ГОРОСКОП

з 1 по 7 серпня

ОВЕН. Визначте пріоритети і без проблем зумієте досягти поставленої мети. Постарайтеся бути чесними із собою й іншими.

ТЕЛЕЦЬ. Якщо ви не у вiдпустцi, то час переважно поглине робота. Середина тижня — прекрасний момент для спiлкування з друзями. 

БЛИЗНЮКИ. Досить сприятливий перiод. Є шанси досягти душевної гармонiї. Раптовий ривок приведе вас до перемоги.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 273

Погода в Ковелі  

21–27 липня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 360

Майже 2 млрд. доларів  отримає Україна на відновлення після війни. Про це домовилися учасники конференції з питань відновлення України після збройної агресії російської федерації в Лугано. На що підуть ці кошти, якими є умови світу, які країни долучаться до програми, розбирався Центр громадського моніторингу і контролю.

Скільки грошей треба

У Лугано було досягнено домовленостей про те, що Світовий банк надасть 1,2 млрд. на фінансову допомогу бюджету, підтримку агросектора  та на підготовку до нового опалювального сезону, розповів прем’єр-міністр України Денис Шмигаль за результатом конференції. З Європейським банком реконструкції та розвитку сформовані домовленості про підтримку на 300 млн. євро для стабільного проходження зими. 

Європейський інвестиційний банк виділить 120 млн. євро на проєкти цифрової трансформації. Уряди Швейцарії, Швеції, Великої Британії нададуть кошти для фінансування потреб бюджету, підтримки аграріїв, діджиталізації, ремонту енергетичної інфраструктури, відновлення українського малого та середнього бізнесу.

За даними уряду, план відновлення України вже зараз оцінюється у  750 млрд. доларів.  Тимофій Милованов, президент Київської школи економіки, міністр розвитку економіки (2019-2020) та радник керівника Офісу Президента, під час брифінгу у Медіацентрі Україна заявив, що втрати України від російської агресії вже сягнули  100 млрд. 

«Сума, потрібна для відновлення, буде ще більшою, бо відновлення прямих втрат передбачає покращення. І тут необхідно близько 165 млрд. А загальні втрати, тобто  недоотримані прибутки, ВВП, людський капітал, це 500-750 млрд.»,  — пояснив Милованов.

Як це працюватиме

Уряд України пропонує створити декілька Офісів відновлення держави: у Вашингтоні, Брюсселі, Лондоні та інших містах. Але головний офіс має бути в Києві, впевнений прем’єр-міністр України.

Платформа відновлення України складатиметься з трьох рівнів. Перший – це high level, де будуть представлені лідери держав. Другий – це спільна координаційна група, яка включатиме керівників виконавчої влади та decision makers з України, США, ЄС, Британії, Польщі та інших країн-партнерів. Третій – це тематичні групи за галузевими напрямками: 24 групи Національної ради відновлення України. 

Також Україна ініціює створення Advisory group, куди увійдуть європейські політики, американські та європейські економісти зі світовими іменами. Тобто професіонали, які допоможуть не лише сформувати стратегію, але і продемонструвати рівень відкритості України.

Денис Шмигаль підкреслив, що план відновлення України писався на основі ключових принципів – наскрізних векторів, дотримання яких дозволить ефективно змінювати та відбудовувати країну.

«Відновлення краще, ніж було. Build back better. Наша мета — не просто відновити скло і бетон, а збудувати нову країну», — сказав він.

Так, серед ключових принципів: максимально можлива безпека для людей та бізнесу, верховенство права, євроінтеграція та відповідність критеріям кандидатства, прозорість і підзвітність у відновленні, відбудова України з максимальним залученням зелених технологій, digital інструменти під час відновлення та загальна діджиталізація, залучення приватного капіталу до процесу відбудови.

Перспектива міжнародних інвестицій

Денис Шмигаль впевнений: Україні буде достатньо двох років, аби імплементувати основні правила  Євросоюзу. Для міжнародних компаній це відкриває нові можливості і є важливим сигналом для перспективних інвестицій у різні галузі економіки країни.

«Відновлення інфраструктури, зелений перехід, будівництво нової генерації, збільшення видобутку газу, глибинна переробка в агросекторі та металургії, ІТ-сектор. Все це проєкти з мільярдним потенціалом, і ми запрошуємо міжнародний бізнес інвестувати в ці галузі», — відзначив прем’єр-міністр.

Закордонні інвестори співчувають українцям та мають величезне бажання підтримати країну. Однак  нині їм бракує гарантій безпеки, наголосила виконавча директорка Європейської Бізнес Асоціації Анна Дерев’янко під час брифінгу у Медіацентрі Україна. За її словами, наразі інвестори не вкладають в Україну «серйозну кількість грошей». Тож, треба зробити так, щоб вони довіряли державі та почувались комфортно.

«Треба зробити належну систему правосуддя, треба зробити так, щоб інвестор почувався комфортно і довіряв державі,  в якій він працює. Якщо це станеться, все буде добре, інвестор прийде. Звісно, треба ще державні гарантії. Це, чесно кажучи, не завадило б, адже в багатьох випадках потрібні гарантії безпеки і взагалі страхування військових ризиків», – вважає Анна Дерев’янко.

Вона додала, що ключовим питанням для іноземних партнерів є відсутність корупції під час витрати коштів на відбудову.

«Якщо іноземці побачать, що є хоча б натяк на корупцію, буде важко збирати кошти на відновлення нашої держави», — пояснила Анна Дерев’янко.

Оксана КОВАЛЬ.

Майже 2 млрд. доларів  отримає Україна на відновлення після війни. Про це домовилися учасники конференції з питань відновлення України після збройної агресії російської федерації в Лугано. На що підуть ці кошти, якими є умови світу, які країни долучаться до програми, розбирався Центр громадського моніторингу і контролю.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 330

«Вісті Ковельщини» продовжують  знайомити мешканців нашої громади з депутатами Ковельської міської ради восьмого скликання. Сьогодні ми спілкуємося з Петром ОКСЕНТЮКОМ – головою депутатської фракції «За майбутнє», заступником Колодяжненського сільського голови з питань діяльності виконавчих органів ради. До політичної кар’єри він довгі роки працював в органах внутрішніх справ, займався юридичною діяльністю. До повномасштабного вторгнення росії в Україну концентрувався на роботі в депутатських комісіях, вирішенні питань, з якими до нього зверталися люди. Але війна внесла свої корективи.

— Петре Віталійовичу, на Вашу думку, що продемонстрували ці місяці війни, які висновки можна зробити?

— Я думаю, всі переоцінили те, як ми жили до того і як живемо тепер. Всі зрозуміли, що таке нормальне життя, життя під мирним небом. Війна показала, що для життя і щастя не так вже багато й потрібно.

Ці події згуртували нас як народ і націю – тепер ми всі по-справжньому відчуваємо себе українцями, ще більше пишаємося цим.  Це нас         об’єднало, зблизило. Ми стали добрішими. На нас позитивно вплинули, зокрема, й наші сусіди-поляки, які показали вартий наслідування приклад, відкривши свої серця й домівки українцям, котрих вигнала зі своїх осель війна. 

Зі свого боку, жителі Ковельської громади зі щирою душею приймають всіх  співвітчизників, які приїздять до нас з постраждалих від окупації областей, намагаються їм чимось зарадити, допомогти, розселити, відігріти.  

Війна навчила нас ще більше цінувати рідних і близьких. Цінувати спілкування. Суджу по собі та своїх знайомих. У мене дуже багато друзів по всій Україні – в Одесі, Миколаєві, Краматорську. До цих страшних подій ми спілкувалися раз чи два на рік, а зараз зідзвонюємося мало не щодня. Просто привітатися, спитати, як  здоров’я, що нового?  Ця комунікація дозволяє й швидше чимось допомогти: збирали допомогу для Миколаєва, для наших військових, які там воюють.  

— Яким був для Вас перший день цієї війни?

— Хоча так складалися події, що ніби все до того йшло, день видався неочікуваним. Вранці зателефонувала моя донька, яка проживає у Луцьку, і в паніці вигукувала у телефонну трубку: «Все почалося! Все почалося!..». Тож,  поспілкувавшись із нею, десь з пів години думав, що маю робити, чим можу зарадити і допомогти.  

Перші дні були найважчими, постало багато питань, з якими ще не доводилося до цього стикатися. 

— Давайте, власне, поговоримо про це. З перших днів повномасштабного вторгнення депутати Ковельської міської ради кожен на власному “фронті” докладає максимум зусиль, аби наблизити Україну до Перемоги. Які виклики доводиться долати?

— Сьогодення нам ставить чимало викликів, але це, швидше, завдання, які необхідно виконувати з розумінням того, що від цього нікуди не подінешся. З перших днів я займався будівництвом фортифікаційних споруд довкола Ковеля: будували блок-пости, домовлялися з власниками про техніку, організовували людей. Спільно з іншими моїми друзями, знайомими, небайдужими людьми, серед яких –  сільські голови, підприємці, вирішували і вирішуємо поточні питання. До кого б не зверталися, ніхто ні в чому не відмовляв, працювали всі злагоджено і дружно. 

Згодом, хто мав можливість, долучився до збору коштів на армію, гуманітарної допомоги, придбання автомобілів, безпосередньо їх транспортування з-за кордону, доставки техніки, медикаментів, продуктів тощо до військових частин на передову.

Займаючи посаду заступника Колодяжненського сільського голови, таку ж роботу доводилося виконувати й у цій територіальній громаді, яка межує з Ковелем. Завдяки співпраці з міською владою багато питань було вирішено.

— Сьогодні, коли білорусь активізувала свої війська неподалік кордону із Волинню, на Вашу думку, чи можливий наступ на наші терени і чи в такому разі ми готові зустріти ворога?

— Як вчить нас досвід минулих подій, навіть якби такої загрози не було, то ми повинні бути готові до всього. У білорусі живуть хороші люди. У мене там багато знайомих, з якими, щоправда, вже  довгий час не спілкуємося, але, мені таки вдається дізнаватися певну інформацію щодо тамтешніх настроїв. Тому маю думку, що білоруси не будуть з нами воювати, вони не хочуть цього. Відомо, що сьогодні на кордонах з Україною стоять росіяни. Білорусь проводить військові навчання. Тому не можна виключати, що звідти можуть бути якісь, м’яко кажучи, неприємності. Але кордон надійно захищений, ми готові до захисту.

— Давайте поговоримо про Вашу депутатську діяльність. Чому Ви вирішили піти у депутати Ковельської міськради?

— Я виріс і живу на так званій у народі «перевалці» в районі Ковеля-2. Мешканці сусідніх вулиць якось завжди до мене зверталися з проханнями допомогти вирішити ту чи іншу проблему: то ліхтар не горить, до дорогу треба робити, хоча на той час не мав стосунку до міської влади. Очевидно, так склалося через те, що я мав широке коло знайомих  у різних сферах діяльності.

І от настав час, коли зрозумів, що є люди, які підтримають мене. І тому прийняв таке рішення. 

— Які завдання Ви ставили перед собою, ідучи в депутати, що вдалося втілити і над якими питаннями зараз працюєте?

— Мікрорайон, в якому народився і виріс, добре знаю, все мені там рідне. Скільки там живу, ніколи не було у нас нормальної дороги. Тому зосередився, зокрема, на цій роботі. Разом з іншими депутатами Юрієм Рудем та Оленою Григолою підготували відповідне звернення. Влада відгукнулася на прохання людей. І от з’явилися результати: торік були відремонтовані перші вулиці, якими рухаються «маршрутки» і водії яких до цього завжди нарікали на те, що там неможливо проїхати. Наразі ремонтні роботи тривають, і в цьому році буде відновлене дорожнє покриття й на інших вулицях  Ковеля-2.

Якби не війна, багато чого й іншого можна було би там зробити, бо залишаються актуальними питання щодо ремонту каналізаційних систем, мереж вуличного освітлення тощо.  

Задумів є багато. Сьогодні більше почав розуміти, куди і на що можна залучати кошти. Я був включений у комісію з питань розміщення тимчасових споруд. Над цими питаннями працювали довгий час, проводилися обговорення і, зрештою, прийняли рішення про те, що МАФи необхідно прибрати, бо вони спотворюють зовнішній вигляд міста, а залишити лише ті, які відповідатимуть сучасним архітектурним вимогам. Сьогодні власники МАФів виготовляють технічну документацію, роблять відповідні зміни. Рішенням сесії мають на це час до 31 січня 2023 року. 

— Ви — юрист, багато років працювали в органах внутрішніх справ, тобто у сфері, яка не дуже дотична до земельних та аграрних питань. Як Вам працювати у відповідній комісії?

— Протягом роботи брав участь у двох виїзних комісіях зі спірних питань. З’явилася нова «ніша» роботи: працюємо над питаннями, що стосуються земель сільськогосподарського призначення, що було невластиво попереднім каденціям, позаяк до нас приєдналися деякі сільські громади. Зокрема, згідно із законодавством надаємо такі землі під товарне виробництво на один рік. 

Працюючи в комісії з питань земельних відносин, депутати не завжди можуть погоджуватися з позицією відділу земельних ресурсів міськвиконкому, однак не можу не відзначити того, що спеціалісти відділу  проводять колосальну роботу у напрямі    підготовки матеріалів для розгляду комісії.

А з приводу Вашого питання, то сфера, у якій сьогодні працюю, мені знайома і близька через те, що майже 15 років  працював в Державній службі боротьби з економічними злочинами, яка саме й виявляла зловживання в бюджетній сфері, в сфері земельних відносин. Тому мені не складно було влитися в робочий процес, головне – тримати руку «на пульсі», працювати спільно задля вирішення загальних проблем. 

— Окрім того, що Ви є депутатом Ковельської міської ради, Ви також заступник Колодяжненського сільського голови. На що робите акценти у своїй роботі, які питання зараз   актуальні  для Колодяжненської громади?

— Нині  для всіх одна біда – війна. Наше повсякдення — підтримка Збройних Сил України, формування гуманітарних вантажів, допомога переселенцям… 

Попри це, Колодяжненська громада живе, хоче розвиватися. Проблеми в нас такі ж, як і в інших громадах. Зокрема, одним з пріоритетних залишається питання покращення стану доріг. Вже цього року в межах своїх можливостей відремонтували дві дороги. 

Сьогодні також готуємо наші навчальні заклади до початку навчального року, адже для їх відкриття обов’язковою вимогою є облаштування укриттів цивільного захисту. З червня працюємо в цьому напрямку. Звісно, хотілося б вчасно виконати всі необхідні роботи, щоб з нового навчального року діти могли піти в школу. Для них це дуже важливо сьогодні.

— На Ваш погляд як колишнього правоохоронця, а нині депутата міської ради, чи сьогодні у місті належним чином виконуються завдання, покладені на органи внутрішніх справ?

— Вважаю, що так. Поліція працює в тих рамках, які передбачені Законом. Розслідуються і розкриваються злочини, ведеться превентивна робота. На місцях працюють поліцейські офіцери громад, а це хороша практика, коли маємо представника поліції, який є невід’ємною частиною громади,  опікується її проблемами та завжди готовий прийти на допомогу в будь-якій ситуації. 

Завжди і у всьому можна знайти недоліки. Але сьогодні у місті все спокійно. У нас немає резонансних, тяжких злочинів. А це означає, що превентивна функція виконується — належним чином проводиться профілактична робота з людьми, які можуть бути схильними до скоєння злочинів та правопорушень. 

— Чи проводите Ви зустрічі зі своїми виборцями? Які питання їх турбують?

— Спектр питань різний. Люди звертаються з багатьох причин –  починаючи від господарських питань і закінчуючи допомогою на лікування. За минулий рік вдалося посприяти у вирішенні   проблем  27 нашим землякам.

— Ваше особисте найбільше випробування на міцність за період війни?

— Ніби й просте, а складне запитання. У мене високий рівень стресостійкості, принаймні так визначали результати психологічних тестів, які періодично доводилося проходити під час служби у правоохоронних органах. Можливо, випробування, які й мали місце, я не сприймаю як виклики, а, швидше, як ситуації, з яких потрібно було шукати вихід, приймати правильне рішення і діяти.

З іншого боку саме усвідомлення того, що йде війна, — це вже випробування. Випробування  на міцність для усіх нас. 

Розмовляла 

Вікторія ЗІНЧУК. 

«Вісті Ковельщини» продовжують  знайомити мешканців нашої громади з депутатами Ковельської міської ради восьмого скликання. Сьогодні ми спілкуємося з Петром ОКСЕНТЮКОМ – головою депутатської фракції «За майбутнє», заступником Колодяжненського сільського голови з питань діяльності виконавчих органів ради. До політичної кар’єри він довгі роки працював в органах внутрішніх справ, займався юридичною діяльністю. До повномасштабного вторгнення росії в Україну концентрувався на роботі в депутатських комісіях, вирішенні питань, з якими до нього зверталися люди. Але війна внесла свої корективи.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 666

“Батько любить своє дитя, мати любить своє дитя, дитя любить батька і матір. Але це не те, браття: любить і звір своє дитя. Але поріднитися… по душі, а не по крові, може тільки людина”… 

                                М. В. Гоголь.

1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. Ворог наступав із заходу. Першою була захоплена Польща. Саме тоді й проживала в селі Волаєвичі Грубешівського повіту сім’я Петра Сафатовича. Анастасія, дружина Петра, вже мати трьох дітей: Катерини, Йосипа та Володі.

Коли Каті минуло 16, дівчина стала задумуватися,  як заробити копійку, бути опорою для батьків. Вона ж найстарша. Мрії її здійснилися, і в неповних сімнадцять, після закінчення польської гімназії, вона стала працювати вихователькою у Грубешівському сиротинці-інтернаті.

Коли Польщу захопили гітлерівці, життя у Грубешові, як і в інших населених пунктах (містечках і селах), похитнулося. Ворог наступав все далі на схід. А в містечку лунали постріли, вибухи бомб і снарядів. Тоді стіни сиротинця здригалися, дрижали шибки вікон, ставало страшно.

У такі моменти молоденька Катруся кричала:

— Ховайтеся! Обстріл!

І діти, як по команді, відбігали від вікон, присідали або лягали на підлогу. А старшенькі притискалися до несучої стіни.

Життя продовжувалося. І вихованці інтернату вже почали звикати до таких обстрілів. Ішов 1943 рік.

Але одного разу все ніби обірвалося. З гуркотом різко розчинилися двері сиротинця. І швидко, миттєво  стали на ношах заносити німецьких поранених. Непрохані гості махали руками і жестами давали знати,  що треба звільнити приміщення. Але ж діти... Нікому не цікаво!!!

— Шнель, шнель! — кричав один з офіцерів.

Катруся злякано дивилася і не знала, що робити. Діточки, як курчатка біля мами, обступили її, трималися за спідницю, шукали захисту. Чужинці не давали  часу на роздуми. Один із них наставив на дітей автомат, провів ним по гурту, але не вистрілив, дав знати: 

— Вимітайтесь! Або смерть!

Катруся з 14-ма дітьми, переляканими і довірливо-вірними своїй виховательці, вийшла зі свого прихистку. У чому були. Часу на збори ніхто не давав, і пішли вони із подвір’я, не озираючись назад.  

l

Раптом за спиною почула німецький оклик. Інтуїтивно Катруся озирнулася.

Офіцер махнув рукою. Мовляв, підійди.

Злякалася. Тремтіли ноги. Але вона, приставивши пальчик до губ, наказала діткам чекати, а сама з острахом стала іти назустріч офіцеру. Зупинилась.

А він простягнув їй вузличок. Багато років потому, усе життя вона згадувала цю мить, простягала руки і казала:

— Люба, він дав мені вузличок. А в ньому гречка. Ось стільки, — і показувала дві долоньки-пригорщі.

— Навариш, мовляв, дітям, — дав знати чоловік.

Катрусині діточки-сироти були різного віку: хлопчики та дівчатка віком від трьох до чотирнадцяти років. Чи можна ж було нагодувати їх пригорщами гречки? Але й на тому спасибі,   думала Катя.

...Йшли пішки. До Волаєвич. Наздогнала підвода.  І якийсь добрий чоловік запитав:

— Куди йдете?

— У Волаєвичі, — сказала заплакана дівчина.

— А діти чиї?

— Мої, — сумно, але твердо мовила.

— Сідайте, якось підвезу.

Хоч якась маленька втіха. Повсідалися, як горобчики. Направилися у село. Їдуть. А у душі тихо, як у вусі. Спокійно. Свої.

l

Катруся вела дітей до свого дому. Думала: “Що скажуть батьки?” Але знала, що це тепер її діти. І вона прихистить їх у себе, як рідних.

Не дуже привітно зустріла її мати. Коли дівчина пояснила, що сталося, мати Настя з відчаєм стала доказувати, що і самим нічого їсти, а то – ще чотирнадцять ротів.

Але Петро стишив крик дружини.

Сироти з Катрусею зникли з очей у сусідній кімнаті.

Добрий Петро вгомонив жінку:

— Дивись, наша Катя сама ще дитина, молоденька. Злякалася, але дітей не покинула. Добра душа. Слава Богу, що живі залишилися! Якось воно буде... Тепер нас аж дев’ятнадцятеро. — І щиро засміявся. 

Настя винувато мовчала.

Але час не стоїть на місці. Катрусина любов до сиріток об’єднала родину. Була корова. Молоко. Змелють борошно. Затірки зварять. Напече Настя в печі на бляшках дерунів. Поріжуть та й смакують їх із кислим молочком. Зріднилися. 

Стало важче, коли запустилася корова. Телятко буде скоро. “Але якось так Бог давав, — згадувала Катя, — що було-таки що їсти: картопля, буряки, інші овочі. Тримали і птицю. Був і садок: 65 дерев. Так і жили. Рятував і коник. Людям треба зорати.   От і несуть діткам, хто що може, щоб віддячити.

Вихованці звикали до хазяйства. Один хлопчик (назвемо його Сашком) все тішився коником. І мріяв, що як виросте, то будуть у нього свої коні.

А Наталочка мріяла, щоб скоріше було телятко, і питала: “Коли ж нарешті буде теличка? Або бичок...”.

l

Була зима… Діти ще спали. А в хаті вже метушилися. Петро на милицях (бо він отримав інвалідність у роки Першої світової) приніс у хату –  ні, не приніс, а притягнув  рядном великий оберемок  сіна. Що це? Дітки потроху попросиналися. Чого у кухні світиться серед ночі?

— Не спите? — ласкаво запитала Катруся. — А у нас радість.

— Яка? — сонно запитала Оленка.

— Є вже телятко. А хто хоче побачити теличку?

Сон як рукою зняло. І дітки висипали на кухню,  наче горох із глечика.

У плиті топилося. Теплий дух зігрівав хату. Пооддаль від вогню –  сіно. І  стоїть, невпевнено хитаючись на ногах, чорне телятко із білою зірочкою на лобі і світлішими носочками на ногах. Сизуваті його очі вперше дивляться на світ, здивовано і уважно.

— Телятко має обсушитися. Надворі морозно, —   сказала бабуся Настя. — А на ранок відведемо до корівки-матері. Хай кормить свою дитинку.

Пройдуть роки. Але я думаю, що дітки не раз і не два згадуватимуть цю прекрасну картину, коли телятко, невпевнене і маленьке, принесли у хату. Таке не забувається.

...Одного разу захворів Микитка. Йому 8 років. Лобик гарячий. Катруся не на жарт перелякалася. До матері: “Що робити?”.

— Натри його гусячим жиром.  Катруся заповзято і впевнено стала розтирати гусячим жиром тіло хлопчика. Потім обмотала його, як маленьке немовля, у домоткане лляне простирадло і притулила до себе, як найдорожчий скарб. Так і заснули. А на ранок хлопчик спітнів і став потрохи із дня на день одужувати.

Звичайно, чутки про те, де діти із сиротинця, дісталися і до освітянського начальства. Стало їм відомо, що Катруся Шегедіна забрала їх додому за рідних, врятувавши їм життя...

І досі в нас удома зберігається велика ікона. Нещодавно ми виймали раму, щоб потріпані від часу краї картини укріпити фольгою. На звороті прочитали напис, зроблений хімічним олівцем, датований 14 червня 1943 року: “В честь посвяченння домівки дитячого садка в п. Грубешеві... Посвячено і цього образа Пресвятої Праведної Пречистої Діви Марії й віддано на молитовну пам’ять дітям садка, які є і які будуть у цьому садку виховуватись...”

l

Прийшла весна. Дихалося світлим духом, втішалося свіжим леготом. Аж небо проясніло і ніби піднялося ще вище над обрієм. Просиналася природа. Оживали  ліси і поля. Де-не-де озивалася пташка, оспівуючи гармонію неба і землі. Починалося нове життя...

Так, саме так. Нове, незнане життя. А що ж буде далі?

Сьогодні свято — Сороки. День уже побільшав. Якось і на душу полегкість прийшла. Катя це відчувала, тільки не могла пояснити, чому на серці так погідно і тепло.

І здається мені, що ця гармонія душі була невипадковою. Наповнена любов’ю до дітей, Катруся щедро дарувала багатства душі своєї цим крихіткам – від найменшеньких до найстарших. Але і від них вона відчувала тиху дитячу взаємність: це були світлі погляди, чиста кришталева усмішка, радість дитячих розмов і захоплення від сонячного Всесвіту.  

Весна розкривала свої груди для ще більшого тепла. Земля дихала тихо і спокійно. І чекала своєї черги  народжувати нові врожаї, плодоносити, щоб далі жити.

l

— А чи є хто вдома? — почулося у сінях.

— Добривечір, заходьте!    

Поріг переступила жінка:

— Доброго здоров’я вам у хату!

— Помагай Біг на все добре. 

— Спасибі. 

— А що скажете? — запитав сивочолий Петро і глянув на гостю.

Худенька, ще молода жіночка з блідим обличчям і виразними, глибоко посадженими карими очима стояла біля одвірка і несміливо запитала:

— А де ж усі?

І ніби у відповідь з кімнати покотилося колесо дітлахів. Які ж вони різні! Які милі! 

— Катрусю, — гукнув батько. І в хату вступила молода дівчина років 20. Волосся біло-жовтаве, довге, викладене круглим овалом на рівні плечей. Очі голубі-голубі, як у пісні: “Ой ви очі волошкові”. Хотілося співати від цієї світлої краси. Одягнена у білу сукню. І на тому білому тлі ніби хтось розгубив блакитні   горошки. 

Розговорилися.

— Сім’я у мене. Чоловік хороший. Статки є, хоч і невеликі, але дітей у нас немає вже 9 років. Порадилися ми з моїм Степаном і просимо вас дуже: чи не могли б ви нам довірити дитиночку або хоч двоє?  Візьмемо. Просимо вас дуже. Стануть вони нам за рідних,  — видихнула гостя.

Як поштовх у груди — здригнулося серце Катрусі.

— Невже тепер, коли ми стали єдиним цілим, доведеться відривати від себе ці ніжні дитячі створіння?  — питала у себе дівчина, а голосом промовила:

— А хто піде до цієї тьоті? Кому вона стане за рідну маму?

Дітки збилися у кучку насторожено. А п’ятирічний Іванко дзвінко вигукнув: “А тато у нас буде?”.

— Буде, — почули у відповідь.

Іванко, несміло ступаючи, відділився від натовпу діток, ступив крок і раптом озирнувся. Взяв за ручку свою сестричку Антосю, і разом вони стали перед своєю майбутньою мамою.

l

...Сумно якось і самотньо стало без Іванка та Антосі. Водночас радісно й спокійно, бо   добра і дбайлива Ніна Володимирівна (так звали ту жінку)   “прикипіла” до сиріт, і вони злилися із нею.

Потихеньку стали звикати... Поповзли чутки по селу, що Андрусева Ніна усиновила та удочерила двох діток... І мішок розв’язався.

Стали приходити і приїжджати люди. І потрохи один за одним позабирали дітей за рідних. Всі дитинчата  знайшли своє рідне кубельце — тата і маму. 

Без дітей Катруся життя свого не уявляла. Тому у повоєнні роки працювала у дитячому садочку: після переселення у вересні 1944 р. (операція “Вісла”) — у Торчині, а приблизно з 50-х років і до виходу на пенсію — у Старій Вижівці.

Любов ЄВТУШИК.

P. S. І хочеться вірити, що ті діти, яким тепер уже 80 або й 90 років, не забули Грубешівський дитсадок і свою молоденьку виховательку із Волаєвич — Катрусю, яка вихопила їх із страшного пекла війни і врятувала, щоб далі жити.

l

НА СВІТЛИНАХ: дитячий садок у Старій Вижівці (фото 1959 року); Катруся з дітьми сиротинця водять «Подоляночку» (фото 1939-1940 р.р.).

“Батько любить своє дитя, мати любить своє дитя, дитя любить батька і матір. Але це не те, браття: любить і звір своє дитя. Але поріднитися… по душі, а не по крові, може тільки людина”…  М. В. Гоголь.

1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. Ворог наступав із заходу. Першою була захоплена Польща. Саме тоді й проживала в селі Волаєвичі Грубешівського повіту сім’я Петра Сафатовича. Анастасія, дружина Петра, вже мати трьох дітей: Катерини, Йосипа та Володі.

Коли Каті минуло 16, дівчина стала задумуватися,  як заробити копійку, бути опорою для батьків. Вона ж найстарша. Мрії її здійснилися, і в неповних сімнадцять, після закінчення польської гімназії, вона стала працювати вихователькою у Грубешівському сиротинці-інтернаті.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 349

11 липня цього року набула чинності норма антитютюнового Закону, що забороняє паління пристроїв для нагрівання тютюну у визначених громадських місцях. Такими місцями є заклади ресторанного господарства, школи, лікарні, університети, офісні та державні будівлі. До цього часу заборона діяла тільки на куріння сигарет, електронних сигарет і кальянів. Повний перелік місць, де заборонено куріння цих виробів, чітко зазначений в Законі. До таких місць належать:

n ліфти й таксофони;

n приміщення та території закладів охорони здоров’я;

n приміщення та території навчальних закладів;

n дитячі майданчики;

n приміщення та території спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд та закладів фізичної культури й спорту;

n під’їзди житлових будинків;

n підземні переходи;

n транспорт загального користування, що використовується для перевезення пасажирів;

n приміщення закладів ресторанного господарства;

n приміщення об’єктів культурного призначення;

n приміщення  органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших державних установ;

n стаціонарно обладнані зупинки маршрутних транспортних засобів;

n вокзали та аеропорти;

n приміщення підприємств, установ та організацій усіх форм власності;

n приміщення готелів та аналогічних засобів розміщення громадян;

n приміщення гуртожитків.

За порушення заборони для громадянина передбачений  штраф 51-350 грн., для закладів – 3-15 тис. грн.

Закон вводить заборону на продаж тютюнових виробів, предметів, пов’язаних з їхнім вживанням, трав’яних виробів для куріння, електронних сигарет, заправних контейнерів, пристроїв для споживання тютюнових виробів без їхнього згоряння особам, які не досягли 18 років.

Збільшуються штрафи за продаж неповнолітнім  тютюнових виробів, електронних сигарет та рідин до них у розмірі 1020 грн., а в разі повторного порушення протягом року – 10 200 грн.  

Тим часом українці схвалюють зміни до антитютюнового законодавства. Відповідно до опитування КМІС, проведеного у травні 2022 року, абсолютна більшість респондентів (80%) підтримують заборону куріння сигарет для нагрівання (ТВЕНів) у громадських місцях. Разом з цим 86% опитаних підтримують збільшення кількості громадських місць, вільних від диму.

Водночас дослідження демонструє, що у порівнянні з 2020 роком у 2022-у кількість щоденних курців в Україні збільшилась з 23,1% до 28,3%. Основна причина – війна. Починають курити ті, хто кинули багато років тому.

х  х  х

Сьогодні, коли бомблять, обстрілюють, беруть в облогу українські міста, гинуть наші воїни, мирні жителі, важко думати про шкоду куріння. Але навіть зараз, у найважчий для країни час, не варто цим ігнорувати. Бо тільки вдумайтеся у цифри: щороку в Україні від хвороб, спричинених курінням, помирає 85 тисяч українців, а близько 13 тисяч мешканців України, які не є курцями,  помирають через хвороби, спричинені пасивним курінням. До того ж, в нашій державі куріння вважається опосередкованою причиною кожного п’ятого випадку  смерті осіб віком понад 35 років. 

Загальновідомо, що куріння тютюну шкодить не лише курцям, але й тим, хто їх оточує. За інформацією Центру громадського здоров’я України, в людини, яка регулярно наражається на пасивне куріння, може розвинутися низка хвороб. 

11 липня цього року набула чинності норма антитютюнового Закону, що забороняє паління пристроїв для нагрівання тютюну у визначених громадських місцях. Такими місцями є заклади ресторанного господарства, школи, лікарні, університети, офісні та державні будівлі. До цього часу заборона діяла тільки на куріння сигарет, електронних сигарет і кальянів. Повний перелік місць, де заборонено куріння цих виробів, чітко зазначений в Законі. До таких місць належать:

•  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 301

З 1949 року поступово став поширюватися у наших краях непроханий гість – колорадський жук, який і донині  створює великі проблеми сільському господарству. 

Адже він не гребує рослинами пасльонових (картопля, помідори, баклажани тощо), яких знищує. Боротьба з колорадським жуком триває і нині. На перших порах велась освітня пропаганда про його шкоду рослинам – розміщували етикетки із зображенням жука і на сірникових коробках, і на плакатах. Була інформація про те, що навіть гроші будуть платити тим, хто більше їх назбирає і знищить.

В боротьбі з комахою почали використовувати отрутохімікати (дуст, хлорофос, дихлофос та інші), розпиляючи їх по площах,  на якій росли ці рослини. Згодом зрозуміли шкідливість «хімії» природі, адже скільки вносили  в грунт хімікатів, стільки ж їх засвоюється людським організмом. 

 Період напіврозпаду цих отрутохімікатів дуже довгий. Тепер використовують генетичну модуляцію рослин, яка для жука «не по зубах». Але найдієвіший засіб – фізичне знищення («полювання» на дорослих особин і їх личинки).

Смугастий колір забарвлення жука, до речі, використали рашисти для прикрашання своїх грудей в святкові  для них дні, демонструючи тим самим свою «величність» і « неприборканість». Але загальними зусиллями переможемо і ненаситного жука, і рашистів з їх символами. 

Незважаючи на те, що природних ворогів у жука немає, вони гинуть в зародку від речовини, що міститься в помаранчевому соці жука. Щоправда, фазани полюбляють ними смакувати, але де взяти стільки птахів?  

Перуканські й мексиканські аборигени цінують отруйні властивості колорадського жука. Американські біологи зацікавилися тими властивостями і їх вивчають. 

Мексиканські селяни навчилися мати оксамитову і ніжну шкіру рук за допомогою помаранчевого кольору лімфи жука. Для цього сік від розчавленого жука і його личинок ретельно розмазують по тильній стороні  рук і витримують від 30 хвилин до 1 години, після чого  змивають теплою водою з милом.  Подібні процедури видаляють навіть гіперхромні і «старечі» плями на руках. 

Соком лімфи колорадського жука виводять мозолі і бородавки. 5-6 разів на день слід змазувати бородавки цим соком. Протягом тижня бородавки зникають.  

Колючкою кактуса, вмоченою в сік жука, аборигени декілька разів проколюють старі мозолі. Роблять це 4-5 сеансів кожен вечір в повню. Мозолі зменшуються, а потім зникають.

Мексиканки ластовиння теж видаляють масками із роздавлених жуків. Маску наносять за пів години до сну в суміші з масою перезрілих помідорів. Масу змивають спеціальною «банановою водою». До речі, своїми косметичними властивостями ця вода не поступається «огірковій», і кожен може випробувати її дію на собі.

Бананова вода та її приготування.

100 грамів свіжої шкірки банана залити 300 мл кип’ятку, дати настоятися 3-4 години, після охолодження залити у формочки для харчового льоду і поставити в морозильну камеру.

Тими кубиками льоду протирати обличчя зранку після пробудження. Ефект відчувається відразу навіть без попередньої маски із соку жуків.

Ванна для ніг «Колорад»

При тріщинах на п’ятках і «натоптишах» на підошвах треба взяти 300 грамів листя кукурудзи і залити трьома літрами води й кип’ятити до того часу, доки не залишиться пів об’єму рідини. В гарячу рідину додати сто грамів розчавленої маси жуків і стільки ж свіжих листків чистотілу (сухих – менше). Настояти 30 хвилин. Воду підігрівають і парять в ній ноги, постійно підливаючи гарячу воду, й підтримуючи температуру ванни не нижче 30-35 оС.

Підготував 

Гервасій Собчак, 

ветеран охорони здоров’я.

З 1949 року поступово став поширюватися у наших краях непроханий гість – колорадський жук, який і донині  створює великі проблеми сільському господарству. 

Адже він не гребує рослинами пасльонових (картопля, помідори, баклажани тощо), яких знищує. Боротьба з колорадським жуком триває і нині. На перших порах велась освітня пропаганда про його шкоду рослинам – розміщували етикетки із зображенням жука і на сірникових коробках, і на плакатах. Була інформація про те, що навіть гроші будуть платити тим, хто більше їх назбирає і знищить.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 320

Взимку Оксана цілими днями і вечорами вишивала рушники. Так заведено в цих краях. Коли наречений приходив на заручини – молода повинна кожному свату через плече пов’язати рушник. А якщо цього не було, дівчину вважали лінивою чи скупою. 

Оксані вишивати сумно не було – майже щодня до неї приходила Марійка. Дівчата слухали пісень із записів, вели розмову про сільських хлопців. Бо де ж дінешся у невеличкому селі, якщо  немає клубу? Рушники виходили гарні, з українським орнаментом, великими квітками. 

Оксана чекала з армії хлопця, Василем його звати. Ось-ось він мав повернутись. Хлопець був з іншого села, що знаходиться приблизно за сорок кілометрів. Познайомилась з ним на весіллі близьких родичів. Оксані казав, що відгуляють весілля, побудують у селі найкращу хату, житимуть у дружбі й злагоді. 

Оксана обіцяла Марії взяти її за дружку. Йшла весна. Селяни зранку до вечора працювали, гнучи спину, на своїх городах. Радості не було меж, коли Василь прийшов з армії. Зразу ж на другий день на мотоциклі подався до своєї коханої. Через місяць коханій дівчині сказав:

– Скільки вже будемо отак ходити? Давай зробимо заручини, а потім будемо готуватись до весілля. Час не стоїть на місці. Роки ідуть швидко, тим більше молодії літа.

Домовились про заручини на суботу. Оксана жила з матір’ю. Батька забрала тяжка хвороба. Мати раділа, що віддасть доньку за такого симпатичного і роботящого хлопця. Бо що й казати, Василь рубав дрова і допомагав у всіх домашніх роботах, коли приїжджав до Оксани. У селі почали заздрити щастю Насті –  Оксаниній матері.

Наближалась субота. Настя з дочкою готувались до заручин. Стіл робили багатий. Зарізали теля, навезли продуктів із Ковеля. Від молодого мали приїхати п’ятнадцять чоловік. Насті допомогли приготуватись до заручин родичі.   І ось настав для Оксани той довгожданий вечір. Вона повсякчас виходила з хати подивитись, чи не чути якої-небудь машини (село збоку траси, та  й не так часто вони сюди заїжджали). Жителі знали, коли яка машина може їхати.

…Оксана на цей раз швидко вбігла в хату і вигукнула:

– Вже їдуть! Ідіть зустрічайте гостей…

Від пекучого Сонця з гравійної дороги в автобусі стояла пилюка. Тож гості нареченої зупинились біля першої хати   села. Вирішили трохи помитись, почиститись від пилу, напитись холодної водички з криниці. Зустріла їх господиня   привітним  голосом:

– Чого не заходите до хати? Заходьте.

– Та ми трохи від пилюки помиємось, – пояснив старший сват, – бо ж їдемо  на заручини. Дівку з вашого села хочемо забрати.

Хазяйкою виявилась мати Марійки – Зоя. Вона швиденько винесла на двір закуску, поставила біля хати стіл. На ньому з’явився бутель горілки. Господиня почала частувати  несподіваних  гостей і промовляла:

 – Та яка там дівка. Ось ви побачили  б мою, то залишилися б у нас.  Вона гарніша за Оксану, освіту має. Працює в сусідньому селі. А та нічого не має. Чого туди поїдете?! Вони живуть бідно. Хіба ми не знайдемо чимось хорошим вас почастувати? Ось трохи зачекайте. Чоловік зараз прижене з паші корови. Та й Марійка вже повинна бути вдома.

Захмелілі гості не поспішали до Насті. Радили Василю залишитись тут. Незабаром з’явився господар і приїхала з роботи Марійка. Василь зі своїми родичами продовжували гуляти в цій першій хаті, де зупинились. Так швидко Василь поміняв Оксану на Марійку…

Всю ніч у хаті Марійки лунала музика, були танці, жарти, сміх. А в протилежному кінці села було навпаки – гнів, переживання, сором, сльози.

…Оксана теж пізніше вийшла заміж. Але в душі назавжди залишився біль від зради.

Микола Денисюк.

Взимку Оксана цілими днями і вечорами вишивала рушники. Так заведено в цих краях. Коли наречений приходив на заручини – молода повинна кожному свату через плече пов’язати рушник. А якщо цього не було, дівчину вважали лінивою чи скупою. 

Оксані вишивати сумно не було – майже щодня до неї приходила Марійка. Дівчата слухали пісень із записів, вели розмову про сільських хлопців. Бо де ж дінешся у невеличкому селі, якщо  немає клубу? Рушники виходили гарні, з українським орнаментом, великими квітками. 

Оксана чекала з армії хлопця, Василем його звати. Ось-ось він мав повернутись. Хлопець був з іншого села, що знаходиться приблизно за сорок кілометрів.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 318

Спочатку лікар хотів перервати вагітність, але Юля не схотіла. Сказала: «Раз Бог дав цю дитинку – хай буде!». Медики переживали, що на такому ранньому терміні вагітності почалися кровотечі. Але все було під пильним Божим оком і Його контролем. І тоді лікуючий лікар погодився на рішення мами: «Ні! Вона так бореться за життя! Така малесенька горошинка... Ти народиш і будеш тішитися дитинкою!». 

Юлія Оксенюк з Люблинця Ковельського району вийшла заміж у 19 років. Має троє діток, які їй далися важкими переживаннями і молитвами. Старшу Олександру виносила до 8 місяців, протягом вагітності було шість кровотеч. Але дівчинка народилася здоровою, лише з маленькою вагою – півтора кілограма. Ще цілий місяць дитина лежала в кувезі, поки набрала нормальну вагу. Лікарі Юлі зробили кесарів розтин і хотіли видалити матку. Але, порадившись між собою, вирішили залишити матку, бо мама молода і буде ще народжувати діток. 

Приїхали додому. Здоров’я у мами і Сашеньки було нормальне. Та, коли дитині було 5 місяців, захворіла на запалення легень. Поклали в Ковелі у реанімацію і сказали, щоб готувалися до найгіршого. Але зовсім випадково добра людина  подзвонила в Луцьк і викликала  реанімобіль, щоб перевезти дитину в обласну лікарню, бо серце дівчинки збільшилося в 4 рази. Але Бог не залишав ніколи цю крихітку: лікарі зробили неможливе можливим. Саша видужала, хоча була в реанімації три місяці, бо за неї молилися і батьки, і родина. Згодом ще їздили в Охматдит на обстеження. Дякуючи Богу, все стало добре.

  Через два роки і 3 місяці після Олександри народився Кирило. Юлю вдруге кесерили і суворо заборонили народжувати, бо сказали, що після двох разів більше не можна. Та попри усі застереження через рік і 7 місяців на світ з’явилася донечка Вікторія.

– Лікарі хотіли перев’язати мені труби, але я не погодилася, – розповідає Оксенюк Юлія. – Кажу, скільки Бог дасть діток – хай стільки буде, адже мені тоді було всього 24 роки. Ця третя вагітність була позаплановою. Я нікому нічого не казала, бо знала, що всі будуть проти мого рішення. Найперше довірилася мамі й чоловікові Андрієві. Свекрусі не казала нічого, бо вона була проти і завжди казала: «Хватить народжувати. Постав на ноги цих дітей: погодуй, дай освіту і т.д.». 

Через рік і 7 місяців після народження Кирила на світ з’явилася Вікторія. Я спеціально вибрала таке ім’я, яке означає «перемога». І, справді, з Божою поміччю ми перемогли всі труднощі й переживання. Це був довгий і нелегкий шлях до появи на світ моєї крихітки. Шлях – випробуваний надією, довгими моїми молитвами. 

  Коли найближчі з рідні дізнались про вагітність жінки, то почали дзвонити і вмовляти її, щоб не родила «ніщєту». 

– Я вже й була погодилася на аборт, – розповідає Юля Оксенюк. – Бо чоловікова сестра як медик казала, що дитя може бути інвалідом і я ще зовсім не окріпла, ходжу “зелена”. Тоді термін був невеликий – 7 тижнів. Я вже налаштувалася на операцію. Але лікар подивився мене на УЗД і сказав, що дитя живе, розвиток нормальний і не схотів нічого робити. 

За життя Вікторії ми боролися удвох. Я ревно молилася і просила в Бога допомоги. А вона, моя крихітка, з самого початку зачаття  хапалася за рятівну соломинку, щоб жити. І їй це вдалося. Коли народилася моя дівчинка – лікарі сказали, що вона не буде жити, бо нема там чому жити – дуже маленька. Важила всього 900 грамів.

  У 7 тижнів вагітності Юлю поклали в лікарню на збереження, бо відкрилася кровотеча. Через трохи виписали додому. Та в 6 місяців вагітності вона знову потрапила на цілий місяць у Ковельську лікарню, а потім ще на місяць збереження у Луцьк. Вікторія після народження залишалася   у кувезі 2 тижні, доки не набере вагу. А Юля на тиждень приїхала додому. Удома на маму чекали Саша і Кирило. 

– Саші на той час було чотири роки, – пригадує Юля. – Коли я приїхала без живота, донька стала питати де «ляля». Вона попросила бабусю, щоб та подзвонила до лікаря і спитала чи є та дитинка, чи нема. Дуже вже вона хотіла побачити сестричку.

Ми з чоловіком Андрієм їздили кожні два дні в Луцьк, щоб дізнатися, як там наша маленька крихітка. Через два тижні мені подзвонили, що дитя переводять в Луцьке відділення неонатального центру. Я поїхала і з дитям пробула майже два місяці, поки малеча набрала вагу. При виписці Вікторія важила 2 кг 400 г. А коли повернулася додому, то Саша і Кирило мене не впізнали! Дивляться так на мене і думають, що то за тьотя приїхала, адже не бачили два місяці. Вперше взяти на руки дитину мені дозволили через 2 тижні після народження. Грудьми я не годувала, бо в лікарні годували зондом, а потім шприцом капали в ротик два тижні, щоб виробився рефлекс ковтання. Моя дитина не знає смаку материнського молока.

Вікторія була така малюсінька, що я її замотувала в декілька рушників, аби було що тримати на руках. Я вела щоденник, де записувала вагу і скільки дитинка з’їла. Якщо прибавляла декілька грамів – я була на сьомому небі від щастя. А якщо було навпаки – сльози і розпач.

Ми йшли впевнено маленькими кроками важкої ходи до великої перемоги. І дійшли, ім’я якій – Вікторія. 

Юля всю надію покладала тільки на Бога. Щодня молиться за своїх дітей. І розуміє, що все, що відбувається у її житті, знаходиться під пильним оком Всевишнього і  по  Його милості та волі. Вона вірила обітницям Бога, що записані в Слові Божому: «Я молилася за дитину цю,   і Господь дав мені жадання моє, що я просила від Нього...» (Перша книга Самуїлова 1:27).

А ті, хто радили позбутися дитини, після народження Вікторії казали: «Ото вже буде маятися, бо, напевно, вродила якусь каліку...». Але дівчинка виросла справжньою красунею, ходить в школу і нею не можуть натішитися рідні – така розумниця. І тепер «доброзичливці», бачачи Вікторію з мамою, кажуть: «Ото та красуня, що була колись маленька?..».

Галина ОЛІФЕРЧУК.

Спочатку лікар хотів перервати вагітність, але Юля не схотіла. Сказала: «Раз Бог дав цю дитинку – хай буде!». Медики переживали, що на такому ранньому терміні вагітності почалися кровотечі. Але все було під пильним Божим оком і Його контролем. І тоді лікуючий лікар погодився на рішення мами: «Ні! Вона так бореться за життя! Така малесенька горошинка... Ти народиш і будеш тішитися дитинкою!». 

Юлія Оксенюк з Люблинця Ковельського району вийшла заміж у 19 років. Має троє діток, які їй далися важкими переживаннями і молитвами. Старшу Олександру виносила до 8 місяців, протягом вагітності було шість кровотеч. Але дівчинка народилася здоровою, лише з маленькою вагою – півтора кілограма.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 316

Добро завжди перемагає зло 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 296