Оксана виросла у звичайній сільській родині. Її батьки, Галина та Гнат, і не бідували, і не розкошували. Мали спокійну вдачу, навіть без сімейних сварок якось обходилося.

— І В КОГО та Оксанка така вдалась? — усміхалися сусіди, змалку спостерігаючи за їхньою середульшою — верткою дівчинкою, котра і п’яти хвилин не могла всидіти на місці.

— Натерпляться вони ще з нею, — говорили вже із сумом, коли Оксана стала підлітком. Дівча вчитися не хотіло, цікавили її тільки танці у клубі та посиденьки з хлопцями та дівчатами. Школу ледве закінчила. «Їду до Рівного, у ПТУ на швачку вступатиму», — поставила перед фактом батьків, отримавши атестат.

Галина ніби й радіти мала, що дитина щось путнє надумала. Та раптом огорнула її тривога:

— Боже, бережи її, не дай оступитися у житті, — шепотіла мати, проводжаючи доньку. — Воно ж іще мале й дурне, не розуміє нічого в житті...

— Не плач, Галю. Замолоду багато хто клепки в голові не має, а потім у люди виходить,  — заспокоював чоловік.

Оксана вступила до профтехучилища. Мати щотижня ладнала їй «сидора» в гуртожиток, бо ж на копійчану стипендію годі прохарчуватися в місті. Ніби й спокійніша стала донька, і вчитися їй подобалось. Аж тут, мов грім серед ясного неба…

— Галько! Ти чула, що твоя доця втнула? — влетіла до хати сусідка Марина. — Судять її...

У Галини й світ померк в очах. Коли опритомніла, вже й сільська медичка була поряд, і перелякані чоловік та діти. Доста потім було і сорому, і болю, і розпачу за понівечене доньчине життя. З’ясувалося, що ніби на крадіжці попалася. Казали, за чужий вчинок постраждала, але дали Оксані два роки тюрми. Коли вийшла, повернулася в село.

Під осудливими поглядами односельців Оксана вся зіщулювалася, попервах навіть з двору виходила рідко. Батьки ж не впізнавали доньку — стала тиха, лагідна, за роботу поперед усіх хапалася. От тільки мовчазна дуже, не раз бачила Галина, як у куточку біля курника тихенько втирала сльози. Думала, не бачить ніхто за плетивом яблуневого віття…

— Доню, не плач,  — поклала мати долоню на рідну голівоньку. — Все минеться.

— Мамо! Мамо… Якби ж ви знали… Якби ж ви знали, як я шкодую про все. Пізно зрозуміла. Пізно,  — Оксана, як у дитинстві, довірливо притулилася до матері.

Галина що є сили заспокоювала її, підтримувала, та й батько і всі рідні співчували. Потроху дівчина стала менше ховатися за старою яблунею, і погляд посвітлішав. Люди з часом призабули про її минуле.

— Яка ж гарна дівчина! Подивись,  — кивнув Андрій у бік Оксани, котра вибігла з хлібиною в руках із сільського магазину.

— Та це ж Оксана… Зечка! — навіть не стишивши голос, відповів товариш.

Оксана, почувши ті слова, пришвидшила ходу. Андрій, ніби крізь туман, пригадав розбишакувате дівча з протилежного краю села. Потім іще були випадкові зустрічі, затим — і зумисні…

— Ти що надумав?! — кричала Андрієва мати, коли дізналася, з ким зустрічається син. — Ноги цієї злодійки у моїй хаті не буде!

Село загуло, як рій. «Показний парубок, гарний, а кого хоче брати за дружину… Що ж це діється? Та Ганька нізащо не пустить на поріг таку невістку», — перешіптувалися баби.

—  Андрієчку, не пара я тобі… Не матимемо ми щастя проти волі твоєї матері… — просила Оксана, пронизуючи собі серце кожним із цих слів, мов розпеченим залізом.

— Вона ж тебе не знає. Коли побачить, яка ти в мене хороша, то змириться, а то ще й полюбить. От побачиш! — заспокоював кохану Андрій, ніжно обіймаючи, і, заплющивши очі, вдихав аромат її шовкового волосся. 

Після чергової сварки він відчеканив матері:

— Якщо ви не погодитеся, ми поїдемо звідси.

Зрештою Ганна здалася: «Добре. Одружуйся. Але потім не нарікай на свою долю…»

Минуло п’ять років…

— Ну що, Ганно, натерпілася, мабуть, з невісточкою? — запитала давня знайома Тамара, приїхавши провідати рідних у село аж із далекого Сибіру. Вона була добре обізнана з цією історією.

Ганна ж у відповідь подивовано округлила очі на давню знайому:

— Ти що, Тамаро? Та я тепер найщасливіша мати у світі! Даремно я ображала Оксаночку, даремно не вірила словам мого сина. Кращої невістки годі й шукати. У мене вже двоє онуків. Оксана — мати хороша, і в хаті у неї все блищить. За рецептами до неї все село ходить. А який же щасливий мій син!

Щоправда, не стала Ганна розповідати, як у сварках та недовірі починалося життя Оксани та Андрія, і про те, як своєю повагою і терпінням молода жінка таки розтопила лід свекрушиного серця. Щодо односельців — то комусь соромно стало, а хтось і життєвий висновок зробив. Принаймні, коли щось схоже траплялося надалі в селі, історія ця частенько зринала на вустах як повчальна.

Світлана ТУБІНА.

Оксана виросла у звичайній сільській родині. Її батьки, Галина та Гнат, і не бідували, і не розкошували. Мали спокійну вдачу, навіть без сімейних сварок якось обходилося.

— І В КОГО та Оксанка така вдалась? — усміхалися сусіди, змалку спостерігаючи за їхньою середульшою — верткою дівчинкою, котра і п’яти хвилин не могла всидіти на місці.

— Натерпляться вони ще з нею, — говорили вже із сумом, коли Оксана стала підлітком. Дівча вчитися не хотіло, цікавили її тільки танці у клубі та посиденьки з хлопцями та дівчатами. Школу ледве закінчила. «Їду до Рівного, у ПТУ на швачку вступатиму», — поставила перед фактом батьків, отримавши атестат.

Галина ніби й радіти мала, що дитина щось путнє надумала. Та раптом огорнула її тривога:

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 524

Що не кажіть, а нашим людям важко догодити.

Був час – все галасували, що не йдуть реформи. Прийшла нова влада – пішли реформи. Аграрна, земельна, освітня, фінансова, соціальна, житлово-комунальна. Ну й, звичайно, медична.

Думаєте, люди вгамувалися? Що ви! Ще більше стали кричати. Особливо ті, хто проти медичної реформи.

«Це геноцид нації!» – репетують одні. «Це ганьба!» – лементують другі. «Це знищення держави!» – заявляють треті.

Знайшлися й такі, що причиною всіх бід визначили виконувачку обов’язків міністра охорони здоров’я пані Уляну Супрун. Дехто взагалі назвав її грубо й по-хамськи: «Доктор Смерть».

Так, на янгола вона не схожа. Так, її зачіска нагадує бабине літо. Так, обличчя у неї явно не Мони Лізи.

Але, перепрошую, душа у цієї людини, яка прибула в наші краї з далекої Америки, – золота. Вона кинула всі блага цивілізації там, щоб будувати ці блага тут. Звичайно, не безплатно, але хіба можна шкодувати грошей тим, хто виводить українців з пітьми невігластва  і неуцтва на світлий шлях медичного прогресу?

Бо що ми знали до тих пір, доки пані Уляна не приїхала в Україну? Та нічого не знали! Нас лікували дилетанти,  профани і невдахи по життю. А пані Уляна, наче справжня чарівниця, все змінила. Те, що було добре, стало погано, те, що було погано, стало добре.

Найголовніше, чому нас навчила місіс Супрун, – старатися не хворіти й не перейматися своїми болячками. Як в Америці виживає сильніший, так у нас має виживати здоровший, молодший і багатший. Не подобається? То ваші проблеми.

Міністерські ж проблеми – сувора економія  коштів, їх раціональне використання, скорочення ліжок і пацієнтів на них, медперсоналу. Що з того, що, за даними Всесвітньої охорони здоров’я, наша країна опинилася у списку восьми країн світу разом із Центрально-Африканською Республікою, Чадом, Екваторіальною Гвінеєю, Нігерією, Сомалі, Південним Суданом та Сирією, де рівень вакцинації DГРЗ дітей став менше 50 відсотків?

Відсотки – це дурниця. Головне, що  бюджет зекономив кошти, реформа довела свою “ефективність”.

Кажете, приречене українське село, особливо його похилі віком мешканці? Не біда. Менше населення – менше проблем, менше грошей потрібно на лікування пенсіонерів і ветеранів праці. Все одно Україна посідає перші місця у світі зі смертністю від серцево-судинних та онкологічних захворювань. То для чого викидати кошти на вітер і лікувати тих, хто рано чи пізно помре?

Пані Уляна  – справжній новатор у медичній галузі, винахідник і раціоналізатор, рівних якій не було, нема і, очевидно, ніколи вже не буде. Ось тільки деякі новації людини, котра кинула сміливий виклик застарілим міфам і догмам, якими ще й досі живуть лікарі-ретрогради:

– не варто промивати рани перекисом  водню, бо це допомагає, як  мертвому кадило;

– не треба боятися мочити «манту», від чого застерігають деякі далекі від сучасної медицини лікарі;

– протяги корисні і  потрібні, бо це – свіже повітря, якого потребує людський організм;

– можна сміливо сідати, особливо жінкам, на холодне і мокре, адже древні знахарі холодом лікували у чоловіків статеве безсилля.

Перелік подібних ультрасучасних рекомендацій від пані Уляни Супрун можна продовжувати до безкінечності. А це означає, що вона перебуває в постійному  науковому пошуку і ще принесе чимало корисного українцям, котрі залишаться живими після сміливих революційних експериментів над ними.

Бережіть Уляну Супрун!

Охрім СВИТКА.

Що не кажіть, а нашим людям важко догодити.

Був час – все галасували, що не йдуть реформи. Прийшла нова влада – пішли реформи. Аграрна, земельна, освітня, фінансова, соціальна, житлово-комунальна. Ну й, звичайно, медична.

Думаєте, люди вгамувалися? Що ви! Ще більше стали кричати. Особливо ті, хто проти медичної реформи.

«Це геноцид нації!» – репетують одні. «Це ганьба!» – лементують другі. «Це знищення держави!» – заявляють треті.

Знайшлися й такі, що причиною всіх бід визначили виконувачку обов’язків міністра охорони здоров’я пані Уляну Супрун. Дехто взагалі назвав її грубо й по-хамськи: «Доктор Смерть».

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 400

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 314

Cкiльки кoриcних влаcтивocтей мicтить у coбi мед? 

Дo ХVІІ cтoлiття мед був єдиним coлoдким делiкатеcoм. У єгипетcькiй книзi медицини, в якiй oпиcанo пoпередження хвoрoб та їх лiкування, приcвяченo багатo рядкiв цьoму прoдукту. 

У Китаї прo мед пиcали, щo вiн oздoрoвлює вci чаcтини тiла людини, знiмає жар, заcпoкoює нервoву cиcтему, дoдає cили, зберiгає мoлoдicть. У cтарoдавнiй Iндiї вважали, щo мед не лише oздoрoвлює oрганiзм, але й зберiгає мoлoдicть. 

Мед — дуже кoриcний для здoрoв'я прoдукт. Вiн нoрмалiзує рoбoту багатьoх внутрiшнiх oрганiв, пoлiпшує cклад крoвi, пiдвищує iмунiтет, є пoтужним джерелoм енергiї, oхoрoняє oрганiзм вiд передчаcнoгo cтарiння. I дуже важливo вибрати пoтрiбний coрт меду. 

Дo речi, вcьoгo налiчуєтьcя бiльше 60 йoгo видiв. Мед має здатнicть пригнiчувати життєдiяльнicть мiкрooрганiзмiв, бактерiй, грибiв, гельмiнтiв. Пiд впливoм меду гинуть cтафiлoкoки, cтрептoкoки, кишкoва паличка, затримуєтьcя рoзмнoження мiкoбактерiй туберкульoзу. Найбiльшoю антибактерiальнoю активнicтю вoлoдiють темнi i янтарнi coрти. 

Мед викoриcтoвують при лiкуваннi нервoвих рoзладiв, cерцевo-cудинних захвoрювань, заcтуди. Вiн має таку здатнicть, як придушення шкiдливих мiкрooрганiзмiв, грибiв, бактерiй i навiть гельмiнтiв. 

Мед такoж здатний бoрoтиcя з кишкoвими паличками, cтафiлoкoками i cтрептoкoками. I, крiм тoгo, вiн мoже затримувати рoзмнoження i рoзвитoк навiть збудникiв туберкульoзу.

Cкладнo переoцiнити благoтвoрний вплив меду в пoєднаннi з мoлoкoм на oрганiзм людини. Як тiльки вiдчуєте першi cимптoми заcтуди — випийте cклянку теплoгo мoлoка, пoпередньo рoзчинивши в ньoму 1-2 cтoлoвих лoжки меду. Такoж дуже кoриcний мед у пoєднаннi з гoрiхами. Неoбхiднo звичайнi гoрiхи перемoлoти з медoм i вживати це як деcерт пiд чаc чаювання для прoфiлактики i пiд чаc заcтуди.

Мед в coтах i пилoк

Кoриcний не тiльки прocтo мед, а й мед у cтiльниках. Це джерелo прирoдних кoриcних мiкрoелементiв, вiтамiнiв i ферментiв. Мед в coтах дoбре дoпoмагає при захвoрюваннях дихальних шляхiв. Кoриcнo жувати cтiльники з залишками меду для пoлiпшення cтану зубiв i яcен. 

Щo cтocуєтьcя пилку, тo йoгo кoриcть на наш oрганiзм неможливо переoцiнити. Адже в oднiй чайнiй лoжечцi пилку мicтитьcя дoбoва нoрма вciх кoриcних i неoбхiдних дoрocлiй людинi речoвин. Пилoк неoбхiднo вживати за пiвгoдини дo їжi, рoзcмoктуючи йoгo в рoтi. Зберiгати пилoк бажанo в хoлoдильнику, щoб уникнути пoпадання туди кoмах.

Кoму i кoли 

мед прoтипoказаний

Нерiдкo  мoжна зуcтрiти людину, яка має алергiю на медoвi прoдукти. Тoму, перш, нiж вживати мед, cлiд перевiрити, чи немає у ваc на ньoгo алергiї.

Для найбiльшoї кoриcтi мед пoтрiбнo вживати рoзчиненим у теплoму чаї, вoдi абo мoлoцi. Але нi в якoму разi не в гарячих напоях. Мед, як i вci прoдукти харчування, втрачає багатo cвoїх кoриcних влаcтивocтей пiд впливoм виcoких (бiльше 60-80 градуciв) температур.

За матеріалами  

навчально-методичного центру

цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Волинської області.

Cкiльки кoриcних влаcтивocтей мicтить у coбi мед? 

Дo ХVІІ cтoлiття мед був єдиним coлoдким делiкатеcoм. У єгипетcькiй книзi медицини, в якiй oпиcанo пoпередження хвoрoб та їх лiкування, приcвяченo багатo рядкiв цьoму прoдукту. 

У Китаї прo мед пиcали, щo вiн oздoрoвлює вci чаcтини тiла людини, знiмає жар, заcпoкoює нервoву cиcтему, дoдає cили, зберiгає мoлoдicть. У cтарoдавнiй Iндiї вважали, щo мед не лише oздoрoвлює oрганiзм, але й зберiгає мoлoдicть. 

Мед — дуже кoриcний для здoрoв'я прoдукт. Вiн нoрмалiзує рoбoту багатьoх внутрiшнiх oрганiв, пoлiпшує cклад крoвi, пiдвищує iмунiтет, є пoтужним джерелoм енергiї, oхoрoняє oрганiзм вiд передчаcнoгo cтарiння. I дуже важливo вибрати пoтрiбний coрт меду. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 522

Гороскоп 

30  квітня — 6 травня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 338

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 504

Четвер. Хмарно. Температура: 14о С. Вітер північний сильний.

В ніч на п’ятницю.  Ясно.  Температура: 8оС. Вітер північно-західний помірний.

П’ятниця. Мінлива хмарність.   Температура: 17оС. Вітер   північно-західний помірний.

В ніч на суботу. Ясно. Температура:  10оС. Вітер західний помірний.

Субота. Мінлива хмарність.  Температура:  22оС. Вітер західний сильний.

В ніч на неділю. Ясно.  Температура: 9оС. Вітер північно-західний помірно сильний.

Неділя. Мінлива хмарність.  Температура: 14оС. Вітер північно-західний сильний. 

В ніч на понеділок.  Мінлива хмарність. Температура: 7оС. Вітер північний помірний.

Понеділок. Мінлива хмарність. Температура:  15оС. Вітер північно-західний помірний.

В ніч на вівторок.  Ясно. Температура: 5оС. Вітер південно-східний помірний.

Вівторок.  Мінлива хмарність.   Температура:  20оС. Вітер  південно-західний  помірно сильний. 

В ніч на середу.  Мінлива хмарність. Температура:  11оС. Вітер західний помірний.

Середа.  Мінлива хмарність, можлива гроза.  Температура: 23оС. Вітер південно-західний помірно сильний.

В ніч на  четвер. Хмарно, можливий дощ.  Температура: 15оС. Вітер південно-західний  помірно сильний.

Четвер.  Хмарно. Температура: 16оС. Вітер північно-західний помірний.

Четвер. Хмарно. Температура: 14^о С. Вітер північний сильний.

В ніч на п’ятницю.  Ясно.  Температура: 8^оС. Вітер північно-західний помірний.

П’ятниця. Мінлива хмарність.   Температура: 17оС. Вітер   північно-західний помірний.

В ніч на суботу. Ясно. Температура:  10^оС. Вітер західний помірний.

Субота. Мінлива хмарність.  Температура:  22^оС. Вітер західний сильний.

В ніч на неділю. Ясно.  Температура: 9^оС. Вітер північно-західний помірно сильний.

Неділя. Мінлива хмарність.  Температура: 14^оС. Вітер північно-західний сильний. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 515

Гра  з вогнем, 

або Путін в бункері

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 536

Шановна редакціє! 

В газеті «Вісті Ковельщини» за 5 квітня ц. р. прочитав листа Заслуженого працівника культури Івана Сидорука під заголовком «Вшануймо Героїв!». Іван Васильович запропонував по-належному вшанувати у Ковелі пам’ять вояків 1-ої Української синьожупанної дивізії Армії УНР.

Був би щиро вдячний, якби на шпальтах газети ви детальніше розповіли про дивізію, її роль в Українській революції, 100-ліття якої відзначається в державі.

З повагою – 

Павло МИХАЙЛЮК, 

ветеран війни і праці.

х  х х

Ми звернулися до автора замітки Івана Сидорука з проханням дати відповідь дописувачу газети.  Публікуємо поданий ним матеріал Сергія Лиса, опублікований в «Календарі знаменних і пам’ятних дат Волині» на 2018 рік під заголовком «100 років від часу створення на Волині добровольчих Синьої і Сірої дивізій Армії УНР.

l

9    лютого   (27   січня)    Німеччина   і    Австро-Угорщина підписали з УНР Берестейський мирний договір, який включав у себе також положення про військову і економічну співпрацю між країнами. Центральним європейським державам потрібен був український хліб, а Україні – допомога у війні з Радянською Росією. Виконуючи свої зобов’язання, у лютому 1918 року німці та    австрійці    дають    дозвіл    на    створення    добровольчих українських підрозділів з числа військовополонених колишньої Російської  Імператорської армії. Оскільки  два західних  повіти Волинської   губернії –   Володимир-Волинський   і   Ковельський  загалом   контролювалися   німецько-австрійською  армією  (тут був утворений Волинський округ), то  на цих теренах у березні 1918   року   і   сформувалися   українські   підрозділи   синьо-   та сірожупанників.

1-а Синьожупанна дивізія Армії УНР постала з українських полонених і німецьких таборів «Раштат», «Вецляр» і «Зальцведель», які відмовилися дотримуватися присяги,  даної Російській імперії, та офіційно визнали себе   українцями. Остаточно її формування відбувалося у Ковелі. Очолив її генерал-майор Віктор Зелінський. Наприкінці березня 1918 року до Києва прибули перші чотири полки 1-ї Синьожупанної дивізії. 24 березня на Софійській площі їхній урочистий в’їзд до столиці приймав Голова Центральної Ради Михайло Грушевський.

Незабаром поблизу Голоб почалося формування 2-ї Синьожупанної дивізії. Але 27 квітня 1918 року німці роззброїли в Києві 1-шу Синьожупанну дивізію та припинили формування 2-ої на Волині.  Адже 29  квітня  вони  посприяли  державному перевороту та приходу до влади в Україні монархістів на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським. У цих умовах німецькі військові боялися, що синьожупанники стануть на захист Центральної Ради УНР. 

Після повалення Гетьманату, у січні 1919 року,  Директорія УНР відновила один Синій полк. Згодом він увійшов до складу 3-ї Залізної стрілецької дивізії Дієвої Армії УНР. Воювали синьожупанники за незалежність України до листопада 1920 року.

1-а козацько-стрілецька (Сіра) дивізія Армії УНР постала з українських полонених із австрійських таборів «Фрайштадт» і «Йозефштадт». Остаточно її формування відбувалося у Володимирі-Волинському. Очолив її підполковник Іван Перлик. Значну роль у формуванні дивізії відіграли і Українські Січові Стрільці. Після квітневого перевороту у Києві  сірожупанників не розпустили. Але гетьманська влада прислала нових офіцерів керувати дивізією. Вони розмовляли російською мовою та насміхалися з проукраїнських настроїв більшості сірожупанників.

У серпні 1918 року дивізія за наказом Гетьмана Павла Скоропадського була передислокована на Чернігівщину. В листопаді    1918        року    сірожупанники     підтримали антигетьманське   повстання     республіканської  Директорії. У лютому й на початку березня 1919 року Сіра дивізія воювала проти  російської  Червоної  Армії  на  Східній   Волині.  Овруч, Новоград-Волинський, Житомир, Бердичів – це ті міста, за які  вели бої сірожупанники.

У березні 1919 року Сіру дивізію передислоковують до Луцька для захисту міста від західного ворога – Війська Польського. У Луцьку сірожупанники розмістилися у колишніх казармах російських військ (тодішня частина вулиці Вокзальної, тепер – вулиця Стрілецька). На початку квітня 1919 року було створено штаб Холмського (Волинського) фронту, який очолив волинянин, в. о. Наказного Отамана генерал Олександр Осецький. Він реорганізував Сіру дивізію у корпус, командиром якого 5 квітня 1919 року призначив волинянина, генерала Іллю Мартинюка.

14-15 травня Військо Польське, отримавши значну військову допомогу із Франції, перейшло у  наступ. 16 травня 1919 року більшість сірожупанників потрапили до полону у результаті   штурму   Луцька  переважаючими   силами   Війська Польського. Лише частина стрільців 1 Сірої (близько 500 чоловік) дивізії на чолі з полковником Петром Ганжою вирвалися з оточення. 

21 травня 1919 року з них сформували збірний Сірожупанний полк. Влітку на його основі постала IV Сіра стрілецька дивізія. У листопаді 1919 року після багатомісячних важких боїв, у «трикутнику смерті» – між поляками, російськими білогвардійцями й  червоноармійцями – залишки сірожупанників були реорганізовані у IV збірний Сірий полк (у складі 11 Волинської дивізії). Після виснажливого Зимового походу у травні 1920 року полк реорганізований у IV стрілецьку Сіру бригаду (в складі тієї ж дивізії), яка воювала до   листопада 1920 року, тобто  до втрати УНР останньої території на Поділлі.

Подальша ж доля   полонених сірожупанників склалася так. З Луцька їх спочатку перевели до Ковеля, а на початку червня 1919 року – до польських таборів для українських військовополонених у Вадовиці та Сташалково. Табірна адміністрація поводилася із сірожупанниками вкрай погано. Всіх воїнів Дієвої Армії УНР було названо «гайдамаками» і «бандитами», різницю у ставленні до рядових і офіцерів скасували.

Після захоплення Військом Польським на початку червня Західної Волині бойові дії між ним і Дієвою Армією УНР практично припинилися. Наприкінці липня 1919 року поляки стали відпускати багатьох українських військовополонених до Дієвої Армії УНР для «ведення спільними силами боротьби з більшовиками». Адже Варшава тепер вважала основною своєю загрозою російську Червону Армію і хотіла використати українців, як буферний щит між собою і Москвою. Однак завдяки цьому чимало сірожупанників вийшли на волю та змогли влитися у лави IV Сірої стрілецької дивізії Дієвої Армії УНР.

Синьожупанники  та особливо  сірожупанники   залишили звитяжний слід у збройній боротьбі України за свою незалежність. І по праву цими військовими формаціями Дієвої Армії УНР, які обороняли Волинь від загарбників, мають у першу чергу гордитися жителі саме нашого краю.

Сергій ЛИС.

Шановна редакціє! 

В газеті «Вісті Ковельщини» за 5 квітня ц. р. прочитав листа Заслуженого працівника культури Івана Сидорука під заголовком «Вшануймо Героїв!». Іван Васильович запропонував по-належному вшанувати у Ковелі пам’ять вояків 1-ої Української синьожупанної дивізії Армії УНР.

Був би щиро вдячний, якби на шпальтах газети ви детальніше розповіли про дивізію, її роль в Українській революції, 100-ліття якої відзначається в державі.

З повагою – 

х  х х

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1666

«Найрадісніша подія у Воскресінні Христовому для мене – це зрушений камінь від гробниці. Він через жінок-мироносиць сповіщає нам, що Христос воскрес», — філософськи промовив якось один із знайомих священиків. 

Весняним лісом, серед квітучих анемонів і фіалок та співу пташок після Великодніх свят я йшов і роздумував над сказаним.

У 1991 році із волі Всевишнього зрушився камінь від темниці, у якій перебувала довгі роки Україна. О, яка тоді була всенародна ейфорія! Та радість була передчасною. Забули українці на світло Незалежності викласти плащаницю свободи. Ворог скористався цим, і нахабно накотив той камінь на Крим, і жахіттям війни притиснув Схід країни.

«Війна далеко, і дасть Бог, до Ковеля не дійде», — легковажу іноді я, як і багато інших моїх земляків.

А думка, мов сизокрила чайка, кигиче сумом, метушиться в тривозі, злітає з надією. 

— Чайко, чайко! Кого кличеш? Чи гніздо хтось руйнує? Чи за своїх малят переживаєш? Он вони на мирному плесі плавають, забавляються…

— Схаменися, безтурботний, самозакоханий чоловіче! Прочитай, що пишуть мої любі чаєнята зі Сходу із річки Сіверець, що на Луганщині. 

І я беру в руки книгу, схожу на учнівський зошит, із Сонцем, танком і прапором на обкладинці, під назвою: «Війна очима дітей», читаю і вже не можу відірватися.

Цю творчу роботу дарує нам справжня українська патріотка  Світлана Лихитченко, вчителька української мови ЗОШ І-ІІІ ступенів – ДНЗ с. Кримське Луганської області із своїми талановитими чаєнятами – учнями.

Вона не просто описує трагедію села в умовах воєнного стану, а б’є в потужні дзвони, промовляючи: «Хочу, щоб люди відчули наш відчай і страждання, пережили ті хвилювання, які довелося пережити всім мешканцям нашого села». 

Ті запахи війни, яка «руйнує дитинство і змінює дітей і дорослих», відчув усім своїм єством військовий капелан о. Михайло Іваняк, ігумен храму Блаженного Миколая Чарнецького в Ковелі. 

Він пише: «У 2015 році переді мною постали діти, в очах яких було дуже чітко видно – життя може завтра не бути. Ти не знаєш, чи завтра будеш живим. У будь-яку мить у твій дім або під час навчання може прилетіти смертельний снаряд смерті».

Але, попри все, під гучні канонади, свист куль, підступну пропаганду ворога, у них в душі вкоренилася Україна, і сяє світло Воскресіння Христового. 

х  х  х

Заглянемо в юну душу семикласниці Олени Бугери.

Про село її душа говорить: «Наше село розташоване понад річкою. Воно рівне, як струмочок. Красиві, чистенькі будиночки стоять, як намальовані, на кожному подвір’ї – квіти, городи чисті, у загородях гелготять гуси, кудкудакають кури, ревуть корови та хрокають свині. І все це має неповторний запах – запах рідної землі».

Про референдум. «Чужаки щось розповідали, махаючи руками, обіцяли нам краще життя, щасливе майбуття, якщо ми відділимось від України і будемо “Луганською народною республікою”, тобто “ЛНР”.

Так ось воно що! Це треба забути, що ти українець, не вчити рідну мову, не пишатися своєю країною, знищити обереги. Як так можна?! Це ж надбання століть! 

Всі народні звичаї, обряди, народна творчість збиралися по крупинках, передавалися із покоління в покоління протягом віків. І тепер це все не потрібне? Його треба знищити? Ні, так не можна».

Про смерть героя. «Він (чоловік вчительки, депутат сільської ради) відверто говорив людям, що треба жити в єдиній країні, не можна ділити нашу неньку-Україну, не можна відділятися.

Ці слова дійшли до ворогів, і вони застрелили дядю Гену серед білого дня прямо на його подвір’ї…

І тоді я вперше зрозуміла, що село розбилося на два табори, що серед мешканців села є вороги. Мені стало моторошно…».

Про українську армію. «Два тижні ми готували їжу із своїх нехитрих продуктів, годували солдатів. Потім вони поїхали. 

Розлучалися із сльозами на очах, з подякою за турботу про них. Ця подія перевернула моє життя…».

Про запахи війни. «У повітрі відчувався запах війни. Його не забуду ніколи і не переплутаю ні з чим. Раніше я не розуміла вислову «в воздухе пахло войной», але зараз цілком його усвідомлюю. Це запах пилу, кіптяви, мазуту і заліза, запах спітнілих солдатських тіл, крові і бруду, жахіття і болю. Стріляли вдень і вночі. Стріляли без перестанку».

«Гриміло все навкруги. Дрижали земля і небо. Ми чули, як з нашої і сусідніх квартир сипалися розбиті вікна, як снаряди від танків б’ють по дому, розбивають квартири і дах. У підвалі було моторошно. Стеля над головою хиталася і стіни здригалися від прямого попадання важкої зброї».

х  х  х

Про те, як дітей загартовує війна, робить їх дорослими, притлумлює відчуття страху, розказує Світлана Лихитченко:

«Вони вже звикли до обстрілів і не звертають уваги на постріли, які часто лунають вранці, коли йдуть на шкільний автобус. 

А під час виконання контрольних робіт, коли здається, що стріляють поруч із школою і земля дрижить, уважно слухають учителів, хвилюючись, що можуть зробити у зошиті помилку».

Та повернемося до розповіді Олени Бугери і зафіксуємо юний погляд на нашу дійсність: «Разом із пораненими мене вивозила «швидка допомога».

Ми їхали під обстрілами. Машину кидало з боку в бік. Поранені стогнали від болю. Було сумно і жахливо. Нас ніхто не зупиняв, але навкруги стріляли, і кулі інколи чіпляли машину. До міста доїхали з пробитим колесом. 

Брудні, перелякані, але живі…».

І ось воно – мирне місто: «Дивилися на людей, які ходили усміхнені, гарно вдягнені, наче з іншої планети. Вони поглядали на нас уважно, з цікавістю, але без жалю і співчуття, і ми зрозуміли, що «ситий голодному не вірить».

Серед тих запахів війни і випробувань, серед дитячих і дорослих поглядів на реалії воєнного буття я хочу віднайти відповідь на запитання: «А чи не скотиться камінь назад, на місце неволі? Чи Воскресіння України утвердилося в наших душах? Чи не надломився животворний дух?

У мирному Ковелі патріотизм проявляти легше – просто навчанням, працею. Буває (чого гріха таїти?) пафосними закликами на мітингах.

Там, серед пекла війни, я чую справжню патріотичну сповідь нашої милої Оленки, у якої «немає неправди за собою»: 

«Ми народилися на цій землі, із молоком матері ввібрали в себе любов до неї…

Ми всі настраждалися вдосталь. Треба сказати: «Досить! Зупиніть бойові дії, цей безлад, це братовбивство!». Треба дати людям змогу жити разом, в єдиній країні. Тож збережемо свою рідну землю, свою співучу, мелодійну мову, свою домівку!

Збережемо для себе і для майбутніх поколінь!».

х  х  х

Війна – це частина нашого життя. Вона перевіряє нас на вірність, гідність і стійкість. В роздумах про перемогу Воскресіння над смертю і зрадою я переконуюсь, що камінь уже не скотиться назад, і ми, воскреслі, побудуємо нову квітучу країну Україну.

В книзі «Війна очима дітей» вміщені малюнки та поезії інших учнів  загальноосвітньої школи с. Кримське.

В них – біль за Україну, молитви за воїнів АТО, рідну мову, маму і мир.

Пізнавати суть війни і миру на Сході через дитячу книгу необхідно дорослим і учням задля нашого прозріння.

І разом з тим, як зауважив о. Михайло Іваняк: «Молімося разом до Бога, щоб у очі і серце дітей Сходу України й в усьому світі, де триває війна, повернулося дитинство миру і любові».

Анатолій СЕМЕНЮК.

ВІД АВТОРА: книга «Війна очима дітей» вийшла нещодавно друком у Ковельській міській друкарні (підприємець В. М. Івановський). Її упорядкувала С. С. Лихитченко, а редагувала наша землячка О. І. Чабан. В книзі вміщені твори школярів, котрі брали участь у Всеукраїнських конкурсах учнівської творчості. Вірші, розповіді і малюнки учнів   загальноосвітньої школи с. Кримське, що на Луганщині, — про мир, добро, любов. Про те, про що мріють щодня і за що моляться діти Сходу України, де триває війна.

Прочитайте цю книгу!  

«Найрадісніша подія у Воскресінні Христовому для мене – це зрушений камінь від гробниці. Він через жінок-мироносиць сповіщає нам, що Христос воскрес», — філософськи промовив якось один із знайомих священиків. 

Весняним лісом, серед квітучих анемонів і фіалок та співу пташок після Великодніх свят я йшов і роздумував над сказаним.

У 1991 році із волі Всевишнього зрушився камінь від темниці, у якій перебувала довгі роки Україна. О, яка тоді була всенародна ейфорія! Та радість була передчасною. Забули українці на світло Незалежності викласти плащаницю свободи. Ворог скористався цим, і нахабно накотив той камінь на Крим, і жахіттям війни притиснув Схід країни.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 2126