До глибини душі схвилювало мене “Слово до читача” під заголовком «Ті, хто поруч з нами». («Вісті Ковельщини» від 19 листопада ц. р.).

Дійсно, чи завжди замислюємося ми над тим, як живеться людині, котра поруч, чи усвідомлюємо, що таке старість? Пригадую, написала якось про хорошу людину – електрика Леоніда Клімчука. Там писала, що інколи змушені просити навіть лампочку вкрутити. А в редакції подумали: це вже занадто. І викинули ці слова. Ні, молоденькі і міські. Не занадто. У селах хати вищі, як міські квартири — у мене, наприклад, 2,85 метра.

Щоб вкрутити лампочку, треба вилізти на стіл, а як? Молодим це важко зрозуміти. Тому і дуже вдячні люди пенсійного віку тим, хто не байдужий до чужих проблем. Я живу серед таких хороших людей. Це Лідія і Віктор Кудацькі,  Зоя Голу-бова, Володимир Андросюк, Володимир Камінський, Вадим Зиц. А його донечка Аня! Коли може і як може, допомагає стареньким сусідам. 

Отже, якщо бачимо, що комусь гірше, аніж нам, не залишаймося байдужими. Людина варта любові та поваги від навколишніх –  звичайно,  якщо цього заслуговує. Не можемо допомогти фізично, то хоча щирою усмішкою, добрим словом, морально підтримаймо людину. Та ще у такий важкий час. 

Надходять величні свята — на жаль, календарні, бо на душі свята нема. Кругом пекло: ненаситний жорстокий коронавірус поглинає людські життя і кошти. З іншого боку – війна на Сході, де мучаться і гинуть найкращі. А якщо і повертаються живими, то з якою психікою? Уявити важко: у тебе стріляють, а ти, маючи зброю в  руках, опусти плечі і покірно терпи. Про обмін полоненими не чути. 

Ввімкнеш   телевізор – новини відбирають сон. Обман, приниження. Як ставитися до події, яку подають водночас і як «білу», і як «чорну»? Головне – не бути рабом чужого нав’язливого бачення, а підключати свій розум.

Для оптимізму мало місця. Раніше в  Голобах були майстерні по ремонту одягу, взуття, пільгова перукарня. Тепер немає нічого. Ідеш увечері (а тепер вечір о 17-й годині)  мимо вокзалу, а він (історична красива пам’ятка)  потопає в темряві, мовчазний, як люди в масках. Тому підтримуймо один одного, будьмо добрішими, то, може, Бог не буде  так тяжко карати. Хвороб вистачає і без коронавірусу.

Мені давно хочеться тепле слово сказати про жінку доброї душі, щиру, невтомну трудівницю Олену Миколаївну Сичук (на знімках), яка нині стійко зносить випробування долі, не втрачаючи любові до людей, до життя.

Їй всього 69. Народилася і виросла у селі Сільце, в хорошій дружній сім’ї хліборобів. Мати була кухарем у школі. Дві сестрички виростали у  батьківській ласці і любові, ще  й часто під злагоджений спів батьків. Винесли і зі своєї сім’ї принцип: жити у  злагоді, берегти  сім’ю, любити працю  і вміти працювати. Олена закінчила Нововолинське медичне училище (дошкільний відділ). Почала працювати у Підріжжі медичною сестрою у школі, а потім вихователькою у дитячому садку в Голобах.

Створили міцну сім’ю. Побудували будинок, завели велике господарство: коні, свині, різного виду птиця. Усьому треба дати лад. Нагодувати, напоїти, почистити, дітей зібрати в школу. І встигнути на роботу. Заслуговує пам’ятника той, хто створив чудовий двоколісний транспорт, ім’я якому – Велосипед. На працю – як на свято. Ні хвилини запізнення! Гарно одягнена, усміхнена, красива. Через деякий час – ось  і вони: кароокі, голубоокі, щербаті, допитливі… Щебечуть, туляться, хапають за руки. А он у куточку спокійне, заплакане, яке ніяк не хоче розлучитися з мамою. Треба і до нього підхід знайти. Любила дітей, і вони відповідали такою ж  любов’ю.

А який колектив був! Як одна родина. Радість – подвійна, горе – пополам.

Пані Олена — чудова господиня, неперевершений кухар і пекар. Щиро ділилася своїми  вишуканими рецептами і пригощала подруг. Щоб поповнити сімейний бюджет, тягала сумки і на ринок — у Львів, Брест. Часто почали підводити ноги, а у 60 років зовсім здали. Ходити не могла. Запропонували операцію. Відвезли в Київ. Довелося вставляти сустав. Процедура коштувала 5 тисяч доларів. Лежала горілиць три тижні в Києві, а потім 4 місяці в Голобах у тому ж положенні. І тут нова біда: відкрилася рана, розкрився шов. Лікував хірург Черніцов Олег Олександрович. Щоденні перев’язки… «Щоб полегшити мої страждання, лікар розважав, розказував, як він готує гриби, як квасить капусту, підбадьорював, як міг. А його дружина, Віра Степанівна, моя землячка, приносила різні смаколики, заставляла їсти», — згадує Олена Миколаївна. 

Треба лікувати і другу ногу, а поки що допомагають милиці. Жінка не здається завдяки підтримці  чоловіка,  добрих і уважних доньки Мирослави і сина Віктора. Та з Ковеля, той із Луцька приїжджають, допомагають, співчувають. Про совість і виховання  Мирослави мені хочеться сказати окремо. Колись я, поповнюючи мобільний, написала одну цифру помилково.  Мій рахунок попав  до неї. І вона повернула, на що я не сподівалась. 

Добрим  словом Олену  Миколаївну згадує колега Лідія Йосипівна Климовець: «З нею було приємно працювати. Компанійська, щира, здібна до всього. Любили діти, поважали колеги». Своїми вишуканими стравами пані Олена підгодовувала і працівників ринку, які не забувають її, вітають із святами та днем народження. Така увага, спогади про щасливі і бурхливі роки життя і праці зігрівають серце і тамують біль.

Хочеться і мені побажати міцнішого здоров’я, витримки, терпіння і незламного духу. Для цього потрібне головне — уміти жити й радіти життю. 

Лідія ГАРЛІНСЬКА.

До глибини душі схвилювало мене “Слово до читача” під заголовком «Ті, хто поруч з нами». («Вісті Ковельщини» від 19 листопада ц. р.).

Дійсно, чи завжди замислюємося ми над тим, як живеться людині, котра поруч, чи усвідомлюємо, що таке старість? Пригадую, написала якось про хорошу людину – електрика Леоніда Клімчука. Там писала, що інколи змушені просити навіть лампочку вкрутити. А в редакції подумали: це вже занадто. І викинули ці слова. Ні, молоденькі і міські. Не занадто. У селах хати вищі, як міські квартири — у мене, наприклад, 2,85 метра.

Щоб вкрутити лампочку, треба вилізти на стіл, а як? Молодим це важко зрозуміти. Тому і дуже вдячні люди пенсійного віку тим, хто не байдужий до чужих проблем. Я живу серед таких хороших людей. Це Лідія і Віктор Кудацькі,  Зоя Голу-бова, Володимир Андросюк, Володимир Камінський, Вадим Зиц. А його донечка Аня! Коли може і як може, допомагає стареньким сусідам. 

Отже, якщо бачимо, що комусь гірше, аніж нам, не залишаймося байдужими. Людина варта любові та поваги від навколишніх –  звичайно,  якщо цього заслуговує. Не можемо допомогти фізично, то хоча щирою усмішкою, добрим словом, морально підтримаймо людину. Та ще у такий важкий час. 

Надходять величні свята — на жаль, календарні, бо на душі свята нема. Кругом пекло: ненаситний жорстокий коронавірус поглинає людські життя і кошти. З іншого боку – війна на Сході, де мучаться і гинуть найкращі. А якщо і повертаються живими, то з якою психікою? Уявити важко: у тебе стріляють, а ти, маючи зброю в  руках, опусти плечі і покірно терпи. Про обмін полоненими не чути. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 553

Справжнє кохання пізнала на схилі літ

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 425

У Франції зафіксували найбільший в історії європейських лотерей виграш у 200 млн. євро.

Як передає власний кореспондент Укрінформу, про це виданню Le Parisien підтвердив найбільший європейський оператор лотерей Euromillions.

Як відзначається, це є найбільший виграш в історії європейських лотерей. Попередній рекорд у 190 млн. євро був зафіксований у Великій Британії у 2019 році.

За правилами гри, власник щасливого квитка вгадав 5 номерів і три зірочки.

Нині він (або вона) має 120 днів, щоб заявити на отримання 120 млн. євро.

"Укрінформ".

l

Волинянин Ярослав Карпук (на фото праворуч), який свого часу став срібним призером популярного проєкту "Голос. Діти", переміг на міжнародному вокальному конкурсі 2220 International Music Festival.

Про це інформують організатори заходу.

"Ярослава чекають на 27-му Міжнародному фестивалі "FeNS" в Копері, Словенія (червень 2021 р.)", — йдеться в повідомленні.

Нагадаємо: нещодавно юний співак Ярослав Карпук зайняв перше та друге місця у міжнародному конкурсі талантів.

Окрім того, срібний призер "Голосу Діти" зі Старої Вижівки потрапив до світової шістки найкращих учасників шоу, які виконували пісні про кохання під час сліпих прослуховувань на проєкті.

"ВолиньPost".

l

74-річний Майкл Есмонд з міста Галф-Бріз, штат Флорида (США), вирішив оплатити борги своїх сусідів — багатьом з них погрожували відключенням комунальних послуг перед Різдвяними і Новорічними святами.

Це вже не перший раз, коли бізнесмен допомагає людям — минулого року він витратив $4600, щоб оплатити борги 36 сімей.

Цього року йому довелося витратити більше грошей, але він зміг допомогти набагато більшій кількості сімей, пише CNN. Крім пандемії, по місту Галф-Бріз вдарив також ураган "Саллі" — багато дахів в місті досі пошкоджені і накриті тентами.

Через заборгованість комунальники могли відключити опалення та електрику в будинках у 114 сімей. Есмонд витратив $7,615.40, щоб покрити їхні борги, і люди могли зустріти свята в нормальних умовах. Замість чергових рахунків ці сім'ї отримають листівки.

"Мене це дуже вразило — багато хто не може дозволити собі витратити 100 доларів, щоб оплатити рахунок — настільки у них все погано. Тому я зміг допомогти такій кількості людей", — розповідає бізнесмен.

Сам чоловік займається облаштуванням і ремонтом басейнів, і в 2020 році справи у нього йшли добре. Тому Есмонд вирішив поділитися чимось хорошим з сусідами.

"Я розумію людей, які не можуть заплатити за рахунками. Це один з найбільш важливих факторів, чому я в принципі вирішив допомогти — я був у такому положенні", — розповідає він. У 80-ті він теж не міг заплатити за комунальні послуги, через що залишився без опалення в будинку з трьома дітьми під час однієї з найхолодніших місцевих зим.

nv.ua

l

Житель італійського міста Комо вирішив прогулятися після сварки з дружиною і через тиждень виявився в 450 кілометрах від дому, пише Wanted in Milan.

Чоловіка затримали в містечку Фано за порушення комендантської години, коли він "безцільно блукав" о другій годині ночі.

 За словами 48-річного втікача, він не усвідомлював пройдену відстань, а їжу просив у людей, які зустрічалися на шляху.

Як з'ясували правоохоронці, тиждень тому між подружжям стався скандал, після якого чоловік вийшов на вулицю, щоб заспокоїтися, і зник. Його дружина подала заяву про зникнення.

У Фано втікача відвезли в готель і нагодували. На наступний день його забрала дружина. Як пише видання, горе-утікач має оплатити рахунок готелю і штраф у розмірі 400 євро за порушення карантину.

Історія отримала відгук у соціальних мережах, де чоловіка почали називати "італійським Форестом Гампом".

ua.korrespondent.net

l

У Дніпрі вже тричі відловлюють чотирилапу мандрівницю, яка на одному й тому ж місці влаштовує виступ для водіїв.

Про це йдеться у сюжеті ТСН.

Тварина приходить до улюбленої ділянки, ставить лапи на відбійник та починає голосно гавкати до тих, хто мчить з одного берега на інший.

Забрати собаку з імпровізованої сцени щоразу приїжджають працівники зооконтролю. 

Виявилося, що собаку звуть Вовча (на фото вгорі). Вона стерилізована та вакцинована. Собака мешкає в іншому районі міста, але щодня долає шість кілометрів заради виступу на мосту.  Мандрівниці шукають нових господарів.

Зібрала Світлана ЛЯШУК.

У Франції зафіксували найбільший в історії європейських лотерей виграш у 200 млн. євро.

Як передає власний кореспондент Укрінформу, про це виданню Le Parisien підтвердив найбільший європейський оператор лотерей Euromillions.

Як відзначається, це є найбільший виграш в історії європейських лотерей. Попередній рекорд у 190 млн. євро був зафіксований у Великій Британії у 2019 році.

За правилами гри, власник щасливого квитка вгадав 5 номерів і три зірочки.

Нині він (або вона) має 120 днів, щоб заявити на отримання 120 млн. євро.

"Укрінформ".

ххх

Волинянин Ярослав Карпук (на фото праворуч), який свого часу став срібним призером популярного проєкту "Голос. Діти", переміг на міжнародному вокальному конкурсі 2220 International Music Festival.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 395

Завітають до нас негаразди – кажемо приречено: «Доля». Сяйне Сонечко радості у віконце – «Бог послав».

Те, що прилетіло на крилах гріха до Марини, принесло із собою миті радості, кохання,  переживання глибокі, розчарування і нову надію.

Хто сказав, що надія помирає останньою?

Навпаки: вона летить стрілою, обганяючи час, до нових тривог і звершень. Стріла-надія долає перешкоди, негоду, людські зради. Та чи долетить до квітки щастя Марини?  Хто знає...

l

Тихий літній вечір запрошував втомлених працею за день до відпочинку. Ясні зорі повиходили на небо і безжурно теревенили про останні новини Всесвіту. Темна ковдра ночі все більше огортала живе і суще.

Марина, наймана робітниця фермера, звільнившись від виснажливих господарських клопотів, готувалася до сну. Вона роздяглася, охолодила тіло студеною  криничною водою, витерлася м’яким рушником і гулькнула в заповітну постельку.

Сон повільно заколихував втому і нав’язливі  думки. Та спокій тільки снився. Опівночі крізь марево сну дівчина відчула, як хтось намагається стягнути з неї покривало, чиїсь дужі руки торкалися її дівочого тіла. Вона злякалася. Сон вмить пропав. Марина щосили намагалася відбитися, пручалася, відпихала насильника.

— Пусти! Відчепись! Буду кричати! — у відчаї заголосила дівчина.

— Кричи! Ніхто не почує, — прохрипів ґвалтівник, і ще дужче став домагатися дівчини.

Сили були нерівні, і фермер, а це був він, домігся свого…

Марина почувалася збещеною, розтоптаною, приниженою, як зів’яла квітка, котру зламали і кинули на землю.

Осиний рій думок жалив дівочу душу.

– Пручаєшся, відбиваєшся, а сама давно незайманість втратила. Хто він? – раптом порушив гнітючу тишу чоловік.

– Ти зґвалтував мене і про дівочу цноту питаєш? – різко відповіла Марина.

– Я і без тебе дізнаюся. Хто це – Іван чи Степан? – не вгавав фермер.

– Помовч, — злетіло з вуст примирливе.

Фермер, відчуваючи провину,  покірно притих.

Свідомість Марини поглинули спогади.

l

На Київщину, із свого далекого села вона приїхала давно. Хтось пообіцяв золоті гори. Мовляв, у тамтешнього фермера можна підзаробити не гірше, ніж у Польщі. Господарство успішне, й зарплатню вчасно виплачують. Хто з дівчат не мріє мати модну спідничку, круті туфельки чи коралі на грудях?

Поїхала до того «щастя» з подружкою. Робота нелегка, але їм не звикати. Як і всі дівчата, Марина не була відлюдницею, спілкувалася на вечорницях з хлопцями і з дівчатами-подружками.

Тоді вона й запримітила Микиту, що біля худоби  господарював і коней доглядав. Марина про нього наслухалася: добрий, розумний, спокійний, уважний. Єдина вада – ні в кого не закоханий.

О, ці людські пересуди – то до небес підносять людину, а потому, дивись, і бруду не пошкодують.

Як би там не було, але дівчина шукала зачіпки, щоб ближче познайомитися з хлопцем. То поглядом сяйне спокусливо, то слівце кине невинне. Словом, зерно сіється, тож чекай сходів.

– Ти чому такий сумний завжди? – якось запитала у хлопця.

– А з якої ласки   маю веселитися? Тебе люблю, а ти гордишся, до себе не підпускаєш.

– Якщо любиш, то женись – сяйнула ясними очима, вдарила маленьким кулачком у груди хлопця та й побігла до себе.

Стріла Амура таки вразила серце. Після чергового безневинного флірту Микита, немов клятву, промовив:  «Женюсь!».

Вона і сама не знала, як це сталося – підбігла до нього і поцілувала в губи.

– Приходь ввечері до конюшні, про весілля побалакаємо, – запропонував Микита.

– Прийду, – погодилась дівчина.

День повз черепахою. Вона прагнула цієї зустрічі. Нарешті сутінки огорнули землю. Микита теж з нетерпінням чекав на неї, і коли вона підійшла ближче, то опинилася в міцних, незграбних обіймах. Серце закалатало, як у спійманої горлиці. Вона довірилась йому і пригорнулась. Той солодкий незбагненний поцілунок відкрив  двері закоханих душ і впустив бурхливі потоки пристрасті.

l

З того незабутнього вечора молодята шукали зустрічі щодня і щохвилини. Кожен потаємний куточок засвідчував ті любощі.

Ішов час, і, здавалось, наближався день їхнього весілля. Тоді вона відчула  в собі нове життя. Хто там: хлопчик чи дівчинка? Байдуже – хто б не був, це їхній скарб щастя.

– Микитцю, мій любий, – несміливо повела розмову вона, –  у нас буде дитина.

Хлопець не кинувся в обійми, не розцілував, а втупив погляд в землю і буркнув:

– То добре, хай буде.

О, те холодне «добре» ранило її душу. Передчуття справдилися – невдовзі Микита, не попрощавшись, зник з її життя назавжди. Що було робити? Хто порадить? Кинула все і повернулася до рідної неньки. Наплакалися  і вирішили дитя кохання ростити й доглядати. Тепер вона мусила жити і заробляти на двох. Хлопчик вдався гарний — копія батька. Та що з того, коли його немає?

Сьогодні підступно і грубо познущалися над її гідністю. Вона не могла усвідомити, чому це сталося.

– Це той Микита, що в мене конюхом був? – порушив тишу та її спомин фермер.

Вона мовчала. Та й що скажеш? Про їхні колишні потаємні стосунки знали всі. І про розлуку теж. Одні щиро співпереживали. Іншим – байдуже. Були й такі, що зловтішалися.

А сьогодні? Хто повірить, що вона не хотіла цього? Хто поспівчуває? Чому така доля нещаслива? Спаси й помилуй, Господи!

І Господь почув.

– Знаєш, Марино, що було, те з вітром віднесло.Ти мені давно подобаєшся, до того ж працівниця ладна і господиня справна. Виходь за мене заміж. 

Слова чоловіка впали на Марину, як грім з ясного небо. Чи то він насміхається, чи то знущається?

Мовчала.

– То що, готова віддати руку і серце?

– Ти ж мене не знаєш. У мене дитина, — і сльози розпачу градом посипалися з очей Марини.

– Не переживай. Хіба я не можу бути батьком? Житимемо  в злагоді. І тебе кохатиму. То як, приймаєш мою пропозицію?

– Так – після короткої паузи злетіло з вуст Марини ледве чутно.

х х  х 

Янгол спокуси загадково усміхався. Він з’єднав дві грішні душі в сімейне лоно. Що там, за межею? Хто зна.

Сьогодні доля усміхнулась, а солодкий поцілунок засвідчив це єднання і примирення.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Завітають до нас негаразди – кажемо приречено: «Доля». Сяйне Сонечко радості у віконце – «Бог послав».

Те, що прилетіло на крилах гріха до Марини, принесло із собою миті радості, кохання,  переживання глибокі, розчарування і нову надію.

Хто сказав, що надія помирає останньою?

Навпаки: вона летить стрілою, обганяючи час, до нових тривог і звершень. Стріла-надія долає перешкоди, негоду, людські зради. Та чи долетить до квітки щастя Марини?  Хто знає...

ххх

Тихий літній вечір запрошував втомлених працею за день до відпочинку. Ясні зорі повиходили на небо і безжурно теревенили про останні новини Всесвіту. Темна ковдра ночі все більше огортала живе і суще.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 455

Серед видатних діячів науки і техніки ХХ ст. особливе місце займає Степан Прокопович Тимошенко, який зробив величезний вплив на розвиток інженерної справи та інженерної освіти в усьому світі. 

Народився С. П. Тимошенко у селі Шпотівка Конотопського повіту Чернігівської губернії (зараз Конотопський район Сумської області) 23 грудня 1878 р. у родині землеміра. Першою вчителькою п’ятирічного Степанка була мама. Восени 1886 р. привезли вчительку з Києва, котру через рік замінив талановитий і досвідчений педагог Михайло Михайлович Коваленко. Він зумів зацікавити свого вихованця вивченням практично всіх предметів, і батьки вирішили готувати сина до вступу в Роменське реальне училище.  

В училищі Тимошенко завжди був першим учнем у класі. 1896 р. Степан, закінчивши реальне училище, їде до Петербурга складати вступні іспити до Шляхового інституту – давньої своєї мрії. Юнак успішно пройшов випробування до одного з найкращих навчальних закладів Російської імперії, в якому у 60-х р. читав лекції і керував хімічною лабораторією Д. І. Менделєєв.

1900 р. навчання успішно завершене – виконано чотири дипломні проекти, випускний іспит, а за звіт про будівництво найбільшого на той час у світі аркового моста через річку Віорд отримав премію. Протягом 1901 р. С. П. Тимошенко відбув рік обов’язкової військової повинності.  

Після служби у війську Тимошенка приймають лаборантом механічної лабораторії Шляхового інституту, якою керував М. А. Белелюбський. Навесні 1903 р. Степан Прокопович перейшов працювати до щойно організованої механічної лабораторії Петербурзького політехнічного інституту.  

Улітку 1904 р. – третя поїздка за кордон для ознайомлення з досягненнями вищих технічних шкіл Берліна, Мюнхена, лабораторії Фепля тощо. У зв’язку з революційними подіями 1905 р. інститут було закрито, і Степан Прокопович виїжджає до Німеччини, щоб попрацювати у Прандтля в Геттингенському університеті.

На початку 1906 р. вийшла підсумкова стаття. Цей науковий доробок разом із кількома іншими невеликими працями дозволяли С. П. Тимошенку очолити кафедру опору матеріалів у Київському політехнічному інституті. Було тоді молодому вченому 28 років. Улітку цього ж року Тимошенко знову їде до Геттингена, де поряд із дослідницькою роботою слухає лекції Е. Цермело, В. Фогта, бере участь у семінарі з будівельної механіки.

8 січня 1907 р. найбільша в Київському політехнічному інституті фізична аудиторія була переповнена – майже 400 студентів інженерних відділень прийшли послухати першу лекцію з опору матеріалів нового професора – Степана Прокоповича Тимошенка. Протягом весняного семестру 1907 р. Тимошенко читає короткий елементарний курс опору матеріалів.

Потрібного ж для курсу підручника не було, тому поставив собі за мету написати його. Спершу підручник з’явився у літографованому вигляді навесні 1908 р., остаточний варіант курсу було надруковано 1911 р. Це був особливий підручник: Тимошенко повністю перебудував весь курс опору матеріалів, методику викладу предмету. Цікаво, що цей курс і донині читається у вищих школах. Він перекладений кількома мовами.

На початку 1909 – 1910 навчального року Степана Прокоповича обирають деканом інженерно-будівельного факультету.   Саме тоді Тимошенко завершує роботу над монографією «Про стійкість пружних систем» (1910). Цю роботу було відзначено премією Д. І. Журавського, видатного механіка та інженера. Тимошенко був першим і останнім лауреатом цієї премії.

У зв’язку з публікацією реакційного Столипінського циркуляра, що викликало студентські заворушення, група професорів Київської політехніки висловила протест. Під ним стояли підписи 26 професорів та викладачів, зокрема С. П. Тимошенка і Є. О. Патона. Вінценосний Петербург не міг стерпіти такого. Тимошенка звільняють з роботи, позбавивши його засобів до існування. У серпні 1911 р. вчений переїжджає до Петербурга. Із січня 1913 р. Тимошенко – професор Шляхового інституту. Невдовзі він стає професором Політехнічного та Електротехнічного інститутів. 

З вибухом Першої світової війни виникла проблема збільшення пропускної здатності залізниць, зростання ваги поїздів та локомотивів. У зв’язку з цим Степан Прокопович пише чотири спеціальні роботи, присвячені міцності рейок та їх експлуатації. Підсумувавши раніше опубліковані роботи, вчений завершує другу частину курсу теорії пружності (1916 р.).  

Наприкінці грудня 1917 р. С. П. Тимошенко їде до Києва і стає працювати професором Київського політехнічного інституту. Невдовзі у працях Української Академії наук публікує роботу з розрахунку арок. 1922 р. вона з’явиться у Парижі в перекладі французькою мовою. 

На початку 1918 р. у комісію академіка В. І. Вернадського, яка займалась організацією Української Академії наук, було запрошено і С. П. Тимошенка. Він опікувався питаннями створення Відділу механіки для теоретичних та експериментальних робіт. Восени цього ж року всі члени комісії стали академіками УАН, а Тимошенко очолив організований ним Інститут механіки (нині відомий як Інститут механіки України).

1920 р. вчений емігрував у Югославію; у Загребській політехніці очолив кафедру опору матеріалів. Із 1922 р. Степан Прокопович працює співробітником однієї американської фірми. Незабаром його авторитет науковця-практика стає загальновизнаним серед американських спеціалістів. 1923 р. вчений переходить на роботу в компанію «Вестінгауз».  

Через п’ять років після приїзду до Америки Тимошенко повертається до викладацької роботи. У Мічіганському університеті очолює кафедру з дослідницької роботи в галузі механіки, залишаючись консультантом фірми «Вестінгауз». З вересня 1936 р. С. П. Тимошенко – професор Каліфорнійського університету у Стенфорді. Він переїжджає до Пало Альто, де продовжує заняття з докторантами, читає різні курси. 

Величезні заслуги С. П. Тимошенка в інженерній справі були відзначені різноманітними преміями та нагородами: премія імені Салова – Міністерства шляхів сполучення Росії за роботу «К вопросу о прочности рельс» (1915), медаль імені Ворчестера Ріда Варнера – за заслуги в галузі механіки (1935) та медаль імені Ламе (1939) – за заслуги у царині інженерної освіти від Американського товариства інженерів-механіків, медаль імені Ревері за статтю про розрахунок підвісних мостів (Інститут імені Франкліна, 1948), міжнародна медаль імені Уатта за досягнення в інженерній справі (Інститут інженерів-механіків, 1947), медаль Густава Тринзестера від Спілки інженерів Льєзького політехнікуму (1948), медаль імені Джеймса Алфреда Евінга від Товариства англійських цивільних інженерів (1963).

С. П. Тимошенко був членом академій наук багатьох країн світу: Української Академії наук, Російської Академії наук (згодом – іноземний член АН СРСР), Польської Академії наук, Американського філософського товариства, Французької Академії наук, Американської Академії наук, Лондонського королівського товариства.

Почесні звання доктора наук (honoris causa) присуджені вченому Лехайським та Мічіганським університетами, Цюріхським Вищим технічним інститутом, Мюнхенським Вищим технічним інститутом, університетом міста Глазго, Болонським університетом, Загребською політехнікою, Туринським політехнікумом.

У 1958 р. С. П. Тимошенко відвідав СРСР. Вдруге побував на Україні 1967 р. Відвідав Ромни, був у Києві, а також у Москві та Ленінграді.

З 1960 р. учений мешкав у Вупперталі (ФРН) у своєї доньки – Ганни Степанівни Гельцельт-Тимошенко, де й помер 29 травня 1972 р. на 94-му році життя. Поховали його, за бажанням доньки, у могилі дружини в Пало Альто (США).

 Якби Степан Прокопович залишився б свого часу в Україні, біографія його була б значно «мальовничішою»: Соловки або Колима; лиховісний 33-ій міг би провести траурну межу, чи вигадана чекістами «СВУ» поставила б останню крапку в біографії вченого. Хто знає…

Підготував  

Ігор  ВИЖОВЕЦЬ.

Серед видатних діячів науки і техніки ХХ ст. особливе місце займає Степан Прокопович Тимошенко, який зробив величезний вплив на розвиток інженерної справи та інженерної освіти в усьому світі. 

Народився С. П. Тимошенко у селі Шпотівка Конотопського повіту Чернігівської губернії (зараз Конотопський район Сумської області) 23 грудня 1878 р. у родині землеміра. Першою вчителькою п’ятирічного Степанка була мама. Восени 1886 р. привезли вчительку з Києва, котру через рік замінив талановитий і досвідчений педагог Михайло Михайлович Коваленко. Він зумів зацікавити свого вихованця вивченням практично всіх предметів, і батьки вирішили готувати сина до вступу в Роменське реальне училище.  

В училищі Тимошенко завжди був першим учнем у класі. 1896 р. Степан, закінчивши реальне училище, їде до Петербурга складати вступні іспити до Шляхового інституту – давньої своєї мрії.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 608

Від четверга 

до четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 395

Гороскоп

28 грудня  2020- 3 січня 2021

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 514

Шановні працівники електроенергетичної галузі Ковельщини, ветерани праці!

Щирочердно вітаю Вас із професійним святом! День енергетика – це дата, яка об’єднує багато поколінь важливої і надзвичайно відповідальної галузі  господарського комплексу України. Вона однаково близьке і дороге як для витеранів  праці, досвідчених фахівців своєї справи, так і для молодих спеціалістів, які лише починають свій трудовий шлях.

З нагоди свята бажаю стабільної, безаварійної роботи кожному працівнику підприємства, міцного здоров’я, родинного благополуччя, миру, добра і щастя! Ви цього варті, адже саме від Вас залежить світло й тепло в оселях наших земляків, безперебійна діяльність підприємства, установ, організацій краю.

Велика подяка і шана – ветеранам електроенергетики, які багато сил, здоров’я, знань і досвіду віддали важкій, але дуже потрібній людям праці.

Хай Господь дарує Вам свої милосердя  і благословення на многії і благії літа!

З повагою – 

Василь ГОРБАЧУК, 

директор Ковельської філії ПрАТ “Волиньобленерго”.

НА СВІТЛИНІ: члени трудового колективу Ковельської філії ПрАТ “Волиньобленерго”. В центрі – директор Василь ГОРБАЧУК.

Фото з архіву підприємства.

Шановні працівники електроенергетичної галузі Ковельщини, ветерани праці!

Щирочердно вітаю Вас із професійним святом! День енергетика – це дата, яка об’єднує багато поколінь важливої і надзвичайно відповідальної галузі  господарського комплексу України. Вона однаково близьке і дороге як для витеранів  праці, досвідчених фахівців своєї справи, так і для молодих спеціалістів, які лише починають свій трудовий шлях.

З нагоди свята бажаю стабільної, безаварійної роботи кожному працівнику підприємства, міцного здоров’я, родинного благополуччя, миру, добра і щастя! Ви цього варті, адже саме від Вас залежить світло й тепло в оселях наших земляків, безперебійна діяльність підприємства, установ, організацій краю.

Велика подяка і шана – ветеранам електроенергетики, які багато сил, здоров’я, знань і досвіду віддали важкій, але дуже потрібній людям праці.

Хай Господь дарує Вам свої милосердя  і благословення на многії і благії літа!

НА СВІТЛИНІ: члени трудового колективу Ковельської філії ПрАТ “Волиньобленерго”. В центрі – директор Василь ГОРБАЧУК.

Фото з архіву підприємства.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 489

Погода в Ковелі 

17–23 грудня 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 497

Приступаючи до написання цього матеріалу, мимоволі згадав слова дядька Лева із «Лісової пісні» Лесі Українки: «Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти, чи сива голова моя схитнеться?». Згадав не випадково. Свердлить свідомість думка: «Гей, газетонько, наша  рідна, чи не схитнеться мудра голова твоя, чи вистоїш у люту непогоду?».

Питання це не риторичне. Шалений наступ комп’ютерного інформаційного простору, мов цунамі, зносить все більше друкованих ЗМІ на своєму шляху.

Змітає жорстоко,  безжалісно, безкомпромісно. Зупинімося ж на мить і поміркуймо.

1. Душа її 

з народом

Місцеве друковане видання за більше як вісімдесят літ пройшло тернистий шлях. Разом із читачем пережило «перших совєтів», кровопролитну війну, повоєнну відбудову, «розвинутий соціалізм», боротьбу за Незалежність. Сьогодні, крім пандемії коронавірусу, переживає «коронавірус політичний». Але за всіх важких обставин і умов ковельська «міськрайонка» залишається світлим віконцем  у “домі” місцевого життя, особливо для сивочолого літнього покоління як села, так і міста.

На жаль, від політиків нової хвилі, які майже нічого  не читають, не раз почуєш, що сьогодні не треба газет, не потрібно бібліотек, а книговидавництво – даремна трата коштів.  Словом, опановуй, діду й бабцю, смартфон, комп’ютер, черпай новини з інтернету. Ніхто не запитає, а за які пенсійні дивіденди придбаєш комп’ютера, коли на послуги і хліб з молоком  ледве вистачає.

Незримо, але неухильно поглиблюється прірва між минулим та майбутнім, і знову ж таки – між старшим поколінням та молодим, гарячим і часом безрозсудним. Забуваємо, що газета – це часточка душі читача. 

Якось, мене вразили щирі слова американця.Коли затоплювали велику територію для будівництва водойми з метою постачання води до Нью-Йорка, той промовив: «Я переживу втрату власного будинку, місцевого храму. Але як мені бути, коли в мене забирають тисячолітню історію, основу мого життя, джерело духу мого?».

Ставлячи під сумнів існування місцевого друкованого  видання, дехто ставить під сумнів необхідність згаданої вище часточки душі, якою є по праву газета, а з нею – далека  і близька історія, культура, духовність. Хіба не життєво важливо кожному із нас знати діяння місцевої влади, проблеми  економіки, «комуналки», об’єднаної  громади?

Переконаний: газета потрібна багатьом, і її необхідно зберегти.

Маю право звернутись до депутатів та очільників територіальних громад: «Передбачте кошти для підтримки «Вістей Ковельщини»! Кошти невеликі, але важать багато». 

І разом із тим: «Шановні керівники підприємств, організацій та бізнесових структур! Передплатіть газету своїм ветеранам. Пам’ятайте, що «Вісті» — життєдайний промінь світла у Ваші та їхні засмучені душі!».

А зараз – коротка історія газети під назвою (сучасною) «Вісті Ковельщини».

2. З історії газети 

1. Хронологія творчого поступу.

n 4 жовтня 1939 р. – перший номер місцевої газети під назвою  «Прапор Леніна», органу тимчасового управління Ковельського повіту.

n 20 червня 1941 р. – припинено діяльність редакції у зв’язку з початком війни. Вийшло 253 номери.

n Січень 1945 р. – відновлено випуск місцевої газети.

n 1948 р. – редакція відокремлюється від друкарні.

n Серпень 1991 р. – газету перейменовано   на «Вісті Ковельщини». Вона стає громадсько-політичним виданням. Співзасновники – трудовий колектив, районна та міська ради, райдержадміністрація.

n Травень 2017 р. – роздержавлення видання. Засновником і власником газети стає ТзОВ «Редакція  газети «Вісті Ковельщини».

2. Редактори видання (із 1939 року):

— О. Гаврик, О. Муравський, Л. Лісовський, Й. Левченко (перші номери 1945 р.);  М. Стешенко, Є. Шандибін, М.Карпенко, О. Малишев, Г. Ольхович, О. Панчешний, В. Усенко, В. Бородчук. З 1986 року – Микола Вельма.

3. Заслужені журналісти України 

— Вельма Микола Григорович.

— Скоклюк Степан Антонович.

4. Вони злетіли з ковельського  творчого «гнізда» 

Полікарп Шафета, Степан Сачук, Василь Простопчук, Ярослав Гаврилюк, Леонід Панасенко, Григорій Гуртовий, Маргарита Малиновська, Петро Горщарук, Валерій Вихованець, Леонід Павлючик, Віра Омелянчук,  Олег Романчук, Сергій Рудик та інші.

Творці історії — члени редакційного колективу:

Ніна Дробна, Раїса Гунько, Марія Беліс, Марія Буяджі, Паша Шевченко, Євдокія Скулинець, Петро Гончарук, Лариса Філіпчук, Ксенія Ярошевич, Мойсей Аврух, Гнат Ольхович, Ніна Тарасенко, Ніна Нагайчук, Микола Новіков, Валерій Сидорук, Степан Скоклюк, Ігор Павлюк, Катерина Романенко, Раїса Спирихіна, Галина Кнечон, Алла Черній, Володимир Ковальчук, Тетяна Кушнерук, Ольга Стеблевець, Світлана Ляшук, Вадим Степанюк,   Оест Савчук, Петро Соботович, Володимир Трохимчук, Василь Марієвич, Олександр Машков, Марія Фоменко, Володимир Клівак, Сергій Дятел, Володимир Повар, Ярослав Гаврилюк, Мирослав Данилюк, Галина Михайленко, Єлизавета Дорфман, Олександра Міскун, Валентина Лусь, Тамара Шевчук, Олександр Сас, Євгенія Омелянюк,  Алла Малиновська, Галина Цюра, Людмила Стасюк, Людмила Скоклюк, Степан Байдюк, Вікторія Зінчук, Валентина Мацюк, Світлана Мельянчук, Світлана Троцюк, Наталія Романовська, Оксана Мороз, Аліна Романюк.

Редакційні адреси: 

м. Ковель. вул. Олени Пчілки, 2 

(з 1945 р.);

вул. Грушевського,2 (із 1968 р.);

вул. Міцкевича,3 

(з 2020 р.).

l

Багата, насичена важливими подіями історія ковельської «міськрайонки». Вона – свідок і літописець всіх подій, якими жила, живе і  житиме Ковельщина.

Тож  збережімо це унікальне видання, передплатімо його на 2021-й рік!

«Вісті Ковельщини» — газета для Вас і про Вас!

Анатолій СЕМЕНЮК, громадський дописувач «Вістей Ковельщини», заступник голови первинної організації НСЖУ.   

l

Приступаючи до написання цього матеріалу, мимоволі згадав слова дядька Лева із «Лісової пісні» Лесі Українки: «Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти, чи сива голова моя схитнеться?». Згадав не випадково. Свердлить свідомість думка: «Гей, газетонько, наша  рідна, чи не схитнеться мудра голова твоя, чи вистоїш у люту непогоду?».

Питання це не риторичне. Шалений наступ комп’ютерного інформаційного простору, мов цунамі, зносить все більше друкованих ЗМІ на своєму шляху.

Змітає жорстоко,  безжалісно, безкомпромісно. Зупинімося ж на мить і поміркуймо.

Місцеве друковане видання за більше як вісімдесят літ пройшло тернистий шлях. Разом із читачем пережило «перших совєтів», кровопролитну війну, повоєнну відбудову, «розвинутий соціалізм», боротьбу за Незалежність. Сьогодні, крім пандемії коронавірусу, переживає «коронавірус політичний». Але за всіх важких обставин і умов ковельська «міськрайонка» залишається світлим віконцем  у “домі” місцевого життя, особливо для сивочолого літнього покоління як села, так і міста.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 651