Незалежній Україні – Незалежну Церкву
Новітньою раною Православ’я в Україні є її розділення 1992 року й утворення УПЦ КП і УПЦ (МП). Цей розкол – трагедія українського народу. Не торкаючись причин розколу, нагадаю, що болючі рани розколу закровоточили як у суспільстві, так і в сімейних стосунках.
Розкол Церкви поділив не тільки суспільство на «своїх» і «чужих» – ворогами стали брати, сім’ї, сусіди, цілі групи людей. Адже кожну церковну організацію більшою або меншою мірою підтримують групи людей, які належать до тієї або іншої нації, партії, класу. По різні боки стали не тільки окремі політичні діячі, народні депутати, а й цілі партії, депутатські фракції і блоки. А, це, в свою чергу, веде до розколу суспільства.
Відтак, одна його частина (УПЦ КП) прагне єдності і утворення Єдиної Помісної Церкви. Інша ж УПЦ (МП) – воліє залишитись в лоні Російської, окремих представників якої, на жаль, важко назвати патріотами.
Ще на зорі нашої самостійності популярним стало гасло: «В Незалежній державі має бути Незалежна Церква!». І це природно. Такою є історична практика усіх православних країн світу. Коли православний народ здобуває державну Незалежність, Православна Церква тієї країни рано чи пізно теж стає незалежною (автокефальною, самоуправною).
Але такий ласий шматок і важіль впливу на свідомість населення України Москва аж ніяк не збирається випускати зі своїх рук. «Ми ніколи не погодимось на зміну священних канонічних кордонів нашої Церкви, бо Київ – це духовна колиска святої Русі, як для Грузії Мухета або Косово для Сербії», – часто наголошує Кирило, Патріарх Московський і всієї Русі.
Намагання Росії втримати нашу Церкву в підпорядкуванні Москви – зрозумілі. Без України Православ’я російське за чисельністю своєї пастви стане лише третім у світі. І ніколи Москва не стане «Третім Римом», центром світового Православ’я. Тим більше не зможе відродити «православне Отечество» в межах колишньої імперії – СРСР.
З приводу цього мені пригадались слова американського політолога Збігнева Бжезінського з праці «Велика шахівниця» (1997 р.): «Якщо Москва поверне собі контроль над Україною, то Росія автоматично знову отримає змогу перетворитись на потужну імперську державу, що розкинулась в Європі та Азії”.
Саме в цьому й суть потужного спротиву РПЦ щодо єднання Православ’я України й надання Статусу автокефалії. Саме такий стан в Україні підтримує УПЦ, бо є гілкою РПЦ, яка давно стала політико-державним підрозділом імперії. Такою цю Церкву зробили узурпатори Петро І, Сталін, КДБ.
Саме в цьому сенсі релігійний фактор виконує сьогодні роль одного із інструментів залежності України від Російської Федерації.
На мою думку, українські реалії підтверджують висновок Збігнева Бжезінського про неможливість досягти реальної державної незалежності, якщо хоча б 20 відсотків релігійної мережі (традиційної Церкви) в країні контролювали ззовні. У цьому розрізі ситуація в Україні дуже невтішна: станом на січень 2017 року понад 50 відсотків осередків православної мережі України перебували у юрисдикції Московського патріархату.
l
Ми ще не забули, як священнослужителі УПЦ Московського патріархату відмовились хоронити наших бійців, молитись за українських воїнів. Наведу лише один свіжий приклад.
У Запоріжжі протоієрея церкви святих мучениць Віри, Надії, Любові і матері їхньої Софії УПЦ (МП) Ігоря Савву позбавили парафії через проукраїнську позицію. За словами вірян, отець молився за перемогу України та відмовився згадувати у проповіді одіозного главу РПЦ Кирила.
«Якщо на Україну напали, то це зло, і Церква не може бути осторонь цього, вона повинна висловити свою думку», – вважає священик. Про покарання панотця неодноразово попереджували, а 11 березня вигнали із храму. До речі, у грудні 2013 року з декількома іншими священиками УПЦ (МП) підписали звернення на підтримку Євромайдану.
Отож, влада в Україні не може собі дозволити споглядально-інертно ставитись до УПЦ (МП). Необхідним кроком на шляху демократичного зміцнення суверенітету України має стати невілювання деструктивного впливу її на населення України. А надійний спосіб позбутися цієї залежності – створення Єдиної Помісної Православної Церкви.
Виникає логічне запитання: чи можлива в Україні найближчим часом єдність Православ’я і утворення Єдиної Помісної Церкви?
Спробуємо знайти відповідь, спираючись на реалії сьогодення.
За оцінкою експертів, нинішні стосунки між двома патріархатами УПЦ КП і УПЦ (МП) ще більше загострились у зв’язку з війною на Сході України та приходом до влади у Москві патріарха Кирила, а в нас – митрополита Онуфрія, що призвело до перекосу УПЦ у бік Москви. Адже російська юрисдикція УПЦ (МП), як свідчать факти, при патріархові Олексію ІІ була суто «символічною». Та й покійний патріарх не надто вручався у справи Української Церкви. А от дії нинішнього патріарха Кирила, м’яко кажучи, викликають стурбованість і занепокоєння. Щоб повніше побачити «опіку» УПЦ з боку Москви, звернемося до рішення Архієрейського Собору РПЦ, що проходив з 23 листопада до 2 грудня 2017 року у Москві. Його вважають «особливим» для Української Церкви. Чим же він особливий?
На Соборі були прийняті зміни щодо Статусу УПЦ, які істотно обмежують самостійність Церкви. Ними закріплено посильний контроль РПЦ за діяльністю УПЦ (МП), звужено її вольності, здобуті впродовж останніх 25 років.
Проаналізувавши затверджені зміни до Статусу, релігієзнавці, експерти заявили, що вони спрямовані на ще більшу залежність УПЦ від Москви. «Якщо раніше відносини між РПЦ і УПЦ (МП) були федеральні, то зараз – конфедеральні, – зазначає політолог Руслан Бортник. –Це вже – духовна окупація України”.
Тож, думаю, слід позбутись ілюзії, що ми можемо у близькій перспективі здобути автокефалію від Москви. Де ж вихід, що робити?
Мабуть, нам слід зосередитись на переговорах із Константинополем, із Вселенським Патріархом Варфоломієм. Звідки, власне, Православ’я і почалось. Власне так і вчинив Президент.
Саме до його Всесвятості й звернувся Петро Порошенко з офіційним проханням про надання Томосу про автокефалію Православній Церкві України. Сподіваюсь, Петро Порошенко має вагомі підстави заявити такі речі. Верховна Рада України підтримала звернення Президента. «За» проголосувало 268 депутатів. Організовано виступили проти лише представники «Опозиційного блоку». Усі депутати від Волині підтримали документ.
Звертаючись до депутатів Верховної Ради, Петро Порошенко сказав: «Прийняття рішення про Єдину Помісну Українську Церкву є абсолютно історичною подією. Це не є церковна подія. Це є подія Незалежності України, яка відбувається в дуже непрості часи. Важливо, щоб ми мали, як більшість народів у православному світі, свою Єдину Автокефальну Церкву. Церкву євхаристичну, молитовно поєднану з іншими помісними церквами, але адміністративно ніяк не залежну ані від Москви, ані кого іншого.
Хочу окремо наголосити, що Єдина Правильна Помісна Церква не стане державною. І відділення Церкви від держави буде існувати. Всі віруючі мають і матимуть право вільно обирати собі як конкретний храм, так і церковну юрисдикцію. В цьому питанні як релігійний, так і будь-який примус чи заборона є категорично неприпустимими».
Радію, що у Президента є розуміння необхідності створення Єдиної Помісної Церкви, її важливості для життя України. І за це він заслуговує найбільшої поваги і шани українського народу, українського суспільства. Звичайно, якщо це стане реальністю. Адже це не просто історична подія. Це подія – епохальна. А засуджувати, звинувачувати Президента в піарі, як виграшному передвиборному кроці, може або недолугий політик, або людина недостатнього знання глибинної природи Церкви, її ролі як механізму об’єднання України в одну націю, народ, або той, хто позиціонує себе з «руським міром». Маємо пам’ятати: чим менше «руського міра» в Україні, тим більше шансів в українців вижити.
Єдина Церква – це консолідація українського суспільства, крок до перемоги у гібридній війні. Довгоочікуваний Томос стане не тільки торжеством Православ’я, а й актом відновлення глибокої історичної справедливості – Київської Митрополії. А шансів набуття автокефалії є. І підстав теперішніх та історичних доволі.
Релігійні експерти пророкують, що з Божої милості вже 1030-ліття Хрещення Київської Руси-України (липень 2018 року) ми святкуватимемо, маючи автокефальну (самоуправну) Церкву.
Згідно з опитуванням, лише третина українців, вірних Московському патріархату, вважає, що за будь-яких обставин треба залишатись єдиними з російською Церквою. Але це число, я переконаний, швидко зміниться, якщо Українська Православна Церква стане визнаною Константинополем канонічно. Є надія, що і Москва приєднається до рішення Вселенського Патріарха. Таким чином змиє свої гріхи перед Україною. Важливо, що вже дві третини українців потенційно готові відійти від УПЦ (МП).
25 років головним аргументом Москви було те, що Київський патріархат «не канонічний», що з ним «ніхто не спілкується». І тут цей аргумент відпадає. УПЦ КП – канонічна. Яка тоді підстава для простих вірних бути з Москвою і не бути разом із Києвом?
l
Водночас лунають заклики бути готовими до сильного спротиву з боку Російської держави, з боку Московської Церкви і особисто Кирила. Адже втратити такий ласий шматок Москва не хоче. Захитається і філософія «руського міра». А маскуватимуть вони свої провокації звинуваченнями нібито «неконституційності дій влади». Адже Церква відокремлена від держави, і усі церковні справи мають звершуватися через діалог самими Церквами. Держава не має права втручатися у ці стосунки. Звичайно, так! Але Церква не відокремлена від суспільства, від народу. Отож, як зазначає Президент Петро Порошенко, звернення не є церковна подія. Це подія суспільства, подія Незалежності України.
Отож, кілька аргументів, щоб розвіяти брехню про «неконституційність» офіційного звернення Президента, Парламенту до Вселенського Патріарха з проханням надати Томос (Грамоту) про автокефалію Українській Православній Церкві.
Насамперед, зверну увагу на те, що в основі утворення митрополій, які фактично володіли правами автокефальних церков, лежав не церковний, а світський адміністративний поділ. З появою незалежних держав завжди поставало питання утворення нових Помісних Церков. Про це свідчить Святе Письмо, канони, історичні джерела. Зокрема, 17-ий канон ІV Вселенського Собору чітко прив’язує кордони єпархії до політичних кордонів адміністративних територій: «Якщо імператорською владою постане нове місто, то громадським і земельним розподілом нехай слідує розподіл церковних справ».
Саме відповідно до цього канонічного принципу й діє українська влада. Тим більше, що поза Церквою нічого не робиться. Церква від свого імені також направила звернення до Вселенського Патріарха. І це природно. Повторюся. Такою є історична практика усіх православних держав світу. Коли православний народ здобуває державну Незалежність, Православна Церква тієї країни рано чи пізно теж стає незалежною (автокефальною, самоуправною). Так було і є в історії Болгарії, Сербії, Албанії, Грузії. Так сталось і в Україні.
І саме цьому сприяв політичний чинник. Мені невідомі країни, в яких Церква отримала б самостійність без сприяння держави. Адже чіткої регламентації утворення Помісної Церкви в канонах немає.
Отож, хоч би як кому не кортіло це заперечити, українській політикум, якщо він хоче консолідувати народ, суспільство, забезпечити національну єдність та державну цілісність, повинен мати Єдину Помісну Церкву. Адже про завершальний етап побудови Незалежної України без Незалежної Церкви говорити передчасно.
Другий бік «медалі», про який галасує Москва. Однобоке приєднання УПЦ КП до Константинополя, залишивши УПЦ (МП) під опікою Москви, призведе до протистояння не тільки у Церкві, а й у політиці, суспільстві. Адже тоді почнеться глобальне протистояння Москви та Константинополя (м. Стамбул, Туреччина), Москви та Києва. І буде воно значно більшим, аніж тоді, коли Вселенський Патріарх визнав Естонську Церкву і Московський патріарх припинив контакти з Константинополем з 8 листопада 2000 р. аж до 2008 року. Тому-то, як вважають опоненти, Варфоломій «не купиться» на Звернення Порошенка.
– Звісно, зважати на це потрібно. Але не та сьогодні Україна. Навіть і Росія не та! – заявив Президент в телепрограмі «Свобода слова». – Сьогодні Росія, Путін і Кирило протиставили себе усьому світу. Тому-то спротив з боку Росії не буде їм на користь.
Сьогодні вікно можливостей до Вселенського Патріарха Варфоломія відчинене навстіж. І нині Україна має найбільші шанси за всі роки бути почутою його Всесвятістю: Україна отримає Томос про автокефалію, збудеться столітня мрія українців.
Є надія, що ми, дасть Бог, 1030-ліття Хрещення нашої Київської Руси-України святкуватимемо вже в Статусі Єдиної Помісної Православної Церкви. Всім нам треба тільки молитися, аби це сталося.
Тож нехай дарує Господь Церкві Христовій порозуміння і єдність, нашій рідній Україні – мир і процвітання поміж людьми – віру, добру волю і братерську любов!
Отож, покаймося! Подаймо один одному руку примирення, обнімімося, об’єднаймося і спільним хором заспіваймо:
«Боже Великий, Єдиний нам Україну храни!».
Дмитро КОРНЕЛЮК.
Новітньою раною Православ’я в Україні є її розділення 1992 року й утворення УПЦ КП і УПЦ (МП). Цей розкол – трагедія українського народу. Не торкаючись причин розколу, нагадаю, що болючі рани розколу закровоточили як у суспільстві, так і в сімейних стосунках.
Розкол Церкви поділив не тільки суспільство на «своїх» і «чужих» – ворогами стали брати, сім’ї, сусіди, цілі групи людей. Адже кожну церковну організацію більшою або меншою мірою підтримують групи людей, які належать до тієї або іншої нації, партії, класу. По різні боки стали не тільки окремі політичні діячі, народні депутати, а й цілі партії, депутатські фракції і блоки. А, це, в свою чергу, веде до розколу суспільства.
Відтак, одна його частина (УПЦ КП) прагне єдності і утворення Єдиної Помісної Церкви. Інша ж УПЦ (МП) – воліє залишитись в лоні Російської, окремих представників якої, на жаль, важко назвати патріотами.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 394