Репортаж із сльозиною на щоці

Летить життя у даль, за

 небокрай,

Спішить за долею – його 

не зупинити.

В світах омріяних шукаєм рай,

А він душею Мами незбагненно

 світить.

Матусю рідна, дорога і мила!

Ти – ангел наш. Ти – оберіг

 і святість.

Ми молимось, щоб ти була

 щаслива,

Щоб радістю свіча сіяла

 благодатна.

Ці поетичні рядки народилися під час урочистостей, приурочених до Дня матері, які відбулися 10 травня  ц. р. в Народному домі "Просвіта".

…Лунають пісні, вирують запальні танці, звучать ліричні душевні слова. І все це – їй,  наймилішій квітці світу, Божественному диву життя – Матері.

Перед моїми ж очима калейдоскопом проходять картини минулого, колись юного буття: птах, у якого зміцніли крила, рвався в політ.

"Якби не ви, мамо, я б полетів у далекі краї і досяг би високих вершин", – бездумно  якось сказав я своїй неньці.

"Їдь, синку, аби тобі було добре. Я якось проживу", – приречено благословила мама.

Це – тужливий заспів її та моєї долі. Він звучить тривожно, сумно. Я не розумію цього. А доля вчить. Відірвана від мами, вона  шмагає мене, напівсироту, вздовж і впоперек.

Мама, напівголодна, напівзамерзла, молиться. Молиться щоденно за щастя свого сина. Вона вранці і ввечері вихрещує мою дорогу "до вершини".

І ось під музику сніжної заметілі я повертаюсь до домівки у напівзабутому селі. Раптом бачу, як із лісу, повільно рухається згорблена, у старій поношеній фуфайці,  із в'язкою сухого хмизу на плечах старенька жінка. Вона – немов привид, що явився з колючої віхоли.

Приглядаюся… О, Господи! Те це ж моя Мама! Я прозріваю. Мої надумані вершини падають, наче після сильного землетрусу…

Каяття? На жаль, нього не було. Але з'явилося прозріння: "Я більше не покину тебе, моя рідна й дорога". Немає щастя там, коли поруч хтось нещасний. "До нашої вершини ми підемо разом", – клянуся подумки я.

О, мамо! Твоя душа в Царстві Небесному. Знаєш і пам'ятаєш мою помилку необачну. Сьогодні, вже сивочолий твій син, знову повертається до тебе із вічним покаянням. Хай Божа Матінка оберігає твою душу, як ти оберігала мене своєю милістю.

l

Концертні пісні птахом злітають до небес. "Ерідан" дарує щемливий танець і пісню "Матусю". Сльозина котиться по щоці. Внутрішній голос волає на весь світ: "Сини і доньки! Бережіть, любіть і не покидайте своїх мам. Відкривайте серце тій, що дарувала вам життя, і ніколи його не зачиняйте!".

Витанцьовує  народний "Барвінок". Запалює зал своїм юним рухом і духом. Це їхній дарунок та любов, що трансформуються в радість матерів. Зрештою – це спільна перемога дітей і батьків. Вона вагома, як вагомі досягнення в спорті, музиці, мистецтві і навчанні. Це – нагорода за працю, за молитви до Бога.

А є ще інша, вища перемога –перемога життя над смертю в ім'я Батьківщини і роду нашого українського, в ім'я Волі і Свободи.

Навічно закарбовані імена Героїв на стелах, обелісках, майданах, у назвах вулиць. Щиросердечна подяка –  матерям, які виховали патріотів. Життя тлінне – подвиг вічний, і ніколи не буде забутий. І подвиг – це ти, Мамо.

На урочистостях присутні представники влади. Ігор Прокопів, заступник міського голови, емоційно і щиро виголошує вітальні слова:

– Сьогодні величне свято Весни, яке ініціювали в свій час активістки "Союзу українок".

Коли дитина візьме маму за руку, загляне довірливо в очі і скаже: "Матусю, я тебе люблю!" – хіба це не щаслива мить для матері? Ми відвідали мам наших Героїв і подарували квіти. Побували в домівках тих мам, які виховують прийомних дітей. Це – Любов М'якота, Любов Ткачук, Наталія Осавальчук. Подякували за їх материнську турботу та піклування про діток, які стали для них рідними.

Ігор Прокопів наголосив про ще один вимір материнського щастя – це успіхи їхніх синів і дочок в навчанні, спортивних змаганнях, музиці, мистецтві. Він вручив Подяки міського голови за невтомну працю й любов, самовідданість у  вихованні дітей, активну життєву позицію та з нагоди Дня матері Світлані Комісарик, Лідії Коб, Світлані Лисковець, Оксані Левчук, Тамарі Стасюк, Аллі Семенюк, Ларисі Ткачук, Наталії Яковлєвій, Лілії Токар. Всі відзначені – матері обдарованих і талановитих дітей у різних галузях.

Що ж, шановний читачу, ми теж привітаємо переможниць з нагородами. Признаюся, що і в моїй душі радість: онук Тарас і невістка Алла – в числі нагороджених за успіхи в спорті.

Весна щебече солов'ями, квітує цвітом і відроджує життя. Але за тим празником душі існує найважливіша вимога часу - це мирне небо над нами. Мир для мам, синів і дочок. Про це доречно нагадало піснею "Мир над Україною"  голосисте юне тріо спеціалізованої школи № 3.

Свято пройшло, як-то кажуть,  на одному диханні. На подяку заслуговують організатори змістовного цікавого дійства, юні аматори сцени із Ковельської школи мистецтв, Палацу учнівської молоді ім. Івана Франка, загальноосвітніх шкіл міста.

Тож нехай  не згасає Божа свіча любові у Вашому серці, дорогі наші мами!

Після урочистостей запитав у відомої на Волині вишивальниці Ніни Габрилевич, чи не доцільно День жінки з 8 березня перенести на травень? Адже сама природа ніби спонукає до цього своїм теплом, цвітінням садів і пташиним співом, а ще  святом Жінок-Мироносиць. Пані Ніна сказала:

– Така ідея слушна і могла б бути втілена в життя, але для цього потрібні рішучі дії  і влади, і громадськості, яких ще бракує.

Подумалось: може, колись і прозріємо, але працювати на українське майбутнє потрібно вже сьогодні і зараз.

Тож, шановний читачу, запрошую до розмови з цього приводу. Пишіть, пропонуйте і віншуйте мам, дружин, коханих щодня.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Фото з архіву відділу внутрішньої політики, організаційної роботи 

і зв'язків з громадськістю міськвиконкому.

Ці поетичні рядки народилися під час урочистостей, приурочених до Дня матері, які відбулися 10 травня  ц. р. в Народному домі "Просвіта".

…Лунають пісні, вирують запальні танці, звучать ліричні душевні слова. І все це – їй,  наймилішій квітці світу, Божественному диву життя – Матері.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1213

ІІІ тур Всеукраїнського конкурсу "Учитель року-2019" у номінації "Географія", про який ми повідомляли, зібрав до Ковеля кращих педагогів з усіх областей країни, а з ними – очільників Міністерства освіти  і науки України.

Тож пропоную на початку бліц-інтерв'ю з Романом Гладковським, головним спеціалістом згаданого Міністерства.

– Як оцінюєте рівень проведення конкурсу в умовах "провінційного" Ковеля?

– Найвищим балом. Все було злагоджено, продуктивно і організаційно виважено.

– Ковельські освітяни справились із відповідальним завданням? Професійність не відстає від загальноприйнятих стандартів?

– Слід зазначити, що у вашому місті діє злагоджена команда однодумців. Тому все вдається, і рівень географічної освіти достатньо високий.

– Що найбільше вразило?

– Діти. Вони креативні, допитливі, із високим рівнем знань. Я обізнаний, що юні географи з Волині – в числі перших на Всеукраїнських конкурсах і олімпіадах. Знайомий із переможцями з Нововолинська, Луцька, але тим, що відчув, побачив у вас, був вражений. Молодці!

– Волинь цікава?

– Так. Всі відчули дух Лесі Українки, незабутнє враження залишила древня історія Луцька, а ще пізнали непідкупний український патріотизм, коли побували в урочищі "Вовчак", де зародилася УПА.

Та головне – люди! Вони доброзичливі, комунікативні і готові прийти на допомогу тому, хто її потребує.

– Що було головною метою конкурсу?

– Конкурс – це не просто "урок" з географії, а пізнання один одного, єднання Півдня і Півночі, Сходу і Заходу. Тут зароджується і утверджується реальна європейськість. 

l

Я з приємністю слухаю мову відповідального чиновника Міністерства освіти і науки, досить юного, і відчуваю, що його хвилює не тільки рівень викладання географічної науки в школах, але й, насамперед, майбутнє країни.

Знаю, що найбільші навантаження, найважливіші  організаційні переживання випали на долю вчителів, учнів та директорки НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. № 11-ліцей" Галини Сидорук. Цікавлюсь її думкою про організацію конкурсу.

– Не помилюсь, коли скажу, що ви пережили відповідальні години і дні, одні з найважливіших, які бувають у житті кожного з нас. Ваша школа на досить високий рівень підняла планку в багатьох номінаціях освітянської діяльності. Вдалося втримати її рівень і цього разу?

– Перші дні були надзвичайно напруженими. Коли ще бачила школа, її вчителі, учні цілу когорту найкращих вчителів з усієї країни? Старались всі. Полегшення настало після першого конкурсного відбору.

– А учні як себе зарекомендували?

– Я в них була впевнена, і вони не підвели. Старалися. Кожен клас виставляв найкращих. Вердикт винесуть члени журі, оргкомітет.

– Було цікаво?

– Звичайно. Посудіть самі: кожен учитель має свою методику викладання предмета, у кожного свої засоби та прийоми для  висвітлення тієї чи іншої теми. Це неоціненний досвід.

– Не виникало думки: а навіщо нам ця морока?

– Навіть ні на мить. Так можуть думати невігласи та лінивці. Конкурс мобілізує всіх  – і школу, і управління освіти. Ми набрались досвіду від інших, стали на вищу сходинку на шляху до європейського рівня.

l

Особисто, і не раз, чув, як неохоче окремі вчителі ідуть на конкурси року. Справді, турбот – по самі "вуха". Ти маєш вчитися впроваджувати передові  педагогічні інновації, розширювати і формувати новий світогляд на той чи інший предмет. Накопичувати педагогічні знання, а ще бути не схожим, а кращим за інших. Тут і нічка недоспана, і сім'я якоюсь мірою обділена увагою, не говорячи вже про внутрішній світ, позначений переживаннями.

На форумі хтось влучно сказав, що педагогіка – це мистецтво. І справді, хто йде на ці змагання, не просто учитель, а Митець, Маестро з великої літери. Він повинен мати хист до вищої освітянської творчості.

Конкурс Всеукраїнського рівня – це і є вершина, яку підкорюють найкращі. Це і є головна мотивація до дії кожного вчителя. Більше того, конкурсний форум можна порівняти з дорогоцінним каменем, грані якого відшліфовані. Одна з таких граней – це зародження дружніх стосунків між конкурсантами. Про це говорила у вітальному слові Тетяна Соломіна, заступник начальника управління освіти та науки облдержадміністрації.

– Якщо ти не перший, а хтось був кращим, то є над чим попрацювати. А в цьому процесі  найголовніша істина - це те, що серце віддаю дітям, – наголосила виступаюча.

Не менш образно про конкурс сказав Петро Олешко, ректор Інституту післядипломної педагогічної освіти:

– Ці змагання – серйозне випробування. Епіцентр логіки і стресу, креативу і прогресу. Перегорнута сторінка літопису, яка засвідчила, що вчитель є центром майбутньої світобудови, навколо якої "обертаються" інтелект, досвід, професіоналізм. І ще маємо усвідомити, що не тільки історія та пам'ять є мірилом патріотизму, а й така наука, як географія. З вашого досвіду ми відчуваємо це сьогодні. По праву – це ще одна блискуча грань і предмета, і конкурсу.

– Вісім днів, зранку до смеркання, кращі вчителі географії переконливо доводили, які вони  креативні, прогресивні, професійні та  гарні. Подяка – всім! Але найвищого пошанування заслужили Галина Сидорук, директор школи. Дякуємо сьогодні  за опіку Віктору Бичковському, начальнику Ковельської міської освіти і його команді, які ні на мить не відходили від нас і робили все, щоб було добре.

І все ж на перше місце я ставлю ваших учнів. Вони працювали на рівні з конкурсантами. Скажу, що члени журі у них багато чому вчились, – такі зворушливі слова мовила Людмила Доценко, голова журі, завідувач кафедри географії та картографії географічного факультету  Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор географічних наук, професор.

l

І, нарешті, фінальні озвучення імен переможців. Лауреатами ІІІ туру Всеукраїнського конкурсу стали: Олег Горовий, учитель Ірпінської спеціалізованої ЗОШ І-ІІІ ст. № 12 імені Заріфи Алієвої Ірпінської міськради Київської області і Тетяна Воробйова, вчитель СШ № 16  Оболонського району м. Києва.

Абсолютним переможцем змагань визнано Яну Коробкову, вчителя Хоньковецької ЗОШ І-ІІІ ст. Могилів-Подільського району Вінницької області.

Поважне журі наголосило, що переможених немає – перемогли всі, хто брав участь у змаганнях. Лауреатам фінального вибору вручені спеціальні Дипломи та сувенірні подарунки.

Вітальне слово мали Віктор Бичковський, Яна Коробкова, переможниця конкурсу; Микола Задорожний, редактор журналу "Географія та економіка в рідній школі".

Фінальна підсумкова зустріч у Народному домі "Просвіта" стала гарним душевним святом. Для цього постаралися юні аматори сцени шкіл міста, Палацу учнівської молоді імені Івана Франка і відомий у Європі Народний аматорський  камерний ансамбль "Квінта" Ковельської школи мистецтв (директор Андрій Мигуля).

– Шановні учасники конкурсу! Ви повезете свої враження (сподіваюсь, позитивні) у всі куточки України. Ми вдячні, що ви обрали нас. Адже ви підняли на вищий рівень рейтинг нашого рідного міста Ковеля, – так образно висловилася на прощання Віра Федосюк, секретар міської ради.

…Відшуміли конкурсні баталії. Ще одна сторінка літопису корисних, мирних справ перегорнута. Тож успіхів і творчих злетів, дорогі педагоги!

Анатолій СЕМЕНЮК.

ІІІ тур Всеукраїнського конкурсу "Учитель року-2019" у номінації "Географія", про який ми повідомляли, зібрав до Ковеля кращих педагогів з усіх областей країни, а з ними – очільників Міністерства освіти  і науки України.

Тож пропоную на початку бліц-інтерв'ю з Романом Гладковським, головним спеціалістом згаданого Міністерства.

– Як оцінюєте рівень проведення конкурсу в умовах "провінційного" Ковеля?

– Найвищим балом. Все було злагоджено, продуктивно і організаційно виважено.

– Ковельські освітяни справились із відповідальним завданням? Професійність не відстає від загальноприйнятих стандартів?

– Слід зазначити, що у вашому місті діє злагоджена команда однодумців. Тому все вдається, і рівень географічної освіти достатньо високий.

– Що найбільше вразило?

– Діти. Вони креативні, допитливі, із високим рівнем знань. Я обізнаний, що юні географи з Волині – в числі перших на Всеукраїнських конкурсах і олімпіадах. Знайомий із переможцями з Нововолинська, Луцька, але тим, що відчув, побачив у вас, був вражений. Молодці!

– Волинь цікава?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 659

Що не кажіть, а Всеукраїнський конкурс «Учитель року – 2019» в номінації «Географія» став для міста Ковеля знаковою історичною подією. Вибір місця проведення Міністерством освіти та науки не випадковий.

Найперше це – підтвердження високого рівня освітянської галузі на теренах Волині та всієї України. Погодьтеся: до відстаючих чи «середняків» не їдуть! Є що показати, є що розказати і є потенціал, напрацювання, щоб поділитися місцевим досвідом в умовах шкільної реформи.

До Ковеля прибули найкращі вчителі географії з усіх, без винятку областей України – від Харкова до Львова, від Одеси до Луцька. Ці креативні особистості пройшли жорсткий безкомпромісний відбір в умовах змагань місцевого та обласного рівнів. Вони хвилюються, переживають. Місце «під Сонцем» не кожному вдається вибороти. А просвітлювати їхні знання,  професіоналізм, підготовку прибули строгі і поважні члени журі, серед яких – професори, доктори та кандидати географічних та педагогічних наук.

Про високу значимість освітянського форуму свідчить той факт, що він перебуває на контролі самого Міністра освіти та науки України Лілії Гриневич. Вона звернулась із вітальним листом до учасників відповідального конкурсу. Цей лист озвучила Людмила Доценко, голова журі, доктор географічних наук, завідувач кафедри геодезії та картографії географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Доречним буде навести окремі тези цього звернення. Ось головна: «Східна мудрість вчить: «Коли дме вітер змін, став не стіни, а вітрила».

Реформа освіти впевнено крокує країною. Нові підходи, нове бачення, нове розуміння процесу навчання  увійшли не тільки в освітній простір першокласників. Новою українською школою, її ідеями надихнулися й вчителі базової школи.

Педагогіка партнерства, орієнтація на учня, формування ціннісних ставлень поряд із використанням сучасних педагогічних технологій стали основою роботи багатьох учителів.

…Упевнена, що учасники цьогорічного конкурсу «Учитель року» готові до реальної педагогічної автономії, створення навчальних програм, розроблення власної системи оцінювання успішності учнів.

…Маю надію, що ви станете першими супервізорами педагогічної інтернатури, візьмете участь у створенні середовища підтримки та піклування для молодих учителів».

Як кажуть, без коментарів, адже тут – і сьогодення, і вектор руху освіти, і надія на успішне майбутнє галузі та країни.

Та повернімося до зустрічі з учасниками конкурсу в міському Народному домі «Просвіта» (на знімках). На мою суб’єктивну думку, гості мають бути задоволені. Прелюдія форуму – це  гарні музично-хореографічні вітання від ковельських аматорів сцени, позначені духом Лесі Українки.

У вінок дитячих пісень,  танцювальних творів гарно впліталися вітальні зичення від  очільників місцевої влади, членів журі та оргкомітету. Щиросердечні вітання лунали, зокрема, з вуст Михайла  Гетьмана – першого заступника міського голови, Людмили Плахотної – голови оргкомітету, начальника управління освіти, науки та молоді Волинської облдержадміністрації, Людмили Доценко – голови журі, Петра Олешка – ректора Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти, Віктора Бичковського – начальника управління освіти виконкому Ковельської міської ради.

Та попри все, чи не найщирішими були вітання від учнів комунального закладу «НВК «ЗОШ І–ІІІ ступенів № 11-ліцей». Саме на базі цього закладу відбувається основна частина конкурсу. Із приємністю слід відзначити і те, що школа гордиться своїм колишнім директором Борисом Клімчуком, який перші кроки свого вчительства успішно робив   саме у викладанні предмету «Географія».

Випадковість? Аж ніяк! Мабуть, так треба небесам і нашому видатному земляку, який прославив рідний край і «робив, що міг», в тому числі і для теперішніх реформ в освіті та управлінні державою.

Що ж, конкурс розпочався. Через 8 днів (тобто, у п’ятницю, 12 квітня ц. р.) будуть визначені переможці. Нас тішить, що учасники конкурсу у всі куточки України повезуть найприємніші враження про Волинь, Ковель – географічний центр області, «квітку Волині».

Анатолій СЕМЕНЮК.

Що не кажіть, а Всеукраїнський конкурс «Учитель року – 2019» в номінації «Географія» став для міста Ковеля знаковою історичною подією. Вибір місця проведення Міністерством освіти та науки не випадковий.

Найперше це – підтвердження високого рівня освітянської галузі на теренах Волині та всієї України. Погодьтеся: до відстаючих чи «середняків» не їдуть! Є що показати, є що розказати і є потенціал, напрацювання, щоб поділитися місцевим досвідом в умовах шкільної реформи.

До Ковеля прибули найкращі вчителі географії з усіх, без винятку областей України – від Харкова до Львова, від Одеси до Луцька. Ці креативні особистості пройшли жорсткий безкомпромісний відбір в умовах змагань місцевого та обласного рівнів. Вони хвилюються, переживають. Місце «під Сонцем» не кожному вдається вибороти. А просвітлювати їхні знання,  професіоналізм, підготовку прибули строгі і поважні члени журі, серед яких – професори, доктори та кандидати географічних та педагогічних наук.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 788

Томос: 

не маємо права зупинятися!

Після отримання Православною Церквою України автокефалії пройшло зовсім мало часу,  але на цю історичну, довгоочікувану подію вже вилито справжнє море помий з наклепів і брехні. Таємні й відверті адепти Кремля, агенти так званого "руського міра" із допомогою наших доморощених підбріхувачів всіляко намагаються применшувати значимість надання ПЦУ Томосу, поширюють чутки про його "незаконність", галасують про "розкол" українського Православ'я тощо.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 595

Борис Клімчук 

живе у наших серцях

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1353

Перечитав листа Петра Об’єдкова про необхідність вшанування пам’яті жертв війни, і гірко на душі стало. А ту гіркоту викликала теза: «В новій історії України совість на Ковельщині у декого продовжує спати, тому що ніякого меморіалу  безвинним жертвам війни не було встановлено».

Задумався… А що ж воно таке – пам’ять? З одного боку, пам’ять – це спогад про якісь минулі події.

З іншого – символ примирення між ворогуючими сторонами.

Але є й інший бік медалі: пам’ять – це сірник у руках політиків, яким може розпалити братовбивчий конфлікт.

Згадайте хоча б польсько-волинське протистояння, назване сеймом Польщі «геноцидом».

Так ось, ковельчани, у більшості своїй, знаходяться на позиціях примирення.

Місто побудувало багато пам’ятників, на різні, як-то кажуть, політичні й моральні смаки. Більшість із них постала  в новій Україні.

У 1977 році возвеличився меморіал Слави. Через двадцять років  споруджено пам’ятник жертвам Другої Світової війни, в народі названий «пам’ятником примирення» (до речі, єдиний в Україні!).

Поруч нього – символічний хрест над могилою останків польських жовнірів та українців.

На самому кладовищі у братській могилі спочивають воїни, які загинули при визволенні Ковеля. Їх – 1310. Спокій своїх синів охороняє Скорботна мати. А неподалік – пам’ятник невинно убієнним ковельчанам (не тільки!) в ковельській в’язниці у червні 1941 року.

Пам’ятають і шанують ковельчани невинно убієнних євреїв. На Бахівській горі збудовано своєрідний пантеон жертвам нацизму. І інший пам’ятний знак встановлено на місці розстрілу євреїв поруч із промислово-економічним коледжем (вул. Володимирська).

Щодо концентраційного табору  — це окрема трагічна історія.

Померлих, загиблих чи розстріляних військовополонених Червоної Армії ховали неподалік Вербського кладовища. За окремими дослідницькими джерелами, кількість загиблих сягає 10-11 тисяч. На жаль, ще у 70-80-их роках це захоронення було розкопане, а рештки вивезені з піском  невідомо куди. Чому немає Братської могили? Сталін військовополонених вважав зрадниками, про що пише П. Об’єдков. Звідси – наслідки.

Історія концтабору на цьому не закінчується. Він успішно слугував у 1945-1947 роках для потреб Червоної Армії. Тут знаходилися вояки вермахту: німці, угорці, чехи. За деякими даними, в таборі загинуло чи померло від голоду та виснажливої праці близько 1,5 тисячі осіб. 

Всі захоронення зруйновані і зрівняні із землею. На одному з них ведеться індивідуальна забудова Дубівського ОТГ. Мені особисто доводилось показувати ці місця родичам загиблих німецьких полонених солдатів. І тут хочу виявити своє застереження. Автор у листі наводить приклад, як російський канал  «RT» розповідав плітки про те, що Вербська школа будується «на кістках людей». І рекомендує, як заборону, «на шляху до кар’єру» покласти фундаментні блоки», щоб машини не могли заїхати. 

Правда інша. Коли будівельники побачили в піску, який їм привезли, рештки людських тіл, то припинили роботи, а вантажівка була повернута назад. Там пізніше працювала спеціальна комісія. Скажу, що жоден порядний українець не наважиться щось будувати на кістках  (хіба колишні прихильники  атеїзму – осколки старої системи, які діяли за бісівськими законами).

Зрештою, суть в іншому: не блоками слід перекривати дорогу, а спростовувати і не розповсюджувати свідомо чи несвідомо брехню. А то виходить, що ковельчани “недолугі”, “нетямущі” не тільки в Україні, але й в очах росіян.

Так, Ковель побудований на кістках. Це справді трагедія. Про ці жахливі сторінки історії розповідає експозиція Ковельського історичного музею.

Більше того, ковельчани бережуть пам’ять про загиблих Героїв сучасної війни на Сході України. В школах встановлені меморіальні дошки. Бібліотека зібрала всю інформацію про подвиг героїв-ковельчан.

Експозиція в історичному музеї про правду цієї війни широко представлена спогадами,  різними речами, експонатами із серця війни. Проводяться пам’ятні заходи.

Чи все гладко, рівно і мирно?

Звичайно, що ні! Одні – проти пошуку останків воїнів Червоної Армії, вважаючи їх окупантами. Інші – проти увіковічення загиблих борців за волю України.

Благодатне поле для «руського міра!». Тому будьмо пильні і обережні у судженнях. Пам’ять має бути джерелом примирення, а не конфронтації та звинувачень кого б то не було.

Що стосується пропозиції автора спорудити на Волині музейний комплекс жертв тоталітаризму, то ідея загалом хороша. Але, на жаль, в даний час вона  нереальна – на це потрібні великі кошти. Можливо, коли закінчиться війна на Сході України, в державі  запанують мир і спокій, вщухнуть політичні пристрасті, можна буде про це вести мову. 

Ну, а поки що ефективно використовуймо те, що маємо – музеї і музейні  кімнати, культустанови, пам’ятники і пам’ятки старовини. І не забуваймо головного: людина живе доти, доки живе пам’ять про неї.

Тож бережімо нашу спільну пам’ять!

Анатолій СЕМЕНЮК, голова міськрайонної організації 

Національної спілки краєзнавців України. 

Перечитав листа Петра Об’єдкова про необхідність вшанування пам’яті жертв війни, і гірко на душі стало. А ту гіркоту викликала теза: «В новій історії України совість на Ковельщині у декого продовжує спати, тому що ніякого меморіалу  безвинним жертвам війни не було встановлено».

Задумався… А що ж воно таке – пам’ять? З одного боку, пам’ять – це спогад про якісь минулі події.

З іншого – символ примирення між ворогуючими сторонами.

Але є й інший бік медалі: пам’ять – це сірник у руках політиків, яким може розпалити братовбивчий конфлікт.

Згадайте хоча б польсько-волинське протистояння, назване сеймом Польщі «геноцидом».

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 859

Натхненна, душевна,

 прекрасна –

Немов Сонце в захмарений

 день.

У творчій короні 

з крупинками щастя

Школа, як свято, як пісня

 пісень.

Біля прекрасного  з'являються  роздуми. В далекому ХVІІ століття один з французький дослідників, спостерігаючи, як з України потоками рухає живий ясир (з дівчаток і хлопчиків), вигукнув: "Невдовзі ця земля стане пусткою". На жаль, і сьогодні від політиків чуємо схожі пророцтва.

Так і хочеться застерегти: "Не вірте цим песимістичним прогнозам! Краще завітайте на звітний концерт школи мистецтв. Там ви побачите творчу молодь – креативну, активну і талановиту".

Зрештою, це не просто звітний концерт, а, як сказано вище, зустріч з прекрасним. І це прекрасне творять маестро-викладачі під опікою яких 676 (!) учнів.  На звіті отримали право виступати найкращі. Головною особливістю концерту стала його масовість.

З приємним здивуванням вітав переповнений зал хор дівчаток. Це – як луг квітучий з 80-ти чарівних красунь. І цей живий луг виспівував, витьохкував, рухався в ритмі музики. Заслужена оцінка – бурхливі оплески. А таких хорів багаточисельних кілька.

Перериваю своє захоплення і тихо промовляю: "А як оцих невгамовних, непосидючих, шумливих зібрати, приборкати і видати пісенний шедевр?".

Мені здається, що над кожною маленькою "зіркою" є строгий скрипковий ключ і закон із нот, який стимулює й будить дух,  підкоряє серце і виконавців, і глядачів. Бо як пояснити невелике диво: на сцені – чорний, схожий на  тисячолітнього "сфінкса", величний рояль. Як оживити його, розворушити заскорузлу душу і струни?

І ось до нього підходить тендітне, мов метелик, дитя, сідає на стілець і, о, диво. Оживає "сфінкс", видає чарівні переливи звуків. Зал завмирає. А маленька чародійка (а вона не одна):

Тривожить, хвилює закохане

 серце,

Провісник весни кличе 

в небо безкрає.

Симфонія світла, усміхнене

  скерцо 

Мелодію вічного поступу

 грає.

Біля цього інструмента виконавців найбільше. Він став справді народним й доступним. І, як годиться, з королем музики принцеса – вічно юна скрипка виграє, виспівує витончено, мелодійно. Серед виконавців – лауреати і переможці всеукраїнських та обласних конкурсів. Право на особливе визнання також мають акордеон та баян, а ще саксофон, труба, гітара, кларнет, сопілка, тромбон і т. д., і т. п.

Повернімося, зрештою, до масовості. Вдумайтеся та вслухайтеся в унікальні творчі колективи. Зал раз за разом шаленів і зривався на "біс". Збудили артисти бурю душевних емоцій. Справді: "Браво!".

Ось вони: оркестр народних інструментів (керівник Ніна Самусік), оркестр баяністів та акордеоністів (Віталій Зіньчук), хор хлопчиків (Оксана Мизовець), ансамбль скрипалів (Оксана Баласанян, Лілія Корнєва), ансамбль бандуристів (Ольга Середа), хор учнів молодших класів (Еліна Міларт), хор учнів старших класів (Олена Белецька), інструментальний ансамбль "Subito" (Владислав Скрипін), камерний ансамбль "Квінта", а з ним підготовча група  скрипалів (Тетяна Корнєва і Алла Завірюха), ансамбль скрипалів (Оксана Баласанян, Лілія Корнєва), Народний аматорський ансамбль народної музики "Награш" (Віталій Зіньчук), інструментальний квартет (Олександр Середа), оркестр духових інструментів (Анатолій Літвінчук). Вам не перехоплює дух від такого творчого, витонченого, духовного  хороводу колективних виконавців? Яскраве суцвіття! Як будеш спокійним біля світлих, солов'їних звуків бандури? Як не здивуєшся злагодженій грі акордеонів та баянів? За тим – щоденна і виснажлива праця.

Дивували і захоплювали присутніх в залі солісти-музиканти і не менше –вокалісти. Не виділяю через обмежений формат газети кожного окремо. Всі гарні та вправні.

Скажу, що це  –  скарбниця дорогоцінних каменів-талантів: аметистів, сапфірів, смарагдів, оніксів, відшліфованих до блиску. Ковелю є що дарувати неньці-Україні.

Звітний концерт проходив під  знаком 205-літнього ювілею Тараса Шевченка. Впевнений: коли б диво сталося і живий Тарас завітав у Народний дім "Просвіта", то обов'язково схвально вигукнув би: "Молодці!". І вклонився низенько Андрію Мигулі, директору школи мистецтв, всім викладачам сцени за їх вправність і любов до рідного краю.

Філософія життя є в тому, що талант учнів, як унікальне явище, народжується з душі наставників. І навіть тоді, коли вони відходять у засвіти, їх творча праця продовжує жити в їхніх учнях. Нещодавно у Вічність відійшла щира, добра і мудра наставниця Наталія Селівончик. Вшанували пам'ять хвилиною мовчання. І, як ридання, тужливо пролунала посвята від колишнього учня Наталії Семенівни Дмитра Смаля, віртуозного баяніста, переможця всеукраїнських конкурсів, студента Волинського коледжу культури і мистецтва імені Ігоря Стравінського.

Не цурається школа і місцевих авторів. Душевно звучала "Пісня про Волинь" на слова Ніни Шугніло і музику Юрія Заворотинського у виконанні ансамблю "Награш" солістів Андрія Мигулі та Володимира Михалевича.

Коли музично-пісенне дійство, присвячене українському світочу, апостолу Правди в Свободи Т. Шевченку завершилось, Андрій Мигуля та окремі викладачі запитували: чи все пройшло добре?

Із щирим переконанням та впевненістю (хай суб'єктивно) скажу: "Не добре, а відмінно – на всі дванадцять балів із "плюсом"!".

Заряджений духовно, на крилах творчості, я повертався додому. У душу влітали поетичні рядки, які привідкривали сенс музики і життя у цьому незбагненному і разом з тим жорстокому світі:

Скрипковий ключ, мов ангел

 небесний,

Обіймає весь Космос 

і простір, і час.

Мистецтво – це тайна.

 Чаруй нас, маестро,

Утверджуй, що музика диво

 – частиночка нас.

Нарешті, із приємністю відзначу присутність на концерті Ігоря Прокопіва, заступника міського голови;  Вікторії Савлук, начальника міської культури та  поважних гостей із обласного центру. Тож до нових перемог! Так тримати!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Біля прекрасного  з'являються  роздуми. В далекому ХVІІ століття один з французький дослідників, спостерігаючи, як з України потоками рухає живий ясир (з дівчаток і хлопчиків), вигукнув: "Невдовзі ця земля стане пусткою". На жаль, і сьогодні від політиків чуємо схожі пророцтва.

Так і хочеться застерегти: "Не вірте цим песимістичним прогнозам! Краще завітайте на звітний концерт школи мистецтв. Там ви побачите творчу молодь – креативну, активну і талановиту".

Зрештою, це не просто звітний концерт, а, як сказано вище, зустріч з прекрасним. І це прекрасне творять маестро-викладачі під опікою яких 676 (!) учнів.  На звіті отримали право виступати найкращі. Головною особливістю концерту стала його масовість.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 640

Шановний 

мій   співрозмовнику!

Відкрию потаємне – не  суди суворо! У мою сиву голову дедалі частіше приходить нав’язлива  думка: "Хоч би померти в незалежній Україні!".

Скільки днів Бог послав кожному з нас,  – ніхто не знає.  А ось  Україну наближають до нової фатальної миті, її, нещасну, ганьблять, принижують, "кусають"…

Хитається стовп державності. Він і так не дуже стійкий,  а його хочуть взагалі повалити на землю, поставити українців на коліна перед двоголовим орлом. Часом бачу видіння: Україна – наче широка водойма, у якій прижилися і хижі крокодили, і товстошкірі бегемоти, і зубасті піраньї. Як у цих водах вижити моїм землякам?

Невже буремні 90-ті, які руйнували тоталітарну систему, виявились марними? Хіба вже за щоденними побутовими клопотами не відчуває душа пекельних ран Майдану? В українських споконвічних легендах – сльози матерів, дружин та наречених, які падали на землю при звістці про загибель героя, завжди проростали квітучою калиною, яка є вічним символом невмирущості народу.

Хочу вірити в очищення та відродження. А навколо – циклон осуду, звинувачень і брехливої критики. Лунає від тих, хто в українську будову і цвяха не забив. Іноді дивуюсь, як це чинний Президент витримує той тиск від  опонентів, претендентів у президенти і їх підбріхувачів?

Якби ж то стосувалось це тільки глави держави! На кону – бути чи не бути Україні! 

Кремль і його агенти не сплять, а наші "рідні" псевдопатріоти  ох як стараються прислужитись і переконати світ, що українці не спроможні державою управляти, що тільки з Москвою мусимо йти.

Ось біля кіоска з хлібом українка-ковельчанка заявляє: "Ходила в "руську" (!) церкву й буду ходити. Там більше благодаті…".

Прости їй, Господи! Наверни до рідної Христової Церкви. Не відає, що говорить. А хіба вона одна така?

"За п’ять останніх років жити стало гірше", – переконує колег молодик. 

Разом із тим за ці роки він квартиру придбав, автівку купив і статок власний матеріальний збільшив.

"В Україні хаос. Люди не задоволені політикою чинної влади", – переконують мене телеведучі, політологи та аналітики.

Не погоджуюсь і мимоволі задумуюсь: а в чому неправильні дії Верховної Ради, Уряду, Гаранта Конституції?

За відносно короткий період ми закріпили курс на Європу, завдяки "безвізу" у Польщу чи Німеччину їдемо, як додому. 

Вперше за сотні літ невизначеності  здобули канонічне право на українську (рідну!) Православну Церкву, створили боєздатну армію, утверджуємо рідну мову та пісню. Зрештою, відчуваємо реальну демократію і маємо свободу слова.

Це все те, про що мріяли Тарас Шевченко, Олена Пчілка та інші патріоти українства.

Дух боротьби за незалежність… Чи можна його порівняти із духом 90-их років ХХ століття? На жаль, нове покоління тієї боротьби не відчуло. А дехто забув, за що боролись. 

Є ще й  ті, хто хотів би повернути колесо історії назад.

Саме звідти лунає (і не від найбідніших): "Тарифи на комуналку непомірні, ціна на газ драконівська, зарплата  не європейська, пенсія мізерна, інфляція зашкалює, корупція не зникає"  і т. д., і т. п. Що відповісти? Це теж правда!

Сьогодні модні рейтинги. І я собі, мій читачу, беру завдання скласти діаграму рейтингів, в якій  в кольорах у простому крузі  будуть виділені патріотичні чинники (вищесказані), "філософія живота", точніше – животіння, та духовність й віра в Бога. Впевнений, що сірий колір матеріального накопичення зайняв би 70 відсотків круга. 

А ці тенденції при наявності "окопної" війни на Сході ведуть не просто до прірви, а до втрати державності і колонізації Путіним всієї країни.

В Кремлі не сплять. Ми ж прогавили час, понадіялись на справедливість міжнародних інституцій, втратили сонцедайний Крим.  Лише неймовірними зусиллями відвернули створення "Новоросії". А Донбас день і ніч пече пекельним вогнем на тілі України і в душах наших. 

"Незалежність в небезпеці!" – все частіше лунає з вуст розумних людей. 

Зате кремлівську пропаганду чути на весь світ, у кужному куточку держави.  Вона переконує, що в Україні – терор і репресії, розгул "бандерівщини" і "нацизму".  "Старшому" брату потрібен у нашій країні хаос, нестабільність, зубожіння та незадоволення суспільства. І в багатьох випадках це вдається. 

Повторимось: наші доморощені манкурти, фарисеї, запроданці в унісон волають, що у нас  все "не так", що  довкола  "руїна", "безвихідь" і що промосковський претендент на вищу владу виведе народ на путь праведний.

Жахаюсь (і це не моє відкриття) від ознак соціально-психологічного синдрому незадоволення, при якому середньо забезпечена частина населення вимагає непомірних дивідендів від держави, не вклавши в цю державу ні праці, ні таланту. 

Причина проста: невідповідність статків і можливостей пересічного українця  і тих, хто прийшов до влади, в кого мільйонні, навіть  мільярдні статки.

Це не тільки дратує, але й готує основу до нових кривавих революцій. 

…Вирує передвиборна кампанія. Кандидатів – 43, а обраний буде один! Часу є вдосталь, щоб, знявши полуду з очей, побачити, хто є хто.

У моєму селі жив дев’яностолітній Тадейчик. Він мудро казав: "Як подивлюся на нашого вождє в простій шапці, то відчуваю, що й життє таке буде" (йдеться про світлину Ульянова-Леніна, де він виступає в простій шапці).

Не треба бути великим пророком, щоб передбачити, яке "життє" чекає на нас при тому чи іншому очільнику влади.  Хіба важко було передбачити, куди приведе народ двічі судимий Янукович? Не буде незалежної України – не буде європейського достатку, благ і свободи. Не маємо права втратити надію і віру. В кінці тунелю – яскраве світло! Єдиним маршем маємо йти до тих життєдайних променів і перемагати, незважаючи  на негаразди і перепони!

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Шановний  мій   співрозмовнику!

Відкрию потаємне – не  суди суворо! У мою сиву голову дедалі частіше приходить нав’язлива  думка: "Хоч би померти в незалежній Україні!".

Скільки днів Бог послав кожному з нас,  – ніхто не знає.  А ось  Україну наближають до нової фатальної миті, її, нещасну, ганьблять, принижують, "кусають"…

Хитається стовп державності. Він і так не дуже стійкий,  а його хочуть взагалі повалити на землю, поставити українців на коліна перед двоголовим орлом. Часом бачу видіння: Україна – наче широка водойма, у якій прижилися і хижі крокодили, і товстошкірі бегемоти, і зубасті піраньї. Як у цих водах вижити моїм землякам?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 749

Радуйся, Україно, — молодь таланти тобі свої дарує. Розквітають пишними трояндами та весняними пролісками, витьохкують соловейками юнаки і юнки на сцені.

Це — не просто пафосна риторика. Всі, хто прийшов на звітний мистецький концерт Державного навчального закладу "Центр професійно-технічної освіти" підтвердить це. Зал Палацу учнівської молоді імені Івана Франка був переповнений — як кажуть, ніде яблуку впасти. Тут дорослі і юні, а найбільше тих, хто здобуває професійно-технічну освіту із різних виробничих спеціальностей. 

В усьому світі, на рівні золота цінують висококласних швачок, слюсарів, столярів  чи оздоблювача приміщень. Із досвіду прожитих років знаю: щоб бути тим "золотом", потрібно накопичувати знання, відшліфовувати майстерність, постійно вчитись і переймати досвід інших. Наші співвітчизники давно довели, що ми можемо творити якісний продукт на рівні європейських фахівців, а часом — і краще.

Разом із тим, не хлібом єдиним живе людина, а ще й піснею, музикою, мистецтвом. В цьому переконалися всі, хто у той день прийшов на звітний концерт.

Дві години пролетіли, наче одна мить. Ні на хвилину не дали розслабитися юні самодіяльні аматори сцени.

…Переливається струмком весняним українська пісня, заворожує дивним тембром голосу.  А то раптом злітає до високих октав і, мов би для заспокоєння, проникає у куточок твоєї душі. А затим  крилато, потужно вривається в зал вихор духовної музики: "Червону руту не шукай вечорами…".

Справді, не шукай  магічного дива — воно поруч з тобою у витонченому виконанні юних артистів із народу. Різнобарв'я дійства підсилюється іншими сценічними  жанрами. Тут гуморески, поезія, хореографічні картинки про рідну мову (дуже доречно, адже 21 лютого — свято рідної мови). Але й це ще не все. Розійдись — козаки на сцені "Гопак" викренделюють. І знову професійно, майстерно, сильно.

На рівні із юними артистами на сцені — керівники-наставники солістів, дуетів і гуртів. Славно, бо це виглядає, як єдина сім'я.

Не озвучую прізвищ — їх багато. І всі заслуговують на найвищу оцінку, на загальноміську пошану та подяку. Словом, 12 балів з плюсом. 

Разом з тим, до того "плюса" додам ще одну думку. Буває (і не рідко), коли керівник вважає найголовнішим для себе вузькопрофільну професійну діяльність, а ось мистецтво, спорт, естетичне виховання чимось другорядним.

Приємно бачити і знати, що директор Центру професійно-технічної освіти Сергій Антонюк усвідомлює і робить все для того, щоб учні мали не тільки диплом про освіту, але й ставали високоінтелектуальною, культурно розвиненою, духовно вихованою особистістю.

Сьогодні модно говорити про реформи. Погодься, шановний читачу, що у вищесказаному — головна суть реформи, адже ми хочемо бачити в майбутній Україні нову Людину з великої букви. Словом,  молодці, так тримати!

Приємно було бачити на святі гостей із обласного Центру естетичного виховання молоді.

Оксана Дідик, директорка закладу, не приховувала свого захоплення:

— Ми ніби в Національному палаці "Україна". Все продумано, виважено, змістовно. Хоч сьогодні відправляй наших артистів на обласний конкурс. Одяг, взуття, зачіски, усмішки, рух — скільки то праці вкладено!

А ведучі красиві — замилуєшся. Вражає різноманітність жанрів. Не забули поезію Лесі Українки. Без усякого перебільшення, декламаторка — претендентка на перемогу в обласному конкурсі.

Словом, ви — творча еліта і вам — велика вдячність. Хай звершуються всі ваші мрії і плани. Творіть, співайте, танцюйте і будьте закоханими у свій рідний  край, — виплеснула захоплення із своєї душі Оксана Олександрівна.

І я особисто долучаюся до таких емоційних слів, адже із сцени лунали твори й автора цих рядків ("Пісня про Ковель" та "Королева Бона").

Тож хай благодать Божа освячує вашу працю і талант, дорогі юні митці.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Радуйся, Україно, — молодь таланти тобі свої дарує. Розквітають пишними трояндами та весняними пролісками, витьохкують соловейками юнаки і юнки на сцені.

Це — не просто пафосна риторика. Всі, хто прийшов на звітний мистецький концерт Державного навчального закладу "Центр професійно-технічної освіти" підтвердить це. Зал Палацу учнівської молоді імені Івана Франка був переповнений — як кажуть, ніде яблуку впасти. Тут дорослі і юні, а найбільше тих, хто здобуває професійно-технічну освіту із різних виробничих спеціальностей. 

В усьому світі, на рівні золота цінують висококласних швачок, слюсарів, столярів  чи оздоблювача приміщень. Із досвіду прожитих років знаю: щоб бути тим "золотом", потрібно накопичувати знання, відшліфовувати майстерність, постійно вчитись і переймати досвід інших. Наші співвітчизники давно довели, що ми можемо творити якісний продукт на рівні європейських фахівців, а часом — і краще.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 634

Історія нашого краю багата подіями, фактами і видатними особистостями. Серед них – духовні світочі, політичні діячі, талановиті вчені. В цьому ряду є ті, які кожен день зернина до зернини збирають посівний матеріал для засіву родючого поля незалежної України.

Частину своїх статків вони віддають на розбудову та захист держави. Існував колись неписаний закон: 10 відсотків жертвувати на храм Божий. Тепер ці люди до матеріальних статків додають свої сердечні поривання.

Серед таких національно свідомих, патріотично налаштованих діячів Ковельщини висвітлюється особистість Олени Місюри. У неї – Божа душа, якій притаманна доброчинність. Знайома нам теза, що "Любов – це віддати себе комусь, творити добро для когось" – то про неї. Любов до сім'ї, до розлогого родинного дерева і до свого ближнього у неї розквітає пишною трояндою і ніколи не в'яне.

Олена Володимирівна добре відома в Ковелі як голова філії "Союзу Українок", як активна волонтерка, як захисниця українства і як успішна бізнесменка.

І ось я в Олени Володимирівни Місюри в гостях. Давно не зустрічалися, і мимоволі вдивляюся у її світле обличчя. Воно, як завжди, миле, привабливе і проміниться молодістю. Вслухаюсь у мову, а там – милозвучність, спокій і філософські життєві мудрості. Хочу зібрати всі позитиви до купи і прозріваю: переді мною – справжня, гарна, квітуча українська полісянка.

Отож, послухаймо…

l

– Анатолію Володимировичу, Вам що: каву, чай? У мене є винятково смачна кава. Не пошкодуєте, – гостинно запрошує господиня.

– Олено Володимирівно, не відмовлюся, але інтерв'ю продовжу.

Ви давно в бізнесі? Коли було важче: в теперішній час чи в 90-х роках.

– В бізнесі легко не буває ніколи. Необхідно і вдень, і вночі клято працювати і головою, і руками. Сьогодні конкуренція більша, ніж раніше. Судіть самі: колись в місті діяло три ресторани – сьогодні закладів ресторанного типу десятки. Ринок перенасичений, а торговельна спроможність населення падає… Не забуваймо, що в країні іде війна.

– І все ж, Ваші продуктові набори були в Києві на Майдані Гідності. Вони й сьогодні регулярно потрапляють до наших воїнів на Сході, на передову. Звичайно, велика подяка Вам  за це. Але ж це зменшує сімейні і особисті доходи. Не секрет, що окремі заможні ковельчани і кроку не ступають у цьому напрямку.

– Я не думаю про це. Апостол Павло повчав: "Поспішайте робити добро". І, в міру сил, ми з друзями стараємося так діяти. Адже коли не буде держави, то й бізнесу не буде.

А щодо тих, хто ухиляється від благодійності, то таких у Ковелі мало. Росте нове покоління, серця яких наповнені милосердям. Ось "живий" приклад. Молодий бізнесмен в районі індивідуальної забудови, що біля Бахова, за  свій кошт проклав вулицю із твердим покриттям.

Ми пропонували: давай і ми зробимо свій внесок. А він нам порекомендував збудувати іншу вулицю. Ось вам нове мислення сучасного підприємця.

– Ви – голова ковельських "союзянок". Бачу ваші вишиванки на всіх міських заходах та урочистостях і навіть на сесіях рад Ви сміливо озвучуєте свою громадянську позицію. Колись, за польського панування, "Союз Українок" боровся за свою мову, національну гідність. А що тепер?

– Тепер на часі відродження патріотизму, формування національної свідомості. Не менш важлива боротьба за українство. Сьогодні в громадських рухах мало молоді. Більше того, вона буває пасивна й інертна. Тішуся одним, що у нас є юні "союзянки", за якими – майбутнє.

– Ваші посестри (на чолі з Вами) завжди присутні в бібліотеці на зустрічах із відомими письменниками, поетами, журналістами. Це в плані ваших заходів?

– Це поклик душі і серця кожної "союзянки". Ми живемо цим. З іншого боку, хто, як не ми, має повертати пам'ять про В. Стуса, В. Симоненка, О. Ольжича? Їх, видатних і жертовних, багато. Вони на вівтар України поклали життя. І ми мусимо не тільки проникатися цим, повертати з небуття наше героїчне, але й передавати новому поколінню.

– Знаю, що ваша спільнота непосидюча, не замикається в ковельському "домі".

– Справді, ми – в активному русі. Побували в Каневі і вклонились Тарасу Шевченку, відвідали Холодний яр і отримали незабутні враження. Нещодавно брали участь в урочистостях  в урочищі "Вовчак", де народилася УПА. Було багато інших патріотичних поїздок – прощ.

– А які стосунки з місцевою владою?

– На мою думку, місцева влада немало робить для міста. Старається. Але є окремі запити, які ще не реалізовані. Маю на увазі побудову пам'ятника Героям Небесної Сотні, встановлення барельєфа на Будинку рад. Хочеться більше єдності та порозуміння. Кожен із нас має залишити після себе пам'ять із справ на благо громади.

– Ви нагадали про єдність. Томос – сприятиме об'єднанню?

– Звичайно, що так. Нарешті, українці мають свою канонічну незалежну Церкву. До неї потяглися багато вірян  із Московського патріархату. На мою думку, Церква повинна допомагати Україні, підіймати дух українців.

– Не омину майбутніх виборів. Яким, на Вашу думку, має бути Президент України?

– У мене суб'єктивне бачення. Ця особистість мусить відповідати трьом "П", тобто: "Порядність. Професійність. Патріотизм". Хочеться, щоб очільник держави більше думав про свій народ, а не про власні прибутки.

– А які "ліки" Ви бачите для оздоровлення країни?

– Менше критикувати, піаритись, а більше працювати. Кожен має поставити перед собою запитання: "А що зробив я?". Мені імпонує діяльність наших хлопців-волонтерів Василя Марчука, Ігоря Верчука, Едуарда Сколінчука, Миколи Більшевича, нашої землячки, Народної артистки України Світлани Мирводи та інших, які співом і ділом, матеріально та морально допомагають нашим воїнам на Сході. Їх багато. І саме вони утверджують думку про те, що Україна відбудеться як сильна економічно й політично держава європейського зразка.

– Корупцію подолаємо?

– Потрібно змінювати світогляд. Маємо починати із себе, із своєї гідності.

– У Вас чудова дружна родина. Гармонійна сім'я. Із чоловіком Василем Івановичем Ви, на мою думку, – доповнення єдиного цілого. А яке то щастя чути щебетання милих онуків! Ви щасливі?

– Я щаслива, що у мене є батько. Йому вже 86. Живе в селі. Не нарікає на життя, а творить його сам. Має коника. Заготовляє на зиму дрова. Все життя бореться із неправдою. 

Він каже: "Все в твоїх руках – тому потрібно не плакатись, а діяти і працювати". Він знає ціну хліба. У далекі повоєнні долав кілометри із села до Ковеля за чорним буханцем хліба. Вистоював ніч, і не раз, бувало, що не вистачало.

Батько рухливий, активний. Якби всі були такі, як він, то й Україна процвітала б.

А взагалі, що таке бути щасливим? Може, в можливості допомагати людям? Бог веде мене дорогами життя, і я дякую Йому за все. Життя – це мить. Воно летить на крилах. А хочеться ще багато чого зробити. 

– Дай, Боже, Вам і родині щасливих днів і літ!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Р. S. На  закінчення розмови Олена Володимирівна повідомила, що з нагоди ювілею започатковує благодійну акцію – збір коштів на підготовку та видання книги про воїнів-ковельчан, які загинули в зоні АТО. Підтримаймо ініціативу!

А. С. 

Історія нашого краю багата подіями, фактами і видатними особистостями. Серед них – духовні світочі, політичні діячі, талановиті вчені. В цьому ряду є ті, які кожен день зернина до зернини збирають посівний матеріал для засіву родючого поля незалежної України.

Частину своїх статків вони віддають на розбудову та захист держави. Існував колись неписаний закон: 10 відсотків жертвувати на храм Божий. Тепер ці люди до матеріальних статків додають свої сердечні поривання.

Серед таких національно свідомих, патріотично налаштованих діячів Ковельщини висвітлюється особистість Олени Місюри. У неї – Божа душа, якій притаманна доброчинність. Знайома нам теза, що "Любов – це віддати себе комусь, творити добро для когось" – то про неї. Любов до сім'ї, до розлогого родинного дерева і до свого ближнього у неї розквітає пишною трояндою і ніколи не в'яне.

Олена Володимирівна добре відома в Ковелі як голова філії "Союзу Українок", як активна волонтерка, як захисниця українства і як успішна бізнесменка.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1284