Пишу ці рядки під знаком невизначеності. Саме так складається ситуація навколо сучасної журналістики. Хмар навколо цієї елітної професії все більше, і вони не світло-сірі, а чорно-темні. За ними – невідомість і навіть безнадія.

Чому так сталося? Порушений баланс творчого і духовного, що рухає прогрес та життя, і матеріального (тваринного), яке схиляє до примітивного існування (животіння) та занепаду.

Погляньмо довкола неупереджено. В переважній більшості акули олігархії та грошові мішки нижчого рангу у свідомості нагромадили спотворені "цінності": гроші, наживу, розбещеність, аморальність. Це – їхнє примарне щастя. "А Бог?" – запитаєте ви. "Внесемо пожертву і відкупимося", – переконані лиходії. 

Журналіст – це протилежне бачення буття. Він – своєрідна свіча у темному царстві людського хаосу, несправедливості і жорстокої боротьби без правил. Мерехтить свіча. Нагадує своїм промінчиком світла, що існує суспільний Закон та Господня істина.

Цей промінчик спрямований на пізнання цього світу, у якому "Людина" – з великої літери. Не згасне світло, бо воно замішане на Божому тісті. І цей хліб цілющий. Комусь він смакує радістю, іншому полегшує пережити горе, негаразди. Цей хліб нагадує про добро та любов до рідної землі, краю і Батьківщини.

На жаль, чорно-темна хмара все більше закриває своїм покривалом світлий край неба,   негативно позначається  на діяльності місцевих друкованих засобів інформації.

Повернемося ще раз до причин цієї ситуації. Об'єктивно  вони виглядають  так: 

– це незацікавленість верховної влади у розвитку та функціонуванні місцевих видань;

– це бурхливий наступ комп'ютерно-смартфонної техніки;

– це катастрофічне безгрошів'я у тих, хто любить і читає "живу" газету.

Наполегливу боротьбу за виживання ведуть журналісти та редактор газети "Вісті Ковельщини", Заслужений журналіст України Микола Вельма. Вони роблять все можливе, щоб "міськрайонка", яка поспішає кожного четверга  у домівку передплатника, була цікавою, інформаційно насиченою й естетично привабливою.

Поглянь, читачу, на останні номери. Газета – наче дівчина на виданні. Повноколірна, вбрана у гарні світлини. Усміхається перша сторінка і ніби промовляє до нас: 

– Заходьте у мою світлицю! Сватайте. Я   розумна та мудра, новин маю повні скрині, короваєм вітальним пригощу і співчуттям горе з вами розділю, а ще й рекламою задовільню.

Відомо, що в людини, яка рухається у Всесвіті, головною є душа. Душа газети – це повноводна ріка. Вона несе свої освячені любов'ю і моральними цінностями води у наші спраглі душі. Це особливо важливо у наш шалений вік. Адже для людини головним сенсом життя є змінювати цей світ в бік його покращання. 

Наші рідні "Вісті" в окресленому інформаційному просторі роблять все можливе, щоб  життя стало благодатнішим і світлішим. Знають творці газети, що в теперішній час "моральне" видання втрачає в накладі, але з обраного шляху не звертають.   

Не раз почуєш, що Ісус Христос своєю добровільною пожертвою і філософією любові не досяг мети – народи світу грузнуть в гріхах, немов у підступному болоті. Але вдумаймося: коли б не ця його  жертва і заклик до любові, куди скотився цей світ за дві тисячі років, сповідуючи старозавітне "Око за око, зуб за зуб"? 

Поставимо тих "маленьких" апостолів журналістики на п'єдестал пошани. Промовмо добре слово. Подякуймо щиросердечно: Миколі Вельмі, Світлані Ляшук, Світлані Троцюк, Галині Цюрі, Мирославу Данилюку, Оксані Мороз, Вікторії Зінчук, Ользі Стеблевець, Наталії Романовській, Тамарі Шевчук і всім тим, хто забезпечує “тил” газети. Їх юний дух, краса людська надихають на доброчинність і творчість.

У пострадянські вісімдесяті популярною була пісня: "Трое суток шагать, трое суток не спать ради нескольких строчек в газете". Сьогодні, слава Богу, сибірські простори далеко, але сутність, відповідальність журналіста залишаються такими ж: без втоми шукати, без втоми писати і ніч не доспати заради близького серцю читача.

День журналіста… Так і проситься на папір основне: "Спочатку було Слово".

Із трепетом в душі, теплим і світлим спомином приходить до нас Слово корифеїв волинської журналістики, нині покійних, Гната Ольховича, Степана Скоклюка, Заслуженого журналіста України, Володимира Ковальчука, Степана Байдюка та інших. Це вони – будівничі п'єдесталу, на якому впевнено тримається молоде журналістське покоління. Вони пройшли нелегкий шлях до нової світобудови краю і країни. Є чому повчитися, є кому продовжувати.

Схилімо голови в поклоні перед цими світочами!

Журналіст – це мов пісня, яка 

не вмирає, 

І ніжність, і вічність, і єдина

 родина. 

Слово-диво пташиною в душу

 влітає,

Розквітає у лузі  пишним цвітом

 калина.

Нелегко… Хитається човен 

на хвилях,

Та є міць… І є сила… І дух

 невгасимий! 

Боже Всевишній, принеси їм 

на крилах

Свій цілунок на долю у світлую

 днину.

Я – оптиміст, і чорно-темні хмари, що вирують над журналістикою, сприймаю, як помилку недалекоглядних можновладців. Хоче хтось чи ні, але діє вічний Закон: світло завжди перемагає темряву, і той на коні, хто для людей і з людьми. Підтвердженням цьому – вірні, мудрі і поважні друзі газети. Ці доброчинці знають, наскільки важливі матеріальна та моральна підтримка місцевого видання, і передплачують її для ветеранів праці та малозабезпечених. Щиросердечна народна подяка від передплатників і колективу "Вістей" – Юрію Рахлінському, Володимиру Бойку, Івану Потапчуку, Миколі Заікіну, Олександру Смалю, Віктору Козаку та багатьом, багатьом іншим. Не меншого пошанування заслуговують очільники районної та міської влади, які розуміють велике значення друкованого слова.

Є східна мудрість: "Дорогу здолає той, хто йде і знає, куди".

Журналістська родина щотижня приходить в гості до читача в привабливому образі газети. За свої інформаційні та розважальні "гостинці" вона отримує в нагороду Любов. А це багато важить і є відповіддю на далеко не риторичне запитання: бути чи не бути? 

Відповідь однозначна: "Бути і надовго!".

Щасти Вам, наші дорогі носії світлого і мудрого слова!

Анатолій СЕМЕНЮК,

заступник голови 

первинної журналістської організації редакції газети 

"Вісті Ковельщини".

Пишу ці рядки під знаком невизначеності. Саме так складається ситуація навколо сучасної журналістики. Хмар навколо цієї елітної професії все більше, і вони не світло-сірі, а чорно-темні. За ними – невідомість і навіть безнадія.

Чому так сталося? Порушений баланс творчого і духовного, що рухає прогрес та життя, і матеріального (тваринного), яке схиляє до примітивного існування (животіння) та занепаду.

Погляньмо довкола неупереджено. В переважній більшості акули олігархії та грошові мішки нижчого рангу у свідомості нагромадили спотворені "цінності": гроші, наживу, розбещеність, аморальність. Це – їхнє примарне щастя. "А Бог?" – запитаєте ви. "Внесемо пожертву і відкупимося", – переконані лиходії. 

Журналіст – це протилежне бачення буття. Він – своєрідна свіча у темному царстві людського хаосу, несправедливості і жорстокої боротьби без правил. Мерехтить свіча. Нагадує своїм промінчиком світла, що існує суспільний Закон та Господня істина.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 397

Правосуддя і милосердя

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 557

Мій щиросердечний читачу! Хочу достукатись до твого серця. Впевнений, що воно, як і моє, переймається долею нашої рідної неньки-України. Від її успішного поступу вперед і наше благополуччя залежить.

Все більше і більше тривоги віється над нами. Приходить на думку Христова притча про сіяча, який кинув зернину на кам’янистий грунт. Зійшла вона пишно, але тільки-но з’явилось Сонце, висохла земля, і посіяне зело зів’яло… Чи не про Україну це?

Гарні сходи Незалежності зійшли у дев’яностих роках ХХ століття. Та не дало живильного соку наше кам’янисте суспільство і  в’яне квітка-Україна.

Закривавив Майдан, але й він неспроможний оживити країну. Більше того, віття пообламували злі сусіди москалі – Крим і Донбас нагло до своїх рук прибрали. Серце плаче!

Винуватимо, обурюємось, ганьбимо російського Каїна, але ж знову таки: чи не винні самі? Пробачили, довірилися, злякалися – і маємо те, що маємо.

І пані Історія нічому не вчить.

Згадай, мій друже, які слова-заповіти  висловив батько Тарас. І закликав, і застерігав, і заради нашої волі в засланні кращі роки свого життя провів. І що?

Зберемося традиційно 22 травня біля пам’ятника, повіємо словами, як половою, і розійдемося. Колись на Кос-Аралі Кобзар марив Україною. Нехай убогу, нехай збезчещену, нехай кріпацьку, але гартував свій дух заради неї. Він і сьогодні з небес дивиться на нас, безталанних і, мабуть,  не раз гірко  плаче. Бо ж травень квітучий надворі. Такого квітучого дива, як в Україні, ніде більше в світі немає. А зі співочим пташиним царством який хор зрівняється?

Без перебільшення скажу тобі, друже: травень – Шевченків місяць. Попри недавні  свята  Праці, святого Юрія і Перемоги, він по праву для Шевченка і для нас знаковий.

4 травня 1838 року  відбулася важлива подія. 

«Свобода!..Свобода!»  — вигукнув тоді Шевченко і кинувся Сошенкові на шию. «Задушиш…Ти що здурів, Тарасе?»  — відштовхував той Тараса. Та де там! Шевченко, немов вулкан, який тільки-но прокинувся, виплескував до небес свою полум’яну енергію.

Вдумаймося: за участю царської сім’ї, завдяки натхненнику Брюлову та іншим світочам культури того часу (чи не диво?) для України викупляли з неволі майбутнього апостола Правди і Свободи, пророка нації, якому немає рівних у цілому світі.

Чи не Господнє провидіння долі?

Травень… Це хвилюючі дні  повернення праху поета на Батьківщину. То був мученицький шлях. Але і  благородний. Він вартий особливого пошанування. Я не містик, але переконаний: переправляли із Петербурга   не труну з тілом, а палаючий факел, який освітлює шлях до волі і будить, закликає українців до боротьби. В древні, далекі від нас часи  вогонь людям подарував Прометей і постраждав за це. Тарас Шевченко перейняв цей палаючий смолоскип і теж прирік себе на страждання. Не гасне його полум’я. Із покоління в покоління передається, а епіцентр того духу з Канівської височини пульсує.

Мій друже-співрозмовнику! Всі ми сьогодні знаходимося під гнітом коронавірусу. Щоб заповнити безкінечно нудні «вихідні» якоюсь корисною справою, я занурився в стихію Шевченкового «Щоденника».

На перший погляд, написане поетом – монотонне і нудне, себто не для розваги. Але чим більше я занурювався в купіль того читання, тим більше захоплювався, переживав і пізнавав живого та близького Шевченка, незламного, творчого і людяного. Разом із тими переживаннями із кінчиків мого сивого волосся злітали  спомини про дике (не героїчне) совєцьке повоєнне кріпацтво, точніше – рабство. Цареві було далеко до такого витонченого знущання над людським єством.

Я так само викуповувався із колгоспної неволі. Бився, як риба об лід, задихаючись. Бог посилав мені людей, які допомогли визволитися.

Пишу це не для співчутливого слівця. Культурологічна та аристократична еліта середини ХІХ століття, попри заборони царя, була прихильною до таланту Шевченка. К. Брюлов, М. Лазаревський, граф (!) Ф. Толстой, М. Щепкін, П. Куліш, М. Костомаров, М. Максимович та багато інших, незважаючи на революційний антицарський дух, підтримували поета і матеріально, і морально. Багато хто із культурної еліти Росії та України обожнював нашого генія.

Співставте нашу теперішнюю м’якотілу інтелігенцію, хижих олігархів і черству до душі України владу, і ви побачите, що історія наче застигла, і не видно, і не чути «сім’ї вольної, нової» і щасливої.

Хитаються основи державності, яма бідності все глибшає.

«Щоденник» Тараса Шевченка  — живий свідок тієї віддаленої  від нас епохи. А ми є свідками новітньої історії України. Що ми запишемо в наш «Щоденник»?

На жаль, знову спотикаємося об дурість верховної влади. Активісток руху за незалежну Україну Софію  Федину  та Марусю Звіробій притягають до кримінальної відповідальності за критику президента (царя?).

Як кажуть, приїхали. Єдиного не вистачає для обвинувальників – це безмежних сибірських просторів та пустель Кос-Аралу для заслання.

І знову волає дух Шевченка: «Вставай на Майдан!». Втомилися…Може, є інший вихід? Мене заспокоює Шевченко:

«Що б я записав? Правда, протягом цих десяти років я бачив даром те, що не всякому вдається і за гроші  побачити. Як  дивився на це? Як арестант дивиться із загратованого тюремного вікна на святковий весільний поїзд. Один лиш спомин про бачене і пережите приводить мене в трепет. А що було б, коли б я записав цю похмуру декорацію і бездушних грубих лицедіїв, з якими мені довелося розігрувати цю похмуру, монотонну десятилітню драму?

Мимо, пройдемо мимо минуле моє, моя підступна пам’яте. Не розбурхаймо серце люблячого друга недостойним спомином, забудемо і простимо темних мучеників наших, як простив милосердний чоловіколюбець своїх жорстоких розпинателів. Звернемося до світлого тихого, як наш український осінній вечір, запишемо бачене та почуте. І що серце скаже?»

(«Щоденник»:  T. Г. Шевченка, стор. 11).

Ось так, мій щиросердечний читачу, від емоційних роздумів привів наш рідний Шевченко до примирення. Можливо, він передбачав наш критичний стан, хитку основу і пандемію,  коли, справді, не революція важлива, а мир та праця? 

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Мій щиросердечний читачу! Хочу достукатись до твого серця. Впевнений, що воно, як і моє, переймається долею нашої рідної неньки-України. Від її успішного поступу вперед і наше благополуччя залежить.

Все більше і більше тривоги віється над нами. Приходить на думку Христова притча про сіяча, який кинув зернину на кам’янистий грунт. Зійшла вона пишно, але тільки-но з’явилось Сонце, висохла земля, і посіяне зело зів’яло… Чи не про Україну це?

Гарні сходи Незалежності зійшли у дев’яностих роках ХХ століття. Та не дало живильного соку наше кам’янисте суспільство і  в’яне квітка-Україна.

Закривавив Майдан, але й він неспроможний оживити країну. Більше того, віття пообламували злі сусіди москалі – Крим і Донбас нагло до своїх рук прибрали. Серце плаче!

Винуватимо, обурюємось, ганьбимо російського Каїна, але ж знову таки: чи не винні самі? Пробачили, довірилися, злякалися – і маємо те, що маємо.

І пані Історія нічому не вчить.

Згадай, мій друже, які слова-заповіти  висловив батько Тарас. І закликав, і застерігав, і заради нашої волі в засланні кращі роки свого життя провів. І що?

Зберемося традиційно 22 травня біля пам’ятника, повіємо словами, як половою, і розійдемося. Колись на Кос-Аралі Кобзар марив Україною. Нехай убогу, нехай збезчещену, нехай кріпацьку, але гартував свій дух заради неї. Він і сьогодні з небес дивиться на нас, безталанних і, мабуть,  не раз гірко  плаче. Бо ж травень квітучий надворі. Такого квітучого дива, як в Україні, ніде більше в світі немає. А зі співочим пташиним царством який хор зрівняється?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 402

"Не страшний нам вірус корона – у нас надійна оборона". Приблизно так нові очільники Міністерства охорони здоров'я намагаються заспокоїти українців в час жорстокої боротьби з невидимим смертельним ворогом.

На мою суб'єктивну думку, таке заспокоєння має свої позитиви. Адже занепалий, ослаблений дух та зневір'я ведуть до поглиблення хвороби. Прикро, що окремі доморощені політики, а з ними і деякі ЗМІ формують недовіру до медичної галузі. Коли після летальних випадків виявляють COVID-19, то не виключено, що це — наслідок діяльності агресивних критиканів, які посіяли зерна сумніву у хворого і той вчасно не звернувся до лікаря.

Звичайно, без критики не обійтись у нашому "недозрілому" суспільстві. Встигли ж окремі шахраї злочинно продати за кордон на мільйони важливих засобів захисту від інфекцій. Проте, це вже інша тема, яка стосується правоохоронців. Зрештою, дно негативної пропаганди ми зримо побачили, як у дзеркалі, в Нових Санжарах, коли наші "найдобріші" земляки піддалися паніці і готові були бити і хворих, і здорових.

І все ж коронавірус змінює цей світ. Ми, нарешті, починаємо розуміти, що лікарі — це воїни на останньому рубежі нашого існування, і їхній соціальний статус потрібно докорінно змінювати в бік покращення. Вірус проникає у свідомість крутих бізнесменів, і ті стають доброчинними та милосердними, роблячи пожертви у цю важку боротьбу. Вони розуміють, що свої багатства в катафалку на той світ не повезеш… 

Хвиля небезпеки, яка впала на наші голови, засвідчує, що жити хочуть всі, а найбільше особи сивочолого віку. Більшість дотримується  рекомендацій і перебуває в режимі самоізоляції. З погляду на наш Ковель, то він став схожим на місто без людей. Автівок на вулицях поменшало (на знімку). Все більше тих, хто в масках. Незвично. "Замасковані" схожі на привидів з іншої планети. 

Бувають і перестороги. Бачу бабцю на "дачі", яка грядку копає в масці, інший за містом педалі велосипедні накручує, задихаючись. В продовольчих магазинах продавчині і покупці в масках. Перші самі себе захищають, не допускаючи скупчення клієнтів. Останні в роздрідженій черзі стоять на вулиці. І відстань між собою зберігають належну.

У кожного з нас багато запитань: чому, звідки та як?

– Де той вірус взявся на нашу голову? – бідкається зацікавлений.

– Як це де? Масони експерименти творять над людством, – відповідає "обізнаний".

– А повідомляли, що від кажанів заразилися чи то від риб. 

– Більше слухай. Тисячі років ці птахи не несли вірусу, а тепер біля людей стали заразними. В лабораторіях придумали, і на наші голови кинули. А ми виявились не готові до зустрічі цього зла. 

Так чи інакше, а легковажити серйозною загрозою не маємо права. На порядку денному – відповідальність за життя – своє і чуже. В побуті і не тільки ми звикли іноді жити так, що головним "санітаром", як у туземців, виступає рідкий дощ. Тому сьогодні нас, дорослих, навчають, немов дітей, мити руки з милом, кашляти в хустину або зігнутий лікоть, провітрювати та дезінфікувати приміщення, в яких живемо або працюємо.

Насмілюсь сказати, що вірус разом із трагічними наслідками несе й… позитив. Про гігієну написав вище. Під натиском епідемії на вулицях та дорогах поменшало автівок, повітря стало в рази чистішим. Разом із тим зменшилась кількість ДТП. За словами міністра МВС Арсена Авакова, загальна злочинність знизилась на 30 відсотків. Змінюються погляди на життя. Багато хто свій вільний час використовує на самовдосконалення: читає, вчить іноземні мови тощо. 

Батьки більше уваги приділяють вихованню своїх дітей. І ще. Дискусії щодо катастрофічних змін клімату (потепління, забруднення повітря) практично нічого не довели. Вмовляння та перестороги не діяли. А ось вірус за короткий термін суттєво змінив екологічну ситуацію у світі: атмосфера значно очистилася.

На жаль, є речі, яких не зміниш. Історично населення Землі завжди було розселено по всій планеті, безтурботно займаючись своїми справами. Сьогодні людство сконцентрувалось у великих містах-монстрах, де і дихати немає чим. В таких умовах хвороби, віруси, епідемії атакують особливо агресивно. Ухань, Нью-Йорк – яскравий приклад до сказаного. Ситуація з людством стає схожою на політ лайнера, у якого відмовили навігаційні системи, і він некеровано летить у прірву. Так на горизонті з'являється Апокаліпсис. 

Згадаймо, який в умовах небезпеки легковажний цей світ. Незважаючи на епідемію, італійці до останнього відпочивали на пляжах та стадіонах. Розваги обернулися ударом під “дих”. Злегковажили США, Іспанія й опинилися в зоні смертельної небезпеки.

В авральному режимі вирішили замкнути кордони та відкупитися від лиха. Мовляв, кинемо з бюджету кілька трильйонів доларів і пересидимо небезпеку. Це їхні можливості. А Україні як вижити? Та що їм якась “третьосортна” країна? Легко зупинити виробництво, але ж це – руйнація всієї економіки.

Можливо, ті виробництва, від яких залежить наповнення бюджету, варто  перевести в статус стратегічних? При цьому невиробничий персонал відправити на канікули, а працюючих посилено захистити засобами безпеки. Та хто чує і думає?

Ох, людоньки добрі, скільки-то будяків виросло на нашому українському квітнику! 

Тут – і влада верховна недосвідчена, яка почувається, як корабель в океані під час шторму. "Нові обличчя" ще до пандемії довели Україну до межі дефолту. А тут корона – і знову "нові обличчя". Бунтує душа суспільства.

А чого бунтувати? Бачили, що купували, тепер споживайте. Може, хоч під час небезпеки прозріння наступить, що думати  треба розумом і головою, а не емоціями й "п'ятою точкою".

 Але це так, до слова.

У християнстві існує унікальний символ – хрест. Лівий бік хреста – це душа (добра і любові), правий – єство, фізичне тіло. Вершина — дух. Перехрестя і є сутністю життя. Всі чинники мають співіснувати в гармонії. Цю гармонію сьогодні намагається порушити злий дух диявола. Він посягає на Божий дух добра і любові. Тому так важливо вистояти і перемогти.

І я бачу цю перемогу. На шкільному спортмайданчику літній чоловік у масці накручує кілометри здоров'я, юнак кидає баскетбольний м'яч у кільце, інший випробовує спортивну драбину. Це і є переможна боротьба, яку не зупинити. Все у нас має бути добре! 

Анатолій СЕМЕНЮК.

P.S. Коли матеріал був підготовлений до друку, з'явилась інформація про скорочення медичних працівників у зв'язку з початком другого етапу реформи охорони здоров'я. 

Справді, історія нічого не вчить. Не так давно руйнували санітарну службу. Як результат – велика кількість отруєнь останнім часом. Сьогодні горе-реформатори викидають на вулицю спеціалістів медичної галузі. Це злочинно й аморально під час пандемії коронавірусу. 

Ось так: замість подяки – в пекло поствірусного виживання. Добре, що сьогодні поліція на варті. І за це їм — щира подяка, особливо за роботу під час посиленого режиму карантину.

В екстремальних умовах виживання перемагає той, у кого присутня енергія духу, спрямована на позитив. Тож  в песимістичний простір я усвідомлено “сипну” декілька поетичних рядків:

Ех, корона-заборона,

Маски, распіратори.

В нас надійна оборона -

МОЗ іде в фарватері.

Вірус не візьмеш

 наскоком:

Нашорошуй вуха.

Панська хвалена Європа

Розгубила міцність духу.

Наші рідні українці

З чужини  втікають,

Потягами й поодинці -

Приймай, рідний краю!

Недаремно, бо ж удома

Й помирати легше.

Чорна бісова ворона

Про безвихідь плеще.

Не злякаєш, хижа птахо:

Звільнимось з кайданів.

Економіку піднімем

І сильніші станем.

А той вірус, що від біса,

Зникне, як туман ізрання.

Заспіва горобчик  в стрісі

Про здоров'я і кохання.

А. С. 

"Не страшний нам вірус корона – у нас надійна оборона". Приблизно так нові очільники Міністерства охорони здоров'я намагаються заспокоїти українців в час жорстокої боротьби з невидимим смертельним ворогом.

На мою суб'єктивну думку, таке заспокоєння має свої позитиви. Адже занепалий, ослаблений дух та зневір'я ведуть до поглиблення хвороби. Прикро, що окремі доморощені політики, а з ними і деякі ЗМІ формують недовіру до медичної галузі. Коли після летальних випадків виявляють COVID-19, то не виключено, що це — наслідок діяльності агресивних критиканів, які посіяли зерна сумніву у хворого і той вчасно не звернувся до лікаря.

Звичайно, без критики не обійтись у нашому "недозрілому" суспільстві. Встигли ж окремі шахраї злочинно продати за кордон на мільйони важливих засобів захисту від інфекцій. Проте, це вже інша тема, яка стосується правоохоронців. Зрештою, дно негативної пропаганди ми зримо побачили, як у дзеркалі, в Нових Санжарах, коли наші "найдобріші" земляки піддалися паніці і готові були бити і хворих, і здорових.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 374

Ніхто не знає, коли та чи інша святиня відкриває перед людьми свої чудотворні властивості. Все в руках Божих. Приходять вірні до ікони, мощей святих чи то до Хреста з Ісусом, моляться, прикладаються, цілують і наповнюють себе вірою в зцілення душі і тіла.

Приглянутися ближче до ікони  Божої Матері "Всецариці" спонукав випадок. Отець Ігор Циб, колишній священнослужитель Свято-Благовіщенського собору, якось помітив, що молода жіночка (не парафіянка) довго та ревно молиться до ікони Пресвятої Богородиці. В будній день у храмі, як правило, людей менше, тож вирішив підійти ближче.

Молільниця, побачивши поруч священика, перестала молитися і запитала, чи може на знак подяки лишити біля ікони особисту прикрасу? У християн існує традиція: у відповідь на доброчинність дякувати і дарувати щось, дороге душі.

Отримавши дозвіл, дівчина зняла коштовний браслет  з руки, поклала біля ікони і пішла, не відкривши особистої тайни спілкування з Богоматір'ю.

Цей випадок зацікавив настоятеля собору отця Василя Мичка, декана Ковельського деканату ПЦУ. Виявилось, що вірні давно звертаються за поміччю до Богородиці.

Те, що Свято-Благовіщенський собор ще з початку ХХ століття по праву носить назву "українська церква" і позначений особливою Господньою благодаттю, волинянам й ковельчанам відомо давно.

Найстарший  ковельський храм із 1505 року пережив багато змін. Будівлю реконструювали, безбожники руйнували, але церква відроджувалася і знову поставала у своїй духовній величі.

Згадаймо, як вірні на початку 90-х років ХХ століття відвойовували намолене місце, на якому атеїстична влада збудувала спортивний комплекс. Не затоптали святість  і віру ані чиновники компартійної влади, ані спортсмени, які, самі того не знаючи, тренувалися на місці колишнього вівтаря.

По праву відродження Благовіщенського храму – це найголовніше чудотворне діяння Пречистої Діви Марії, "Всецариці небесної". Радуйтеся, ковельчани, – Пресвятая Богородиця з вами!

Ми не знаємо, яке зцілення вимолювала та дівчина у храмі перед іконою, та  із стовідсотковою впевненістю можемо стверджувати: вона його отримала після щиросердечної сповіді, покаяння із глибокою вірою в душі.

Кожен із нас у своєму єстві носить ті чи інші гріхи. У когось – заздрощі, в іншого гординя та осуд, у третього зневір'я, страх і зло. І тягнемо ми по життю гріховний негатив, немов сани у безсніжну зиму, збираємо хворості душі та тіла. А Ісус, Богородиця чекають на наше прозріння. До їхнього світла завжди відкриті двері. Той світильник ніколи не гасне.

l

Вдивляюся та проникаюся красою й добротою "Всецариці" нашої. Вона, як моя земна матінка, споглядає на мене, і ніби промовляє: "У мене Ісус маленький на руках, але й для тебе є місце у моїй душі. Моє серце вистукує великою Вселенською любов'ю до всіх стражденних".

Білосніжні ризи позначені вишивкою. Такі ж строї і в малого Богосина. Древня ікона Божої матері "Всецариці" писана святими ченцями на знаменитому Афоні, переродилася в нашу рідну українську сутність. Встановлена вона на почесному місці, ліворуч перед входом до вівтаря.

Перехрестися, вклонися і пошануй, всяк входящий в храм – це наша святість і доля!

"Богородице Діво, радуйся.  Благодатна Маріє Господь з Тобою…", – і вірні ковельчани теж з Тобою, звертаються до Тебе, як до рідної неньки.

Внизу старовинної кіотної рами розміщені  прикраси. Це намиста, сережки, браслети, годинники, персні та інші коштовні речі. То дарунки для неї за благодатне  зцілення. Скільки їх? Сто чи двісті? Найголовніше –  ці речі дорожчі золота!

Стежка до "Всецариці" засіяна пишними квітами. Та хто в наш час вірить  словам, особливо, коли точиться боротьба за першість між конфесіями? Тому отець Василь Мичко із своїми соратниками о. Ігорем  Цибом та о. Михайлом Левочко вирішили всі факти чудотворних зцілень фіксувати у спеціальній книзі.

Але послухаймо окремі розповіді від священиків. Говорить о. Василь Мичко: "Мої добрі знайомі Інна та Андрій вінчалися в 2010 році. Ішли роки, а вагітності немає. І лікарі нічого втішного не прогнозують. А яка сім'я без дітей?

Лишилася надія на Бога. Після сповіді та молебеню пішла пара до ікони Пресвятої Богородиці. Молились душею і серцем ревно. І усміхнулося щастя: у 2019 році народилося Боже янголятко з ім'ям небесним – Валерія".

А ось свідчення від о. Михайла Левочка.

"Молоде подружжя Василь та Марія кілька років надіялися на дитятко. Все марно. Ми й запропонували звернутися до "Всецариці". Відслужили молебень. Після сповіді та причастя молилися молодята до образу Божої Матері. Не втомлювалися вірити. І диво звершилося: народився в закоханої пари легень маленький – Давид. Скільки радості було!

І ще дивовижне зцілення від безпліддя вимолила подружня пара Олександр й Дмитро"…

l

Переглядаю  священницький зошит о. Василя і бачу, що таких свідчень занотовано більше двадцяти. Вдумайтеся, яке море радості повінню розлилося в душах зцілених та в серцях рідних і близьких! Справжня весна душі і неперевершена святість  "Всецариці". Життя наше хитке, підвладне хворостям та немочам. І завжди приходить Вона –  милосердна і безвідмовна та всесильна.

Пані Ольгу, ковельчанку, закувала у міцні лещата недуга. І знову – надія на Матір Божу. Молилася, цілувала образ, прикладалася  і молебень відслужила. Усе робила з міцною вірою у силу молитви і надією на поміч Пресвятої Богородиці. Відійшла хворість.

Слава тобі, Матінко Небесна! До цієї сімейної радості додалася інша. У доньки Тані після довготривалого безпліддя Даринка-квітка народилася.

У пані Лідії за посередництвом Богородиці відійшла велика жіноча хворість. У ковельчанки Любові залишилася остання надія – молитися і просити Пресвятую Богородицю: адже діагноз невтішний – рак. Хворість відступила – всесильна святість.

Серед парафіян багато тих, хто біля образу "Всецариці" відчувають душевне благодатне полегшення. Це своєрідна духовна реабілітація в умовах неспокійного, шаленого ритму буття. А як це важливо для наших воїнів після пекла війни на Сході!

У Свято-Благовіщенському соборі вже стало традицією іти на невідкладну операцію після поклоніння та молитви до святого образу Пречистої. Результат вражає: всі операції, під благословенним покровом Богоматері пройшли успішно.

Та, попри все, маємо не забувати Ісусове, коли Господь мовить: "Будь бадьорою, дочко, – твоя віра спасла тебе" (Матв. 9. 22).

А щоб віра стала спасенною, багато зусиль докладають священнослужителі Благовіщенської святині. Найперше – о. Василь Мичко, а з ним – о. Ігор  Циб та Михайло Левочко своєю жертовністю в ім'я Віри христової привносять в храм свою дещицю благодаті та довіри, отриману від Господа нашого Ісуса Христа, а разом з тим кріплять занепалий дух у душах зневірених.

Переді мною – подячні листи храму від  парафіян. Ось що пише ковельчанин Володимир Опіка: "Коли ми приходимо на Службу Божу, то відчуваємо всією душею таку чисту і благословенну Богом ауру, що хочеться постійно відвідувати цей храм і надовго залишатися в ньому".

Парафіянка Антоніна Коцюрська свідчить: "Отець Василій – це від Бога людина: чуйна, порядна, помічна. Він зумів при Господній допомозі із своїми настоятелями в Божому храму, з чудовими помічниками образами Матінки Божої та Миколая Чудотворця допомогти мені, мамі і моїй сестрі при великому нашому горі".

Що тут казати? Я й сам готовий підписатися під кожним благословенним словом, бо, перебуваючи у молитовному залі і біля чудотворної ікони, відчуваю особливу благодать, якесь дивне, трепетне піднесення.

Безсумнівно, вдячність прихожан і жертовність всечесних отців собору – це життєдайний еліксир для укріплення віри.

В окремих парафіян Свято-Благовіщенської церковної громади запитую: "Коронавірус Вас не лякає?". У відповідь чую переконливе: "Господь не допустить вірус у наш храм, бо він благодатний".

Саме звідси пульсує чудотворна сила і в храмі, і від "Всецариці" небесної. Вона – у Вірі.

Повниться книга дивних зцілень новими свідченнями вірних, оздоровлених біля ікони Богоматері. До цих миттєвостей щастя додаються інші, ще більш незбагненні людським розумом.

"Хай Господь благословляє Вас, отці наші, і дарує радість і здоров'я, щоб Ви довго відправляли Божі служби у нашому храмі", – зичать у своїх листах прихожани.

І я свої зичення промовляю:

Який бо світ багатий

 вірою Христовою,

Яка Марія благодатна –

 наша Матір світу!

У храмі, мов у казці, іде

 душі оновлення –

Я оживаю, здоровію, бо

 віра – це є світло.

О "Всецарице" мудра, 

я молюсь до тебе,

За оздоровлення і мир 

у отчим краї.

Це незбагненність, твій

 милий образ. Небо.

Сіяй, зоре у славі, – моря

 душа співає.

І  промовлю молитовно: "Достойно, і є це істина, славити тебе, Богородицю Присноблагословенну, Пренепорочну і Матір Бога нашого, чеснішу від Херувимів, незрівнянно славнішу від серафимів, що без істління Бога Слово породила, сущу Богородицю тебе величаємо". Амінь!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Ніхто не знає, коли та чи інша святиня відкриває перед людьми свої чудотворні властивості. Все в руках Божих. Приходять вірні до ікони, мощей святих чи то до Хреста з Ісусом, моляться, прикладаються, цілують і наповнюють себе вірою в зцілення душі і тіла.

Приглянутися ближче до ікони  Божої Матері "Всецариці" спонукав випадок. Отець Ігор Циб, колишній священнослужитель Свято-Благовіщенського собору, якось помітив, що молода жіночка (не парафіянка) довго та ревно молиться до ікони Пресвятої Богородиці. В будній день у храмі, як правило, людей менше, тож вирішив підійти ближче.

Молільниця, побачивши поруч священика, перестала молитися і запитала, чи може на знак подяки лишити біля ікони особисту прикрасу? У християн існує традиція: у відповідь на доброчинність дякувати і дарувати щось, дороге душі.

Отримавши дозвіл, дівчина зняла коштовний браслет  з руки, поклала біля ікони і пішла, не відкривши особистої тайни спілкування з Богоматір'ю.

Цей випадок зацікавив настоятеля собору отця Василя Мичка, декана Ковельського деканату ПЦУ. Виявилось, що вірні давно звертаються за поміччю до Богородиці.

Те, що Свято-Благовіщенський собор ще з початку ХХ століття по праву носить назву "українська церква" і позначений особливою Господньою благодаттю, волинянам й ковельчанам відомо давно.

Найстарший  ковельський храм із 1505 року пережив багато змін. Будівлю реконструювали, безбожники руйнували, але церква відроджувалася і знову поставала у своїй духовній величі.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 834

Співрозмовнику, мій друже!  Погодься, що нинішній світ – неадекватний, деформований і зітканий із протиріч. Як усвідомити, що із відродженням Христової віри, після, здавалося б, краху твердолобого атеїзму, раптом здійнялася  не хвиля, а справжнє цунамі ненависті, помсти, гордині, брехні, осуду та зневіри?

Поінформовані кажуть, що диявол після прийняття конституційного закону про свободу  віросповідання зібрав прислужників сатани і виголосив:  "Ми не можемо заборонити людям  молитися. Ми не можемо відняти у них віру в Бога. Ми не можемо заперечити моральні істини любові, добра і милосердя. Але ми можемо у їхню свідомість легко посіяти сумніви, привнести розпач, зневіру. Ідіть в маси і за посередництвом новітніх засобів комунікації викликайте паніку і безвір'я.  Там, де любов, – сійте зерна ненависті. Там, де добро, – пропагуйте зло. У мирний простір навіюйте гіркі запахи та жахи війни. Інформаційний ефір заповнюйте катастрофами, конфліктністю.

Слабкодухих заманюйте в тенета залежності від алкоголю, наркотиків, ігрищ та суїциду. Вашим прихильникам на Землі пропонуйте гроші, владу, розпусту. Земний світ – ваш!".

У сказаному мною вище – нічого нового. Ймовірність існування сценарію таких регулярних нарад в "офісі"  диявола цілком реальна. Слабкодухі, спокушені золотим тільцем, легко потрапляють у тенета спокуси. Прикро бачити, як молодь (і не тільки) легко стає залежною від щохвилинного, щогодинного, щоденного інформаційного насилля.

Спостереження. В доопераційній палаті, де я перебуваю, хворі змінюють один одного. Коли вони на ліжку, звідти лунає бісівський шабаш. Із першого смартфону чути черги автоматів, нелюдські зойки. На другому – жахлива війна із динозаврами. На третьому – вампіри, які п'ють кров, а потім бандити мордують жертву вогнем газового різака.

Не моляться пацієнти за успіх майбутньої операції. Не наповнюють душу надією світлого здоров'я, а купаються у морі жахів, вигаданих бісом. Не буде у них радості й після операції – вони знову поринуть у свій дикий віртуальний світ.

Дивлюся на вулицю. Човгає ногами сумна, сіра маса по тротуарах. Суне, мов хмара, відсторонена від радості. Рухається із якоюсь приреченістю та безвихіддю. Здається, що своїми підошвами по душі моїй зраненій ступає. Боляче!..

Ці всі витівки диявола породжують страх, збуджують внутрішню агресивність. Звідси  – невиліковні хвороби. Звідси – конвеєр смертей від раку та недуг серця. Звідси – тисячі травмованих на шляхах і дорогах.

А, може, це не віртуальний сатана-диявол, а глобалісти  із масонських лож перетворюють дійсність на пекло? Існує ж теорія, що в їхніх підступних планах передбачено: на Землі в комфортних умовах має проживати не більше мільярда населення у визначених елітних країнах. На цей "золотий" мільярд мають працювати наймані працівники (раби) із занепалих країн (таких, зокрема, як Україна). Інша категорія убогих, хворих, немічних повинна зникнути із поверхні Землі. І це не уявний Армагеддон, а реальні плани, про які дедалі частіше повідомляють ЗМІ. Якщо згадати, що в  Україні за два з лишком десятків років населення із 52 мільйонів осіб зменшилось до 38, то маємо усвідомити, що операція глобалістів-масонів проходить на теренах нашої держави успішно.

І це не випадково. Україна не Африка. Тут великі запаси корисних копалин, найродючіша у світі земля, неперевершена диво-природа. Тому дарована Богом українська земля із унікальним етнічним населенням опинилась у списку приречених.

У цій підступній грі на перших ролях – путінська Росія, точніше її бездушний і жорстокий "цар". Недарма його часто називають намісником Люцифера на Землі. Цей  нашу країну буде нищити до останнього.

 Оте нищення відбувається безкарно на очах усього світу. Судіть самі.

В активній фазі –войовнича пропаганда, де українці – це жорстокі "націоналісти", "фашисти", "бандерівці", "антисеміти". Путінці роблять все можливе і неможливе для створення хаосу в Україні в економічній, соціальній та безпековій сферах. Невеликий штрих:  подаючи дешеву електроенергію в Україну, спонукають нас до закриття шахт, вітчизняних електростанцій, породжуючи безробіття, незадоволення населення і соціально-економічну нестабільність.

Маємо  відзначити той факт, що Росія, яка не входить до списку високоіндустріальних країн, самовільно присвоїла собі титул "наймогутнішої" держави світу, так званого "третього Риму". Її зомбоване населення захоплено плескає в долоні за ганебну окупацію Криму, Донбасу, підступні плани анексії земель, які названі "Новоросією". Політика агресії і шовінізму зведена в ранг державної.

Тішить мою думку одне, навіть викликає гордість – це те, що справжні патріоти-українці, ризикуючи життям, з автоматом у руках захищають країну, кожного із нас, свою рідну землю. Багато є і тих, у кого зброя – це перо і слово.

Гнітить і тривожить інше: незважаючи на курс в Європу, нас там не бачать серед рівних. Сьогодні весь інформаційний простір в Україні заповнений, як було сказано вище, катастрофами, побутовими вбивствами, зґвалтуваннями, кримінальними серіалами і т. д.,  т. п.

Всі ці "страшилки" спрямовані на наші голови із західних країн. Весь негатив світу – у наш простір, який ми "споживаємо" безперервно. Активні українці працею підіймають багату Європу, збіднюючи свою неньку-Україну. Церква добра і любові не в змозі нас врятувати і оздоровити.

Нещодавно на телеканалі "ЗІК" мав слово Почесний патріарх України-Руси Філарет. Прикро, що із його вуст прозвучали слова, які спонукають не до єдності, а до розбрату. Таке враження, що у Його святості – вся правда світу: Томос “недійсний”, бо Патріарх  відкликав свій підпис із рішення Вселенського патріарха. І найголовніше: виявляється, йому потрібна ще одна Церква під назвою "Київський патріархат". На чий млин тут вода ллється, зрозуміло без слів.

Сьогодні журналісти, ведучі телеканалів хором засуджують проєкт  Закону про ЗМІ, вбачаючи у ньому посягання влади на свободу слова. Спостерігаючи за проросійськими та олігархічними телеканалами, запитуєш себе: яку ще свободу вам треба, шановні? Скільки там  сичання проти України!

Але я не про політику. Я – проти зомбування щирого українця. Це вже не свобода слова, а патологія. Від Путіна вона, чи від  Сороса, або від наших олігархів – ЗМІ мають бути в якихось рамках. Скажімо,  не завадила б   квота на негативну інформацію. Ми забуваємо, що свобода слова – це усвідомлений вибір, який в цивілізованій країні повинен бути позначений  Господніми, моральними, духовними та соціальними цінностями.

Сатана – це не свобода, а шлях до прірви. Теперішня свобода слова веде до переродження нації і зникнення українського етносу із лиця благодатної землі.

Ви уявляєте цей світ без української пісні, звичаїв, традицій? Я – ні.

Моє зранене серце волає: "Зніміть з екранів інформацію та фільми насильницького характеру! Спопеліть  серіали жахів, а попіл розвійте десь далеко від української землі. Введіть Закон, який буде карати тих, хто сіє зло, ненависть, розбрат та страх.

Ще і ще раз  б'ю у застережні дзвони: "Виродження духовного начала перетворює людину у роботизовану машину, тварину із обмеженими потребами. Не допустімо цього!".

Болить серце за народ, який наївно вірить у доброго звіра. І це не тільки двоголовий орел із Московії – зло сичить і від вище згадуваних глобалістів Заходу.

Мусимо прозрівати, зміцнювати свій дім, розбудовувати і разом із тим обирати не просто "нові обличчя", а мудрих поводирів.

У багатій ресурсами, духовністю, добром країні є всі можливості створити елітну державу. Не чекати подачок із простягнутою рукою від міжнародних банків, а створити свою систему управління, фінансів, не забуваючи про позитивний інформаційний простір. 

Вірмо, і збудеться!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Співрозмовнику, мій друже!  Погодься, що нинішній світ – неадекватний, деформований і зітканий із протиріч. Як усвідомити, що із відродженням Христової віри, після, здавалося б, краху твердолобого атеїзму, раптом здійнялася  не хвиля, а справжнє цунамі ненависті, помсти, гордині, брехні, осуду та зневіри?

Поінформовані кажуть, що диявол після прийняття конституційного закону про свободу  віросповідання зібрав прислужників сатани і виголосив:  "Ми не можемо заборонити людям  молитися. Ми не можемо відняти у них віру в Бога. Ми не можемо заперечити моральні істини любові, добра і милосердя. Але ми можемо у їхню свідомість легко посіяти сумніви, привнести розпач, зневіру. Ідіть в маси і за посередництвом новітніх засобів комунікації викликайте паніку і безвір'я.  Там, де любов, – сійте зерна ненависті. Там, де добро, – пропагуйте зло. У мирний простір навіюйте гіркі запахи та жахи війни. Інформаційний ефір заповнюйте катастрофами, конфліктністю.

Слабкодухих заманюйте в тенета залежності від алкоголю, наркотиків, ігрищ та суїциду. Вашим прихильникам на Землі пропонуйте гроші, владу, розпусту. Земний світ – ваш!".

У сказаному мною вище – нічого нового. Ймовірність існування сценарію таких регулярних нарад в "офісі"  диявола цілком реальна. Слабкодухі, спокушені золотим тільцем, легко потрапляють у тенета спокуси. Прикро бачити, як молодь (і не тільки) легко стає залежною від щохвилинного, щогодинного, щоденного інформаційного насилля.

Спостереження. В доопераційній палаті, де я перебуваю, хворі змінюють один одного. Коли вони на ліжку, звідти лунає бісівський шабаш. Із першого смартфону чути черги автоматів, нелюдські зойки. На другому – жахлива війна із динозаврами. На третьому – вампіри, які п'ють кров, а потім бандити мордують жертву вогнем газового різака.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 392

Мені здається, що музика – похідна від святості. Саме світла, молитовна мелодія навертає нас до Віри й Бога. Народні українські мотиви пробуджують дух творчості і разом з тим спонукають до християнського терпіння та смирення. А ще музика – це рідна сестра кохання, незбагненного, чистого, Божественного почуття!

Злетить смичок маестро, і життєдайним еліксиром повниться душа. Недаремно батьки поспішають віддати своїх юних чад в руки музичних навчителів, бо  знають, що на  їхніх ненаглядних та талановитих чекає духовне переродження. Вдумайтесь: сьогодні в школі мистецтв навчається понад сімсот учнів з міста та району!

І ось настає мить, коли батьки та шанувальники музики мають можливість побачити та почути, чого навчились, якого рівня досягли юні таланти. Звітний концерт під промовистою назвою "Музика єднає серця", який відбувся 1 березня цього року,  особливий  – він позначений благодійністю. Ця акція доброчинності, яка ініційована школою мистецтв, Центром соціальних служб сім'ї та молоді, спрямована на психологічну і моральну реабілітацію воїнів АТО та їх сімей. А вони, ці герої, ой як її потребують! Буває, що воїн, який ризикував життям в боях за рід свій, землю, Батьківщину, губиться в мирному житті, потрапляє в бездушні бюрократичні лещата.

Тому зворушливо і доречно із сцени Народного дому "Просвіта" від представниці Центру Тетяни Веремчук прозвучало: "Ми не забули вас, наші ангели-охоронці! Ви так нам потрібні. Ми будемо робити все, щоб полегшити ваш моральний стан, допомогти в психотерапевтичній реабілітації". 

Хвилина мовчання проникла в кожне серце присутнього в залі, як ще одне нагадування:  воля має високу ціну – людське життя.

Переповнений зал затамував подих, слухаючи прелюдію – арію Ісуса Христа з опери "Ісус Христос – Super Star" Л. Вебера у виконанні неперевершеної "Квінти" (керівник Тетяна Корнєва).

На такій високій ноті розпочалося духовно-музичне дійство.  48 вишуканих музичних творів у виконанні самобутніх музичних колективів, де на рівні із викладачами виступали найталановитіші  учні на різних інструментах. А разом з тим і чудових вокалістів представила школа мистецтв ковельчанам під режисурою Андрія Мигулі, директора закладу.

В короткому репортажі із місця події немає можливості описати кожен номер окремо або когось особливо виділити. Відзначимо, що загальний рівень виконавців надзвичайно високий. Ці талановиті майстри музики беруть тебе в обійми і не відпускають. То схоже на хвилі безмежного океану. Заходиш, і на тебе накочується ніжна лазурова хвиля, пестить тіло, а друга – вже поруч, підіймає високо, і ти летиш щасливий.  Та це недовго, бо вже інша хвиля опускає і заворожує тривогою та смутком, щоб потому знову заколисати, як дитину, і заспокоїти душу. І не треба вичитувати сюжет твору – він в кожного свій, народжується із твого сприйняття та рівня духовного стану. І найголовніше – ці маестро-музиканти у свої пенати байдужих не приймають і не впускають.

Гарна робота! Сьогодні, немов хижі монстри, налітають псевдореформи і на своєму шляху бездумно руйнують все. Андрій Мигуля, маючи неабиякий управлінський досвід, розуміє, що без змін не обійтись, що креативність необхідна не тільки викладачам, але і всій школі мистецтв. Тому до когорти маститих маестро музики вміло вкраплює "нові обличчя". І це мудро – результат говорить сам за себе:  він на головній сцені міста оцінений бурхливими оплесками і захоплюючим "Браво"!

Більше того, іде осучаснення нашої народної пісні та музики, а це – шлях в Європу, про що засвідчує велика кількість  колективів, які  виставила школа.  Це вище згадана "Квінта" (керівник Тетяна Корнєва), оркестр народних інструментів (Віталій Зіньчук), ансамблі скрипалів (Алла Завірюха, Оксана Баласанян, Лілія Корнєва), хор хлопчиків (Оксана Мизовець), ансамбль бандуристів (Ольга Середа), інструментальний ансамбль (Олександр Середа), хор учнів молодших класів (Еліна Міларт), хор учнів старших класів (Олена Белецька), оркестр баяністів та акордеоністів (Віталій Зіньчук), ансамбль духових інструментів (Анатолій Літвінчук), народний аматорський ансамбль "Награш" (Віталій Зіньчук), оркестр духових інструментів (Анатолій Літвінчук).

Поважне мистецьке журі з області відзначило високу майстерність скрипалів, серед яких, за словами Василя Панасюка, директора Волинського коледжу культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського, є таланти, гідні головної сцени України.

Не відстає від скрипалів фортепіанне відділення, тішить високий клас бандуристів, баяністів та акордеоністів, а з ними і гітаристів. Як було зазначено, найталановитіші мають продовжити навчання у класі професорів та наставників найвищого рівня. 

Високу оцінку колективу школи та її очільнику Андрію Мигулі висловив Ігор Прокопів, заступник міського голови. "Перший день весни розцвів різнобарв'ям талантів. Школа мистецтв по праву є найкращою на Волині та в Україні. Тут поєднано професіоналізм Михайла Тлумака (Заслуженого працівника культури України) та цих талантів. Як батько учня, що закінчив цю школу, я щиро дякую викладачам, а як представник влади запевняю про подальшу підтримку закладу. А ще вдячний за благодійну місію – підтримку наших героїв", – наголосив він.

Ігор Ярославович вручив Почесну грамоту міського голови Олега Кіндера, якою відзначені здобутки  в царині культури та духовності, керівнику закладу. Андрій Мигуля подякував за високу оцінку роботи школи мистецтв. І все ж смутком війнуло від радісних зичень. Хтось із членів журі зауважив: Україну в світі знають не за досягнення в економіці, а завдяки талановитим музикантам та співакам. Багато хто з них їде в Європу, бо своя земля не завжди цінує таланти. Немало є на чужині і творчих ковельчан. 

Творчий звіт школи мистецтв навіяв поетичні рядки:

Зима пером осіннім пише 

Сумну мелодію –

 прелюдію весни,

Та, попри все, вона 

не заколише,

 Бо світла музика прийде 

у сні.

Струмок задзюркотить

 веселим переливом,

І зашумить потік широкої

 ріки,

З небес загуркотить, як

 Боже диво,

Перунів барабан з-під

 грізної руки.

І птахи защебечуть пісню

 голосисту,

Веселка усміхнеться в гамі

 кольорів, 

Це музика життя – сучасна

 і первісна,

Це гімн любові  і добра

 гучний заспів.

На завершення  зазначу, що особливої подяки заслуговують Володимир Яцина за організацію концерту, Людмила Мишковець – за підготовку програми, Жанна Петручик  – ведуча концерту, Валентин Панасюк – за оформлення сцени, Галина Божик – за організацію тематичної книжкової виставки, Олена Цьомик, Дарія Гетюк – за організацію виставки малюнків учнів.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: під час благодійного звітного концерту учнів та викладачів Ковельської школи мистецтв "Музика єднає серця".

Фото з архіву 

школи мистецтв.

Мені здається, що музика – похідна від святості. Саме світла, молитовна мелодія навертає нас до Віри й Бога. Народні українські мотиви пробуджують дух творчості і разом з тим спонукають до християнського терпіння та смирення. А ще музика – це рідна сестра кохання, незбагненного, чистого, Божественного почуття!

Злетить смичок маестро, і життєдайним еліксиром повниться душа. Недаремно батьки поспішають віддати своїх юних чад в руки музичних навчителів, бо  знають, що на  їхніх ненаглядних та талановитих чекає духовне переродження. Вдумайтесь: сьогодні в школі мистецтв навчається понад сімсот учнів з міста та району!

І ось настає мить, коли батьки та шанувальники музики мають можливість побачити та почути, чого навчились, якого рівня досягли юні таланти. Звітний концерт під промовистою назвою "Музика єднає серця", який відбувся 1 березня цього року,  особливий  – він позначений благодійністю. Ця акція доброчинності, яка ініційована школою мистецтв, Центром соціальних служб сім'ї та молоді, спрямована на психологічну і моральну реабілітацію воїнів АТО та їх сімей.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 505

Каюсь… До лікарської опіки над своїм здоров'ям  ставлюся з пересторогою. Ця недовіра викликана багатьма причинами, а найперше – розповідями (часом безпідставними) про низький рівень лікувального процесу в країні.

Пам'ятаєте оповідку? Двоє друзів ідуть цвинтарем. Дивляться на пам'ятні дошки на могилах, читають написи:   той мало прожив, той пішов у засвіти від болячок.

– А ти, Петре, як зберіг себе? – запитує Микола.

– Від лікарів втікав. А коли в лікарню потрапляв, то пігулки в умивальник викидав, – пояснив товариш.

Не берусь судити, скільки правди в цьому анекдоті. Але знаю: коли "притисне", то чимдуж шукаємо свого цілителя.

І ось я – в лікарні. "Спостережний" пункт – палата хірургії. Ранок. Черговий обхід хворих.

В палатах “різнобарв'я” – одні сивочолі, інші сріблом зрілості прихорошені, а треті із молодецьким рум'янцем на щоках. "Відпочивають" тут доопераційні пацієнти і ті, що зазнали хірургічного втручання. Я в когорті тих, хто пройшов операційну "екзекуцію".

Ще вчора я був в режимі ремонту. Сьогодні відчуваю біль. Заспокоюю себе: мовляв, біль – це благо: якщо болить тіло, то іде процес заживлення рани.

Лікарі цікавляться станом здоров'я кожного,  запитують, що найбільше тривожить.

"Слава Україні!" – раптом чую бадьорий голос від одного із лікарів. Ми давно знайомі, і він знає мою проукраїнську позицію, розуміє, що своїми патріотичними  емоціями заряджає мій занепалий дух і тим спонукає до швидшого одужання.

"Героям слава!" – відповідаю щиро. Насправді герої і патріоти – це найперше лікарі. У кожного з них на рахунку не мільйон доларів, як у політиків чи бізнесменів, а тисячі операцій, за якими – виздоровлення, реабілітація і повернення до повноцінного життя людей.

Нещодавно всі канали телебачення озвучили інформацію про вбивство лікарки на лінії фронту. Там, на передовій, вона рятувала поранених бійців. Хто порахував, скільки їх – спасенних? Тепер від всіх – "Вічная пам'ять", шана і подяка.

Тут, у Ковелі, другий "фронт". Місія лікаря однакова тут і там – доброчинність, милосердя, жертовність та відповідальність. Адже  ціна помилки – життя!

В палаті спостерігаю, як діагностують хворого. У молодого чоловіка сильні болі в боку. Із заключення на УЗД та результатів аналізів ясності немає. Залишається діагностувати руками і,  ризикуючи, встановлювати правильний діагноз. В даному випадку сумніви ідуть на користь. До процесу долучається досвідчений хірург Василь Курило.

Консиліум лікарів приймає остаточне рішення: негайне хірургічне втручання. Операція стовідсотково підтвердила правильність встановленого діагнозу. Ось тут і доречне гасло: "Героям слава!". Тут справжній прояв професіоналізму і патріотизму.

Звідки беруться сумніви, розкажу із досвіду пережитого. Випадок теж повчальний. Він стався з моєю мамою. Ідучи з грядки, впала і скотилася в рів аж до води. Випадковий перехожий, що знав маму, взяв її на руки і доніс до квартири (я йому дякую і сьогодні!).

Лікар, який прибув на виклик, діагностував артеріосклероз  від старості і прописав  якісь пігулки. Через чотири дні ми були готові до найгіршого. Проте інтуїція підказувала: щось не так. Ми з дружиною запросили знайому досвідчену лікарку на повторне обстеження. Висновок вражаючий: "У вашої мами фізичне порушення в кишківнику. Необхідна операція". Після операції мама прожила ще 6 років (тоді їй було 86).

Але мораль цієї історії в іншому. Начиталися, начулися про  покарання  (помсту) лікарю за допущену помилку, як це іноді буває. "Я їх всіх виведу на чисту воду!", – сказав я спересердя.

Мама, яка ніколи не читала Біблії, мене застерегла: "Синку, навіть не думай мститися. Навпаки, якщо ваші шляхи перетнуться, зроби, що можеш".

Признаюся, неприязні до того горе-лікаря у моєму єстві було чимало. Але так сталося, що кривдник мами до мене згодом звернувся із побутовою проблемою, яку важко було вирішити.

Ох і "засвербіло"! "Відмов і нагадай йому про те, що трохи маму життя не позбавив", – шептав лихий. Та перемогло мамине християнське: "Прости і допоможи". І я допоміг.

Це був іспит на стійкість мого морального "я", який я склав завдяки заповіту мами.

Пройшов час. Доля вела  різними дорогами життя. Я пізнав безкорисливу жертовність польських, київських і волинських нейрохірургів при порятунку сина після автотрощі. А скільки пережито критичних ситуацій у родинному "гнізді", де "чужі" лікарі творили доброчинні справи в ім'я здоров'я і спасіння!

Звично чути, що лікар має пам'ятати і дотримуватися клятви Гіппократа. Не заперечую. А як суспільство, кожен з нас формує довіру до свого цілителя? Це ж ми маємо огорнути лікаря в шати добра і любові, забезпечити гідне соціальне буття. На жаль, загальна моральна діагностика вказує –суспільство хворе. На цьому стикові моралі, відповідальності та інтересів лікар стоїть вище нашої споживацької філософії.

"Соціальні внески в лікарні – це грабунок", – волає роздратований пацієнт. І при цьому хоче лікуватися в естетичній, із ідеальними санітарними нормами палаті. Він розуміє, що здоров'я можна покращити, коли є належні умови.

Разом з тим, його не цікавить, що в бюджеті "дірка" і сам (так буває) до наповнення його не доклав ніяких зусиль. А соціальні внески – це гарно облаштоване приміщення, впорядкована територія, сучасна медична апаратура та інше – таке своєрідне доповнення до нашого здоров'я.

Пишу, а одна думка доганяє іншу. Згадалося почуте: "Чи заглядаємо ми всередину єства, щоб побачити свої гріхи та усвідомити їх і покаятися?".

Справді, чи задумуємось ми, скільки тривог і випробувань завдаємо своєму здоров'ю (грішимо), коли переїдаємо, ведемо пасивний спосіб життя, перевантажуємо організм, нищимо його алкоголем, курінням, кидаємо хвилі непомірних стресів, випробовуємо злом, помстою, гординею (від цих негативів найбільше хворостей)? На жаль, цьому переліку не видно кінця. А лікар бере на себе ці гріхи і “відкупляє” їх своєю працею.

Доки готував цей матеріал, прозвучали втішні новини: в Ковельській лікарні проведено чергову пересадку серця і нирки.  А ще оновлено урологічне відділення за  європейськими мірками.

Тривалий час точаться суперечки, якими мають бути реформи в галузі охорони здоров'я. Якби я мав потужний голос, то на всю Україну вигукнув би: "Шановні! Загляньте всередину свого єства, і там побачите гріхи свої і знайдете шлях до прозріння, як це роблять в рідному Ковелі". Із чистим серцем щиро промовляю: "Героям-лікарям слава!".

Анатолій СЕМЕНЮК.

Каюсь… До лікарської опіки над своїм здоров'ям  ставлюся з пересторогою. Ця недовіра викликана багатьма причинами, а найперше – розповідями (часом безпідставними) про низький рівень лікувального процесу в країні.

Пам'ятаєте оповідку? Двоє друзів ідуть цвинтарем. Дивляться на пам'ятні дошки на могилах, читають написи:   той мало прожив, той пішов у засвіти від болячок.

– А ти, Петре, як зберіг себе? – запитує Микола.

– Від лікарів втікав. А коли в лікарню потрапляв, то пігулки в умивальник викидав, – пояснив товариш.

Не берусь судити, скільки правди в цьому анекдоті. Але знаю: коли "притисне", то чимдуж шукаємо свого цілителя.

І ось я – в лікарні. "Спостережний" пункт – палата хірургії. Ранок. Черговий обхід хворих.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 517

Маємо надбання світового значення.

Але чи не розіб'ємо його  із вітром сірої буденності, недолугих реформ, децентралізацій та безвідповідальності? Заповнили інформаційний простір програми, заштемпельованими у "секретаріаті" Люцифера, а звичаєве, традиційне, культурологічне  та духовне із свічкою вдень треба шукати.

І ось полегшення – конкурс юних читців поетичного слова, приурочений до 149-ої річниці від дня народження Лесі Українки.

Тішить душу, що невмируще слово Княгині української поезії сіється і зростає в душах провісником святої української весни.

Тому найперше маємо висловити подячне слово Тетяні Матяшук, завідуючій сектором культури і спорту РДА, за організацію поетичного дійства, а разом із тим – директору централізованої бібліотечної системи Галині Божик, яка зробила все необхідне для того, щоб у залі бібліотеки відчувалося справжнє свято.

Із сіл і селищ Ковельщини прибули 16 читців та їх наставники. Скажете: "Мало". Так. На жаль (чи, може, на добро), окремі об'єднані територіальні громади вирішили на обласний конкурс іти самі без регіонального відбору. Оцінки за цей крок як член журі не ставлю, але якось незвично. Уявляю собі: на Олімпіаду їдуть спортсмени без всеукраїнського відбору, безпосередньо, на свій страх і ризик. Але це до слова, адже нові часи – нові традиції.

Тон змаганням читців задала красуня із Центру культури та дозвілля Люблинця Оксана Турко (вікова категорія від 18 років). Твір "Щастя" Лесі Українки маловідомий і досить розлогий. Гарно декламувала, але ще більше дивувало, як вдалося запам'ятати стільки тексту. Феноменальна пам'ять  – молодець!

І полилося  дзвінким струмком Лесине слово від найменших – віком до 12 років. Дітки заворожують своєю безпосередністю. 9 милих, тендітних пташат вступили у боротьбу за місце під Сонцем. Переможцем стати непросто. Адже потрібно продемонструвати високу  виконавську майстерність, сценічну культуру та здивувати режисурою твору. Звичайно, тут багато чого залежить від наставників, які допомагали і  шліфувати манеру читання, і  готувати сценічні костюми, і думати, як краще зворушити глядача та високоповажне журі дивословом Лесі.

Одностайним рішенням журі переможницею стала Анастасія Шпак із села Доротища. І співала голосисто, і читала зворушливо, і виглядала гарною квіткою.

Високу майстерність у номінації "Декламування" продемонстрували Дарина Середа – ІІІ місце (смт Люблинець) та Владислава Коваль – ІІІ місце (с. Поворськ). Особливо слід відзначити Антона Яворського із Поворська, якому присуджено ІІІ місце з "плюсом", адже він – один серед дівчат гурту читців. Хочеться порадити талановитим хлопцям: не замикайтеся у віртуальному просторі смартфонів. Беріть участь у живому житті, творіть. Дякуємо тобі, Антоне, ти –супер!

Затим в "бій" вступила вікова категорія 13-18 років. Ці, майже дорослі, вміють зворушити, зачарувати, заворожити і голосом, і манерою виконання, і витонченою сценічною красою. Від окремих виступів серце завмирало і душа тріпотіла.

Без сумніву, найкращою у цій номінації була Маргарита Орлова із Гішина. "Квіток, квіток, як можна більше квітів…" – твір сумний і навіть трагічний. Чотирнадцятирічна Маргарита своєю душевністю, талантом підкорила журі і присутніх  в залі.

Визначити призерів для журі дуже було непросто. Після гарячих дискусій воно присудило ІІ місце Марині Антоновій із села Тойкута, ІІІ-е – Софії Янко (с. Мельниця Велицької ОТГ).

Без перебільшення, конкурс пройшов на високому творчому та організаційному рівні, і за це – заслужене пошанування "тренерам"-наставникам і всім, хто тим чи іншим чином долучився до підготовки поетичного дійства.

Слід зазначити, що переможених немає, адже участь у поетичному конкурсі – вже перемога. Більше того, час і матеріальні затрати не  пропали марно. Українське слово із Лесиної скарбниці перелилося в душі юних читців, а це значить, що  нове покоління формується під знаком національного відродження.

Так чи інакше, але конкурс – це вже історія, в якій панує українство. Дивиться на поетичне дійство Леся Українка із небес і тішиться, бо ж заради цього потрібно було жити, творити і страждати.

Переможці ж готуються до обласних змагань. Тримаймо кулаки за їх успіх. "До нових зустрічей!",  –  як сказала Тетяна Матяшук. Що ж, чекаємо. Віримо в перемогу.

Анатолій СЕМЕНЮК,

член журі конкурсу.

Маємо надбання світового значення.

Але чи не розіб'ємо його  із вітром сірої буденності, недолугих реформ, децентралізацій та безвідповідальності? Заповнили інформаційний простір програми, заштемпельованими у "секретаріаті" Люцифера, а звичаєве, традиційне, культурологічне  та духовне із свічкою вдень треба шукати.

І ось полегшення – конкурс юних читців поетичного слова, приурочений до 149-ої річниці від дня народження Лесі Українки.

Тішить душу, що невмируще слово Княгині української поезії сіється і зростає в душах провісником святої української весни.

Тому найперше маємо висловити подячне слово Тетяні Матяшук, завідуючій сектором культури і спорту РДА, за організацію поетичного дійства, а разом із тим – директору централізованої бібліотечної системи Галині Божик, яка зробила все необхідне для того, щоб у залі бібліотеки відчувалося справжнє свято.

Із сіл і селищ Ковельщини прибули 16 читців та їх наставники. Скажете: "Мало". Так. На жаль (чи, може, на добро), окремі об'єднані територіальні громади вирішили на обласний конкурс іти самі без регіонального відбору. Оцінки за цей крок як член журі не ставлю, але якось незвично. Уявляю собі: на Олімпіаду їдуть спортсмени без всеукраїнського відбору, безпосередньо, на свій страх і ризик. 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 826

Ех доле, доле!.. Кого ти, вибраного, під руки до райського саду водиш? Ідемо з тобою по стежках-дорогах і не задумуємось над суттю земного буття. А тим часом лихий не спить – у свої непрохідні хащі заманює. І ти, причаклований лиходієм, ідеш не туди.

– Мамо, Бога немає. І Христос видумка, – говорив я в шкільні роки неньці, заражений вірусом атеїзму.

– Ой, синку, схаменися! А твій Лєнін є?

– Аякже! Він вічно живий. Так вчителі кажуть. Вчимося жити і діяти за його заповітами.

– Ти ж його не бачив! І Христос так само живий. Тільки в Ісуса вчення – про любов, а в твого Лєніна про революцію, боротьбу з ворогами комунізму, кров і жертви. Де ти бачиш там щастя?

Я тоді й не усвідомлював, що весь час жив у віртуально-грішному світі і підспівував хитрому й підступному Люциферу.

Мама в той час своїх думок не оприлюднювала. Вона зазнала поневірянь і в роки польської влади, і за перших і других совєтів, і у дні фашистської окупації, тому усвідомлювала, що за свободу думки і слова легко було потрапити в Березу-Картузьку  або на сибірську каторгу. Ризикувати мною вона не хотіла. Признаюся, що те вільнодумство і в мені не вмирало. Просто було затиснуте в лещата самозбереження і страху.

Із другом  дитинства Петром ми так само піддавалися безперервній комуно-атеїстичній пропаганді, не маючи права на перепочинок і роздуми. Виросли. Доля повела нас різними шляхами.

Я здобув вищу освіту, був призначений на престижні посади у волинській енергетиці і навіть обраний міським головою Ковеля.

Петро закінчив училище зв'язку, отримав посвідчення водія і в пошуках легшого хліба, переселився на Донбас. Працював на "швидкій" у Донецьку.

Ностальгія за рідним краєм завжди кличе. Тож якось завітав Петро Максимович у гості. Як не провідаєш старого друга, тим більше не заглянеш у його душу – чи не спотворена вона владою?

Довго говорили, згадували пережите.

– Петре, а чому ти російською розмовляєш? – запитав я.

– Какая разніца? Лишь бы колбаса была на столе, – відповів різко, зиркнувши з-під лоба.

Щоб більше не дратувати гостя, я перевів мову на іншу тему. Бог йому суддя.

Та раптом через багато років потому, під час зустрічі сталось несподіване: Петро заплакав.

– Знаєш, побував в селі, походив по наших стежках дитинства, почув рідну мову і так боляче й сумно стало мені. Пробач, що різко відповів тоді.

І він заговорив українською, із тим присмаком місцевого діалекту, який властивий моїм землякам. Ми й чарчину підняли за мову і за село, і за той далекий батьківський оберіг, який залишили "сиротою".

Цей спогад прийшов невипадково. Кожен із нас у нещодавніх різдвяних побажаннях зичив рідним, близький, коханим та всій Україні миру. А чи задумуємось ми над тим, чому війна на Донбасі стала можливою? За які гріхи нам ця кара? А чи не за зрадництво рідної мови, своїх звичаїв і традицій?

Сім'я Олени на Донбасі прижилася. І дім свій збудувала. Та неждано-негадано в прифронтовій зоні опинилася. Розпочалися обстріли. Спочатку міни із шумом і свистом пролітали кудись далеко. Не зчулись, як загуркотіли вибухи поруч. Зі страху стали вибігати із будинку. Ця картина навічно закарбувалася в пам'яті Олени.

За кілька  кроків від неї, там, де бігли батько і чоловік, вибухнула міна. Шматки тіл із землею полетіли довкола. Олена із донькою та бабусею впали на землю. Рештки тіл рідних хоронили з риданнями і втраченою надією на щастя.

А час летів, ніби на крилах. Вже й кілька років від тої трагедії минуло. Різдвяні свята із вертепами, колядками прийшли у гості. Поїхала Олена до родичів у село  покійного чоловіка. Вечеря – 12 страв, як і годиться, на столі. Серед них кутя, узвар, пісні пампушки. 

І раптом сталося диво: Олена заговорила українською мовою. Заговорила щиро, зворушливо, переконливо.

– Люба  моя родино! У цей святий вечір немає серед нас моїх батька,чоловіка і брата. Їх, дорогих людей нашому серцю, забрала війна.

Чому таке сталося? Ця війна – через гріхи наші. Найважчий гріх – то зрадити своїй мові. Тисячоліттями ми розмовляли українською. Із нами рідною мовою спілкувалися все життя на батьківській землі – травинка і тваринка, картоплина і жито, вишенька і пташечка. Вони чули нас і добром  годили, сторицею віддавали. Не Путін-завойовник винен у цій війні, а ми, що допустили його на нашу землю. 

Хіба могло наше військо перемогти, коли команди віддавались мовою окупанта? 

А чи можлива наша духовна перемога, коли в храмах молитву промовляють чужинською мовою, а священики перебувають під проводом російської церкви? З корінням вириваємо живучість українську нашу.

Тож у тому, що загинула моя родина – і наша провина, і наша гріховна участь.

Прости і помилуй нас, Господи!..

Настала мертва тиша. У кожного просиналося прозріння своєї участі у тому, що твориться і звершується навколо. Бо й справді: по ділах наших, як казав Господь, воздається нам. Отож, пам'ятаймо про це, щоб потім не шкодувати за тим, що не цінували раніше.

 Анатолій СЕМЕНЮК.

Ех доле, доле!.. Кого ти, вибраного, під руки до райського саду водиш? Ідемо з тобою по стежках-дорогах і не задумуємось над суттю земного буття. А тим часом лихий не спить – у свої непрохідні хащі заманює. І ти, причаклований лиходієм, ідеш не туди.

– Мамо, Бога немає. І Христос видумка, – говорив я в шкільні роки неньці, заражений вірусом атеїзму.

– Ой, синку, схаменися! А твій Лєнін є?

– Аякже! Він вічно живий. Так вчителі кажуть. Вчимося жити і діяти за його заповітами.

– Ти ж його не бачив! І Христос так само живий. Тільки в Ісуса вчення – про любов, а в твого Лєніна про революцію, боротьбу з ворогами комунізму, кров і жертви. Де ти бачиш там щастя?

Я тоді й не усвідомлював, що весь час жив у віртуально-грішному світі і підспівував хитрому й підступному Люциферу.

Мама в той час своїх думок не оприлюднювала. Вона зазнала поневірянь і в роки польської влади, і за перших і других совєтів, і у дні фашистської окупації, тому усвідомлювала, що за свободу думки і слова легко було потрапити в Березу-Картузьку  або на сибірську каторгу. Ризикувати мною вона не хотіла.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 419