– Доброго дня, Валаріє Валерієвно!

– Доброго дня і вам!

– А де це ви так довго пропадали?

– Чому довго? Мене лише два дні не було.

– А нам здалося, що два тижні…

Свідком цієї щирої розмови між лікарем-ветеринаром Валерією Жигжжавиною і хазяйкою її чотирилапого пацієнта – фокстер'єра Гаррі стала нещодавно. Саме з цією чудовою жінкою, професіоналом своєї справи мала нагоду поспілкуватися. Вона легко знаходить підхід до своїх хвостатих пацієнтів, з радістю й надією до неї йдуть на прийом їхні люблячі господарі. А вона зустрічає з усмішкою, без зайвих зволікань поспішає на допомогу хворим тваринкам, відкладаючи всі інші справи, не рахуючись із часом. Бо улюблена робота рятує, лікує від страшних спогадів, які довелося їй, мешканці Маріуполя, пережити рік тому, коли на їхнє мирне щасливе життя у рідному місті зазіхнув ненависний ворог…

Пані Валерія з 2008 року – практикуючий лікар-ветеринар. За першою освітою лікар-реабілітолог, вона здобувала другу, як каже жінка, омріяну освіту в Донецьку, де й починався її професійний шлях. Працювала ветеринарним лікарем у притулку для бездомних тварин в Красноармійську, потім у загальній практиці. 

У 2019 році з чоловіком та дітьми повернулася у Маріуполь, а вже 16 березня 2022 року були змушені покинути рідні терена. 

– До 24 лютого 2022 року в місті ніякої напруги не відчувалося. Ніхто і не гадав, що в нас відбуватимуться якісь бойові дії. Ми не були готові до цього, не робили запасів, – пригадує події недалекого минулого Валерія Валеріївна. – У нас було звичайне життя: дім – робота, все у звичному режимі. 22 лютого у мене було день народження, яке, як завжди, відзначала в колі сім'ї та друзів. Ми святкували, раділи цій зустрічі і навіть не уявляли, яке страшне нас чекає післязавтра.

l

Наша розмова розпочалася з цих болючих для моєї співрозмовниці спогадів. Важко було ними ділитися, не хотілося навіть подумки знову опинятися в тому хаосі, серед руїн і розбитих надій, відчувати страх, який сковував душу, аж поки не вдалося вирватися з того пекла. Але таки продовжила, не зупинилась на пів слові.  

– 24 лютого о пів на шосту ранку мені зателефонував чоловік (тренер вищої категорії, суддя міжнародного класу), котрий знаходився у командировці в Луцьку. Він був дуже схвильований, казав, що треба негайно збирати речі, брати дітей і їхати з Маріуполя, бо почалася війна. Казав, що в Луцьку вже були вибухи.

Я тим часом збиралася на роботу. Не могла повірити почутому, бо в нас все було на той момент тихо. Схожі на вибухи звуки періодично вчувалися з боку військової частини, яка розташовувалася неподалік від нашої домівки. Гадала, що це військові навчання, як часто бувало до цього.

Трохи згодом подзвонили друзі з Харкова, які теж говорили про те, що до них прийшов ворог. 

І ось ще один дзвінок – від подруги й колеги, з якою працювала в одній ветеринарній клініці. Вона сказала: "Збирайся! Ми їдемо звідси". Я їй розгублено: "Та як же так? Куди їхати? Нам на роботу – в нас операція". І тоді ще не усвідомила, наскільки все серйозно.

Коли перші пристрасті трішки вляглися, я все-таки зібралася й відправилася на роботу. Але вже десь з 10-ї ранку люди почали відміняти прийоми. З боку центру лунали вибухи, кругом обстрілювали. Рух транспорту призупинився. Люди страшенно панікували. 

Але не пані Валерія. Бо разом з родиною мешкали на лівому березі міста, де все було тихо і спокійно. Увечері того страшного дня настало повне затишшя. Жінка ще й тоді не розуміла і не сприймала того, що розпочалася повномасштабна війна. Це усвідомлення прийшло лише кілька днів потому, коли Маріуполь повністю взяли в облогу рашистські загарбники й з міста вже не випускали. А до цього була можливість виїхати,та нею тоді не скористалася. І довелося побачити багато такого, що й досі не вкладається в неї в голові. 

– 28 лютого перестали працювати магазини, не працювали банкомати. Світла не стало десь 5 березня. Ми й досі залишалися у місті, – оповідала свою історію жінка. – За цей час ми встигли запастися деякими продуктами і не голодували. Але насправді, коли таке відбувається, їсти не хочеться…

l

Мій чоловік перебував у лавах територіальної оборони. Через Київ він приїхав у Маріуполь на початку березня. Тим часом ми не сиділи, склавши руки, бо мали триматися разом, щоб протистояти нападнику. Разом з іншими місцевими активістами формували сухі пайки, складали тушонки та інші продукти, збирали ліки, які роздавали людям, що їх потребували. 

Ми з дітьми переїхали у центр міста, вдома залишилися лише мої батьки і старенька бабуся. На лівому боці стало нестерпно жити: деяких вулиць на той час вже не було, вони були вщент розбиті та спалені. 

– Чи довелося зіткнутися віч-на-віч з ворогом? – не змогла не запитати я.

– Лише на блок-постах, коли вибиралися з міста. У Маріуполь рашисти на той час ще не зайшли, тоді місто обстрілювали з неба. Але страшні наслідки їхнього "визволення" таки відчули на собі.

А як важко бачити, як війна змінює людей. Їхні неадекватні вчинки, м'яко кажучи, лякали. Вони вдиралися до магазинів, мародерили. Забирали речі, які взагалі не потрібні були в той момент. Вломлювалися у крамниці з одягом, навіщось виносили кондиціонери, телевізори…Чи це були наслідки стресу та паніки, чи люди вдавалися до цього задля наживи - не знаю, але й досі не можу згадувати ці події без почуття відрази.

Я тоді працювала в місцевому штабі, куди привозили поранених хлопців, яким намагалася надати первинну допомогу. На цій роботі сконцентрувалася. Мій мозок заблокував усі інші емоції, я усвідомлювала, що не можна зупинятися, і ні в якому разі боятися, бо твій страх може нашкодити, завадити рятувати чиєсь життя.

– Як вдалося виїхати?

– Ми збиралися у непростий момент. Вже не було бензину, автомобілів. Виїжджали під обстрілами, хоч і був відкритий "коридор". Бердянськ, Оріхове, Токмак – це вже були повністю окуповані українські території. З Маріуполя до Токмаку ми їхали цілий день, а з Токмаку до Запоріжжя – ще десь 12 годин.

Ми старалися триматися колони. Можливо, нас рятувало те, що в мого чоловіка донецька прописка. На ворожих блокпостах запитували: "Ви в росію?". Ми змушені були відповідати: "Звичайно, в росію". Іншого виходу в нас не було, бо з нами їхали діти, літні люди. Ми намагалися посміхатися, поводитися невимушено, а насправді страх сковував наші душі. Надія і світло з'явилися, коли ми виїжджали з Токмака – далі ворог не зайшов. Емоції "пішли" вперед, коли нарешті побачили українських військових, синьо-жовті прапори…

l

Ми приїхали в Запоріжжя. Але в мого чоловіка серед знайомих та друзів дуже багато тренерів та спортсменів, які пропонували поїхати в Луцьк. Там нас зустріли так, як ніде ніхто нас ще не зустрічав. Це були неймовірні відчуття. Приймали, наче найрідніших. І лише тоді відчули, що ми в безпеці.

– А в Ковелі як опинилися? Як вдалося продовжити улюблену справу?

– Згодом. Так склалися обставини, що ми переселилися в село поблизу Ковеля. Обжилися з сім'єю там. І домашні улюбленці разом з нами. Саме для них потрібно було придбати дещо у ветаптеці. Чудовий зоомагазин знайшла в Лукові. 

Зайшла туди, поспілкувалася з продавцем-консультантом Мирославою, а вона мені відразу: "Ви – ветлікар". Я їй на це здивовано: "А звідки ж ви знаєте?". Вона мені: "Ви дивитеся, як ветлікар". "А що у вас для мене є робота?" – запитую знову. І чую у відповідь: "Я вас познайомлю з моїм керівництвом. Це – чудові люди". 

Невдовзі мені зателефонувала власниця зоомагазину Світлана Сиротюк і запропонувала роботу. Ось так я потрапила в чудову сім'ю під назвою "Барбос", і опинилася у Ковелі. Працюю вже майже рік.

– Сумуєте за домом? Хтось з рідних людей залишився у Маріуполі?

– Вісімдесят відсотків моїх друзів виїхали з Маріуполя. Хтось у Німеччині, Польщі. Деякі – у росії. Хоча не за своїм бажанням туди відправилися. Як моя подруга, наприклад. Не можу її за це засуджувати, бо на той час іншого виходу вона не мала – потрібно було рятувати важко хвору доньку. Зараз шукає можливість повернутися додому, в Україну. 

Мій тато залишився в Маріуполі. Він працює на дачі, вирощує полуницю. Йому нелегко, звісно, там, але поки справляється. Він не хоче звідти виїжджати, не хоче залишати рідну домівку. Там – його коріння. Та й, зрештою, навіть, якби і хотів, то поки такої можливості немає, бо піклується про нашого родича – інваліда дитинства. Мама зараз тут з нами.

l

"Мрія дитинства" – ось так називає свою професію, яка для неї стала життєвою необхідністю, лікар-ветеринар Валерія Жигжжавина. Мабуть, любов до тварин, прагнення будь що їм допомогти, врятувати, відчувають як господарі чотирилапих наших друзів, так і самі хвостаті брати наші менші. Тому, коли трапляється така необхідність, ідуть до неї, телефонують, консультуються.

– Найскладніше й водночас найприємніше в нашій професії – це спілкування з людьми. Але іноді люди, часто самі цього не усвідомлюючи, можуть бути дуже жорстокими зі своїми "улюбленцями". 

– Тим не менше вони звертаються за допомогою ветеринара?

– Згвертаються. Буває, за тим, щоб перекласти відповідальність на ветлікаря, звинуватити, наприклад, у тому, що ми надаємо послуги дорого, а тварина – безнадійна, й таке інше.

– А в чому проявляється жорстокість?

– Деякі люди навіть не бажають розуміти, що вони поводяться зі своїми підопічними жорстоко. Тварини не отримують належної турботи та догляду. Їх не вакцинують, неправильно годують. А вакцинація та інші профілактичні заходи, правильне харчування – це запорука здоров'я тварин.

Власникам домашніх тварин слід звертатися за допомогою ветеринара, щойно помітять, що їхні хвостаті підопічні погано почуваються, адже вони хворіють на ті ж захворювання, що й люди, тільки не можуть нам про це сказати. Онкозахворювання та інші патології, змінені вірусні інфекції дуже часто доводиться лікувати. І якщо хвороба в занедбаному стані, то дуже важко її побороти, й тваринка гине. За примусовими показниками інколи доводиться застосовувати таку неприємну процедуру, як евтаназія. Це найважче сприймати завжди, жоден ветлікар до цього не звикне і ніколи не примириться з цим. Втрата кожного пацієнта для мене – це особисте горе, великий біль і сльози.

Особливу увагу потрібно приділяти харчуванню домашніх улюбленців, адже якщо не дотримуватися правильного раціону, то можуть виникнути великі проблеми. Люди приходять і кажуть, що весь час годують собаку кістками. Запитують не раз: "Чому не можна ними годувати"? А я у свою чергу запитую у них: "А чому самі їх не їсте?".

Жорстокість виявляється ще й у тому, що господар звертається з проханням приспати тварину, бо вона йому, приміром, набридла, тому що неслухняна, багато гавкає, кусається, ходить в туалет не туди, де треба тощо. Дякую своєму керівництву за те, що я в цій клініці можу дозволити собі забрати тварину, поставити на місце такого горе-господаря.

l

– Але приємні робочі моменти, звичайно, "перекривають" усе прикре – говорить пані Валерія. Це, наприклад, пологи, коли ти чуєш на УЗД серцебиття маленької істоти. Приємно, коли після хвороби тварина починає їсти, оговтується, коли прокидається після важкої операції і радісно виляє хвостиком. Або ж просто коли господарі дякують, телефонують і розповідають, як справи у моїх пацієнтів, присилають їхні радісні фото. І втома тоді зникає, і негативні емоції також.

– А які пацієнти найбільше запам'яталися?

– Один песик був з цікавим випадком. У нього на лапі з'явилося дуже велике новоутворення. І воно росло. Собачку відмовилися оперувати, сказали, що він безнадійний. А ми взялися за цей випадок. На жаль, лапку довелося ампутувати. Але зараз наш пацієнт живий-здоровий, прекрасно почувається і на трьох лапах. 

Співпрацюємо з волонтером Ольгою Телючик, яка займається бездомними тваринами. Робимо їй знижки на послуги, за якими звертається, по можливості надаємо їх безкоштовно.

Ковельчани Леся Ратошинська з чоловіком – не волонтери, але байдуже пройти повз тваринку, що потребує допомоги, не можуть. Вони підгодовують тварин, багато роблять для них процедур.

Безкоштовні послуги ми надаємо домашнім улюбленцям наших військових. Вони платять лише за медикаменти, яких у нас немає в той момент в наявності. Дехто з наших захисників – постійних клієнтів – зараз знаходиться в Бахмуті. Ми за них дуже хвилюємося і молимося за них…

– Маєте вдома своїх чотирилапих друзів?

– Авжеж. Декстер – французький бульдог, який з нами приїхав з Маріуполя. На жаль, мій улюбленець собачка породи кане-корсо Каджар загинув як герой. Він захищав свою територію, і його розстріляли. Я не змогла його забрати з собою. Бо як з дітьми покинула свою домівку 25 лютого минулого року (поїхала зранку на роботу), більше туди не поверталася. Хоча прорватися на лівий берег намагалися не раз…

Маємо лабрадора Паппі – від неї ще щеням відмовилися. Врятований котик, і ще одна кішка теж живуть з нами. Ми приймаємо всіх (усміхається – авт.). А ще у нас в клініці живе кішка Матильда. Господар приніс її присипляти, він не хотів розуміти, що кішечку можна лікувати. В неї патологія серця, зараз вона отримує ліки і почувається тут, наче справжня хазяйка.

– Чи плануєте повертатися у Маріуполь після його деокупації?

– Я дуже сподіваюся, що над українським містом Маріуполем невдовзі знову майорітиме синьо-жовтий прапор. І над усіма українськими територіями, які були загарбані ворогом: над моїм улюбленим Бердянськом, Запоріжжям, Кримом…

Але в Маріуполь я не повернуся. Занадто багато там крові, смерті, важких подій і спогадів. Я дуже полюбила Волинь та Ковель… Зараз ще не розмовляю українською, але обов'язково буду. Так, як наш викладач української мови й не інакше…

А ще хочу залишитися в Ковелі через те, що тут знайшла не тільки прихисток, а й ще одну  дружню сім'ю під назвою "Барбос". Наша команда –  власники ветеринарної клініки "Барбос" Світлана та Микола Сиротюки, мої колеги Богдана і Наталія, продавці-консультанти зоомагазинів Мирослава, Валентина та Ольга. З ними маємо великі плани: як мінімум, відкрити цілодобовий стаціонар у нашій клініці. Й на цьому, звісно, не зупинятися.

Вікторія ЗІНЧУК.

НА СВІТЛИНАХ: робочі будні Валерії ЖИГЖЖАВИНОЇ у ветеринарній клініці "Барбос"; чоловік Валерії Сухебатор з їхнім чотирилапим улюбленцем Каджаром, який загинув у Маріуполі.

Свідком цієї щирої розмови між лікарем-ветеринаром Валерією Жигжжавиною і хазяйкою її чотирилапого пацієнта – фокстер'єра Гаррі стала нещодавно. Саме з цією чудовою жінкою, професіоналом своєї справи мала нагоду поспілкуватися. Вона легко знаходить підхід до своїх хвостатих пацієнтів, з радістю й надією до неї йдуть на прийом їхні люблячі господарі. А вона зустрічає з усмішкою, без зайвих зволікань поспішає на допомогу хворим тваринкам, відкладаючи всі інші справи, не рахуючись із часом. Бо улюблена робота рятує, лікує від страшних спогадів, які довелося їй, мешканці Маріуполя, пережити рік тому, коли на їхнє мирне щасливе життя у рідному місті зазіхнув ненависний ворог…

Пані Валерія з 2008 року – практикуючий лікар-ветеринар. За першою освітою лікар-реабілітолог, вона здобувала другу, як каже жінка, омріяну освіту в Донецьку, де й починався її професійний шлях. Працювала ветеринарним лікарем у притулку для бездомних тварин в Красноармійську, потім у загальній практиці. 

У 2019 році з чоловіком та дітьми повернулася у Маріуполь, а вже 16 березня 2022 року були змушені покинути рідні терена. 

 

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 650

24-25 березня ц. р. року в КЗ " КДЮСШ ім.Є. Кондратовича" проходив Десятий -– традиційний регіональний турнір з плавання пам’яті Заслуженого працівника фізичної культури та спорту України Євгена Михайловича Кондратовича. 

На відкриття змагань були запрошені: начальник відділу у справах молоді, фізичної культури та спорту виконавчого комітету Ковельської міської ради Роман Лис,  дочка   Євгена  Кондратовича   Ірина  Міцкевич, директор КЗ "КДЮСШ ім. Є. Кондратовича", депутат міської ради Олена  Клімашевська.

В змаганнях брали участь команди   міст Ковеля,   Вараша, Луцька  – КДЮСШ № 1, НВК № 26. Змагання проводились серед юнаків та дівчат 2006 р. н. і молодших.  В них взяли участь 52 спортсмени. 

Чемпіонами змагань серед юнаків на своїх дистанціях стали: Ляшук Ілля (50 - 100 метрів "батерфляй", 50 метрів "на спині", 100 метрів "вільний стиль"); Басалка Олександр (50 - 100 метрів "брас"); Скороход Олександр (100 метрів "на спині").  Серед дівчат на своїх дистанціях перше  місце здобули: Єрмолаєва Софія (100 метрів "вільний стиль”);  Падалюк  Наталія (100 метрів  “комплексне плавання”, 50 метрів "брас").

"Срібними"  призерами змагань серед юнаків стали: Мороз Віталій  (50 - 100 метрів "батерфляй"), Скороход Олександр (50 метрів "на спині", 100 метрів "комплексне плавання");  Гузь Святослав (50 - 100 метрів "брас"); Мацюк Владислав (100 метрів "вільний стиль"). 

Серед дівчат  –  Сарапіна Євгенія (50 метрів "на спині"); Тесляр Яна (100 метрів "брас"); Наумчик Наталія (50-100 метрів "батерфляй"); Єрмолаєва Софія  (50 метрів "вільний стиль").

 Бронзову нагороду серед юнаків здобули: Мацюк Владислав (50 метрів "батерфляй"); Басалка Олександр (100 метрів "комплексне плавання"); Мороз Віталій  (50 метрів "вільний стиль"); Миронюк Євген (100 метрів "батерфляй"); Пархомук Владислав (100 метрів "вільний стиль"). Серед дівчат  –  Горбунова Ангеліна (50 метрів "батерфляй"); Сарапіна Євгенія (100 метрів "на спині"); Наумчик Наталія (100 метрів "вільний стиль").

Вихованці КЗ "КДЮСШ ім. Є. Кондратовича в естафеті 4х50 метрів (вільними стилем) юнаки вибороли перше  місце. В естафеті 4х50 метрів вільними стилем команда дівчат посіла друге  місце.

Переможці та призери змагань були нагороджені грамотами, медалями та цінними подарунками.

Сергій МЕДВЕДЮК, 

заступник директора 

КЗ "КДЮСШ імені 

Євгена Кондратовича" 

з навчально-тренувальної роботи.   

24-25 березня ц. р. року в КЗ " КДЮСШ ім.Є. Кондратовича" проходив Десятий -– традиційний регіональний турнір з плавання пам’яті Заслуженого працівника фізичної культури та спорту України Євгена Михайловича Кондратовича. 

На відкриття змагань були запрошені: начальник відділу у справах молоді, фізичної культури та спорту виконавчого комітету Ковельської міської ради Роман Лис,  дочка   Євгена  Кондратовича   Ірина  Міцкевич, директор КЗ "КДЮСШ ім. Є. Кондратовича", депутат міської ради Олена  Клімашевська.

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 840

22 березня 2023 року у Ковелі на фасаді культурно-просвітницького центру була відкрита меморіальна дошка громадській діячці, Почесній голові міської філії “Союзу Українок”, Почесній громадянці міста  Аллі Михайлівні Поляковій.

Опісля "союзянки"  з громадськістю міста за сприяння працівників КЗ "Публічна бібліотека" Ковельської громади, зокрема, Ольги Бичковської, провели вечір пам'яті Алли Полякової. 

Захід відкрила своїм спомином нинішня голова "Союзу Українок"  Лілія Єгорова:

"22 березня ковельська прогресивна громадськість відзначає другу річницю з дня відходу у інші світи Полякової Алли Михайлівни (16.06.1941 – 22.03.2021) – громадської діячки, лідера просвітницької справи, активного учасника національно-демократичного руху, Почесної голови ГО "Союз Українок".

Алла Михайлівна була високопрофесійним лікарем. 46 років свого життя присвятила лікарській справі. Поруч з професійною діяльністю брала активну участь у громадському житті рідного міста.

Ініціативна, сповнена патріотичними помислами, Алла Михайлівна у 90-их роках минулого століття  долучилася до утвердження Незалежності на теренах рідного краю. Разом зі своїми однодумцями зробила великий внесок у розбудову Української церкви у місті залізничників. Постійно і повсюдно відстоювала справедливість, людську гідність краян. Зміцнюючи своїми діями українську державність, гуртувала довкола себе однодумців. Саме за сприяння патріотичних сил у 2000 році Алла Полякова відродила громадську організацію "Союз Українок". Будучи незмінним лідером цієї організації впродовж 15 років, зуміла згуртувати довкола себе  патріотичне жіноцтво.  Багато добрих справ, зроблених для рідного міста, свідчать про її дочірню любов до батьківської землі. У співтоваристві "союзянок" очільниця ГО завжди  брала  участь у підготовці та проведенні патріотичних заходів у Ковелі. Опікувалася долею учасниць національно-визвольного руху.

Шляхетна, привітна, щиросердна українка, котра працювала в ім'я духовного розвитку краю, піднесення національної свідомості людей, збереження традицій нашого народу,  – такою ми пам'ятаємо Аллу Михайлівну Полякову. Нехай світлий спомин про неї залишиться назавжди у серцях всіх, хто любив і шанував Аллу Михайлівну! Своїми добрими справами ця Жінка вписала достойну сторінку в історію рідного міста. 

Пам'ятаємо! Рівняємо своє життя на патріотичну і одухотворену Особистість! Світла пам'ять і вічний спокій Вам, дорога посестро!!!"

Своїми спогадами про Аллу Полякову поділилися також отець Ростислав – настоятель храму Преображення Господнього, прихожанкою якого була Алла Михайлівна; Ніна Горик – екс-голова Волинського відділення НСПУ, письменниця (на світлині); лікар Олег Казиміров – колега по роботі; Галина Голубович, Олена Місюра – посестри, донька Олександра та інші. 

Відрадно, що у заході взяли участь вихованці одного із ліцеїв міста Ковеля, котрі, затамувавши подих, слухали історію життя Великої Українки. Саме за їх світле майбутнє боролася Алла Полякова! І саме для них вона буде вічним прикладом служіння людям, прикладом самопожертви в ім'я Батьківщини та її народу.

З почуттям великого суму і світлої любові покидали бібліотечний зал організатори і гості дійства, з відчуттям наповненості душі світлим образом неповторної "союзянки", котра залишається жити поміж нас. Бо, як і у Великої Лесі, так і в серці Алли Полякової є життєва жага і правда, що не вмирають!

Висловлюємо щиру подяку усім, хто долучився до заходів із  вшанування пам’яті Почесної громадянки м. Ковеля Алли  Полякової  та сприяв їх проведенню. Адже це були незабутні моменти відвертості та єднання, добра та людяності, споминів про людину, яка генерувала ідеї, ініціювала заходи та запроваджувала традиції, яка прожила змістовне та насичене життя,  присвячене служінню нації,  та гідне наслідування.

Посестри Ковельського 

осередку “Союзу Українок”.

22 березня 2023 року у Ковелі на фасаді культурно-просвітницького центру була відкрита меморіальна дошка громадській діячці, Почесній голові міської філії “Союзу Українок”, Почесній громадянці міста  Аллі Михайлівні Поляковій.

Опісля "союзянки"  з громадськістю міста за сприяння працівників КЗ "Публічна бібліотека" Ковельської громади, зокрема, Ольги Бичковської, провели вечір пам'яті Алли Полякової. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 285

Паска в мультиварці

Паска в мультиварці – це чудовий рецепт для тих, у кого немає багато вільного часу для її приготування.

Інгредієнти: 4 склянки борошна; 1 склянка молока; 50 г дріжджів; 5 столових ложок цукру; 1 пакетик ванільного цукру; дрібка солі; 4 столових ложки олії; 2 яйця; 100 г родзинок.

Спосіб приготування:

Паска в мультиварці готується дуже просто:

В ємності змішати молоко, два яйця, 2 склянки борошна, цукор та олію. Добре перемішати вінчиком, щоб отримати тісто без грудочок.

Додати ще дві склянки борошна та пакетик ванільного цукру. Ще раз змішати, але на цей раз руками.

В процесі можна додавати ще борошна, якщо вам здається, що тісто надто рідке.

Додати родзинки та продовжувати перемішувати руками.

Чашу від мультиварки змастити вершковим маслом (щоб майбутня паска не пригоріла), викласти тісто.

Обрати режим “хліб” на 3 години. Коли паска в мультиварці готова, викласти її з чаші на тарілку.

Можна приготувати будь-яку глазур чи прикрасити паску розтопленим шоколадом.

Паска в мультиварці – це чудовий рецепт для тих, у кого немає багато вільного часу для її приготування.

Інгредієнти: 4 склянки борошна; 1 склянка молока; 50 г дріжджів; 5 столових ложок цукру; 1 пакетик ванільного цукру; дрібка солі; 4 столових ложки олії; 2 яйця; 100 г родзинок.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 229

Від четверга 

до четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 253

ОВЕН. На роботi доведеться докласти зусиль, щоб вiдповiдати вимогам начальства. В середу будьте уважнi при виконаннi будь-якого завдання.

ТЕЛЕЦЬ. Тиждень багатий  подiями. Бажано вiдкласти серйознi справи на наступний тиждень, займiться творчiстю i особистими проблемами. 

БЛИЗНЮКИ. Майже без особливих зусиль отримаєте бажане. Можлива пiдтримка з боку друзiв i покровителiв. 

РАК. Інтуїцiя допоможе спланувати найближчі подiї, що, поза сумнiвом, пiде на користь. Середа, можливо, подарує кiлька перспективних шансiв.

ЛЕВ. Тиждень пiдходящий для створення внутрiшньої рiвноваги i руху вперед.  Будьте уважнi з довколишніми, не нехтуйте думкою близьких. 

ДIВА.  Мобiлiзуйте умiння ладнати з людьми. Бiльше часу присвячуйте дому, близьким.

ТЕРЕЗИ. Наполегливiсть i увага до деталей допоможуть досягти  бажаного. В кiнцi тижня актуальна проблема може благополучно розв’язатися.

СКОРПIОН. Побачення i зустрiчi порадують. Вiвторок i п’ятниця – майже iдеальнi днi, щоб зайнятися пiдготовкою i реалiзацiєю серйозних планiв. 

СТРIЛЕЦЬ.  У вiвторок може виникнути ефект дежавю.  У суботу успішно вирішаться сiмейнi проблеми.

КОЗЕРIГ. Зорі радять бiльше уваги приділити професiйним обов’язкам.  Усерединi тижня можете опинитися перед вибором нового шляху для кар’єри, але не доводьте себе до перевтоми. 

ВОДОЛIЙ. Тиждень  напружений, але плiдний. Успiх в справах проявлятиметься поволi, але грунтовно, i це додасть упевненостi у власних силах. 

РИБИ. Казковий тиждень, кар’єра i свiтське життя блискучi, як нiколи. У середу подiї можуть подарувати несподіваний поворот. 

Степан ЗОРЕПАД.

ОВЕН. На роботi доведеться докласти зусиль, щоб вiдповiдати вимогам начальства. В середу будьте уважнi при виконаннi будь-якого завдання.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 572

Погода в Ковелі  

30 березня – 5 квітня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 317

Бажаю здоров'я, 

шановні українці!

Сьогодні 26 березня наша Національна гвардія відзначає свій день, і буде правильно, якщо всі ми разом подякуємо нацгвардійцям. За те, як Нацгвардія разом з усіма нашими воїнами потужно б'ється за Україну. Подякуємо за міцність і силу в битві за Донбас. За оборону Бахмута й Авдіївки. За героїчний захист Маріуполя й "Азовсталі". За бої на Луганщині. За бої на Київщині, за битву за Київ. Разом з усіма силами оборони й безпеки України гвардійці гнали окупанта з північних областей нашої держави, із Харківщини. Тримають оборону на півдні, на Запорізькому напрямку.

Я дякую всім гвардійцям: солдатам, сержантам, офіцерам, командуванню! Дякую всім, хто допомагає підрозділам Нацгвардії, хто тренує бійців, забезпечує їх усім необхідним, допомагає з лікуванням після поранень, із реабілітацією.

Сила України – це сила всіх, хто б'ється за Україну й хто допомагає бійцям. І уявити нашу державну силу без Національної гвардії просто неможливо.

Сьогодні була нарада з військовими – спеціальна військова зустріч, особливе коло учасників. Провів також наради із сектором безпеки, із розвідкою.

Оборона, посилення нашого захисту – причому як від зовнішньої загрози, так і від внутрішніх загроз. Готуємо наші відповідні кроки.

Постійно, незмінно максимум уваги – ситуації на передовій. Жорстоким боям, які щодня забирають життя наших людей і щодня потребують незмінної мобілізованості нашої держави й суспільства.

Це неправильно, це несправедливо, коли в наших бійців, які приїжджають з передової, з'являється таке відчуття, ніби для багатьох у тилу війна вже скінчилася. Для тих, хто не просто далеко від Донеччини чи Нікополя, від Салтівки, від прикордонних районів Сумщини, від Запоріжжя... А хто подумки далеко від окопів, від щоденного болю українців.

Зараз так само, як і рік тому, не можна бути подумки далеко від війни, хоч завдяки нашим воїнам реальні бойові дії відбуваються справді географічно далеко від багатьох. Зараз так само, як і рік тому, важливо, щоб якнайбільше українців допомагали захисту держави, допомагали акумуляції світової підтримки заради нашої перемоги.

Дорогі українці! Підтримуйте наших бійців завжди, коли це можливо. Не забувайте й про збори волонтерів і долучайтеся, коли маєте змогу.

Дуже важливо, щоб усі, хто має інформаційний вплив, брали участь в інформаційній роботі. Це стосується не лише журналістів. Це стосується всіх, хто може поширювати правду про агресію. Хто здатен нагадувати світу про українців і українок, які пройшли через окупацію, через втрати... Про те, що Україна б'ється за свободу та справедливість і для нашого народу, і для всіх націй, яким загрожує російська тиранія. Світ має чути так само інтенсивно, як і минулого року, що агресія проти України триває. Має чути, що припинити війну вже цього року, звільнити Україну від російського зла вже цього року – це спільне завдання цивілізованого світу. Бо цивілізований означає, зокрема, й рішучий захищати цивілізованість.

Зустрівся із послом доброї волі ЮНІСЕФ ОрландоБлумом та командою ЮНІСЕФ – організації, яка займається гуманітарною підтримкою й захистом дітей. ОрландоБлум давно й змістовно працює із цим напрямом. Він уже був в Україні, на нашому Донбасі, ще до повномасштабної війни. І знає, що принесла ця агресія, наскільки повномасштабними мають бути зусилля світу, щоб її зупинити, щоб відновити Україну після війни.

Ми обговорили питання відбудови нашої країни, нашої шкільної інфраструктури. Я вдячний за цю допомогу. Ми домовилися, щоб наші команди працювали над кількома напрямами.

Зокрема, це питання повернення наших дітей, які були силою вивезені в Росію, це створення бомбосховищ для наших діточок. І третє – це технічне забезпечення дистанційного навчання в тих районах і областях, де неможливо навчатись офлайн через відповідні загрози.

Сьогодні, як і завжди, відзначу наших воїнів, які дали вагомий результат Україні за минулу добу, за цей день, загалом за цей тиждень.

Дякую всім нашим зенітникам "Півночі", усім, хто захищає наш державний кордон, усім, хто своєю відвагою та влучністю привчає ворога до того, що Україну Кремлю не взяти.

Слава Україні!

Бажаю здоров'я,  шановні українці!

Сьогодні 26 березня наша Національна гвардія відзначає свій день, і буде правильно, якщо всі ми разом подякуємо нацгвардійцям. За те, як Нацгвардія разом з усіма нашими воїнами потужно б'ється за Україну. Подякуємо за міцність і силу в битві за Донбас. За оборону Бахмута й Авдіївки. За героїчний захист Маріуполя й "Азовсталі". За бої на Луганщині. За бої на Київщині, за битву за Київ.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 263

Ніна Горик 

в гостях 

у ковельчан

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 318

Шановний і дорогий читачу! Мене, як і тебе, непокоїть проблема сенсу нашого існування на цій грішній голубій планеті під назвою "Земля". Здавалось би все просто: твори добро, випромінюй із душі любов, до всіх життєдайних справ докладай духу Господнього – ось і весь рай! Погодься, що рай не треба шукати на небі – він в душі твоїй. І скільки Бога в ній, стільки й раю.

l

На жаль, існує інший бік медалі. Він позначений злістю диявола. В переліку вигнанців із раю метушиться хижа армія путіна-люцифера. Це її жерці ставлять під сумнів саме право людини на життя.

Тінь сатанинської агресії впала на Грузію, Сирію, сьогодні – на Україну. Поглянь, читачу, на земний глобус, і ти зрозумієш, що епіцентр сатанинської імперії – московія. Це утворення сповідує злочинну тезу: "У нас – бомби і ракети. Тремтіть, європейці: ми можемо вдарити навіть  по вашому парламенту". Московія безкарно (протягом століть) розв'язує смертоносні війни, залишаючи після себе ріки крові, смерть, руїну і прокляття матерів та вдів. Безбожний диктатор вважає себе непереможним кощеєм безсмертним, хоча насправді є карликом-чахликом отруйним. 

Тому цілком закономірно, що європейська правова інституція видала ордер на арешт злочинного диктатора.

 І є народ, якого правди сила ніким звойована ще не була. Встають сини і дочки, батьки і матері на захист роду прадавнього, землі прапрадівської, історії славної, звитяжної. На вівтар Незалежності жертвують свої життя. Не царі, а прості воїни світла творять історію. 

Олександр Мацієвський є прикладом такого безстрашного, жертовного патріотизму та гідності. Через критичні обставини, в умовах запеклого бою, він потрапив у полон до орків. Перед вступом до ЗСУ Саша казав матері: " В полон я не здамся. Останньою гранатою підірву себе і ворогів". У тому бою у нього не залишилося ні гранати, ні патрона. І тоді він кинув в обличчя ворогів: "Слава Україні!".

Цей вибух душі і серця став гучнішим за вибух гранати чи ракети С-300, могутнішим за каркання путіна. Він пролунав на весь світ, як символ незламності, як поклик волі, як гімн козацького роду, яким так гордився Олександр.

Президент України Володимир Зеленський присвоїв Олександру Мацієвському звання Героя України.

l

Кривавить земля українська. Крізь біль, горе та сльози чути: "Ми переможемо!". "Як, чим і коли?" – запитують скептики. Я не експерт, але вірю, що так і буде.

В неділю, 19 березня цього року, в Ковелі відбулась знакова духовно-патріотична подія – біля новобудови храму в ім'я блаженного Василя Величковського вірні греко-католицької церкви відтворили хресну ходу по віртуальній дорозі страждань Ісуса Христа: 15 стацій, тобто зупинок, Ісуса від судилища до Голгофи.

В Єрусалимі по тій реальній дорозі страждань я проходив п'ять разів, і кожен раз із неймовірними переживаннями та відчуттями. Ти ступаєш там, де ступав 2 тисячі років тому сам Господь. В терновому вінку він, закривавлений і знесилений, ніс важкий хрест. Падав. Вставав. І йшов далі – до слави та вічності. Ось стація, на якій Його мати, пресвята Марія, надихає та заспокоює Сина. На іншій – свята Вероніка витирає хустиною кров і піт з чола Стражденного. За тим Його зустрічають і оплакують жінки Єрусалимські. Кожну стацію ти пропускаєш через своє серце і співпереживаєш ті муки Христові, і сам міняєшся. Миті незабутні!

Так ось, о. Іван Дутка, настоятель храму, ігумен монастиря блаженного Миколая Чарнецького  о. Роман та священники інших парафій відтворили (навколо церкви) кожну стацію дороги страждань Ісуса Христа, і разом з тим мук, життєвого подвигу блаженного Василя Величковського.

Кілька слів про історію подвижництва владики. У тридцятих роках ХХ століття він – активний місіонер віри христової на теренах Ковельщини та Волині. Саме о. Василій домігся, щоб церква св. Юрія, що знаходилась у віданні польського воєнного відомства, була передана в оренду греко-католикам, звернувшись до самого Юзефа Пілсудського.

Повоєнний НКВС заарештував священника і піддав довготривалим тортурам, а потому його засудили до смертної кари. Згодом вирок був змінений: священник отримав 10 років концентраційних таборів у далекій Воркуті. Не зламався, вистояв і не зрадив віри. Позиція Величковського у ставленні до засудження повчальна – він своє заслання вважав зміною місійної діяльності. В холодних бараках відправляв Божественні літургії. Для святого причастя чашою була консервна банка, а престолом служив звичайний ящик або стілець.

Засуджені його поважали, безбожні тюремники терпіли. Сила молитви і віри була вища за зло. Йому давали ліки смерті уповільненої дії. Та знущання, зневага, голод і холод не зламали його. Це була свята перемога, яка є світлом для кожного з нас у непростій боротьбі з агресором. 

l

Та повернімося до хресної ходи. Слухають віряни молитовне слово отців святої церкви про страждання Ісуса, і разом з тим про муку і подвиг Святого Василя Величковського. І в єдності моляться. Від стації до стації несуть важкий хрест. О, мій читачу! Треба бачити, як жінки наввипередки спішать торкнутися хреста, покласти його на своє плече, щоб легше було Ісусові. Бог бачить це священне дійство і дарує сонячну, теплу, з благодатним вітерцем погоду. Воістину, як мало потрібно праведній людині, щоб відчути мить щастя!

Остання стація. Віряни  заходять у храм. Молитовний зал просторий, з гарною акустикою. Тут ще немає ні вікон, ні дверей, але є переможний дух віри Христової – нашої рідної, української. Саме цей дух наснажує церковну громаду на будівництво храму і збір коштів.

Це таки диво – за короткий термін возвести сакральну споруду, яка сьогодні виблискує гарною бляхою і золотом бані та хреста. І ще раз повторюсь – творити праведне духовне життя, відстоювати та захищати його – це і є сенс існування. А хресна хода, яка розпочалася із смутком у душі, перетворилась на духовне свято із піднесеною до небес молитвою, напутним душевним словом отців і радісним співом найменших.

Згадалися поетичні рядки, написані мною на Святій Землі в Єрусалимі.

Ступаєм там, де Сам ішов,

І обпікає п'яти кам'яна дорога.

І кожна стація все знов і знов

Нас впевнено наближує до Нього

І нашої святої Перемоги.

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Шановний і дорогий читачу! Мене, як і тебе, непокоїть проблема сенсу нашого існування на цій грішній голубій планеті під назвою "Земля". Здавалось би все просто: твори добро, випромінюй із душі любов, до всіх життєдайних справ докладай духу Господнього – ось і весь рай! Погодься, що рай не треба шукати на небі – він в душі твоїй. І скільки Бога в ній, стільки й раю.

ххх

На жаль, існує інший бік медалі. Він позначений злістю диявола. В переліку вигнанців із раю метушиться хижа армія путіна-люцифера.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 356