На початку дев’яностих, перебуваючи в Західній Німеччині, я почув одне «заковиристе» питання від німецького бургомістра (прізвища не запам’ятав). Він, іронічно усміхаючись, сказав: 

—Для чого вам, українцям, незалежність? Ви жили в потужній державі, мали мир і спокій. 

Не дотримуючись дипломатичного етикету, я відповів: «Якби ви були підневільним штатом Америки, — почувалися б щасливими і не боролися б за своє самовизначення?».

Мій опонент не знав, що відповісти. Він навіть не задумувався над тим, чому пронімецька Австрія не хоче бути німецьким губернаторством, а Чехія – «землею» в складі ФРН.

Немає сенсу, мій шановний читачу, досліджувати ці суспільно-політичні процеси та стосунки між народами. Впевнений, що мій співрозмовник був противником Берлінської стіни, але, засліплений німецькою гординею, не бачив животворного духу одвічної стихії боротьби за волю інших народів і етносів.

В той час українці, окрилені свіжим вітром перемін, захмелілі від п’янкого запаху свободи, співали патріотично піднесено: «А ми тую червону калину підіймемо, а ми  нашу славну Україну, гей, гей,  розвеселимо». І рішуче йшли,  долаючи страх і зради, вперед, заради незалежної, самостійної держави. Перед ними магічним, палаючим смолоскипом палахкотів дух великого пророка Тараса Шевченка.

Над Будинком рад у Ковелі замайорів синьо-жовтий стяг одним з перших на Волині. Референдум на підтримку Акта проголошення Незалежності викликав всепереможну бурю радості. Символічний ланцюг злуки від Львова  до Києва  засвідчив єдність Заходу і Сходу. Щоденно без перепочинку відбувалися мітинги, маніфестації, віча. Все підпорядковувалось руху під гаслами: «Старе — геть!», «Ганьба партократам», «Слава Україні!».

Згадаймо поіменно ковельську когорту подвижників-патріотів тієї безкомпромісної боротьби. Це – Адам Поляк,  Володимир Осіюк, Яків Лавренко, Ігор Лучко,  Марія Хотинська, Алла Полякова, Ніна Горик, Віктор Стрижеус, Ганна Гнатюк, Юрій Музичук, Микола Олексюк, Григорій Олійник, Валентина Олійник, Віктор Семенюк, Олександр Козак, Андрій Мостиський, Володимир Лотоцький, Богдан Бачук, перший демократично обраний голова міськради Микола Вельма та багато інших. Я горджуся тим, що і моя маленька дещиця тієї боротьби збігається  в пам’яті скарбниці Незалежності.

Разом із тим, як у нас ведеться, більшість українців «захворіли» на вірус романтизму. Оте, Шевченкове «І буде син, і буде мати» заколисалося  на хвилях ейфорії, мрії про те, що заживемо в царстві благоденства та достатку, рівності і щастя. «Отче наш» гордо зазвучало українською.

Хто тоді думав, що ілюзії, які сіються на «піску» благополуччям,  не возродяться, тим більше, що вони виростали на зомбованій комуністично-атеїстичним режимом, свідомості. Народ-борець, який масово проголосував за Незалежність, не був готовий долати виклики часу та рішуче змінювати усталений ритм життя, як це зробили поляки, чехи, прибалти.

Поміркуй, мій читачу: на виборчих дільницях під час референдуму бадьоро лунав російський шансон, а інтер’єр приміщень дільниць був прихорошений червоним кольором комуністичної символіки. Точилися гострі дискусії і спори з приводу того, якими мають бути гімн, прапор, герб, назви вулиць. Побутувала  думка, що маємо повертатися до Москви.

«Постсовєцьке», проросійське десятиліттями кліщем впивалося в підсвідомість  (в багатьох випадках воно панує і сьогодні) українців. Новообрані народом керманичі теж не були готові до демократичного державотворення.

І доки маятник політики рухався то вліво, то вправо, на арену твердим поступом вийшла хижа олігархія. Цей витвір нового часу призвів  до корупції, занепаду та  бідності. Він зародився (за твердженням політтехнологів) – за “царювання”  Президента Леоніда Кучми і  розвинувся при його наступниках. Злочинний світ впевнено став поглинати державні установи. До 30 відсотків від радянського рівня впав економічний потенціал. Масово зупинялись, руйнувалися заводи і  фабрики. Різко зросло безробіття. Немов  шагренева шкіра, звузився бюджет, залишивши без зарплат лікарів, освітян та інших бюджетників. Та, попри всі негаразди, Україна вистояла, і утвердила себе світлом Конституції.

Час ішов, а  розчарування, незадоволення  людей, безвихідь і ілюзії вели до протесту.  Помаранчевий Майдан зірвав кришку суспільного киплячого казана. Тим скористалися проросійські сили і привели до влади раніше судимого Віктора Януковича. Зламана ручка в руках Януковича засвідчила, що на шляху до Європи засвітилось червоне світло. Воно збурило новий протестний Майдан, який омився  кров’ю  патріотів.

Це був момент  істини. Він позначився самопожертвою та героїзмом свідомих українців в ім’я  вищих ідеалів. Разом із тим, залишив ганебну пляму на душі України – зраду В. Януковича.

Ох, народе, народе!.. Коли обираєш, чому  не прозріваєш розумом, розсудливістю? На жаль, через те й страждаєш, і «Пливе кача» до діток твоїх нерозумних…  Де ти, світло омріяної свободи та  щастя?!

А тим часом московський агресор під трагічну та героїчну мелодію Майдану нахабно анексовував Крим, розпочав  широкомасштабну війну на Донбасі. Київська тимчасова влада розгублена. Європа мовчить. На захист країни стають лицарі Незалежності і  в кривавім двобої зупиняють агресора-окупанта.  Новообраний Президент Петро Порошенко зміцнює армію, на порядок денний виставляє гасло: «Геть від Москви!». Згодом Україна підписує Асоціацію  з Європою, добивається  безвізу і отримує «Томос», тобто канонічну митрополію ПЦУ.

Цієї політики Московія пробачити не могла. Гібридна війна набирає максимальних обертів. На українців та Президента падає брудна злива пропаганди та  брехні. Рейтинг і довіра до Петра Порошенка падають. Тим користується олігархія і на щит чергових виборчих перегонів виставляє команду «Зе» і перемагає.

Шановний мій українцю! Я не маю однозначної відповіді на запитання: чи це перемога технології виборчого процесу, чи унікальність нашого народу, але 13 мільйонів виборців (73%) віддали голоси за Володимира Зеленського та його команду.

На запитання: «Чому ви голосували за кандидата, який за душею ні політичного, ні  державотворчого досвіду не має, а країна в занепаді?», чули відповідь: «Навчиться. Гірше не буде».

Хміль ейфорії та романтизму не минув. Знову в свідомості українців вималювалася картина, де «нові обличчя» на тарілці із синьо-жовтою каймою  принесуть достаток, низькі тарифи і мир.

Пройшло два  роки. Зовнішньо-політичний рейтинг України і внутрішньо-економічний стан ти бачиш сам, мій читачу. Є за що критикувати владу. Але є й інший бік проблеми: а що ти сам зробив для України,  щоб вона процвітала? Зваж: активізувалася п’ята колона «руського міра».

30 років Незалежності, а те Шекспірівське «Бути чи не бути?» з порядку денного не знімається і не сходить.

Погодишся, мій співрозмовнику, чи ні, але світло в лабіринтах державотворення під знаком Незалежності  я таки бачу. Воїни-герої захищають країну. Стратегічний план розвитку держави спрямований до Європи і НАТО. Поступово розширюється територія української мови. Реформи у всіх сферах життєдіяльності вселяють надію на успіх.  І я утверджую нове гасло: «Україні бути!». 

Ми є народом первозванним

День Незалежності святкуємо

 тридцятий.

І радісно, і болісно збентеженій

 душі.

Себе спитай: чому не тисяча

  тридцятий

Величної держави України-Руси?

Сичать з Московії зміїні голоси:

«Ви малороси… Приречені на

  рабство…

Ви не народ… «Прости їх, Господи…

  Єси…

Благослови в любові українське

 братство!

Біситься у злі кремлівська зграя

           вража — 

«Забули» путінські шакали-гавкали:

Коли на Києві Великий Володимир

  княжив,

Там, де Московія, зелені жаби

  квакАли.

Колесо історії не котиться назад –

Ми є і будемо народом

   первозванним.

Це ми на горах київських заклали

             віри сад,

А право на державу Господом нам

  дане.

Ми є народ Європи, а не територія

Христом і кров’ю освячений наш

  шлях.

Ставай у стрій – це наша

  траєкторія,

Єдиним маршем крокуєм до нових

  звитяг!

Анатолій СЕМЕНЮК,

Ковельський міський голова 1991—1998 р.р., Почесний громадянин міста.

На початку дев’яностих, перебуваючи в Західній Німеччині, я почув одне «заковиристе» питання від німецького бургомістра (прізвища не запам’ятав). Він, іронічно усміхаючись, сказав: 

—Для чого вам, українцям, незалежність? Ви жили в потужній державі, мали мир і спокій. 

Не дотримуючись дипломатичного етикету, я відповів: «Якби ви були підневільним штатом Америки, — почувалися б щасливими і не боролися б за своє самовизначення?».

Мій опонент не знав, що відповісти. Він навіть не задумувався над тим, чому пронімецька Австрія не хоче бути німецьким губернаторством, а Чехія – «землею» в складі ФРН.

Немає сенсу, мій шановний читачу, досліджувати ці суспільно-політичні процеси та стосунки між народами.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 380

Мій дорогий читачу! Вкотре пропоную доторкнутися до моїх сивочолих роздумів. Вони виринають із потаємних комірок свідомості, заявляють про себе і претендують на визнання. Зауваж: чим більше сивини на скронях, тим більше вимог до змісту – ти хочеш почути від мене мудре, морально-духовне, цікаве і пророче.

Разом із тим сучасний геополітичний стан, в якому ми опинилися, спонукає до застережень, виважених соціальних та політичних підходів  до розуміння небезпек, які несе в собі агресія Росії проти України.

Отож, читачу, в цей гарячий літній час пропоную посмакувати ягодами із лісу політики  та буття. Не всі солодкі, є й терпкі та кислючі.

І все ж, відважся, посмакуй…

Розчарування

Він непорушно стояв на автобусній зупинці, наче древній сфінкс. Ледь-ледь посріблений сивиною, кремезний, статний і рішучий. У мене закалатало серце. Заспівала душа.

«Це ж мій супутник на шляху життя», — майнула думка. Кинула невинний погляд, сяйнула спокусливо очима… «Принц» теж огорнув поглядом мій стан. Довірливо усміхнувся.

З’явилася «маршрутка»… Люди рушили до дверей. Ми опинилися  поруч. Він ненароком торкнувся мого плеча і грудей. О, що я пережила в ці короткі секунди! Здається, відчула себе на сьомому небі.

Мить щастя – як мало для цього треба. Раптом мій «принц» протиснувся вперед, щоб швидше сісти на вільне місце: «Я перший, жіночко!» — почулося.

О, Господи! В цю фатальну мить я ніби занурилась в брудні   хвилі розчарувань, втратила віру в гендерну рівність, чоловіче лицарство,лебедину вірність і чисте кохання.

Переді мною сидів плюгавий, ниций, сірий, відразливий карлик. Стояти поруч та їхати  далі я не змогла, а тому зійшла на першій же зупинці.

Справедливі терези

Є терези добра – є терези гріха.

Зупинись біля них, зваж свої вчинки.

Поміркуй, скільки в тебе любові й тепла,

А що від лихого несеш на обжинки.

Тремтять шальки терезів на кожен твій рух,

Тривожиться серце: а  що переважить?

Твої вчинки – то стадо, а ти їх пастух.

Веди їх на луг, де світиться радість.

Поспішай до межі, де живе доброта.

Місія ця – од віку почесна й свята.

Янголи-охоронці

Чи зорі на небі, чи світиться Сонце,

Чи хмари клубчасті в тривозі кружляють,

Не сплять янголи долі, твої охоронці,

Вірніших за них в цілім світі немає.

Чатує  біда — вони вчасно відвернуть,

Нещастя спрямують  в безпечне русло,

Захистять від лихого, проведуть через терни,

Збентежену душу огорнуть любов’ю й теплом.

Прослав і подякуй! За них помолися…

Чуєш: над полем лунає життя твого

  пісня?

Сумне пророцтво

Проснулось літо – спека, мов на пательні:

Засмагає тіло, колосяться пшениця і жита.

А людство перебуває в світі паралельнім –

Містика, політика: карта випада на дурака.

Земне життя переміщається в смартфони,

Світ віртуальний – хвилюється Всесвітній

  океан.

У соцмережах «фейки-лайки», мов на

           перегонах –

Боже милий, та це ж природного життя обман!

Гряде людської еволюції сертифікація

Перед кінцем останньої земної

 цивілізації.

Путінська брехня

Приїхали!.. Історія, немов повія політична:

Хтось за гроші, а дехто так її ґвалтує.

Для Путіна-диктатора вже стаю звичним.

Утверджувать брехню,  що України  «не існує».

У нього «мало-», «бєло-» та великороси» —

Один народ з єдиномовним «рускім міром».

Забув, що наші предки україно-роси.

Благословенні Богом, а не двоголовим

  звіром.

Ми є народ Європи, а не територія.

Брехнею, Путіне, подавилися – така

  історія.

Аваков 

Аваков… Аваков… Аваков…

В політичному болоті жаби квакають.

Праві  і ліві, центристи та «слуги».

В одних – герой часу, в інших – недолугий.

Мораль тут проста: вибори, рейтинги-

 шоу,

Кусають ґедзі  на лузі дійну корову.

Недолуга політика

Єднайтесь, політики, ставайте у круг!

Байден із нами! Байден – наш друг!

В єдиному марші німці, французи

Нам допоможуть – вони вірні друзі.

Гей, панно Європо, нашу пісню співай,

Станцюєм ламбаду. Грай, музико, грай!

А на Сході стріляють – сльози матері

 ллються.

Схаменись, Україно, — над тобою сміються!

Бо ж не манни  з Європи потрібно чекати,

А клятою працею власний дім будувати.

х  х  х

Дивні діла твої, Господи-Боже:

Цар Путін  явився у світ, немов з лісу.

Пише вкраїнською? Стань на сторожі,

Бо думи  його брехливі від біса.

Він загарбницькі плани   складає по ночах.

Крим. Новоросія… Потім вся Україна,

Чуєш, сурми із неба линуть пророчі.

То гряде Божий  суд – остання для  вбивці 

  година.

А допоки, народе, незламний наш дух,

Гартуймо в борні священний історії дух.

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Мій дорогий читачу! Вкотре пропоную доторкнутися до моїх сивочолих роздумів. Вони виринають із потаємних комірок свідомості, заявляють про себе і претендують на визнання. Зауваж: чим більше сивини на скронях, тим більше вимог до змісту – ти хочеш почути від мене мудре, морально-духовне, цікаве і пророче.

Разом із тим сучасний геополітичний стан, в якому ми опинилися, спонукає до застережень, виважених соціальних та політичних підходів  до розуміння небезпек, які несе в собі агресія Росії проти України.

Отож, читачу, в цей гарячий літній час пропоную посмакувати ягодами із лісу політики  та буття. Не всі солодкі, є й терпкі та кислючі.

І все ж, відважся, посмакуй…

Він непорушно стояв на автобусній зупинці, наче древній сфінкс. Ледь-ледь посріблений сивиною, кремезний, статний і рішучий. У мене закалатало серце. Заспівала душа.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 337

Про творчий доробок Олега К. Романчука, відомого публіциста, журналіста, науковця, редактора журналу «Універсум», газета нещодавно писала («Вісті Ковельщини» від 15 липня ц. р.).

Але, що не кажіть, живий контакт з автором, як кажуть, очі-в-очі, душа-в-душу, нічим не заміниш. Така зустріч дозволяє торкнутися потаємного, наболілого, того, що тривожить. Тут не тільки пізнавальний аспект, а й довірливо-душевний.

Так сталося, що творчий захід, який відбувся 16 липня ц. р., співпав із ювілейним днем народження Олега Романчука. Не знаю, чи це випадковість, але відзначати таку подію в публічній бібліотеці – це круто! Ювіляр презентував  не наїдки та наливки, а духовну   поживу для душ!

Незважаючи на  спекотний день, в залі бібліотеки зібралося багато шанувальників творчості Олега Романчука, нашого земляка.

Приємно було бачити серед гостей професора Волинського національного університету ім. Лесі Українки Миколу Кучерепу, відомого дослідника історії Волинського краю.

Зустріч засвідчила, що душа Олега Романчука (як і в кожного з нас) болить майбутньою долею України.

Понад сім років точиться гібридна, кровопролитна війна з російським агресором. Скільки вистачить сил, віри та духу протистояти ворогу і зберегти таку, омріяну в віках, Незалежність? Складне питання, яке особливо загострилося нині.

Болить і тривожиться серце, що у виборі Президента, народних депутатів України, очільників місцевої влади легковажать деякі українці і обирають «управителів» не холодним розумом, а за   посередництвом емоцій, аби лиш –  «нові обличчя». Пан Олег навів  аналогію такого вибору із футбольним чемпіонатом «Євро-2020». Реальні можливості збірної всім були відомі, але вболівальники (і не тільки) вірили в перемогу наших на хвилі ейфорії.

Не може прийняти серце патріота того факту, що прогнози розвитку держави та суспільства залишаються нереалізованими – на папері. Б’є у дзвони журнал «Універсум», та хто чує? Стукають у двері влади політичні, соціальні та економічні аналітики про необхідність системних, стратегічних підходів в управлінні державою та прийнятті доленосних рішень – влада мовчить.

А сліпа віра в обіцянки високопосадовців і нардепів, по суті, стала вірусом у свідомості українців-виборців.

Вищесказане – це тільки спресоване узагальнення цікавого двогодинного дійства. Виступи у розкритті наболілих питань теми українства, в якому взяли участь Миколи Кучерета. Андрій Броїло, заступник голови районної ради і автор цих рядків, були співзвучними один одному. Це вселяє надію: є в нас загальнонаціональна, патріотична платформа розвитку суспільства і держави. Добре, що на цій платформі  твердо і впевнено стоїть колектив   бібліотеки на чолі з Галиною Божик, Заслуженим працівником культури України. Як завжди, була на висоті Ольга Бичковська, ведуча дійства. Їй – пошанування та подяка!

Особливо зворушливим для ювіляра стало  вітання однокласників. Впізнавай, Олеже, свою юність!Від них вітальне слово мала Людмила Єрьоменко.

А як піднесено звучало пісенне вітання у виконанні Народного аматорського гурту «Дивосвіт» (керівник Олег Корнелюк)!

Словом, творчий вечір Олега Романчука пройшов цікаво, змістовно і корисно для всіх.

Тішуся, що бібліотека (для мене рідна) не перетворилася на сіре книгосховище, а функціонує в системі культури як запальний животворчий організм, розвиваючи та зміцнюючи зв’язки із видатними діячами письменства, журналістики та політики сучасної України, презентуючи  їх доробок ковельчанам. Хай щастить!

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Про творчий доробок Олега К. Романчука, відомого публіциста, журналіста, науковця, редактора журналу «Універсум», газета нещодавно писала («Вісті Ковельщини» від 15 липня ц. р.).

Але, що не кажіть, живий контакт з автором, як кажуть, очі-в-очі, душа-в-душу, нічим не заміниш. Така зустріч дозволяє торкнутися потаємного, наболілого, того, що тривожить. Тут не тільки пізнавальний аспект, а й довірливо-душевний.

Так сталося, що творчий захід, який відбувся 16 липня ц. р., співпав із ювілейним днем народження Олега Романчука. Не знаю, чи це випадковість, але відзначати таку подію в публічній бібліотеці – це круто! Ювіляр презентував  не наїдки та наливки, а духовну   поживу для душ!

Незважаючи на  спекотний день, в залі бібліотеки зібралося багато шанувальників творчості Олега Романчука, нашого земляка.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 414

Поїдьте! Відкиньте всі турботи і буденну суєту й поїдьте!  Не полінуйтеся. По автотрасі Ковель-Луцьк за Свидниками, перед Стоходом, поверніть наліво, і за якихось 500-600 метрів опинитеся в царстві тюльпанів.

Десь там, на Закарпатті, є долина нарцисів. В Ужгороді дивують своєю екзотичністю японські сакури. А у нас, на рідній Ковельщині, ще креативніше диво – "Волинська Голландія"!

На розлогій широкій поляні,  в  обрамленні лісу вас гостинно зустрічає, по-дружньому огортає розмаїття барв і кольорів тендітних тюльпанів. Вони схожі на королівських принців.

О, скільки тут відтінків – веселка дощова відпочиває!  Кожна пелюстинка закохано усміхається до вас. 

Здивований, зачарований  красою, я намагаюся осягнути ту незбагненну велич Божого і  людського творіння.

– Що, подобається? – запитує симпатична доглядачка того дива.

– Дуже!.. А скільки всього сортів квітів?

– Понад 70, а, може, й усі сто.

– І всі з Голландії?

– Та ні. Тільки частина закуплена  там. Але через рік-два всі стають нашими волинськими тюльпанами.

Хто сказав, що українці не можуть дивувати світ? О, ще й як можуть! Є чим милуватися, насолоджуватися. Тисячі людей з усієї України щодня  приїжджають сюди. Тільки й чуєш: "Гляньте, які гарні!". "А он ті  різнобарвні – просто чудові".  "А  ті на троянди схожі!".

Є й ще одна дивина – ковані фігури тварин, декоративні форми.  Світлина біля цих скульптур – це історія, в яку хочуть увійти і дорослі, і діти. Підприємливі аматори мають мініатюрні безпілотні  "дрони", з яких видно всю долину чудес – ознака ХХІ ст. Здорово!.. 

Неподалік красуня-модель позує для майстра фотосправи. Не виключено, що фото із нею прикрасить обкладинку модного часопису. До послуг відвідувачів – торговельні палатки, атракціони. Можна придбати і насіння та розсаду квітів, послухати “живу” музику.

Директорка з виробництва "Лілі Лайн" Тетяна Пашковська в інтерв'ю журналістам повідомила, що фермерське господарство в цьому році придбало 25 нових сортів тюльпанів.

Власник поля, директор фермерського господарства  Олександр Подзізей зауважив, що роботи тут тривають постійно впродовж  року: "Це цілий цикл. Починаємо садити восени спеціальною машиною, на зиму накриваємо соломою, весною рясно поливаємо".

Ми побували на тюльпановому  полі в минулий четвер наприкінці робочого дня. Людей було порівняно небагато, але вже в неділю, 16 травня, через велетенський наплив автівок із бажаючими помилуватися диво-квітами рух автотрасою Луцьк-Ковель був практично паралізований години на 2–3.  Очевидно, волинській патрульній поліції варто було передбачити подібний розвиток подій і завчасно вжити заходів для забезпечення вільного проїзду автотранспорту.

Будемо сподіватися, що надалі так і буде, адже "Волинська Голландія" чаруватиме до наступної неділі включно.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: "Волинська Голландія" у всій красі.

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Поїдьте! Відкиньте всі турботи і буденну суєту й поїдьте!  Не полінуйтеся. По автотрасі Ковель-Луцьк за Свидниками, перед Стоходом, поверніть наліво, і за якихось 500-600 метрів опинитеся в царстві тюльпанів.

Десь там, на Закарпатті, є долина нарцисів. В Ужгороді дивують своєю екзотичністю японські сакури. А у нас, на рідній Ковельщині, ще креативніше диво – "Волинська Голландія"!

На розлогій широкій поляні,  в  обрамленні лісу вас гостинно зустрічає, по-дружньому огортає розмаїття барв і кольорів тендітних тюльпанів. Вони схожі на королівських принців.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 412

Твій образ, мамо, постійно зі мною, немов талісман. Вдень являєшся спогадом. Вночі – у снах-видіннях.

Я знаю, що твоя душа в Царстві небеснім. Ти, як добрий янгол-охоронець, спостерігаєш за нами, переживаєш за всілякі земні негаразди. А найбільше, мабуть, за те, що йде весна, а в нас картопля не посаджена. Зима для тебе була мукою, ти не могла сидіти без руху в тісній міській квартирі.

А весна – це час пробудження. Тоді ти оживала, як трава зелена, горнулася до землі і Сонця. Із землі ти брала животворні соки для життя. Не журися, мамо: в нас ще заморозки, і мало що росте. А ось алича твоя вже випускає на волю перший цвіт.

Це я тобі присвятив пісню:

Ти цвіти, ти цвіти, алича,

Соловейку співай і співай.

Змий сльозу, що бринить на

 очах,

Серце з туги моє визволяй.

Знаєш, часом я думаю, що душі твоїй в Царстві небеснім самотньо. Це тільки в уяві ми малюємо віртуальний квітучий райський сад, заселений праведними людьми. А насправді там холодний і морозний Космос.

Хтось зауважить: нема матеріального тіла, то і  тепла не треба. Як би ж то! Для одинокої душі в далекому, чужому світі ой як  воно потрібне!

Пам'ятаєш ті холодні зими в  селі? Я був у Ковелі, а ти сама віч-на-віч з колючим морозом і заметілями. Я бачив, як ти через глибокий сніг та заметіль в поношеній куфайчині, підперезана паском, несла сухий хмиз з посадки, що була далеко  від хати. О, як мені защеміло серце! Тоді був колгосп. А чи хтось поспівчував хоч на мізинець, щоб дати коня і привезти того спасенного верболозу?

Я усвідомлюю сьогодні, що ти заради мене жертвувала всім, що мала. Коли відійшла душа бабусі Любці на небеса, я тоді сказав: "Кидаю школу, бо як ти сама тут виживеш?". Мені було п'ятнадцять. "Ні, синку, – категорично заперечила ти. – Тобі треба вчитися".

Гряде Воскресіння Христове! Великдень світлий стукає в серце. Тепер і я сповідаюсь. Священнику що? Він гріх близький і далекий від імені Бога відпустить. А ти мої гріхи брала на себе, в своє змучене серце. Якось розбив я вікно в станції юних техніків футбольним м'ячем, то ти із Клевецька пішки, сімнадцять верстов, ішла до директора третьої школи  Петренка "відкупляти" цей гріх.

В тобі жила велика жертовність заради сина. Це не інстинкт, а усвідомлені вчинки. Так буває, коли на лузі опинилися біля гнізда пташиного.Щоб відвести загрозу від пташенят, мама – пташка, ризикуючи своїм життям, закликає вас іти за нею.

Ти все життя відводила від мене загрозу, щоб я став Людиною, не чекаючи плати за це.

В кожній людині бореться дві протилежності: одна – під крилом  Бога, інша позначена спокусами диявола.

В якусь мить мене спокусив лихий, і я прорік: Якби не ви, мамо, то я був би в Києві…". Прости мене, Господи, і  ти прости, мамо, за ницість мого єства. Нехай би я  був у Лондоні, став міністром чи президентом, але якщо я бездушно покидаю напризволяще маму рідну сам-на-сам з жорстоким світом, то хто я тоді?

Потирав руки сатана – це його промисел. Переконаний: якби існувало Боже тестування на високі і малі посади, то бездушних, черствих і байдужих в нас і близько не було б.

Ох, мамо, мамо! Янголе

 небесний,

Ти мене зростила, вчила й

 берегла.

Під твоїм покровом розквітали

 весни,

Добра, мудра берегиня світла і

 тепла.

Не все бувало у мене гаразд. То хмари неспокою клубочились над головою, то, бувало, блискавки врізалися у стежку мого життя. Ти вміла заспокоїти: "Синку, все буде добре".

Ти бачиш, мамо, яким грішним став цей світ і далеким від Христової любові. Пам'ятаєш, як ти опинилася на  межі смерті через халатність і байдужість лікаря? Тоді невидимий янгол направив наші зусилля на спасіння. О, як бентежилося моє серце, як  рвалося до помсти і покарання. А ти своєю мудрістю знову була вище від мене. Просила: "Прости йому, а коли звернеться, не відмов і зроби, що попросить". Так і сталося, я виконав твоє прохання-настанову. Не будучи обізнаною із Святим письмом, ти несла в душі всі його заповіти.

Своєю жертовністю ти наслідувала Матір Ісуса Христа, яка вела Богосина через терни до найвищої вершини – Голгофи. В цьому і є суть Божого провидіння на долі кожного із нас.

Тепер до мене, сивочолого, ти іноді приходиш у снах і мовчиш. Здається, що хочеш покликати мене до себе.

Я міркую: воно ж бо вже й пора, але є ще багато недовершеного. Тому й прошу: "Потерпи у Царстві своїм допоки без мене. Зрештою, ти ж не сама, а з онуком Едіком. Не вберегли ми з Марійкою його добре серце. Тепер сумуємо. Марійка моя, ти ж знаєш, добра. Вона берегиня нашого сімейного затишку – дай, Боже, їй здоров'я".

Пишу ці рядки в переддень Дня Матері. Понавидумують наші депутати свят. А пошанування, повага, турбота про матерів, погодься, має бути щодня – вдень і ввечері й зрання, бо ж вона – основа життя, і  п'єдестал її найвищий за всі на Землі.

Нехай святиться ім'я твоє, Мамо!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Твій образ, мамо, постійно зі мною, немов талісман. Вдень являєшся спогадом. Вночі – у снах-видіннях.

Я знаю, що твоя душа в Царстві небеснім. Ти, як добрий янгол-охоронець, спостерігаєш за нами, переживаєш за всілякі земні негаразди. А найбільше, мабуть, за те, що йде весна, а в нас картопля не посаджена. Зима для тебе була мукою, ти не могла сидіти без руху в тісній міській квартирі.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 411

Свято-Благовіщенський собор: 

роки боротьби і перемог

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 600

Із Воскресінням Христовим воскресає пам'ять наша людська. Із спресованої підсвідомості виринають далекі і близькі події, визначні духовні та мізерні гріховні вчинки. У цьому воскресінні пам'яті, позначеному Великим строгим постом, мов із розквітлої оранжереї являється свято Благовіщення.

Радісну звістку, як гімн непорочній Матері, приносить у цей світ архангел Гавриїл: "Благодатна Маріє, Господь із тобою". Бог нас повертає не до витоків зародження людини із тверді земної, а до творення життя земного з Любові Господньої.

В цей день велике піднесення огортало душі парафіян Свято-Благовіщенського собору у Ковелі: Божественну Архієрейську службу в храмі служив владика Михаїл, митрополит Луцький і Волинський. Благодатною повноводною весняною повінню розливалось молитовне слово, піснеспіви, сизокрилими дивними птахами злітали до неба. Це миті щасливості  серед сірості буденного нашого буття. Біля владики, мов діти, горнуться отці святої Церкви із храмів Ковельського деканату. Найбільше клопотів, відповідальності – на плечах о. Василя Мичка, настоятеля храму, декана, і його сподвижника о. Михайла Левочка.

Вся служба проходить злагоджено, чітко, піднесено,  урочисто. Мимоволі, серед цієї радісної святості з'являються спомини. Майже 100 років тому в часи жорстокої полонізації з вуст отця Івана Губи пролунала молитва українською мовою. Це була благовість, точніше – передвісник нашої теперішньої весни Православної канонічної церкви України. В тих непростих умовах то  був визначний подвижницький вчинок, який відгукнувся в душах вірян у 1991 році. Ще не зареєстрували церковну громаду, а сивочолі активісти встали на прю  із тодішньою комуно-атеїстичною   владою. Це була нерівна боротьба, але люди перемогли.  Більше того, Федерація профспілок Волині   під тиском громадськості передала спортивний комплекс  ДСТ "Спартак" церковній громаді.

Дивну силу благодаті відчуваєш у молитовному залі. А скільки національного духу, патріотизму та милосердя пульсує від цього благодатного храму! Ще з початку ХХ століття він, єдиний в Україні, носить народне звання  "Українська церква". У 2013-2014 роках саме тут був центр збору і формування  благодійної допомоги для Майдану, а потому – для воїнів, учасників війни на Сході країни.

В соборі хрестили малого Данилка Кияна, батько  якого в день народження сина загинув під час виконання бойового завдання. Данилка на руках тримав командир батальйону. Це хрещення із сльозами на очах, мало свою символіку. Оте перше "А-у-у!" ніби сповіщало про майбутнє, в якому воїн Данило Киян буде оберігати мир для нас і своєї матері.

"Господи, прийми і мою подяку цій святині, священнослужителям, покійному о. Петру  Левочку", – промовляю в думках я.  У 1997 році з цього святого місця лунала молитва до Бога за одужання і повернення  до життя  мого сина  Едіка, який перебував в стані глибокої коми у  далеких Сувалках (Польща) після автокатастрофи. Бог почув ці молитви, повернув сина до життя. 

Хвала і слава тобі, Господи!

Якось в радіопередачі почув: "А таки є десь та земна твердь – Україна" (не дослівно – авт.). Впевнений, що є! Вона тут – у цій Благовіщенській святині. 

А літургія, мов на хвилях, підносить душі вірян до неба, до Господа нашого і пресвятої Богородиці, розвіює думки про коронавірус та бідне сьогодення, вселяє впевненість, що у нас все буде гаразд. За словами владики Михаїла, буде добре, дуже  добре – іншого просто не дано. Я тішуся таким оптимізмом і, як інші, ловлю кожне слово духовно змістовної проповіді.

Митрополит наголошує на особливості цього свята, яке несе в собі радість і надію, підкреслює важливість материнства й сім'ї.

Сім'я, за його визнанням, – це "сім Я", тобто батьки і  діти у кількості п'яти. А як інакше зберегти, примножити наш рід український? В проповідь вдало вплітаються мудрі думки-афоризми, які легко проникають в серця парафіян. 

Урочисто, святково звучать душевні вітання зі святом. Тим, хто найбільше доклав  сил, енергії до розбудови храму, владика вручає нагороди. Орденів "За церковні заслуги" удостоєні настоятель храму Василь Мичко та матінка Марія Левочко. Медалями "За жертовність"  нагороджені: Григорій Олійник, Валентина Наумчик, Віталій Вакульський  (староста), Віталій Пожарський, Володимир Сорока, Інна Третяк, Тетяна Демчук та автор цих рядків. Благословенною грамотою відзначено Тетяну Аврахову.

Привітаймо і ми, дорогий читачу, нагороджених і всіх парафіян із світлим та  радісним Благовіщенням! 

Ширі вітальні слова лунали від міського голови Ігоря Чайки, голови Ковельської районної ради В'ячеслава Шворака, голови райдержадміністрації Ольги Черен. Від очільників влади були вручені квіти Василю Мичку, а в його особі – всім парафіянам. Від настоятеля собору о. Василя адекватний дарунок – владиці Михаїлу.

Словом, свято вдалося на славу. Нагадуємо, що воно проходило під знаком тридцятирічного ювілею відродження Благовіщенської церковної громади і храму. Ювілейні заходи будуть продовжені в скорому часі.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Із Воскресінням Христовим воскресає пам'ять наша людська. Із спресованої підсвідомості виринають далекі і близькі події, визначні духовні та мізерні гріховні вчинки. У цьому воскресінні пам'яті, позначеному Великим строгим постом, мов із розквітлої оранжереї являється свято Благовіщення.

Радісну звістку, як гімн непорочній Матері, приносить у цей світ архангел Гавриїл: "Благодатна Маріє, Господь із тобою". Бог нас повертає не до витоків зародження людини із тверді земної, а до творення життя земного з Любові Господньої.

В цей день велике піднесення огортало душі парафіян Свято-Благовіщенського собору у Ковелі: Божественну Архієрейську службу в храмі служив владика Михаїл, митрополит Луцький і Волинський. Благодатною повноводною весняною повінню розливалось молитовне слово, піснеспіви, сизокрилими дивними птахами злітали до неба. Це миті щасливості  серед сірості буденного нашого буття. Біля владики, мов діти, горнуться отці святої Церкви із храмів Ковельського деканату.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 383

Страх…Ця людська згубна слабодухість веде до поразки в бою, спонукає до державної зради, виступає перепоною до досягнення омріяної мети.

Страх – це стан, який викликає депресію, паніку, розгубленість, параліч багатьох органів життєдіяльності людини.

Страх сьогодні став синонімом злої пандемії коронавірусу, який завдає шкоди не менше, а, може, й більше, аніж сама хвороба.

Історію, яку пропоную увазі читачів, повідав мені давній знайомий із Серехович (тепер Ковельського району). Вона повчальна і нагадує, що за скоєний вчинок і злочин, причиною яких є страх, рано чи пізно настигає кара.

l

На сереховицьку землю спадав синій туман. Сонні дерева-привиди про щось в зажурі мріяли. Десь свою мелодію виводив півень. По сусідству загавкав неспокійний пес. Небокрай ледь-ледь жеврів від променів вранішнього Сонця.

Пилип тінню вислизнув з хати. Пройшовши садком, біля останнього дерева озирнувся. Не помітивши нікого, зігнувшись, швидким кроком попрямував до лісу.

На узліссі оглянувся ще раз і, випроставшись, петляючи поміж деревами, впевнено попрямував на схід.

Біля густого верболозу зупинився і неголосно гукнув:

– Янеку, вставай! Годі спати! 

Із невидимих схованок з'явилася заспана тінь єврея Янкеля.

– Шолом, Пилипе! – радісно привітався чоловік.

– Який там "шолом", коли війна навколо? Тобі в лісі спокій , а я вночі не сплю. Не дай, Боже, взнають, що я тебе переховую, то і мені, і тобі хана. Сам знаєш, який наказ німець видав.

– Пилипе, ти ж мудрий чоловік. Хто в цих нетрях мене знайде?

– О, не кажи, Янеку. Тепер і дерева очі мають, а трава – вуха.

– То ж ніхто не каже, що все просто. Але, Пилипе, май совість. Ти мусиш за борги чимось відплатити.

– Ну, брав я в тебе гроші. То й  що з того? Тоді ж був інший, мирний час.

– Пилипе, ти що забув заповідь Божу: "Допоможи ближньому"?

– Добре, добре. Але в Писанії святому сказано: "Прости провини наші". Та відроблю я тобі і ті нещасні борги. Ось приніс  хліба, яєць, молока. Мотря моя ще тобі й одежину теплу передала. Чекай завтра зранку. Без потреби по лісу не вештайся. Сам знаєш, який нині час.

Непомітно посвітліло, тіні поменшали. Під промінням Сонця розвіявся вранішній туман. І враз Пилипа охопив страх. "Не дай, Боже, хтось побачить. Донесуть, що в лісі ходжу: на яку біду я погодився?". Думки, немов надокучливі мухи, роїлися в голові.

Хто зрозуміє людську істоту? Хто оцінить її вчинки? Сьогодні вона любов'ю Христовою світиться, а завтра злом сичить смертельним.

В голові Пилипа точилася запекла боротьба. Він рятує Янкеля – і це по-людськи.  А як інакше? За добро добром відплати. Але ж час який – за те добро і життя можна втратити. Ну, знайдуть в лісі єврея Янека – розстріляють. Але ж він мене видасть. За що йому така кара? Вночі привиди являлися в німецьких строях і кричали: "Хальт!  Хенде хох!" ("Стій! Руки вгору!").

Потім ставали в шеренгу і наказували: "Фойєр!" ("Вогонь"), але він не падав – тільки голова розколювалася на  шматки.

l

– Янеку, якби тебе спіймали, ти признався б, хто тебе в лісі приховував? – якось запитав він.

– Пилипе, ти ж віруючий. Святе письмо вимагає казати правду. Спіймають – то кара за мої гріхи, – відповів той.

Щось перевернулося в єстві Пилипа. Страх, немов метастази раку, розповзся по всьому тілу.

Нові жахіття-видіння оволоділи ним з новою силою.

"Якщо євреї думають, що коли їх ведуть до страти, то так треба Богу. Але чому я маю втрачати життя?".

І він прийняв рішення. Наступного ранку взяв до рук торбинку з їжею, а на плече вчепив рушницю.

Душа Янкеля передчувала щось недобре. Сон не брав. Стрепенулося серце, коли помітив рушницю.

– Пилипе, ти чому сьогодні із гвинтівкою? На полювання зібрався чи що?

– Це на вас полюють фашисти. Он вчора Несухоїжи спалили і людей багато повбивали. То ж я й подумав: так чи інакше, ти приречений. А я за що маю кару Божу розділяти з тобою?

Пилип рішуче зняв з плеча рушницю, направив на Янкеля і натиснув на курок. Янкель лишень встиг побачити зловісний спалах вогню, і впав, немов підкошений. Пилип швидко підсунув мертве тіло у якийсь виямок, загріб листям і швидко пішов додому. Вдома спокою не знаходив. Страх, мов кліщ, впився у свідомість.

Тягнуло на місце злочину. Але мусив щось робити.

Без пояснень дружину з дітьми відправив до родичів у Підсинівку. Інтуїція підказувала щось погане. І недаремно. Не буває тайн у цьому грішному світі. Приховане майже завжди стає явним.

В лісі, неподалік Серехович, з'явився  партизанський  загін із з'єднання Федорова. Ненароком одна із груп натрапила на труп Янкеля. Командир загону із російським прізвищем Корабльов був євреєм, а тому наказав перезахоронити убієнного та розслідувати таємниче вбивство свого одновірця.

Партизанська розвідка швидко встановила, що до лісу часто  навідувався серехівчанин Пилип. Сумнівів не було. "Спіймати і допитати!" – прозвучав наказ.

l

Пилипу не спалося. Страх володів ним. Якогось ранку він побачив, що до його хати ідуть озброєні люди. "Це за мною", – подумав. Раптово підпалив віхоть соломки і кинув під стріху. Спалахнув вогонь, і клуби диму понеслися за вітром до лісу. Пилип кинувся в той спасенний дим і побіг.

"Виходь!" – кричали партизани. Пилип, переляканий на смерть, біг, як прудкий кінь, доки його не прийняв ліс у свої обійми. Блукав довго. Ішов через якесь болото, верболози. Лише одна думка  була в голові: що робити далі, як діяти? І вихід таки знайшов.

Місцеві села і  ліси були наповнені українським духом. Недаремно прижилася примовка: "Від Скулина до Білина – самостійна Україна". Це стосувалося всіх навколишніх сіл: Облап, Серехович, Заріччя та інших. Пилип через знайомих швидко знайшов боївку УПА. Пояснювати свою легенду довго не довелося. Йому повірили. Прийняв присягу, отримав кріс і став борцем за вільну Україну. 

Здавалося, він весь переродився.

Заподіяну смерть фашисту або "совєцькому енкеведисту" до своїх гріхів не відносив. Навпаки був переконаний, що робить добру справу. Адже захищає свою землю, віру, традиції, культури. У вільні від боїв та поневірянь й походів хвилини мріяв про дім відбудований, дітей та дружини.

Та час від часу в уяві з'являлася тінь невинно убієнного Янкела. Молився, а покійник, наче привид, знову і знову являвся перед очі і запитував: "За що?".

Хотів оправдатися добрим вчинком. Коли загін упівців  взяв у полон двох "стрибків" (добровольців із селян, які допомагали енкевеесівцям проводити зачистку сіл від бандерівців) і присудили їх до страти  як ворогів України, Пилип заступився.

– Пане командире, це  мої односельці сереховицькі. Вони під страхом смерті прийшли сюди. Звільніть їх, прошу вас! 

І командир відмінив наказ, звільнивши селян від покарання.

Чи було це умовним покаянням? Хтозна.

В глибині душі жив отой жучок, що не дає спокійно спати. Нав'язлива думка  малювала нові картини покарання за скоєний гріх.

l

Мов у страшному сні, майнули роки жорстокої боротьби. Останній бій вояків УПА стався у селі Буцині. Бились мужньо, але сили були нерівні. Геройськи загинули за Україну.

Немало вояків переховувалось в лісах і на хуторах. Пилипові  дав притулок лісничий  із села Верхи. Ночував у стіжку сіна. Той йому приносив такі-сякі харчі. До рідних навідатися  було неможливо. Тому і вдень, і  вночі  був приречений на самотність і знаходився під постійний тягарем страху.

Пилип переживав. Адже фактично повторював долю Янкеля. "То за гріх мій  кара", – думав не раз.

Кажуть, що янголи-охоронці рятують людину від смерті і захищають від біди. Та не все так просто – підступний сатана теж не спить. Він в'яже сіті спокуси та зла і затягує туди слабкодухих.

Дотримуючись конспірації, до схованки у стіжку не раз приходила  з їжею дружина лісника Настя. Була гарна, як  квітка. Пишна. Весела. Зголоднілий за жіночою ласкою, Пилип став сам не свій – як кажуть, біс поплутав.

Він замість вдячного слова почав леститися до красуні. Як пес, заглядав в очі, намагався торкнутися до жіночих пальчиків.

– Настю, ти така красуня!

– Годі тобі, Пилипе. В мене чоловік є.

– Ну то й що? Хіба я  не маю право на щастя?

О, підступна спокусо! Скільки ти людей погубила, у скількох розум забрала!

Одного дня Пилипа "перемкнуло". Він яструбом кинувся на Настю, став несамовито обіймати, цілувати. Якимсь дивом їй вдалось вирватися. Не поправляючи навіть одежі, чимдуж побігла додому.

– Що з тобою? – стривожено запитав лісник.

– Та Пилип хотів мене збезчестити!

– От наволоч! То я ризикую життям, а він так мені віддячує. Вб'ю!

Схопив рушницю і побіг. Помста засліпила очі. Пилип сидів біля стіжка, злякано дивлячись на лісника.

– Що, Пилипе, на дружину посягнув за добро моє?

Той перед пострілом у серце тільки й встиг подумати: "То мені кара за Янкеля".

Сатана торжествував. Він ще одну душу забрав до себе, діючи за правилом: "Спокуса – страх –смерть – пекло".

Лісничий нічого кращого не вигадав, як заявити до сільради, що він вбив упівця під псевдо "Фікса".

Виявилося, що такого повстанця давно розшукували.

Вбивство записали в свій актив. Вище начальство подякувало і  наказало перевезти небіжчика в рідні Сереховичі. Червонопогонники  покійника посадили біля магазину і оголосили, що така кара чекає  всіх, хто не покається і не здасться добровільно владі.

Люди йшли і відверталися. Їм було страшно, як і мертвому Пилипу, якого спіткала розплата за вчинений колись злочин.

Анатолій СЕМЕНЮК.

P.S. З етичних міркувань імена героїв розповіді змінені.

Страх…Ця людська згубна слабодухість веде до поразки в бою, спонукає до державної зради, виступає перепоною до досягнення омріяної мети.

Страх – це стан, який викликає депресію, паніку, розгубленість, параліч багатьох органів життєдіяльності людини.

Страх сьогодні став синонімом злої пандемії коронавірусу, який завдає шкоди не менше, а, може, й більше, аніж сама хвороба.

Історію, яку пропоную увазі читачів, повідав мені давній знайомий із Серехович (тепер Ковельського району). Вона повчальна і нагадує, що за скоєний вчинок і злочин, причиною яких є страх, рано чи пізно настигає кара.

ххх

На сереховицьку землю спадав синій туман. Сонні дерева-привиди про щось в зажурі мріяли.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 313

Тече ріка часу і все змінює на своєму шляху: змінює природу, відкриває нові технічні та інформаційні технології, формує нову свідомість людини. В небуття відійшли мамонти і динозаври. Під гільйотину приреченості сьогодні потрапила місцева друкована преса, а  з нею – сивочоле покоління мудрих аксакалів, яке живе цінностями, що надбало людство в недалекому минулому.

Молодше покоління – ця безтурботна і не зовсім освічена поросль – поспішає жити по-новому, беручи на озброєння усі можливості ноу-хау, не надто замислюючись над можливими негативними наслідками. Як результат, світ для неї звузився до розмірів айфона чи смартфона, в яких хлопці і дівчата почуваються, як риба у  воді. А ще проти   газет і журналів – інтернет, телебачення, що  дає декому привід говорити про кінець преси.

Тому тішить те, що новообрані і новопризначені очільники влади Ковельського району, який "увібрав" у себе Турійщину, Старовижівщину, Ратнівщину, Любомльщину, Шацький край, усвідомлюють вагу і значення друкованого слова, а відтак днями провели зустріч, про яку вище повідомили  відповідні служби райдержадміністрації і районної ради. Ініціатором цієї зустрічі виступили очільник районної ради В’ячеслав Шворак та його заступник Андрій Броїло, але новопризначена голова РДА Ольга Черен і її заступник Роман Кульцман теж охоче взяли участь у розмові.

Тема цього своєрідного "круглого столу" важлива і для влади, і  для журналістів. Її можна звести до трьох слів: "Як жити далі?". Справді, в час, коли київська влада абсолютно не цікавиться проблемами друкованих ЗМІ (не тільки місцевих), тим, як живуть і  працюють журналісти, питань є більше, аніж відповідей на них.

Тому розумним і далекоглядним, на мою думку, був виступ Ольги Черен:

– Без допомоги влади, відповідного фінансування важко виживати місцевій пресі, а разом з нею – більшості передплатників старшого віку. Ця категорія населення бажає мати в руках "живу" газету.

Повірте: я й  сама надаю перевагу книзі, журналу, газеті. Тому районна виконавча влада одним із найважливіших своїх завдань вважає підтримку друкованих видань  і разом з тим ділову співпрацю, не виключаючи конструктивної критики. Я розумію, що 80 тисяч гривень виділених  цьогоріч радою на висвітлення роботи   органів влади, – це незвичайно мало.

Можу сказати одне: наодинці з викликами часу  ми вас не залишимо і підставимо своє "плече". Хочеться почути думки про нашу подальшу співпрацю від редакторів газет.

Тон розмові задав Микола Вельма, редактор "Вістей Ковельщини" і президент гільдії редакторів місцевих газет Волині. Він, зокрема, сказав, що, незважаючи на те, що керівники держави намагаються всю Україну "вмістити" у смартфон, колектив "міськрайонки" наполегливо бореться за своє місце під Сонцем.  Газета – це світло у віконці місцевого життя. Звичайно, доводиться непросто, але "на плаву" тримаємося, економлячи у великому і малому.

В нас є порозуміння і співпраця з районною та міською владою. Ця співпраця здійснюється на договірних умовах. Думаю, нам поодинці в нових умовах не вижити.

Тому вважаю за доцільне робити кроки до об'єднання місцевих газет, тобто працювати в напрямку створення єдиного друкованого видання на Ковельщині.  Це станеться не сьогодні і навіть не завтра, але іншого шляху немає. Важливим в цій роботі є визначення стратегії співпраці із місцевими об'єднаними громадами.

До жвавої дискусії долучився  редактор Любомльської газети "Наше життя" Сергій Боярчук. Він зауважив, що створення єдиного регіонального видання  нині не на часі. Адже люди звикли до "своїх" районок і хочуть їх читати. Турбує і те, про що писати і в якому форматі висвітлювати роботу влади. Щодо майбутнього, то воно невтішне.  Маємо приклад сусідньої Польщі, де після роздержавлення преси 70 відсотків місцевих видань припинили вихід. Кошти, виділені Ковельською районною радою, пропоную розділити порівну між чотирма редакціями.

Про окремі спірні питання у співпраці газети із місцевою владою розповів редактор "Ратнівщини" Дмитро Мороз. На його думку, співпраця має відбутися на договірній основі.

Редакторка Турійської газети "Народне слово" Світлана Невелич повідомила про конструктивність, взаєморозуміння в роботі із місцевими органами влади. Це дозволяє брати участь в окремих соціальних проєктах і, що найголовніше, – приносить користь громаді.

Своє бачення стосунків влади із місцевою пресою висловив як депутат районної ради Андрій Броїло. Ось його окремі міркування, з якими погоджується і голова райради В’ячеслав Шворак:

– роботу влади потрібно висвітлювати об'єктивно;

– критичні матеріали мають носити не звинувачувальний, а діловий характер;

– пріоритети висвітлення – прозорість і відкритість;

– депутати свої звіти та іншу інформацію мають надавати в рамках виділених їм коштів;

– об'єднавчий процес редакцій газет  потрібно розпочати зараз, щоб не опинитися в ролі шацького місцевого видання, яке перестало існувати.

В своєму заключному слові Ольга Черен наголосила, що всі пропозиції і зауваження та побажання будуть розглянуті і враховані в подальшій роботі. Окремі з них на стадії вирішення.

Так, розроблено форму Угоди про висвітлення діяльності органів місцевого самоврядування і виконавчої влади, визначено відповідальну особу за зв'язки з пресою. На ближчий час буде заплановано проведення наради з головами об'єднаних громад, в ході якої мова йтиме і про співпрацю з місцевою пресою.

Що ж, при всіх "за" і "проти" в ході дискусії  досягнуто відповідного порозуміння. Хоча при цьому маємо не забувати, що інформація буває чистою,  як весняний струмок, буває тихою і  байдужою,  як тихоплинна ріка, а буває схожа на брудне болото. Пам'ятаймо, що Ковельщину, як, зрештою, і  всю країну, повинні розбудовувати з чистим серцем на моральних засадах українського просвітництва і нашої значимості  у цьому світі.

На мою думку, саме на  таких засадах рухається  інформаційний потік "Вістей Ковельщини".  

Беззаперечно одне: там, де злагода в сімействі, мирна співпраця і присутнє взаєморозуміння, – там під Божим благословенням звершуються добрі справи і чекає успіх.

Анатолій СЕМЕНЮК,

заступник голови первинної журналістської організації

редакції газети  "Вісті Ковельщини".  

Тече ріка часу і все змінює на своєму шляху: змінює природу, відкриває нові технічні та інформаційні технології, формує нову свідомість людини. В небуття відійшли мамонти і динозаври. Під гільйотину приреченості сьогодні потрапила місцева друкована преса, а  з нею – сивочоле покоління мудрих аксакалів, яке живе цінностями, що надбало людство в недалекому минулому.

Молодше покоління – ця безтурботна і не зовсім освічена поросль – поспішає жити по-новому, беручи на озброєння усі можливості ноу-хау, не надто замислюючись над можливими негативними наслідками. Як результат, світ для неї звузився до розмірів айфона чи смартфона, в яких хлопці і дівчата почуваються, як риба у  воді. А ще проти   газет і журналів – інтернет, телебачення, що  дає декому привід говорити про кінець преси.

Тому тішить те, що новообрані і новопризначені очільники влади Ковельського району, який "увібрав" у себе Турійщину, Старовижівщину, Ратнівщину, Любомльщину, Шацький край, усвідомлюють вагу і значення друкованого слова, а відтак днями провели зустріч, про яку вище повідомили  відповідні служби райдержадміністрації і районної ради. Ініціатором цієї зустрічі виступили очільник районної ради В’ячеслав Шворак та його заступник Андрій Броїло, але новопризначена голова РДА Ольга Черен і її заступник Роман Кульцман теж охоче взяли участь у розмові.

 

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 401

Запитую себе і тебе, мій вірний читачу: "Якби церква не навертала нас на путь істинний, не виховувала морально, не випромінювала світло  любові, то що з  нами було б?".

Уражені  злим духом гордині, нетерпимості, зверхності, безчестя і осуду та інших якостей гріховного царства сатани, ми (переконаний!) потонули б в темряву ночі, братовбивства і знищення всього живого на Землі.

Христос на Голгофі своєю жертовністю відкупив наші гріхи земні. Це було найвище, наймилосердніше, найморальніше звершення світу  заради життя,  заради світла і надії.

Великий день – це не тільки Воскресіння  Христа, але й наше воскресіння після очищення душі і тіла Великим сорокаденним постом. Отож, запрягаймося у святу, таємничу колісницю посту і рухаймо її, підкріплені молитвою, покаянням і сповіддю.

1.Загальний погляд

Тезисно і вибірково із "Закону Божого"  у  викладі протоієрея Серафима Слобідського поглянемо на суть Великого посту.

Великий піст  найперше асоціюється із жертовною сорокаденною прощею Ісуса Христа в пустелі. Це час молитви, покаяння і сповіді заради отримання у Господа відпущення гріхів.

Час Великого посту – це десятинна пожертва, присвячена Богові, коли ми маємо облишити розваги, веселощі і життєві спокуси.

Церква наголошує, що до Великого посту потрібно готуватися три тижні – таке своєрідне очищення від гріхів свідомих і несвідомих.

Перший підготовчий тиждень називають тижнем митиря і фарисея. Другий – про блудного сина. Ці два тижні означені Господнім милосердям. 

Третій підготовчий тиждень,  названий Масляницею, наближає нас до початку Великого посту. В цей час ми маємо обмежити споживання скоромної їжі, залишаючи для харчування сир, молоко, масло і яйця.

Знаковою в цьому часі є остання Прощена неділя (сиропусна). В цей день християни просять одне в одного прощення гріхів, без чого неможливо отримати відпущення гріхів в Отця Небесного.

l

Кожен тиждень Великого посту присвячений   згадці про якусь особливу подію чи особу, яка навертає грішну душу до милосердя та покаяння.

Перший тиждень відзначається суворістю, а богослужіння – особливою тривалістю. У п'ятницю здійснюється освячення колива (відвар пшениці з медом) в пам'ять Феодора Тирона  великомученика, який надав благотворну допомогу християнам для збереження посту і  у 306 році був спалений за Христову віру. В перші  чотири дні в повечірні читається канон Андрія Критського. 

У першу  неділю звершується "Торжество православ'я", встановлене царицею Феодорою у 842 році в пам'ять відновлення вшанування святих ікон.

Друга неділя позначена пам'яттю святого Григорія Палами (XIV  століття), який повчав, що подвиг посту і  молитви Господь осяває вірних благодатних світлом, яким сяяв Ісус Христос на горі Фавор. 

В третю неділю відбувається винос святого хреста для поклоніння вірян. Третя неділя і четвертий  тиждень називаються "хрестопоклонними".

У четверту неділю відзначаємо пам'ять Св. Іоана Ліствічника, який написав твір про сходинки добрих діянь,  що ведуть до Престолу Божого. 

На п'ятому тижні в четвер відбувається "стояння"  Св. Марії Єгипетської. Будучи великою грішницею, вона покаялась, стала прикладом для милосердя Божого і справедливості. В суботу звершується похвала Пресвятій Богородиці.

Шостий  тиждень (субота) позначений згадкою про воскресіння  Ісусом Христом Лазаря. Шоста неділя – це час урочистого входу Спасителя в Єрусалим (вербна неділя).

Останній страсний тиждень перед Пасхою присвячений споминам про останній день земного життя Ісуса Христа.  Понеділок, вівторок, середа  – спомини  про останні бесіди Ісуса з народом і учениками.

Великий чистий четвер – це омивання Ісусом Христом ніг ученикам, тайна вечеря. Молитва в Гетсиманському саду, зрада Іуди. Велика п'ятниця – це спомин та роздуми про хресні страждання Спасителя. Його смерть та погребіння.

У Велику суботу відбуваються Богослужіння, винос священнослужителями Плащаниці. Після довготривалих молитов, славослів'я, Божественної літургії, читань Святого письма, чорні одежі престолу і священників змінюються на світлі. Це згадка про мироносиць, які принесли звістку про Воскресіння Христа.  Священник у світлих ризах, подібно до янгола, сповіщає вірним про Воскресіння Христа.

2. Християнин, їжа і піст 

Якось випадково мені довелось почути розмову:

– Аню, давай зустрінемось сьогодні. У мене є шинка смачна, ковбаска копчена.  І наливку маю. 

– З якого дива з понеділка починаєш?

– Ти що, забула? Сьогодні – перший день посту. Свято!

Розмова проста, житейська. Та чи асоціюється вона з темою  гріха, постом? Подумалося: треба звіритися із Святим письмом і його настановами.

Сама по собі їжа,  говорить  апостол Павло, не наближає нас до Бога, бо ані кращі ми для Бога, коли їмо, ані гірші, коли не їмо. Митрополит Василь Липківський у своїх "Проповідях" проводить думку про моральний бік споживання  їжі та пиття  для християнина. "Аскетичний погляд на їжу та пиття, вся моральна вартість якої полягає в найбільшому обмеженні цієї потреби так не є вищою в християнстві. Навпаки, за апостолом Павлом, мусимо визнати, що негативне ставлення до їжі та пиття є ознакою немочі".

Більше того, родинна  трапеза  спонукає нас до єднання з побажаннями здоров'я  та добра – наголошує митрополит. А  пожертву, яку християнин споряджає до церкви, відбираючи все  найкраще з наявного достатку, він посвячує Богові, тим самим душею наближається до Нього.

Тож, запрошуючи Аню на трапезу, наша знайома не грішить перед Богом (звичайно,  якщо ця трапеза в рамках етики і моралі).

То звідки така жорстка пересторога до їжі під час посту? Багато віків назад на Сході з'явилися ченці-пустельники, які випробовували себе, гартували свій дух голодуванням. Сорок днів перевіряли себе  на міцність і стійкість Іван Хреститель і наш Спаситель Ісус Христос. Немало було послідовників у розумінні цієї самопожертви для Бога. Церква та її очільники, формуючи ритуали, церковні служби, моральні закони, перейняли і цю практику. Вона має важливу підставу та основу, адже  це – наслідування життя Самого Господа нашого, Ісуса Христа.

Сьогодні, хочемо чи ні, але йде пом'якшення, така собі ліберізація церковних канонів,  та багато хто взагалі ігнорує обмеження в їжі під час посту. Тому ще раз погляньмо на піст із вежі духовності, моральності та загальної потреби. І знову звернімося  до  настанов митрополита Василя Липківського. 

"Піст  взагалі є стримання,   достоїнство людини володіти собою, перемагати зло в собі самому, перемагати свої недобрі звички та пристрасті. Піст є обмеження нижчих потреб  тіла, щоб віддавати більше уваги вищим прагненням душі людської. Піст взагалі є високий відданий Богові настрій душі й рішуче одмежування від всього того, що може цей настрій принизити, чи  зіпсувати спокусами життя та  заходами "князя" світу цього – диявола. В такому високому розуміння, піст дійсно мусить бути необхідним чинником найкращого виховання душі людської". 

Аналізуючи вищесказане, маємо усвідомити, що піст не є посяганням на комфорт конституції нашого єства.   Навпаки, він є засобом очищення душі, гартом духу і оздоровлення тіла. Ми маємо осягнути глибокий позитивний задум і зміст Господнього Творіння, який надихає в боротьбі з  негараздами буття, вірусами і  неміччю, злом і спокусами, веде нас із пітьми до світла Воскресіння та Оновлення.

Анатолій СЕМЕНЮК,

історик-краєзнавець. 

P.S.   Хочу ще нагадати настанови з приводу Великого посту, які залишив нам Святитель Іоанн Золотоустий:

"Значення посту полягає не у стриманості від їжі,  а в усуненні від гріхів. І хто обмежує піст тільки стриманістю в їжі, той властиво безчестить його. Ти постиш? Докажи мені це своїми ділами! Якими, скажеш, ділами? Коли побачиш бідного, дай милостинь. Коли маєш ворога,  примирися! Коли побачиш свого друга щасливим, не заздри! Коли побачиш гарну жінку, пройди мимо. Хай постяться не тільки уста, але й слух, зір, ноги, руки та всі члени нашого тіла… Що за користь, коли ми стримуємось від птиць і риби, а гриземо і з'їдаємо братів".

"Батько посту – це Закон Божий. Мати його – Стриманість, терпіння, чесноти. Дочки його – подвиг, чистота, невинність. Сини його рідні – Мойсей, Ілля, Даниїл, Іван Хреститель і весь хор святих, особливо  пустельників і  подвижників. Найближчі родичі його – віра, надія, любов. Друзі його – мир, покора, згода. Слуги його – славослів'я, безустанний псалмоспів, чиста молитва…".

А. С. 

Запитую себе і тебе, мій вірний читачу: "Якби церква не навертала нас на путь істинний, не виховувала морально, не випромінювала світло  любові, то що з  нами було б?".

Уражені  злим духом гордині, нетерпимості, зверхності, безчестя і осуду та інших якостей гріховного царства сатани, ми (переконаний!) потонули б в темряву ночі, братовбивства і знищення всього живого на Землі.

Христос на Голгофі своєю жертовністю відкупив наші гріхи земні. Це було найвище, наймилосердніше, найморальніше звершення світу  заради життя,  заради світла і надії.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 435