Повідомлення в номер / Це і моя війна

22.03.2022 Семенюк Анатолій Володимирович

Без названия (2)Це і моя війна

Над Ковелем лунає гнітюча сирена. Вона, немов удав, стискає свідомість, нагадує, що у цьому маленькому, чарівному куточку України теж іде війна. О, ця хижа тварюка вміє вселяти у людське єство страх. Вона паралізує твої рухи, твій дух, нав'язує думки про безвихідь. Веселе, родинне, приємне, заспокійливе життя відходить на задній план.
Мимоволі починаєш "спілкуватися" з телевізором, смартфоном, комп'ютером. А там – ще більше! Тебе беруть в лещата сумні новини, в яких – руїни будівель, розбиті танки, гелікоптери і ракети, смерті дорослих і дітей. Разом із тим, як вирок, безкінечні черги біженців. Ці – до Європи...
З тих уламків інформації зароджується думка: це ж повторення гітлерівського вторгнення 1941 року!
Справді, а що відрізняє путіна від гітлера? Така ж безжальність до живих істот, та сама ідея про розширення життєвого простору, той самий геноцид націй та народів і зверхність “обраної” раси.
А сирена гуде… гуде… гуде…
Удав війни тисне на шию, груди, голову. Свідомість не сприймає інформації, що 71 відсоток росіян підтримують цю патологічну "спецоперацію", вірить у безжальну бойню українців, затіяну диктатором. Немало таких яструбиних виродків, які плескають в долоні: мовляв, "давно їх надо било поставіть на колєні". Ця фраза російського генерала у відставці ще раз підтверджує, як імперські держиморди сприймають колонізоване населення, вважаючи його за раба. Непокірних вони готові знищувати під корінь. В цьому списку – кримські татари, вільні чеченці та українці.
Переписуючи і фальсифікуючи історію, вони винаходять злочинну теорію про "єдиний народ", а незгідних сьогодні просто готові убивати "нєпобєдімой руськой армієй". І все через безкарність і через те, що на них не падають смертоносні бомби та ракети.
А сирена і надалі співає свою монотонну "пісню" небезпеки.
"Бути чи не бути?" – словами Шекспіра висловився Володимир Зеленський у зверненні до парламенту Великобританії. Зрештою, і до співвітчизників, і до себе. І небезпідставно.
Справді, країна в небезпеці.
"Бути!" – відповідаю я. Не маємо права на повернення до репресій, геноциду голодом та колективного рабства, з послідовним винищенням, "меншовартісних народів".
Стають українці, Воїни світла, на смертельний бій. "Тіло й душу ми положим за нашу свободу", – клянуться словами Гімну ці герої, супермени війни.
Це – наш Гімн і, на жаль, це наша війна.
Вкотре повертаюся до історії. Дві з половиною тисячі років тому триста спартанців повстали проти багатотисячної армії Дарія. Вони загинули. Але не стали на коліна. Вірю, що козацький дух наших характерників злетить над світом, розбудить народи, і ми переможемо двоголового змія, а росіяни прозріють, і возсіяє мир.
Боже! Знову ця сирена. Вона не замовкає, а, навпаки, підносить звуки на найвищу октаву і бентежить все моє єство. А, можливо, це загострене почуття має історичні підстави?
Я – дитя війни. Народився під гуркіт гармат і танків у час боїв за Ковель у 1944 році. Мама і я теж були біженцями, і від бойових дій ми тікали аж до Теремно, що за Луцьком. Потому п'ятирічним із своїми однолітками ми гралися у війну і перемагали фашистів: "Гітлер, капут!". В селі ще у 1950 році стояв підбитий німецький танк, на якому ми "вивчали" зброю тієї війни. А навколишні поля, ліси, пагорби були засіяні патронами, мінами, снарядами і зброєю. Багато дорослих і дітей загинули від тих повоєнних "дарунків".
Я дивом лишився живим і не покаліченим. Здається, моїм ангелом-охоронцем була моя мама, яка так хотіла, щоб я жив.
Виживали в бідності і нужді. Напівголодні, напіводягнуті в хатині типу хліва. Це я до того, що після перемоги нас чекає нелегке життя.
А сьогодні я хто? Сивочолий дід війни? Все повертається на круги своя, тільки в іншому статусі і з більш загостреним відчуттям реальності.
Тепер я знову у війні  не дитячій, а дорослій. Закликаю до Перемоги і миру і волаю: "Путін, капут!".
Раптом тиша. Це замовчала та клята сирена. Дай, Боже, щоб вона замовкла назавжди, а з небес долинув віщий голос. Ангела  миру: "Війні кінець. Радуйся народе! Слава Україні!".
Р.S. Після написання цього матеріалу я від ведучої одного з телеканалів почув: "А чи знайдеться українець, який простить цю війну росіянам?".
"Возлюби ворогів своїх", – приходить на думку Христове. Але як полюбити того, хто створений для нищення? Як полюбити диявола, сатану, лихого біса, чорта, антихриста, у якого відсутні почуття людяності, милосердя, доброчинності? Який кайфує від пролитої чужої крові? Людина – це унікальне створіння. Вона вміє відсторонитися від горя, біди, жорстокості, знущань, ховаючи це все за якусь шторку у підсвідомість, щоб жити далі.
Але, попри все, не забуде, бо пам'ять – це теж суддя, і вона вимагатиме Божої кари незалежно від терміну давності. Надіюся, горітимуть наші вороги братовбивці-каїни у пеклі.
Світе, почуй мій голос!
Світе сущий, почуй мій
 голос
З прадавніх днів, років,
 століть.
Чи вистигне дідами
 виплеканий колос,
Чи Україна-мати не
 схилиться, встоїть?
Колись запитували Ви: "А де
 оця країна?".
Мені і боляче,  й образливо
 було,
Бо ж крила зв'язані були
 насильно,
І животворне у неволі
 томилося зело.
Сьогодні поле поливається
 живою кров'ю
Наших воїнів-синів і дочок
 України.
Пробачте, мамо, –
 поблагословіть на Долю,
Бо засумувала, зажурилася
 червона калина.
Світе сущий, світе
 праведний, великий,
Єдині будьмо у цю історії
 лиху годину,
Ми всі в однім човні – іде
 війна безлика.
Єднаймося! Заради миру
 Європи і України!
Анатолій СЕМЕНЮК.

Над Ковелем лунає гнітюча сирена. Вона, немов удав, стискає свідомість, нагадує, що у цьому маленькому, чарівному куточку України теж іде війна. О, ця хижа тварюка вміє вселяти у людське єство страх. Вона паралізує твої рухи, твій дух, нав'язує думки про безвихідь. Веселе, родинне, приємне, заспокійливе життя відходить на задній план. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 397
Читати далі

Повідомлення в номер / Дошкульне слово до бою готове!

18.03.2022

img_622efdfcdd8d3.jpegДошкульне слово до бою готове!

В Україні – війна. Здавалося б, журба і сльози. Але українці – нація, яка в найстрашніші часи не корилася і не скориться ворогу. Їх перевіреною "зброєю" є гостре, дотепне і нищівне слово, гумор і сатира, які піднімають бойовий дух людей, не дають пропасти оптимізму, вірі і надії на Перемогу.
На підтвердження – добірка зразків народної творчості останніх днів.
l
Коли ми переможемо, треба обов'язково зняти комедію про цю війну.
Так, саме комедію.
Повнометражну, яку побачить увесь світ.
І про бандероавтомобіль, якому позаздрив би Бетмен.
І про гопників, які захопили ворожий БТР.
І про ромів. Які вкрали танк у росіян.
І про бомжів, які збирали пляшки для "Бандерівських смузі" чи коктейлів молотова.
І про бабусь, які шукали ворожі мітки і заодно замалювали по району всі контакти диверсантів.
І про обідраних російських військових, яких гостинно прийняла добра українська бабця і напоїла чаєм з пургеном, а тоді спалила одного просто у нужнику.
І про звичайного українського дядька, який голіруч з цигаркою в зубах переніс міну з дороги в лісопосадку.
І про те, як дівчина якомусь любителю слати дікпіки в месенджер дала номер рахунку для допомоги ЗСУ, а той переказав на нього гроші.
І про те, як українські залізничники на Сумщині заманили ворожий бронетранспортер в тупик. Коли москвота приїхала – двох "туристів" пов’язали і здали теробороні.
І як ті дебіли прийшли до відділення української поліції в Харківській області, щоб випросити трохи соляри, бо у них скінчилася.
І як руський десант по старих картах спустився туди, де мав бути ліс, а опинився в голім полі і був зразу ж пов’язаний.
І як десантуру скинули просто недалеко берега в Чорне море, а вода – 0°С. Тероборона чекала на березі, щоб перестріляти, а непрохані гості самі "передали" власні м’ясо і кості рибам.
І як у Миколаєві люди зловили і прив'язали мародера без штанів до стовпа, а поліцейський автомобіль, що приїхав на виклик, фарами підсвічував голий зад.
І як власниця турагенції з організації сафарі в Занзібарі переказала передплату від російських клієнтів на допомогу українським військовим і скинула їм квитанції.
І про сафарі в Гадячі, коли їхала колона в Полтаву і заблукала, повернула на Гадяч, а там натрапивши на наших мисливців, покидала танки і чухнули в ліс. А мужики відстрілювали їх по тому лісу.
І як дід Толя, який поцупив ворожий БМП, причепивши його до свого трактора.
І не забудьте про капітана Тараса Остапчука, який утопив яхту віце-президента концерну з виробництва зброї "Ростех" – російського олігарха Олександра Міхеєва, щоб помститися за обстріляний в Києві будинок, а іспанський суд його виправдав.
І про кіберугрупування "Anonymous", хакери якого поклали державні сайти рф, запустили в ефір гарну українську музику і в загальний доступ злили базу даних, яка містила телефони, пошту та імена співробітників міноборони росії.
Ні, Україна більше не сумна й не пригнічена. Ніколи більше. Ніяких страждань. Честь, Гордість, Пам’ять для наших Героїв.
А ворогу – зневага цілого світу. Смішні й бридкі дії хворого карлика.
Слава Україні!
Р.S. А в саундтрек пустити лиш одне слово "паляниця", і як його вимовляють перелякані свинособаки.
@Олена Донченко@
l
Свіжий рейтинг армій світу. Топ -10:
1. США. 2. Китай. 3. Київські. 4. Харківські. 5. Сумські. 6. Чернігівські. 7. Миколаївські. 8. Британські. 9. Збройне формування фермерського господарства Свирида Опанасенко. 10. Роми з трактором.
l
Викликає путін екстрасенса і запитує про своє майбутнє. Той каже:
– Ви помрете на велике українське свято.
– Я не знаю дат українських свят.
– Дата не має значення – колиб ви не померли, буде велике українське свято.
l
В Сирії московити їздили на навчання, в Чехію – на навчання, в Грузію – на навчання, в Україну – на навчання.
Ок! Україна вручить їм "дипломи": червоні від крові, з познакою "Смерть ворогам!"
l
Білоруси! Якщо ви надумаєте рушити на Волинь, пам'ятайте: тут живуть "найстрашніші" люди – копачі бурштину. Їх навіть наше СБУ не може побороти, а ви – тим більше.
l
Запитання по суті: не розумію, чому Бен Ладен, який підірвав два американських хмарочоси у 2011 році – міжнародний терорист, а істота, яка дала команду бомбардувати українські міста, ні?
l
Всі хто живуть в Україні, але мріють про росію, мають вибір:
1.Виїхати.
2. Заткнутися.
3. Померти.
Але росії в Україні не буде!
l
Бажаємо всім кацапам і деяким сябрам так спати по ночах, як “спить” вся Україна останніми ночами
l
Андрій Макаревич, рок-музикант, лідер групи "Машина часу" – путіну: "Щоб так обіср…тися в розрахунках(нападу на Україну – ред.), треба взагалі не бачити реальної картини того відбувається. Але якщо ти її не бачиш - як ти взагалі керуєш країною?".
l
Авраменко наголосив, що слова "росія", "москва", "путін" і т. д. можна писати з маленької букви. 
Зібрав Охрім СВИТКА.

В Україні – війна. Здавалося б, журба і сльози. Але українці – нація, яка в найстрашніші часи не корилася і не скориться ворогу. Їх перевіреною "зброєю" є гостре, дотепне і нищівне слово, гумор і сатира, які піднімають бойовий дух людей, не дають пропасти оптимізму, вірі і надії на Перемогу.

На підтвердження – добірка зразків народної творчості останніх днів.

Зібрав Охрім СВИТКА.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 346
Читати далі

Повідомлення в номер / Якщо на порозі війна…

24.02.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

війннннЯкщо на порозі війна…

Черги біля банкоматів та заправок, банківських відділень та аптек, автозаправок, ажіотаж у супермаркетах… Зачинені садочки та школи, перебої з мобільним зв’зком… Так розпочався ранок 24 лютого для ковельчан на фоні подій, що відбулися в Україні: Росія почала наступ на Україну. Володимир Путін виступив з екстреним зверненням до громадян, в якому повідомив про рішення щодо військової операції на Донбасі. Російські війська почали атакувати українські кордони.

Тільки Перемога!

Згідно з опитуванням, проведеним Соціологічною групою Рейтинг упродовж 8-9 березня, 92% опитаних вірять, що Україна відіб'є напад окупантів (з кожним днем цей показник підвищується). Тільки 6% не такі впевнені.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 529
Читати далі
24.02.2022
Звернення Ковельського 
міського голови  Ігоря Чайки

чайка першаЗвернення Ковельського  міського голови  Ігоря Чайки

Шановні ковельчани, жителі нашої територіальної громади!
Всі ми знаємо про тривожну ситуацію в зв’язку із визнанням  Росією так званих “ДНР” і “ЛНР” та порушенням суверенітету України. Не буду вдаватися до аналізу таких зухвалих дій держави-агресора  –це справа світової спільноти, політиків та дипломатів. 
Наше завдання сьогодні — зберігати спокій, не панікувати, виконувати звичну роботу, але щодня працювати над планом “Б”. Тому коротко про те,  що  ми робимо вже зараз і що важливо знати.
  •  
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 420
Читати далі
24.02.2022
Погода в Ковелі  
24 лютого – 2 березня

прПогода в Ковелі   24 лютого – 2 березня

Четвер. Хмарно. Температура: 4оС.  Вітер південний помірний.
В ніч на п’ятницю. Ясно. Температура: 0оС.  Вітер південний помірно сильний.
П’ятниця. Хмарно, дощ. Температура: 6оС. Вітер західний помірний.
В ніч на суботу. Ясно. Температура: -3оС.  Вітер західний слабкий.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 380
Читати далі
24.02.2022

чорніЧи можливі “чорні” трансплантації?

Досі популярним залишається міф про «чорні трансплантації»: ніби пацієнтів лікарень навмисно «розбирають» на органи. Через подібні упередження у багатьох людей виникають побоювання, що таке може трапитись із їхніми близькими. Однак ситуація насправді зовсім інша.
Давайте спершу розберемося, що таке трансплантація. Українське законодавство дає таке визначення: трансплантація — спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці анатомічного матеріалу людини від донора реципієнту й спрямований на відновлення здоров’я людини. Донорство може бути як прижиттєвим (наприклад, член родини віддає родичеві нирку або частину печінки), так і посмертним (коли анатомічні матеріали забирають у померлої людини). Найбільше лякаються саме посмертного донорства. 
Таємно забрати органи просто неможливо. По-перше, в Україні діє презумпція незгоди, тому неможливо вилучити органи в уже померлої людини без підписаної нею прижиттєвої згоди або ж згоди її родичів. 
По-друге, якщо згода є, органи можуть взяти лише тоді, коли у людини констатована смерть мозку або ж біологічна смерть (зупинка дихання, серцебиття).  Для фіксування смерті мозку збирається спеціальний консиліум лікарів (іноді із залученням судмедексперта), члени якого вивчають історію хвороби пацієнта та встановлюють відсутність мозкової активності. І лише після цього лікарі можуть запропонувати родичам підписати згоду на донорство.
Забір органів проводиться в стерильних умовах операційної, тому і мови не може йти про якісь підпільні процедури. Операцію фізично не вийде провести обмеженим колом лікарів. Адже, такі операції можуть проводити лише спеціально навчені висококваліфіковані трансплантологи. Крім власне спеціалізованих хірургів, до операції долучені терапевти, кардіологи, нефрологи, медичні сестри та санітарки, лікарі-лаборанти, трансплант-координатори, які займаються документацією. Якщо трансплантація проводиться в іншій лікарні, а тим більше в іншому регіоні, то до транспортування матеріалів долучені водії авто, екіпажі гелікоптерів Національної поліції або рятувальників. Протягом усього шляху здійснюється супровід Патрульною службою.  
Також не варто забувати, що не кожен орган може підійти для пересадки будь-якому реципієнту. В Україні діє Єдина державна інформаційна система трансплантації (ЄДІСТ), в яку заносяться дані про потенційних донорів та реципієнтів. Ця система зіставляє наявну інформацію та у разі максимального збігу показників автоматично підбирає пару «донор-реципієнт». ЄДІСТ має обмежений доступ, що створює додатковий захист від незаконного втручання в її роботу. Ведення лікарем пацієнта, який отримав донорські органи, відбувається на постійній основі довічно, щоб не допустити відторгнення імунною системою пересаджених органів. 
Якщо підсумувати, то стає очевидним, що провести трансплантацію таємно неможливо. Увесь процес відбувається прозоро, із залученням великої кількості людей і лише за згодою. 
Пресслужба Міністерства охорони здоров'я України.
Досі популярним залишається міф про «чорні трансплантації»: ніби пацієнтів лікарень навмисно «розбирають» на органи. Через подібні упередження у багатьох людей виникають побоювання, що таке може трапитись із їхніми близькими. Однак ситуація насправді зовсім інша.
Давайте спершу розберемося, що таке трансплантація. Українське законодавство дає таке визначення: трансплантація — спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці анатомічного матеріалу людини від донора реципієнту й спрямований на відновлення здоров’я людини.  
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 412
Читати далі

Повідомлення в номер / Тільки єдність втрятує нас

24.02.2022

Тільки єдність втрятує нас

Вже традиційними стали в Україні та на Ковельщині січневі заходи, приурочені до Дня Соборності, Дня пам’яті Героїв  Крут, Дня Героїв Небесної Сотні. Цьогоріч до них «долучився» День єднання, який Президент України Володимир Зеленський запровадив у зв’язку із   військовою загрозою з боку пунтінської Росії і прагненням продемонструвати світу готовність народу боронити державний суверенітет і незалежність країни.
Зрозуміло, що на заходах, які проходили в Ковельській громаді й у районі, відчувався вплив непростих політичних подій, які нині відбуваються. Беручи в них участь, наші земляки засвідчили, шо поняття «Україна», «Незалежність», «Єдність» для них не просто слова, а своєрідний дороговказ до дій, мета яких – зупинити агресора, не дати йому сплюндрувати наші досягнення, здобуті за 30 з лишком років, які минули від 24 серпня 1991-го – Дня проголошення Акта про державну Незалежність України.
В цих заходах взяли участь представники органів влади, громадськості, духовенства, молоді. Виступаючи, вони наголошували на важливості берегти пам’ять про тих, хто віддав життя за Україну хто захищає  її цілісність на Сході держави, хто проливав кров на Майдані Гідності, хто став Небесною Сотнею. Перед загрозою повномасштабної війни Росії проти нашої країни вони закликали зміцнювати єдність суспільства, припинити протистояння політичних сил, а згуртуватися довкола головної мети – врятувати Україну від загибелі, дати рішучу відсіч тим, хто посягнув на її цілісність і суверенітет.
НА СВІТЛИНАХ під час заходів, приурочених до Дня єдності та Дня   Героїв Небесної Сотні у Ковелі.
Фото Сергія ДАНИЛЮКА та з офіційного сайту міської ради.
Вже традиційними стали в Україні та на Ковельщині січневі заходи, приурочені до Дня Соборності, Дня пам’яті Героїв  Крут, Дня Героїв Небесної Сотні. Цьогоріч до них «долучився» День єднання, який Президент України Володимир Зеленський запровадив у зв’язку із   військовою загрозою з боку пунтінської Росії і прагненням продемонструвати світу готовність народу боронити державний суверенітет і незалежність країни.
Зрозуміло, що на заходах, які проходили в Ковельській громаді й у районі, відчувався вплив непростих політичних подій, які нині відбуваються. Беручи в них участь, наші земляки засвідчили, шо поняття «Україна», «Незалежність», «Єдність» для них не просто слова, а своєрідний дороговказ до дій, мета яких – зупинити агресора, не дати йому сплюндрувати наші досягнення, здобуті за 30 з лишком років, які минули від 24 серпня 1991-го – Дня проголошення Акта про державну Незалежність України.
  
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 393
Читати далі
24.02.2022

телігаОлена Теліга – символ незламності  і сили духу

7 грудня 1941 року з’явився таємний наказ Гітлера щодо ставлення до ворогів Рейху та тих, кого «неможливо залучити до позитивної співпраці». Правдива історична оцінка віддзеркалює нам причини і наслідки німецько-фашистської окупації 1941-1943 років завдяки тому, що не є таємницею  матеріали з грифом «Секретно» справ НКВС та КДБ, що стосуються Києва.
З тих матеріалів  довідуємося, що з вересня 1941 року до кінця вересня 1943 року Бабин Яр, став місцем регулярних розстрілів і захоронень, які проводили органи нацистської поліції безпеки та айнзанцгрупи СД разом з військовою та цивільною владою Києва. Жертвами нацистів стали євреї, роми, радянські військовополонені, українські націоналісти та загалом усі ті, кого гітлерівці вважали своїми ворогами. Бабин Яр – це некрополь для більш,  аніж 100 тисячі цивільних громадян та військовополонених.
Нацистське «Донесення про події в СРСР», №16 від 4 лютого 1942 року свідчить: «У Київській області боротьба проти комуністів все більше трансформується в боротьбу проти національних українських формувань… Конфіскований письмовий матеріал, а також  свідчення різних арештованих в останній час прихильників Бандери знову доводять, що прихильників Бандери неможливо залучити до будь-якої позитивної співпраці. Тому лишається тільки повністю знищити цей рух».
Нацисти розгортають репресії  не лише проти бандерівців, але й представників інших течій українського визвольного  руху. Загалом у Бабиному Яру загинув 621 український патріот. Тут обірвалося життя української поетеси Олени Теліги та її чоловіка, члена ОУН (м) Михайла Теліги.
Пані Олена народилася 21 липня 1906 року під Москвою в заможній родині. Часто її сім’я  подорожувала, виїжджала  на Кавказ, милувалася краєвидами Фінляндії. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, не знала лише української, бо вдома всі розмовляли російською.
Свої перші вірші, написані російською мовою, Олена показувала небагатьом. У її сім’ї вже був поет – її брат, тому до творчості дівчини ставились несерйозно. Переїхала до Києва лише на 12 році життя, але вже весною 1922 р. мігрувала до Чехословаччини. Саме там вона усвідомила, що є українкою.
Так, на одному із зібрань в Народному Домі, де були присутні російські емігранти-монархісти, пролунали образливі випади проти української мови. Олена одразу ж знайшла в собі мужність, щоб безкомпромісно заявити: “Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати”.
На одній із таких вечірок вона знайомиться з Михайлом Телігою, високим вродливим юнаком, який походив з Кубані й був старшиною армії УНР. Знайомство 20-річної Олени й Михайла переросло в кохання й незабаром вони одружилися.   
Олена Теліга мала дружні стосунки з Олегом Ольжичем. Була знайома з  Дмитром Донцовим,   Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською, Олегом Штулем.
Восени 1941 року вона прибула в окупований Київ, очолила Спілку письменників і журнал “Літаври”. Теліга вірила, що по війні Україна буде суверенна і поширювала ці ідеї.  Разом із побратимами вона утверджувала ідею самостійності України за допомогою найсильнішої зброї – Слова, пробудження національної свідомості, сили українського духу.
Поетеса не виконувала вказівки німецької влади, тому одного дня її арештували. Олену з товаришами розстріляли 21 лютого 1941 року  в Бабинім Яру. Олені було лише 36… Разом з дружиною до останнього був і її чоловік Михайло. Під час затримання він представився письменником, щоб бути разом з коханою. Один гестапівець згодом казав, що й серед мужчин не бачив таких мужніх, як ця жінка. 
Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку; проте вона знала, на що йде, втікати не збиралася.
Близько сорока уцілілих поезій та публіцистських статей – невелика за кількістю та багата за внутрішнім наповненням творча спадщина «поетки вогняних меж».
Олену Телігу можна збагнути і оцінити тільки у зв’язку з тим оточенням, яке було  навколо неї і яке впливало на її світосприйняття та знайшло відображення у її творчості. Дмитро Донцов, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Улас Самчук – оточення, в якому формувалося громадянське «Я» Олени Теліги. Товаришувала поетка із  Олегом Штулем, про що свідчить в тому числі її приїзд до батьків Олега в с. Заліси. Туди ж приїздив відвідати п. Олену меценат «Вісника», очільник «Просвіти» на Ковельщині Самійло Підгірський  з дружиною Олександрою.
Весела і товариська Олена  Теліга вміла панувати над обставинами і триматися радісно в будь-якому середовищі. Головна риса її поезії —  в єдності життя і слова. Національні проблеми були для неї дуже болючими. Вона порушувала питання честі й «цивільної відваги» і вимагала її від кожного, хто поважає себе. Її публіцистичний твір «Партачі життя» актуальний і сьогодні як мірило громадянськості.
Сплетімо ж сьогодні «нев’янучий вінок пам’яті із своїх  сердець» на спомин Олени Теліги та її побратимів, бо їх слідами йтимуть іменні і безіменні Герої під синьо-жовтими  стягами, «щоб Соборній Україні засвітити довгождане Сонце, ім’я якому –  Держава».
Лілія ЄГОРОВА, 
голова Ковельської філії «Союзу Українок».
7 грудня 1941 року з’явився таємний наказ Гітлера щодо ставлення до ворогів Рейху та тих, кого «неможливо залучити до позитивної співпраці». Правдива історична оцінка віддзеркалює нам причини і наслідки німецько-фашистської окупації 1941-1943 років завдяки тому, що не є таємницею  матеріали з грифом «Секретно» справ НКВС та КДБ, що стосуються Києва.
З тих матеріалів  довідуємося, що з вересня 1941 року до кінця вересня 1943 року Бабин Яр, став місцем регулярних розстрілів і захоронень, які проводили органи нацистської поліції безпеки та айнзанцгрупи СД разом з військовою та цивільною владою Києва. Жертвами нацистів стали євреї, роми, радянські військовополонені, українські націоналісти та загалом усі ті, кого гітлерівці вважали своїми ворогами. Бабин Яр – це некрополь для більш,  аніж 100 тисячі цивільних громадян та військовополонених.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 587
Читати далі

Повідомлення в номер / Волонтери привітали ювілярку

24.02.2022

фото січкарВолонтери привітали ювілярку

Той день, хоч і лютневий, але був напрочуд сонячним, теплим, ніби сама природа подарувала Марії Володимирівні Козачок таке диво у її 95-річний ювілей.
Радісно, дзвінко пролунали в домі ветерана щирі вітання дітей-волонтерів із прицерковної школи Свято-Георгіївського храму селища. Теплі слова вітань з найкращими побажаннями висловив настоятель Голобської округи архімандрит Ніфонт (на знімку).
Колись Марія Володимирівна завжди відвідувала храм, аби подякувати Всевишньому за свою жіночу, не завжди легку, долю, поставити свічечку за здоров’я дітей, онуків.  А пережити довелося чимало.
«Матір замінила мачуха, коли мені було 9 років, батько назавжди залишився на полі бою Другої світової війни, — сльози туманять очі  ювілярки. – А яке життя сиротам у роки війни та в  голодні,  холодні повоєнні роки? І нині думаю, як вижила? Працювала «по людях» за харчі,  якусь  одежину. Так ішли роки, наповнені важкою, не зажди дитячою роботою». 
Звичайно,  то  скупі слова гірких спогадів, за якими – велике життя.
«Але день Божої допомоги настав, — листає своє життя-спогад Марія Володимирівна. – Якось почула, що в Голобах відкривають лікарню. Мене взяли на роботу санітаркою в родильне відділення. Чи можна передати радість? То була на той час робота не з легких. Робили ремонт, точніше, будували-відбудовували приміщення.  Наводили лад, білили, латали, мурували, топили грубки і уже в діючих палатах  наводили чистоту. Але звикла, спрацювалась з колективом, до самої пенсії трудилась».
Її хвалили, поважали за працелюбність, сумлінність, відповідальність. Має багато подяк. Як би там не було, життя брало своє. 
«Молодість є молодість, — продовжує життєву сповідь Марія Володимирівна, — Тут же, в Голобах, зустріла свою долю – Віктора Тимофійовича, який став на багато років добрим, люблячим чоловіком, турботливим батьком для наших дітей. На перших порах дуже важко було. Віктор – фронтовик,  прийшов додому після госпіталю, поранений, виснажений війною, на місці хати застав згарище. Теж сирота – батька не пам’ятає, мама потрапила в німецьке концтабірне пекло, де в муках й закінчилась її земна стежина».
Ось так дві сирітські долі сплелися в одну, і, мабуть, під щасливою зіркою Бог благословив їх на спільне життя. Бо на тій життєвій стежині було всього: радість і горе, злети і падіння, втрати і тривоги. Козачки  мудро виходили з різних життєвих ситуацій, зберігши протягом 66 років любов, повагу один до одного. Вже пішов у Вічність, залишивши важкий біль для родини, господар дому.
«Пролетіли літа,  як ключ журавлів над хатою, — роздумує нині жінка. – Виросли діти, радію онукам, правнукам. Шкода, що далеко, але часто приїжджає дочка Валя з Мукачева, син Анатолій – з Києва. Їм не завжди виходить – робота в дочки-інженера на підприємстві в Мукачево, син – заступник генерального директора Національної академії медичних наук України, але не було такого дня, щоб не зателефонували”.
Марія Володимирівна, не дивлячись на вік, веде активний спосіб життя.
«Всю хатню роботу виконує сама, — говорить ювілярка. – Їсти собі наготую, помию. Діти продуктами забезпечують. Все привезуть. Радію, що кровинки мої – люблячі, хороші, добрі люди.  Це і є наше найбільше багатство, наша радість, щастя і надія на спокійний завтрашній день».
У свої роки Марія Володимирівна читає, а найбільше любить «Вісті Ковельщини». 
«Скільки себе пам’ятаю, — стверджує, —  місцева газета завжди була в домі. Це – обов’язково. Чоловік завжди читав, ми обговорювали ту чи іншу статтю. Мені здається, що таких людей  немає, що не читають «міськрайонку». Не можна не любити її. Це – своє, наше, дороге. Я пережила операцію на  око, але від початку до кінця прочитую. Мені цікаво і про погоду знати, і про всі події». 
І як було приємно чути, що в спілкуванні Марія Володимирівна називала навіть давніші статті газети, які їй сподобались.
Не дивлячись  на роки, ювілярка – цікава співбесідниця, знаюча, активна. 
В цей нелегкий час для   країни, звертається до Господа, аби був мир на нашій землі, бо її материнське почуття переплітаються з тривогою за дітей, онуків,    завтрашній день держави, бо знає ціну миру. Про долю її можна сказати  так: 
Життя прожити – не поде
  перейти,
Життя прожити чесно
   треба вміти,
Аби добром у дітях, 
        онуках зацвісти.
І щоб могли і правнуки
  радіти.
З нагоди ювілею Марії Володимирівни Козачок її  вітали селищний голова Сергій Гарбарук, соціальна служба селища, знайомі. Не забули поздоровити Аркадій  Степанюк, Борис Андріюк, що дуже втішило ювілярку.  
І я щиро зичу щасливого, тихого, здорового, оточеного рідними, довголіття!
Валентина СІЧКАР.
Фото автора.
Той день, хоч і лютневий, але був напрочуд сонячним, теплим, ніби сама природа подарувала Марії Володимирівні Козачок таке диво у її 95-річний ювілей.
Радісно, дзвінко пролунали в домі ветерана щирі вітання дітей-волонтерів із прицерковної школи Свято-Георгіївського храму селища. Теплі слова вітань з найкращими побажаннями висловив настоятель Голобської округи архімандрит Ніфонт (на знімку).
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 315
Читати далі

Повідомлення в номер / Не можу мовчати

24.02.2022 Семенюк Анатолій Володимирович

Не можу мовчати
“Лиш боротись – 
значить жить”
Іван ФРАНКО.

росіяНе можу мовчати

“Лиш боротись –  значить жить”
Іван ФРАНКО.
У газеті «Вісті Ковельщини» 27 січня ц.р. було опубліковано звернення громадських активістів, колишніх воїнів АТО під заголовком «Є така думка». У ній висловлено пропозиції щодо можливого врегулювання ситуації на східних кордонах України.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 454
Читати далі