У святому Євангелії від Матфея (25. 14-30) Ісус Христос  пропонує нам повчальну притчу. 

Господар вирішив роздати майно своїм робітникам. Першому (найбільш вправному) дав 5 талантів, другому – 2, а іншому – 1. І відійшов.

Перший примножив своє багатство ще на 5 талантів, а власник одного таланту закопав його у землю, маючи страх, що втратить дароване, і не використав нічого...

Колись батько Василя Волинчука теж подарував сину свої таланти. Споглядаючи з висоти прожитих літ, можемо із задоволенням сказати, що Василь Васильович, отримавши від тата розум, добру науку і стійкий характер, примножив не тільки власне і родинне багатство, але й громадське та суспільне в будовах, які служать людям.

Сьогодні прилетіла Ластівка не до малого Василька, а до зрілого, поважного батька, і до рідної, найдорожчої його серцю неньки й, постукавши у віконце, защебетала:

– Прокидайся, Василю, ювілей прийшов у гості! Гостей зустрічай, милих серцю.

– Ластівко, а ти не помилилася? Ще ж тільки вчора дитинство щебетало веселу пісню. Ще тільки вчора юне кохання в обіймах душу колисало. Ще й сьогодні душа проситься в політ, в країну мрій та звершень.

– Ох, Василю, Василю! Та прокинься. Встань і Богу помолися, Богородиці низенько вклонися. Ти забув – життя скороминуще. Дякуй Господу Ісусу за все суще. Озирнися, глянь довкола – там будови, тут будови. Друзі поруч старі й нові. Я спитаю, ти признайся:

– Хто  найдорожчая людина у житті твоєму?

– Це моя рідна мати. Вона ангел-охоронець. Вона – тепло, любов і радість. Вона порадниця й моя розрада. За її здоров'я я молюся щохвилини. Дай їй, Боже, світлу днину.

– Життя буває в хмарах, в смутку і тривогах. Туман суму звідки в'ється?

– Звичайно, за  Іриною – дружиною моєю. Той світлий спогад із сльозою на очах. Вона була опорою сім'ї і матір'ю любим дітям.

– За  сірим сумом сходить Сонце. Радість в серце струмком  ллється звідки, від кого?

– Та що казати – від народження дітей, онуків. О, яке то щастя, чути, як четверо онуків навколо радість розсипають! А ще щасливіє серце від успіху дітей.

– Так вже влаштована людина – без духовного наставника життя може скотитися на узбіччя.

– То правда, моя Ластівко. Пощастило мені близьким бути із ієромонахом о. Леонідом Григоренком. Свята, милосердна душа! Він не раз розвіював мої тривоги і сумні хвилини, направляв на путь істин Христових. 

l

Защебеталася ти, Ластівко. Дозволь же і мені з найкращим  другом мого життя порозмовляти і своє слово сказати.

– А я й не перечу! – і відлетіла пташка.

– Отож, Василю Васильовичу, сьогодні Ви господар двох успішних будівельних фірм – МПП "Інвестбуд" і ПП "Златогор". Вже багато років ці фірми на будівельному ринку є затребувані, працюють із високою якістю на європейському рівні. Констатуємо, що так звані реформи знищили на Ковельщині та Волині будівельні управління, пересувні механізовані колони (ПМК), ремонтно-будівельні організації. Роботу втратили тисячі працівників галузі. В чім секрет Вашого успіху?

– Все просто. Ретельна бюджетно-кошторисна та інженерна підготовка, технологічна послідовність робіт, контроль за виконанням їх. І найголовніше – розуміння і відповідальність рідного колективу.

– Кілька років тому популярним було слово "євроремонт". Як із цим?

– Це ми пройшли. "Україноремонт" тепер із використанням сучасних матеріалів не гірший, а часом і кращий.

– Тендери важко виграти?

– Скажу, що мені, як будівельнику, вони не зрозумілі і не приносять користі. Гонитва за зменшенням кошторисної вартості веде до погіршення якості будівельних робіт, застосування  низькосортних, не відповідних технології матеріалів. Словом, тема болюча.

– Ваших працівників в Європу багато виїхало?

– Постукайте по дерев'яному столу. Колектив лишається стабільний і компактний.

– Навіть не віриться…

– Але це так. Зарплата стабільна (хай і менша, як у Польщі). Проте тут згуртований колектив, є належні умови праці. Та й сім'я багато значить. В підсумку працівник виграє.

– А Вас в Європу на великі гроші не тягне?

– Ніколи про це навіть не думав. Більше скажу: я не прихильник європейської всеохоплюючої інтеграції. На мою думку, маємо працювати над збереженням своїх родинних традицій, культурологічних та духовних цінностей.

– А мрії і надії – близькі й далекі?

– Найперше хочу, щоб настав мир в Україні. Хочу, щоб наша держава, нарешті, стала самостійною. Хочу відповідного (отого європейського) добробуту народу і своєму колективу. Ну,  і що казати, – радості, успіху і щасливих світлих днів дітям, онукам, всій родині.

l

Що ж, Василю Васильовичу! Примножуйте свою доброчинність. В притчі  господар закопаний талант віддає переможцю, тому, хто  виграв – 5.  Тому хай і Вам примножиться! Будьте у здоров'ї та живіть у радості. Ще й вузлик ліричних рядків на пам'ять:

На крилах юності спішим до

 зрілості,

А час жар-птицею летить

 обабіч нас.

Ти будував сім'ю і дім – 

не було сірості,

Життя сурмило – робота

 вищий клас.

Оглянешся – а скільки-то

 всього збудовано!

Волинь в пошані

 вклоняється чолом,

І Київщина тобі співає

 величальне слово –

Акорди праці звіряв

 небесний метроном.

Дружина чи будова?

Звичайно, перша є будова.

Віддати людям все: свій

 розум,  силу, працю.

Христова віра в твоїй душі

 не випадкова –

Вона від роду, з ознакою

 людського щастя.

Бувало, що кружляли над

 тобою сум і горе,

Не раз звірявся з Богом про

 сенс життя.

Та, попри сумніви, ти знов

 підіймався вгору,

Робив, що міг.  Міняв цей

 світ із завзяттям.

Твій ювілей – чергова на

 шляху зупинка:

Згадаєш добре й зле,

 почуєш гарні тости.

Сьогодні свято – пишні

 врожаєм обжинки,

Не зупиняйся, спіши до

 нової весни у гості!

Анатолій СЕМЕНЮК.

У святому Євангелії від Матфея (25. 14-30) Ісус Христос  пропонує нам повчальну притчу. 

Господар вирішив роздати майно своїм робітникам. Першому (найбільш вправному) дав 5 талантів, другому – 2, а іншому – 1. І відійшов.

Перший примножив своє багатство ще на 5 талантів, а власник одного таланту закопав його у землю, маючи страх, що втратить дароване, і не використав нічого...

Колись батько Василя Волинчука теж подарував сину свої таланти. Споглядаючи з висоти прожитих літ, можемо із задоволенням сказати, що Василь Васильович, отримавши від тата розум, добру науку і стійкий характер, примножив не тільки власне і родинне багатство, але й громадське та суспільне в будовах, які служать людям.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 563

Він не загубився в сірому просторі буття. Його світанкова зоря художника-реаліста і мудрого навчителя сяє над Україною і сьогодні. Це – Андроник Григорович Лазарчук.

Народився 4 січня 1870 року у мальовничому селі Уховецьку, що на Ковельщині. Доля вела його через сирітство, поневіряння, напівголод і холод. Господнє провидіння підняло на хиткий гребінь хвилі таланту, втриматися на якому може лише той, хто в серці  має високу моральну стійкість та любов до рідної землі.

Божу волю А. Лазарчук виконав сповна. Його мистецтво – це своєрідна форма вираження правди реального  життя, це багатогранна палітра творчої душі, це скарбниця почуттів духовного світу простої людини. Зрештою, його картини – це наочна історія буття наших предків.

Україна має феномен Григорія Сковороди, мандрівного філософа, "якого світ ловив і не  спіймав",  Тараса Шевченка, котрий з глухої Кирилівки посягнув на найвищі висоти мистецтва і поезії, а в площині духовній став вище царату, здобувши славу пророка нації, Правди і Свободи.

Якщо перші два генії декларували свою філософію в умовах монархічного режиму, то Андроник Лазарчук торував свій шлях із поліської глибинки. Він вимушений був пройти через царські заборонні редути  та циклони революцій, громовицю війни, а з тим – жорстокі лещата голодомору.

В мистецтві, незважаючи на тиск модерністських новацій, набув слави "академіка з народу". В педагогіці, не зважаючи ні на царські русифіковані концепції, ні на совєто-комуністичні теорії, Андроник Лазарчук сміливо відстоював демократичні принципи виховання  і навчання. Він тонко відчував психологізм українця і повною мірою використовував всі засоби впливу на учня.

Кожна творча людина – це світоч нації і народу. А. Лазарчук – то невгасний маяк на  березі бурхливого українського океану. Люті хвилі і шторми не загасили світла цього маяка.

Художник Лазарчук не йшов хиткими крижинами незрозумілих абстракцій. Він знав, що все повертається на круги своя, тобто до простого, вічного реалізму. В абстракціях людина шукає реалістичні картини, а в реалістичних сюжетах – нових абстракцій. Зрештою, так і сталось за життя художника – в 30-их роках ХХ століття мистецька Європа повернула свій курс до берегів постреалізму.

Людське життя швидкоплинне, а картини живуть століттями і розмовляють із сучасниками на доступній для кожного мові. Вони випромінюють енергію та філософію життя. Кожна картина чи то Рафаеля, чи то Караваджо, чи то Ван Гога, чи то Рєпіна, виражає не просто сюжет, форму і пластику, а, насамперед,  характер, психологічний світ самого митця. Звихрений Ван Гог  і темпераментний Караваджо розпізнаються в їхніх полотнах. Кожна картина Лазарчука – це світло на реалії тогочасного буття.

Ось на глядача поглядає "Шкільний сторож". Мудрий, спокійний "вартовий" освітянського закладу ніби промовляє до нас: "Так, я бідний. Але суть мого життя визначена Творцем. Я знаю своє місце в ієрархії каст". Вдивляючись у цей портрет, відчуваєш, що він віддзеркалює світ самого художника. З полотна випромінюється розум, мудрість і готовність до безкінечної праці заради виживання. І хай на одному вчительський макінтош, а на іншому – селянська свитка із  згірклим куском чорного хліба, проте перед Господом Богом вони  рівні.

Такою близькою і реалістичною є "Молодиця". Це тип українки,  доброї і вічної берегині роду. Майстер знову і знову утверджує культ простої людини на цій Землі – людини гідної,  із чистою душею.

Десятки, сотні картин… Це мистецьке поле засіяне краєвидами волинської природи, рідного села, образами селян, підкреслюючи високу, невмирущу духовність народу.

Революція не зламала поглядів художника. Впадав у крайнощі, скажімо, О. Блок – від "Прекрасної незнайомки" до революційної поеми "Дванадцять". Розкошував у  бурхливому морі пристрастей С. Єсєнін, так і не знайшовши відповіді на запитання, які хвилюють його. Андроник Лазарчук залишився непорушним у своїх поглядах, у світосприйманні соціальних процесів. Він бачив цей світ єдиним і неподільним, який може існувати в органічній єдності, визначеній Всевишнім.

Андроник Григорович, показуючи життя таким, яким воно є, був провидцем. Його картини і сьогодні хвилюють наші серця, змушують думати про долю рідного краю і людини в ньому.

І як би не намагався його сучасник, відомий український художник Дейнека заперечувати  станковий живопис, архаїчні  стилі реалізму та академізму, художник залишався вірним сам собі. Другою вершиною творчого життя А. Лазарчука є педагогічна діяльність. Ця нива колоситься добірним врожаєм. Сина Іполита по праву вважають основоположником мультиплікації в Україні. Мультфільми режисера І. Лазарчука неодноразово ставали переможцями міжнародних кінофестивалів і завойовували головні призи. Йому присвоєно високе звання "Заслужений діяч мистецтв". Олексій Лазарчук, командир військової частини зв'язку, пройшов крізь пекельні вогнища Другої світової війни від Харкова до Болгарії та Румунії. У відставку пішов у чині майора.

Та найбільше душа А. Лазарчука намагалась перебувати в своїх учнях.  Сенс педагогічної діяльності він бачив в тому, щоб "вірус" творчості спонукав кожного із них до праці в ім'я прекрасного. Багато учнів, які пройшли мистецьку школу Лазарчука, стали відомими в Україні особистостями. Це Володимир Костецький, Олександр Кордюк, Борис Пашкуденко, Олександр Саєнко, Мойсей Фрадкін.

В одному ряду з ними – сузір'я місцевих художників: Арон Добрушин, Федір Кривошеїн, Валентина Погорілецька, Ольга Булич, Ірина Косенко та інші.

А. Г. Лазарчук жив у гармонії з природою і людьми. Його заповіт – "Працювати так, щоб життя було красивим" є актуальним і для нас, сьогоднішніх.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Р. S.  В кулуарах Всеукраїнської конференції, присвяченої 30-річчю Волинської організації краєзнавців, відомі науковці та краєзнавці запитували, чи буде в Ковелі музей А. Лазарчука? Таке питання хвилює багатьох ковельчан. Зважаючи на рішення, що історичний музей буде перенесено в інше, більш комфортне приміщення, бачу можливість створення такого закладу в старому приміщенні музею. Сюди гарно могли б вписатися постійно діючі експозиції про життя і творчість відомих в Україні та Європі художників Валентина Данилюка та Валерія Гурського.

Враховуючи, що Ковельщина має когорту талановитих художників, що тут успішно діє художня школа ім. А. Лазарчука та мистецька галерея, такий проєкт під назвою "Ковель мистецький", є на часі і надзвичайно  актуальний.

А. С.

Він не загубився в сірому просторі буття. Його світанкова зоря художника-реаліста і мудрого навчителя сяє над Україною і сьогодні. Це – Андроник Григорович Лазарчук.

Народився 4 січня 1870 року у мальовничому селі Уховецьку, що на Ковельщині. Доля вела його через сирітство, поневіряння, напівголод і холод. Господнє провидіння підняло на хиткий гребінь хвилі таланту, втриматися на якому може лише той, хто в серці  має високу моральну стійкість та любов до рідної землі.

Божу волю А. Лазарчук виконав сповна. Його мистецтво – це своєрідна форма вираження правди реального  життя, це багатогранна палітра творчої душі, це скарбниця почуттів духовного світу простої людини. Зрештою, його картини – це наочна історія буття наших предків.

Україна має феномен Григорія Сковороди, мандрівного філософа, "якого світ ловив і не  спіймав", 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1012

Колеги часто спонукають мене до розмови про правду особистого життя:

– Анатолію Володимировичу, признайтеся: незважаючи на те, що ви працювали в колгоспі, "комуналці", освіті, бізнесі, були довгий час міським головою, ваша душа все одно перебуває в обіймах енергетики?

– Це не секрет! Кожного разу, проїжджаючи  біля виробничої бази енергетиків, у мене просинається спомин про пережите. Бо ж стільки ж то покладено на жертовник енергетики: доброго і недосконалого, тривожного і приємного. Одна думка підганяє іншу.

Напередодні цьогорічного  Дня енергетика Василь Горбачук, директор Ковельської філії ПАТ "Волиньобленерго", гарно на сторінках "Вістей Ковельщини" розповів про історію енергетичної галузі Ковельщини. В цій історії – і моя скромна цеглинка. Вісімнадцятирічним юнаком я брав участь у будівництві ЛЕП-110 тис. вольт  з Володимира-Волинського на Ковель. Це була перша мережа, яка  з'єднала Ковель із великою енергетикою і яка була першим моїм бойовим хрещенням, справжнім випробуванням на міцність.

Лом був гарячим від "цілування" із мерзлою землею. Іскри сипалися від ударів важкого молота при складанні металевих конструкцій опор. Було, що і ноги обморожені ледве оживали. Таке не забудеш.

Кожне корисне діяння залишає слід у свідомості. Як не пригадаєш побратимів з бригади монтажників-електромонтерів із міських електромереж того, вже далекого 1964 року? Іонов,  Колтунов,  Іваненко, Конончук, Пилипчук, Панасюк, Остапчук, Тетерук – це орли високого польоту. То були майстри не за посадою, а за відмінною професійною майстерністю. Мене, молодого "бійця", привчали до якісної праці – скажімо, в'язання дроту до ізолятора мало бути виконане без найменшої похибки.

З тих років до мене і сьогодні доноситься дзвінкий голос Романа Іваненка: "Гей, хлопці, взяли!.. Гей, підняли!.. Гей, і ще раз!..". І опора, мов у казці, слухняно ставала у викопану вручну яму глибиною до 2 метрів.

Прискіпливий читач запитає:

– А що у тебе не було помилок? Ти такий правильний?

– Ех, шановний чоловіче! Всяко  було: і недосконалість, і легковажність, й інший "гріх". Бог прощав. І не раз. Він давав мені змогу переживати і щасливі хвилини. Хіба це не радість - бачити, як електричне сонячне світло спалахувало у хаті, після довголітнього тьмяного горіння  скіпки чи гасової лампи або маленької свічки?

l

У переддень свята енергетиків я був присутній на зібранні в Палаці учнівської молоді. Вперше урочисте дійство проводилося із працівниками філій Турійська, Ратного, Любомля, Каменя-Каширського, Старої Вижівки.  Тішуся, як дитина – не забули! На святі – високоповажний представник від управління "Волиньобленерго" Володимир Перчук. Від нього – щирі вітання і жадана звістка: в наступному році передбачається підвищення зарплатні. Схвальні оплески! Він зичить мирної і плідної праці, міцного здоров'я. В унісон з представником обласного управління промовляє теплі слова і Василь Іванович Горбачук.

Для винуватців свята – пісні, музика, танці від кращих аматорських колективів Ковельщини. Здається, що так натхненно, як  сьогодні, вони ще не виступали. Не дивно: енергетика "заряджає"… Серед "заряджених" – суперфіналіст "Голосу  – діти" Ярослав Карпук. Цей сокіл полетить високо. Він ще прославить Волинь  і Україну! А сьогодні хлопець дарує пісні  орлам. Теж високого польоту. Думаю: "Добре, що не хлібом єдиним". Це духовно культурне дійство наповнює животворним еліксиром прекрасні, спраглі електричні душі.

Але цей концерт – лише прелюдія до свята. Вранці 21 травня з колективом зустрічаються представники міської та районної влади. Серед них – Михайло Гетьман, перший заступник міського голови, Андрій Броїло, голова районної ради, Роман Кульцман, заступник голови райдержадміністрації. Від них – щирі вітання всьому колективу і Подяки найкращим працівникам філії.

Як  годиться,  Грамотами і Подяками "Волиньобленерго" та філії нагородив  своїх підопічних Василь Горбачук. Він наголосив, що на нагороди заслуговує більше праціників філії і від душі дякує всім.

З вітальним словом і з екскурсом в історію галузі виступив і автор цих рядків.

Признаюся: був переповнений переживаннями. По-перше, переді мною, немов квітучий луг, сиділо чарівне жіноцтво колективу. Воно привабливе, усміхнене та ніжне, ніби піднялося на подіум змагань "Міс Україна". Це просто диво-ковельчанки!

А за ними на середніх та крайніх рядах розмістилися орли філії – обвітрені, омиті дощем, засмаглі на Сонці: електромонтери, водії, майстри всіх дільниць. Серед них бачу знайомі обличчя сивочолих ветеранів. Це з ними у 1985 році довелося втілювати у життя реформу енергетичної галузі Ковельщини. Реформа передбачала об'єднання міських та сільських електромереж. З погляду на теперішні реформаційні потуги, зміни були на часі і вкрай необхідні. Адже поліпшувалось управління мережами, покращувалася надійність електропостачання, з'являлися можливості для зменшення енерговитрат в мережах та на електропідстанціях.

Життя показало, що без людського фактора будь-яка реформа мертва і недієздатна. Тому було розпочато будівництво виробничо-технічної бази. Не вдаючись в деталі, скажу: об'єкт будували з випередженням, а тому він був зданий на півроку раніше від запланованого проєктом терміну. На будові працював весь колектив – електромонтери, водії, слюсарі, майстри – які розуміли, що це покращення умов їхньої нелегкої праці.

Із сьогоднішнього сивочолого п'єдесталу буття я всім і кожному окремо виголошую: "Спасибі, мої колеги і друзі! Низький уклін Вам!".

Цей репортаж – тільки невеликий штрих до гарно організованого свята і до моїх роздумів-споминів.

Бути з колективом – це правильний крок. Щасти Вам, шановний Василю Івановичу! Щастя Вам, мої дорогі енергетики! Для Вас - поетичні рядки, на які надихнуло свято.

l

Коли зорі купаються в тиші

 вечірній,

Коли Місяць спочити спішить 

в темноту,

Встають енергетики, мені долею

 рідні, –

Вони місію чинять життєву, просту.

Щоб сяяло світло Сонцем ясним

 у хаті,

Щоб енергія рухала  заводи 

й млини,

Як це не просто у будень і свято –

Стоять на посту   обов'язку вірні

 сини.

Йдуть воїни світла і звитяжної

 праці,

Ідуть в непогоду, у дощ, в заметіль.

Господи добрий, нехай 

їм воздасться

Добром і любов'ю від людей…

 Звідусіль.

Молюся, щоб доля  горнулась

 до радості,

Щоб серце співало щасливих

 пісень.

Не потрібно овацій, не треба

 парадності –

Нехай Бог Благодаттю освячує

 день!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Колеги часто спонукають мене до розмови про правду особистого життя:

– Анатолію Володимировичу, признайтеся: незважаючи на те, що ви працювали в колгоспі, "комуналці", освіті, бізнесі, були довгий час міським головою, ваша душа все одно перебуває в обіймах енергетики?

– Це не секрет! Кожного разу, проїжджаючи  біля виробничої бази енергетиків, у мене просинається спомин про пережите. Бо ж стільки ж то покладено на жертовник енергетики: доброго і недосконалого, тривожного і приємного. Одна думка підганяє іншу.

Напередодні цьогорічного  Дня енергетика Василь Горбачук, директор Ковельської філії ПАТ "Волиньобленерго", гарно на сторінках "Вістей Ковельщини" розповів про історію енергетичної галузі Ковельщини. В цій історії – і моя скромна цеглинка. Вісімнадцятирічним юнаком я брав участь у будівництві ЛЕП-110 тис. вольт  з Володимира-Волинського на Ковель.    

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 519

В фойє Центру поштового зв'язку № 4, що по вул. Незалежності, людно.

– Не дивно. Люди хочуть читати "живу" газету, –  пояснює мені передплатник і шанувальник "Вістей Ковельщини", її громадський дописувач Геннадій Сарапін.

– То суща правда, – підтримує його жіночка в літах. –Скільки живу в Ковелі, стільки "дружу" з газетою. Вона – моя і для мене. Це ж не інтернет, а цікава книга життя, в якій друкуються нариси, статті, вірші.

– Передплачуйте найкращі видання Волині! Читайте "Вісті Ковельщини" та "Волинську газету!" – виголошує присутній в операційному залі відомий письменник Сергій Цюриць.

Немає ніякого секрету в тому, що пан Сергій підтримує ковельське видання. Сергій Цюриць – істинний патріот і справжній демократ. Він добре поінформований про те, що "Вісті" несуть в собі українство, національну ідею, любов до рідного краю і пропагують істинні моральні цінності.

Як завжди, квіткою чарівною серед передплатників і листонош – Лариса Філіпчук, очільниця Центру поштового зв'язку. Тішить, що редакція "Вістей Ковельщини" та поштовий зв'язок, образно кажучи,  в одній упряжі тягнуть важкого воза реформ і перемін, намагаючись зберегти "живе" слово друкованих засобів масової інформації.

День передплатника був організований на високому рівні. Кожне віконце усміхається потенційним читачам. Квитанції заповнювали й листоноші, і працівники редакції.

– Вибирайте сувеніри, долучайтеся до безпрограшної лотереї! – запрошують Ольга Стеблевець, Наталія Романовська та Світлана Троцюк.

– Сувеніри не головне. Ми ж розуміємо, що це символічний подарунок. Головне, щоб газета жила і вчасно потрапляла в кожну домівку. Хоча і шоколадка від редакційного "зайчика" для онука не зайва, – щиро усміхається симпатична жіночка.

Старається  Мирослав Данилюк, фотокореспондент. Вдала світлина – обличчя газети і, образно кажучи, її бренд.

Звертаю увагу на ще одну особливість: серед передплатників – віруючі різних конфесій. Це чудово, що газета об'єднує нас.

Тож передплачуймо і єднаймося довкола "Вістей Ковельщини"!

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час Дня передплатника у Центрі поштового зв'язку  № 4; листоноші Ольга  ЛЯШУК, Ніна ЮХИМУК, Галина ЄВСЮК.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

В фойє Центру поштового зв'язку № 4, що по вул. Незалежності, людно.

– Не дивно. Люди хочуть читати "живу" газету, –  пояснює мені передплатник і шанувальник "Вістей Ковельщини", її громадський дописувач Геннадій Сарапін.

– То суща правда, – підтримує його жіночка в літах. –Скільки живу в Ковелі, стільки "дружу" з газетою. Вона – моя і для мене. Це ж не інтернет, а цікава книга життя, в якій друкуються нариси, статті, вірші.

– Передплачуйте найкращі видання Волині! Читайте "Вісті Ковельщини" та "Волинську газету!" – виголошує присутній в операційному залі відомий письменник Сергій Цюриць.

Немає ніякого секрету в тому, що пан Сергій підтримує ковельське видання. Сергій Цюриць – істинний патріот і справжній демократ. Він добре поінформований про те, що "Вісті" несуть в собі українство, національну ідею, любов до рідного краю і пропагують істинні моральні цінності.

Як завжди, квіткою чарівною серед передплатників і листонош – Лариса Філіпчук, очільниця Центру поштового зв'язку. Тішить, що редакція "Вістей Ковельщини" та поштовий зв'язок, образно кажучи,  в одній упряжі тягнуть важкого воза реформ і перемін, намагаючись зберегти "живе" слово друкованих засобів масової інформації.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 507

Настали вирішальні дні передплати - 2020. До її завершення залишилося менше  місяця, а питань до вирішення як у журналістів, так і в поштовиків більше, аніж достатньо.

Для того, щоб активізувати передплатну кампанію, редакційний колектив "Вістей Ковельщини", за усталеною традицією, розпочав проведення Днів газети у Ковелі і населених пунктах району. От і нещодавно журналістський "десант" "Вістей Ковельщини" на чолі із редактором Миколою Вельмою, прибув до с. Мощеної  якраз у день виплати пенсій мешканцям села. 

Газетярі мали на меті залучити до передплати місцевого видання максимально можливу кількість читачів. Вони хочуть донести до людей інформацію про те, що діється в країні, області, в місті і районі, познайомити з видатними особистостями сучасності, а ще розповісти про те, що робить влада для покращення життя кожного із нас, розв'язання існуючих проблем. І це важливо, адже живе людина не лише хлібом єдиним.

Зустріч з мощенцями - це ще одна можливість пізнання реалій життя, яке для багатьох – немов сіра хмара. Як не переставляй "доданки" своїх видатків, на  духовне коштів майже не залишається.

Станьмо хоча б на місце селянина-ветерана: електрика плюс опалення, додамо затрати на хліб та до хліба, тоді зрозуміємо, чи є у кожного можливість передплатити газету.

Один із мешканців Мощеної розповів: "Я колись в хаті мав  оберемок газет та журналів, а тепер - "Вісник", "Волинь" та "Вісті" і все. А у мене пенсія не така вже й мала для села. Про інших немає що говорити".

Спостерігаю: мудрі, розумні, обвітрені працею ветерани біля пункту передплати проходять з якимось ваганням - мовляв, ви ж розумієте,  нам же виживати за ці гроші цілий місяць…

Та є й інша думка. "Це така психологія людська. На газету ви віддаєте, скажімо, 300 гривень, і цілий рік у вас є цікавий співбесідник на теми місцевого життя. А зекономлені гроші непомітно розсіються і не приносять чогось суттєвого в побуті. То гості прийдуть, то онук чи донька  на витребеньки попросять і таке інше. А газета - це ж відкрите віконце у світ для всієї сім'ї. Я, коли б мав право, то зобов'язав би сім'ї, де є діти, обов'язково передплатити місцеве видання. Адже потрібно дітям прищеплювати любов до знань, живої книги і, звичайно ж, газети", – розмірковує мій знайомий.

І я погоджуюся з цією думкою. Перенесіть себе на місце школяра: коли він бачить, що батьки або дідусь з бабусею читають, то й сам прилучається до цього. А більше читає - більше знає.

l

Навпроти поштового відділення – школа. Виконуючий обов'язки сільського старости Анатолій Ліщук провів для нас своєрідну екскурсію. Він ознайомив із розпочатою новобудовою – спортивним майданчиком для баскетболу, волейболу, тенісу та інших ігор із штучним покриттям. Роботи наближаються до завершення. Цікавимося, звідки кошти?

– Фінансування йде за принципом "п'ятдесят на п'ятдесят", – пояснює Анатолій Павлович. – Половина суми – від Фонду регіонального розвитку, половина – з бюджету Люблинецької селищної ради. А майданчик дуже потрібний – школа спортзалу не має.

Заходимо в школу. Перерва. Шум, гамір. В приміщенні око милує зелений "сад" із вазонів. Увагу привертають експонати місцевого побутового інтер'єру. Поглянеш і починаєш розуміти, що такий підхід дієвий в освоєнні  програми, яку умовно можна назвати: "Як тебе не любити, краю мій!". Подумалось: місцева газета має так само зустрічати учня вдома, при поверненні зі школи.

Проходимо коридором. Він слугує в школі своєрідним спортивним залом. Дітям - кайф. Старші і менші бігають, грають у настільний теніс. Ніколи не думав, що "броунівський" рух буває таким захоплюючим і радісним.

Цікавимося, як втілюються в життя завдання  Нової української школи. Нам показують  невеликий клас, який заповнений партами і стільцями для кожного учня окремо. Все гарно та естетично. Сьогодні дітям не ставлять оцінок  –  поки достатньо методів і засобів для розвитку дитячого інтелекту. Як підтвердження цього, бачимо, як кілька учнів складають із хитромудрих деталей якісь оригінальні конструкції. Вони, як удома – на підлозі, застеленій килимком. Для вчителя – комп'ютер  та інше новітнє обладнання.

Нас супроводжує директор школи Віталій Новосад, і ми бачимо інші гамірні класи Нової школи. Він розказує про проблеми та плани на майбутнє, і це втішає. Найголовніше, що школа живе  повноцінним життям – тут навчається 98 учнів.

В школі тепло. Вся будівля зовні світла, гарна і приваблива. Ближче до дороги – скульптура Ангела. Це не просто мистецький витвір, а посланець Божий, який охороняє й оточує турботою і піклуванням дітей.

Повертаємось до відділення зв'язку. Невтомна завідувачка відділу редакції Ольга Стеблевець повідомляє, що багато з тих, хто прийшов у поштове відділення, передплатили "Вісті Ковельщини" й отримали солодкі призи.

l

Коли наше відрядження наближалося до завершення, з прогулянки поверталися діти із дитячого садочка, який розташований у одному приміщенні з відділенням зв'язку і який очолює Ірина Мичко. Помітивши нас, хлопчики і дівчатка (а всіх їх тут чимало – аж 33) голосно привіталися з нами словами: "Добрий день!". Ми їм відповіли з усмішкою на вустах.

А день-таки справді був добрим. Порадувала й погода майже весняним теплом й чистим блакитним небом, і щирі й привітні люди в селі, і оптимізм очільників місцевої влади, які налаштовані у складі Люблинецької ОТГ впевнено долати існуючі  труднощі й наполегливо йти до поставленої мети.

Тож побажаємо мощенцям успіхів на цьому шляху. Ну, а ті, хто не взяв участі у Дні передплатника, багато втратили, бо можна було не лише виписати місцеву газету, а й поспілкуватися з цікавими співбесідниками. Будемо, однак, сподіватися, що ця зустріч не остання і що "полку" передплатників міськрайонки у Мощеній прибуде. Адже "Вісті Ковельщини" – газета для Вас і про Вас!

Анатолій СЕМЕНЮК,

спец. кор. газети "Вісті Ковельщини", автор "Пісні про Мощену".

НА ЗНІМКАХ: село Мощена та його мешканці у день перебування тут "десанту" громадсько-політичної газети "Вісті Ковельщини" і проведення Дня передплатника. Вгорі у центрі – в. о. старости Анатолій ЛІЩУК.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Настали вирішальні дні передплати - 2020. До її завершення залишилося менше  місяця, а питань до вирішення як у журналістів, так і в поштовиків більше, аніж достатньо.

Для того, щоб активізувати передплатну кампанію, редакційний колектив "Вістей Ковельщини", за усталеною традицією, розпочав проведення Днів газети у Ковелі і населених пунктах району. От і нещодавно журналістський "десант" "Вістей Ковельщини" на чолі із редактором Миколою Вельмою, прибув до с. Мощеної  якраз у день виплати пенсій мешканцям села. 

Газетярі мали на меті залучити до передплати місцевого видання максимально можливу кількість читачів. Вони хочуть донести до людей інформацію про те, що діється в країні, області, в місті і районі, познайомити з видатними особистостями сучасності, а ще розповісти про те, що робить влада для покращення життя кожного із нас, розв'язання існуючих проблем. І це важливо, адже живе людина не лише хлібом єдиним.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 462

Дорогий мій читачу! Намагаючись пізнати хоч щось у цьому світі, запитую тебе, чи можна торкнутись співучого птаха, що парить в небі, коли крила твої не  сягають його висоти?

Квітка Цісик, співачка, україноамериканка,  є тією птахою, для якої ой як не просто знайти слова, щоб змалювати творчий портрет.

Уяви собі, мій читачу: посіялася зернина  на заокеанському пишному рослинному полі і на диво проросла, розквітла яскраво, як це буває в казці, перевтілилась у співучу горлицю. Злетіла високо і здивувала цей світ своїм голосом, барвистим та естетично витонченим співом. Їй не судилося за життя подарувати свій талант батьківській землі.  Імперська протиукраїнська система не дозволила. Проте її пісня  створила диво. Ясночола, красива, співуча, з сонячною усмішкою душа Квітки Цісик прилетіла в Україну  і торкнулася спраглих українських сердець. "Я Ваша, привітаймось!", – почувся голос.

І почули цей клич студенти Ковельського промислово-економічного коледжу. Вони сміливо торкнулися крил птахи,  і  гостину  теплу приготували – душевну, як для рідної. Щоб захід пройшов на високому мистецькому рівні, Неля Телючик, зав.бібліотекою, та Людмила Мелещук, керівник групи "Комп’ютерні науки",  не пошкодували  ні часу, ні енергії – словом,  з теплом і любов'ю підготували дійство.

...Зал бібліотеки  переповнений. Зібралися студенти, батьки, гості, викладачі. В очах організаторів переживання, адже для першокурсників це – творчий дебют. Видно, що хвилюються ведучі Яна Оніщук та Назар Гаврилейко, Вікторія Поліщук та Роман Ковальчук, Софія Веніславська та Роман Суднік.

Помандруймо і ми разом із ведучими   життєвим  шляхом  Кейсі-Квітки Цісик.

Батько Квітислави, вимушено  опинився в далекій від Галичини Америці. Не чекав райських кущів, а висаджував і ростив їх. Він, перша скрипка і концертмайстер Львівської опери, заснував у Нью-Йорку  Український музичний інститут. Працював викладачем.

У квітні 1953 року у Іванки та Володимира народилася друга донька Квітислава (Квітка, а потому – Кейсі).

Своїх  доньок із раннього дитинства батько спрямував на шлях прекрасного – тобто на служіння  її величності Музиці. І не помилився! Старша Марія стала відомою піаністкою, педагогом, а потому директором консерваторії у Сан-Франциско. Квітка уже в чотири роки опанувала скрипку. У сімнадцять – стала віртуозною скрипачкою. 

Та поряд із милозвучними струнами цариці музики формувався і розвивався її голос. Здається, що Янголам Господнім було потрібно, щоб вона співала. І вона заспівала кілька пісень у фільмі "Ти  світло мого життя". І… о, диво! Стала знаменитою і здобула "Золотий глобус" та "Оскар" – найпрестижніші в світі відзнаки Американської кіноакадемії. Вона стала співати, записувати платівки  і брати участь у створенні рекламних роликів. Де є талант, праця,  там не забариться слава. Її запрошують всесвітньо відомі компанії. 16 років (!) Квітка Цісик співпрацювала із корпорацією "Форд Моторс".

Та повернемося до наших рідних студентів. Театралізований образ Квітки Цісик гарно відтворила Євгенія Муха. Здавалося, що на сцену вийшла сама співачка.

Про рекламну діяльність співачки розповів Максим Царук. Присутні на екрані монітора побачили справжню американську рекламу з "живим" голосом Квітки.

Кожна творчість – це пошук маловідомого та дослідницька робота. І тішить, що до  цієї творчої години студенти та організатори  поставились дуже відповідально. Вони побували у Львові, де функціонує в одній із шкіл  музей Квітки Цісик,  і пізнали багато нового. Своїми враженнями від поїздки поділилися  Антон  Гоніч та Владислав Строчук. Цікаво! Співачка стала ще ближчою до нас.

Зворушив своєю безпосередністю дев'ятилітній Женя Мелещук, учень НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. № 13-колегіум". Його "Гуцулка Ксеня" звучала дзвінко, радісно і душевно.

І знову – роздуми. Коли і як прокинувся ген українства у англомовної українки? Енергетичний код із батьківської землі перенесений до Америки батьком, передався доньці, щоб ще раз підтвердити пророцтво: "Наша Воля, наша Слава не вмруть, не загинуть". Це – невмирущість українства, нашого народу, мови та духу. Бо  як інакше пояснити, що, маючи вагомі дивіденди і славу від реклами, Квітка раптом вирішує заспівати українською, видати альбом  і віддати свої заощадження на цей завідомо збитковий у матеріальному сенсі проєкт?  Але вдумаймося, який він багатий для нас у духовному плані, адже  підтверджує, що ми, українці,   висококультурна,  творча,   інтелектуальна нація.

Не раз ми зазначаємо, що хтось прожив довго, скажімо 100 років. А що в тих літах?

Квітка Цісик у своє життя вкладала все: і голос, і талант, і пробуджене українство. Її зірка засяяла в 45! Але лишився слід незгасний у пам'яті. Її батько теж відійшов у засвіти із сцени. Треба було чути оте тужливе до болю "Кру-кру-кру… в чужині умру…". Сльозина скотилася по щоці,  і не тільки у мене. Не забули організатори презентувати спів львівської співачки, переможниці "Голосу країни" Оксани Мухи, яка популяризує пісні Квітки. Знову захоплюючі духовні хвилини!

Лунали поезії, присвячені співачці. Їх декламували Марійка Симонік та Катя Борисюк. Гарно  вписався у дійство вальс під пісню Квітки "Місто спить".

Пам'ять. Доки вона жива, живуть і дорогі нам люди. У США засновано фонд підтримки музично обдарованих дітей,  на  пошанування знаменитої співачки Кейсі Цісик. У Львові одну із вулиць названо іменем Квітки Цісик, а на будинку, де жили її рідні, відкрито меморіальну дошку.

В Ковелі відбулись літературно-мистецькі зустрічі у центральній бібліотеці та промислово-економічному коледжі, про що написано вище.

Творча зустріч зворушила і надихнула на рядки  поетичної посвяти великій Українці  Квітці Цісик.

Повернення

Квітці Цісик присвячую

Клич  журавлиний, немов

 голосіння, 

З чужинського краю крізь море

 летить, 

Вкраїно, послухай ці ноти осінні, 

Тужливі... Довго розлукою

 серце болить.

Збирались в дорогу від рідної

 хати, 

Сльозину лишили, як докір,

 землі. 

Мої українці, хто ж нам буде

 співати, 

Хто ж нас буде любити у сірій

 імлі?

Любов не зів'яне,  і пісня не

 згине – 

Вона заспівала, здивувала

 весь світ. 

Колоритне сопрано до Господа

 лине, 

Розквітає калина – весни

 сонцецвіт.

Сонячні звуки, як сон,

 ніжнотонні, 

Чарують, милують. Ти чуєш, мій

 брате? 

На Київських горах проснулися

 дзвони, 

Нас пісня вкраїнська скликає

 на свято.

Ключ журавлиний вертається

 з вирію, 

З чужинського краю до рідного

 дому. 

Світла мелодія, окрилена

 мрією, 

Влітає у душу, як сонячний

 промінь.

О, Квітиславо, так рано зоря

 ясна  згасла,                     

А над Україною – пісня твоя,

  незбагненна й прекрасна!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Дорогий мій читачу! Намагаючись пізнати хоч щось у цьому світі, запитую тебе, чи можна торкнутись співучого птаха, що парить в небі, коли крила твої не  сягають його висоти?

Квітка Цісик, співачка, україноамериканка,  є тією птахою, для якої ой як не просто знайти слова, щоб змалювати творчий портрет.

Уяви собі, мій читачу: посіялася зернина  на заокеанському пишному рослинному полі і на диво проросла, розквітла яскраво, як це буває в казці, перевтілилась у співучу горлицю. Злетіла високо і здивувала цей світ своїм голосом, барвистим та естетично витонченим співом. Їй не судилося за життя подарувати свій талант батьківській землі.  Імперська протиукраїнська система не дозволила. Проте її пісня  створила диво. Ясночола, красива, співуча, з сонячною усмішкою душа Квітки Цісик прилетіла в Україну  і торкнулася спраглих українських сердець. "Я Ваша, привітаймось!", – почувся голос.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1010

"Бог дав тобі все для щастя" — це одна із духовних заповідей блаженного священномученика  Миколая Чарнецького.

Маємо дякувати Богу за щастя бути причетним до священної місії — відроджувати і розвивати віру Христову, а ще — брати участь у розбудові Церкви, що в кінцевому результаті приводить  нас до розквіту любові і добра.

Історія людини, храму, країни розпочинається із дня народження. Першу Божу зернину редемптористського руху на  ковельській  землі посіяв о. Миколай Чарнецький у 1927 році.

Незважаючи на те, що довкола пишно розростався римо-католицький духовний світ, тендітний паросток Вселенської (греко-католицької) Православної Церкви прижився і розцвів.

Леліяли, підживляли те духовне зерно такі титани духу, як Блаженні Василь Величковський, Володимир Стернюк та інші подвижники віри Христової. Виросло, розцвіло зело і… зламалося. Лиха рука війни спопелила храм, священнослужителів розкидала по світу, а потому  — по комуно-атеїстичних казематах. Та у Бога не буває поразок. На місці зруйнованої люцифером Церкви завжди постає новий, ще величніший Храм.

Першу повоєнну місійну розвідку до Ковеля здійснили редемптористи ієромонах о. Леонід Григоренко та о. Василь Опришко. Це був своєрідний пролог до відтворення Церкви.

Другу духовну місію до нашого міста очолив протоігумен  Михайло Волошин. З його благословення  і підтримки та за безпосередньої участі о. Леоніда уже в 2002 році затишна і гарна дерев'яна каплиця прийняла вірних на перше Боже служіння.

На початку 2003 року настоятелем монастиря і церкви в ім'я блаженного Миколая Чарнецького призначили Євгена Задорожного. Він став своєрідним генератором будівництва нового храму. До будівництва долучились небайдужі активні парафіяни, чоловіки і жінки.

І ось вона, перша радість і перемога, — 11 травня 2003 року Божого до Ковеля прибув із Парижа (Франція) Владика Михайло Гринчишин. Відбулася урочиста Архієрейська Божественна літургія і освячення місця будови та наріжного каменю.

Світило ясне Сонечко. Мирно голубіло небо, і весняним животворним струмком лилася молитва. Це  надихало на подальшу плідну працю. На освяченому місці із Божою поміччю  за короткий час виріс фундамент і цокольний поверх майбутнього храму.

Про хронологію будівництва розповідають парафіяни-будівничі Церкви:

- 2004 рік. Ми спільною громадою заготовляємо будівельні матеріали, і цеглинка до цеглинки вкладаємо в стіни. Над нами витає дивна благодатна сила, і ми не втомлюємося.

- Весна, 2006 рік. Збудовано високі стіни. Далі надважливе завдання — зведення підкупольної основи. Робота потребує підвищеної безпеки. Але коли є віра, перешкоди зникають. Перший етап подолано, і ми переходимо до зведення даху. Праця важка і відповідальна, але вона вселяє надію і радість у наші душі.

- 2007 рік. Ми покриваємо бані храму булатною золотою бляхою. Неймовірно щасливі хвилини бачити, як вона виблискує під променями Сонця! Вдумайтеся: наш храм — перший, що сяє позолотою. За нашим прикладом інші святині стали одягатися в позолоту. Але ми горді, бо започаткували золотоверхий Ковель!

- 2008 рік. До нас вперше приїздить Екзарх новоутвореного Луцького екзархату владика Йосафат Говера і освячує надкупольні хрести. Встановлення хрестів над церквою — це наче вінець над нареченою. Господи, благослови наше чисте духовне "весілля"!

- 2009 рік. На особливому піднесенні, із всією церковною спільнотою, майстри укладають підлогу, прокладають тепло- та електромережі, фарбують стіни, встановлюють двері та вікна. На перепочинок не маємо права, адже світло щасливого звершення так близько.

- І ось 21 листопада на свято Архістратига Михаїла довгождана радісна подія — відбулося освячення рідного, такого очікуваного і благодатного храму блаженного Миколая Чарнецького.

Чин освячення звершив владика Йосафат Говера, екзарх Луцький. Краплина щастя впала у відкриті душі парафіян.

Вслухаєшся в сказане, перечитуєш цю духовну сповідь і переконуєшся, що тільки з Благословенням Божим може жити Україна, може бути чистим серце і наше щасливе майбуття.

Збудований храм виглядає велично та естетично витончено (на знімку). Але яким би не був він гарним, без душі і духу священиків та вірних — мертвий. Тішить, що святиня Миколая Чарнецького ні на мить не забуває цієї істини. Вона жива, життєдайна і високодуховна. Тут діє одна велика парафіяльна родина, в якій багато спільного, а саме: "Братство Матері Неустанної Помочі", "Матері в молитві", "Батьки в молитві", "Майстерня  святого Йосифа", молодіжна спільнота "Вісім блаженств".

Відправляють Святу Літургію для дітей, організовують оздоровчо-духовні табори влітку, проводять катехизацію дітей та дорослих.

Парафіяни є постійними паломниками на Святу Землю, до Меджугор'я (Боснія-Герцовина), Риму і по святих місцях України — Зарваниця, Львів та інші.

Церква є патріотичним осередком духовного українства Ковельщини і Волині.

Особлива місія редемптористської спільноти — це допомога убогим, немічним і хворим.

В цій діяльності особливе місце  займає духовна реабілітація воїнів АТО (ООС).

l

Розказане — це тільки невеличка частинка великої духовної місії. В цій новітній десятилітній історії відродження "з'єднаної" Церкви вагомий слід залишили отці  ієромонахи о. Леонід Григоренко, о. Євген Задорожний, о. Петро Мірчук, о. Михайло Іваняк. Сьогодні естафету впевнено перейняв о. Михайло Гасяк, ігумен монастиря.

Парафіяни дякують за духовну і моральну підтримку Владиці Йосафату. Більше того, вони  його люблять і завжди з нетерпінням чекають зустрічі з ним. Для них — це свято!

Не забуває спільнота і тих, хто допомагав у будівництві та становленні храму. Це —  виконавчий комітет міськради, який надав земельну ділянку під забудову, Олег Максимович Самчук, Володимир Бойко, Орест Гутка, Василь Волинчук,  Остап Цеханчук та багато інших.

Особливу роль відіграла в цьому братня допомога Йорктонської Провінції в особі о. протоігумена Івана Сіянчука ЧНІ.

10-літній ювілей храму дає нам можливість дякувати Господу за щасливу мить відродження. Довгі роки, нищена безбожним режимом свята єдність християн,  воскресла Благодаттю Божою. Вона надихає душпастирів та вірних  Церкви невтомно служити для Царства Небесного і ще більше серцем любити Бога, ближніх та Україну.

Анатолій СЕМЕНЮК.

"Бог дав тобі все для щастя" — це одна із духовних заповідей блаженного священномученика  Миколая Чарнецького.

Маємо дякувати Богу за щастя бути причетним до священної місії — відроджувати і розвивати віру Христову, а ще — брати участь у розбудові Церкви, що в кінцевому результаті приводить  нас до розквіту любові і добра.

Історія людини, храму, країни розпочинається із дня народження. Першу Божу зернину редемптористського руху на  ковельській  землі посіяв о. Миколай Чарнецький у 1927 році.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 578

Над цією проблемою розмірковує ковельський підприємець, 

меценат і благодійник Юрій РАХЛІНСЬКИЙ

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1159

Мета його життя

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 554

Щось з нами неприродне коїться. Посудіть самі: за Президента Володимира Зеленського віддали голоси 73 відсотки виборців Ковеля. Проголосували за   низькі тарифи, підвищену пенсію і жаданий мир на Донбасі. Ішли на виборчі дільниці без примусу. Не подумайте, що я – опонент  Володимира Олександровича. Я теж на нього сподіваюсь.

Я про інше. Коли співголови Народного Руху за перебудову Ковельщини запросили своїх земляків на  історичне свято, приурочене до 30-ліття створення цієї потужної колись громадської організації, зібралися одиниці – в основному, учасники революційних подій 90-их років ХХ століття.

Єдине тішило, що в залі центральної районної бібліотеки були присутні й учні СШ № 3 імені Лесі Українки.

Смуток осіннім листком впав на душу. Подія ж бо, за всіма канонами, непересічна і знакова.  Тоді в бій за Незалежність, за націю українську, за рідний Гімн, Прапор ішли сміливці-патріоти. Ризикували, але вели маси за собою. 

Адам Поляк, Микола Волянюк, Андрій Мостиський, Володимир Осіюк, Віктор Стрижеус, Марія Хотинська, Юрій Музичук, Яків Лавренко, Григорій Олійник, Ігнатій Марчук, Алла Полякова, Ігор Лучко, Віктор Семенюк, Олександр Козак, Микола Олексюк, Богдан Бачук та десятки їх однодумців – всі вони вписали пам'ятну сторінку в літопис боротьби за нову країну. Вони на крилах ідеї несли демократію, національне самовизначення та незалежність.  

Запитую себе: чому не відгукнулися ковельчани на цю подію? Зневір'я і розчарування? Байдужість і незадоволення життям? Таки існує якась приреченість у серці українця!

Виступає Андрій Броїло, голова районної ради, вишукує в історії столітньої давності причини поразки УНР в гетьманах, Директорії, в розбраті самих українців. Є в цьому краплина істини. Але є й інше, прикре і неприємне. Маси повірили обіцянкам і гаслам більшовиків, які задекларували: землю – селянам, заводи – робітникам, мир – хатам та  війна палацам і … встромили штик з гвинтівкою в зрошену кров'ю батьківську землю і швидко опинилися в гострих кігтях хижого звіра. І вкотре заплатили кров'ю, тортурами, репресіями, Сибіром. Щастя розвіялося туманом осіннім.

Задумайся, мій читачу: чи не повторюється ця давня історія сьогодні? Бо ж знову національне розміняли на віртуально-матеріальне.

Згадує ті, уже не близькі революційні події, голова першої міської ради демократичного скликання Микола Вельма. Газета, очолювана ним, була животворним вітром для кожного свідомого українця. Тому невипадково люди довірили  високу посаду на громадських засадах. А спогади ллються через край – всього не розкажеш. Пан Микола від імені міського голови Олега Кіндера вручив Подяки ветеранам Народного руху.

Рух – це світло не тільки в темному царстві старої компартійної системи. Його ідеї і сьогодні актуальні, як ніколи. А, може, він приліг спочити і чекає нового світанку на українському небокраї?

Спогади… Спогади… Спогади.

Ними діляться Алла Полякова, Іван Сидорук, Геннадій Сарапін, Яків Лавренко.

Цікаву думку, зокрема, висловив Іван  Сидорук, Заслужений працівник культури України. Він брав участь у заходах, присвячених видатному композитору Ігорю Стравінському  в м. Устилузі. І коли не було чим доїхати до Володимир-Волинського залізничного вокзалу, мов у казці, з'явився якийсь таксист  і доправив патріотичне сімейство до потяга.

– Це був наш ангел-спаситель. Він і сьогодні покликав небайдужих у цей зал, – сказав пан Іван. – Вірмо, що і над Україною є ангел-спаситель, який виведе народ на шлях національного прозріння, реальності та істини.

При цьому, не маємо права забувати, що  мав місце і штучний розкол Руху, ганебне вбивство В'ячеслава Чорновола.

Хвилина мовчання – як пам'ять про тих, кого нема, теж нагадує, що ці патріоти, якось неждано-негадано у розквіті сил, відійшли у засвіти. Чому?

Андрій Броїло у своєму виступі зауважив, що не пам'ятає тих історичних подій, адже в дитинства свої пріоритети.

Тому для молодих, юних та необізнаних нагадаємо, що саме завдяки "рухівцям":

– впав у жовтні 1991 року пам'ятник Ульянову-Лєніну в Ковелі;

– 1 грудня 1991 року 98 відсотків ковельчан проголосували за незалежну Україну;

– хвиля декомунізації змила з фасадів будинків антиукраїнські назви, а натомість встановила свої, національні;

– пролунав громоподібно Гімн України, замайорів синьо-жовтий стяг над будинком Рад та біля кафе "Казка" (бульвар Лесі Українки);

– над  ковельським вокзалом, на місці символу комуно-зірки, засяяла золота підкова;

– залунала молитва рідною мовою в Українських церквах Київського патріархату;

– відбувалися перші демократичні вибори до органів місцевої та центральної влади.

Не втомиться перо писати про той весняний потік перемін, який триває до сьогодні. Що не кажіть, а Народний Рух України змінив наше життя, його сутність, його пріоритети і претендує не тільки на пам'ять, але й на пам'ятник духу, віри і надії.

Разом із тим, маємо не забувати, що ні благо, ні воля не даються назавжди. Існує дух одвічної стихії і боротьби. Над Україною – не тільки хижий двоголовий орел чатує, але й має місце знецінення національно-патріотичних векторів. Безіменні сучасні партії далекі від ідеології Народного Руху. Ще і ще нагадаємо, що суспільно-політичний рух з однобокою ідеєю матеріального щастя приречений.

На початку дев'яностих народним гімном українців була пісня "Ой у лузі червона калина". Там є обнадійливі слова, проникнуті вірою: "А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну, гей, гей  розвеселимо". Її мелодію на скрипці нагадав маестро Михайло Тлумак. Тож працюймо над цим, і обов'язково переможемо. А Народний Рух, як завжди, хай буде попереду!

Слава Україні! Слава, "рухівцям"!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Р. S. Виступаючи на зібранні, голова обласного відділення Фонду культури України Геннадій Сарапін запропонував його учасникам підтримати рішення Ковельської міської ради від 4 жовтня 2019 року, № 56/3 та Ковельської районної ради від 9 жовтня 2019 року,  № 27/3 "Про звернення до Президента України щодо політичної ситуації, котра склалася навколо реалізації так званої "формули "Штайнмаєра", а також про відтермінування земельної реформи.

Присутні в залі одноголосно підтримали цю пропозицію. А це означає, що боротьба за Україну, її самостійність і непорушність кордонів триває.

А. С.

Щось з нами неприродне коїться. Посудіть самі: за Президента Володимира Зеленського віддали голоси 73 відсотки виборців Ковеля. Проголосували за   низькі тарифи, підвищену пенсію і жаданий мир на Донбасі. Ішли на виборчі дільниці без примусу. Не подумайте, що я – опонент  Володимира Олександровича. Я теж на нього сподіваюсь.

Я про інше. Коли співголови Народного Руху за перебудову Ковельщини запросили своїх земляків на  історичне свято, приурочене до 30-ліття створення цієї потужної колись громадської організації, зібралися одиниці – в основному, учасники революційних подій 90-их років ХХ століття.

Єдине тішило, що в залі центральної районної бібліотеки були присутні й учні СШ № 3 імені Лесі Українки.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 545