Повідомлення в номер / Щоб плани стали реальністю

17.01.2019 Семенюк Анатолій Володимирович

Щоб плани стали реальністю

Насичений негативною інформацією із газет, радіо, телебачення пересічний українець мимоволі впадає в песимізм, зневіру і відчай. У декого складається враження, що все в Україні "не так". Вона – найбідніша, найкорумпованіша, економічно найвідсталіша – словом, не держава, а "образованіє", як стверджують окремі російські пропагандисти і урядовці.

Я, як свідок реальних подій цієї неспокійної епохи, промовляю: "Шановний українцю! Поглянь навколо, порівняй минуле і теперішнє, порівняй наше життя із тією ж Росією, а разом з тим – і з Європою.

Ти побачиш позитивні зміни, про які колись і не мріяли. Сяють золотом бані церковні, і віра Христова трояндою пишною розквітає. Вулиці Ковеля заповнені "крутими" європейськими автівками. Околиці міста забудовані комфортним житлом. Передсвяткові черги у супермаркетах та на ринках, застілля такі, що декому на Заході й не сниться.

Змінили обличчя фасади будинків на центральних вулицях Ковеля. Вони сяють вітринами магазинів, вивісками офісів і різноманітних контор.

Це – тільки побіжний погляд на зовнішній бік нашого буття. Не менше змінилась внутрішня суть єства кожного – у ньому вже панує демократія, європолітика і ознаки сучасного суспільства.

Зауваж, мій друже, – країна перебуває в стані війни. Що б хто не казав, як не критикував би досягнуте, як би не применшував успіхи, але капітани корабля під назвою "Україна" впевнено тримають штурвал у хвилях розбурханого моря. Прогнозований деякими скептиками айсберг під назвою "дефолт", у який мала вдаритися країна, слава Богу, оминув нас”.

Рада регіонального розвитку міста, у яку входять очільники влади, представники громади, бізнесу, промисловості і транспорту і засідання якої відбулося цими днями, мала на меті оцінити і проаналізувати зроблене, намітити плани розвитку на майбутнє, а разом з тим поінформувати населення про здійснене.

У засіданні ради взяв участь голова Волинської облдержадміністрації Олександр Савченко. Як і годиться, йому – перше слово. Про що сказав губернатор? Ось тези його виступу.

– Цьогорічні Новорічно-Різдвяні свята входять в нашу історію із довгоочікуваним Томосом для однієї із найбільших Церков світу – Православної Церкви України. Держава стає міцнішою і стійкішою і ще більш українською.

– Президент очолив реформи. Це надважке, надвідповідальне, найнепопулярніше завдання.

Одна із найуспішніших реформ – децентралізація. Об'єднання територіальних громад підтвердило свою життєспроможність та успішність в господарюванні. Ефективність цього шляху давно продемонстрували Республіка Польща та інші країни.

У минулому були спроби провести адміністративно-територіальну реформу – не вдалося. Сьогодні вона успішно втілюється в життя.

– Звичайно, є труднощі. Діє отой пострадянський "совок", де головним є "дай!", а не особиста відповідальність за долю країни. Сьогодні кожен сам собі господар. Тішить, що до цієї реформи є довіра. Із новообраних в кінці року депутатів в ОТГ – значна частина від блоку БПП.

Олександр Савченко зупинився на проблемах реформування медицини, освіти, комунального господарства, відновлення українських доріг. Не оминув плюсів і мінусів "безвізу". Відзначив позитивні зміни у відтворенні нової боєздатної армії, бійці якої захищають країну.

– Мусимо співпереживати, співпрацювати, співрозбудовувати наше життя. Україна не може бути поганою, – наголосив голова ОДА. Позитивно він оцінив співпрацю з Ковельською міською владою.

Із конкретною доповіддю про зроблене в місті виступив міський голова Олег Кіндер. Він нагадав крилатий вислів американського президента Джона Кеннеді: "Не питай, що зробила для тебе держава, а питай, що зробив для неї ти". Ці слова стали своєрідним зачином для інформації про зроблене і досягнуте, за словами промовця, "партією ковельчан":

– Децентралізація для міста – це, перш за все, фінансова реформа, завдяки якій успішно наповнюється бюджет міста. Це дає змогу розвиватися усім галузям, забезпечувати стабільний соціальний розвиток.

Олег Кіндер позитивно оцінив роботу медичної галузі, наголосивши, що Ковельське МТМО (за висновком фахівців) – одне з кращих в Україні. За оснащенням діагностичною апаратурою Ковельська лікарня досягла європейського рівня.

В світлі реформи позитивно виглядає Нова українська школа. Багато зроблено у комунальній сфері. Тут інтенсивний і великомасштабний ремонт вулиць міста, прибудинкових територій, тротуарів. Оновлюється транспортний парк комунальних підприємств.

На чільному місці – розвиток культури і спорту, завдяки яким про наше місто знають в Європі і світі. Гордяться ковельчани чемпіонами всеукраїнського, європейського і світового рівнів.

Привабливо виглядають інвестиційні проекти на майбутнє. Тут бачимо реконструкцію (відбудову) стадіону "Локомотив", у якому беруть участь міста-побратими Польщі та Білорусі. Чекає на ковельчан реконструкція міського парку культури і відпочинку, футбольних полів із штучним покриттям. Буде тривати житлове будівництво, продовжиться ремонт доріг, оновлення навчальних закладів тощо.

Словом, програма розвитку – широкомасштабна і дороговартісна, але вона під силу ковельчанам. Тішить плідна співпраця із народним депутатом України Степаном Івахівим.

– Живемо новими планами, новими проектами. Не говоримо про погане, а закликаємо до праці, – наголосив Олег Кіндер.

Голова подякував Олександру Савченку за плідну співпрацю, яка є запорукою успіхів міста.

Співдоповідачі – головний лікар МТМО Олег Самчук та начальник управління міської освіти Віктор Бичковський суттєво доповнили доповідь конкретними інформаціями про справи у своїх галузях.

Присутні, що зібралися в оновленому, затишному залі Палацу учнівської молоді імені Івана Франка уважно вислухали доповідь міського голови, ніби звіряючи сказане із зробленим. І не випадково, адже у кожній цифрі, кожному факті та досягненні є їхній внесок, щоденна творча праця, за що їм – шана і подяка. Долучаючись до новорічних вітань та зичень, висловлених з трибуни очільниками влади, і ми просимо у Всевишнього: "Здоров'я, благополуччя і наснаги подай, Боже, ковельчанам у новому році! Любімо Україну, працюймо на її розвиток і піднесення у європейському співтоваристві під знаком Любові, Миру та Добра!".

Анатолій СЕМЕНЮК.

P. S. У своєму репортажі я не називав цифр, яких прозвучало у той день дуже багато. Всі вони оприлюднені на офіційному сайті Ковельської міської ради і на шпальтах громадсько-політичної газети "Вісті Ковельщини". Так що читайте, аналізуйте, робіть висновки.

А.С.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 590

Повідомлення в номер / Енергетика – це життя

03.01.2019 Семенюк Анатолій Володимирович

Енергетика – це життя

22 грудня, коли настають найкоротший день і найдовша ніч, енергетики відзначають своє професійне свято. Не помилюсь, коли скажу, що це – одна з найважливіших професій у світі.

Погодьтесь: на сучасному етапі нашого існування світло - це життя. Електроенергія дає рух виробництву, економіці та просвітницько-інформаційному забезпеченню від малопотужного комп'ютера – до надпотужної сталеплавильної печі. Та який сенс когось переконувати, коли кожен переживає відчуття дискомфорту при аварійному вимкненню електромережі?

Вдень і вночі, в холод, дощ та спеку стоять на посту лицарі професії, воїни світла, які забезпечують надійну роботу мереж та підстанцій. Незважаючи на небезпеку і непогоду, вони ідуть в епіцентр аварійних ситуацій і перемагають. Ідуть заради нас! Ідуть, незважаючи, що зарплата не відповідає трудовим затратам. Ідуть, тому що енергетик – це особливий стан душі, де відповідальність вище за все.

У цей день актовий зал Ковельської філії ПРАТ "Волиньобленерго" був переповнений. Зібралися електромонтери та інженери, контролери, водії та майстри. Вони хочуть почути не тільки вітання, але й оцінку своєї праці. У мене теж зацікавленість. Нещодавно колектив очолив Денис Леонідович Бутолін. Спостерігаю, аналізую, оцінюю і приходжу до висновку: новому керівнику довіряють.

Звичайно, із власного досвіду знаю, що ця довіра буде перепровірятися в різних ситуаціях. Скажімо, готовність бути на передовій при ліквідації аварійних ситуацій, ставленням до забезпечення належних умов праці, готовністю реагувати на запити членів колективу із різних соціальних проблем. "Зверху" недремне око буде тестувати керівника на його стратегічне мислення в надважливих завданнях з надійності постачання, ефективності господарювання і зменшення витрат електроенергії та безпеку праці.

Тішить, що місцева влада теж "на пульсі". На свято до енергетиків завітали Михайло Гетьман – перший заступник міського голови, Роман Кульцман – перший заступник голови райдержадміністрації та Олександр Пасенковський – заступник голови районної ради. Як і годиться – щирі вітання і нагороди найкращим.

Денис Бутолін теж презентує нагороди, серед яких – відзнаки: "Відмінник енергетики", грамоти, подяки. Разом з тим, на честь свята на працівників чекають премії. Душі і серця присутніх звеселяють пісні від аматорів сцени району.

Словом, захоплююче, святково та урочисто. До загальних вітань долучаю і я свої поетичні рядки.

Енергетикам Ковельщини присвячую

Електропідстанція та

електроопори…

Здавалось би, далекі від

мене роки!..

У тиші самотній – вони

знову говорять,

І спогади ллються з тієї

енергоріки.

Тоді була міцна і дружна

родина.

Будували об'єкти. Вели

мережу до села.

Хай там холод і дощ чи

морозная днина –

"Вмикай: Р-1!". О, як це

людей звеселя!

Бо світло – життя. І світло –

це радість.

Не кожен зуміє цю ношу

нелегку нести.

Не той патріот, що як жити

нам радить,

А той, що високу опору уміє

звести.

Не той патріот, що іде в

вишиванці,

А той, який одяг монтера

приміряв.

Пошкодження ЛЕП! І

ввечері, й вранці

Електрик – вперед! Це

непросто. Це подвиг, повір.

Я славлю професію.

Молитву шлю Богу:

Цим воїнам світла достойну

зарплату подай.

Мої побратими! Я знаю:

терниста дорога,

Та вірю – і до Вашого дому

прийде первомай.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1001

Повідомлення в номер / Свято життя Євгена Сверстюка

27.12.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

Свято життя Євгена Сверстюка

Ковельчани мають завдячувати долі за те, що у них є патріотично-просвітницький центр українства під скромною назвою "Центральна районна бібліотека" (керівник – Заслужений працівник культури України" Галина Божик).

Вкотре поспішаю на "свято життя". Сьогодні – це година пам'яті Євгена Сверстюка, відомого українського філософа, письменника, правозахисника.

Поспішаю, бо знаю, що режисер і сценарист дійства Ольга Бичковська вклала в захід серце і душу, а тому буде цікаво, пізнавально і повчально.

Дехто може сказати мені: "Де ви бачите в тому стражденному житті свято, адже там – боротьба, поневіряння, нагляд КДБ, репресій та 12 років концетораційних таборів і заслання в чужому, холодному Пермському краї?".

Я ж переконаний, що людина щаслива тоді, коли займається улюбленою справою. Так ось, "свято життя", а значить і своє особисте щастя, Євген Сверстюк бачив та розумів по-своєму: "Щастя – жити високими культурно-просвітницькими інтересами і нехтувати особистими". Погодьтеся, це – світоглядна позиція не кожному під силу. Адже то самопожертва в ім'я вищих моральних цінностей, які піднімають людину на високу сходинку духовності.

Цю жертовно-моральну філософію Євген Сверстюк виростив з надр сільського буття, з волинського села Сільце, що на Горохівщині. Солов'їне дитинство, школа і раптом – потаємне: "Я буду сидіти в тюрмі за Україну".

Що це? Випадкове просвітління? Чи, може, виважена основа сенсу майбутнього життя?

То не був спалах романтичних емоцій. Дитяче серце гартувалось у вогні патріотично-молитовних пісень, "Декалогу" та "Сорока чотирьох правил українського націоналіста". Свідомість юнака формувалась на міцній основі українства.

Він успішно закінчив філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка та аспірантуру Київського інституту психології. Євген Сверстюк залишив сліди своєї праці в школах, вишах та редакціях газет і журналів. Чому в множині? КДБ не давало спокою патріоту.

З-під його талановитого пера виходять публіцистичні та літературно-критичні праці. Серед них – Іван Котляревський сміється", "Собор у риштованні", "Шевченко понад часом" та інші. Багато з них видано за кордоном – зокрема, у видавництві "Смолоскип" (США).

Євген Сверстюк – в постійній боротьбі і в просторі, де творять та діють Василь Симоненко, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Іван Драч, Лесь Танюк, Іван Світличний та ін. В умовах тогочасної тоталітарно-репресивної України це були героїчні кроки – на межі життя і смерті. Каральний меч КДБ падав на непокірних.

У 1962 році поет Василь Симоненко і художник Алла Горська спробували оприлюднити відкрите ними поховання жертв сталінських репресій у Биківнянському лісі, що неподалік Києва. Це вартувала для них не тільки втрати свободи, але й самого життя.

На Євгена Олександровича Сверстюка теж чекала гірка чаша репресій, знущань і концтаборів. Його заарештували у 1972 році. Він ту чашу гіркоти (12 довгих років) випив до дна, але вистояв і не зламався. Дорога ціна, але стовбур дерева українства міцний. Від бурі, вітру стовбур може похитнутися, зігнутися, але, попри все, встоїть.

Ще й ще раз задаймося питанням: "Як вони вистояли?". Протести, страйки, голодування, колючий холод, щоденне навіювання страху і ймовірність смерті – але вище всього була Україна, ота омріяна, щаслива і небесна.

В короткому нарисі, на жаль, немає можливості належно висвітлити всі героїчні віхи славного життя волинянина Євгена Сверстюка. Та для пізнання сутності світогляду маємо бездоганну криницю покладених на папір його філософських роздумів.

Багато з них стали крилатостями. Окремі – є повчальними для нас, сьогоднішніх, особливо юних віком.

Тож занурмося в криницю мудрості Євгена Сверстюка:

– Зневіра є одним із найбільших українських гріхів.

– Суспільство без віри і любові втрачає здатність розрізняти добро і зло.

– Один в полі не воїн – це перше гасло кожної людини, кожен має бути воїном в воювати там, де може бути успішний…

– Ми повинні робити сонячну погоду в житті, а не збільшувати темряву.

– Правда, честь, обов'язок... суть мого світогляду, честь, що оплачується кров'ю, гідність, що є передумовою життя, істина, до якої йдуть з безстрашністю дослідника – без гарантії повернутися".

– Ти входиш в зону смерті й у тій зоні хапаєшся за щось і розбудовуєшся. Це "щось" є суто ідеальний світ. Матеріальний вже перестав існувати. Якщо ти не схопишся за небо, у тебе нічого немає. Тим небом є віра в Бога. І – саморозбудова.

– Я народився під щасливою зіркою: вона висвітлювала моє обличчя і ніколи не ховала його в тінь. Навіть у найтемніші дні, без просвітків, я відчував, що моя зірка висока – і любив її".

Цитовані слова – це своєрідний посібник настанов, як любити життя таким, яким воно є, як виживати в екстремальних умовах концтаборів, як зберегти мораль, честь і гідність, рухаючись проти течії. Євген Сверестюк вчить нас запалювати зірки своїм духом і підтримувати їх світло після відходу від земного життя.

Лишається щиросердечно подякувати (не помилюсь, коли скажу, що від всіх присутніх у залі) за змістовне патріотичне дійство – годину пам'яті Євгена Сверетюка.

Анатолій СЕМЕНЮК.

P. S. Сьогодні багато хто намагається запалити зірку свого та нашого життя запальничкою майбутнього президентства.

Дорогий мій співрозмовнику! Просвіти критично, на детекторі українства і патріотизму кожного кандидата. Не спіймайся на гачок популістів і демагогів про матеріальний рай, яким насичують твою свідомість.

Життєвий шлях Євгена Сверстюка є повчальним та актуальним. Було б добре, якби уроки цієї видатної особистості засвоїли всі нині сущі в Україні.

А. С.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 639

Повідомлення в номер / І лунала світла молитва

06.12.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

І лунала світла молитва

Духовний простір Ковельщини наповнився ще однією світлою історичною подією: 24 листопада ц. р. закладено і освячено наріжний камінь та капсулу (із зверненням до нащадків) у новозбудований фундамент церкви в ім'я блаженного Св. м. Василя Величковського.

Славні діяння Твої, Господи! В той час, коли навколо вирує неспокій, бідність, підіймає голову зло, церковна громада з великою вірою розбудовує святиню.

Незважаючи на сіру мряку та холод, на місці події (перехрестя вул. Відродження та Величковського) зібралося багато вірян. Розділити радість ковельчан прибули високі гості: екзарх Луцький Йосафт Говера, вікарій Львівської провінції о. Іван Левицький, єпископ-помічник Сокальський і Жовківський владика Петро Лоза, декан о. Богдан Іващук, о. Сергій Василів, от. Володимир Улян. Високоповажних гостей вітають отці-ієромонахи храму Миколая Чарнецького на чолі з ігуменом Михайлом Іваняком.

Лунає світла молитва, зігріває серця і душі присутніх. Щиросердне вітальне слово промовляє владика Йосафат.

Почесними грамотами екзарха Луцького нагороджують найактивніших будівельників та жертводавців. Заслужені слова вдячності — Євгену Задорожному, який, за словами єпископа кир. Йосафата, "вміє підняти дух вірян і всі структури Ковеля, щоб досягти мети".

Привітальне слово гостям і присутнім виголошує ігумен монастиря Миколая Чарнецького о. Михайло Іваняк. Він чи не найбільше хвилюється, адже це відповідальна та почесна місія, і все має пройти злагоджено й організовано.

"Тут буде місто-сад!", — згадалися слова Володимира Маяковського, який, до речі, дуже любив і шанував Україну та українців. Проводячи паралелі, промовляю: "Я знаю: духовний центр тут буде, коли такії люди у нашім славнім місті є".

Високоповажні духовні особи беруть кельні в руки і закидають розчин. Наріжний камінь і капсулу встановлено.

Благослови всіх, Господи!

Поруч із храмом деревце тендітне листочками шелестить. Подумалось: вони будуть виростати разом (і храм, і клен). Пройде якийсь час, і засяють бані золотом й дерево виросте, духом та вірою наповниться. І злетить спільна молитва до неба. Почує Господь, почує блаженний Василь Величковський, і благословення та благодать повернуться до священиків, парафіян, будівничих, і запанують в той день щастя, радість та мир, любов, доброта і злагода.

Коли видатні особистості, тим більше духовні, торкаються своїми діяннями міста, то воно також стає визначнішим. Тарас Шевченко, Леся Українка — без їх животворного духу й присутності Ковель був би збіднілішим у культурно-просвітницькому середовищі. Без блаженного Василя Величковського наш духовний простір теж був би набагато вужчим.

Народився блаженніший у м. Станіславові 1 червня 1903 року. Після закінчення гімназії вступив до лав Січових Стрільців.

У 1920 році записався на Богословські курси до Львівської духовної семінарії. Дияконське освячення отримав з рук митрополита Андрея Шептицького. Таїну священства прийняв у Єпископа Луцького Йосифа Боцяна. Молодий священик відзначався глибоким розумом, різнобічними знаннями і неабияким проповідницьким талантом.

У серпні 1928 року о. Василь Величковський приєднується до місійної групи в Ковелі. Він навертає українців до "з'єднаної" церкви. Як гриби у теплий дощ, виростають парафії і святині навколо міста. Кількість вірних греко-католиків сягає до 20 тисяч осіб.

Дослідники біографії Василя Величковського засвідчують факт зустрічі отця Василя із Юзефом Пілсудським. Останній погодився на передачу римо-католицького костелу ковельській християнській спільноті. Проте з архівних матеріалів відомо, що греко-католикам була передана Св.-Миколаївська церква, яка у свій час належала Кінгбурзькому піхотному полку. Згодом було побудовано в короткі терміни монастир.

Так чи інакше, але заслуга о. Василя в розбудові церкви беззаперечна. Польській латинській церкві було не вподоби активна проукраїнська позиція місіонера-священика, і його в 1935 році відправляють до Станіславова.

Географія служіння о. Василя Величковського розлога: Кам'янець-Подільський, Тернопіль, Станіславів, Львів, Ковель та інші міста.

У квітні 1945 року з приходом "других совєтів" о. Василя заарештовують і примушують до зречення і зради своєї віри. Віра або смерть! Йому виносять смертний вирок. 3 місяці — у камері смертників. Нарешті, вирок змінено — 10 років ув'язнення в концентраційних таборах Воркути.

Але на засланні він не припиняє своєї місійної діяльності. Коли є глибока віра, то її не знищать ані тюрма, ані Москва. Після звільнення о. Василь таємно вчить молодих семінаристів і править Літургію у приватних помешканнях.

У 1963 році в Москві він зустрічається із Митрополитом Йосифом Сліпим.

Саме тоді, 4 лютого в готелі о. Величковського висвячено на Єпископа і призначено місцеблюстителем Греко-Католицької Церкви в Україні.

У 1969 році за активну душпастирську (таємну) діяльність Владику Василя Величковського знову заарештовують. У 1972 році хворого Єпископа звільняють з-під арешту і депортують з СРСР. За свідченням брата Василя Стеця, Владиці Величковському КДБ зробили ін'єкцію отрути сповільненої дії. Серце його зупинилося 30 червня 1973 року у Канаді в місті Вінніпезі. Там і похований.

Після беатифікаційного процесу у 2001 році Папа Іван Павло ІІ оголосив Єпископа Василя Величковського блаженним мучеником за Христову Віру.

Канадські українці шанують нашого і їхнього духовного, незламного провідника віри Христової. Шануємо і ми.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Лунає світла молитва, зігріває серця і душі присутніх. Щиросердне вітальне слово промовляє владика Йосафат.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 598

Повідомлення в номер / Крилата пісня працівників культури

15.11.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

Крилата пісня працівників культури

Минулого четверга в читальній залі центральної районної бібліотеки на своє професійне свято зібралися з усіх сіл та селищ працівники культури та аматори сцени, щоб підсумувати зроблене і звеселитися добрим словом, мелодією пісні.

На свято прибули поважні гості, серед яких – Андрій Броїло, голова районної ради, його заступник Олександр Пасенковський, Роман Кульцман, перший заступник голови райдержадміністрації, Ірина Ревейчук, начальник відділу освіти, Степан Топольський, керівник апарату РДА, Павло Самолюк, очільник благодійного фонду народного депутата України Степана Івахіва "Патріоти Волині" та інші.

Гей, розвивайся барвінку, стелися під ноги, розквітай піснею, заворожи скрипкою!

Наповнився зал незгасимим духом аматорів сцени із Поворська, Голоб, Люблинця, Доротища, Білина, Ковеля. Дорослі і діти вміло беруть мою душу в полон і не відпускають. Тут не потрібно "мудрого" журі. Оцінює глядач і вокал, і тембр голосу, і артистизм, і емоційність виступаючих. Гримлять оплески, лунає "Браво" – це і є 12 з "плюсом" балів.

Аматорський гурт "Водограй" взагалі не відпускають зі "сцени": мовляв співайте, звеселяйте. Ну що тут скажеш? Щасливі ми люди, бо серед негараздів побуту і нестабільності життя, хаосу в державі вміємо зберегти свій дух, бентежну душу заспокоїти.

А цьому бурхливому потоку пісні, музики і слова передувала, як і годиться, офіційна частина, де гості висловлювали щирі слова подяки та пошани і професіоналам, і аматорам сцени.

– Відродження нації без культури неможливе. Адже це – фундамент, без якого наш державний будинок не вистоїть. Сьогодні триває війна. Здавалось би, що вся підтримка має іти в бік Збройних Сил. Але заради чого ми воюємо, як не за наші морально-етичні цінності, за наші традиції і культуру, за наше історичне надбання? Про це нагадував у Другу світову війну англійцям знаменитий Вінстон Черчилль. Тож прислухаймося до цих мудрих слів, – наголосив Андрій Броїло.

– Незважаючи на тимчасові негаразди, районна державна адміністрація буде всіляко підтримувати галузь культури. Миру Вам! Творіть із наших нелегких буднів свято. Примножуйте українську традицію, – сказав Роман Кульцман. Він передав щирі вітання від голови райдержадміністрації Віктора Козака, який перебував у відрядженні.

Вітання від Степана Івахіва озвучив Павло Самолюк. Зичив успіхів добра і щастя Ігор Приймак, директор міськрайонного центру зайнятості. Від журналістської організації "Вістей Ковельщини" і особисто себе із щирими побажаннями виступив автор цих рядків.

Як і годиться, були вручені почесні грамоти і подяки від влади, благодійного фонду Степана Івахіва "Патріоти Волині" та відділу культури РДА.

Високу нагороду – Почесну грамоту Верховної Ради України – вручили Валентині Ілюшик, директору будинку культури с. Тойкута.

Вітання лунали із вуст Галини Божик, голови комітету галузевої профспілки, Заслуженого працівника культури України.

Урочисто-святкову "доріжку" гарно вимальовували юні ведучі Анастасія Карпюк-Сугак та Роман Морозов.

Заслужено барвисті осінні квіти вручили Тетяні Матяшук, очільниці районної культури. У своєму заключному слові вона висловила подяку владі, тим, хто допомагає нести нелегку ношу культурного надбання, а відтак – всім працівникам галузі та аматорам сцени.

Тож і ми, шановний читачу, вклонімося низенько, пошануймо щиро, сердечно і душевно всіх "людей святкової професії" (за висловом Галини Божик). Побажаймо миру, здоров'я і благополуччя!

Поетичні рядки – для Вас, невтомні і дорогі підкорювачі наших сердець:

Спочатку було Слово. Воно було від

Бога.

А потім пісня Єви для Адама

зазвучала.

Святилась у віках людська земна

дорога,

На небесах ясна зоря культури

засіяла.

Я тішуся, що зірка ця ніколи не

згасає.

Я бачу наяву: де пісня, там є хліб.

Сьогодні славне свято – моя душа

вітає

Усіх, хто веселить козацький

славний рід.

Гордись, мій краю, доньками

й синами –

Вони талант свій без остатку

віддають.

Симфонія свободи летить

під небесами,

І Дух святий благословить нелегкий

путь.

Дай, добрий Господи, Вам радості

і щастя,

Дай світла, щоб іти у вранішній

імлі.

Дай віри й сили. Я знаю: усе нам

вдасться,

Бо ми – народ, і з нами Бог на цій

святій Землі.

Співай, душа! Відкиньмо сум,

тривоги –

Із піснею здобудемо нове життя

і перемогу!

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКУ: нагороду отримує Валентина ПОВХ з Білина.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1636

Повідомлення в номер / Промениться світло любові

15.11.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

Промениться світло любові

На творчому небосхилі нашого краю сяйнула яскрава зірка талановитого митця Валентина Данилюка. Сяйнула і… не згасла! Бо й сьогодні від неї промениться світло любові до рідної батьківської землі.

Талант художника-скульптора розквітав, розвивався і утверджувався у мистецьких студіях Львова. Мешкав і працював у Рівному, Івано-Франківську. Проте душу зігрівала закоханість в синьооку, золотоволосу, барвистим вінком заквітчану Волинь.

Саме тут дорогоцінними сапфірами заіскрився талант Валентина Данилюка в скульптурі, графіці, акварелі, олії. Нікого не залишать байдужими його "Батьківська хата", "Портрет матері", скульптурна композиція Лукаша і Мавки із "Лісової пісні" Лесі Українки, погруддя Андроника Лазарчука, художника і педагога з Уховецька. А ще ці тихі, заспокійливі пейзажі – диво! Мов птахи з рідного гнізда, розлетілися його картини та скульптури по всій Україні. Знайшли вони своє гідне місце в Канаді, Аргентині, Великобританії, Німеччині, Білорусі, Польщі.

Творчість Валентина Петровича неодноразово презентували на всеукраїнських та обласних виставках. Вагомий доробок життя…

14 листопада Валентину Петровичу Данилюку мало б виповнитися 80.

З висоти, віддаленої від земного життя у кілька років, нам бачиться видатна особистість краю, належно не поцінована владою, але пошанована людьми. Це і є заслужена найвища нагорода. Портрет митця: яким ми бачимо його?

Валентин Данилюк – це:

– щирий друг, з яким сміливо можна було йти в розвідку або підкорювати неприступні гори;

– талановитий митець: художник, скульптор, який залишив неоціненний скарб своїх творчих робіт, що будуть слугувати нащадкам;

– патріот України і просто добра Людина з великої літери.

Пам'ятаємо. Шануємо. Не забуваємо.

Поетичні рядки для тебе, друже:

Валентину Данилюку

Усе мовчить в холоднім,

темнім просторі.

Чому так рано гілка творчості

зів'яла?

Верни його для нас, наш

милий Господи!

Сльоза скотилася, на

спомин мій упала.

У тій сльозі – твій образ,

творчі кроки,

Пейзажі неповторні рідної

Волині –

Вони навіюють в бентежну

душу спокій,

Від них молитва тиха в небо

лине.

А он пожежа – червоні, дивні

маки

Хтось з Космосу розсіяв. А,

може, це є кров?

І поруч, мов жива, –

скульптура Лесі-Мавки,

Й закоханий Лукаш, їх вічная

любов.

Туман густий приліг на

соннім плесі,

Безжурний окунь сплесне,

й знову тиша.

– Рибалка – диво. Вона лікує

стреси. –

Сказав, і вже рука нові

етюди пише.

"Батьківську хату", портрет

своєї матері…

Поглянеш – таке все

близьке, рідне, дороге.

Відійдуть біль, тривоги і не

знатимеш,

Що ангел-охоронець Мама

тебе береже.

Здається, ми й не

розлучалися з тобою.

Ще вчора у каміні веселе

полум'я палало.

Про вічне розмовляли.

Думки пливли рікою,

Бувало, келих за здоров'я

підіймали.

Твій рідний край – душа

твоя і мова.

Волинь. Секунь, озера, поле

й ліс.

Смиренний, добрий – до

нас приходиш знову.

Чому трагічний стався долі

зріз?

Можливо, це був віщий

поклик з неба –

В пошані ж там мистецьке

ремесло?

Рай змалювати – для цього

є потреба,

Щоб на Землі зерно любові

проросло.

На виднім місці в затишній

кімнаті

Твоя картина. Вона щодня

нагадує про тебе.

Сьогодні ювілей – душевне,

миле свято

І… вічний спокій. Щасливим

будь на небі!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 699

Повідомлення в номер / Всеукраїнська “пісня” ковельського краєзнавства

01.11.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

Всеукраїнська “пісня” ковельського краєзнавства

Ймовірна дата народження Ковеля

Із далекого ХІХ століття походить хибна точка зору про те, що перша писемна згадка про місто датується 1310 роком. Російські історики, складаючи альманах "Живописная Россия", помилково “прив'язали” історію міста Коваль, що розташоване в центральній Польщі, до волинського Ковеля.

Із польських джерел відомо, що своє існування наше місто бере із початку ХІV століття. Але конкретної дати допоки не віднайдено.

І ось Олена Бірюліна, завідувачка музею історії Луцького Братства, у своїх дослідницьких розвідках натрапила на документ, у якому Ковель згадується в 1430 році.

Повідомлення цікаве і надзвичайно важливе. Ці літописні дані знаходяться в історичних архівах польського Кракова. Для ковельчан вкрай необхідно отримати факсимільне відтворення цього документа. Беззаперечно, необхідно владі і краєзнавцям звернутися із відповідним поданням до польських архівних інституцій і постаратися отримати цей документ. Історія, пам'ять стукають у наші серця.

Про засади Магдебурзького права

Історії місцевого самоврядування торкалося у своїх дослідженнях багато науковців України. Серед них бачимо Віктора Сірука (м. Київ), Маргариту Матвійчук (м. Ковель), Акаша Крішана (м. Київ) та інших.

Із дискусій, які виникали на секційних заняттях і в перервах роботи конференції, випливало закономірне запитання: а чи діяло самоврядування в Ковелі після отримання у 1518 році Грамоти про Магдебурзьке право? І справді, сумнів не безпідставний, адже управлінська структура залишалася в руках землевласника і володаря князя Василя Сангушка.

Ймовірно, що діяли старі порядки. Зате із грамотою князь отримав привілеї, – скажімо, дозвіл на проведення ярмарок, притаманних міському статусу. Зміни в структурі влади відбулися у 1543 році, коли місто перейшло в королівське підпорядкування.

Демократична структура міського управління гарно вимальовується всередині ХVІІ століття, коли лавники і ради (райці) працювали злагоджено й плідно, і разом із тим діяла справедлива (нехай і надмірна) виборна система. Судові та адміністративні рішення приймались колегіально.

Україна – в пошуку нових форм господарювання у громадах. Видається цінним досвід далекої і близької історії.

Залізниця, яка з'єднала Ковель

з Європою

Тетяна Яцечко-Блаженко (м. Луцьк) презентувала тему залізниці, яка завжди мала і сьогодні має стратегічне значення в сфері економічного розвитку Ковеля та всієї України.

Вдумаймося в цифру: 459 кілометрів (!) залізничної колії прокладено за відносно короткий термін від польського міста Млава, що у центральній Польщі, до волинського Ковеля. Перший потяг пройшов шлях у 1877 році через територію Варшавської, Люблінської, Холмської, Волинської та інших губерній. Ідея будівництва млавсько-ковельської залізниці виникла у 1872 р. Проектний кошторис склав 20 млн. тодішніх рублів.

Очевидна вигідність проекту спонукала багатьох інвесторів до дій. 70 відсотків акції викупив багатій і фінансист Леопольд Крокенберг, іншу частину придбав Ян (Іван) Бльох. В ході фінансових операцій ціна залізниці зросла до 90 млн. руб.

Дослідниця подає у нарисі короткі біографії вище названих інвесторів. Ця історія нагадує про важливість мудрих, а разом з тим сміливих рішень, славу яким вистукують колеса потягів по рейках залізниці і сьогодні.

Концентраційний табір "Береза-Картузька"

і ковельчани

Петро Мазур (м. Кременець) та Олександр Ільїн (м. Пінськ) заглиблюються в цю історичну тему невипадково. У згаданому концентраційному закладі у 30-х роках ХХ століття перебували політичні в'язні, члени ОУН та КПЗУ з полонізованих територій Великої Волині та Ковеля.

Про цю польську катівню для українців – коротким штрихом (із тексту авторів нарису): "Арештовані носили конопляний одяг і з круглою полотняною шапкою, на ногах дерев'яні черевики (!). Ув'язнені на виклик замість прізвища називали лише номер. Важка виснажлива щоденна робота. Переміщуватися табором можна було лише бігом під градом ударів гумових палиць.

Ув'язнених харчували недопеченим хлібом, рідким супом, червивим горохом, салом з хробаками". "На туалет відводилося всього кілька хвилин після сніданку… Тих, хто порушив, на думку поліцейського, порядок, тут же змушували повзати по загаженій нечистотами підлозі".

Така ціна свободи. Така ціна приналежності до української нації. Така плата за мрію і гідність бути незалежним.

Історія вчить, нагадує, б'є в національні дзвони – Україна святе, і ми маємо виборювати свою свободу.

"Зазивний лист ковельської "Просвіти"

Діяльність ковельської "Просвіти" у 30-их роках ХХ століття та патріотична співпраця Миколи Косача із цією організацією знаходяться наче в нерозсіяному ранковому тумані. І ці пізнавальні просвітницькі промені дарує нам Катерина Волох (с. Колодяжне).

Вона відкриває зацікавленому "Зазивні листи Ради Ковельської ймення Лесі Українки Повітової "Просвіти" до української людності Ковельщини". Листи віддзеркалюють сутність просвітянського зібрання. Ось окремі тези:

"Цілим гуртом люди з сіл, містечок, а також з міста Ковеля записувалися до "Просвіти". Бути членом "Просвіти" – це значить разом із другими спільними силами, діяльно йти до освіти, книжкою, газетою рідною, світлом освіти рідної свій розум просвіщати".

Разом із тим тривожне: "З сумом і болем мусимо зазначити, що "Просвіти" цураються наші освічені люди, так звана інтелігенція. На останніх зборах нашої "Просвіти" не було жодного священика, були тільки два вчителі. А на зборах було більше 300 душ просвітян – селян і міщан. Де наша інтелігенція? Лінива, дурним, вигаданим страхом налякана, нічого для освічення громад т. з. інтелігенція не робить".

Наскільки змінились ми? І чи не передається ця тривога сьогодні у серця патріотів-українців?

Член Центральної Ради Дмитро Ісаєвич

У своєму краєзнавчому нарисі Катерина Савчук (м. Ковель) розповідає про життя діяльність видатної особистості – Дмитра Ісаєвича, уродженця села Велицька, що на Ковельщині.

Звернемося до тексту: "Він був одним із близьких соратників Михайла Грушевського, який мав для нього беззаперечний авторитет".

Михайло Грушевський згадує: "Зроблено багато – і для престижу партії (і я сам, і Ісаєвич, ми скрізь інформували про її роль і діяльність) і для реноме українського соціалізму, і для національної та політичної справи".

Д. Ісаєвич був членом офіційної української делегації на Паризькій мирній конференції. Загалом "участь українських делегацій на чолі з Михайлом Грушевським та Дмитром Ісаєвичем в міжнародних конференціях та політичних форумах стала рисою дипломатії України часів визвольних змагань".

Життя Дмитра Ісаєвича – це боротьба і активна діяльність за міжнародне визнання Української Народної Республіки, століття якої ми відзначатимо нині.

Післяслово

Відспівала свою історичну "пісню" Всеукраїнська наукова історико-краєзнавча конференція "Ковель та Ковельщина в українській та європейській історії". Прозвучали цікаві доповіді, прошуміли гарячі дискусії науковців, краєзнавців, істориків. Скарбниця ковельської історії поповнилася літописом у 620 сторінок. Свій доброчинний внесок у цю скарбницю подарували 95 дослідників історії з Києва, Львова, Рівного, Бердичева, Пінська та ін.

Ковельське краєзнавство вписало ще одну яскраву сторінку у пізнання своєї минувшини.

Видано багато книг та статтей на історико-краєзнавчу тематику (М. Вельма, Д. Корнелюк, Я. Лавренко, І. Сидорук, Г. Сарапін, І. Пахасюк, Л. Карасовська, А. Полякова та інші). Неоціненний вклад у пізнання історії краю нашої рідної газети "Вісті Ковельщини".

Залишається щиросердечне слово вдячності подарувати безпосереднім організаторам Всеукраїнського форуму і найперше – Олегу Кіндеру, міському голові; Ігорю Прокопіву, заступнику міського голови; Вікторії Савлук, начальнику відділу культури міськвиконкому; Геннадію Бондаренку, професору СНУ, голові Волинської обласної організації НСКУ; Анатолію Силюку, в. о. директора Волинського краєзнавчого музею, а разом з тим низькій уклін і пошанування – всім, хто досліджував, готував статті та нариси і брав участь у важливому для міста заході.

Слався, наш Ковелю, мирною працею у незалежній благодатній Україні!

Анатолій СЕМЕНЮК,

голова міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України, член оргкомітету з підготовки і проведення конференції.

Ймовірна дата народження Ковеля

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 566

Повідомлення в номер / Поклик Святої Землі

01.11.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

Поклик Святої Землі

Благодать вам і мир від Бога Отця і Господа нашого Ісуса Христа, що за наші гріхи дав себе Самого, щоб від злого сучасного віку нас визволити за волею Бога й Отця нашого, – Йому слава на віки вічні. Амінь.

Ап. Павло. До Гал. 1.3-5.

Паломник Василь розказує, що під час їхнього перебування на Святій Землі дорогами Ізраїлю курсувало не менше 50 автобусів із українцями. Немає сенсу вдаватися в мораль тих, хто там залишився заробітчанином, а задамося запитанням: "Чому так масово? Що шукають за морями наші земляки? Яку відповідь хочуть почути від Ісуса Христа?".

За твердженням богословів, Христос у щиро віруючого завжди з ним, у його серці і душі.

У Ковелі багато церков і будинків молитви. В кожній святині із вірними розмовляє, надихає, зцілює всюдисущий Господь. Безперечно, кожен храм – це святе місце.

На жаль, наш християнський простір розмежований, розколотий на різні конфесії і патріархати. Моляться вірні, забуваючи, що самі Тіло Христове розривають на частини. Збурюють душевний спокій, а тим самим породжують гріховність та невпорядкованість свого буття.

Їдуть… Летять… Ідуть…

Багато хто хоче звірити свій християнський компас на шляхах, де ступав Спаситель. Інші – набратися духовності на первозданно святих місцях. Окремі шукають відповіді на власні негаразди, неблагополуччя, безвихідь, хвороби, неміч.

Істина – у свідченнях. Свідчення паломників, парафіян церкви бл. Миколая Чарнецького надзвичайно важливі. Це — не туристична подорож. Кожного паломника супроводжує молитва, очищення сповіддю, співпереживання, усвідомлення добра і гріховності у своєму єстві, каяття та навернення.

Всіх біля святого місця огортає невидима благодать. Вона зміцнює дух та очищає душу.

Розповіді розпочинаються з фіналу. По прильоту у Києв паломники ніби прозрівають і клянуться: "Ми повернемося… Одного разу замало".

І ще одна цікавинка. Коли відійшов час паломництва в історію і можна заспокоїтися, щоб знайти суть істини у баченому, відчутому, почутому, раптом спогади розбурхують нову хвилю емоцій.

Слухати – не переслухати. І це — чудово!

Оксана: “Радість переповнює серце. Ось ми ідемо по Хресній дорозі. Спочатку мене огорнув розпач, розгубленість. Як посеред торгового люду, шуму, криків, туристів відчути Ісуса Христа, Його страждання? Але, слава Богу, я швидко опанувала себе, абстрагувалася від зовнішніх впливів. Несла хрест, думала і порівнювала, як 2 тисячі літ тому Ісус ступав босими ногами по цій кам'яній тверді, а навколо – глум та крики: "Розіпни!". Хіба можна порівнювати ті пекельні муки і мою теперішню майже "комфортну" ходу?

А які незбагненні хвилини пережила біля місця народження Ісуса! Торкнулася святого місця і якісь вібрації хвилею розляглися по всьому тілу. Досі не знаю, що це було. Такого до смерті не забудеш. Кажуть, що на Святій Землі дива відбуваються. Це й було диво!

І ще. Ми купалися в Середземному морі. Штормило. Хвиля велетенська, як двоповерховий будинок. Я безпечно зайшла далі, і мене піднесло на високий гребінь, а за мить накрило іншою хвилею. Подумала, що це — кінець.

Але Бог думав по-іншому: я залишилася жива і неушкоджена. Ось і судіть, чи над нами немає янгола-охоронця? Це і є диво, сотворене Господом”.

Галина: “Ті миті — незабутні на все життя. Ми були на Мертвому морі. Яке то диво! На тій, насиченій сіллю, воді спокійно лежиш на спині навіть, якщо плавати не вмієш. Там глина з мулом чорним цілюща. Ми намащували тіла, обличчя, і були схожі на тубільців. Ноги грузнуть. Допомагаємо одне одному виходити. Спека була 440С. Думалось: як в пустелі, що поруч, 40 днів випробовували себе, виживали Іван Предтеча та Ісус Христос? Це — подвиг!

Кожне святе місце – незабутній спомин. А як лунала над водами Йордану пісня "Волинь моя", коли ми там омивалися! Неймовірні відчуття біля Гробу Господнього і на Хресній дорозі. Цікаво біля Стіни плачу і на Хресній дорозі. Я обов'язково повернуся ще раз до святих місць.

Людмила: “Незбагненний, неймовірний трепет серця я відчувала біля Гробу Господнього. Я так поспішала прикластися до Святого місця, щоб там довше побути. Людей – черга безкінечна і ченці підганяють. Хотіла відчути Дух Господній. Прохід низький, вузький.

Повірте: як вдарилася головою об камінь, то думала, що гуля велика буде. Аж ні! Навіть синця не залишилось. Побували на горі Фавор, місці преображення Ісуса Христа, у величних храмах Святої Анни, Святої Катерини, Різдва Христового. В окремих місцях, справді, якісь вібрації по тілу розтікалися. Незабутньо…

А ще висловлю думку усіх: нам пощастило із духовним наставником. Отець Леонід був, як батько. Кожного розпитає, поблагословить, усміхнеться по-родинному. А служби які Божественні, які духовні і змістовні – не передати. Як тільки сил вистачило на всіх і все! Господь був з ним, і Дух Святий вів”.

Василь: “Я давно мріяв пройти життєвою стежиною живого Ісуса Христа. Нарешті, моя мрія збулася. Незабутні враження у храмі Різдва Христового, біля ясел. Ми туди поверталися кілька разів. В храмі Стрітення, де Божа Матір зустріла Єлизавету (матір Івана Предтечі), я сповідався. А Гріб Господній, а Хресна хода і Йордан – все незабутнє, проникло в серце і лишилося назавжди!

Біля ікон Спасителя я відчував, як Він ніби оживає, дивиться на нас і проповідує. Ми відчували Всепереможний дух Ісуса на горі Спокус. Цікаво, як на далекій відстані ти відчуваєш по-іншому Україну. Коли омивалися в Йордані, то Гімн України хором співали. Ми були переконані, що Господь нас чує, і гордилися тим. Милувалися вінчанням окремих пар. А ще нам сам Господь допомагав. Посудіть самі – нами опікалися троє високодуховних священиків. Кожен володіє кількома мовами та добре знає святі місця. Інші паломники заздрили, що ми маємо такого, я б сказав, унікального і доброго отця Леоніда. Ми цим теж тішилися. Часом було важко, але коли поглянеш, як 80-літня бабуся долає нелегкий паломницький шлях, то розумієш, що перепон для відвідин Святої Землі нема. Я хочу цей шлях пройти ще раз.

Світлана: “Враження? Всередині щось перевернулося! Часом сльози мимоволі котилися по щоках. Було спекотно і важко, але я — щаслива. Яка то радість бачити єдину, усміхнену Божу Матінку у храмі Різдва Господнього! Вона нас зустрічала, як Своїх рідних дітей. Взагалі, кожна святиня – це чаша, переповнена духовністю та емоціями. Скільки Господньої благодаті я відчувала у храмі Стрітення – не передати. А який величний собор святої Анни і утаємничений Гріб Господній! Все — зворушливо до сліз. А які духовні Божественні літургії! Вони щодня наповнювали душу. Більше того, ми співали (кожен раз) молитву за Україну – і нам всі заздрили.

Вдома ти у вирі проблем, тривог, негараздів, а там починаєш розуміти, яка дорога тобі Україна, рідний край. Несла хрест, і так сталося, що найбільше ваги – на моїх плечах. Подумала, чому по життю несу свій нелегкий хрест, і тут так само – то доля!? І ще. Зустрічали паломників із Танзанії, Австралії, В'єтнаму, Канади та інших країн. Всі — біля єдиного Христа. А чому на Землі немає миру, любові Христової, порозуміння?

Я відчуваю поклик Святої Землі. Я обов'язково повернуся туди знову.

Ось такі емоції переповнюють парафіян-паломників храму Блаженного Миколая Чарнецького. Вони були "в гостях" у Божої Матінки, Господа нашого Ісуса Христа. Їх внутрішній світ змінився, наповнився святістю. Переконаний: цю святість будуть передавати друзям, рідним, всім тим, хто навколо них. Тобто, вони готові змінювати цей неспокійний світ і робити його добрішим під знаком Христової любові. А це і є головна місія паломництва й Людини.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Ап. Павло. До Гал. 1.3-5.

ххх

За твердженням богословів, Христос у щиро віруючого завжди з ним, у його серці і душі.

Їдуть… Летять… Ідуть…

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 700

Повідомлення в номер / Заповіт батька

25.10.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

Заповіт батька

Шановний читачу! Вслухайся у музику цього заповіту:

"Мої дітки і онуки,

шануймося!

Любіться, щоб між вами

були злагода і мир,

Тоді вас будуть поважати

люди.

Пам'ятайте, що ви з роду

"козацького",

І моліть Бога за наших

пращурів

І за нас, щоб рід наш не

перевівся.

Будьте патріотами нашої

неньки-України,

За яку наші предки життя

віддавали.

Будьте добрими

християнами,

Не забувайте нашого

коріння.

Будьте гідними

продовжувачами роду.

Мої діточки й онуки,

продовжіть мій літопис

У нашій вільній, незалежній

Україні!".

Ці заповітні слова Андрія Мичка із книги "Ой, роде наш красний…", підготовленої і виданої коштом його і дітей, торкаються струн серця кожного щирого українця, кожного з нас. Вони проголошені не президентом, не великим письменником чи маститим політиком, а душею простої Людини, що пишеться з великої літери.

Напружмо свою уяву і перемістімося в простір цього "Заповіту". Не знаючи пана Андрія особисто, ми можемо легко "вималювати" його портрет.

В натруджених руках побачимо невтомного працелюба. В класичній тілесній (козацькій) статурі – довірливу доброту, із мудрих очей променить магія християнської любові. А з глибини загартованого серця іскриться козацький нескорений дух, готовність до боротьби за рід свій, за багатостраждальну матір-Україну.

Ви запитаєте, звідки се? Можливо, надумане? Ні! В словах не пустослів'я, а цвіт плодоносний, який живиться славним життям предків.

Гуляла козацька воля по степах і байраках, в заплавах Дніпра сивочолого і на хвилях моря Чорного. В ті буремні, романтичні часи з'явилися Мички. Це ті, що особливим "мичанням" попереджали козаків-побратимів про небезпеку.

Там, де воля і свобода, – завжди лихий чатує. Зла Катерина – мачуха Січ зруйнувала. Розлетілися соколи-орли: хто на Дон, хто за Дунай, а дехто – до гір карпатських.

Козак Мичко поселився в квітучому селі із мелодійною назвою Волосянка, що на Сколівщині. Заснував Ковальський верх (вільне місце край села), і зайнявся ковальською справою. Вправний коваль був. Селяни поважали за добрий характер і безвідмовність. Слава птахом розлетілася по всій окрузі – майстерність багато важить! Так і вкоренився: сім'ю створив та нащадків "насіяв" на власному сімейному полі.

Насмілюся сказати: "Яка родина – така й людина".

А рід Мичків розростався гарним деревом. І гілки дерева – приємні та широколисті. Одні (їх більшість) були дбайливими, на землях радгоспу, господарями. Серед них ви знайдете музиканта-скрипаля, вправну на все село кухарку, писаря сільської думи, січових стрільців, борців проти польського та московського поневолення. Хтось загинув у боях на знаменитій горі Маківці, а хтось – в сибірських концтаборах. Були мученики, які терпіли тортури Берези-Картузької, інші – страхіття комуно-атеїстичного режиму.

Батько за те, що був господарем і мав поле та дім, збудований власними руками, опинився на сибірських просторах.

А дід? Про це – докладніше. Прийняв якось до себе в сім'ю жебрака. Одягнув, обігрів, роботу дав і довірився. Розказував про москалів та Україну, про мрію жити у вільній країні.

Прийшли "совєти", а жебрак виявився капітаном НКВС. Дід опинився в концтаборах, звідки не повернувся.

Ось так, шановний мій співрозмовнику, відчуваєш: весь рід Мичків, представників якого ти бачиш на фотосвітлинах, з покоління в покоління українством переповнений, добродійністю багатий. Людяністю і любов'ю душевною заквітчаний.

Погляньмо ближче на біографію і життя Андрія Мичка.

Народився в жовтні 1938 року. Ще маленьким хлопчиком із старшою сестрою та молодшим братиком залишився у мами на руках. Батька, як ми згадували вище, радянська влада запроторила до в'язниці. Розпочалася радянсько-німецька війна. Жили під постійним страхом. Чим міг, тим допомагав мамі. Вона навчала: "Не відчиняйте двері чужим людям, а коли на подвір'ї, то ховайтеся в хлів (там було сіно)". Боялася, переживала за дітей.

Дитячий розум запам'ятав німців, які вели себе толерантно стосовно селян, платили за продукти (хліб, сало, молоко), частували дітей солодким шоколадом.

У дитячу свідомість ввійшло й інше – повернення солдатів червоної армії, які були напіводягнені і напіввзуті, голодні і які силою забирали в господарів все, що бачили, навіть останнє.

У 1945 році пішов до школи. Після закінчення навчався в школі бухгалтерів. Два роки працював обліковцем у колгоспі.

Село повоєнне – це каторга. Кожен старався вирватись з безоплатної важкої (без вихідних) праці.

Юнак з іншими хлопцями, по "оргнабору", вирушив шукати щастя на шляхах Донбасу. Вісімнадцятирічним спробував, що таке вугільна лава на глибині 800 метрів. То був важкий труд рабів з мізерною платнею.

Потому три з половиною роки – в радянській армії. Після звільнення в запас закінчив школу чергових на залізничній станції у Львові.

Професія прийшлася до душі. На станції Славсько керував рухом поїздів.

Там і кохання затьохкало солов'їну пісню. До душі припала красуня Оля із роду Мельників, що повернулася із заслання з Хабаровського краю. Жили душа в душу, та й нажили із своєю Оленькою діточок, яким люди заздрять.

Виросли, вивчили, і діти стали прекрасними господарями та доброчинними християнами. Серед того квітучого життєдайного багатства – Василь Мичко (1976 р. н.). Навчався в школі. У Теофіпольському ПТУ-34 вивчився на кухаря-кондитера.

Господь завжди обирає для себе вірних. Відгукнувся на цей поклик Василь Мичко, і пішов навчатися в Київську духовну семінарію та академію.

У 1998 році рукоположений в сан священика митрополитом Даниїлом (ректором КДА). Направлений на Волинь у село Мощену. Парафіяни із самих початків служіння полюбили свого настоятеля. Та Боже провидіння стелило інший шлях. Отця Василія Мичка призначили настоятелем Свято-Благовіщенського собору у Ковелі. Своїм добрим серцем, доступністю, високою духовністю, готовністю допомогти прийшовся до душі ковельчанам. Парафія розрослася і храм розбудувався.

Сьогодні протоієрей, депутат Ковельської районної ради, о. Василь Мичко піднесений митрополитом Луцьким і Волинським Михаїлом до декана Ковельського міського деканату (благочиння).

Гордися, батьку, своїми дітьми! Недаремно життя прожите. Сьогодні душу поважного, доброго дідуся радують 19 онуків (вісім дівчат і одинадцять хлопців).

У книзі "Ой, роде наш, красний…" Андрій Миколайович Мичко своїх нащадків любовно називає "дроздики".

Поправимо Вас, Батьку: не "дроздики", а орлята під надійним козацьким крилом Орла. Це – щастя!

Ви його і рід весь Ваш заслужили від Господа нашого Ісуса Христа, молитвами Божої все доброчинної Божої Матінки.

З ювілеєм!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Шановний читачу! Вслухайся у музику цього заповіту:

"Мої дітки і онуки, шануймося!

Любіться, щоб між вами були злагода і мир,

Тоді вас будуть поважати люди.

Пам'ятайте, що ви з роду "козацького",

І моліть Бога за наших пращурів

І за нас, щоб рід наш не перевівся.

Будьте патріотами нашої неньки-України,

За яку наші предки життя віддавали

Будьте добрими християнами,

Не забувайте нашого коріння.

Будьте гідними продовжувачами роду.

Мої діточки й онуки, продовжіть мій літопис

У нашій вільній, незалежній Україні!".

Коментарів до новини: 4
Переглядів новини: 905

Повідомлення в номер / На старт, Нова українська школо!

06.09.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

На старт, Нова українська школо!

Що не говоріть, а ковельська міська освіта – це міцний, згуртований, демократичний колектив, проникнутий ідеєю розбудови Нової української школи. Він готовий до найсерйозніших викликів європейського сьогодення.

В умовах соціально-економічних негараздів, які переживає Україна, виховати, вивчити, наповнити знаннями учня-дитину ой як непросто. А завдання перед освітянами надзвичайно відповідальні: підготувати, відшліфувати, сформувати нове покоління, яке буде здатне підняти на належний рівень наше життя і державу.

Звірити «годинники» і налаштувати стрілки компасів у правильному напрямку зібралися напередодні Першовересня освітяни міста в Палаці учнівської молоді імені Івана Франка.

Тут відбулася розширена колегія управління під промовистим гаслом: «Нова українська школа – простір радості, творчості і щасливого дитинства».

Символічно, що засідання колегії розпочалося з благословення священиків УПЦ КП на чолі з деканом Ковельського міського деканату о. Василем Мичком.

Щире напутнє слово вчителям, вихователям, керівникам закладів виголосив міський голова Олег Кіндер.

У своєму виступі він зауважив, що за останні роки в Ковелі зроблено багато для модернізації шкіл, дитячих садків, закладів позашкілля. Особлива увага в місті приділяється створенню умов для занять спортом. З міського бюджету постійно на це виділяються значні фінансові ресурси.

Цьогоріч завдяки співпраці з народним депутатом Степаном Івахівим та його благодійним фондом «Патріоти Волині» вдалось отримати кошти і з Державного бюджету – понад три мільйони гривень. Їх використано на тепломодернізацію міської гімназії та НВК №13.

Міська влада зацікавлена, аби дітей зустріли оновлені, затишні освітні заклади. Але не завжди все залежить від органів місцевого самоврядування. У рамках проекту «Нова українська школа» у класах, де навчатимуться першокласники, мають бути нові одномісні парти. Проте кошти на їх придбання надійшли лише в кінці червня.

Два тендери, оголошених на закупівлю, не відбулися через відсутність учасників. Серед ймовірних причин могли бути стислі терміни виконання замовлення, не влаштувала цінова пропозиція. Згідно із законодавством, у такому разі вступає в силу процедура переговорів. Тож на виготовлення меблів уклали договір з місцевим підприємством. До вересня, звісно, воно не встигне, адже замовлення досить велике. У Ковелі цьогоріч буде 39 перших класів.

Міський голова попросив керівників закладів роз’яснити це у своїх педагогічних та батьківських колективах і з розумінням до цього поставитись.

«Запевняю Вас, що вирішення питань освіти завжди буде в центрі уваги ковельської міської влади. Ми готові до діалогу, обговорення наших спільних проблем та прийняття важливих рішень», – наголосив Олег Олексійович.

Також він подякував освітянам за успіхи, приємні новини. Міський голова сказав, що пишається тим, що один з наших закладів — НВК№11 потрапив у ТОП-200 усіх шкіл України за результатами зовнішнього незалежного оцінювання 2018 року. А ще – ця школа та міська гімназія за підсумками ЗНО очолили рейтинг навчальних закладів Волині (до нього не увійшли навчальні заклади міста Луцька).

На завершення очільник міста побажав усім творчого неспокою, натхнення, енергії, успіхів у навчанні та вихованні юних ковельчан.

Про підсумки розвитку освітянської галузі міста у 2017 – 2018 р. р. та пріоритетні напрямки роботи на 2018 – 2019 р. р. доповів Віктор Бичковський, начальник управління освіти міськвиконкому. На присутніх чекало своєрідне «ноу-хау». Доповідач відійшов від традиційного викладу матеріалу. Натомість в ході доповіді виступили співдоповідачі, котрі, як-то кажуть, доповнили виступ керівника, запропонували своє бачення тих чи інших напрямків діяльності педагогічних колективів в нових умовах.

Виступили, зокрема, Наталія Хвещук, вчитель початкових класів ЗЗСО № 1, лауреат міського конкурсу «Вчитель року – 2017»; Ірина Приступа, мама першокласника; Надія Шевчик, завідувач ЗДО № 11; Галина Сидорук, директор КЗ «НВК № 11-ліцей»; Оксана Коцюбчик, соціальний педагог СШ № 3 ім. Лесі Українки. Вони значно розширили бачення пріоритетних завдань у розбудові Нової школи.

Зауважимо, що це – найкращі та найактивніші представники освітянської галузі, ті, що завжди попереду. Саме їх досвід буде корисним для інших шкіл та дошкільних закладів.

Разом з тим, Віктор Бичковський неодноразово зупинявся на окремих недоліках та невирішених проблемах, що мають місце в освітянських закладах. Над цим працює методичний кабінет, управління освіти та адміністрації шкіл.

Вінцем розширеної колегії стало нагородження дипломами, грамотами, подяками та цінними подарунками кращих освітян за підсумками минулого навчального року. Приємно, що їх багато.

Звіт та співдоповіді засвідчили, що міська освіта на чолі із Віктором Бичковським, тісно співпрацюючи з міською владою, на правильному шляху і з головним завданням – створенням Нової школи європейського зразка – справиться на «відмінно».

Ця впевненість має тверду основу. Вона ґрунтується на ефективності діяльності своєрідної «трійки»: батьків – школи – влади, а, отже, дає підстави сподіватися, що сьогоднішній учень стане успішним будівничим майбутньої мирної та благополучної України. Про це сказано і в рішенні, у якому визначені головні напрями розвитку освітньої галузі міста.

Новий навчальний рік стартував. Щасти Вам, шановні і дорогі освітяни!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 504