Хоча давно вже літо відцвіло,

Та осінь ще леліяла кохання.

Років розлуки наче й не було…

Немов би стрілись вперше 

чи востаннє.

Вони стояли мовчки хвилин зо п'ять. Серце в обох, здавалося, от-от вискочить з грудей. А потім почуття та емоції злились в однім палкім цілунку – такім солодкім, ніжнім і жаданим, як у молодості. Вмить згадалось їхнє знайомство, таємні побачення. Здавалося, що хтось повернув час назад, у далеку юність. Їхнє кохання не згасло, а ще більше розцвіло пишним буйним цвітом, назва якому – Любов.

 Петро, коли їхав машиною на вокзал зустрічати Галю, все думав, що скаже їй при зустрічі. В думках підбирав потрібні слова, фрази. Але вони враз чомусь змішалися в тугий суцільний клубок. Він, як той 20-літній хлопчисько, губився у своїх думках, а серце билося, тріпотіло, як у тої пташини, що потрапила у сільце.

Не  менше переживала і Галя.

– Їду на чужину… Туди, куди 40 років тому відмовилася їхати. А зараз… Хай вже буде так, як є. Без зайвих запитань і пояснень. Вона їде до коханого. Вони почнуть своє життя з чистого аркуша. 

Колись, в далекому 1976 р., Петро Рихлюк з села Мизово Старовижівського району пішов служити в армію і потрапив у Полтаву. Там він був шофером, по вихідних возив солдат на танці, куди приходили дівчата з гуртожитка від бавовняної фабрики. На тих танцях Петро познайомився з Галею Келлер (Синиця) і між ними зав'язалася дружба. Сімнадцятирічна дівчина з довгою до пояса косою припала молодому солдатику до душі з першої зустрічі. Він не уявляв без дівчини жодного дня, жодної години свого життя. А тому закоханий "Ромео", коли в казармі всі солдати полягають спати, – втікав у самоволку до Галі. Перескакував через високі паркани (а їх було десь штук зо п'ять) і жодного разу не попався! Ніхто ніколи його не зловив. Галя навіть не здогадувалась, яка ціна була "заплачена" за кожну зустріч з коханим. А по вихідних молодий солдатик брав "увольнітєльну" і гуляв з Галею по Полтаві. Квітів, звичайно, він не дарував (бо де в солдата гроші?). Натомість збирав кленові листочки і дарував дівчині.

Дружили вони півроку, а потім Петро запропонував Галі вийти за нього заміж. Дівчина від щастя аж сяяла і була на "сьомому" небі. На радощах Петро Рихлюк написав матері, що буде женитись – тож мати приїхала подивитись на майбутню невістку. Дівчина їй сподобалась, але синові сказала: "Прийди додому, як солдат, а потім вже будеш женитися…"

Петро рахував до "дембеля" дні, години, хвилини… Швидше б додому! І ось, нарешті, кінець службі – він удома. Проходить 4 місяці, а Петро, як у воду канув. Ні листа, ні дзвінка. Галя вже втратила всяку надію. Все думала, що мама відговорила. Та у серпні Петро приїхав у Полтаву в гуртожиток, де жила Галя, і сказав: "Поїхали!". Але дівчина чомусь показала свій гонор і сказала: "Залишайся у Полтаві, і будемо жити тут". Але Петро поїхав додому до матері (бо батько помер і йому треба було сіно заготовляти, садити городи, глядіти худобу). Сестра запитала хлопця: "Чого не привіз Галю?". На що той відповів: "Не схотіла…".

Не раз Петя замовляв переговори, та Галя чомусь не приходила на переговорний пункт. Довгі безсонні ночі були у Галі: все думала, як правильно поступити? А чому відмовила – сама не знає, хоча дуже любила хлопця. В думках перебирала кожен поцілунок, обійми. Йдучи вулицею, згадувала, як літніми вечорами ходила тут з Петром. Коли після навчання Галя поїхала до своїх батьків, Петро, знаючи їхню адресу, чомусь не писав до неї листів. Може, гордився? Галя теж знала адресу Петрової матері, але ніхто з них не наважувався написати першим.

З Галею на фабриці працювала жінка з Волині і та спитала, чи знає вона. Мизово? "О! Знаю!", – відповіла вона. Більше нічого не питала дівчина у жіночки, бо боялась проговоритись. А так хотілось хоч щось почути про той край, де живе коханий. 

Згодом Галина виїхала до тітки у Харків, де осіла на 30 років: вийшла заміж за Петра, але за іншого, народила сина і дочку. Та в 45 років овдовіла. Галя все своє життя думала про перше кохання, адже її почуття не згасали ніколи. У неї з Петром Рихлюком навіть в одному році діти народились: і син, і дочка. І обоє синів назвали Сашками!

Будучи вдовою, свекруха Галі казала: "Шукай собі пару – ти ж сама не будеш…". Та Галя відповіла: "Я можу бути щаслива тільки з Петром Рихлюком, і більше ні з ким…".

Через рік після служби в армії Петро познайомився на роботі з Танею із Стеблів. Обоє працювали тоді на пошті. Петро – водієм, а Таня – бухгалтером-касиром. Дівчина все намовляла, щоб Петя купив їй цукерок. Почали зустрічатися. І, певне, цукерки "зачарували" їх обох, що вони одружилися. Почалось сімейне життя: виростили сина і дочку, одружили їх, дочекалися онуків. Прожили разом близько 30-ти років, але чомусь розійшлися – певне, цукерки втратили свій солодкий смак. Петро залишився сам. Після розлучення Рихлюк не раз думав про Галю, але ніяк не наважувався написати їй.

… Галя не раз дивилася передачу "Чекай на мене". І часто думала, може, написати й собі на передачу? Адже не раз були подібні історії, як у неї з Петром. Та все чомусь не наважувалась. Думала: про що я буду писати? У нього, мабуть, сім'я, діти, онуки?..  Та коли з телеекрану прозвучали слова ведучого програми: "Відкиньте свою гординю, прощайте образи, пишіть, шукайте один одного – щоб не трапилось у вашому житті. І ви обов'язково знайдете…". Галя Синиця подумала: "Це ж мене стосується – треба діяти!".

На передачу звісно, вона не писала, а написала коротенький лист у с. Мизово, звідки родом Петро. Батьки його давно повмирали, а сам він уже 40 років, як виїхав і живе в Ковелі. Тож поштарка не знала, кому вручити той лист. "Блукав" лист по селу аж цілих два місяці, поки хтось із старожилів не підказав поштарці, щоб через далеких родичів передати лист у Ковель Петру.

Затріпотіло серце радістю у чоловіка. Йому і не снилось, що колись до нього озветься перша любов. Лист від Галі він тримав у руках, як дорогу реліквію. Зміст його був простенький та скупенький. У двох-трьох словах жінка написала про своїх дітей, онуків, а в кінці листа назвала номер телефону. Два місяці Галя чекала відповіді від Петра. Та від нього ні слуху, ні духу. Думала: раз лист назад не повернувся, значить Петро його отримав. А чому не відписав і не подзвонив – значить, є на те певні причини. Вона вже втратила надію, що Петро колись все-таки їй відпише.

  Та Петро з відповіддю не затягував довго. Одразу ж, після отримання листа, сів відписувати колишній коханій. Зміст його був ідентичний Галининому листу, в кінці якого він теж написав номер свого мобільного  телефону. Галинина невістка все допитувалась у свекрухи: "Що то за лист і від кого? Може, від якогось жениха? Дайте, я його прочитаю". Та Галя сказала: "Це мені лист прийшов, і я буду читати його сама".

…Галя до Петра подзвонила о 10-ій год. ранку, щоб у той час він був на роботі, а не вдома. Бо ж не знала, який його сімейний стан і яка буде реакція. По телефону вони дізналися один про одного все. Знаючи, що Галя овдовіла, а Петро ось уже 8 років, як живе сам, чоловік одразу сказав: "Приїжджай!". І знову почалася тяганина: хто до кого поїде?

Галя на пенсії – їй легше, а Петру треба ще до Нового року працювати, щоб піти на пенсію. Так що мусить їхати Галя. А ще він додав: "Хочеш бути щаслива – приїжджай, не повторюй помилок молодості. В цьому році я наробив сам тушонок, а наступного року хто буде робити?".

Петро дуже переживав, щоб Галя часом не передумала їхати до нього. Навіть свою сестру "підключив" до цієї справи, яка теж кликала жінку до свого брата, бо не хотіла, щоб він сам доживав віку.

Галинина подруга молодості все відговорювала її: "Куди ти їдеш? Воно тобі треба на старості літ?". Галина перед від'їздом пішла попрощатися до своєї тітки. Та питає: "Куди ж ти зібралася, дитино?..". А та й розповіла все: куди їде і до кого. Тітка слухала-слухала та й каже: "Ще такої Санти-Барбари у нас не було…".

Дочка і син схвалили мамине рішення. Всі гуртом виряджали її в дорогу. Зять взяв білет, посадив у поїзд і сказав: "Мамо, ви додому не вертайтесь! Щасливої дороги!".

До самого Ковеля сон Галю не брав. За вікном вагона миготіли чужі краєвиди, її мучила думка: як зустріне Петро, що її чекає? Та зустрівши кохану на пероні вокзалу у Ковелі, Петро думав, щоб швидше сісти в машину і везти її додому.

Їхню зустріч готувала сама доля. Вона, мабуть, не раз каялась, що розвела Петра Рихлюка і Галю Синицю в молодості. Здавалося, що  розійшлися назавжди. Та потім, змилувавшись, через 40 років звела їх докупи. Їхня перша любов випробувана часом – довжиною в ціле життя. Створивши кожен свою сім'ю, і гадки не мали, що на схилі літ будуть разом.

…Петрова родина була не проти, щоб зійшлися дві одинокі долі. Його діти давно казали: "Знайдіть собі, тату, жіночку і живіть. Що ж ви будете самі?". На другий день приїзду Галина з коханим поїхали до Петрової сестри, яка з радістю їх прийняла і сказала: "Тепер ти, братику не сам. Я спокійна, що біля тебе хтось є".

Недавно у Петра була операція. І Галя весь час сиділа в лікарні біля коханого, не залишала його ні на мить. Насадила господиня багато квітів, які так любить її милий. Вони обоє дуже щасливі, до них ніби друга молодість вернулась.

До матері в гості приїжджала дочка з дітьми, щоб побачити, куди Галя вийшла заміж і за кого. Їм тут дуже сподобалось: вони побували в Колодяжному, де жила Леся Українка, відвідали визначні місця Ковеля, відпочивали на Світязі. Діти Петра і Галі подружилися між собою і раді за батьків, що вони зійшлися на старість. А головне, що вони люблять один одного. Скоро Рихлюк піде на пенсію і матиме більше часу наздоганяти згаяне. А поки що свою турботу, ніжність і повагу щомиті дарує Петро своїй коханій. Навіть гойдалку у дворі біля квітів зробив, де вони літніми вечорами відпочивали, згадуючи своє минуле, юність.

– А чого я маю ховатися від людей і соромитися свого щастя? – каже Петро. – Я щасливий, що на старості літ сам не залишусь, що я комусь потрібний… А найголовніше – в моєму серці панує любов! А вона, як та теорема, яку треба доводити щодня, що я й стараюся робити.

    Галина ОЛІФЕРЧУК.

Вони стояли мовчки хвилин зо п'ять. Серце в обох, здавалося, от-от вискочить з грудей. А потім почуття та емоції злились в однім палкім цілунку – такім солодкім, ніжнім і жаданим, як у молодості. Вмить згадалось їхнє знайомство, таємні побачення. Здавалося, що хтось повернув час назад, у далеку юність. Їхнє кохання не згасло, а ще більше розцвіло пишним буйним цвітом, назва якому – Любов.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 713

Хто з нас не спотикався і не падав? Здавалося: перетерпи, вставай і йди.

Але є такі, що після першого падіння не встають, а в багнюку  сповзають. А там, в болоті, і гадюччя сатанинське до себе пригортає підступно. Сатана шепоче: "Тут – твоя доля!".

Ось так спіткнувся Захар. Замість того, щоб покаятися, ступив на шлях агресії і помсти. При цьому своє зло зганяв на рідних і близьких. Гроші, які були в батьків, він вкрав. Матір став зневажати, брата жорстоко побив, сестру словесно обезчестив. Батько згаряча виніс жорстокий вирок: "Немає у мене сина".

І сталося те, що мало статися – Захар потрапив за грати… Відомо, що тих, хто виправляється, там мало.

Душа Захара рухалася, мов маятник.  З одного боку, "зеки" тягнули у свої обійми.  З іншого, розгорялася Божа іскра, яка заставляла каятися і переосмислювати своє життя.  Не раз і не два приходило просвітління, і тоді він згадував матір, бачив її образ і гіркі сльози. "А батько? В чому він винен? Адже так хотів, щоб син став достойною людиною. А я похоронив його надії”. 

Не раз ховався у якомусь куточку і плакав.  Молився: "Спаси мене, Господи! Простіть, мої рідні!". 

Сповідь і каяття все більше очищали і змінювали його єство.

"Брати" по в'язниці застерігали: "Ти вже приречений бути з нами. Повернення звідси не буває. На волі тебе ніхто не чекає. Кому потрібен той, хто весь у злочинному бруді? Ми – твої друзі і опора".

Але коли той душевний маятник повертався у своє початкове місце, Захар знову чув мамине слово: "Синку, як ти там?" Звідкілясь доносилось щебетання рідної  сестри і навіть прощення брата.

І ось нарешті – воля! Куди їхати? Додому? А чи приймуть?

Написав листа: "Мої мамо і тату, та всі рідні! Я покаявся. Їду додому. Не знаю, чи мене простили і чи пустите на поріг. Я все розумію. Але якщо простили, то прошу: на яблуньку, що край саду, пов'яжіть голубу хустину.  Я з вікна вагона буду бачити. А якщо на гілках яблуні не буде хустини, я проїду біля хати, вклонюся і попрямую світ за очі".

Всю  довгу  дорогу одна думка черв'яком точила серце: "Чи простили?". Чим ближче, тим більше калаталося серце. Здавалося, воно готове було вирватися і полетіти, щоб першому побачити яблуньку. 

І ось воно, рідне  село, батьківська хата і …о, Боже,  яблунька!.. Ота яблунька на краю саду, вся уквітчана синіми, червоними, білими, зеленими і жовтими хустинами.

"Простили!!!" – заплакав, не соромлячись ні себе, ні пасажирів. Це були сльози щастя…

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Хто з нас не спотикався і не падав? Здавалося: перетерпи, вставай і йди.

Але є такі, що після першого падіння не встають, а в багнюку  сповзають. А там, в болоті, і гадюччя сатанинське до себе пригортає підступно. Сатана шепоче: "Тут – твоя доля!".

Ось так спіткнувся Захар. Замість того, щоб покаятися, ступив на шлях агресії і помсти. При цьому своє зло зганяв на рідних і близьких. Гроші, які були в батьків, він вкрав. Матір став зневажати, брата жорстоко побив, сестру словесно обезчестив. Батько згаряча виніс жорстокий вирок: "Немає у мене сина".

І сталося те, що мало статися – Захар потрапив за грати… Відомо, що тих, хто виправляється, там мало.

Душа Захара рухалася, мов маятник.  З одного боку, "зеки" тягнули у свої обійми.  З іншого, розгорялася Божа іскра, яка заставляла каятися і переосмислювати своє життя.  Не раз і не два приходило просвітління, і тоді він згадував матір, бачив її образ і гіркі сльози. "А батько? В чому він винен? Адже так хотів, щоб син став достойною людиною. А я похоронив його надії”. 

Не раз ховався у якомусь куточку і плакав.  Молився: "Спаси мене, Господи! Простіть, мої рідні!". 

Сповідь і каяття все більше очищали і змінювали його єство.

"Брати" по в'язниці застерігали: "Ти вже приречений бути з нами. Повернення звідси не буває. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 555

У листопаді, до приходу холодів, якщо ви цього не зробили раніше, ще раз уважно огляньте крони всіх дерев, скиньте з гілок і відразу ж спаліть всі чорні грудки – гнізда шкідників. Також огляньте штамби. Не забувайте, що для дерева шкідливо, якщо залишаться відкритими будь-які ушкодження: зрізи, що не затягнулися калюсом, ранки, діаметром 4-5 см та інше. Замажте їх садовим варом. Також їх можна закрити сумішшю коров’яку і розмоченої глини (гній містить мікроелементи та речовини для росту, необхідні для загоєння ран рослини).

Дупло, що утворилося в дереві, нехай навіть зовсім невелике, закрийте, не відкладаючи. Підготуйте необхідні матеріали, щоб поставити пломбу раніше, ніж випаде сніг. Для цього знадобиться пісок, вапно, цемент, садовий вар, а якщо дупло велике, то ще щебінь або бита цегла.

На початку листопада виберіть сухий погожий день і вичистіть з дупла відмерлу деревину. Приготуйте густий розчин з піску, вапна і цементу в пропорції орієнтовно 6:1:1 і відразу ж залийте його. 

Дуже велике дупло спочатку заповніть щебенем або дрібними осколками цегли, а вже потім заливайте. Буває, що дупло невелике, але глибоке. У таке дупло забийте пробку, вирізану з будь-якого поліна за його розміром. Намагайтеся, щоб пробка сиділа щільно, але занадто грубо забивати її не варто. Потім ззовні замажте садовим варом.

А якщо ви вирішили викорчувати дерево, саме зараз настав сприятливий час для цього. Ви, звичайно ж, знаєте, що розкорчування – справа нелегка. Головне правило – не рубайте дерево під корінь, а попередньо обріжте гілки, залишивши стовбур висотою 1,5-1,7 м, щоб потім наприкінці операції, розгойдуючи його, вам легше було обірвати в глибині корінь.

Звичайно, це не дуже приємний процес. Але знати, як правильно здійснити його, – необхідно. Спочатку оголіть корені зверху. Навколо стовбура викопайте поглиблення діаметром близько 1,5 м, видаліть від коренів землю – найкраще розмийте її водою зі шланга. Верхні корені після цього мають бути добре видними (для відводу води заздалегідь зробіть канавку, але, можливо, доведеться воду й вичерпувати). Потім розпиляйте кожний корінь у двох місцях, частину кореня біля стовбура приберіть зовсім, адже стовбур доведеться розгойдувати в усі боки. Потім видаліть довгі корені, що йдуть у глибину вертикально, і розгойдуйте стовбур. Він повинен піддатися досить швидко і нахилитися. 

НЕ ЗАЙВИМ БУДЕ НАГАДАТИ

n Не забудьте набрати землю на ділянці, поки вона не замерзла, якщо збираєтеся вирощувати свою розсаду.

n Розбираючи парники і всі плівкові спорудження, раму приберіть у приміщення або під навіс, у крайньому випадку, укрийте поліетиленовою плівкою. Якщо плівки добре збереглися, їх накручують на дерев’яні стрижні та зберігають у теплому приміщенні.

Справи господарські

Злийте воду з труб, шлангів та діжок. Невеликі ємності перекиньте догори дном, великі накрийте дошками, а потім, ті й інші ще і плівкою. Шланги, що продірявилися, приведіть в порядок. Очистіть стічні канави. До випадання снігу продовжуйте збирати і закладати в компост опале листя та інші рослинні рештки з саду і городу. На зиму укрийте землею, дошками, газетами або крафт-папером, а зверху — плівкою або нетканим матеріалом, щоб компостна маса сильно не промерзала.

Якщо не зроблено це раніше, приступайте до консервації парників: огляньте і пофарбуйте рами, вставте, де потрібно, нове скло, поновіть замазку. Рами зберігайте під дахом, бажано в сухому і закритому приміщенні, на підставках і перекладені дошками. Зміцнюйте льохи, сховища. Уважно стежте за режимом зберігання свіжих і перероблених овочів і фруктів. Теплої осені навіть у листопаді ще не пізно провапнувати ґрунт на своїй ділянці, якщо він надто кислий.

Захист стовбурів дерев

Для надійного захисту стовбурів від мишей обв’яжіть цупкою тканиною або встановіть навколо них циліндри з руберойду чи дрібної сітки.

Штамби і скелетні гілки молодих дерев краще не білити, а обгорнути папером. Зверху встановіть футляр з руберойду, нижній кінець якого заглибте в землю. Молоді дерева можна також обв’язати ялиновим лапником, уклавши його кінчиками голок вниз. Цей захід захистить дерева і від гризунів.

Не зв’язуйте в пучок гілки смородини. Від цього вона сильніше підмерзне і врожай наступного року знизиться.

Сильний мокрий снігопад може призвести до роздирання крони або до виламування окремих гілок, якщо на них ще залишилося листя. Саме в цей час треба допомогти деревам струсити сніг.

Живці для зимового щеплення

Однорічні пагони для зимових і весняних щеплень нарізають після перших морозів. Зрізуйте черешки з південного боку крони, з сильних і врожайних дерев. Гілки повинні бути до 40 см завдовжки з нормально розвиненими бруньками. Не беріть гілки з близько розташованими бруньками. Живці одного сорту зв’яжіть в пучок і загорніть у вологу тканину, потім в папір, а зверху обгорніть плівкою. Покладіть живці в прохолодне приміщення.

Підзимові посіви

У листопаді проводять підзимові посіви моркви, петрушки і шпинату в підготовлені грядки. Якщо ґрунт замерз, то сіють прямо по замерзлому грунту і присипають талою землею, торфом або перегноєм.

Зберігання овочів

Перевірте, як зберігаються овочі в підвалах. Стежте за температурою в сховищах: при температурі вище +5°C підсильте провітрювання. Цибуля може лежати в житлових приміщеннях, а яровий і озимий часник краще помістити в холодильник. Дрібна цибуля  добре зберігається (і потім не стрілкує) у холодильнику при температурі –1–3 °C і вологості повітря 80–90 %. Не викидайте лушпиння цибулі: настій з неї, приготовлений з розрахунку 200 г на 10 л води, стане в нагоді в боротьбі з павутинним кліщем: взимку — на кімнатних рослинах, а влітку — на огірках. У листопаді ще не пізно продовжити квашення капусти.

Уберегти суницю від морозу

Садова суниця з її поверхневою кореневою системою погано переносить морози. Зниження температури до –8°C призводить до пошкоджень коренів і кореневищ. Шар снігу в 10–12 см захистить рослини від морозів до –18 °C, а в 20–25 см — і від сильніших. У листопаді при настанні легких морозів та відсутності снігу рослини суниці можуть отримати значні пошкодження, тому їх краще вкрити листям деревних порід, дерев’яною стружкою або сухим торфом.

Збереження тюльпанів

На посадки тюльпанів розкладіть отруєні приманки від мишей, трохи присипте їх землею, щоб не склювали птахи. Якщо випаде сніг, розгрібаючи його, покладіть приманку на землю і знову засипте снігом.

Підзимовий посів літніх квітів

Коли встановляться мінусові температури і земля трохи промерзне, можна приступати до зимового посіву декоративних літників, таких, як волошка синя, гіпсофіла, годеції, дельфініум, іберис, календула, лаватера, лобулярія, маки, матіола, нігелла, ешшольція. Насіння сіють у борозенки, в заздалегідь підготовлену землю, трохи густіше і глибше, ніж навесні, і присипають посіви торфом або компостом. Для збереження снігу, під яким температура буває більш рівною, посіви прикривають гілками.

Як Зберегти насіння?

Запорука успішного зберігання квіткового насіння — сухе повітря і постійна температура. Але якщо вона вище +17°C, насіння може пересохнути. Для зберігання краще використовувати пакунки з вощеного паперу. Насіння квіткових культур зберігає схожість 2–3 роки, а настурції, календули, запашного горошку — до 4 років.

Підготувала

Ірина ГОЛЄНКОВА.

У листопаді, до приходу холодів, якщо ви цього не зробили раніше, ще раз уважно огляньте крони всіх дерев, скиньте з гілок і відразу ж спаліть всі чорні грудки – гнізда шкідників. Також огляньте штамби. Не забувайте, що для дерева шкідливо, якщо залишаться відкритими будь-які ушкодження: зрізи, що не затягнулися калюсом, ранки, діаметром 4-5 см та інше. Замажте їх садовим варом. Також їх можна закрити сумішшю коров’яку і розмоченої глини (гній містить мікроелементи та речовини для росту, необхідні для загоєння ран рослини).

Дупло, що утворилося в дереві, нехай навіть зовсім невелике, закрийте, не відкладаючи. Підготуйте необхідні матеріали, щоб поставити пломбу раніше, ніж випаде сніг. Для цього знадобиться пісок, вапно, цемент, садовий вар, а якщо дупло велике, то ще щебінь або бита цегла.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 605

21 жовтня в Голобах відбувся ІІ відкритий районний фізкультурно-оздоровчий фестиваль "Перемагай себе" серед осіб з обмеженими фізичними можливостями. Набуваючи статусу "традиційного щорічного", його організували Ковельська районна ГО інвалідів "ДОБРОДІЯ В ДІЇ" та Голобська селищна рада.

У фестивалі взяли участь не тільки жителі Ковельського району, але й представники громадських організацій інвалідів з інших районів нашої області: Горохівського, Маневицького, Ратнівського, Любешівського, Володимир-Волинського, а також міст Луцька, Нововолинська, Ковеля. Всього було майже сто учасників-інвалідів різних груп і категорій.

На урочистому відкритті фестивалю були присутні голова Ковельської районної ради Броїло А.П., заступник голови Голобської ОТГ Борисюк Н.І., представник благодійного фонду Ігоря Палиці "Тільки разом", представник фонду Степана Івахіва "Патріоти Волині", директор міськрайонного центру зайнятості Приймак І. Г., депутат міськради, голова Ковельської міської організації політичної партії "УКРОП" Пініс І. О., представник Академії рекреаційних технологій і права та представник Міжнародної організації міграції.

Товариська невимушена обстановка сприяла щирому і доброзичливому спілкуванню учасників під час проведення усіх видів змагань з дартсу, кеглів, крокету, баскету, стрільби з пневматичної гвинтівки, стрільби з лука. В рамках проведення фестивалю відбувся і турнір з гри бочча на Кубок Міжнародної організації міграції. Час пройшов у захоплюючому азарті, швидко і непомітно для всіх учасників. А підбиття підсумків фестивалю, нагородження переможців і всіх учасників призами та подарунками, як фінал свята, були вражаюче яскравими і незабутніми.

Отже, за підсумками змагань були визначені такі переможці:

- бочча (інваліди-опорники) — 1 місце — ГО "Інва Ратне"; 2 місце — ГО "Довіра" (м. Нововолинськ); 3 місце — ГО "Довіра" (смт Маневичі).

- бочча (загальне захворювання) — 1 місце — ГО "Джерело життя" (м. Луцьк); 2 місце — ГО "Сонце любові" (м. Горохів); 3 місце — Голобський будинок-інтернат.

- дартс (жінки) — 1 місце — Борусевич Валентина (м. Володимир-Волинський); 2 місце — Кузьміна Валентина (м. Нововолинськ); 3 місце — Яриченко Марія ( м. Горохів).

- дартс (чоловіки) — 1 місце — Коваленко Віктор (м. Нововолинськ); 2 місце — Мишковський Іван (м. Нововолинськ); 3 місце — Мартинюк Юрій (м. Володимир-Волинський).

- стрільба з пневматичної гвинтівки (жінки) — 1 місце — Борусевич Валентина (м. Володимир-Волинський); 2 місце — Іванюк Ніна (м. Нововолинськ); 3 місце — Коротинська Валентина (м. Ратне).

- стрільба з пневматичної гвинтівки (чоловіки) — 1 місце — Мороз Віктор (Колодяжненська ОТГ); 2 місце — Попович Сергій (м. Нововолинськ); 3 місце — Барбарук Олександр (Голобська ОТГ).

- стрільба з спортивного лука (жінки) — 1 місце — Погранічна Мирослава (смт Маневичі); 2 місце — Семенюк Анна (м. Луцьк); 3 місце — Коротинська Валентина (смт Ратне).

- стрільба з спортивного лука (чоловіки) - 1 місце — Барбарук Олександр (Голобська ОТГ);  2 місце — Полівода Микола (смт Ратне); 3 місце —Кравчук Володимир (м. Ковель).

- крокет (жінки) — 1 місце — Семенюк Анна (м. Луцьк); 2 місце — Борусевич Валентина (м. Володимир-Волинський); 3 місце — Коротинська Валентина (м. Ратне).

- крокет (чоловіки) — 1 місце — Хилько Олексій (м. Володимир-Волинський); 2 місце — Білов Андрій (м. Луцьк); 3 місце — Силіч Андрій (м. Луцьк).

- баскет (жінки) — 1 місце — Борусевич Валентина (м. Володимир-Волинський); 2 місце – Холодова Олена (м. Луцьк); 3 місце — Сучко Анна (м. Луцьк).

- баскет (чоловіки) – 1 місце – Міньковський Іван (м. Нововолинськ); 2 місце — Ващук Анатолій (Голобська ОТГ);  3 місце – Кравчук Володимир (м. Ковель).

- кеглі (жінки) — 1 місце — Печенюк Світлана (м. Ковель); 2 місце – Іванюк Ніна (м. Нововолинськ); 3 місце — Дубінська Ольга (м. Горохів).

- кеглі (чоловіки) — 1 місце – Сметюх Богдан (Колодяжненська ОТГ);  2 місце — Сокирян Микола (Голобська ОТГ); 3 місце — Міньковський Іван (м. Нововолинськ).

Насамкінець, хочемо щиро подякувати спонсорам цього грандіозного за значенням фестивалю: благодійному фонду Ігоря Палиці "Тільки разом", фонду Степана Івахіва "Патріоти Волині",ТзОВ "Наше місто", ковельському ринку, підприємцям М’якоті П. І., Місюрі О. В., Смітюху І. Є., Возняку А. С., Волинчуку В. В., Шарифуліну М. Р., Конопацькому Б. М., Пінісу І. О., Шаві В. П., Фалько Н. О., Титомиру О. М., Хороших Ю. В., Андросюку В. Т., Корнійчуку А. А., а також голові Ковельської районної ради Броїлу А. П. та голові Голобської селищної ради Гарбаруку С. В.

Володимир ЛИСЮК, 

заступник голови ГО інвалідів "ДОБРОДІЯ В ДІЇ".

НА ЗНІМКАХ: під час фестивалю.

Фото з архіву автора.

21 жовтня в Голобах відбувся ІІ відкритий районний фізкультурно-оздоровчий фестиваль "Перемагай себе" серед осіб з обмеженими фізичними можливостями. Набуваючи статусу "традиційного щорічного", його організували Ковельська районна ГО інвалідів "ДОБРОДІЯ В ДІЇ" та Голобська селищна рада.

У фестивалі взяли участь не тільки жителі Ковельського району, але й представники громадських організацій інвалідів з інших районів нашої області: Горохівського, Маневицького, Ратнівського, Любешівського, Володимир-Волинського, а також міст Луцька, Нововолинська, Ковеля. Всього було майже сто учасників-інвалідів різних груп і категорій.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 576

Традиції Героїв минулого продовжують Герої сьогодення

Урочисті  заходи  з  нагоди  Дня  Захисника  України,  75-річчя  утворення  УПА, 

Дня  українського  козацтва  відбулися  на  Ковельщині 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1242

9 жовтня – Всесвітній день пошти. З цієї нагоди в Ковельському центрі поштового зв'язку №4 Волинської дирекції ПАТ "Укрпошта" відбулися урочисті збори.

Вступним словом зібрання розпочала начальник ЦПЗ Лариса Філіпчук, яка щиро привітала членів колективу з професійним святом, побажала усім миру, добра, благополуччя.

 Свої поздоровлення зв'язківцям адресували голова Ковельської районної державної адміністрації, депутат обласної ради Віктор Козак, голова районної ради Андрій Броїло, а також його заступник Олександр Пасенковський. Очільники виконавчої і представницької влади вручили Почесні грамоти кращим працівникам поштового зв'язку Ковельщини.

На    зборах    виступив    директор    ТзОВ "Редакція газети "Вісті  Ковельщини" Микола Вельма. Окрім традиційних привітань, він повідомив про грошові премії працівникам сільських і міського відділень зв'язку, які досягли найкращих результатів у передплаті "Вістей Ковельщини" на ІІ півріччя 2017 року. 

Нагороду, зокрема  отримав Леонід Гончарук, листоноша відділення "Ковель-2".  Решті його колег – Тетяні Васейко з Білина, Любові Лукашук з Колодяжного, Любові Жабюк з Радошина, Любові Дудар із Сільця премії будуть вручені безпосередньо на робочих місцях.       

І  хоч у святковий день прийнято не  надто багато говорити про проблеми, які чекають свого розв'язання,   виступаючі нагадали про важливість передплатної кампанії на 2018 рік, яка розпочалася нещодавно, наголосили на її винятковому значенні для  консолідації суспільства, патріотичного виховання населення в умовах фактичної війни з Росією.

В цьому контексті йшла мова про необхідність чіткої організації передплати на міськрайонну громадсько-політичну газету "Вісті Ковельщини", яка в краї є, по суті, єдиним джерелом місцевої інформації.

Наш кор.

НА ЗНІМКУ: учасники святкового зібрання в Центрі поштового зв'язку №4.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

9 жовтня – Всесвітній день пошти. З цієї нагоди в Ковельському центрі поштового зв'язку №4 Волинської дирекції ПАТ "Укрпошта" відбулися урочисті збори.

Вступним словом зібрання розпочала начальник ЦПЗ Лариса Філіпчук, яка щиро привітала членів колективу з професійним святом, побажала усім миру, добра, благополуччя.

 Свої поздоровлення зв'язківцям адресували голова Ковельської районної державної адміністрації, депутат обласної ради Віктор Козак, голова районної ради Андрій Броїло, а також його заступник Олександр Пасенковський. Очільники виконавчої і представницької влади вручили Почесні грамоти кращим працівникам поштового зв'язку Ковельщини.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 596

Є  ще  порох 

в  порохівницях!

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 872

Ігор Володимирович Павлюк – один з небагатьох волинських журналістів, яких можна назвати маестро Слова. Прийшовши до редакцій спочатку горохівської районної, а пізніше – ковельської міськрайонної газет, він зберіг любов до професії донині. Звичайно, тепер не пише ані статей, ані кореспонденцій, ані репортажів, як це було в минулому, але час від часу тішить читачів спогадами про бачене і пережите, викликає усмішку дотепними гуморесками.

Але найбільше захоплення нашого земляка – поезія. Вихований на кращих зразках світової і вітчизняної літератури, Ігор Володимирович творчо наслідує традиції поетів-ліриків, вкладає у  написане душу і найщиріші почуття. У них – і легка зажура за минулими літами, і спомини про найдорожчих йому людей, і захоплення героями, котрі боронили від ворогів рідну землю.

Багато творів присвячено рідній матері, селу, в якому народився на Рожищині, квітучій волинській природі. У кожному рядку відчуваються його небайдужий погляд на минувшину і сучасність, переживання за майбутнє рідного народу.

24 жовтня в Ігоря Павлюка – ювілей. З цієї нагоди надаємо йому сьогодні слово в газеті, щиро бажаючи при цьому й надалі берегти свою любов до рідного Слова, щедро засівати поетичну ниву добірним зерном правди, любові і добра.

Хай Господь дарує Вам, колего, ще не один рік активного творчого життя, Своє милосердя і благословення!

Колектив "Вістей Ковельщини".

Ігор Володимирович Павлюк – один з небагатьох волинських журналістів, яких можна назвати маестро Слова. Прийшовши до редакцій спочатку горохівської районної, а пізніше – ковельської міськрайонної газет, він зберіг любов до професії донині. Звичайно, тепер не пише ані статей, ані кореспонденцій, ані репортажів, як це було в минулому, але час від часу тішить читачів спогадами про бачене і пережите, викликає усмішку дотепними гуморесками.

Але найбільше захоплення нашого земляка – поезія. Вихований на кращих зразках світової і вітчизняної літератури, Ігор Володимирович творчо наслідує традиції поетів-ліриків, вкладає у  написане душу і найщиріші почуття. У них – і легка зажура за минулими літами, і спомини про найдорожчих йому людей, і захоплення героями, котрі боронили від ворогів рідну землю.

Багато творів присвячено рідній матері, селу, в якому народився на Рожищині, квітучій волинській природі. У кожному рядку відчуваються його небайдужий погляд на минувшину і сучасність, переживання за майбутнє рідного народу.

24 жовтня в Ігоря Павлюка – ювілей. З цієї нагоди надаємо йому сьогодні слово в газеті, щиро бажаючи при цьому й надалі берегти свою любов до рідного Слова, щедро засівати поетичну ниву добірним зерном правди, любові і добра.

Хай Господь дарує Вам, колего, ще не один рік активного творчого життя, Своє милосердя і благословення!

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 624

Якщо рай, а разом з тим і пекло ми в уяві вималювали, то із чистилищем складніше. Одні стверджують, що випробування грішника в чистилищі перед воротами раю важкі, нестерпні та жорстокі. Є версія, що чистилище – це семиярусна гора, піднімаючись якою кожен проходить свою неземну реабілітацію.

Так ось, шановний читачу, не суди мене строго: на одному із ярусів я розміщую… лікарню (!).

Не секрет, що до раю людина повинна прийти здоровою, очищеною від всіляких вірусів та хвороб. Це тільки «антилікар» Люцифер хоче мати немічних клієнтів у пеклі.

Ви ж не заперечите, що саме лікарня з Божими янголами в білих халатах розташована перед одним із вищих ярусів духовного очищення.

l

Передчуття смерті з’являються несподівано. Серед білого дня раптом з’являється біль голови. Температура різко скаче до 39 градусів. Тіло хтось ніби затискує у лещата, й воно стає ватним і холодним. Невидима сила кладе тебе в ліжко.

Щось схоже сталося  і зі мною. На щастя, мені пощастило, бо поруч знаходилася моя дружина Марія (медсестра в минулому). Коли пізнім вечором вона стомлювалася і йшла до іншої кімнати, до мене приходив кіт Принц. Як тільки-но я починаю ворушитися, він чимдуж біжить до господині і будить її. Та одразу ж приходить. Словом, повний контроль і «комфорт».

Не знаю, з ким «спілкуються» інші хворі вночі, а до мене, мов надокучливі  мухи, з’являлися видіння із табору «лихого». Я промовляв: «Отче наш», хрестився, і вони зникали.

Так тривало 4 дні та 4 ночі. І раптом температура різко впала. Стало холодно, а все тіло, руки і ноги пронизав жахливий біль. Я зрозумів: без лікарні нікуди! Отож – в «чистилище»…

Тамара Янів, мій рятівник і моя надія, направляє  мене на аналізи. Добре, що у віддаленому відділенні по вул. Грушевського можна зробити все на місці: і рентген, і кров, і кардіограму тощо (позитивна оцінка для молодого головного лікаря Олега Самчука заслужена).

За той час, доки ми здавали аналізи, проходили рентген, робили кардіограму, біля прийомного кабінету виникла добре знайома нам, українцям, черга.

l

О, черга – унікальне явище. Це майданчик політичних суперечок, критики і звинувачень влади й водночас рейтингова оцінка місцевих чиновників.

Моя провідниця вирішує зайти і запитати лікарку, що робити далі. Черга обурено загула.

– Я тільки запитати, – намагалася пояснити жінка, відчиняючи двері кабінету.

– Бач, яка нахаба! Їй треба запитати. А я що сюди на посиденьки прийшла? – сердито озвалася сусідка по черзі.

– Та куди не кинься, скрізь безлад! Нагорі що твориться: крадуть, брешуть і не зупиняються, – додала інша. – А ця зайшла і не виходить. Що вона там запитує? Загляну.

Відкривши двері і зазирнувши, продовжує:

– Дивися: всілася біля лікарки, як копиця, і не рухається. Запитує вона!

– А мені в школу потрібно на уроки, – подала несердитий голос третя пацієнтка.

– Ви чули, пенсію для інвалідів дитинства підвищують на  89 гривень? По телевізору міністр соціальної політики казала. Налікуєшся, наживешся і наїсишся, коли ціни, як гриби після дощу ростуть, – підтримує розмову друга пацієнтка.

– А  із субсидіями що?  У половини людей забрали. Піднімуть пенсію і назад заберуть. Ні вгорі, ні внизу немає порядку. В домівках холод, а кого це цікавить? Один начальник вирішив, що тепло треба подавати 15 жовтня, і хоч гопки скачи.

– Дивись, а та нахаба ще й досі не виходить, – знову озивається перша пацієнтка.

Раптом двері кабінету відчинилися, медсестра запрошує мене на прийом.

О, яку бурю протестів та агресії викликав цей необачний крок!

– Не сваріться. У вас  же тиск підніметься, серце  стресу може не витримати, – стараюся їх заспокоїти. – Хай заходить жіночка, якій в школу потрібно.

Молода пацієнтка зраділо зникає в кабінеті лікаря.

– Я більше нікого не пропущу, хіба через мій труп! – знову погрожує перша пацієнтка.

– Та не сердіться, зайдете, і той, хто за вами, теж, – знову намагаюся заспокоїти чергу.

Виходить медсестра і пояснює, що та жіночка має право на позачерговість, як ветеран медицини, а з нею – і я.

Жіночки допитливо дивляться на мене:

– То ви теж ветеран медицини?

Раптом її «осінює»:

– Ой, почекайте! То ви ж Семенюк… Анатолій Володимирович. Я навіть знаю, де ви живете, – виплескує вже потеплілу  «воду» перша.

Впізнає мене і друга «сусідка» по черзі. Здається, пік агресії минув, і я пояснюю, що ми були вже в лікарки. Потрібно лише проконсультуватися (повторно), як діяти далі.

Мене знову запрошують до лікарки. Я пропоную, щоб заходила перша пацієнтка. На диво, вона відмовляється і вже майже з усмішкою поступається чергою, змінюючи недавній гнів  на милість.

– Даю вам півгодини, – люб’язно дозволяє, усміхаючись.

l

Тамара Степанівна Янів, красуня, квітка-айстра і лікарка від Бога, вносить у моє сіре існування промінчик Сонця. Вона уважно розпитує про самопочуття, вивчає результати аналізів. Нарешті, виписує за даними цієї діагностики ліки, уколи, призначає «капання».

«Будемо жити!» – згадую я відомий кінофільм «У  бій  ідуть лише старики».

Надія на видужання з’являється ще більше після чудотворного «укольчика», приписаного лікаркою.

Мій прийом тривав п’ятнадцять хвилин. Це ще більше заспокоїло моїх «візаві» у черзі. Ми залишаємо їх з подякою, бажаємо добра і міцного здоров’я. Здається, постільна «кома» проходить, і я навіть їду на годинну оздоровчу процедуру до лісу.

На другий день цілий ранок мною знову опікується мила Тамара Степанівна. Вона перепитує, як діють ліки, уколи і чи є покращення?

Я кажу, що про політ на Місяць думати зарано, але фізичні процедури мені під силу.

Як би там не було, але Тамарі Янів та тим ніжним квіточкам-медсестрам я щиро дякую!

Моя реабілітація перед раєм продовжиться ще на кілька днів, але зі своєї немочі  я виніс  та пізнав багато цікавого – переважно позитивного, що теж лікує й очищує.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Якщо рай, а разом з тим і пекло ми в уяві вималювали, то із чистилищем складніше. Одні стверджують, що випробування грішника в чистилищі перед воротами раю важкі, нестерпні та жорстокі. Є версія, що чистилище – це семиярусна гора, піднімаючись якою кожен проходить свою неземну реабілітацію.

Так ось, шановний читачу, не суди мене строго: на одному із ярусів я розміщую… лікарню (!).

Не секрет, що до раю людина повинна прийти здоровою, очищеною від всіляких вірусів та хвороб. Це тільки «антилікар» Люцифер хоче мати немічних клієнтів у пеклі.

Ви ж не заперечите, що саме лікарня з Божими янголами в білих халатах розташована перед одним із вищих ярусів духовного очищення.

ххх

Передчуття смерті з’являються несподівано. Серед білого дня раптом з’являється біль голови. Температура різко скаче до 39 градусів. Тіло хтось ніби затискує у лещата, й воно стає ватним і холодним. Невидима сила кладе тебе в ліжко.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1032

Проходять роки, десятиліття, але пам’ять про минулу війну, біль старих ран залишаються. На території нашого краю можемо знайти не одне свідчення перебування тут німецьких загарбників, а сотні тисяч людей живуть надією дізнатися про долю своїх рідних більше, ніж у казенній жорсткій формулі – «пропав безвісти» чи то «подальша доля невідома».

Всієї правди про будь-яку війну не знає ніхто. Ні учасники, ні жертви, ні дослідники ніколи не складуть єдиної і повної картини подій. Для всіх нас війна – вічна у незгасній пам’яті. Адже пам’ять – частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Народ, осяяний історичною пам’яттю, – нездоланний. Той, хто пам’ятає, завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого.

22 червня 1941 року з нападом Німеччини на Радянський Союз вся Україна була втягнута в Другу світову війну. Нацистський окупаційний режим  був тут особливо жорстоким. Але найгіршим було становище євреїв і циган, яких чекало поголовне знищення. 

Знищення єврейського, в тому числі і українського єврейства у роки Другої світової війни прийнято позначати кількома термінами. Пріоритетними у науковій літературі є термін  “Голокост” (у перекладі з давньогрецької – «жертвоприношення», «всеспалення»).

З 2 по 4 липня 1942 р. всі мешканці з другого гетто м. Ковеля були вивезені за межі міста і знищені. З раннього ранку приречених шеренгами вели до залізничного вокзалу, садовили на поїзди і відвозили до Бахова, де їх розстрілювали у колишніх польських піщаних кар’єрах. 9 серпня 1942 р. окупаційна влада почала знищення мешканців з першого гетто. Схема вбивства євреїв була проста і цинічна: їх вантажили в автомашини, везли на станцію Вербка, а звідти невеликим малопотужним потягом доправляли в кар’єр до Бахівської гори. Людей розстрілювали з автоматів і гвинтівок.

“По закінченню кривавої акції трупи сяк-так присипали, що земля рухалась”, – згадувало подружжя Цьомиків з Бахова. 

Останні мешканці гетто були знищені 6 жовтня 1942 року. Після ліквідації гетто юденрати та “жовта” міліція розшукували євреїв, що втікли з гетто або врятувалися. Така доля спіткала Іцхака Зальцмана, його сестер та ще близько 200 мешканців міста Ковеля. До зими 1943 р. вони переховувалися на горищах, у підвальних приміщеннях напіврозвалених помешкань ковельчан, але були виявлені і приречені до розстрілу на єврейському кладовищі. 

Перед вироком чоловіків примусили копати яму, до якої підводили приречених на розстріл. І. Зальцмана разом з товаришем залишили її зарити. Поки поліцаї курили, мужні хлопці-євреї накинулися на них з лопатами і зникли. 

Назавжди в пам’яті жителя с. Городельця С. Мелещука закарбувалась мить розстрілу приречених євреїв м. Ковеля у жовтні 1943 р., що здійснювався на єврейському цвинтарі.   Останні поодинокі розстріли євреїв, які переховувались у застінках Великої синагоги, німці здійснили у 1943 році. Серед них була комсомолка Рейчел Фогельман. 

Серед тих, хто брав активну участь у створенні гетто, транспортуванні євреїв у бахівські піщані кар’єри, супроводжував колони приречених до місця розстрілу, привласнював собі майно розстріляних та виїжджав для участі в розстрілах євреїв м. Ратне, сіл Озеряни і Сушібаби Турійського району та с. Поворськ, були й деякі колишні поліцейські Ковельського щуцманшафт-батальйону.

Яків Абрамчук у своїй книжці описує страшну картину розстрілу у с. Тойкуті. Людей приганяли невеликими партіями по 10–15 чоловік. Есесівці стріляли з явною насолодою. Для вищої арійської раси, як пише автор, це була уявна розвага. На них не діяли ні плач, ні молитви, ні прокляття. «Вони стояли біля ями – один в одному кінці, другий – в другому, безжальні і жорстокі, в чорних мундирах, як живе втілення смерті».

За даними «Історії Голокосту в Україні», на території України було знищено 1 821 748 євреїв, з них 109000 – на теренах Волині та 18000 – на території м. Ковеля. У роки війни знищено 53% населення міста, 45% становили євреї. Про страшну катастрофу нагадує світлина старого єврея у ритуальному вбранні, який обіймає стовп, що міститься у історичному музеї міста Ковеля. На ньому видніється цифра 18000. Саме стільки євреїв знищено у місті Ковелі під час війни.

Чекаючи на мученицьку смерть, євреї залишали свої передсмертні записи рідним, знайомим близьким та всім людям доброї волі, які здатні оцінити всі звірства нацизму на стінах Великої синагоги. Вони писали олівцями, пальцями, вмоченими у кров, були вишкрябані шпильками та нігтями на різних мовах: на ідиш, польській та російській. 

Таких передсмертних записок, знайдених і в гетто, і в інших місцях міста, було багато. Ці та інші свідчення страшної трагедії вміщені у ритуальній книзі «Ковель».

Про жорстокість нацистів свідчать спогади  Шер Бен- Ціона, який пережив жах гетто м. Ковеля. Наявні архівні матеріали дозволяють підтвердити факт розстрілу євреїв Ковельського гетто біля с. Бахів у піщаному кар’єрі. Це, зокрема, документи Надзвичайної Державної комісії (НДК) з встановлення злодіянь німецько-фашистських загарбників. Працювала після відновлення радянської влади у 1944 р. Метою Комісії було встановлення людських втрат та економічних збитків, завданих німецькими окупантами (Акт від 22 липня 1944 р., складений членами Ковельської міської НДК).

Останні в’язні ковельського гетто були вбиті 6 жовтня 1942 р. на католицькому цвинтарі в Ковелі, де після вигнання німців були знайдені могили з приблизно 2000 тіл загиблих людей. В. Наконечний в книзі «По місцях трагедії і пам’яті» на конкретних прикладах описує, як євреї боролися проти німців. Ті, що зуміли втекти з гетто і з міста, йшли в ліс, а там – вливалися в партизанські загони. Багато євреїв воювали у загонах В. Бегми, О. Федорова, С. Ковпака. У поліських лісах успішно діяло з’єднання А. Беренштейна.

Доречним буде згадати про партизанку Фріду, корінну ковельчанку, яка поневірялася у Ковельській, Луцькій та Бригідській в’язницях. У лютому 1942 р. вона зустрілася  з  партизанським загоном, де стала санінструктором, і до кінця війни воювала проти гітлерівців. За мужність і відвагу Фріда нагороджена кількома орденами і медалями.

Коли радянські війська знову ввійшли до Ковеля, в місто повернулися близько 40 євреїв. За підрахунками радянських органів обліку населення, станом на 1 вересня 1944 р. в усій Волинській області залишалося лише 594 євреї від загальної кількості населення у 573 474 осіб, у тому числі в місті Ковелі – 22 євреї, а в Ковельському районі – усього 5 євреїв. За висновком радянської Надзвичайної Державної комісії зі встановлення злодіянь німецько-фашистських загарбників, усього в Ковелі було розстріляно 18 000 євреїв з міста та навколишніх сіл.

Тих, хто залишився живим, було надто замало для відродження єврейського общинного життя. Але вони прагнули принаймні вшанувати пам’ять їхніх родичів, які загинули. З ініціативи тих євреїв, хто залишився в живих, у листопаді 1944 р. місце розстрілу було огороджене дротом та встановлений дерев’яний стовп з цифрою 18 000.

30 червня 2015 р. на місці розстрілу євреїв, що знаходиться у піщаному кар’єрі с. Бахова,  було відкрито меморіальний комплекс за європейським зразком. 

Не забувають про цю трагедію учні Голоб. 2 жовтня 2017 року вихованці ООЗ  НВК «ЗОШ І – ІІІ ст. – гімназія» смт Голоб» разом з автором цих рядків провели урок пам’яті та здійснили прибирання навколишньої території.

Сьогодні у світі немає держави, де б жили представники тільки одного народу. Так само в Україні живуть багато етносів і народів. Отже,  історія і культура України – це історія і культура всіх народів, які її населяють. Трагічна загибель українських євреїв у роки нацистської окупації нашої землі – це не лише сторінка історії єврейського народу, а й частина історії України XX століття. Ці люди передчасно пішли з життя неприродним шляхом тільки через те, що вони були євреями. І, щоб не повторилася ця страшна сторінка історії, потрібно пам’ятати про ті жахіття. 

Олена Оришкевич, учитель історії ООЗ  НВК «ЗОШ І – ІІІ ст. – гімназія» смт Голоб», керівник шкільного музею, депутат районної ради.

НА ЗНІМКАХ: учні  Голобської школи-гімназії під час уроку пам’яті і прибирання території меморіального комплексу поблизу с. Бахова.

Фото з архіву автора.

Проходять роки, десятиліття, але пам’ять про минулу війну, біль старих ран залишаються. На території нашого краю можемо знайти не одне свідчення перебування тут німецьких загарбників, а сотні тисяч людей живуть надією дізнатися про долю своїх рідних більше, ніж у казенній жорсткій формулі – «пропав безвісти» чи то «подальша доля невідома».

Всієї правди про будь-яку війну не знає ніхто. Ні учасники, ні жертви, ні дослідники ніколи не складуть єдиної і повної картини подій. Для всіх нас війна – вічна у незгасній пам’яті. Адже пам’ять – частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Народ, осяяний історичною пам’яттю, – нездоланний. Той, хто пам’ятає, завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого.

22 червня 1941 року з нападом Німеччини на Радянський Союз вся Україна була втягнута в Другу світову війну. Нацистський окупаційний режим  був тут особливо жорстоким. Але найгіршим було становище євреїв і циган, яких чекало поголовне знищення. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1235