Твій образ, мамо, постійно зі мною, немов талісман. Вдень являєшся спогадом. Вночі – у снах-видіннях.

Я знаю, що твоя душа в Царстві небеснім. Ти, як добрий янгол-охоронець, спостерігаєш за нами, переживаєш за всілякі земні негаразди. А найбільше, мабуть, за те, що йде весна, а в нас картопля не посаджена. Зима для тебе була мукою, ти не могла сидіти без руху в тісній міській квартирі.

А весна – це час пробудження. Тоді ти оживала, як трава зелена, горнулася до землі і Сонця. Із землі ти брала животворні соки для життя. Не журися, мамо: в нас ще заморозки, і мало що росте. А ось алича твоя вже випускає на волю перший цвіт.

Це я тобі присвятив пісню:

Ти цвіти, ти цвіти, алича,

Соловейку співай і співай.

Змий сльозу, що бринить на

 очах,

Серце з туги моє визволяй.

Знаєш, часом я думаю, що душі твоїй в Царстві небеснім самотньо. Це тільки в уяві ми малюємо віртуальний квітучий райський сад, заселений праведними людьми. А насправді там холодний і морозний Космос.

Хтось зауважить: нема матеріального тіла, то і  тепла не треба. Як би ж то! Для одинокої душі в далекому, чужому світі ой як  воно потрібне!

Пам'ятаєш ті холодні зими в  селі? Я був у Ковелі, а ти сама віч-на-віч з колючим морозом і заметілями. Я бачив, як ти через глибокий сніг та заметіль в поношеній куфайчині, підперезана паском, несла сухий хмиз з посадки, що була далеко  від хати. О, як мені защеміло серце! Тоді був колгосп. А чи хтось поспівчував хоч на мізинець, щоб дати коня і привезти того спасенного верболозу?

Я усвідомлюю сьогодні, що ти заради мене жертвувала всім, що мала. Коли відійшла душа бабусі Любці на небеса, я тоді сказав: "Кидаю школу, бо як ти сама тут виживеш?". Мені було п'ятнадцять. "Ні, синку, – категорично заперечила ти. – Тобі треба вчитися".

Гряде Воскресіння Христове! Великдень світлий стукає в серце. Тепер і я сповідаюсь. Священнику що? Він гріх близький і далекий від імені Бога відпустить. А ти мої гріхи брала на себе, в своє змучене серце. Якось розбив я вікно в станції юних техніків футбольним м'ячем, то ти із Клевецька пішки, сімнадцять верстов, ішла до директора третьої школи  Петренка "відкупляти" цей гріх.

В тобі жила велика жертовність заради сина. Це не інстинкт, а усвідомлені вчинки. Так буває, коли на лузі опинилися біля гнізда пташиного.Щоб відвести загрозу від пташенят, мама – пташка, ризикуючи своїм життям, закликає вас іти за нею.

Ти все життя відводила від мене загрозу, щоб я став Людиною, не чекаючи плати за це.

В кожній людині бореться дві протилежності: одна – під крилом  Бога, інша позначена спокусами диявола.

В якусь мить мене спокусив лихий, і я прорік: Якби не ви, мамо, то я був би в Києві…". Прости мене, Господи, і  ти прости, мамо, за ницість мого єства. Нехай би я  був у Лондоні, став міністром чи президентом, але якщо я бездушно покидаю напризволяще маму рідну сам-на-сам з жорстоким світом, то хто я тоді?

Потирав руки сатана – це його промисел. Переконаний: якби існувало Боже тестування на високі і малі посади, то бездушних, черствих і байдужих в нас і близько не було б.

Ох, мамо, мамо! Янголе

 небесний,

Ти мене зростила, вчила й

 берегла.

Під твоїм покровом розквітали

 весни,

Добра, мудра берегиня світла і

 тепла.

Не все бувало у мене гаразд. То хмари неспокою клубочились над головою, то, бувало, блискавки врізалися у стежку мого життя. Ти вміла заспокоїти: "Синку, все буде добре".

Ти бачиш, мамо, яким грішним став цей світ і далеким від Христової любові. Пам'ятаєш, як ти опинилася на  межі смерті через халатність і байдужість лікаря? Тоді невидимий янгол направив наші зусилля на спасіння. О, як бентежилося моє серце, як  рвалося до помсти і покарання. А ти своєю мудрістю знову була вище від мене. Просила: "Прости йому, а коли звернеться, не відмов і зроби, що попросить". Так і сталося, я виконав твоє прохання-настанову. Не будучи обізнаною із Святим письмом, ти несла в душі всі його заповіти.

Своєю жертовністю ти наслідувала Матір Ісуса Христа, яка вела Богосина через терни до найвищої вершини – Голгофи. В цьому і є суть Божого провидіння на долі кожного із нас.

Тепер до мене, сивочолого, ти іноді приходиш у снах і мовчиш. Здається, що хочеш покликати мене до себе.

Я міркую: воно ж бо вже й пора, але є ще багато недовершеного. Тому й прошу: "Потерпи у Царстві своїм допоки без мене. Зрештою, ти ж не сама, а з онуком Едіком. Не вберегли ми з Марійкою його добре серце. Тепер сумуємо. Марійка моя, ти ж знаєш, добра. Вона берегиня нашого сімейного затишку – дай, Боже, їй здоров'я".

Пишу ці рядки в переддень Дня Матері. Понавидумують наші депутати свят. А пошанування, повага, турбота про матерів, погодься, має бути щодня – вдень і ввечері й зрання, бо ж вона – основа життя, і  п'єдестал її найвищий за всі на Землі.

Нехай святиться ім'я твоє, Мамо!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Твій образ, мамо, постійно зі мною, немов талісман. Вдень являєшся спогадом. Вночі – у снах-видіннях.

Я знаю, що твоя душа в Царстві небеснім. Ти, як добрий янгол-охоронець, спостерігаєш за нами, переживаєш за всілякі земні негаразди. А найбільше, мабуть, за те, що йде весна, а в нас картопля не посаджена. Зима для тебе була мукою, ти не могла сидіти без руху в тісній міській квартирі.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 360

Свято-Благовіщенський собор: 

роки боротьби і перемог

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 518

Із Воскресінням Христовим воскресає пам'ять наша людська. Із спресованої підсвідомості виринають далекі і близькі події, визначні духовні та мізерні гріховні вчинки. У цьому воскресінні пам'яті, позначеному Великим строгим постом, мов із розквітлої оранжереї являється свято Благовіщення.

Радісну звістку, як гімн непорочній Матері, приносить у цей світ архангел Гавриїл: "Благодатна Маріє, Господь із тобою". Бог нас повертає не до витоків зародження людини із тверді земної, а до творення життя земного з Любові Господньої.

В цей день велике піднесення огортало душі парафіян Свято-Благовіщенського собору у Ковелі: Божественну Архієрейську службу в храмі служив владика Михаїл, митрополит Луцький і Волинський. Благодатною повноводною весняною повінню розливалось молитовне слово, піснеспіви, сизокрилими дивними птахами злітали до неба. Це миті щасливості  серед сірості буденного нашого буття. Біля владики, мов діти, горнуться отці святої Церкви із храмів Ковельського деканату. Найбільше клопотів, відповідальності – на плечах о. Василя Мичка, настоятеля храму, декана, і його сподвижника о. Михайла Левочка.

Вся служба проходить злагоджено, чітко, піднесено,  урочисто. Мимоволі, серед цієї радісної святості з'являються спомини. Майже 100 років тому в часи жорстокої полонізації з вуст отця Івана Губи пролунала молитва українською мовою. Це була благовість, точніше – передвісник нашої теперішньої весни Православної канонічної церкви України. В тих непростих умовах то  був визначний подвижницький вчинок, який відгукнувся в душах вірян у 1991 році. Ще не зареєстрували церковну громаду, а сивочолі активісти встали на прю  із тодішньою комуно-атеїстичною   владою. Це була нерівна боротьба, але люди перемогли.  Більше того, Федерація профспілок Волині   під тиском громадськості передала спортивний комплекс  ДСТ "Спартак" церковній громаді.

Дивну силу благодаті відчуваєш у молитовному залі. А скільки національного духу, патріотизму та милосердя пульсує від цього благодатного храму! Ще з початку ХХ століття він, єдиний в Україні, носить народне звання  "Українська церква". У 2013-2014 роках саме тут був центр збору і формування  благодійної допомоги для Майдану, а потому – для воїнів, учасників війни на Сході країни.

В соборі хрестили малого Данилка Кияна, батько  якого в день народження сина загинув під час виконання бойового завдання. Данилка на руках тримав командир батальйону. Це хрещення із сльозами на очах, мало свою символіку. Оте перше "А-у-у!" ніби сповіщало про майбутнє, в якому воїн Данило Киян буде оберігати мир для нас і своєї матері.

"Господи, прийми і мою подяку цій святині, священнослужителям, покійному о. Петру  Левочку", – промовляю в думках я.  У 1997 році з цього святого місця лунала молитва до Бога за одужання і повернення  до життя  мого сина  Едіка, який перебував в стані глибокої коми у  далеких Сувалках (Польща) після автокатастрофи. Бог почув ці молитви, повернув сина до життя. 

Хвала і слава тобі, Господи!

Якось в радіопередачі почув: "А таки є десь та земна твердь – Україна" (не дослівно – авт.). Впевнений, що є! Вона тут – у цій Благовіщенській святині. 

А літургія, мов на хвилях, підносить душі вірян до неба, до Господа нашого і пресвятої Богородиці, розвіює думки про коронавірус та бідне сьогодення, вселяє впевненість, що у нас все буде гаразд. За словами владики Михаїла, буде добре, дуже  добре – іншого просто не дано. Я тішуся таким оптимізмом і, як інші, ловлю кожне слово духовно змістовної проповіді.

Митрополит наголошує на особливості цього свята, яке несе в собі радість і надію, підкреслює важливість материнства й сім'ї.

Сім'я, за його визнанням, – це "сім Я", тобто батьки і  діти у кількості п'яти. А як інакше зберегти, примножити наш рід український? В проповідь вдало вплітаються мудрі думки-афоризми, які легко проникають в серця парафіян. 

Урочисто, святково звучать душевні вітання зі святом. Тим, хто найбільше доклав  сил, енергії до розбудови храму, владика вручає нагороди. Орденів "За церковні заслуги" удостоєні настоятель храму Василь Мичко та матінка Марія Левочко. Медалями "За жертовність"  нагороджені: Григорій Олійник, Валентина Наумчик, Віталій Вакульський  (староста), Віталій Пожарський, Володимир Сорока, Інна Третяк, Тетяна Демчук та автор цих рядків. Благословенною грамотою відзначено Тетяну Аврахову.

Привітаймо і ми, дорогий читачу, нагороджених і всіх парафіян із світлим та  радісним Благовіщенням! 

Ширі вітальні слова лунали від міського голови Ігоря Чайки, голови Ковельської районної ради В'ячеслава Шворака, голови райдержадміністрації Ольги Черен. Від очільників влади були вручені квіти Василю Мичку, а в його особі – всім парафіянам. Від настоятеля собору о. Василя адекватний дарунок – владиці Михаїлу.

Словом, свято вдалося на славу. Нагадуємо, що воно проходило під знаком тридцятирічного ювілею відродження Благовіщенської церковної громади і храму. Ювілейні заходи будуть продовжені в скорому часі.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Із Воскресінням Христовим воскресає пам'ять наша людська. Із спресованої підсвідомості виринають далекі і близькі події, визначні духовні та мізерні гріховні вчинки. У цьому воскресінні пам'яті, позначеному Великим строгим постом, мов із розквітлої оранжереї являється свято Благовіщення.

Радісну звістку, як гімн непорочній Матері, приносить у цей світ архангел Гавриїл: "Благодатна Маріє, Господь із тобою". Бог нас повертає не до витоків зародження людини із тверді земної, а до творення життя земного з Любові Господньої.

В цей день велике піднесення огортало душі парафіян Свято-Благовіщенського собору у Ковелі: Божественну Архієрейську службу в храмі служив владика Михаїл, митрополит Луцький і Волинський. Благодатною повноводною весняною повінню розливалось молитовне слово, піснеспіви, сизокрилими дивними птахами злітали до неба. Це миті щасливості  серед сірості буденного нашого буття. Біля владики, мов діти, горнуться отці святої Церкви із храмів Ковельського деканату.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 339

Страх…Ця людська згубна слабодухість веде до поразки в бою, спонукає до державної зради, виступає перепоною до досягнення омріяної мети.

Страх – це стан, який викликає депресію, паніку, розгубленість, параліч багатьох органів життєдіяльності людини.

Страх сьогодні став синонімом злої пандемії коронавірусу, який завдає шкоди не менше, а, може, й більше, аніж сама хвороба.

Історію, яку пропоную увазі читачів, повідав мені давній знайомий із Серехович (тепер Ковельського району). Вона повчальна і нагадує, що за скоєний вчинок і злочин, причиною яких є страх, рано чи пізно настигає кара.

l

На сереховицьку землю спадав синій туман. Сонні дерева-привиди про щось в зажурі мріяли. Десь свою мелодію виводив півень. По сусідству загавкав неспокійний пес. Небокрай ледь-ледь жеврів від променів вранішнього Сонця.

Пилип тінню вислизнув з хати. Пройшовши садком, біля останнього дерева озирнувся. Не помітивши нікого, зігнувшись, швидким кроком попрямував до лісу.

На узліссі оглянувся ще раз і, випроставшись, петляючи поміж деревами, впевнено попрямував на схід.

Біля густого верболозу зупинився і неголосно гукнув:

– Янеку, вставай! Годі спати! 

Із невидимих схованок з'явилася заспана тінь єврея Янкеля.

– Шолом, Пилипе! – радісно привітався чоловік.

– Який там "шолом", коли війна навколо? Тобі в лісі спокій , а я вночі не сплю. Не дай, Боже, взнають, що я тебе переховую, то і мені, і тобі хана. Сам знаєш, який наказ німець видав.

– Пилипе, ти ж мудрий чоловік. Хто в цих нетрях мене знайде?

– О, не кажи, Янеку. Тепер і дерева очі мають, а трава – вуха.

– То ж ніхто не каже, що все просто. Але, Пилипе, май совість. Ти мусиш за борги чимось відплатити.

– Ну, брав я в тебе гроші. То й  що з того? Тоді ж був інший, мирний час.

– Пилипе, ти що забув заповідь Божу: "Допоможи ближньому"?

– Добре, добре. Але в Писанії святому сказано: "Прости провини наші". Та відроблю я тобі і ті нещасні борги. Ось приніс  хліба, яєць, молока. Мотря моя ще тобі й одежину теплу передала. Чекай завтра зранку. Без потреби по лісу не вештайся. Сам знаєш, який нині час.

Непомітно посвітліло, тіні поменшали. Під промінням Сонця розвіявся вранішній туман. І враз Пилипа охопив страх. "Не дай, Боже, хтось побачить. Донесуть, що в лісі ходжу: на яку біду я погодився?". Думки, немов надокучливі мухи, роїлися в голові.

Хто зрозуміє людську істоту? Хто оцінить її вчинки? Сьогодні вона любов'ю Христовою світиться, а завтра злом сичить смертельним.

В голові Пилипа точилася запекла боротьба. Він рятує Янкеля – і це по-людськи.  А як інакше? За добро добром відплати. Але ж час який – за те добро і життя можна втратити. Ну, знайдуть в лісі єврея Янека – розстріляють. Але ж він мене видасть. За що йому така кара? Вночі привиди являлися в німецьких строях і кричали: "Хальт!  Хенде хох!" ("Стій! Руки вгору!").

Потім ставали в шеренгу і наказували: "Фойєр!" ("Вогонь"), але він не падав – тільки голова розколювалася на  шматки.

l

– Янеку, якби тебе спіймали, ти признався б, хто тебе в лісі приховував? – якось запитав він.

– Пилипе, ти ж віруючий. Святе письмо вимагає казати правду. Спіймають – то кара за мої гріхи, – відповів той.

Щось перевернулося в єстві Пилипа. Страх, немов метастази раку, розповзся по всьому тілу.

Нові жахіття-видіння оволоділи ним з новою силою.

"Якщо євреї думають, що коли їх ведуть до страти, то так треба Богу. Але чому я маю втрачати життя?".

І він прийняв рішення. Наступного ранку взяв до рук торбинку з їжею, а на плече вчепив рушницю.

Душа Янкеля передчувала щось недобре. Сон не брав. Стрепенулося серце, коли помітив рушницю.

– Пилипе, ти чому сьогодні із гвинтівкою? На полювання зібрався чи що?

– Це на вас полюють фашисти. Он вчора Несухоїжи спалили і людей багато повбивали. То ж я й подумав: так чи інакше, ти приречений. А я за що маю кару Божу розділяти з тобою?

Пилип рішуче зняв з плеча рушницю, направив на Янкеля і натиснув на курок. Янкель лишень встиг побачити зловісний спалах вогню, і впав, немов підкошений. Пилип швидко підсунув мертве тіло у якийсь виямок, загріб листям і швидко пішов додому. Вдома спокою не знаходив. Страх, мов кліщ, впився у свідомість.

Тягнуло на місце злочину. Але мусив щось робити.

Без пояснень дружину з дітьми відправив до родичів у Підсинівку. Інтуїція підказувала щось погане. І недаремно. Не буває тайн у цьому грішному світі. Приховане майже завжди стає явним.

В лісі, неподалік Серехович, з'явився  партизанський  загін із з'єднання Федорова. Ненароком одна із груп натрапила на труп Янкеля. Командир загону із російським прізвищем Корабльов був євреєм, а тому наказав перезахоронити убієнного та розслідувати таємниче вбивство свого одновірця.

Партизанська розвідка швидко встановила, що до лісу часто  навідувався серехівчанин Пилип. Сумнівів не було. "Спіймати і допитати!" – прозвучав наказ.

l

Пилипу не спалося. Страх володів ним. Якогось ранку він побачив, що до його хати ідуть озброєні люди. "Це за мною", – подумав. Раптово підпалив віхоть соломки і кинув під стріху. Спалахнув вогонь, і клуби диму понеслися за вітром до лісу. Пилип кинувся в той спасенний дим і побіг.

"Виходь!" – кричали партизани. Пилип, переляканий на смерть, біг, як прудкий кінь, доки його не прийняв ліс у свої обійми. Блукав довго. Ішов через якесь болото, верболози. Лише одна думка  була в голові: що робити далі, як діяти? І вихід таки знайшов.

Місцеві села і  ліси були наповнені українським духом. Недаремно прижилася примовка: "Від Скулина до Білина – самостійна Україна". Це стосувалося всіх навколишніх сіл: Облап, Серехович, Заріччя та інших. Пилип через знайомих швидко знайшов боївку УПА. Пояснювати свою легенду довго не довелося. Йому повірили. Прийняв присягу, отримав кріс і став борцем за вільну Україну. 

Здавалося, він весь переродився.

Заподіяну смерть фашисту або "совєцькому енкеведисту" до своїх гріхів не відносив. Навпаки був переконаний, що робить добру справу. Адже захищає свою землю, віру, традиції, культури. У вільні від боїв та поневірянь й походів хвилини мріяв про дім відбудований, дітей та дружини.

Та час від часу в уяві з'являлася тінь невинно убієнного Янкела. Молився, а покійник, наче привид, знову і знову являвся перед очі і запитував: "За що?".

Хотів оправдатися добрим вчинком. Коли загін упівців  взяв у полон двох "стрибків" (добровольців із селян, які допомагали енкевеесівцям проводити зачистку сіл від бандерівців) і присудили їх до страти  як ворогів України, Пилип заступився.

– Пане командире, це  мої односельці сереховицькі. Вони під страхом смерті прийшли сюди. Звільніть їх, прошу вас! 

І командир відмінив наказ, звільнивши селян від покарання.

Чи було це умовним покаянням? Хтозна.

В глибині душі жив отой жучок, що не дає спокійно спати. Нав'язлива думка  малювала нові картини покарання за скоєний гріх.

l

Мов у страшному сні, майнули роки жорстокої боротьби. Останній бій вояків УПА стався у селі Буцині. Бились мужньо, але сили були нерівні. Геройськи загинули за Україну.

Немало вояків переховувалось в лісах і на хуторах. Пилипові  дав притулок лісничий  із села Верхи. Ночував у стіжку сіна. Той йому приносив такі-сякі харчі. До рідних навідатися  було неможливо. Тому і вдень, і  вночі  був приречений на самотність і знаходився під постійний тягарем страху.

Пилип переживав. Адже фактично повторював долю Янкеля. "То за гріх мій  кара", – думав не раз.

Кажуть, що янголи-охоронці рятують людину від смерті і захищають від біди. Та не все так просто – підступний сатана теж не спить. Він в'яже сіті спокуси та зла і затягує туди слабкодухих.

Дотримуючись конспірації, до схованки у стіжку не раз приходила  з їжею дружина лісника Настя. Була гарна, як  квітка. Пишна. Весела. Зголоднілий за жіночою ласкою, Пилип став сам не свій – як кажуть, біс поплутав.

Він замість вдячного слова почав леститися до красуні. Як пес, заглядав в очі, намагався торкнутися до жіночих пальчиків.

– Настю, ти така красуня!

– Годі тобі, Пилипе. В мене чоловік є.

– Ну то й що? Хіба я  не маю право на щастя?

О, підступна спокусо! Скільки ти людей погубила, у скількох розум забрала!

Одного дня Пилипа "перемкнуло". Він яструбом кинувся на Настю, став несамовито обіймати, цілувати. Якимсь дивом їй вдалось вирватися. Не поправляючи навіть одежі, чимдуж побігла додому.

– Що з тобою? – стривожено запитав лісник.

– Та Пилип хотів мене збезчестити!

– От наволоч! То я ризикую життям, а він так мені віддячує. Вб'ю!

Схопив рушницю і побіг. Помста засліпила очі. Пилип сидів біля стіжка, злякано дивлячись на лісника.

– Що, Пилипе, на дружину посягнув за добро моє?

Той перед пострілом у серце тільки й встиг подумати: "То мені кара за Янкеля".

Сатана торжествував. Він ще одну душу забрав до себе, діючи за правилом: "Спокуса – страх –смерть – пекло".

Лісничий нічого кращого не вигадав, як заявити до сільради, що він вбив упівця під псевдо "Фікса".

Виявилося, що такого повстанця давно розшукували.

Вбивство записали в свій актив. Вище начальство подякувало і  наказало перевезти небіжчика в рідні Сереховичі. Червонопогонники  покійника посадили біля магазину і оголосили, що така кара чекає  всіх, хто не покається і не здасться добровільно владі.

Люди йшли і відверталися. Їм було страшно, як і мертвому Пилипу, якого спіткала розплата за вчинений колись злочин.

Анатолій СЕМЕНЮК.

P.S. З етичних міркувань імена героїв розповіді змінені.

Страх…Ця людська згубна слабодухість веде до поразки в бою, спонукає до державної зради, виступає перепоною до досягнення омріяної мети.

Страх – це стан, який викликає депресію, паніку, розгубленість, параліч багатьох органів життєдіяльності людини.

Страх сьогодні став синонімом злої пандемії коронавірусу, який завдає шкоди не менше, а, може, й більше, аніж сама хвороба.

Історію, яку пропоную увазі читачів, повідав мені давній знайомий із Серехович (тепер Ковельського району). Вона повчальна і нагадує, що за скоєний вчинок і злочин, причиною яких є страх, рано чи пізно настигає кара.

ххх

На сереховицьку землю спадав синій туман. Сонні дерева-привиди про щось в зажурі мріяли.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 269

Тече ріка часу і все змінює на своєму шляху: змінює природу, відкриває нові технічні та інформаційні технології, формує нову свідомість людини. В небуття відійшли мамонти і динозаври. Під гільйотину приреченості сьогодні потрапила місцева друкована преса, а  з нею – сивочоле покоління мудрих аксакалів, яке живе цінностями, що надбало людство в недалекому минулому.

Молодше покоління – ця безтурботна і не зовсім освічена поросль – поспішає жити по-новому, беручи на озброєння усі можливості ноу-хау, не надто замислюючись над можливими негативними наслідками. Як результат, світ для неї звузився до розмірів айфона чи смартфона, в яких хлопці і дівчата почуваються, як риба у  воді. А ще проти   газет і журналів – інтернет, телебачення, що  дає декому привід говорити про кінець преси.

Тому тішить те, що новообрані і новопризначені очільники влади Ковельського району, який "увібрав" у себе Турійщину, Старовижівщину, Ратнівщину, Любомльщину, Шацький край, усвідомлюють вагу і значення друкованого слова, а відтак днями провели зустріч, про яку вище повідомили  відповідні служби райдержадміністрації і районної ради. Ініціатором цієї зустрічі виступили очільник районної ради В’ячеслав Шворак та його заступник Андрій Броїло, але новопризначена голова РДА Ольга Черен і її заступник Роман Кульцман теж охоче взяли участь у розмові.

Тема цього своєрідного "круглого столу" важлива і для влади, і  для журналістів. Її можна звести до трьох слів: "Як жити далі?". Справді, в час, коли київська влада абсолютно не цікавиться проблемами друкованих ЗМІ (не тільки місцевих), тим, як живуть і  працюють журналісти, питань є більше, аніж відповідей на них.

Тому розумним і далекоглядним, на мою думку, був виступ Ольги Черен:

– Без допомоги влади, відповідного фінансування важко виживати місцевій пресі, а разом з нею – більшості передплатників старшого віку. Ця категорія населення бажає мати в руках "живу" газету.

Повірте: я й  сама надаю перевагу книзі, журналу, газеті. Тому районна виконавча влада одним із найважливіших своїх завдань вважає підтримку друкованих видань  і разом з тим ділову співпрацю, не виключаючи конструктивної критики. Я розумію, що 80 тисяч гривень виділених  цьогоріч радою на висвітлення роботи   органів влади, – це незвичайно мало.

Можу сказати одне: наодинці з викликами часу  ми вас не залишимо і підставимо своє "плече". Хочеться почути думки про нашу подальшу співпрацю від редакторів газет.

Тон розмові задав Микола Вельма, редактор "Вістей Ковельщини" і президент гільдії редакторів місцевих газет Волині. Він, зокрема, сказав, що, незважаючи на те, що керівники держави намагаються всю Україну "вмістити" у смартфон, колектив "міськрайонки" наполегливо бореться за своє місце під Сонцем.  Газета – це світло у віконці місцевого життя. Звичайно, доводиться непросто, але "на плаву" тримаємося, економлячи у великому і малому.

В нас є порозуміння і співпраця з районною та міською владою. Ця співпраця здійснюється на договірних умовах. Думаю, нам поодинці в нових умовах не вижити.

Тому вважаю за доцільне робити кроки до об'єднання місцевих газет, тобто працювати в напрямку створення єдиного друкованого видання на Ковельщині.  Це станеться не сьогодні і навіть не завтра, але іншого шляху немає. Важливим в цій роботі є визначення стратегії співпраці із місцевими об'єднаними громадами.

До жвавої дискусії долучився  редактор Любомльської газети "Наше життя" Сергій Боярчук. Він зауважив, що створення єдиного регіонального видання  нині не на часі. Адже люди звикли до "своїх" районок і хочуть їх читати. Турбує і те, про що писати і в якому форматі висвітлювати роботу влади. Щодо майбутнього, то воно невтішне.  Маємо приклад сусідньої Польщі, де після роздержавлення преси 70 відсотків місцевих видань припинили вихід. Кошти, виділені Ковельською районною радою, пропоную розділити порівну між чотирма редакціями.

Про окремі спірні питання у співпраці газети із місцевою владою розповів редактор "Ратнівщини" Дмитро Мороз. На його думку, співпраця має відбутися на договірній основі.

Редакторка Турійської газети "Народне слово" Світлана Невелич повідомила про конструктивність, взаєморозуміння в роботі із місцевими органами влади. Це дозволяє брати участь в окремих соціальних проєктах і, що найголовніше, – приносить користь громаді.

Своє бачення стосунків влади із місцевою пресою висловив як депутат районної ради Андрій Броїло. Ось його окремі міркування, з якими погоджується і голова райради В’ячеслав Шворак:

– роботу влади потрібно висвітлювати об'єктивно;

– критичні матеріали мають носити не звинувачувальний, а діловий характер;

– пріоритети висвітлення – прозорість і відкритість;

– депутати свої звіти та іншу інформацію мають надавати в рамках виділених їм коштів;

– об'єднавчий процес редакцій газет  потрібно розпочати зараз, щоб не опинитися в ролі шацького місцевого видання, яке перестало існувати.

В своєму заключному слові Ольга Черен наголосила, що всі пропозиції і зауваження та побажання будуть розглянуті і враховані в подальшій роботі. Окремі з них на стадії вирішення.

Так, розроблено форму Угоди про висвітлення діяльності органів місцевого самоврядування і виконавчої влади, визначено відповідальну особу за зв'язки з пресою. На ближчий час буде заплановано проведення наради з головами об'єднаних громад, в ході якої мова йтиме і про співпрацю з місцевою пресою.

Що ж, при всіх "за" і "проти" в ході дискусії  досягнуто відповідного порозуміння. Хоча при цьому маємо не забувати, що інформація буває чистою,  як весняний струмок, буває тихою і  байдужою,  як тихоплинна ріка, а буває схожа на брудне болото. Пам'ятаймо, що Ковельщину, як, зрештою, і  всю країну, повинні розбудовувати з чистим серцем на моральних засадах українського просвітництва і нашої значимості  у цьому світі.

На мою думку, саме на  таких засадах рухається  інформаційний потік "Вістей Ковельщини".  

Беззаперечно одне: там, де злагода в сімействі, мирна співпраця і присутнє взаєморозуміння, – там під Божим благословенням звершуються добрі справи і чекає успіх.

Анатолій СЕМЕНЮК,

заступник голови первинної журналістської організації

редакції газети  "Вісті Ковельщини".  

Тече ріка часу і все змінює на своєму шляху: змінює природу, відкриває нові технічні та інформаційні технології, формує нову свідомість людини. В небуття відійшли мамонти і динозаври. Під гільйотину приреченості сьогодні потрапила місцева друкована преса, а  з нею – сивочоле покоління мудрих аксакалів, яке живе цінностями, що надбало людство в недалекому минулому.

Молодше покоління – ця безтурботна і не зовсім освічена поросль – поспішає жити по-новому, беручи на озброєння усі можливості ноу-хау, не надто замислюючись над можливими негативними наслідками. Як результат, світ для неї звузився до розмірів айфона чи смартфона, в яких хлопці і дівчата почуваються, як риба у  воді. А ще проти   газет і журналів – інтернет, телебачення, що  дає декому привід говорити про кінець преси.

Тому тішить те, що новообрані і новопризначені очільники влади Ковельського району, який "увібрав" у себе Турійщину, Старовижівщину, Ратнівщину, Любомльщину, Шацький край, усвідомлюють вагу і значення друкованого слова, а відтак днями провели зустріч, про яку вище повідомили  відповідні служби райдержадміністрації і районної ради. Ініціатором цієї зустрічі виступили очільник районної ради В’ячеслав Шворак та його заступник Андрій Броїло, але новопризначена голова РДА Ольга Черен і її заступник Роман Кульцман теж охоче взяли участь у розмові.

 

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 363

Запитую себе і тебе, мій вірний читачу: "Якби церква не навертала нас на путь істинний, не виховувала морально, не випромінювала світло  любові, то що з  нами було б?".

Уражені  злим духом гордині, нетерпимості, зверхності, безчестя і осуду та інших якостей гріховного царства сатани, ми (переконаний!) потонули б в темряву ночі, братовбивства і знищення всього живого на Землі.

Христос на Голгофі своєю жертовністю відкупив наші гріхи земні. Це було найвище, наймилосердніше, найморальніше звершення світу  заради життя,  заради світла і надії.

Великий день – це не тільки Воскресіння  Христа, але й наше воскресіння після очищення душі і тіла Великим сорокаденним постом. Отож, запрягаймося у святу, таємничу колісницю посту і рухаймо її, підкріплені молитвою, покаянням і сповіддю.

1.Загальний погляд

Тезисно і вибірково із "Закону Божого"  у  викладі протоієрея Серафима Слобідського поглянемо на суть Великого посту.

Великий піст  найперше асоціюється із жертовною сорокаденною прощею Ісуса Христа в пустелі. Це час молитви, покаяння і сповіді заради отримання у Господа відпущення гріхів.

Час Великого посту – це десятинна пожертва, присвячена Богові, коли ми маємо облишити розваги, веселощі і життєві спокуси.

Церква наголошує, що до Великого посту потрібно готуватися три тижні – таке своєрідне очищення від гріхів свідомих і несвідомих.

Перший підготовчий тиждень називають тижнем митиря і фарисея. Другий – про блудного сина. Ці два тижні означені Господнім милосердям. 

Третій підготовчий тиждень,  названий Масляницею, наближає нас до початку Великого посту. В цей час ми маємо обмежити споживання скоромної їжі, залишаючи для харчування сир, молоко, масло і яйця.

Знаковою в цьому часі є остання Прощена неділя (сиропусна). В цей день християни просять одне в одного прощення гріхів, без чого неможливо отримати відпущення гріхів в Отця Небесного.

l

Кожен тиждень Великого посту присвячений   згадці про якусь особливу подію чи особу, яка навертає грішну душу до милосердя та покаяння.

Перший тиждень відзначається суворістю, а богослужіння – особливою тривалістю. У п'ятницю здійснюється освячення колива (відвар пшениці з медом) в пам'ять Феодора Тирона  великомученика, який надав благотворну допомогу християнам для збереження посту і  у 306 році був спалений за Христову віру. В перші  чотири дні в повечірні читається канон Андрія Критського. 

У першу  неділю звершується "Торжество православ'я", встановлене царицею Феодорою у 842 році в пам'ять відновлення вшанування святих ікон.

Друга неділя позначена пам'яттю святого Григорія Палами (XIV  століття), який повчав, що подвиг посту і  молитви Господь осяває вірних благодатних світлом, яким сяяв Ісус Христос на горі Фавор. 

В третю неділю відбувається винос святого хреста для поклоніння вірян. Третя неділя і четвертий  тиждень називаються "хрестопоклонними".

У четверту неділю відзначаємо пам'ять Св. Іоана Ліствічника, який написав твір про сходинки добрих діянь,  що ведуть до Престолу Божого. 

На п'ятому тижні в четвер відбувається "стояння"  Св. Марії Єгипетської. Будучи великою грішницею, вона покаялась, стала прикладом для милосердя Божого і справедливості. В суботу звершується похвала Пресвятій Богородиці.

Шостий  тиждень (субота) позначений згадкою про воскресіння  Ісусом Христом Лазаря. Шоста неділя – це час урочистого входу Спасителя в Єрусалим (вербна неділя).

Останній страсний тиждень перед Пасхою присвячений споминам про останній день земного життя Ісуса Христа.  Понеділок, вівторок, середа  – спомини  про останні бесіди Ісуса з народом і учениками.

Великий чистий четвер – це омивання Ісусом Христом ніг ученикам, тайна вечеря. Молитва в Гетсиманському саду, зрада Іуди. Велика п'ятниця – це спомин та роздуми про хресні страждання Спасителя. Його смерть та погребіння.

У Велику суботу відбуваються Богослужіння, винос священнослужителями Плащаниці. Після довготривалих молитов, славослів'я, Божественної літургії, читань Святого письма, чорні одежі престолу і священників змінюються на світлі. Це згадка про мироносиць, які принесли звістку про Воскресіння Христа.  Священник у світлих ризах, подібно до янгола, сповіщає вірним про Воскресіння Христа.

2. Християнин, їжа і піст 

Якось випадково мені довелось почути розмову:

– Аню, давай зустрінемось сьогодні. У мене є шинка смачна, ковбаска копчена.  І наливку маю. 

– З якого дива з понеділка починаєш?

– Ти що, забула? Сьогодні – перший день посту. Свято!

Розмова проста, житейська. Та чи асоціюється вона з темою  гріха, постом? Подумалося: треба звіритися із Святим письмом і його настановами.

Сама по собі їжа,  говорить  апостол Павло, не наближає нас до Бога, бо ані кращі ми для Бога, коли їмо, ані гірші, коли не їмо. Митрополит Василь Липківський у своїх "Проповідях" проводить думку про моральний бік споживання  їжі та пиття  для християнина. "Аскетичний погляд на їжу та пиття, вся моральна вартість якої полягає в найбільшому обмеженні цієї потреби так не є вищою в християнстві. Навпаки, за апостолом Павлом, мусимо визнати, що негативне ставлення до їжі та пиття є ознакою немочі".

Більше того, родинна  трапеза  спонукає нас до єднання з побажаннями здоров'я  та добра – наголошує митрополит. А  пожертву, яку християнин споряджає до церкви, відбираючи все  найкраще з наявного достатку, він посвячує Богові, тим самим душею наближається до Нього.

Тож, запрошуючи Аню на трапезу, наша знайома не грішить перед Богом (звичайно,  якщо ця трапеза в рамках етики і моралі).

То звідки така жорстка пересторога до їжі під час посту? Багато віків назад на Сході з'явилися ченці-пустельники, які випробовували себе, гартували свій дух голодуванням. Сорок днів перевіряли себе  на міцність і стійкість Іван Хреститель і наш Спаситель Ісус Христос. Немало було послідовників у розумінні цієї самопожертви для Бога. Церква та її очільники, формуючи ритуали, церковні служби, моральні закони, перейняли і цю практику. Вона має важливу підставу та основу, адже  це – наслідування життя Самого Господа нашого, Ісуса Христа.

Сьогодні, хочемо чи ні, але йде пом'якшення, така собі ліберізація церковних канонів,  та багато хто взагалі ігнорує обмеження в їжі під час посту. Тому ще раз погляньмо на піст із вежі духовності, моральності та загальної потреби. І знову звернімося  до  настанов митрополита Василя Липківського. 

"Піст  взагалі є стримання,   достоїнство людини володіти собою, перемагати зло в собі самому, перемагати свої недобрі звички та пристрасті. Піст є обмеження нижчих потреб  тіла, щоб віддавати більше уваги вищим прагненням душі людської. Піст взагалі є високий відданий Богові настрій душі й рішуче одмежування від всього того, що може цей настрій принизити, чи  зіпсувати спокусами життя та  заходами "князя" світу цього – диявола. В такому високому розуміння, піст дійсно мусить бути необхідним чинником найкращого виховання душі людської". 

Аналізуючи вищесказане, маємо усвідомити, що піст не є посяганням на комфорт конституції нашого єства.   Навпаки, він є засобом очищення душі, гартом духу і оздоровлення тіла. Ми маємо осягнути глибокий позитивний задум і зміст Господнього Творіння, який надихає в боротьбі з  негараздами буття, вірусами і  неміччю, злом і спокусами, веде нас із пітьми до світла Воскресіння та Оновлення.

Анатолій СЕМЕНЮК,

історик-краєзнавець. 

P.S.   Хочу ще нагадати настанови з приводу Великого посту, які залишив нам Святитель Іоанн Золотоустий:

"Значення посту полягає не у стриманості від їжі,  а в усуненні від гріхів. І хто обмежує піст тільки стриманістю в їжі, той властиво безчестить його. Ти постиш? Докажи мені це своїми ділами! Якими, скажеш, ділами? Коли побачиш бідного, дай милостинь. Коли маєш ворога,  примирися! Коли побачиш свого друга щасливим, не заздри! Коли побачиш гарну жінку, пройди мимо. Хай постяться не тільки уста, але й слух, зір, ноги, руки та всі члени нашого тіла… Що за користь, коли ми стримуємось від птиць і риби, а гриземо і з'їдаємо братів".

"Батько посту – це Закон Божий. Мати його – Стриманість, терпіння, чесноти. Дочки його – подвиг, чистота, невинність. Сини його рідні – Мойсей, Ілля, Даниїл, Іван Хреститель і весь хор святих, особливо  пустельників і  подвижників. Найближчі родичі його – віра, надія, любов. Друзі його – мир, покора, згода. Слуги його – славослів'я, безустанний псалмоспів, чиста молитва…".

А. С. 

Запитую себе і тебе, мій вірний читачу: "Якби церква не навертала нас на путь істинний, не виховувала морально, не випромінювала світло  любові, то що з  нами було б?".

Уражені  злим духом гордині, нетерпимості, зверхності, безчестя і осуду та інших якостей гріховного царства сатани, ми (переконаний!) потонули б в темряву ночі, братовбивства і знищення всього живого на Землі.

Христос на Голгофі своєю жертовністю відкупив наші гріхи земні. Це було найвище, наймилосердніше, найморальніше звершення світу  заради життя,  заради світла і надії.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 385

Мій побратиме-українцю! Погодься, що поезія – це квітка на лузі мови пишної, ніжної, солов'їної. Кожна пелюстина – це слова барвисті, неповторні. В тих словах сконцентрована  магія нашої щирої  і доброї душі.  В тих словах – дух соколиний, козацький. В тих словах – любов материнська споконвічна. В тих словах – кохання чисте, вірне, жагуче. В тих словах – таємничий код нації і народу.

Чужинці віками намагаються розшифрувати цей код. Не раз бували спроби випалити його вогнем пекучим. Аж ні! Попри  утиски, неволю і глум проростало зерно,  і  Слово величне, гарне, із всіма кольорами та відтінками райдуги знову злітало понад світом.

В такому барвистому, літературно-патріотичному просторі мені пощастило побувати 21 березня цього року. І луг – це не що інше, як Волинський обласний ліцей із посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Зворушливо до сліз! Хлопці у класичних військових сучасних строях, дівчата в однотонних чорних –заповнили просторий зал. Немов пташине весняне зібрання злетілось і защебетало, задзюркотіло весняними струмками.

Ініціатори, організатори цього дійства під назвою "День поезії"  – Тетяна Марчук, завідуюча бібліотекою, музичний керівник, режисерка та сценаристка Руслана Шацька. Пані Руслана знана як керівник студії "Зорепад" не тільки в Ковелі, але й в усій Україні і країнах  Європи. Про переможні кроки студії можна багато говорити, адже там – переможних  Гран прі, перших місць ціла  скарбниця.

Вслухаюся, вдивляюся і тішуся… Скільки раз почуєш песимістичне, що наша молодь "не  така" і що  похмуре на нас чекає майбутнє.

Так ось, мій читачу, карбую кожне слово, як мантру. У нас – найміцніша нація у світі. Вона сім літ у зоні АТО-ООС відстоює свободу, незалежність,   не кориться ворогу.

 Ці  молоді  хлопці, дівчата,  учні ліцею, креативні, високоінтелектуальні, патріотичні, готові будувати нову Україну і нас захищати. А ще в них замріяна,  поетична, пісенна душа. 

…Аматори сцени розпочинають творчий вечір. Зал стихає. Відчувається дисципліна і порядок.  А ведучі, читці поезії впевнено  вводять нас в чарівний світ слова і пісні. 

Емоційно, артистично зриваються колючі  рядки із поеми "Сон" Тараса Шевченка, іскряться ліричні рядки поезій Лесі Українки. А ось  і те, що не залишає шансів стримати сльозу:  зал хором співає пісню- пісень "Рідна мати моя"  (слова Аркадія Малишка).

Признаюся – це моя найулюбленіша пісня. Висловлю суб'єктивну думку: у кожного учня ліцею є мати - своєрідний прообраз  Пресвятої Божої Матері. 

Кожна істинна матір – це святість, бо веде своє дитя від народження і до останнього подиху, підтримуючи дух, направляючи на вірний шлях.

Тішуся, що і моя скромна праця не загубилася в сірості буття. Лунає "Пісня про Ковель" (музика Миколи Гереса). Всі встають. Це – знак любові до рідного міста і разом із тим вшанування пам'яті  Володимира Михалевича, співака, видатної особистості Ковельщини, який нещодавно трагічно загинув. "Пам'ятаємо,  любимо, шануємо!" – промовляє цілий зал. 

На дворі – сухий, холодний березневий вітер, а довкола – підступний злий вірус. Тут же, в залі, позитивний настрій,  і я запитую:  

– Поезія, пандемія на букву П. Хто переможе?  

– Поезія! – хором відповідають мені.

Я розказую хлопцям і дівчатам випадково почуте.  Наша українська католичка написала лист самому (!) папі Римському із запитом, як боротися з коронавірусом?  Святійший Отець відповів:  "Кріпіть дух, тримайте позитивний настрій, моліться, постіть і вірте, що добро переможе, і не відмовляйтеся від вакцинації".

Справді, рекомендації не зайві, а слушні, адже страх, паніка – це супутники біса і поразки, які ходять попід  руки із "кістлявою". Наше творче спілкування живе, емоційне і для обох сторін корисне. 

Не стримуюсь, щоб не висловити цій юній порослі  свої  настанови, які набуті реаліями життя за довгі, тепер уже  сивочолі роки: 

– Вчіться, працюйте! Працюйте і навчайтеся! Майте цілеспрямованість  на шляху  до  визначеної мети. Не забувайте, що боротьба і рух – це життя. Хай щастить!

l

Маємо подякувати педагогам і наставникам за ті зусилля, яких  вони докладають  для  того, щоб  юне покоління виростало морально стійким, фізично здоровим, патріотично загартованим заради нашого майбуття,   нашого роду та України.

Особлива  подяка –організаторам дійства Тетяні  Марчук та Руслані Шацькій, а з ними – ведучим та  аматорам сцени, організаторам ліцею. Ось їх імена і прізвища: Денис Тищук та  Богдан Онищук (10 кл), Христина Хохлова, Оксана Матвійчук, Діана Сорока, Христина Литвинчук, Данило Степанюк, Віталій Кравченко, Василь Алексійчук  (гітарист), співачка від студії "Зорепад" Анастасія Книш.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: під час творчого вечора в ліцеї.

Фото з архіву ліцею. 

Мій побратиме-українцю! Погодься, що поезія – це квітка на лузі мови пишної, ніжної, солов'їної. Кожна пелюстина – це слова барвисті, неповторні. В тих словах сконцентрована  магія нашої щирої  і доброї душі.  В тих словах – дух соколиний, козацький. В тих словах – любов материнська споконвічна. В тих словах – кохання чисте, вірне, жагуче. В тих словах – таємничий код нації і народу.

Чужинці віками намагаються розшифрувати цей код. Не раз бували спроби випалити його вогнем пекучим. Аж ні! Попри  утиски, неволю і глум проростало зерно,  і  Слово величне, гарне, із всіма кольорами та відтінками райдуги знову злітало понад світом.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 478

Шановний, мій співрозмовнику! Погодься, що в повсякденному житті завжди присутні сірі  та  світлі кольори. Іншими словами, є занепад і є  піднесення, є війна  і  є мир, є русифікація і є українізація. Скільки залишиться світлого в боротьбі із сірим, залежить від нас  самих. А надія на перемогу світлого велика. Ця надія ще більше зміцніла у моїй душі, від подій, що відбувалися останніми днями і в яких довелося взяти участь.

...В молитовному залі греко-католицького храму блаженного Миколая Чарнецького ліворуч на широкоформатному квітчастому полотні в радісно-вишитих рушниках – Леся Українка. З правого боку – відкритий намет, в якому стіл, лава, бібліотечка і живі квіти. Такий собі своєрідний "домик" поетеси. Тут у суботу, 27 лютого ц. р., відбувся тематичний вечір поезії, присвячений 150-річчю від дня народження нашої славетної землячки.

Леся Українка біля святості – це символічно! В серце і в душу вселяється впевненість, що, попри холод та  негоду, сіється зерно українства.  Сонечко зігріє землю,   дощ підживить сходи та змиє гріхи вільні   і  невільні, великі і малі, далекі і близькі. Я вірю: заколоситься українська нива пишним врожаєм, і заквітчаний травень солов'їно сповістить про світло волі, достатку благодаті Божої. 

1. Коли викорчуємо нашу меншовартість?

Не перебільшую, ні на йоту. Мова народу – це його святая праматір. Вона колисає, навчає, застерігає, серденько зігріває, і до Бога  навертає. Тому й називаємо її – рідною. І свято праматері-мови має бути світлим, радісним, квітучим і солов'їно співучим.

На початку дев'яностих років ХХ століття в нашій газеті  я писав: "Хай прийде травень!". Мав на увазі, що перші дні Незалежності – це ще заскорузлий "лід" березня і в  мові, і в нашому прагненні до справжньої волі. Пророкував собі і людям, що прийде через декілька років травень, і все розквітне в нашій Україні, і благодать Божа зійде з небес, і мова  заспіває солов'їно на весь світ. 

Промайнуло 30 літ, і сум огортає серце. Точиться жорстока боротьба за Закон про мову.   На корпоративах, ресторанних вечірках, в  "маршрутках" чуєш, як гупає в ритмах російська попса. Ще й до сьогодні окремі священнослужителі Московського патріархату несуть в люди ахінею про неканонічність нашої мови і Церкви. Знову пропагандисти "руського міра" хочуть загнати наше слово в розряд другорядного "нарєчія", себто мови  домашнього вжитку. 

Ох, мій українцю-читачу! Якби ж то суть проблеми полягала тільки в історичних  царських заборонах української мови та  в сучасному російському світі. 

Настав час заглянути  в своє байдуже, аморфне, рабське єство, і там пошукати витоки наших невдач та  поразок.

Сьогодні несміло вертаємося до правдивої національної історії. А скажіть, будь ласка, чи бачимо дослідницькі матеріали про витоки староукраїнської, отої праматеринської мови? Вона забута!

Княгиня Ольга не хрестики ставила на дипломатичних документах, а виписувала староукраїнські літери. А ми собі спокійно сіли на "коника" старослов'янської церковної мови і їдемо в нікуди, залишаючи простір для "руської весни", при цьому забуваючи про не менш ганебну велику полонізацію нашої свідомості.

Як свідчить професорка, дослідниця нашої історії Надія Яковенко, в кінці ХVI  (після Люблінської  унії) настав "золотий вік" Речі Посполитої і занепад українства Друкованих книг,  документів, актів,  протоколів на долю староукраїнської (руської) мови припадало всього 8,5% (!). Майже  вся друкована продукція виходила у світ на польській, латині і частково старослов'янській мовах. 

Більше того, як пише авторка "Нарису історії України", "підписи руської шляхти на різноманітних протестах, заявах та актах, записують свої прізвища польською або просто не вміють писати кирилицею, або неусвідомлено підкоряються відчуттю меншовартості руського підпису". Такий собі синдром плазування перед сильнішою владою – польською, російською, австрійською чи будь-якою іншою. І це заради своїх інтересів, збагачення та  якогось віртуального статусу при чужому дворі. Хіба Медведчуки, Рабіновичі, Добкіни сьогодні свої підписи ставлять російською не заради власної вигоди і вищого статусу під крилом Росії?

Не зник прислужницький,  рабський ген ще з часів татаро-монголії. Час від часу збурюються хвилі в нашій українській водиці… В  тих збуреннях – надія і віра на Відродження. Таку надію нам подає Олена Пчілка, коли в перші роки ХХ століття своїми відозвами до царя закликала до відміни заборон на українську мову. І тоді це мало успіх (хай і тимчасовий). 

Я не хочу дорікати, винуватити Путіна, Пєскова і всю ту хижу зграю у занепаді нашого українського "Я". Загальна байдужість є причиною наших невдач і поразок. Десь в далекому Пакистані студенти загинули під кулями, відстоюючи і захищаючи свою рідну мову. 

Звідти – Міжнародний день мови. Я не хочу, щоб наше свято було омите кров'ю, але маємо боротися всіма можливими засобами, бо спокій тільки сниться. Я вірю в квітучий сонячний, солов'їний травень наших Слова і Мови.

Вірю, бо маю однодумців. Центральна районна бібліотека (директор Галина Божик) бере цю нелегку ношу боротьби на свої плечі. Свідченням цього є творчий вечір, приурочений до Міжнародного дня мови, що відбувся нещодавно.

Вкотре маємо подякувати ведучій, режисеру та сценаристу  Ользі Бичковській. Вона вміло поєднала свято мови та презентацію поетичної збірки поезій о. Івана Оринчака з Колодяжного "Почерк нащадка угринів". 

Про захід повідомлялось на інтернет-сайті та у "Вістях Ковельщини", тому пропоную тобі, читачу, фрагментарний, чисто суб'єктивний  погляд на книгу.

2. Пісня нащадка угринів

Писати  критичний матеріал про творчість духовної особистості непросто. Тим  більше, що в поетичних рядках поета Івана Оринчака вагомо присутні мотиви молитви. Такий творчий прийом створює неповторну магію слова, робить поезію більше переконливою, привабливою та справді народною.

На підтвердження вищесказаного згадаю слова, сказані в передмові до книги  Наталією Попович, вчителькою, психологи нею із міста Дрогобича: "Ваші думки викладені римовано дуже гарними словами. Вони мають світло, колір, запах, дуже дзвінкі та ніжні, неначе живе джерело. Вони стеляться, як пісня, щирістю, торкаються душі".

Краще не скажеш, бо це – правда!

За цими словами, мов за кулісами театру, відкривається особистість духовна, соціальна, політична. Спробуймо за ту завісу проникнути  і торкнутися душі  поета. Вслухаймося в сутність його щастя:

Ми щасливі тоді, коли 

з нами

Є батьки, бо ми діти тоді.

Коли стежка в батьків

 бур'янами,

То серця в них холодні 

й тверді.

Дуже влучно! Бо і я сам колись писав, що "бур'яни не на могилі рідних, а в душі твоїй".  Глибока моральна філософія роду – діти мають виростати в добрі й любові, на моральному грунті. Мусимо не забувати Христове: "будьмо, як діти", бо:

Дитина – то не вік, 

то почуття.

То пізнання, довіра 

й навіть віра.

Невинне ще її серцебиття

І почуття звучать, неначе

 ліра.

Ці  почуття  переростають в чисте кохання, народжують  сімейний вінок, у якому – мила Соломійка, козак Остап, кохана, вірна дружина Оксана.

Одним ще радію, що

 в мене є ти,

Як втілення Боже

  тепла й доброти.

За те, що родила 

ти діток  мені,

Берегти буду всі

 життя дні.

Без сумніву, з тих батьківських витоків та сімейних почуттів випливають  вищі патріотичні почуття:

Молюся за тебе, моя

 Україно,

Що вкрита рубцями

 кривавими знов,

Схиляюсь в поклоні,

 стаю на коліна

І прошу у неба

 одвічну любов.

О, як отцю Івану Оринчаку (як кожному з нас) болять ті пекучі рани на тілі молодої України. За себе і за нас він промовляє своєрідний реквієм  по Небесній Сотні:

Іду…  І чую голос: місце це

 святе!

Роззуйся, де стоїш, 

в своїм прозрінні,

Хоч влада та,  лиш  злочин

 в ній росте

Й ціна їй – гріш! І в сотні

 поколінь

А ти іди. Пройди 

і помолись

За тих, хто впав  невинний

 через ката.

На владу, сестро, 

не дивись –

За кожен злочин 

не небесах  відплата. 

Поет і священник, він не може бути байдужим до  війни на Сході країни:

Витираю пекучу сльозу,

Хоч не бачив я того шляху.

Лиш молився далеко

 внизу,

Коли ворог прийшов  

в Волноваху. 

Так, він не бачив всього кривавого шляху війни, але робив, що міг – молився. Молився за Піски, Іловайськ, Дебальцево. Молився, "щоб не вкрали в народу свободу". 

Війна на Сході точиться не тільки за територію країни, але й  за територію мови. І ця тема в книзі о. Івана займає особливе місце. Тривають жорсткі змагання за статус мови. Але світлішає простір, коли поет декларує обнадійливе і заспокійливе від наших тривог: 

Хай не буде тобі байдуже,

Щоб не збільшилося 

нам тривог.

Говори українською,

 друже!

Говори! Бо нею говорить

 Бог.

Ось так рухає на колісниці поетики о. Іван Оринчак, яка   запряжена  в гарну пару  коней. Один коник, духовний, рветься до неба,  а іншого, соціально-суспільного, поет підганяє молитовно до духовного рівня, щоб рух був гармонійним, корисним для народу. 

Ведуча Ольга Бичковська на вечорі запитала: 

– Хто спонукав Вас до написання віршів?

Отець Іван відповів:

– Батько. Він сам писав вірші, але соромився  випускати їх на люди. Мені ж сказав: "Пиши, синку, в тебе виходить – це потрібно людям".

На титульній сторінці книги є запис, що прізвище прадіда Івана Оринчака було Угринчак. Звідси – назва збірки.  Що ж, гарне пошанування предків і цінний дарунок нащадкам.

Нам лишається долучитися до слів батька  і теж сказати своє благословенне слово: "Пишіть, шановний отче Іване! Не зупиняйтесь, це потрібно нашим спраглим душам". 

3. І будуть приходити люди

І знову нас Леся збирає на свято. Ідуть, їдуть, спішать до садиби Косачів люди, мов на прощу до святого місця. І цей живий потік не меншає.

– Тут якась особлива аура: легко дихається, багато світла, душа оживає – ділиться своїми почуттями моя давня знайома Світлана. Своєю присутністю вона засвідчує любов до Лесі Українки. Жінка   не могла сюди  не приїхати   у день, коли відзначаємо 150-літній ювілей поетеси.

Я розділяю ці почуття. У Колодяжному, справді, особливо благодатне місце, намолене великими і малими геніями письменництва, особами духовного стану і простого люду. По ньому цілющим творчим кадилом пройшлися літературні критики. Воно молитовно оспіване аматорами народних хорів. Тисячі і тисячі небайдужих осіб різних національностей, вірувань та рангів влади вважають за честь побувати в Колодяжному.

Ось і сьогодні, попри заборонні карантинні заходи, в Музей-садибу прибуло багато гостей з Києва, Луцька, Полтави, Новоград-Волинського, Рівного та інших міст України.

Планку значимості свята піднімають своєю присутністю високопосадовці різних рівнів влади. Тут – перший заступник голови обласної  ради Юрій Поліщук,   заступник голови Ковельської районної ради Андрій Броїло,  начальник управління гуманітарної політики Ковельського району Тетяна Матяшук, очільник Колодяжненської громади Віталій Кашик. В організаційних  клопотах  –  музейники на чолі з Ольгою Бойко.

Щирими вітальними словами розпочинає урочисто-наукове дійство Оксана Вожатко, директорка Волинського краєзнавчого музею. Від неї всі хочуть почути,  чи  буде оновлення і ремонт "білого" та "сірого"  будинків? Відповідь позитивна – і слава Богу! 

Лунають вітальні   слова від представників влади, очільників громадських  організацій, журналістів, краєзнавців, ковельських "союзянок" та інших гостей. Особливо зворушливим було вітання від Віри Михайлівни Комзюк, Заслуженого  працівника культури України. Вона хвилюється, росинки котяться по щоці…  На її  честь –  бурхливі оплески… оплески… оплески… І заслужено! Бо саме  вона доклала найбільше зусиль, щоб музей Лесі Українки став одним з найкращих в Україні. Пані Віра дарує довідник-путівник, який в співпраці із Наталією Пушкар (на жаль, нещодавно відійшла у засвіти) готувала і впорядковувала. А  їй в дарунок – квіти від Ольги Бойко та  колективу музею.

Лишається нам  з тобою, мій читачу, ще і ще раз побажати їй творчого довголіття, миру та  добра!

Мав слово  від осередку ковельських журналістів і краєзнавців автор цих рядків. В подарунок музею – номери останніх трьох випусків "Вістей Ковельщини"  із цікавими матеріалами про життя і творчість поетеси.

Після вступної урочистої частини відбулося погашення поштових марок, яке  провів начальник Волинської дирекції ПАТ "Укрпошта" Іван Люсак. Він   повідомив, що до ювілею Лесі Українки випущено нову марку з її зображенням,  презентував також святковий конверт із зображенням персонажів  з "Лісової пісні", показав листівки із епізодами драми-феєрії, випущених обмеженим тиражем – 2  тисячі примірників. Для дизайну філателістичної продукції було використано ілюстрації Софії Караффи-Корбут, української художниці. Дизайн штемпелів здійснила Ірина Медведовська. Подібне погашення відбулося в Києві, Луцьку та Новограді-Волинському.

Вінцем свята була  Всеукраїнська науково-практична конференція "Леся Українка  і родина Косачів в історії Української та світової культури", а цінним подарунком для науковців, краєзнавців,   музейників та шанувальників минувшини став науковий збірник, до якого ввійшли статті, присвячені дослідженням життя, творчої спадщини й пошануванню пам'яті Лесі Українки, Олени Пчілки і всієї родини Косачів. 

l

...В розмові із власним кореспондентом "Голосу України"  Миколою  Якименком  ми дискутували з приводу того, хто "вищий" в  плеяді геніїв Тарас Шевченко, Іван Франко чи Леся Українка, і дійшли висновку, що в геніальності немає вищості, бо це є сходинка святих постатей  народу, яких ми повинні шанувати, підіймати на щит слави, наслідувати і гордитися, що ми – їх нащадки. 

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Шановний, мій співрозмовнику! Погодься, що в повсякденному житті завжди присутні сірі  та  світлі кольори. Іншими словами, є занепад і є  піднесення, є війна  і  є мир, є русифікація і є українізація. Скільки залишиться світлого в боротьбі із сірим, залежить від нас  самих. А надія на перемогу світлого велика. Ця надія ще більше зміцніла у моїй душі, від подій, що відбувалися останніми днями і в яких довелося взяти участь.

...В молитовному залі греко-католицького храму блаженного Миколая Чарнецького ліворуч на широкоформатному квітчастому полотні в радісно-вишитих рушниках – Леся Українка. З правого боку – відкритий намет, в якому стіл, лава, бібліотечка і живі квіти. Такий собі своєрідний "домик" поетеси. Тут у суботу, 27 лютого ц. р., відбувся тематичний вечір поезії, присвячений 150-річчю від дня народження нашої славетної землячки.

Леся Українка біля святості – це символічно! В серце і в душу вселяється впевненість, що, попри холод та  негоду, сіється зерно українства.  Сонечко зігріє землю,   дощ підживить сходи та змиє гріхи вільні   і  невільні, великі і малі, далекі і близькі. Я вірю: заколоситься українська нива пишним врожаєм, і заквітчаний травень солов'їно сповістить про світло волі, достатку благодаті Божої. 

Не перебільшую, ні на йоту. Мова народу – це його святая праматір. Вона колисає, навчає, застерігає, серденько зігріває, і до Бога  навертає. Тому й називаємо її – рідною. І свято праматері-мови має бути світлим, радісним, квітучим і солов'їно співучим.

На початку дев'яностих років ХХ століття в нашій газеті  я писав: "Хай прийде травень!". Мав на увазі, що перші дні Незалежності – це ще заскорузлий "лід" березня і в  мові, і в нашому прагненні до справжньої волі.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 313

Що не кажіть, а таки існує в просторі людського існування магія  речей та вчинків.

Поміркуймо: якась річ на ринку вартує визначену ціну, а після придбання раптом стає на 30 відсотків дешевшою. З іншого боку, старовинні речі, які особливої ціни не мали, сьогодні стають дорожчими на аукціонах в тисячі разів.

Так сталося з книгою Дмитра Корнелюка, відомого на Волині релігієзнавця, краєзнавця, філософа і письменника, під назвою "Рускім міром нас бомблять і Москва, і Київ. "Нікакой разніци". Видана у 2020 році, вона мала й тоді неабияку цінність, а нині духовна вартість і актуальність цієї книги в  рази вища.

Звичайно, що цьому "сприяла" певна невизначеність верховної влади в культурологічному, духовному, соціальному та політичному аспектах життя країни. Вищесказане не є перебільшенням, про що свідчить назва книги. Її презентація відбулася 11 лютого ц.р. Читальний зал центральної районної бібліотеки був заповнений відповідно до норм, встановлених карантином, і з самого початку дійства був заряджений патріотичним духом книги та автора.

Дмитро Пилипович Корнелюк – вольова, цілеспрямована, енергійна особистість. Це натура, яка несе в своєму єстві гідність українця, гордість громадянина України і неприховану  батьківську доброту. Він не раз декларує (майже Шевченкове): "У мене немає зла й неправди за собою". Дмитро Корнелюк із мудрістю, посрібленою роками і працею, намагається вказувати шлях до нової обітованої країни.

…Якось в засніжені дні лютого я йшов до свого дачного будиночка. Снігу – по коліна. Серед дерев бачу слід, який визначив напрям руху до моєї садиби.

Мимоволі задумався, адже сьогодні теж засипало Україну "снігом"  корупції, "рускім міром", байдужістю та зневірою. І серед цього хаосу і зла йде той, хто вказує путь до єдиної помісної української  Церкви, до відродження рідної мови, а разом з тим відкриває правду нашої історії, долі  і слави. Це не порожні слова заради марнославства, а реальні завдання для кожного з нас і найперше  – для молодого покоління.

Одна жіночка, присутня на презентації, зізналася: "Я йшла в бібліотеку і думала, що буде нудно й нецікаво, але помилилася. Для мене ці дві години пролетіли, як одна мить".

Справді, розумних думок, настанов, роздумів тут було багато, як, зрештою, і поважних авторитетних гостей. Широко було представлено духовенство Православної  Церкви  України на чолі зі старшим деканом Ковельського деканату ПЦУ Іоаном Бонисом. Це – святі отці Анатолій Александрук, Василь Мичко, Михайло Левочко, Станіслав Беспалов, Ростислав Дідух, Іван Оринчак.

З їх вуст лунали не тільки подячні слова автору за його ратний  труд, але й щирі побажання, настанови і пропозиції щодо співпраці в царині духовності. Зворушив душу спогад про о. Петра Левочка, який одним із перших у Ковелі ніс на своїх плечах нелегку ношу відбудови Свято-Благовіщенського храму, а разом з тим доклав немало зусиль для відродження Ковельського благочиння під прапором Київського патріархату. Він не раз промовляв: "Хай там що, але Благовіщенську святиню відбудую!".

Подумалось: за працьовитістю, енергійністю, наполегливістю в русі до поставленої мети він був чимось схожий на Дмитра Корнелюка. Побільше б таких ентузіастів!

Разом з тим, не забули згадати про подвижницьку працю автора, який написав і видав декілька книг на тему християнської моралі і етики та об'їздив майже всю Волинь, щоб запровадити в школах цей предмет. На часі – пожвавлення цієї роботи в Ковельській об'єднаній громаді, на чому наголосив о. Анатолій Александрук. Пропозицію підтримав очільник управління освіти Віктор Бичковський. Тільки й залишається сказати: "Попутнього вітру у співпраці!".

Мудрі слова на підтримку автора у його  безкорисливій праці в ім'я виховання молодого покоління на засадах християнства лунали від Миколи Вельми, редактора "Вістей Ковельщини", Заслуженого журналіста України. Він, до речі, є літературним редактором всіх одинадцяти праць пана Дмитра.

Оцінюючи багаторічний титанічний і важкий творчий шлях, його значимість для країни та ковельської громади,   Микола Вельма запропонував висунути кандидатуру Дмитра Пилиповича на звання Почесного  громадянина  Ковельщини. Пропозиція схвально підтримана присутніми в залі.

Емоційним і політично вмотивованим в унісон думкам книги був виступ Андрія Броїла, депутата Ковельської районної ради (нині – заступника її голови).  Мав слово і автор цих рядків, а також волонтер і учасник громадського руху "Вбережу" Василь Марчук.

Презентаційне дійство скрасили своїми пісенними  виступами  учасники Народного аматорського хору "Вишиванка" (керівник Олег Корнелюк) та Василь Марчук.

З ініціативи Дмитра Корнелюка, котрий одночасно є головою Волинської обласної громадської ради національного і духовного відродження, яку підтримав Митрополит  Луцький і Волинський Михаїл, Благословенними грамотами Православної Церкви України за заслуги перед ПЦУ були нагороджені Андрій Броїло, депутат Ковельської районної ради, Віктор Бичковський, начальник управління освіти міськвиконкому, Микола Вельма, редактор громадсько-політичної газети "Вісті Ковельщини", Олена Місюра, активіст громадсько-політичного життя, Віктор Радчук, депутат обласної ради, Галина Божик, директор Централізованої бібліотечної системи, Заслужений працівник культури України, Микола Заікін, Президент ТзОВ "ВО "Ковельсільмаш", Заслужений машинобудівник України, Юрій Рахлінський, підприємець, благодійник і меценат. Благословенною грамотою відзначений також Дмитро Корнелюк. 

Високі нагороди вручив старший декан Ковельського деканату ПЦУ о. Іоан Бонис.

В свою чергу, Дмитро Корнелюк вручив Подяки Волинської обласної ради національного  і духовного відродження  Маргариті Матвійчук,  Ользі Бичковській,  Олегу Котіку, священнослужителям Ковельського деканату ПЦУ Іоану Бонису, Анатолію Александруку, Ростиславу Дідуху й автору цих рядків.

Творчий вечір-презентація вдався на славу. Він був змістовним, цікавим і корисним. Велика заслуга в цьому по праву належить ведучій Ользі Бичковській, за що їй – душевна і сердечна подяка.

Книгу презентує крилатість на титульній сторінці: "Злу зернину можна посіяти таємно, але не можна приховати врожаю". Іншими словами,  посіяне відкрито зерно добра і  любові, віри і  мови, патріотизму та національної єдності, нехай і в холодну землю,  обов'язково дасть щедрі сходи і віддячить вагомим ужинком на благо українського народу і його майбутніх поколінь. І в цьому – вся суть магії книги Дмитра Корнелюка.

Лишається побажати Дмитру Пилиповичу Корнелюку творчого довголіття, міцного здоров'я, Божого благословення на многії і   благії літа! Віримо, що його одинадцята книга –  не остання.

Анатолій СЕМЕНЮК.

На ЗНІМКАХ: під час презентації книги Дмитра КОРНЕЛЮКА.

Фото з архіву центральної районної бібліотеки.

Що не кажіть, а таки існує в просторі людського існування магія  речей та вчинків.

Поміркуймо: якась річ на ринку вартує визначену ціну, а після придбання раптом стає на 30 відсотків дешевшою. З іншого боку, старовинні речі, які особливої ціни не мали, сьогодні стають дорожчими на аукціонах в тисячі разів.

Так сталося з книгою Дмитра Корнелюка, відомого на Волині релігієзнавця, краєзнавця, філософа і письменника, під назвою "Рускім міром нас бомблять і Москва, і Київ. "Нікакой разніци". Видана у 2020 році, вона мала й тоді неабияку цінність, а нині духовна вартість і актуальність цієї книги в  рази вища.

Звичайно, що цьому "сприяла" певна невизначеність верховної влади в культурологічному, духовному, соціальному та політичному аспектах життя країни. Вищесказане не є перебільшенням, про що свідчить назва книги. Її презентація відбулася 11 лютого ц.р. Читальний зал центральної районної бібліотеки був заповнений відповідно до норм, встановлених карантином, і з самого початку дійства був заряджений патріотичним духом книги та автора.

Дмитро Пилипович Корнелюк – вольова, цілеспрямована, енергійна особистість.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 344

Сенс життя…   В  чому він? Животіти, об’їдатися солодощами? Накопичувати долари і євро? Купатися в алкогольному чи наркотичному кайфі? 

А, може, просто працювати  і боротися в ім’я визначеної ідеї чи віддавати сили та енергію заради досягнення поставленої мети?

Часто-густо пересічна людина не заморочується цими філософськими роздумами. Шекспірівська невизначеність «бути чи не бути?» вітром пролітає поза свідомістю. Але хочемо чи ні, в критичні моменти життя людина стає перед Вищим Суддею і має відповісти на запитання: «Як бути? З ким бути? Для чого бути?».

l

Гряде 150-та річниця від дня народження Лесі Українки (Лариси Косач). Її життя і творчість просвічені, немов на найдосконалішому томографі, науковцями, істориками, літературними критиками, краєзнавцями, мовниками, шанувальниками поетичного слова.

Проте мало хто занурюється у внутрішній психологічний світ юної Лариси. Спробуймо, шановний читачу, зробити цей крок і осмислити ті критичні хвилини, коли через переохолодження, вона важко захворіла.

Вдумаймося у трагічний факт: юна дівчина із великими творчими амбіціями раптом відчуває, що не може грати на фортепіано, тенер: «Прощай, мій друже».  Мріяла стати «художником як, Шевченко» — не судилося.  Завжди, саме на межі втрачених можливостей, і постає питання сенсу буття. 

У свої молоді роки, я часто занурювався в рожеві мрії про краще, відмінне від колгоспного, життя. Скажімо, хотів купити спортивний велосипед, бути добре одягненим, мати на столі хліб і до хліба. Та раптом доля безжально і боляче  вдарила в   обличчя.

Так сталося, що я втратив роботу, опинився без грошей, без житла, не склав іспит в інституті, переживав зраду в коханні – словом, безвихідь! 

Лихий нашіптував: «Не журись! Он трамваї, автівки рухаються поруч тебе – ступи крок, і всі негаразди в одну мить зникнуть. Хочеш – торкнися електродротів, спалахнеш свічкою.  Твоє нікчемне життя нікому не потрібне». Я був готовий у сірому, захмареному Львові, перебуваючи в самотності і відчаї, ступити цей фатальний крок.

Але сталось диво: перед мої очі з’явилася моя старенька мати. Вона ніби дорікнула мені: «А як же я буду жити без тебе, сину?».

І я відсахнувся від слабкодухого, фатального кроку, як колись Ісус Христос відступився від спокус сатани. У моїй свідомості сяйнуло прозріння: я маю жити заради матері, опікуватися нею і робити все,  що з цим пов’язане. Тимчасова безвихідь, негаразди перевтілилися в іншу сутність: «Шукати,  боротися і знайти». Песимізм, зневіра зникли,  і  ріка життя ввійшла у своє нормальне русло.

Сенс буття… Загляньмо за огорожу колючого дроту совєцьких концтаборів. Ті в’язні, які втрачали мету життя, швидко відходили у Вічність. В  1946 році греко-католицьких священників за непослух служити московській церкві запроторили на довгі роки в жорстокі умови неволі, холоду, голоду і каторжної праці. Маючи високу мету – навертати місійно до віри в’язнів – святі отці вистояли, перемогли неволю.  Для них змінилися умови, але не сенс життя – служити Богу.

l

Ми достеменно це знаємо, які внутрішні страждання, тривоги, переживання  мучили  юну Лесю. Сказано, що поезія – це дзеркало душі. Саме через  свічадо поезії, маємо можливість заглянути і відчути стан зраненої  душі. В поезії «Сафо» читаємо: «Надія і розпач». Ці поетичні рядки не випадкові. 

Сафо – древньогрецька поетеса (VІ ст. до н. е.). За легендою, вона кинулася зі скелі в море через зраду  в коханні.

Лариса Косач – вище фатальних кроків. Вона починає  боротьбу за повноцінне життя і невдовзі робить виклик своїй трагічній долі:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись.

Буду жити! Геть думи сумні!

Поруч Лесі – вірна, тверда,  як кремінь,  і мудра наставниця – її мати  Ольга Петрівна Косач. Сенс життя якої визначений ідеєю боротьби за українство, рідну мову і, як похідна від неї функція, — «в дітей перелить свою душу і думку». І їй це вдалося!

Аналітичний розум Лариси Косач швидко знаходить відповідь: попри все, бути і  творити, тому  що «хто хиливсь найнижче, того найбільше топтали люди й коні» («Грішниця», 1896 р.).

Без сенсу життя немає самого життя. Леся Українка доходить такого висновку не спонтанно, а через тілесні і душевні болі. Вона залишає в серці надію, приборкує розпач. Не просто піднятися на вершину християнського розуміння буття, а, підкоривши її, сказати: «Путь на Голгофу величний тоді, коли знає людина, на що і куди вона йде, не прагнучи інших тріумфів».

Бо справді:  хитка  основа палацу. Коли будівничий промовляє: «Я з ласки Божої цар, бо, гляньте, сиджу на престолі».

О, як ці пророчі слова легко лягають, мов ноти на папір, на наше сьогодення!

Вершителі світу цього і моєї країни! Вслухайтеся і наверніться на шлях не власного царського озолочення, а праці заради благодатної України – нехай і через терни.

Прометеїв вогонь тоді чогось вартий, коли служить людям, їхньому благу, і, воістину так було завжди «і так воно буде довіку, поки житимуть люди».

Невизначеність, фанфаронство та слабкодухість – це крок назад, який веде до занепаду і до руїни особистого життя та країни в цілому. 

l

В драматичній поемі «На руїнах» Леся Українка відтворює  трагічний стан зруйнованого  Єрусалиму, який багато в чому нагадує нам Україну – і минулу, і сучасну. Окремі люди з руїн беруть каміння і будують курені. Та більшість зневірена, деморалізована і розгублена.

У цій безвиході  пророчиця Тірца пропонує жінці з дитиною:

«Паліть багаття, поки встане

 день,

Щоб вам було видніше при

 роботі».

Але чує відповідь:

«Робота наша марна».

Чоловіку, у якого загоїлась рана, пророчиця каже:

«Коли загоїлась на грудях рана,

То встань і йди до праці».

На що чоловік заявляє:

«До якої?

Що маю я робити? Чим? Над

 чим?

Ні знаряду, ні знадобу не маю».

Далі – гірше. Коли Тірца (Леся) закликає:

«Устань, Ізраїлю (Україно – А. С.), роби намети!». 

Старий протирічить:

«Проклятий той, хто будить

 подоланих. 

Проклятий той, хто краде сон 

в раба.

Для чого? Нащо маю 

я вставати?».

Погодься,  мій читачу: це – трагедія не тільки окремої особистості, але й народу.

В своє  оправдання Старий запитує: 

«А ти що робиш? Ти?».

Тірца  відповідає: «Людей

 буджу».

Пророчиця Леся, як легендарна Тірца, не просто словом будить, а власним вистражданим досвідом. Влітку 1913 року, ледве рухома,  з високою температурою, незважаючи на нестерпні болі, вона пише. З її немічного тілесного стану, немов із кратера вулкана, виплескує життєтворча магма невмирущої драми-феєрії «Лісова  пісня». Леся нагадує, що життя тоді чогось варте, коли у своїй багатогранній  суті наповнене жертовною працею і любов’ю, тоді людина «має в серці те, що не вмирає».

l

Торкнемося ще раз тонких струн  дитячих літ Лариси Косач. В просторі Волинського Полісся Леся рухалась серед чарівної природи, колодяжненських дітей та доброзичливих людей. Звідси пульсує енергія її творчості. Не зважаючи, що хворі ліва рука і ліва нога, вона творить, працює, вчиться у  своєму милому  душі «білому домику».

 І коли батько Петро Косач вночі провідує доньку і з тривогою запитує: «Навіщо здоров’я своє марнуєш? Нащо стільки працюєш?», Леся, його мила Леся, по-дорослому відповідає: «Працюю, татусю, бо хочу, щоб життя моє було  корисним для народу». І це не пафосні слова заради слави, а усвідомлений, виважений і визначений сенс життя із юних років до останнього подиху.

Яка б то була благодатна країна, якби так думав і діяв кожен із нас!

l

Феномен Лесі Українки не тільки у тому, що є прикладом для наслідування у пошуках сенсу життя, а насамперед – в  народності. Вона возвеличується над різноликими  політичними уподобаннями та амбіціями, веде нас до невмирущого джерела українства, словом гартуючи наш дух і долю, підіймаючи на крилах пісень славу. 

Цей животворящий, незгасимий пломінь душі  Княгині української поезії є культурологічним, духовним, патріотичним надбанням нації і народу нарівні з Тарасом Шевченком, Іваном Франком, а сьогодні – Ліною Костенко та іншими світочами нації.

В недалекому  від нас часі за сприяння Волинського краєзнавчого музею було видано збірник патріотичних поезій Лесі Українки. Цей невеликий за форматом кишеньковий «Кобзарик» став цінним подарунком  для воїнів, які захищають нашу Незалежність на Сході країни. І цим все сказано!  

Барвистий вінок заходів запрограмовано на державному і регіональному рівнях до ювілею нашої славної землячки. Не згасає дух прийдешніх  поколінь. В контексті цієї програми доречним було б оголосити на Ковельщині і  Волині 2021-й – роком Лесі Українки. Її духовний п’єдестал є незрівнянно вищим, аніж китайського металевого Бика, якого ми, сліпо копіюючи далекі від нас традиції, зробили  символом нинішнього  року.

Анатолій СЕМЕНЮК,

голова міськрайонної організації Національної спілки 

краєзнавців України.

Сенс життя…   В  чому він? Животіти, об’їдатися солодощами? Накопичувати долари і євро? Купатися в алкогольному чи наркотичному кайфі? 

А, може, просто працювати  і боротися в ім’я визначеної ідеї чи віддавати сили та енергію заради досягнення поставленої мети?

Часто-густо пересічна людина не заморочується цими філософськими роздумами. Шекспірівська невизначеність «бути чи не бути?» вітром пролітає поза свідомістю. Але хочемо чи ні, в критичні моменти життя людина стає перед Вищим Суддею і має відповісти на запитання: «Як бути? З ким бути? Для чого бути?».

ххх

Гряде 150-та річниця від дня народження Лесі Українки (Лариси Косач). Її життя і творчість просвічені, немов на найдосконалішому томографі, науковцями, істориками, літературними критиками, краєзнавцями, мовниками, шанувальниками поетичного слова.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1089