєш за "успішним-успіхом" та гарними фото у соцмережах.

Жінки-домогосподарки в наш час не набагато щасливіші. У них робочий графік 24/7 – щодня без вихідних та відпусток. З раннього ранку до пізньої ночі вони крутяться по господарству: прибирання, прання, прасування, приготування - все на них. Дітей - до школи та зі школи, по гуртках - у різних куточках міста і потім - домашнє завдання. Чоловіка турботою оточити і про справи розпитати, подругам допомогти, до батьків з'їздити. Про себе якось на тлі всіх цих турбот і подумати ніколи. Але ж хочеться іноді з подругами спокійно посидіти, поговорити про цікаві проєкти чи подорожі. А ще мрієш із сім'єю з'їздити на справжній відпочинок, без нервів і підрахунків грошей, яких завжди впритул…

Якщо працююча жінка має сім'ю – тут взагалі пиши пропало! Її життя перетворюється на суцільний калейдоскоп обов'язків по дому та роботі. І щодня, намагаючись встигнути тисячу та одну справу, вони чимось жертвують: часом на своїх дітей, спілкуванням із друзями чи власним сном. Ніколи ці "пазли" не сходяться на 100%, і часто буває, що крім втоми та безвиході жінка нічого не відчуває... Адже кожен її день у світі споживчого формату повторюється як у фільмі "День бабака" – жах рабства, з якого неможливо вибратися.

А тепер давайте уявімо, що настало Благотворче суспільство. Як змінилося життя жінки у Благотворчому суспільстві?

Ти прокидаєшся у власній квартирі (у Благотворчому суспільстві на кожну людину належить 90 кв. м житлоплощі). Спокійний ранок, коли не потрібно поспішати на роботу, ні тобі, ні чоловікові – адже тепер робочий день лише 4 години на день 4 дні на тиждень. Ти, що виспалася і відпочила, йдеш у душ. Поки робиш ранковий моціон, "розумні" технології сканують стан твого здоров'я та коригують збої в організмі за потреби.

Твоя квартира повністю оснащена системою "Розумний дім" нового покоління. Вона розпізнає твій голос і виконує всі рутинні домашні обов'язки: від приготування смачної кави до організації генерального прибирання вдома. Накрити стіл до сніданку? Простіше простого! Комп'ютер пропонує варіанти декору та посуду, а вже за мить ти отримуєш бажане за допомогою реплікатора. Йому ж уся твоя сім'я замовляє сніданок. Кожен отримує що хоче – індивідуальна страва з натуральних, корисних та смачних продуктів.

Після сніданку сім'я розходиться. Діти самі йдуть до школи – у Благотворчому суспільстві немає злочинності, тож абсолютно безпечно відпускати їх одних із дому. Чоловік поспішає на роботу, але обіцяє вже після обіду з тобою та дітьми поїхати до аквапарку. Він має недовгий робочий день, і буде достатньо часу, щоб провести його з сім'єю. А ти тим часом можеш "навести красу", використовуючи технології, вибрати вбрання в каталозі і забрати його в реплікаторі. Саме час зустрітися з подругами, поділитися новинами та планами!

Прекрасне сучасне авто чекає під будинком. Навіть його колір можна змінити під твоє вбрання або настрій – все можливо з новими технологіями, доступними для людей. Автопілот в автомобілі, якісні та безпечні дороги – ти насолоджуєшся кожною хвилиною поїздки.

У ресторані ви з подругами розташувалися за найкращим столиком біля вікна. Вони чудово виглядають, їхні очі сяють від щастя, у них немає натяку на втому. Одна ділиться новим науковим проєктом, який запускає із командою для всіх жінок Благотворчого суспільства. Їхній пристрій буде сканувати організм і змінювати тіло протягом декількох хвилин! Можна худнути або набирати вагу, змінювати ріст або рельєф м'язів, форму обличчя та тіла. А ти розповідаєш подругам про навколосвітню подорож, яку ви плануєте з сім'єю вже зовсім скоро.

Ми мріємо про таке життя для кожної жінки на Землі, і в Благотворчому суспільстві вона її отримає! Настав час звільнити нас від рабства споживацького формату. Ми гідні Людського Життя, а не існування. Нам потрібний світ, де кожен може бути щасливим. Чи вважаєте так не буває? Просто ви ще не знаєте про проєкт Благотворче Суспільство! Тоді скоріше знайомтеся та приєднуйтесь до нас: www.creativesociety.com

Ольга Борисюк.

Чи задоволена сучасна жінка своїм життям? Можливо, ви називаєте себе щасливою, тому що у вас є любляча сім'я та діти, або нерозлучні друзі та робота мрії. Але якщо заглянути у ваші будні ближче, з чого вони складаються?

Жінка, яка присвятила своє життя улюбленій професії, живе на роботі.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 255

Іванові вже було за тридцять. Замолоду женитися не поспішав, відкладав все на пізніше. Згодом і дівок для його віку у селі не стало, а в сусідніх було соромно шукати. 

Так як  постійної роботи не мав, то на прожиття заробляв у Білорусі, куди часто виїжджав на сезонні роботи. Там він не цурався ніякої праці – влітку пас корів, в інші періоди року на фермі викидав гній. У цьому селі із сім’єю проживала його рідна сестра Марія. Вона вже давно сюди переїхала і влаштувалась на роботу на фермі дояркою. Так що брату було де жити і харчуватись. 

Більшість на фермі становили волиняни із північних районів. Сестра переживала за одинокість брата, весь час просила його, щоб женився. Вже почала перебирати у селі незаміжніх дівчат і серед них зупинилась на доярці Оксані, яка з того району Волині, що й вони, але працювала на іншій фермі. 

В один з вихідних днів Марія подалась на сусідню ферму, щоб посватати Оксані брата Івана. Оксана його кілька разів бачила на фермі, але ні разу не спілкувалась, тож сказала, щоб приходив. Вже при першій зустрічі вони вподобали один одного,  вирішили одружитись. 

…Йшов червень. Наречені їхали в Оксанине село. Коли вийшли з автобуса, накрапав дрібний дощ.  Від сусідньої садиби доносився  п’янкий запах жита, що квітувало в цю пору. Його туге колосся нагадувало великі хвилі, яких кудись несе вітер. Йшли мовчки краєчком вулиці до останньої хати в селі, у якій народилась та проживала Оксана. Із невеликої хатини нову сім’ю вийшли зустрічати мати та молодша сестра Наталія з чоловіком Олексієм. Сестри годувалися без батька. Він покинув сім’ю, коли дівчатка ще були дошкільнятами через зрадливу поведінку дружини.

Теща новому зятеві на перший погляд здалася говіркою і досить доброю. Іван почув, що вона одна з найкращих господинь у селі, з повагою ставиться до молодшого зятя, так ставитиметься й до нього. І жити запропонувала в себе, сказавши, що хата невелика, але місця всім вистачить, ще й жити будуть дружно. 

Іван, зрадівши такому прийому, поїхав додому продавати все, що залишилось у спадок від батьків, не чіпаючи нерухомість. Дещо забрав із собою, серед усього був різний сільськогосподарський інвентар, кінь та віз. 

Вирішив працювати на полі, оскільки робочої сили вже у новій сім’ї вистачало. Але все виявилось не так, як передбачав Іван. Сім’я не любила поля. Теща у своїх неповних п’ятдесят років не працювала ніде. Жили за рахунок зарплати Наталії, яка трудилась на фермі, а згодом забрала до себе сестру Оксану. Чоловіки з підводою допомагали людям у селі в різних сільськогосподарських роботах. Іван змалку любив таку роботу, тому виконував її охоче, а Олексій думав, як швидше її закінчити і випити могорич. 

Чоловіки ще й приносили горілку додому, бо ж треба було пригостити тещу. Іван був спокійним чоловіком, у сім’ї слухався всіх. Та якось сусіди підмітили, що коли жінки ідуть на роботу, Олексій «крутить» любов з тещею. Вже почало про це гомоніти все село, а згодом дійшло і до Наталії.

…Наталія ходила немов не своя. Не було кому заспокоїти її зранену душу. Була зоряна ніч. Заплаканій жінці здавалось, що стільки зірок на небі ще не було. Наташа тихенько зайшла у хлів, взяла вірьовку і з розпачу повісилась. Після смерті Наталії Олексій остаточно став жити з тещею, а Іван став… зятем. Він не витримав такого сорому і подався жити в батьківську хату. Назад вже нічого не було забирати, бо те, що привіз пропили та проїли. 

З Олексія сміялось все село. Рідних у нього не було. Тож в якийсь “прекрасний” день він спакував свої речі і поїхав невідомо куди. У хаті залишились проживати мати з дочкою Оксаною. Згодом Оксана народила дівчинку, яку охрестили Каріною.

Іван продовжував жити по-старому – часом виїжджав на короткі сезонні роботи у Білорусь. З Оксаною підтримував зв’язки. Щедрий душею чоловік, коли повертався з роботи, провідував колишню дружину і дочку Каріну та залишав їм частину зароблених грошей. А якщо десь заробив грошей у селі, то дзвонив Оксані, щоб та приїхала і забрала трохи собі. Як правило, до Івана в гості їхала не тільки Оксана з дитиною, але й колишня теща. Як не дивно, але  Оксана теж пішла дорогою матері. Часто залишала дитину неньці, а сама невідомо де “розважалася”.

…Час ішов швидко. Каріна закінчила сім класів. Дівчину дуже непокоїла поведінка матері, через що у них часто виникали сварки. Побачивши, що добра не буде, донька врешті-решт переїхала жити до батька, який виховував її до повноліття.

Микола Денисюк.

Іванові вже було за тридцять. Замолоду женитися не поспішав, відкладав все на пізніше. Згодом і дівок для його віку у селі не стало, а в сусідніх було соромно шукати. 

Так як  постійної роботи не мав, то на прожиття заробляв у Білорусі, куди часто виїжджав на сезонні роботи. Там він не цурався ніякої праці – влітку пас корів, в інші періоди року на фермі викидав гній. У цьому селі із сім’єю проживала його рідна сестра Марія. Вона вже давно сюди переїхала і влаштувалась на роботу на фермі дояркою.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 228