— Прийдіть до мене віруючі і невіруючі, партійні і безпартійні, здорові і хворі! Я з вами буду ділити радість та горе, перемоги та поразки, свята та будні, — проголосила Вона пафосно і змусила задуматися.

«Прийду, і що буду мати навзаєм?» — захотілося запитати. Але сказав інше:

— Привідкрий свою тайну: чим привабиш мене?

– О, Хомо невірний! Ти хоч поглядом торкнися, душею на хвилину пригорнися, і я відкриюся тобі. Ти побачиш різнобарвний, різноманітний і розумно створений довколишній світ. Пізнаєш духовність у вимірах різних конфесій. Оціниш життя партій з висоти безпартійності. Познайомишся з лабіринтом коридорів влади. Зігрієшся променями просвітництва. Знайдеш життєві поради для садівництва і кухонної справи. Прозрієш пророцтвами знаків Зодіаку. Відчуєш насолоду від поетичних рядків та нарисів про кохання.

Пробач, мало не забула: в мені пульсує далека та близька історія краю та України, яку творять   українці.

— Слухаю тебе, шановна подруго, але навіть на йоту не наближаються до тебе. Поміркуй сама. Піду на ринок або на «п’ятачок», до сміття виносять, і з радіо «ОБС» (одна баба сказала) дізнаюся про все і  про всіх. А в наш час інтернету та смартфонів  то й говорити немає про що – все, як на долоні.

— О, черства душа! О, ці непотрібні сумніви! О, ця клята байдужість! Зрозумій, що  «базарні» брехуни такого нащебечуть, що соромно стане. Їхню брехню і в мішок не  втиснеш. А я і вдень, і вночі, і в дощ, і  в холод завжди щира, відкрита, демократична. Моє кредо — правда. Мій портрет – юна ковельчанка, мудрістю наповнена. 

На моєму шляху ти знайдеш перлини українства —  істинного, непідкупного. Прислухайся до моєї душі, придивися до моєї вроди, і твій сумнів туманом розвіється.

Ти ще про одну користь  для нашого життя забув: читання омолоджує мозок  та пригальмовує старість. Читай науковців! Зрештою, я про це розповідала. А комп’ютер  опромінює твоє тіло і не пахне ароматами друкованого слова.

х  х  х

Признаюся, мій друже-читачу: коли я познайомився з Нею (30 літ тому), комп’ютера, сучасного смартфона ніхто  і не бачив. Вона була королевою Волині. У вирі революційних подій  стала  бажаною в кожному домі. Жити з нею в довірі, правді і любові було ой як непросто!  Одних палких  прихильників королеви мудрості  налічувалося  майже 20 тисяч.

Любов, доброта і довіра цементували основу нашого «громадянського шлюбу».

На думку прилетіло птахом  поетичне: «Все на світі можна вибирати, сину»,  та не можна вибирати іншу, чужу, нерідну газету, бо ж наша – найкраща, така кольорово-барвиста, близька та мила – словом, як душа жінки.

Тридцять літ з Нею пліч-о-пліч: читаю, роздумую, дописую. Це ж Вона мене привела в члени Національної спілки журналістів України, подарувала дружбу із корифеєм публіцистичного слова Миколою Вельмою і креативною  журналістською родиною, де працювали майстри журналістської справи Гнат Ольхович, Ігор Павлюк, Степан Скоклюк, Володимир Ковальчук, Степан Байдюк, Світлана Мельничук, Людмила Скоклюк, Людмила Стасюк, традиції яких продовжують молоді Світлана Ляшук, Світлана Троцюк, Оксана Мороз, Вікторія Тарасюк, Аліна Романюк, Галина Цюра та інші. 

Сьогодні, в тридцятилітній ювілейний день нашого «громадянського шлюбного життя», я  із моєю подругою  — газетою «Вісті Ковельщини» закликаю: 

– Прийдіть до нас! Читайте, передплачуйте, дописуйте, адже це — частина змісту  вашого і нашого буття.

З Твоїм і моїм ювілеєм, дорога  газето! З Тобою, моя вірна Подруго, даруємо читачу життєдайну усмішку, як запоруку здоров’я, тепла і світла. А ще в дарунок – кілька поетичних рядків.

Боротись до кінця

Крізь черствість, крізь

     душевні буревії,

Крізь заметілі збудженого

  серця

Летить вітрильник під

        парусом надії,

Лунає музика симфонії і

  скерцо.

Пророк  не скаже, що на

   нас чекає завтра.

Лишається одне –

  боротись до кінця!

Ви, світла воїни,

 приречені стоять на

 варті.

І в нагороду нести

         тернового вінця.

В природи не бува поганої

          погоди –

Лиш одиноке деревце

          ламає вітер.

О,  «Вісті»!  Ваш корінь — з

   витоків народу:

Він живить перемоги дух

       зимою й літом.

Читачу, вір: газета наша

        буде зАвжди,

Бо ти і я, й вона – це

  запорука правди.

Анатолій СЕМЕНЮК, 

член НСЖН, громадський дописувач «Вістей Ковельщини» 

з 1990-го року.

НА СВІТЛИНАХ: вгорі –   один з перших творчих візитів Анатолія Семенюка до редакції (1990-ті роки); праворуч – разом із завідуючою міським відділом культури Валентиною Шафетою; внизу ліворуч  – зустріч з юними шанувальниками творчості журналіста, поета, письменника; внизу праворуч – в урочищі “Нечимне” (зліва направо): редактор Микола Вельма, його заступник Світлана Ляшук, голова РДА Віталій Карпюк, Ковельський міський голова Анатолій Семенюк, відповідальний секретар редакції Людмила Скоклюк, голова районної ради Павло Ющик (на жаль, покійний).

Фото з архіву автора.

  

— Прийдіть до мене віруючі і невіруючі, партійні і безпартійні, здорові і хворі! Я з вами буду ділити радість та горе, перемоги та поразки, свята та будні, — проголосила Вона пафосно і змусила задуматися.

«Прийду, і що буду мати навзаєм?» — захотілося запитати. Але сказав інше:

— Привідкрий свою тайну: чим привабиш мене?

– О, Хомо невірний! Ти хоч поглядом торкнися, душею на хвилину пригорнися, і я відкриюся тобі. Ти побачиш різнобарвний, різноманітний і розумно створений довколишній світ. Пізнаєш духовність у вимірах різних конфесій. Оціниш життя партій з висоти безпартійності. Познайомишся з лабіринтом коридорів влади. Зігрієшся променями просвітництва. Знайдеш життєві поради для садівництва і кухонної справи. Прозрієш пророцтвами знаків Зодіаку. Відчуєш насолоду від поетичних рядків та нарисів про кохання.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 394

Професійне свято – День машинобудівника колектив українсько-литовського підприємства ТзОВ "Волинь-Кальвіс", яке очолює досвідчений керівник Анатолій Понікарчук, зустрічає з піднесеним настроєм. Незважаючи на економічну кризу,  великою мірою викликану коронавірусом, підприємство швидко стало на ноги і з червня ц. р. запрацювало у звичайному режимі.

Сьогодні в повному обсязі тут виконують всі замовлення на твердопаливні котли, запчастини для сільськогосподарських машин та котельне обладнання від замовників Литви, Білорусі і України.

Успішно працює система менеджменту управління якістю. Маємо зазначити, що продукція  сертифікується за європейськими стандартами – тобто якість перевіряється на вході, в процесі роботи і на виході – скажімо, як на німецькому "Мерседесі".

"Волинь-Кальвіс" впевнено дивиться у  майбутнє – на часі випуск котлів потужністю 1500 кіловат із повною автоматизацією технологічних процесів. Про успішну роботу підприємства свідчить той факт, що Волинська торгово-промислова палата (ВТПП) підтримала висунення ТзОВ "Волинь-Кальвіс" на здобуття Державної премії в галузі науки і техніки - 2020 в номінації "Технологія та обладнання для виробництва і споживання альтернативних видів палива", що подається Інститутом технічної теплофізики НАН України та одним із співавторів якої є Анатолій Понікарчук.

Економічний  ефект від втілення в життя цієї амбітної програми становить 4,813 млд.  гривень.

Творчий колектив робить ставку на  креативну молодь і в співпраці із Центром професійно-технічної освіти готує електриків, сантехніків та зварників. Ця група молодих спеціалістів  заробляє гроші для закладу і є повноцінним резервом для роботи на високотехнологічному виробництві.

Одним із найважливіших напрямів роботи підприємства є реалізація Програми заходів щодо зменшення шкідливих викидів в атмосферу. Це не тільки перехід із газу та вугілля на дрова, але й використання природної біомаси та відходів як палива. Ці  екологічні заходи відповідають вимогам  Кіотського протоколу.

Запорука успіху колективу – в дисципліні, професійності і любові до свого підприємства, стабільності зарплати, яка в середньому складає 12-13 тисяч гривень.

Колектив "Волинь-Кальвіс" допомагає у будівництві Свято-Володимирського храму ПЦУ, що знаходиться поблизу "Ковельсільмашу".

…Чують небеса і посилають своє благословення на ритмічну, успішну і таку  корисну і потрібну для людей роботу. Тож в переддень свята ковельчани зичать всім працівникам машинобудівної галузі Благодаті Господньої, радості від праці, сімейного благополуччя та здоров'я міцного!

Анатолій Семенюк.

Фото Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

Професійне свято – День машинобудівника колектив українсько-литовського підприємства ТзОВ "Волинь-Кальвіс", яке очолює досвідчений керівник Анатолій Понікарчук, зустрічає з піднесеним настроєм. Незважаючи на економічну кризу,  великою мірою викликану коронавірусом, підприємство швидко стало на ноги і з червня ц. р. запрацювало у звичайному режимі.

Сьогодні в повному обсязі тут виконують всі замовлення на твердопаливні котли, запчастини для сільськогосподарських машин та котельне обладнання від замовників Литви, Білорусі і України.

Успішно працює система менеджменту управління якістю. Маємо зазначити, що продукція  сертифікується за європейськими стандартами – тобто якість перевіряється на вході, в процесі роботи і на виході – скажімо, як на німецькому "Мерседесі".

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 399

Переді мною – книга в світлоблакитній обкладинці, на якій зображена  православна святиня і будівля Верховної Ради, що символізує єдність держави і Церкви у розбудові країни. Назва книги значуща і актуальна: "Рускім міром" нас "бомблять" і Москва, і Київ. "Нікакой разніци". Автор - відомий релігієзнавець і краєзнавець, ветеран педагогічної праці Дмитро Пилипович Корнелюк.

Образно кажучи, ця праця – то голос вожака, який закликає "отару" згуртуватися і йти шляхом єдиної Православної церкви під прапором національного духу до своєї української кошари, де свої і Віра, і Правда, і Мова.

l

Мені до душі животворча теза, що людина народжується, щоб змінювати світ. Ось уже десятки років (скільки пам'ятаю) Дмитро Корнелюк ревно і наполегливо намагається змінювати сутність нашого життя на основі християнської моралі, любові і добра.

"Головне наше завдання – українізувати суспільство через звернення до національних традицій та християнських цінностей нашого народу. Бо інакше ми не матимемо не тільки повної незалежної від Москви Церкви, а власної самостійної держави",  – наголошує автор книги.

Більше  того, зважаючи на хаос в українському політикумі, роз'єднаність в Христовій вірі,  легковажність українців в питаннях виборчої демократії, книга Д. Корнелюка може бути корисною  просвітницькою настановою для багатьох виборців. Автор кожним реченням, кожним абзацом нагадує: "Прочитай, поміркуй і спрямуй свою свідомість в бік рідного українства".

l

На титульній сторінці Дмитро Пилипович презентує читачу філософську тезу: "Злу зернину можна посіяти таємно, але не можна приховати врожаю". І розкриває її суть на прикладі історичних фактів. "Понад 300 років минуло відтоді, коли з'явилась ідея "руского міра".  "Ідеологія "руского міра" – це продовження ідеології Золотої Орди. Москва, по суті,  досі зберігає цей спадок Батия. Злоба та агресія розпирають  Росію- Московію й сьогодні".

Автор вміло відкриває очі читача на той "урожай", що виріс із посіяного зла колись. Із того насіння витворилася, як монстр, братовбивча імперія, що готова русифікувати увесь світ – мечем і кров'ю. І поневолення частин Грузії, Придністров'я та України – це тільки невеликий штрих до великої масштабної загарбницької політики Московії.

Щоб акцентувати увагу читача на тій небезпеці, яку несе Україні "Рускій мір", автор на першій сторінці наводить слова п'ятого Президента України Петра Порошенка:

"Чим більше світ годує російського крокодила, тим сильніше він хоче їсти. Але це стосується не тільки зовнішньої, а й внутрішньої політики. Маємо пам'ятати: чим менше "руского міра" в Україні, тим більше шансів в українців вижити".

l

Чинником успішної незалежності є мова, – вважає Дмитро Корнелюк.

І справді, імперський завойовник усвідомлював і усвідомлює, що русифікація українців неможлива без поневолення і знищення українського Слова. І це йому вдається.

Очільник виборчого процесу команди "Зе" Дмитро Разумков, нині голова Верховної Ради України, на запитання, чому він розмовляє мовою окупанта, безапеляційно заявив: коли переможемо, то буду розмовляти українською. У  цій риториці віддзеркалюється позиція багатьох політиків, оте гниле "какая разніца".

Дмитро Пилипович цей вектор імперської мовної політики вміло розчленяє  на зовнішній і внутрішній  аспекти.

Зовнішня форма –  це пряма заборона української мови.

Внутрішня – винахід совєтських ідеологів, який  передбачає втручання в сам організм мови на всіх її рівнях: науковому, лексичному, фразеологічному, тобто створення чужерідної  російської моделі.

"Українське Слово – це слово воїнів, героїв, шляхетних лицарів", – декларує свою позицію автор і продовжує: "Питання державності, мови якраз  і допомагає… об'єднати і згуртувати тих, хто на  ділі готовий "душу і тіло покласти за нашу свободу".

l

Головною темою  всієї книги "Рускім міром"… є красномовні слова:

"Пишу про те, чим живу". І автор із надр своєї душі виплескує протест: "Не брудніть, не обпльовуйте історію, рідну мову. Не гнівіть Господа!".

Дмитро Корнелюк вправно в'яже ланцюг із всіх аспектів українства. Однією із таких ланок є погляд на історичну місію Петра Порошенка, п'ятого Президента України, який перший серед очільників верховної влади кинув виклик  Кремлю і словами відомого російського поета Михайла Лєрмонтова на весь світ заявив: "Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ".

l

Перечитуючи книгу Дмитра Корнелюка, навіть не вдаючись до глибокої аналітики, вкотре переконуюсь: якби не була русифікована мова,  зросійщена Церква, сфальсифікована історія, то не було б анексованого Криму, не пекли б незагоєні  рани Донбасу і не було б внутрішнього хаосу на Сході, Заході, Півдні і в Центрі країни.

Автор не втомлюється відкривати невтішну панораму історії в розділі: "Як Москва  ламала крила Українській Церкві". І не просто констатує болючі події і факти, а застерігає від того, щоб не потрапити на гачок антиукраїнських прихвоснів з так званої "п'ятої колони" "руского міра" в Україні.

У розділі "Правди не  сховати", автор на реальних фактах і подіях розкриває антиукраїнську діяльність так званої Української Православної Церкви (Московського патріархату).

"Цитаделлю політправослав'я в Україні  заслужено вважається Києво-Печерська Лавра. Свідченням того, кому моляться священики УПЦ (МП), є молитва Павла  (Лебедя) 22 січня 2014 року.  Владика Павло під час служби Божої порівняв Віктора   Януковича з Ісусом Христом, а також запевнив у своїй підтримці", – нагадує Дмитро Корнелюк.

Справді, оте знамените "риба гниє з голови" вправно переноситься в голови священиків нижчого рангу, які дурять своїх  вірних твердженням про те, що ПЦУ "не благодатна". Інший приклад вражає своїм цинізмом, коли священик одного із храмів Київщини назвав Героя-кіборга "братовбивцею".

"Все це – арсенал зброї Кремля в гібридній війні проти    України", – резюмує автор.

l

Дмитро Корнелюк один із розділів присвячує важливій історичній події – здобуттю Томосу та проголошенню Митрополії ПЦУ. “В цій непростій протиросійській і такій важливій для України місії   беззаперечна заслуга Петра Порошенка, Президента України 2014-2019 років”, – наголошує він.

Розділ "Томос відбувся.  Відбудеться і Україна" широкоформатно висвітлює ті недалекі від нас  у часі події. Автор розкриває передумови отримання Томосу,  реакцію Москви, яка оголосила справжню війну і проти України, і проти Вселенського Патріарха Варфоломія. Та волю народу не зламати.  Де Правда, там Перемога.                                                                                                                                                   

"Українська Церква здобула незалежність. Томос став не тільки торжеством православ'я, а й актом відновлення глибокої історичної справедливості для  Київської митрополії.

Томос для нас – фактично ще один Акт проголошення Незалежності України.  Ми розірвали останні пута, які прив'язували нас до Москви", – констатує цю перемогу  віри  і духовності Дмитро Пилипович. І тут же наводить слова Предстоятеля ПЦУ Митрополита Епіфанія: "Сьогодні немає канонічних і неканонічних церков. Сьогодні всі ми поєднані єдиною чашею Тіла і Крові Господніх. Тепер немає жодних перепон і причин, аби бути з Києвом, а не бути з Москвою. Двері відкриті навстіж для всіх, хто захоче приєднатися до ПЦУ. Тож виявляймо нашу любов до Господа у молитві і в добрих ділах своїх". 

l

Значна частина книги присвячена життєпису видатних церковних діячів України, починаючи з ХІ століття. 

По-особливому, досить велично, звучать імена Філарета – незламного борця, духовного лідера УПЦ, Героя України; Предстоятеля, Митрополита Київського і всієї України ПЦУ Епіфанія Думенка; Митрополита Симеона Шостацького; Митрополита Олександра Драбинка; Митрополита Михаїла Зінкевича у розділі "Їх волею і патріотизмом розбудовується ПЦУ". Їх автор називає духовними Велетнями України. І це правда. Адже – це не лише сини Божі. Вони – сини України, патріоти.

Не оминув автор увагою такої важливої теми, як свідчення вірних та священнослужителів незалежної Православної  Церкви України після отримання Томосу.

У розділі "Наша Церква – українська, вільна: прийди і помолись". Досить цікавими і патріотичними є роздуми Антоніни Гладун, вчительки Радошинської школи, яка доклала чимало зусиль, щоб у с. Радошині відродилась Українська Церква. Зокрема,  у статті  "Ми розірвали духовні пута" вона пише:

"Ми розірвали духовні

 пута

Із москалями раз і

 назавжди,

Тепер вже маєм

  вкраїнську Церкву

Рідну, свобідну навіки!".

Невимовну радість вірних с. Мерва Горохівського району змальовує Алла Ващук, прихожанка церкви Різдва  Богородиці: "Йде перша Божа служба українською мовою. Люди розчулилися до сліз. Всі обнімаються, цілуються. І всі хором виголошують: "Наша Церква – Українська, вільна: прийди і помолись".

l

В анотації до нової праці Дмитра Корнелюка зазначається:

"В книзі немає надуманих фактів, а лише правда, достовірна, щира і свята, яка базується тільки на документах і свідченнях очевидців, без будь-яких художніх присмаків, політичної заангажованості".

Ставлю свій підпис під кожним словом оцінки книги. І разом із тим висловлюю і свою суб'єктивну думку: "Книга цікава, легко читається, філософськи мудра, насичена крилатостями і літературно виважена".

А до того срібного поважного чола Дмитра Корнелюка – дружній шарж:

Майнуть роки. Настане

       інший світ.

В нім буде день і ніч, зло і

  добро.

Десь промайне животворящий промінь

  світла,

І мовить хтось: "Це світло – невгамовний наш Дмитро!".

Анатолій  СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: обкладинка книги і титульна сторінка.

Переді мною – книга в світлоблакитній обкладинці, на якій зображена  православна святиня і будівля Верховної Ради, що символізує єдність держави і Церкви у розбудові країни. Назва книги значуща і актуальна: "Рускім міром" нас "бомблять" і Москва, і Київ. "Нікакой разніци". Автор - відомий релігієзнавець і краєзнавець, ветеран педагогічної праці Дмитро Пилипович Корнелюк.

Образно кажучи, ця праця – то голос вожака, який закликає "отару" згуртуватися і йти шляхом єдиної Православної церкви під прапором національного духу до своєї української кошари, де свої і Віра, і Правда, і Мова.

ххх

Мені до душі животворча теза, що людина народжується, щоб змінювати світ. Ось уже десятки років (скільки пам'ятаю) Дмитро Корнелюк ревно і наполегливо намагається змінювати сутність нашого життя на основі християнської моралі, любові і добра.

"Головне наше завдання – українізувати суспільство через звернення до національних традицій та християнських цінностей нашого народу. Бо інакше ми не матимемо не тільки повної незалежної від Москви Церкви, а власної самостійної держави",  – наголошує автор книги.

Більше  того, зважаючи на хаос в українському політикумі, роз'єднаність в Христовій вірі,  легковажність українців в питаннях виборчої демократії, книга Д. Корнелюка може бути корисною  просвітницькою настановою для багатьох виборців. Автор кожним реченням, кожним абзацом нагадує: "Прочитай, поміркуй і спрямуй свою свідомість в бік рідного українства".

ххх

На титульній сторінці Дмитро Пилипович презентує читачу філософську тезу: "Злу зернину можна посіяти таємно, але не можна приховати врожаю". І розкриває її суть на прикладі історичних фактів. "Понад 300 років минуло відтоді, коли з'явилась ідея "руского міра".   

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 501

Коронавірус вніс свої руйнівні корективи у всі сфери нашого життя. Не оминула ця гірка  чаша і спорт. І ось, нарешті, перші втішні повідомлення про ті чи інші змагання. Пробили заскорузлу стіну заборон і веслувальники на байдарках та каное.

Про юніорський чемпіонат України газета  писала. Сьогодні новий прорив і радість: збірна України юних веслувальників взяла участь у престижних міжнародних змаганнях року "Олімпійські надії", які відбулися в угорському місті Сегеда.

Важливо почути з перших вуст про цю подію. Тому пропоную ексклюзивне телефонне інтерв'ю з каноїстом Тарасом Семенюком, студентом Східноєвропейського національного університету (тренери Володимир Троцюк, Світлана Проніна).

— Тарасе, ці змагання — то перевірка сил перед майбутніми Олімпійськими стартами. Вони показують, на якому щаблі знаходяться наші веслувальники в ієрархічній "драбині" Європи. Ти задоволений результатами змагань?

— Звичайно. Результат говорить сам за себе: в "Кубку націй" ми треті серед найсильніших команд Європи (451 очко).

Команда виборола 11 золотих медалей, 10 — срібних та 11 бронзових. За кількістю медалей ми — другі.

— З погляду на твої попередні  успіхи від тебе, мабуть, чекали кращих результатів. Що сталося?

— На підготовчих зборах у Вінниці я захворів і не зміг повноцінно тренуватися. Стояло питання, чи взагалі братиму участь у змаганнях.

З іншого боку, я не вважаю свій виступ зовсім невдалим, адже на всіх заявлених дистанціях виходив у фінал. В четвірці ми завоювали друге місце. Для мене це важлива перемога і над собою, і над недугою.

— Я бачив в смартфоні, як ви на всій дистанції були лідерами, ішли впевнено і раптом на фініші "прогавили" 0,12 секунд угорцям. В чому причина?

— Розслабилися на останніх метрах, а суперники рвонули з останніх сил. Це боротьба без компромісів.

— Хто з ковельчан-збірників змагався поруч з тобою?

— Василина Калитюк — бронзова і срібна медалі та Роман Гончарук — четверте місце (тренери Федір Семенюк, Василь та Олександр Прохорук).

— Молодці! Ковель гордиться Вами. Попереду — нові старти. Які висновки із змагань?

— Розглянемо недоліки, проаналізуємо промахи в підготовці і в ході змагань й будемо  вдосконалюватися. 

— Організацією змагань задоволені?

— Все класно, на найвищому рівні. Ми задоволені.

— Що ж, нових успішних стартів. Боріться і перемагайте!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коронавірус вніс свої руйнівні корективи у всі сфери нашого життя. Не оминула ця гірка  чаша і спорт. І ось, нарешті, перші втішні повідомлення про ті чи інші змагання. Пробили заскорузлу стіну заборон і веслувальники на байдарках та каное.

Про юніорський чемпіонат України газета  писала. Сьогодні новий прорив і радість: збірна України юних веслувальників взяла участь у престижних міжнародних змаганнях року "Олімпійські надії", які відбулися в угорському місті Сегеда.

Важливо почути з перших вуст про цю подію. Тому пропоную ексклюзивне телефонне інтерв'ю з каноїстом Тарасом Семенюком, студентом Східноєвропейського національного університету (тренери Володимир Троцюк, Світлана Проніна).

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 317

Пишу ці рядки під знаком невизначеності. Саме так складається ситуація навколо сучасної журналістики. Хмар навколо цієї елітної професії все більше, і вони не світло-сірі, а чорно-темні. За ними – невідомість і навіть безнадія.

Чому так сталося? Порушений баланс творчого і духовного, що рухає прогрес та життя, і матеріального (тваринного), яке схиляє до примітивного існування (животіння) та занепаду.

Погляньмо довкола неупереджено. В переважній більшості акули олігархії та грошові мішки нижчого рангу у свідомості нагромадили спотворені "цінності": гроші, наживу, розбещеність, аморальність. Це – їхнє примарне щастя. "А Бог?" – запитаєте ви. "Внесемо пожертву і відкупимося", – переконані лиходії. 

Журналіст – це протилежне бачення буття. Він – своєрідна свіча у темному царстві людського хаосу, несправедливості і жорстокої боротьби без правил. Мерехтить свіча. Нагадує своїм промінчиком світла, що існує суспільний Закон та Господня істина.

Цей промінчик спрямований на пізнання цього світу, у якому "Людина" – з великої літери. Не згасне світло, бо воно замішане на Божому тісті. І цей хліб цілющий. Комусь він смакує радістю, іншому полегшує пережити горе, негаразди. Цей хліб нагадує про добро та любов до рідної землі, краю і Батьківщини.

На жаль, чорно-темна хмара все більше закриває своїм покривалом світлий край неба,   негативно позначається  на діяльності місцевих друкованих засобів інформації.

Повернемося ще раз до причин цієї ситуації. Об'єктивно  вони виглядають  так: 

– це незацікавленість верховної влади у розвитку та функціонуванні місцевих видань;

– це бурхливий наступ комп'ютерно-смартфонної техніки;

– це катастрофічне безгрошів'я у тих, хто любить і читає "живу" газету.

Наполегливу боротьбу за виживання ведуть журналісти та редактор газети "Вісті Ковельщини", Заслужений журналіст України Микола Вельма. Вони роблять все можливе, щоб "міськрайонка", яка поспішає кожного четверга  у домівку передплатника, була цікавою, інформаційно насиченою й естетично привабливою.

Поглянь, читачу, на останні номери. Газета – наче дівчина на виданні. Повноколірна, вбрана у гарні світлини. Усміхається перша сторінка і ніби промовляє до нас: 

– Заходьте у мою світлицю! Сватайте. Я   розумна та мудра, новин маю повні скрині, короваєм вітальним пригощу і співчуттям горе з вами розділю, а ще й рекламою задовільню.

Відомо, що в людини, яка рухається у Всесвіті, головною є душа. Душа газети – це повноводна ріка. Вона несе свої освячені любов'ю і моральними цінностями води у наші спраглі душі. Це особливо важливо у наш шалений вік. Адже для людини головним сенсом життя є змінювати цей світ в бік його покращання. 

Наші рідні "Вісті" в окресленому інформаційному просторі роблять все можливе, щоб  життя стало благодатнішим і світлішим. Знають творці газети, що в теперішній час "моральне" видання втрачає в накладі, але з обраного шляху не звертають.   

Не раз почуєш, що Ісус Христос своєю добровільною пожертвою і філософією любові не досяг мети – народи світу грузнуть в гріхах, немов у підступному болоті. Але вдумаймося: коли б не ця його  жертва і заклик до любові, куди скотився цей світ за дві тисячі років, сповідуючи старозавітне "Око за око, зуб за зуб"? 

Поставимо тих "маленьких" апостолів журналістики на п'єдестал пошани. Промовмо добре слово. Подякуймо щиросердечно: Миколі Вельмі, Світлані Ляшук, Світлані Троцюк, Галині Цюрі, Мирославу Данилюку, Оксані Мороз, Вікторії Зінчук, Ользі Стеблевець, Наталії Романовській, Тамарі Шевчук і всім тим, хто забезпечує “тил” газети. Їх юний дух, краса людська надихають на доброчинність і творчість.

У пострадянські вісімдесяті популярною була пісня: "Трое суток шагать, трое суток не спать ради нескольких строчек в газете". Сьогодні, слава Богу, сибірські простори далеко, але сутність, відповідальність журналіста залишаються такими ж: без втоми шукати, без втоми писати і ніч не доспати заради близького серцю читача.

День журналіста… Так і проситься на папір основне: "Спочатку було Слово".

Із трепетом в душі, теплим і світлим спомином приходить до нас Слово корифеїв волинської журналістики, нині покійних, Гната Ольховича, Степана Скоклюка, Заслуженого журналіста України, Володимира Ковальчука, Степана Байдюка та інших. Це вони – будівничі п'єдесталу, на якому впевнено тримається молоде журналістське покоління. Вони пройшли нелегкий шлях до нової світобудови краю і країни. Є чому повчитися, є кому продовжувати.

Схилімо голови в поклоні перед цими світочами!

Журналіст – це мов пісня, яка 

не вмирає, 

І ніжність, і вічність, і єдина

 родина. 

Слово-диво пташиною в душу

 влітає,

Розквітає у лузі  пишним цвітом

 калина.

Нелегко… Хитається човен 

на хвилях,

Та є міць… І є сила… І дух

 невгасимий! 

Боже Всевишній, принеси їм 

на крилах

Свій цілунок на долю у світлую

 днину.

Я – оптиміст, і чорно-темні хмари, що вирують над журналістикою, сприймаю, як помилку недалекоглядних можновладців. Хоче хтось чи ні, але діє вічний Закон: світло завжди перемагає темряву, і той на коні, хто для людей і з людьми. Підтвердженням цьому – вірні, мудрі і поважні друзі газети. Ці доброчинці знають, наскільки важливі матеріальна та моральна підтримка місцевого видання, і передплачують її для ветеранів праці та малозабезпечених. Щиросердечна народна подяка від передплатників і колективу "Вістей" – Юрію Рахлінському, Володимиру Бойку, Івану Потапчуку, Миколі Заікіну, Олександру Смалю, Віктору Козаку та багатьом, багатьом іншим. Не меншого пошанування заслуговують очільники районної та міської влади, які розуміють велике значення друкованого слова.

Є східна мудрість: "Дорогу здолає той, хто йде і знає, куди".

Журналістська родина щотижня приходить в гості до читача в привабливому образі газети. За свої інформаційні та розважальні "гостинці" вона отримує в нагороду Любов. А це багато важить і є відповіддю на далеко не риторичне запитання: бути чи не бути? 

Відповідь однозначна: "Бути і надовго!".

Щасти Вам, наші дорогі носії світлого і мудрого слова!

Анатолій СЕМЕНЮК,

заступник голови 

первинної журналістської організації редакції газети 

"Вісті Ковельщини".

Пишу ці рядки під знаком невизначеності. Саме так складається ситуація навколо сучасної журналістики. Хмар навколо цієї елітної професії все більше, і вони не світло-сірі, а чорно-темні. За ними – невідомість і навіть безнадія.

Чому так сталося? Порушений баланс творчого і духовного, що рухає прогрес та життя, і матеріального (тваринного), яке схиляє до примітивного існування (животіння) та занепаду.

Погляньмо довкола неупереджено. В переважній більшості акули олігархії та грошові мішки нижчого рангу у свідомості нагромадили спотворені "цінності": гроші, наживу, розбещеність, аморальність. Це – їхнє примарне щастя. "А Бог?" – запитаєте ви. "Внесемо пожертву і відкупимося", – переконані лиходії. 

Журналіст – це протилежне бачення буття. Він – своєрідна свіча у темному царстві людського хаосу, несправедливості і жорстокої боротьби без правил. Мерехтить свіча. Нагадує своїм промінчиком світла, що існує суспільний Закон та Господня істина.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 443

Правосуддя і милосердя

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 618

Мій щиросердечний читачу! Хочу достукатись до твого серця. Впевнений, що воно, як і моє, переймається долею нашої рідної неньки-України. Від її успішного поступу вперед і наше благополуччя залежить.

Все більше і більше тривоги віється над нами. Приходить на думку Христова притча про сіяча, який кинув зернину на кам’янистий грунт. Зійшла вона пишно, але тільки-но з’явилось Сонце, висохла земля, і посіяне зело зів’яло… Чи не про Україну це?

Гарні сходи Незалежності зійшли у дев’яностих роках ХХ століття. Та не дало живильного соку наше кам’янисте суспільство і  в’яне квітка-Україна.

Закривавив Майдан, але й він неспроможний оживити країну. Більше того, віття пообламували злі сусіди москалі – Крим і Донбас нагло до своїх рук прибрали. Серце плаче!

Винуватимо, обурюємось, ганьбимо російського Каїна, але ж знову таки: чи не винні самі? Пробачили, довірилися, злякалися – і маємо те, що маємо.

І пані Історія нічому не вчить.

Згадай, мій друже, які слова-заповіти  висловив батько Тарас. І закликав, і застерігав, і заради нашої волі в засланні кращі роки свого життя провів. І що?

Зберемося традиційно 22 травня біля пам’ятника, повіємо словами, як половою, і розійдемося. Колись на Кос-Аралі Кобзар марив Україною. Нехай убогу, нехай збезчещену, нехай кріпацьку, але гартував свій дух заради неї. Він і сьогодні з небес дивиться на нас, безталанних і, мабуть,  не раз гірко  плаче. Бо ж травень квітучий надворі. Такого квітучого дива, як в Україні, ніде більше в світі немає. А зі співочим пташиним царством який хор зрівняється?

Без перебільшення скажу тобі, друже: травень – Шевченків місяць. Попри недавні  свята  Праці, святого Юрія і Перемоги, він по праву для Шевченка і для нас знаковий.

4 травня 1838 року  відбулася важлива подія. 

«Свобода!..Свобода!»  — вигукнув тоді Шевченко і кинувся Сошенкові на шию. «Задушиш…Ти що здурів, Тарасе?»  — відштовхував той Тараса. Та де там! Шевченко, немов вулкан, який тільки-но прокинувся, виплескував до небес свою полум’яну енергію.

Вдумаймося: за участю царської сім’ї, завдяки натхненнику Брюлову та іншим світочам культури того часу (чи не диво?) для України викупляли з неволі майбутнього апостола Правди і Свободи, пророка нації, якому немає рівних у цілому світі.

Чи не Господнє провидіння долі?

Травень… Це хвилюючі дні  повернення праху поета на Батьківщину. То був мученицький шлях. Але і  благородний. Він вартий особливого пошанування. Я не містик, але переконаний: переправляли із Петербурга   не труну з тілом, а палаючий факел, який освітлює шлях до волі і будить, закликає українців до боротьби. В древні, далекі від нас часи  вогонь людям подарував Прометей і постраждав за це. Тарас Шевченко перейняв цей палаючий смолоскип і теж прирік себе на страждання. Не гасне його полум’я. Із покоління в покоління передається, а епіцентр того духу з Канівської височини пульсує.

Мій друже-співрозмовнику! Всі ми сьогодні знаходимося під гнітом коронавірусу. Щоб заповнити безкінечно нудні «вихідні» якоюсь корисною справою, я занурився в стихію Шевченкового «Щоденника».

На перший погляд, написане поетом – монотонне і нудне, себто не для розваги. Але чим більше я занурювався в купіль того читання, тим більше захоплювався, переживав і пізнавав живого та близького Шевченка, незламного, творчого і людяного. Разом із тими переживаннями із кінчиків мого сивого волосся злітали  спомини про дике (не героїчне) совєцьке повоєнне кріпацтво, точніше – рабство. Цареві було далеко до такого витонченого знущання над людським єством.

Я так само викуповувався із колгоспної неволі. Бився, як риба об лід, задихаючись. Бог посилав мені людей, які допомогли визволитися.

Пишу це не для співчутливого слівця. Культурологічна та аристократична еліта середини ХІХ століття, попри заборони царя, була прихильною до таланту Шевченка. К. Брюлов, М. Лазаревський, граф (!) Ф. Толстой, М. Щепкін, П. Куліш, М. Костомаров, М. Максимович та багато інших, незважаючи на революційний антицарський дух, підтримували поета і матеріально, і морально. Багато хто із культурної еліти Росії та України обожнював нашого генія.

Співставте нашу теперішнюю м’якотілу інтелігенцію, хижих олігархів і черству до душі України владу, і ви побачите, що історія наче застигла, і не видно, і не чути «сім’ї вольної, нової» і щасливої.

Хитаються основи державності, яма бідності все глибшає.

«Щоденник» Тараса Шевченка  — живий свідок тієї віддаленої  від нас епохи. А ми є свідками новітньої історії України. Що ми запишемо в наш «Щоденник»?

На жаль, знову спотикаємося об дурість верховної влади. Активісток руху за незалежну Україну Софію  Федину  та Марусю Звіробій притягають до кримінальної відповідальності за критику президента (царя?).

Як кажуть, приїхали. Єдиного не вистачає для обвинувальників – це безмежних сибірських просторів та пустель Кос-Аралу для заслання.

І знову волає дух Шевченка: «Вставай на Майдан!». Втомилися…Може, є інший вихід? Мене заспокоює Шевченко:

«Що б я записав? Правда, протягом цих десяти років я бачив даром те, що не всякому вдається і за гроші  побачити. Як  дивився на це? Як арестант дивиться із загратованого тюремного вікна на святковий весільний поїзд. Один лиш спомин про бачене і пережите приводить мене в трепет. А що було б, коли б я записав цю похмуру декорацію і бездушних грубих лицедіїв, з якими мені довелося розігрувати цю похмуру, монотонну десятилітню драму?

Мимо, пройдемо мимо минуле моє, моя підступна пам’яте. Не розбурхаймо серце люблячого друга недостойним спомином, забудемо і простимо темних мучеників наших, як простив милосердний чоловіколюбець своїх жорстоких розпинателів. Звернемося до світлого тихого, як наш український осінній вечір, запишемо бачене та почуте. І що серце скаже?»

(«Щоденник»:  T. Г. Шевченка, стор. 11).

Ось так, мій щиросердечний читачу, від емоційних роздумів привів наш рідний Шевченко до примирення. Можливо, він передбачав наш критичний стан, хитку основу і пандемію,  коли, справді, не революція важлива, а мир та праця? 

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Мій щиросердечний читачу! Хочу достукатись до твого серця. Впевнений, що воно, як і моє, переймається долею нашої рідної неньки-України. Від її успішного поступу вперед і наше благополуччя залежить.

Все більше і більше тривоги віється над нами. Приходить на думку Христова притча про сіяча, який кинув зернину на кам’янистий грунт. Зійшла вона пишно, але тільки-но з’явилось Сонце, висохла земля, і посіяне зело зів’яло… Чи не про Україну це?

Гарні сходи Незалежності зійшли у дев’яностих роках ХХ століття. Та не дало живильного соку наше кам’янисте суспільство і  в’яне квітка-Україна.

Закривавив Майдан, але й він неспроможний оживити країну. Більше того, віття пообламували злі сусіди москалі – Крим і Донбас нагло до своїх рук прибрали. Серце плаче!

Винуватимо, обурюємось, ганьбимо російського Каїна, але ж знову таки: чи не винні самі? Пробачили, довірилися, злякалися – і маємо те, що маємо.

І пані Історія нічому не вчить.

Згадай, мій друже, які слова-заповіти  висловив батько Тарас. І закликав, і застерігав, і заради нашої волі в засланні кращі роки свого життя провів. І що?

Зберемося традиційно 22 травня біля пам’ятника, повіємо словами, як половою, і розійдемося. Колись на Кос-Аралі Кобзар марив Україною. Нехай убогу, нехай збезчещену, нехай кріпацьку, але гартував свій дух заради неї. Він і сьогодні з небес дивиться на нас, безталанних і, мабуть,  не раз гірко  плаче. Бо ж травень квітучий надворі. Такого квітучого дива, як в Україні, ніде більше в світі немає. А зі співочим пташиним царством який хор зрівняється?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 448

"Не страшний нам вірус корона – у нас надійна оборона". Приблизно так нові очільники Міністерства охорони здоров'я намагаються заспокоїти українців в час жорстокої боротьби з невидимим смертельним ворогом.

На мою суб'єктивну думку, таке заспокоєння має свої позитиви. Адже занепалий, ослаблений дух та зневір'я ведуть до поглиблення хвороби. Прикро, що окремі доморощені політики, а з ними і деякі ЗМІ формують недовіру до медичної галузі. Коли після летальних випадків виявляють COVID-19, то не виключено, що це — наслідок діяльності агресивних критиканів, які посіяли зерна сумніву у хворого і той вчасно не звернувся до лікаря.

Звичайно, без критики не обійтись у нашому "недозрілому" суспільстві. Встигли ж окремі шахраї злочинно продати за кордон на мільйони важливих засобів захисту від інфекцій. Проте, це вже інша тема, яка стосується правоохоронців. Зрештою, дно негативної пропаганди ми зримо побачили, як у дзеркалі, в Нових Санжарах, коли наші "найдобріші" земляки піддалися паніці і готові були бити і хворих, і здорових.

І все ж коронавірус змінює цей світ. Ми, нарешті, починаємо розуміти, що лікарі — це воїни на останньому рубежі нашого існування, і їхній соціальний статус потрібно докорінно змінювати в бік покращення. Вірус проникає у свідомість крутих бізнесменів, і ті стають доброчинними та милосердними, роблячи пожертви у цю важку боротьбу. Вони розуміють, що свої багатства в катафалку на той світ не повезеш… 

Хвиля небезпеки, яка впала на наші голови, засвідчує, що жити хочуть всі, а найбільше особи сивочолого віку. Більшість дотримується  рекомендацій і перебуває в режимі самоізоляції. З погляду на наш Ковель, то він став схожим на місто без людей. Автівок на вулицях поменшало (на знімку). Все більше тих, хто в масках. Незвично. "Замасковані" схожі на привидів з іншої планети. 

Бувають і перестороги. Бачу бабцю на "дачі", яка грядку копає в масці, інший за містом педалі велосипедні накручує, задихаючись. В продовольчих магазинах продавчині і покупці в масках. Перші самі себе захищають, не допускаючи скупчення клієнтів. Останні в роздрідженій черзі стоять на вулиці. І відстань між собою зберігають належну.

У кожного з нас багато запитань: чому, звідки та як?

– Де той вірус взявся на нашу голову? – бідкається зацікавлений.

– Як це де? Масони експерименти творять над людством, – відповідає "обізнаний".

– А повідомляли, що від кажанів заразилися чи то від риб. 

– Більше слухай. Тисячі років ці птахи не несли вірусу, а тепер біля людей стали заразними. В лабораторіях придумали, і на наші голови кинули. А ми виявились не готові до зустрічі цього зла. 

Так чи інакше, а легковажити серйозною загрозою не маємо права. На порядку денному – відповідальність за життя – своє і чуже. В побуті і не тільки ми звикли іноді жити так, що головним "санітаром", як у туземців, виступає рідкий дощ. Тому сьогодні нас, дорослих, навчають, немов дітей, мити руки з милом, кашляти в хустину або зігнутий лікоть, провітрювати та дезінфікувати приміщення, в яких живемо або працюємо.

Насмілюсь сказати, що вірус разом із трагічними наслідками несе й… позитив. Про гігієну написав вище. Під натиском епідемії на вулицях та дорогах поменшало автівок, повітря стало в рази чистішим. Разом із тим зменшилась кількість ДТП. За словами міністра МВС Арсена Авакова, загальна злочинність знизилась на 30 відсотків. Змінюються погляди на життя. Багато хто свій вільний час використовує на самовдосконалення: читає, вчить іноземні мови тощо. 

Батьки більше уваги приділяють вихованню своїх дітей. І ще. Дискусії щодо катастрофічних змін клімату (потепління, забруднення повітря) практично нічого не довели. Вмовляння та перестороги не діяли. А ось вірус за короткий термін суттєво змінив екологічну ситуацію у світі: атмосфера значно очистилася.

На жаль, є речі, яких не зміниш. Історично населення Землі завжди було розселено по всій планеті, безтурботно займаючись своїми справами. Сьогодні людство сконцентрувалось у великих містах-монстрах, де і дихати немає чим. В таких умовах хвороби, віруси, епідемії атакують особливо агресивно. Ухань, Нью-Йорк – яскравий приклад до сказаного. Ситуація з людством стає схожою на політ лайнера, у якого відмовили навігаційні системи, і він некеровано летить у прірву. Так на горизонті з'являється Апокаліпсис. 

Згадаймо, який в умовах небезпеки легковажний цей світ. Незважаючи на епідемію, італійці до останнього відпочивали на пляжах та стадіонах. Розваги обернулися ударом під “дих”. Злегковажили США, Іспанія й опинилися в зоні смертельної небезпеки.

В авральному режимі вирішили замкнути кордони та відкупитися від лиха. Мовляв, кинемо з бюджету кілька трильйонів доларів і пересидимо небезпеку. Це їхні можливості. А Україні як вижити? Та що їм якась “третьосортна” країна? Легко зупинити виробництво, але ж це – руйнація всієї економіки.

Можливо, ті виробництва, від яких залежить наповнення бюджету, варто  перевести в статус стратегічних? При цьому невиробничий персонал відправити на канікули, а працюючих посилено захистити засобами безпеки. Та хто чує і думає?

Ох, людоньки добрі, скільки-то будяків виросло на нашому українському квітнику! 

Тут – і влада верховна недосвідчена, яка почувається, як корабель в океані під час шторму. "Нові обличчя" ще до пандемії довели Україну до межі дефолту. А тут корона – і знову "нові обличчя". Бунтує душа суспільства.

А чого бунтувати? Бачили, що купували, тепер споживайте. Може, хоч під час небезпеки прозріння наступить, що думати  треба розумом і головою, а не емоціями й "п'ятою точкою".

 Але це так, до слова.

У християнстві існує унікальний символ – хрест. Лівий бік хреста – це душа (добра і любові), правий – єство, фізичне тіло. Вершина — дух. Перехрестя і є сутністю життя. Всі чинники мають співіснувати в гармонії. Цю гармонію сьогодні намагається порушити злий дух диявола. Він посягає на Божий дух добра і любові. Тому так важливо вистояти і перемогти.

І я бачу цю перемогу. На шкільному спортмайданчику літній чоловік у масці накручує кілометри здоров'я, юнак кидає баскетбольний м'яч у кільце, інший випробовує спортивну драбину. Це і є переможна боротьба, яку не зупинити. Все у нас має бути добре! 

Анатолій СЕМЕНЮК.

P.S. Коли матеріал був підготовлений до друку, з'явилась інформація про скорочення медичних працівників у зв'язку з початком другого етапу реформи охорони здоров'я. 

Справді, історія нічого не вчить. Не так давно руйнували санітарну службу. Як результат – велика кількість отруєнь останнім часом. Сьогодні горе-реформатори викидають на вулицю спеціалістів медичної галузі. Це злочинно й аморально під час пандемії коронавірусу. 

Ось так: замість подяки – в пекло поствірусного виживання. Добре, що сьогодні поліція на варті. І за це їм — щира подяка, особливо за роботу під час посиленого режиму карантину.

В екстремальних умовах виживання перемагає той, у кого присутня енергія духу, спрямована на позитив. Тож  в песимістичний простір я усвідомлено “сипну” декілька поетичних рядків:

Ех, корона-заборона,

Маски, распіратори.

В нас надійна оборона -

МОЗ іде в фарватері.

Вірус не візьмеш

 наскоком:

Нашорошуй вуха.

Панська хвалена Європа

Розгубила міцність духу.

Наші рідні українці

З чужини  втікають,

Потягами й поодинці -

Приймай, рідний краю!

Недаремно, бо ж удома

Й помирати легше.

Чорна бісова ворона

Про безвихідь плеще.

Не злякаєш, хижа птахо:

Звільнимось з кайданів.

Економіку піднімем

І сильніші станем.

А той вірус, що від біса,

Зникне, як туман ізрання.

Заспіва горобчик  в стрісі

Про здоров'я і кохання.

А. С. 

"Не страшний нам вірус корона – у нас надійна оборона". Приблизно так нові очільники Міністерства охорони здоров'я намагаються заспокоїти українців в час жорстокої боротьби з невидимим смертельним ворогом.

На мою суб'єктивну думку, таке заспокоєння має свої позитиви. Адже занепалий, ослаблений дух та зневір'я ведуть до поглиблення хвороби. Прикро, що окремі доморощені політики, а з ними і деякі ЗМІ формують недовіру до медичної галузі. Коли після летальних випадків виявляють COVID-19, то не виключено, що це — наслідок діяльності агресивних критиканів, які посіяли зерна сумніву у хворого і той вчасно не звернувся до лікаря.

Звичайно, без критики не обійтись у нашому "недозрілому" суспільстві. Встигли ж окремі шахраї злочинно продати за кордон на мільйони важливих засобів захисту від інфекцій. Проте, це вже інша тема, яка стосується правоохоронців. Зрештою, дно негативної пропаганди ми зримо побачили, як у дзеркалі, в Нових Санжарах, коли наші "найдобріші" земляки піддалися паніці і готові були бити і хворих, і здорових.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 420

Ніхто не знає, коли та чи інша святиня відкриває перед людьми свої чудотворні властивості. Все в руках Божих. Приходять вірні до ікони, мощей святих чи то до Хреста з Ісусом, моляться, прикладаються, цілують і наповнюють себе вірою в зцілення душі і тіла.

Приглянутися ближче до ікони  Божої Матері "Всецариці" спонукав випадок. Отець Ігор Циб, колишній священнослужитель Свято-Благовіщенського собору, якось помітив, що молода жіночка (не парафіянка) довго та ревно молиться до ікони Пресвятої Богородиці. В будній день у храмі, як правило, людей менше, тож вирішив підійти ближче.

Молільниця, побачивши поруч священика, перестала молитися і запитала, чи може на знак подяки лишити біля ікони особисту прикрасу? У християн існує традиція: у відповідь на доброчинність дякувати і дарувати щось, дороге душі.

Отримавши дозвіл, дівчина зняла коштовний браслет  з руки, поклала біля ікони і пішла, не відкривши особистої тайни спілкування з Богоматір'ю.

Цей випадок зацікавив настоятеля собору отця Василя Мичка, декана Ковельського деканату ПЦУ. Виявилось, що вірні давно звертаються за поміччю до Богородиці.

Те, що Свято-Благовіщенський собор ще з початку ХХ століття по праву носить назву "українська церква" і позначений особливою Господньою благодаттю, волинянам й ковельчанам відомо давно.

Найстарший  ковельський храм із 1505 року пережив багато змін. Будівлю реконструювали, безбожники руйнували, але церква відроджувалася і знову поставала у своїй духовній величі.

Згадаймо, як вірні на початку 90-х років ХХ століття відвойовували намолене місце, на якому атеїстична влада збудувала спортивний комплекс. Не затоптали святість  і віру ані чиновники компартійної влади, ані спортсмени, які, самі того не знаючи, тренувалися на місці колишнього вівтаря.

По праву відродження Благовіщенського храму – це найголовніше чудотворне діяння Пречистої Діви Марії, "Всецариці небесної". Радуйтеся, ковельчани, – Пресвятая Богородиця з вами!

Ми не знаємо, яке зцілення вимолювала та дівчина у храмі перед іконою, та  із стовідсотковою впевненістю можемо стверджувати: вона його отримала після щиросердечної сповіді, покаяння із глибокою вірою в душі.

Кожен із нас у своєму єстві носить ті чи інші гріхи. У когось – заздрощі, в іншого гординя та осуд, у третього зневір'я, страх і зло. І тягнемо ми по життю гріховний негатив, немов сани у безсніжну зиму, збираємо хворості душі та тіла. А Ісус, Богородиця чекають на наше прозріння. До їхнього світла завжди відкриті двері. Той світильник ніколи не гасне.

l

Вдивляюся та проникаюся красою й добротою "Всецариці" нашої. Вона, як моя земна матінка, споглядає на мене, і ніби промовляє: "У мене Ісус маленький на руках, але й для тебе є місце у моїй душі. Моє серце вистукує великою Вселенською любов'ю до всіх стражденних".

Білосніжні ризи позначені вишивкою. Такі ж строї і в малого Богосина. Древня ікона Божої матері "Всецариці" писана святими ченцями на знаменитому Афоні, переродилася в нашу рідну українську сутність. Встановлена вона на почесному місці, ліворуч перед входом до вівтаря.

Перехрестися, вклонися і пошануй, всяк входящий в храм – це наша святість і доля!

"Богородице Діво, радуйся.  Благодатна Маріє Господь з Тобою…", – і вірні ковельчани теж з Тобою, звертаються до Тебе, як до рідної неньки.

Внизу старовинної кіотної рами розміщені  прикраси. Це намиста, сережки, браслети, годинники, персні та інші коштовні речі. То дарунки для неї за благодатне  зцілення. Скільки їх? Сто чи двісті? Найголовніше –  ці речі дорожчі золота!

Стежка до "Всецариці" засіяна пишними квітами. Та хто в наш час вірить  словам, особливо, коли точиться боротьба за першість між конфесіями? Тому отець Василь Мичко із своїми соратниками о. Ігорем  Цибом та о. Михайлом Левочко вирішили всі факти чудотворних зцілень фіксувати у спеціальній книзі.

Але послухаймо окремі розповіді від священиків. Говорить о. Василь Мичко: "Мої добрі знайомі Інна та Андрій вінчалися в 2010 році. Ішли роки, а вагітності немає. І лікарі нічого втішного не прогнозують. А яка сім'я без дітей?

Лишилася надія на Бога. Після сповіді та молебеню пішла пара до ікони Пресвятої Богородиці. Молились душею і серцем ревно. І усміхнулося щастя: у 2019 році народилося Боже янголятко з ім'ям небесним – Валерія".

А ось свідчення від о. Михайла Левочка.

"Молоде подружжя Василь та Марія кілька років надіялися на дитятко. Все марно. Ми й запропонували звернутися до "Всецариці". Відслужили молебень. Після сповіді та причастя молилися молодята до образу Божої Матері. Не втомлювалися вірити. І диво звершилося: народився в закоханої пари легень маленький – Давид. Скільки радості було!

І ще дивовижне зцілення від безпліддя вимолила подружня пара Олександр й Дмитро"…

l

Переглядаю  священницький зошит о. Василя і бачу, що таких свідчень занотовано більше двадцяти. Вдумайтеся, яке море радості повінню розлилося в душах зцілених та в серцях рідних і близьких! Справжня весна душі і неперевершена святість  "Всецариці". Життя наше хитке, підвладне хворостям та немочам. І завжди приходить Вона –  милосердна і безвідмовна та всесильна.

Пані Ольгу, ковельчанку, закувала у міцні лещата недуга. І знову – надія на Матір Божу. Молилася, цілувала образ, прикладалася  і молебень відслужила. Усе робила з міцною вірою у силу молитви і надією на поміч Пресвятої Богородиці. Відійшла хворість.

Слава тобі, Матінко Небесна! До цієї сімейної радості додалася інша. У доньки Тані після довготривалого безпліддя Даринка-квітка народилася.

У пані Лідії за посередництвом Богородиці відійшла велика жіноча хворість. У ковельчанки Любові залишилася остання надія – молитися і просити Пресвятую Богородицю: адже діагноз невтішний – рак. Хворість відступила – всесильна святість.

Серед парафіян багато тих, хто біля образу "Всецариці" відчувають душевне благодатне полегшення. Це своєрідна духовна реабілітація в умовах неспокійного, шаленого ритму буття. А як це важливо для наших воїнів після пекла війни на Сході!

У Свято-Благовіщенському соборі вже стало традицією іти на невідкладну операцію після поклоніння та молитви до святого образу Пречистої. Результат вражає: всі операції, під благословенним покровом Богоматері пройшли успішно.

Та, попри все, маємо не забувати Ісусове, коли Господь мовить: "Будь бадьорою, дочко, – твоя віра спасла тебе" (Матв. 9. 22).

А щоб віра стала спасенною, багато зусиль докладають священнослужителі Благовіщенської святині. Найперше – о. Василь Мичко, а з ним – о. Ігор  Циб та Михайло Левочко своєю жертовністю в ім'я Віри христової привносять в храм свою дещицю благодаті та довіри, отриману від Господа нашого Ісуса Христа, а разом з тим кріплять занепалий дух у душах зневірених.

Переді мною – подячні листи храму від  парафіян. Ось що пише ковельчанин Володимир Опіка: "Коли ми приходимо на Службу Божу, то відчуваємо всією душею таку чисту і благословенну Богом ауру, що хочеться постійно відвідувати цей храм і надовго залишатися в ньому".

Парафіянка Антоніна Коцюрська свідчить: "Отець Василій – це від Бога людина: чуйна, порядна, помічна. Він зумів при Господній допомозі із своїми настоятелями в Божому храму, з чудовими помічниками образами Матінки Божої та Миколая Чудотворця допомогти мені, мамі і моїй сестрі при великому нашому горі".

Що тут казати? Я й сам готовий підписатися під кожним благословенним словом, бо, перебуваючи у молитовному залі і біля чудотворної ікони, відчуваю особливу благодать, якесь дивне, трепетне піднесення.

Безсумнівно, вдячність прихожан і жертовність всечесних отців собору – це життєдайний еліксир для укріплення віри.

В окремих парафіян Свято-Благовіщенської церковної громади запитую: "Коронавірус Вас не лякає?". У відповідь чую переконливе: "Господь не допустить вірус у наш храм, бо він благодатний".

Саме звідси пульсує чудотворна сила і в храмі, і від "Всецариці" небесної. Вона – у Вірі.

Повниться книга дивних зцілень новими свідченнями вірних, оздоровлених біля ікони Богоматері. До цих миттєвостей щастя додаються інші, ще більш незбагненні людським розумом.

"Хай Господь благословляє Вас, отці наші, і дарує радість і здоров'я, щоб Ви довго відправляли Божі служби у нашому храмі", – зичать у своїх листах прихожани.

І я свої зичення промовляю:

Який бо світ багатий

 вірою Христовою,

Яка Марія благодатна –

 наша Матір світу!

У храмі, мов у казці, іде

 душі оновлення –

Я оживаю, здоровію, бо

 віра – це є світло.

О "Всецарице" мудра, 

я молюсь до тебе,

За оздоровлення і мир 

у отчим краї.

Це незбагненність, твій

 милий образ. Небо.

Сіяй, зоре у славі, – моря

 душа співає.

І  промовлю молитовно: "Достойно, і є це істина, славити тебе, Богородицю Присноблагословенну, Пренепорочну і Матір Бога нашого, чеснішу від Херувимів, незрівнянно славнішу від серафимів, що без істління Бога Слово породила, сущу Богородицю тебе величаємо". Амінь!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Ніхто не знає, коли та чи інша святиня відкриває перед людьми свої чудотворні властивості. Все в руках Божих. Приходять вірні до ікони, мощей святих чи то до Хреста з Ісусом, моляться, прикладаються, цілують і наповнюють себе вірою в зцілення душі і тіла.

Приглянутися ближче до ікони  Божої Матері "Всецариці" спонукав випадок. Отець Ігор Циб, колишній священнослужитель Свято-Благовіщенського собору, якось помітив, що молода жіночка (не парафіянка) довго та ревно молиться до ікони Пресвятої Богородиці. В будній день у храмі, як правило, людей менше, тож вирішив підійти ближче.

Молільниця, побачивши поруч священика, перестала молитися і запитала, чи може на знак подяки лишити біля ікони особисту прикрасу? У християн існує традиція: у відповідь на доброчинність дякувати і дарувати щось, дороге душі.

Отримавши дозвіл, дівчина зняла коштовний браслет  з руки, поклала біля ікони і пішла, не відкривши особистої тайни спілкування з Богоматір'ю.

Цей випадок зацікавив настоятеля собору отця Василя Мичка, декана Ковельського деканату ПЦУ. Виявилось, що вірні давно звертаються за поміччю до Богородиці.

Те, що Свято-Благовіщенський собор ще з початку ХХ століття по праву носить назву "українська церква" і позначений особливою Господньою благодаттю, волинянам й ковельчанам відомо давно.

Найстарший  ковельський храм із 1505 року пережив багато змін. Будівлю реконструювали, безбожники руйнували, але церква відроджувалася і знову поставала у своїй духовній величі.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 905

Співрозмовнику, мій друже!  Погодься, що нинішній світ – неадекватний, деформований і зітканий із протиріч. Як усвідомити, що із відродженням Христової віри, після, здавалося б, краху твердолобого атеїзму, раптом здійнялася  не хвиля, а справжнє цунамі ненависті, помсти, гордині, брехні, осуду та зневіри?

Поінформовані кажуть, що диявол після прийняття конституційного закону про свободу  віросповідання зібрав прислужників сатани і виголосив:  "Ми не можемо заборонити людям  молитися. Ми не можемо відняти у них віру в Бога. Ми не можемо заперечити моральні істини любові, добра і милосердя. Але ми можемо у їхню свідомість легко посіяти сумніви, привнести розпач, зневіру. Ідіть в маси і за посередництвом новітніх засобів комунікації викликайте паніку і безвір'я.  Там, де любов, – сійте зерна ненависті. Там, де добро, – пропагуйте зло. У мирний простір навіюйте гіркі запахи та жахи війни. Інформаційний ефір заповнюйте катастрофами, конфліктністю.

Слабкодухих заманюйте в тенета залежності від алкоголю, наркотиків, ігрищ та суїциду. Вашим прихильникам на Землі пропонуйте гроші, владу, розпусту. Земний світ – ваш!".

У сказаному мною вище – нічого нового. Ймовірність існування сценарію таких регулярних нарад в "офісі"  диявола цілком реальна. Слабкодухі, спокушені золотим тільцем, легко потрапляють у тенета спокуси. Прикро бачити, як молодь (і не тільки) легко стає залежною від щохвилинного, щогодинного, щоденного інформаційного насилля.

Спостереження. В доопераційній палаті, де я перебуваю, хворі змінюють один одного. Коли вони на ліжку, звідти лунає бісівський шабаш. Із першого смартфону чути черги автоматів, нелюдські зойки. На другому – жахлива війна із динозаврами. На третьому – вампіри, які п'ють кров, а потім бандити мордують жертву вогнем газового різака.

Не моляться пацієнти за успіх майбутньої операції. Не наповнюють душу надією світлого здоров'я, а купаються у морі жахів, вигаданих бісом. Не буде у них радості й після операції – вони знову поринуть у свій дикий віртуальний світ.

Дивлюся на вулицю. Човгає ногами сумна, сіра маса по тротуарах. Суне, мов хмара, відсторонена від радості. Рухається із якоюсь приреченістю та безвихіддю. Здається, що своїми підошвами по душі моїй зраненій ступає. Боляче!..

Ці всі витівки диявола породжують страх, збуджують внутрішню агресивність. Звідси  – невиліковні хвороби. Звідси – конвеєр смертей від раку та недуг серця. Звідси – тисячі травмованих на шляхах і дорогах.

А, може, це не віртуальний сатана-диявол, а глобалісти  із масонських лож перетворюють дійсність на пекло? Існує ж теорія, що в їхніх підступних планах передбачено: на Землі в комфортних умовах має проживати не більше мільярда населення у визначених елітних країнах. На цей "золотий" мільярд мають працювати наймані працівники (раби) із занепалих країн (таких, зокрема, як Україна). Інша категорія убогих, хворих, немічних повинна зникнути із поверхні Землі. І це не уявний Армагеддон, а реальні плани, про які дедалі частіше повідомляють ЗМІ. Якщо згадати, що в  Україні за два з лишком десятків років населення із 52 мільйонів осіб зменшилось до 38, то маємо усвідомити, що операція глобалістів-масонів проходить на теренах нашої держави успішно.

І це не випадково. Україна не Африка. Тут великі запаси корисних копалин, найродючіша у світі земля, неперевершена диво-природа. Тому дарована Богом українська земля із унікальним етнічним населенням опинилась у списку приречених.

У цій підступній грі на перших ролях – путінська Росія, точніше її бездушний і жорстокий "цар". Недарма його часто називають намісником Люцифера на Землі. Цей  нашу країну буде нищити до останнього.

 Оте нищення відбувається безкарно на очах усього світу. Судіть самі.

В активній фазі –войовнича пропаганда, де українці – це жорстокі "націоналісти", "фашисти", "бандерівці", "антисеміти". Путінці роблять все можливе і неможливе для створення хаосу в Україні в економічній, соціальній та безпековій сферах. Невеликий штрих:  подаючи дешеву електроенергію в Україну, спонукають нас до закриття шахт, вітчизняних електростанцій, породжуючи безробіття, незадоволення населення і соціально-економічну нестабільність.

Маємо  відзначити той факт, що Росія, яка не входить до списку високоіндустріальних країн, самовільно присвоїла собі титул "наймогутнішої" держави світу, так званого "третього Риму". Її зомбоване населення захоплено плескає в долоні за ганебну окупацію Криму, Донбасу, підступні плани анексії земель, які названі "Новоросією". Політика агресії і шовінізму зведена в ранг державної.

Тішить мою думку одне, навіть викликає гордість – це те, що справжні патріоти-українці, ризикуючи життям, з автоматом у руках захищають країну, кожного із нас, свою рідну землю. Багато є і тих, у кого зброя – це перо і слово.

Гнітить і тривожить інше: незважаючи на курс в Європу, нас там не бачать серед рівних. Сьогодні весь інформаційний простір в Україні заповнений, як було сказано вище, катастрофами, побутовими вбивствами, зґвалтуваннями, кримінальними серіалами і т. д.,  т. п.

Всі ці "страшилки" спрямовані на наші голови із західних країн. Весь негатив світу – у наш простір, який ми "споживаємо" безперервно. Активні українці працею підіймають багату Європу, збіднюючи свою неньку-Україну. Церква добра і любові не в змозі нас врятувати і оздоровити.

Нещодавно на телеканалі "ЗІК" мав слово Почесний патріарх України-Руси Філарет. Прикро, що із його вуст прозвучали слова, які спонукають не до єдності, а до розбрату. Таке враження, що у Його святості – вся правда світу: Томос “недійсний”, бо Патріарх  відкликав свій підпис із рішення Вселенського патріарха. І найголовніше: виявляється, йому потрібна ще одна Церква під назвою "Київський патріархат". На чий млин тут вода ллється, зрозуміло без слів.

Сьогодні журналісти, ведучі телеканалів хором засуджують проєкт  Закону про ЗМІ, вбачаючи у ньому посягання влади на свободу слова. Спостерігаючи за проросійськими та олігархічними телеканалами, запитуєш себе: яку ще свободу вам треба, шановні? Скільки там  сичання проти України!

Але я не про політику. Я – проти зомбування щирого українця. Це вже не свобода слова, а патологія. Від Путіна вона, чи від  Сороса, або від наших олігархів – ЗМІ мають бути в якихось рамках. Скажімо,  не завадила б   квота на негативну інформацію. Ми забуваємо, що свобода слова – це усвідомлений вибір, який в цивілізованій країні повинен бути позначений  Господніми, моральними, духовними та соціальними цінностями.

Сатана – це не свобода, а шлях до прірви. Теперішня свобода слова веде до переродження нації і зникнення українського етносу із лиця благодатної землі.

Ви уявляєте цей світ без української пісні, звичаїв, традицій? Я – ні.

Моє зранене серце волає: "Зніміть з екранів інформацію та фільми насильницького характеру! Спопеліть  серіали жахів, а попіл розвійте десь далеко від української землі. Введіть Закон, який буде карати тих, хто сіє зло, ненависть, розбрат та страх.

Ще і ще раз  б'ю у застережні дзвони: "Виродження духовного начала перетворює людину у роботизовану машину, тварину із обмеженими потребами. Не допустімо цього!".

Болить серце за народ, який наївно вірить у доброго звіра. І це не тільки двоголовий орел із Московії – зло сичить і від вище згадуваних глобалістів Заходу.

Мусимо прозрівати, зміцнювати свій дім, розбудовувати і разом із тим обирати не просто "нові обличчя", а мудрих поводирів.

У багатій ресурсами, духовністю, добром країні є всі можливості створити елітну державу. Не чекати подачок із простягнутою рукою від міжнародних банків, а створити свою систему управління, фінансів, не забуваючи про позитивний інформаційний простір. 

Вірмо, і збудеться!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Співрозмовнику, мій друже!  Погодься, що нинішній світ – неадекватний, деформований і зітканий із протиріч. Як усвідомити, що із відродженням Христової віри, після, здавалося б, краху твердолобого атеїзму, раптом здійнялася  не хвиля, а справжнє цунамі ненависті, помсти, гордині, брехні, осуду та зневіри?

Поінформовані кажуть, що диявол після прийняття конституційного закону про свободу  віросповідання зібрав прислужників сатани і виголосив:  "Ми не можемо заборонити людям  молитися. Ми не можемо відняти у них віру в Бога. Ми не можемо заперечити моральні істини любові, добра і милосердя. Але ми можемо у їхню свідомість легко посіяти сумніви, привнести розпач, зневіру. Ідіть в маси і за посередництвом новітніх засобів комунікації викликайте паніку і безвір'я.  Там, де любов, – сійте зерна ненависті. Там, де добро, – пропагуйте зло. У мирний простір навіюйте гіркі запахи та жахи війни. Інформаційний ефір заповнюйте катастрофами, конфліктністю.

Слабкодухих заманюйте в тенета залежності від алкоголю, наркотиків, ігрищ та суїциду. Вашим прихильникам на Землі пропонуйте гроші, владу, розпусту. Земний світ – ваш!".

У сказаному мною вище – нічого нового. Ймовірність існування сценарію таких регулярних нарад в "офісі"  диявола цілком реальна. Слабкодухі, спокушені золотим тільцем, легко потрапляють у тенета спокуси. Прикро бачити, як молодь (і не тільки) легко стає залежною від щохвилинного, щогодинного, щоденного інформаційного насилля.

Спостереження. В доопераційній палаті, де я перебуваю, хворі змінюють один одного. Коли вони на ліжку, звідти лунає бісівський шабаш. Із першого смартфону чути черги автоматів, нелюдські зойки. На другому – жахлива війна із динозаврами. На третьому – вампіри, які п'ють кров, а потім бандити мордують жертву вогнем газового різака.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 434