Кожна принцеса мріє про свого принца-лицаря. "Чи був я лицарем, коли зустрів її, Божим провидінням визначену, свою принцесу? Чи ставав я на коліно і схилявся в поклоні, освідчуючись у коханні з першого погляду? Чи млів я від щастя, цілуючи її ніжні пальчики?

Звичайно, що ні. Реалії нашого українського життя далекі від аристократичної французької романтики Середньовіччя. А, можливо, я шукаю виправдання для своїх не зовсім витончених вчинків?”.

Так думав він, коли залишався наодинці із собою в якомусь тихому, забутому Богом, куточку. Думки, як нав'язливі мухи, роїлися у його посивілій від часу голові. Сьогодні, коли промайнуло стільки літ подружнього життя, він знову і знову запитував себе: "А що воно таке, кохання?".

Одного разу він стверджував, що це – пристрасть почуттів, і не більше. Іншим разом схилявся до думки, що це –  найвища насолода в інтимній близькості. Згодом це почуття пояснював у романтичній формі.

"Кохання – це квітка, – переконував він. – Вона розквітає тоді, коли ніби дощик тихий своєю рукою листочки поливає і коріння  живить,  коли, як промінчик Сонця, кожен пелюсток зігріває, коли, як п'янкий вітер, стебло ніжністю ласкає".

В природі і в людській сутності завжди присутні паралелі. Недаремно  у Святому письмі сказано, що все "по образу й подобі".

"Кохання – це не слова, а вчинки. Ти маєш живити свою квітку всім життєдайно необхідним, зігрівати теплом свого серця і огортати постійною увагою, ніжити поцілунками та тішити ласкою".

Він зустрів свою принцесу випадково, хоч в коханні випадковостей не буває. Блукають дві одинокі хмаринки і шукають одна одну, собі подібну, в безмежному просторі Всесвіту.

Коли знаходять, то це не випадковість, а нагорода небес за пошук щастя. Це і є щастя!

Він, ще в достатньо юному віці, немало поблукав по світу. Вирвавшись на волю із забутого, неперспективного села,  шукав тепле місце під Сонцем. Воно бачилося йому у  здобутті вищої освіти та піднятті сходинками кар'єри на Олімп влади, де чекали неабиякі принади – отримання квартири без черги, матеріальний  достаток, набуття вищого статусу в колективі, громаді, суспільстві.

І ось він, сіра одинока хмаринка, за велінням долі опинився в далекому райцентрі. Це був його черговий  стартовий майданчик для руху вперед.

Здобуття вищої освіти у його планах було на той час найпріоритетнішим. Він весь вільний час використовував для навчання.

Влітку клав хитромудрі книги на багажник спортивного коника-велосипеда і мчав до річки: поєднував приємне  з корисним – навчався і засмагав.

В той день світило ясне Сонечко. Він поклав свого двоколісного друга на пісок, роздягнувся і намірився освіжитися в холодній водичці. Неподалік сиділи дві красуні-юнки  і теж з книгами та зошитами.

Ніщо так не спонукає до зближення, як спільний інтерес до якоїсь справи або досягнення поставленої мети. Саме це відкриває потаємні комірки свідомості й кличе до зближення та спілкування.

Сталось диво: він замість того, щоб іти до річки, повернув до чарівних панянок.

– Ви щось цікаве читаєте? – запитав для годиться.

– Дуже цікаве. Готуємося до вступних іспитів, – відповіла, сяйнувши очима, струнка красуня Лілія.

Її подруга, сіроокий тендітний Ірис, мовчала. Здавалось, що її не цікавила ця розмова.

– Ви купаєтесь? – звернувся він до тихої чарівниці. І, не чекаючи відповіді, запропонував: –Ходімо охолодимося! Потому безцеремонно схопив  дівчину за руку і потягнув до води. Вона не опиралася і підкорилась його волі. З крутого берега вони шубовснули у воду. Грайлива райдуга заіскрилась у крапельках води.

– Пливемо за течією, – мовив він.

– Пливемо, – погодилась вона.

В'юнка річка текла поміж очеретів, комишів та пахучих лепех. На зелених острівцях усміхалися пахучі квіти. В заростях очеретянка виспівувала свою мелодію. Не знали вони, що біля них русалка пливе, а юнак на неї задивляється, милується  засмаглим спортивним тілом. Промінчик Сонця  з ним змагається і пірнає під воду, щоб поцілувати тіло русалки.

– Як вас звати? – порушив мовчанку він.

– Називайте Лілія.

– Гарне ім'я.

Вони пливли і не знали, що це був старт марафонського запливу не на сотні метрів, а на дистанцію в десятки довгих літ.

На одному з поворотів русло річки розгалужувалося на два рукави, і на цьому місці виднівся невеликий піщаний пляж.

– Втомилася? Відпочиньмо, – турботливо запропонував  він, перейшовши на "ти".

Вони вийшли на берег і сіли  на золотистий пісок. Він ніби ненароком торкнувся тіла дівчини. Воно було холодне і… звабливе.

– Ти ж, як  льодинка. Можна тебе трішечки зігріти?

Не чекаючи дозволу, пригорнувся до неї і став цілувати щічки, очі, шию, губи. Цілував, ледве торкаючись – боявся необережним рухом образити.

– Зупинися… Не треба… Повертаймось назад, – тихо промовила вона.

Він підкорився цьому проханню. Інакше вчинити не міг. В її голосі звучали нотки застереження, які нагадували, що червону лінію пристрастей переступати не слід.

Поверталися мовчки. Проти течії пливти було важче, але вони не відчували супротиву води, тому що перед ними відкривалась таємнича чарівність світу.

Над ними ясніла голубінь неба. Загадково усміхалось ясночоле Сонце. Маестро-вітер шелестів в очеретах, виписуючи ноти нової мелодії кохання. Солістка-очеретянка безжурно теревенила пісню спокуси: "Тьох-тьох. Були удвох, кохання стукало у  серце, а вони не відкривали дверці. Ох, тьох-тьох, були удвох…".

– В тебе є хлопець? – порушивши мовчанку, запитав він.

– Немає…

– То може якось зустрінемося? Де тебе знайти?

– Ввечері, у центрі. Як стемніє.

Радості не було меж. Незбагненні трепетні відчуття прикинулись в його єстві. Він обігнав її і, наче на крилах, швидко поплив річкою. Вона не відставала, хоч він був ведучим запливу.

Романтична п'єса розписувала майбутні ролі, і вони прийняли її сюжет.

– Де це ви пропали? Може, в болоті заблукали? Я вже на пошуки збиралася іти, –  жартома дорікнула Лілія, але, поглянувши на їх сяючі обличчя, замовкла. Вона зрозуміла, що сталося щось надзвичайно важливе, у цьому поліському Всесвіті, у неї на очах народжувалося кохання з першого погляду.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Кожна принцеса мріє про свого принца-лицаря. "Чи був я лицарем, коли зустрів її, Божим провидінням визначену, свою принцесу? Чи ставав я на коліно і схилявся в поклоні, освідчуючись у коханні з першого погляду? Чи млів я від щастя, цілуючи її ніжні пальчики?

Звичайно, що ні. Реалії нашого українського життя далекі від аристократичної французької романтики Середньовіччя. А, можливо, я шукаю виправдання для своїх не зовсім витончених вчинків?”.

Так думав він, коли залишався наодинці із собою в якомусь тихому, забутому Богом, куточку. Думки, як нав'язливі мухи, роїлися у його посивілій від часу голові. Сьогодні, коли промайнуло стільки літ подружнього життя, він знову і знову запитував себе: "А що воно таке, кохання?".

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 353

"В єдину, святу, соборну…" – промовляє до нас тисячі днів та років молитовно "Символ віри".

По праву ці слова стосуються не тільки Церкви, а й нас, українців. Вони  надзвичайно актуальні на тридцятому році нашої Незалежності, адже є наріжним каменем розбудови самостійної держави України. 

Прикро, що Ідея Соборності не набула свого осмислення ні сто років тому, ні сьогодні. 

"Як би ви   вчились так, як треба, то  й мудрість би була своя", – нагадував Тарас Шевченко і закликав: "Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю". 

Але заклик Великого Кобзаря  для декого залишилися гласом волаючого в пустелі.

Із безкінечних політичних телешоу чується одне і те ж: "Що зробив для України Трамп і що зробить Джо Байден?".  А сорок шостий Президент Америки у своїй інавгураційній промові визначає для себе, уряду та політиків найголовніше стратегічне завдання – об'єднати розділену виборами Америку під прапори демократії, гідності та свободи.

Отож, шановні керманичі держави, переймайте досвід, визначайте головні  пріоритети, будуйте єдину і соборну Україну під прапором національної ідеї, куди входять культура і мова, традиції та духовність, а за тим – все інше. 

Наша роз'єднаність базується на політично-соціальних протиріччях Захід – Схід  (читай: Європа – Росія). За 30 років  Незалежності не визначились, куди йдемо. Одні  тягнуть  "ковдру"  Соборності в бік відсталої мілітаристської Росії, інші – до благодатної Європи. 

Михайло Грушевський сто літ тому це протиріччя вирівняти не  зміг. Не через те, що не захотів, а тому, що в гени багатьох українців, як кліщ, впився вірус російського верховенства і хохляцького рабства. На жаль, оздоровчої противірусної вакцини у нас мало, а та, що є, – неефективна.

Не випадково згадується "Таємничий острів" Жуля Верна. П'ять осіб, втікаючи з полону на повітряній кулі, опинилися на невідомому  безлюдному острові. Незважаючи на приреченість долі, ці п'ятеро відчайдухів, різних за фахом та політичними уподобаннями,  згуртувалися і вирішили будувати комфортне життя з тих ресурсів, які подарувала їм природа. Вони були єдині в символах та назвах своєї міні-держави.

Колоністи не схилялися до сорока років Мойсеєвих блукань в пошуках землі обітованої, а працювали, творили і вчились на своєму досвіді. Вони були об'єднані соборно визначеною ідеєю. Коли на острові з'явилися пірати, не злякались, а вибудували стратегію оборони.

Мій зацікавлений читачу! Проведи паралелі між малим  об'єднавчим діянням  і нашим великим теперішнім. Ти сам дійдеш  висновку: якби запанувала у нашій Незалежній єдність, то давно Україна стояла б на майданчику Європи серед передових країн. Не склалося. Це відчули наші доморощені "пірати"-олігархи, котрі  безжально кинулися грабувати надбання доброзичливого народу та унікальні багатющі скарби природи.

Це їх "заслуга" у нашій бідності і в тому, що нам неохоче відчиняють двері в країнах Європи, Азії та Америки. 

У вищезгаданому "Символі віри" є гарне словосполучення – "Світло від світла". Тобто світло – від Бога, Отця нашого і світло – від Господа Ісуса Христа.

І на мою суб'єктивну думку, сюди доречно доєднується світло Соборності та єдності. Погляньмо на далеку та близьку історію. У 980 році Володимир Великий  намагався досягти соборності Київської Русі, зібравши в єдиний пантеон всіх древніх богів.

Спроба виявилася невдалою, і він прийняв вольове рішення: Хрещення Русі під покровом Єдиного Бога. Цей акт духовної Соборності став успішним – Русь-Україна піднялась на вищий щабель і стала рівною серед країн Європи.

Соборність – це промінь світла в душі кожного із нас. Повторюсь: світло в душі моїй, твоїй, політика, міністра і президента. Саме воно здатне боротися проти олігархічної бездуховної темряви.

На жаль, в наших душах сяє не сонячне проміння, а часто-густо жевріє тьмяна свічечка, яка при найменшому подиху вітру може згаснути.

...На Водохреще знайомий заявив: "Я люблю Україну, але обираю ОПЗЖ" (читай: проросійський вектор, а точніше – “руській мір”).

Немає в його єстві променя української Соборності. Як кажуть, коментарі зайві.

Далі – більше. І теж без світла та  надії на омріяну Соборність.

Поважна пані з особливим пафосом та сяйвом радості в очах повідомляє: знайомий білорус їй дорікнув: "Плохо вы живете". Заперечувати немає сенсу: вона солідарна з білорусом. Справді,    кожному з нас хочеться жити комфортно. Ось і ця пані малює в своїй уяві заморські країни, де вона – цариця, забувши казку про те, як вередлива  бабуся опинилася біля розбитого корита.

Вище згадана пані далека від ідеї Соборності, від лопати і плуга. Жінка  затьмарена спокусою багатого,  легкого життя, хоч міру багатства ще ніхто не визначив. А хіба вона одна така? 

Моя покійна мама повчала: "Що ти, синку, без міри скаржишся? В тебе є хліб, є до хліба, одягнутий, взутий, маєш роботу. Гріх гнівити Бога". Вона була мудрою та терплячою. І знала, що потрібно завзято працювати, щоб мати благо. 

У 1919 році Акт про з'єднання ЗНР та УНР в єдину Українську державу урочисто проголошував: "Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення народної незалежної Української держави на добро і щастя українського народу".

Читачу! Ти бачиш сам: Акт  залишився декларацією, а на світло Соборності сунуть хижі хмари темряви.  Сунуть нахабно: війною, корупцією, пропагандою з боку Росії, влада якої прагне викликати у нас хаос і зневіру.

Та, попри все, лишається Світло соборності у душах і серцях патріотів, і це вселяє надію та щасливе майбуття, як це задекларовано в Акті Злуки.

Анатолій СЕМЕНЮК.

"В єдину, святу, соборну…" – промовляє до нас тисячі днів та років молитовно "Символ віри".

По праву ці слова стосуються не тільки Церкви, а й нас, українців. Вони  надзвичайно актуальні на тридцятому році нашої Незалежності, адже є наріжним каменем розбудови самостійної держави України. 

Прикро, що Ідея Соборності не набула свого осмислення ні сто років тому, ні сьогодні. 

"Як би ви   вчились так, як треба, то  й мудрість би була своя", – нагадував Тарас Шевченко і закликав: "Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю". 

Але заклик Великого Кобзаря  для декого залишилися гласом волаючого в пустелі.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 322

– Пропаде Україна! Погляньте, що навколо діється: війна, корупція, бідність. Все ближче і ближче до хижих лап російського ведмедя скочуємося, – виливає біль з душі Тарас Карась, песиміст від народження.

– Не пропаде! Рано чи пізно відродиться, благополуччям європейським заживе, – подає надію  романтик Петро Білокінь.

– Може, й не пропаде, але  щастя не матиме. Буде животіти в морі негараздів  і проблем  та недолугої  політики влади, – втручається у розмову Маркіян Безродний.

“Ох, ці передбачення, пророцтва! Чого тільки не почуєш? –  розмірковував я  у  дні Новорічних свят. –  Один  просто, як мій песик Бім, гавкає на небо, сповіщає що на нього просвітління зійшло, й точно знає, коли Апокаліпсис настане. Інший перетасовує карти, піковою дамою туман та мряку навіює, але якщо позолотять ручку, то, дивись, і королем  бубновим потішить,  надією на щастя та удачу. Треті за розташуванням зірок пророчать чи то занепад всього  і всіх, чи піднесення і процвітання. Вони знають, що кожен хоче почути своє, надумане”.

В сьогоденні кашпіровські, джуни, глоби, чумаки  відоміші, ніж Шевченків "Заповіт". А слава їм – королівська.  Все їхнє ворожіння процвітає на благодатному грунті, адже ми – унікальний народ у сприйнятті всього таємничого, віртуального,  незбагненного. У човні ілюзій та пророцтв гармонійно вживаються і світочі нації, і прості  смертні. Досить згадати Миколу Гоголя, нашого щирого українця, у  творчості якого – сутність українства. Це ж тільки наш сільський коваль Вакула може приборкати чорта і на ньому летіти до імператриці (!) за царською туфелькою для нареченої. І диво: мрії збуваються! Грізна імператриця дарує українцю туфельку зі своєї ноги. Дарма, що ношена, зате царська…

В морі ілюзій купався геній і пророк Тарас  Шевченко. Він марив вільною, новою Україною,  в якій син Іван – і уродливий, і багатий. Хіба не в ілюзіях уявного щастя виборювалася і творилася у 90-их роках ХХ століття наша Незалежність? Здобудемо волю – і буде син багатий, і золота туфелька на гарних ніжках судженої. За ейфорією  забули, що щаслива доля прихильна  до тих, хто працює, бореться,  з  мудрістю радиться і за розумом живе. Не зчулися, як замість  кисільних райських берегів ріки життя наситились гіркотою бідності  та розрухи. 

А чи усвідомлюємо, що український дім потрібно будувати на твердій основі, а не на піску?

Гірка, закривавлена хвиля Майдану пронеслась, мов цунамі, над Україною, а над нею знову  розцвіли ілюзії гідності, справедливості і благополуччя.

Чим обернулись ці рожеві мрії сьогодні, бачимо наяву. Осягаючи поглядом історію від Наливайка, Богдана і до нашого сьогодення бачимо, що симптоми хворості однакові. Здається, в мізках українців вмонтований  сигналізатор, який вмикається в критичних ситуаціях соціальних збурень, воєн, епідемій, накриваючи туманом ілюзій небезпечну реальність. Такий собі  синдром страуса: при небезпеці – голову в пісок. На жаль, таке відсторонення  має  плачевні наслідки – доля в кінцевому результаті опиняється розіп'ятою на  хресті жорстокої дійсності.

"А який  рецепт оздоровлення нації існує? Психологи, навпаки, при пандемії рекомендують позитивно думати, мріяти про щось світле і радісне", – дорікнете ви.

Не маю права бути оракулом, тим більше навчителем, але вірус під назвою "ілюзіон" надто задавлений, шкодить нашому руху до щастя. З цим нічого не вдієш. І…  не треба.

А ось  політикам поміркованим, журналістам і навіть  владі потрібно створювати в свідомості українців противірусний сигналізатор, який вмикається після спалаху ілюзій, спонукає до праці, поміркованих рішень та виваженого ставлення до реалій життя.

Маємо пам'ятати, що Бог дарував нам родючу землю, багатющі надра, чарівну природу, заповівши  примножувати ці багатства. Злегковажимо – втратимо  цей куточок українського раю земного: в історії таке мало  місце.

Тож не повторюймо помилок минулого і з надією дивімось у майбутнє. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

– Пропаде Україна! Погляньте, що навколо діється: війна, корупція, бідність. Все ближче і ближче до хижих лап російського ведмедя скочуємося, – виливає біль з душі Тарас Карась, песиміст від народження.

– Не пропаде! Рано чи пізно відродиться, благополуччям європейським заживе, – подає надію  романтик Петро Білокінь.

– Може, й не пропаде, але  щастя не матиме. Буде животіти в морі негараздів  і проблем  та недолугої  політики влади, – втручається у розмову Маркіян Безродний.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 581

Кожному перехожому, що йде чи їде вулицею Сагайдачного, впадає в око новобудова у стилі  "спортивний модерн", яка розташована по правий бік річки Турії. За всіма ознаками, ця спортивна арена легко вписується у матрицю всеукраїнського "великого" будівництва.

Для ковельчан цей об'єкт давно став легендарним. Тут успішно розвивався спорт у 30-ті роки ХХ століття. На ньому кувалася спортивна слава Ковеля у 60-80-их роках. Ця спортивна споруда "причетна" до  всеперемагаючого руху у героїчних дев'яностих в політичній боротьбі за Незалежність: саме на стадіоні "Локомотив" відбувся  перший демократичний мітинг у Ковелі. І ось "Локомотив" постає у новій іпостасі. Скажу, що мрія про його відродження визрівала давно. Звично чути крилате: "Мрії збуваються!". Я б доповнив: "Мрії збуваються в тих, хто працює, творить і вірить".

Першим кроком до втілення заповітної мрії  в життя стало створення Транскордонного центру  діалогу культур в рамках Програми міжнародного співробітництва сусідніх країн Польщі, Білорусі, України ще у 2014 році.

Сьогодні із впевненістю можна сказати, що перший крок в реалізації масштабного проєкту зроблено. 

Я не буду зупинятися на "дивідендах", які мають отримати міста Щучин (Республіка Польща) та Щучинський район (Республіка Білорусь) – про це у свій час газета "Вісті Ковельщини" детально  розповідала. На старті нового 2021-ого року ковельчан цікавить, що зроблено в рамках проєкту і що Ковель отримає в кінцевому підсумку?

Насамперед, слід відзначити створення Ковельською міською радою унікальної структури  комунального некомерційного господарського об'єднання "Транскордонний центр діалогу культур" імені гетьманів Ружинських", до складу яких входять установи та громадські організації.

Це – заклад позашкільної освіти "Ковельська станція юних туристів"; ковельський міський центр фізичного здоров'я населення "Спорт для всіх"; комунальний заклад "Комплексна дитячо-юнацька спортивна школа імені Євгена Кондратовича"; заклад позашкільної освіти "Ковельський палац учнівської молоді імені Івана Франка"; комунальний заклад "Ковельський історичний музей"; громадська організація "Волинська агенція із залучення інвестицій"; громадська організація "Футбольний центр Ковель-Волинь"; громадська організація "Волинський обласний центр  національно-патріотичного виховання "Волинська Січ".

Як бачимо, діяльність об'єднання носить широкоформатний характер. Головні її напрямки – розвиток туристичної галузі із залученням інвестицій та послуг на основі використання культурної, духовної та історичної спадщини регіону та її популяризації: визначення перспектив  розвитку культури, включаючи мистецтво, фольклор, науку, літературу, живопис, театр, народні ремесла, а разом із тим – освіти та спорту.

Не менш важливі завдання – це формування діючого цілісного інформаційного простору в царині туризму, краєзнавства, освіти, культури та спорту, популяризація національної та історичної спадщини на основі дієвих творчих культурологічних заходів, створення просвітницького гуманітарного середовища, яке буде сприяти розвитку талантів, особливо творчо обдарованої молоді.

Вищесказане для генерального директора об'єднання Юрія Конащука –тільки узагальнений вказівник, який визначає напрями діяльності. Простір, в якому відбуватиметься становлення об'єднання, має бути наповнений гармонійним національно-патріотичним продуктом. Зазначимо, що відповідальність теж велика, адже Центр діалогу культур передбачає дієве співробітництво між Європейським Союзом та країнами-партнерами, учасниками міжнародного проєкту. Більше того, від успішної діяльності об'єднання, міської ради великою мірою залежить фінансування заходів програми, джерела якої витікають із відповідних структур ЄС та із скарбниці міста Ковеля.

Будівництво об'єкта "Транскордонний центр діалогу культур", враховуючи неоднорідність джерел фінансування, розділено на чотири етапи. Перший передбачає реконструкцію приміщень стадіону "Локомотив" під розміщення Центру і його структур.

Сьогодні будівельні роботи – на стадії завершення, і це радує.

Другим етапом передбачено будівництво мереж електропостачання, водопостачання, каналізації та водовідведення. Будівельні й монтажні роботи тривають.

Третій етап має на меті проведення капремонту спортивних та фізкультурно-оздоровчих споруд, нове футбольне поле, бігові доріжки, електронне табло, освітлення, легкоатлетичні сектори (метання диска, молота, списа), благоустрій території тощо. Роботи не проводилися. Проєкт подано до плану заходів з реалізації стратегії регіонального розвитку.

На четвертому етапі планується здійснити капітальний ремонт русла р. Турії в районі розташування Центру.

Мусимо зазначити, що тут існує невизначеність. Головною причиною є те, що наразі відсутній дозвіл на початок будівельних робіт.

Аналізуючи та оцінюючи наш рух до європейської співпраці, маємо зазначити, що владою минулої каденції на чолі з міським головою Олегом Кіндером зроблено чимало, і за це ковельчани дякують.

На мою думку, новому очільнику міської громади Ігорю Чайці, його заступникам та відповідним управлінням варто взяти під особливий контроль будівництва об'єкта і діяльність об'єднання.

Маємо розуміти, що транскордонне об'єднання – це частинка  народної дипломатії, яка надзвичайно важлива на шляху до європейського благополуччя і  є дієвим засобом, який допоможе переконати Європу, світ, що ми – унікальний народ, котрий має древню традиційну культуру, анітрохи не гіршу, аніж у країнах європейської спільноти.

Тож, провівши 2020 рік в історію, мусимо подякувати всім, хто брав участь у розбудові важливого об'єкта, особливо – будівельники, побажати нової успішної праці, вагомих здобутків і здоров'я у Новому році!

Анатолій СЕМЕНЮК.

P.S. В бюджеті міської територіальної громади на 2021 рік передбачено на умовах співфінансування 7,5 мільйона гривень  використати на будівництво спортивного ядра колишнього "Локомотива". Отож, є надія на те, що роботи на важливому об'єкті  успішно триватимуть.

Дай, Боже!

А. С.

На світлинІ: Генеральний директор некомерційного об’єднання “Транскордонний центр  діалогу культур імені гетьманів Ружинських” Юрій КОНАЩУК.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Кожному перехожому, що йде чи їде вулицею Сагайдачного, впадає в око новобудова у стилі  "спортивний модерн", яка розташована по правий бік річки Турії. За всіма ознаками, ця спортивна арена легко вписується у матрицю всеукраїнського "великого" будівництва.

Для ковельчан цей об'єкт давно став легендарним. Тут успішно розвивався спорт у 30-ті роки ХХ століття. На ньому кувалася спортивна слава Ковеля у 60-80-их роках. Ця спортивна споруда "причетна" до  всеперемагаючого руху у героїчних дев'яностих в політичній боротьбі за Незалежність: саме на стадіоні "Локомотив" відбувся  перший демократичний мітинг у Ковелі. І ось "Локомотив" постає у новій іпостасі. Скажу, що мрія про його відродження визрівала давно. Звично чути крилате: "Мрії збуваються!". Я б доповнив: "Мрії збуваються в тих, хто працює, творить і вірить".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 716

Завітають до нас негаразди – кажемо приречено: «Доля». Сяйне Сонечко радості у віконце – «Бог послав».

Те, що прилетіло на крилах гріха до Марини, принесло із собою миті радості, кохання,  переживання глибокі, розчарування і нову надію.

Хто сказав, що надія помирає останньою?

Навпаки: вона летить стрілою, обганяючи час, до нових тривог і звершень. Стріла-надія долає перешкоди, негоду, людські зради. Та чи долетить до квітки щастя Марини?  Хто знає...

l

Тихий літній вечір запрошував втомлених працею за день до відпочинку. Ясні зорі повиходили на небо і безжурно теревенили про останні новини Всесвіту. Темна ковдра ночі все більше огортала живе і суще.

Марина, наймана робітниця фермера, звільнившись від виснажливих господарських клопотів, готувалася до сну. Вона роздяглася, охолодила тіло студеною  криничною водою, витерлася м’яким рушником і гулькнула в заповітну постельку.

Сон повільно заколихував втому і нав’язливі  думки. Та спокій тільки снився. Опівночі крізь марево сну дівчина відчула, як хтось намагається стягнути з неї покривало, чиїсь дужі руки торкалися її дівочого тіла. Вона злякалася. Сон вмить пропав. Марина щосили намагалася відбитися, пручалася, відпихала насильника.

— Пусти! Відчепись! Буду кричати! — у відчаї заголосила дівчина.

— Кричи! Ніхто не почує, — прохрипів ґвалтівник, і ще дужче став домагатися дівчини.

Сили були нерівні, і фермер, а це був він, домігся свого…

Марина почувалася збещеною, розтоптаною, приниженою, як зів’яла квітка, котру зламали і кинули на землю.

Осиний рій думок жалив дівочу душу.

– Пручаєшся, відбиваєшся, а сама давно незайманість втратила. Хто він? – раптом порушив гнітючу тишу чоловік.

– Ти зґвалтував мене і про дівочу цноту питаєш? – різко відповіла Марина.

– Я і без тебе дізнаюся. Хто це – Іван чи Степан? – не вгавав фермер.

– Помовч, — злетіло з вуст примирливе.

Фермер, відчуваючи провину,  покірно притих.

Свідомість Марини поглинули спогади.

l

На Київщину, із свого далекого села вона приїхала давно. Хтось пообіцяв золоті гори. Мовляв, у тамтешнього фермера можна підзаробити не гірше, ніж у Польщі. Господарство успішне, й зарплатню вчасно виплачують. Хто з дівчат не мріє мати модну спідничку, круті туфельки чи коралі на грудях?

Поїхала до того «щастя» з подружкою. Робота нелегка, але їм не звикати. Як і всі дівчата, Марина не була відлюдницею, спілкувалася на вечорницях з хлопцями і з дівчатами-подружками.

Тоді вона й запримітила Микиту, що біля худоби  господарював і коней доглядав. Марина про нього наслухалася: добрий, розумний, спокійний, уважний. Єдина вада – ні в кого не закоханий.

О, ці людські пересуди – то до небес підносять людину, а потому, дивись, і бруду не пошкодують.

Як би там не було, але дівчина шукала зачіпки, щоб ближче познайомитися з хлопцем. То поглядом сяйне спокусливо, то слівце кине невинне. Словом, зерно сіється, тож чекай сходів.

– Ти чому такий сумний завжди? – якось запитала у хлопця.

– А з якої ласки   маю веселитися? Тебе люблю, а ти гордишся, до себе не підпускаєш.

– Якщо любиш, то женись – сяйнула ясними очима, вдарила маленьким кулачком у груди хлопця та й побігла до себе.

Стріла Амура таки вразила серце. Після чергового безневинного флірту Микита, немов клятву, промовив:  «Женюсь!».

Вона і сама не знала, як це сталося – підбігла до нього і поцілувала в губи.

– Приходь ввечері до конюшні, про весілля побалакаємо, – запропонував Микита.

– Прийду, – погодилась дівчина.

День повз черепахою. Вона прагнула цієї зустрічі. Нарешті сутінки огорнули землю. Микита теж з нетерпінням чекав на неї, і коли вона підійшла ближче, то опинилася в міцних, незграбних обіймах. Серце закалатало, як у спійманої горлиці. Вона довірилась йому і пригорнулась. Той солодкий незбагненний поцілунок відкрив  двері закоханих душ і впустив бурхливі потоки пристрасті.

l

З того незабутнього вечора молодята шукали зустрічі щодня і щохвилини. Кожен потаємний куточок засвідчував ті любощі.

Ішов час, і, здавалось, наближався день їхнього весілля. Тоді вона відчула  в собі нове життя. Хто там: хлопчик чи дівчинка? Байдуже – хто б не був, це їхній скарб щастя.

– Микитцю, мій любий, – несміливо повела розмову вона, –  у нас буде дитина.

Хлопець не кинувся в обійми, не розцілував, а втупив погляд в землю і буркнув:

– То добре, хай буде.

О, те холодне «добре» ранило її душу. Передчуття справдилися – невдовзі Микита, не попрощавшись, зник з її життя назавжди. Що було робити? Хто порадить? Кинула все і повернулася до рідної неньки. Наплакалися  і вирішили дитя кохання ростити й доглядати. Тепер вона мусила жити і заробляти на двох. Хлопчик вдався гарний — копія батька. Та що з того, коли його немає?

Сьогодні підступно і грубо познущалися над її гідністю. Вона не могла усвідомити, чому це сталося.

– Це той Микита, що в мене конюхом був? – порушив тишу та її спомин фермер.

Вона мовчала. Та й що скажеш? Про їхні колишні потаємні стосунки знали всі. І про розлуку теж. Одні щиро співпереживали. Іншим – байдуже. Були й такі, що зловтішалися.

А сьогодні? Хто повірить, що вона не хотіла цього? Хто поспівчуває? Чому така доля нещаслива? Спаси й помилуй, Господи!

І Господь почув.

– Знаєш, Марино, що було, те з вітром віднесло.Ти мені давно подобаєшся, до того ж працівниця ладна і господиня справна. Виходь за мене заміж. 

Слова чоловіка впали на Марину, як грім з ясного небо. Чи то він насміхається, чи то знущається?

Мовчала.

– То що, готова віддати руку і серце?

– Ти ж мене не знаєш. У мене дитина, — і сльози розпачу градом посипалися з очей Марини.

– Не переживай. Хіба я не можу бути батьком? Житимемо  в злагоді. І тебе кохатиму. То як, приймаєш мою пропозицію?

– Так – після короткої паузи злетіло з вуст Марини ледве чутно.

х х  х 

Янгол спокуси загадково усміхався. Він з’єднав дві грішні душі в сімейне лоно. Що там, за межею? Хто зна.

Сьогодні доля усміхнулась, а солодкий поцілунок засвідчив це єднання і примирення.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Завітають до нас негаразди – кажемо приречено: «Доля». Сяйне Сонечко радості у віконце – «Бог послав».

Те, що прилетіло на крилах гріха до Марини, принесло із собою миті радості, кохання,  переживання глибокі, розчарування і нову надію.

Хто сказав, що надія помирає останньою?

Навпаки: вона летить стрілою, обганяючи час, до нових тривог і звершень. Стріла-надія долає перешкоди, негоду, людські зради. Та чи долетить до квітки щастя Марини?  Хто знає...

ххх

Тихий літній вечір запрошував втомлених працею за день до відпочинку. Ясні зорі повиходили на небо і безжурно теревенили про останні новини Всесвіту. Темна ковдра ночі все більше огортала живе і суще.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 301

Майдан… Цей спалах народного революційного піднесення не виник стихійно. Там, в епіцентрі протестного руху, кожен свідомий українець, отой «маленький» гвинтик великої машини під назвою Україна, голосно заявив, що він вбачає пріоритетом свого життя встановлення справедливості, демократії, гідності та Закону на основі європейських цінностей в просторі людського співіснування.

Промайнуло сім років. Багато води витекло із ріки української Свободи і  Незалежності. Сьогодні від декого почуєш про розчарування, про біль втрат кращих синів-героїв нашого роду, про невдале управління державою і т. д.,  і т. п.

Та, попри все, сіяє над нами Зоря надії, віри і любові, зоря незгасима, яка віщує гідне буття українця.

Майдан: Рим-Київ 

В той час, як у Києві за наказом влади, поліція кийками «приборкувала» студентів, що вийшли на протестну акцію, я з групою паломників перебував у Римі. Там теж вирував своєрідний Майдан. Понад сім тисяч істинних українців, які за вимушених обставин волею долі мусили оселитися в Канаді, США, Аргентині, Бразилії, Австралії та багатьох  інших країнах світу, зібралися в головному християнському храмі святого Петра, щоб засвідчити свою єдність у вірі, висловити підтримку Великій Україні та вклонитися мощам святого Йосафата Кунцевича, уродженця  Володимира-Волинського і борця за з’єднану Церкву.

Звичайно, це був не той пекучий, холодний і колючий київський Майдан. Тут, у Ватиканському Соборі, українство цвіло різнобарв’ям вишиванок, радістю зустрічей. Присутні насолоджувалися величною Божественною Літургією на чолі із   святішим Отцем Франциском.

Цей «Майдан» у Витикані руйнував міфи про меншовартість українців, про неможливість єднання, бо нібито там, де одна булава, там три гетьмани, а  також підкинуту ворогами тезу, що  коли в українця горе,   то нехай згорить хата у сусіда. На жаль, таку дурню почуєш в побуті і сьогодні.

Саме там,  у Божій Молитві, відчувалася єдина українська родина,  в якій, скажімо, канадо-українець готовий прийти на допомогу українцю із берегів Турії й Дніпра. Основна маса українців, що опинилася далеко від рідної батьківської землі, довела на практиці високу вправність у господарюванні, засвідчила високий інтелект в науках, письменництві і навіть в управлінні державою (Канада).

Чому ж  там наші земляки, як-то кажуть, «на рівні», а тут ні?

Відповідь проста: вони знайшли себе та реалізували в умовах демократії, толерантності гідності і справедливого Закону – словом, всього того, що ставив перед собою Майдан.

Скривавлений Майдан  відійшов в історію, залишивши після себе пекучу Пам’ять і Героїв Небесної сотні.

Руйнування міфів

Що змінилося у нашому повсякденному житті після Майдану Гідності? Щоб відповісти на це запитання,  потрібно піднятися на висоту орлиного лету і поглянути на українську дійсність: З тієї висоти можна було почути запитання «на засипку»:  «Якщо російська армія переступить кордон України, ви готові стріляти в росіянина, «брата» нашого старшою?». Як правило,  відповіді не було. Ніхто і в думці не мав, що «брат» доброчинного Авеля Каїн принесе на нашу землю хаос, війну, більше того – анексію Криму.

Майдан зняв пелену з очей довірливих українців і показав, хто є хто.

Саме Майдан руйнував закостенілі стереотипи  про те, що українство не здатне себе захищати. За покликом «Україна в небезпеці!» повстали на смертельну битву з ворогом кращі сини і доньки Батьківщини.

Добровольчі батальйони зупинили ганебний план російського агресора і не допустили створення на території країни Новоросії. А Іловайськ, Дебальцево, Волноваха, Савур-Могила, Донецький аеропорт, Луганськ та інші гарячі (я б сказав, пекельні) бойові зіткнення,  продемонстрували  саможертовний  героїзм наших воїнів.

Більше того, саме Майдан започаткував масове  волонтерство, яке пізніше відроджувало нашу зруйновану армію. Захисні сітки, продукти, одяг, прилади нічного бачення і духовна підтримка молитвою й  літературним словом — це тільки нагадування про нескорений, величний дух, який перемагає. Майдан по-новому і назавжди закріпив наш європейський вибір і курс в НАТО. Він впевнено навернув нас до української мови, а у виборі другої мови – беззаперечно перемагає англійська, а не російська, і  цим багато чого сказано.

Духовність. Століттями українці мріяли про канонічну церкву. Постмайданний рух привів нас  на вівтар  канонічної Православної церкви України, утвердженої Томосом.

Не можна оминути знаменитий «безвіз», який дозволив українцям покращувати своє благополуччя, працюючи за кордоном і навчаючись жити по-європейському.

А наскільки змінив Майдан кожного з нас? Результати сьомої хвилі світового дослідження цінностей зафіксували, що українці стали  щасливішими, толерантнішими, патріотичнішими, проте  менш релігійними та агресивними. Як стверджує Марта Чумало, психологиня центру «Жіночі перспективи», частка щасливих людей в Україні за 9 років зросла з 68 % до 78, 3%. І це, незважаючи на Covid-19.

Звичайно, можна заперечувати ці цифри, бо той, хто через пандемію втратив роботу, менш щасливий, ніж  той, що виграв сто тисяч в лотерею.

Загалом питання щастя – поняття філософське, тому, маючи свою суб’єктивну думку, і не сперечаюсь.

Очевидно  одне – Майдан нас змінив на краще. Він наблизив кожного до створення міцної, стійкої, сучасної нації, яка стане запорукою майбутньої «нової» (за Шевченком), могутньої держави Україна.

Скрипка олігархії

Після бурі океан стає тихим, спокійним і підступно привітним. Людина швидко забуває про небезпеку і розхолоджується. А там, під товщею води, хижі акули чатують на жертву.

Майдан на якийсь час  загнав хижих акул олігархії в підпілля. І коли буря стихла, пройшовши післямайданівську люстрацію, клан олігархів швидко «активізувався», повів підступну боротьбу за захоплення влади на всіх рівнях. План передбачав не тільки  підкорення олімпів управління країною, але й  створення системи, де правоохоронні органи, судова система і Закон будуть працювати  на збагачення скоробагатьків.

Яскравим свідченням цього стали  вибори Президента у 2019 році і місцеві вибори, що нещодавно відбулися в Україні.

Скрипка олігархії  грає сумну мелодію і  нівелює  досягнення Майдану. Ця боротьба поляризує суспільство, змінює політичні вектори і затягує українське суспільство в  трясовину старої репресивної посткомуністичної системи.

Сьогодні ми бачимо, скільки зусиль докладає опозиція («Європейська Солідарність», «Голос», «Батьківщина»), щоб зберегти європейський вибір народу.

На цей рух  нахабно, й підступно тисне «руський мір» і пропутінська ОП «За життя» на чолі з паном Медведчуком.

Небезпека таїться в тому, що пропрезидентська політична сила «Слуга народу»   топчеться на місці, без визначення напряму руху. Вона ніби «за» Європу і разом із тим вичікує, а що скаже Москва? Відчувається, що все активніше діють агенти впливу Кремля.

На жаль, сповільнився процес навернення вірних  в лоно рідної Православної  Церкви України. 

Незагойною раною на тілі держави є корупція,   злочинність у вищих ешелонах  влади, нехтування Законом. Маємо розуміти, що щасливий рай існує тільки в снах. Майдан,  як вічно діючий вулкан, має викидати палаючу магму на тих, хто тягне Україну до прірви. Недаремно Майдану так бояться сучасні диктатори В. Путін та О. Лукашенко, хоча історія  людської цивілізації засвідчує, що імперії зла рано чи пізно руйнуються і зникають із карти світу.

Це чекає відсталу і загниваючу Росію. За твердженнями політичних аналітиків США, цей розвал може статися в найближчі десятиліття. Хоче цього Путін чи ні, але Майдан прискорив  незворотний іторичний процес.

l

Кажуть, що любов має пройти крізь біль. Зайчик  з відомого мультику, щоб підтвердити свою любов до їжачка, міцно притискався до гострих колючок. Кров капала, боліло тіло, а він терпів, бо ж міцно любив. Так і ми маємо пригортатися, до колючок української дійсності і демонструвати, попри все, свою любов.

Зайчик був щасливий, а  ми?..

Анатолій СЕМЕНЮК.

Майдан… Цей спалах народного революційного піднесення не виник стихійно. Там, в епіцентрі протестного руху, кожен свідомий українець, отой «маленький» гвинтик великої машини під назвою Україна, голосно заявив, що він вбачає пріоритетом свого життя встановлення справедливості, демократії, гідності та Закону на основі європейських цінностей в просторі людського співіснування.

Промайнуло сім років. Багато води витекло із ріки української Свободи і  Незалежності. Сьогодні від декого почуєш про розчарування, про біль втрат кращих синів-героїв нашого роду, про невдале управління державою і т. д.,  і т. п.

Та, попри все, сіяє над нами Зоря надії, віри і любові, зоря незгасима, яка віщує гідне буття українця.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 455

— Прийдіть до мене віруючі і невіруючі, партійні і безпартійні, здорові і хворі! Я з вами буду ділити радість та горе, перемоги та поразки, свята та будні, — проголосила Вона пафосно і змусила задуматися.

«Прийду, і що буду мати навзаєм?» — захотілося запитати. Але сказав інше:

— Привідкрий свою тайну: чим привабиш мене?

– О, Хомо невірний! Ти хоч поглядом торкнися, душею на хвилину пригорнися, і я відкриюся тобі. Ти побачиш різнобарвний, різноманітний і розумно створений довколишній світ. Пізнаєш духовність у вимірах різних конфесій. Оціниш життя партій з висоти безпартійності. Познайомишся з лабіринтом коридорів влади. Зігрієшся променями просвітництва. Знайдеш життєві поради для садівництва і кухонної справи. Прозрієш пророцтвами знаків Зодіаку. Відчуєш насолоду від поетичних рядків та нарисів про кохання.

Пробач, мало не забула: в мені пульсує далека та близька історія краю та України, яку творять   українці.

— Слухаю тебе, шановна подруго, але навіть на йоту не наближаються до тебе. Поміркуй сама. Піду на ринок або на «п’ятачок», до сміття виносять, і з радіо «ОБС» (одна баба сказала) дізнаюся про все і  про всіх. А в наш час інтернету та смартфонів  то й говорити немає про що – все, як на долоні.

— О, черства душа! О, ці непотрібні сумніви! О, ця клята байдужість! Зрозумій, що  «базарні» брехуни такого нащебечуть, що соромно стане. Їхню брехню і в мішок не  втиснеш. А я і вдень, і вночі, і в дощ, і  в холод завжди щира, відкрита, демократична. Моє кредо — правда. Мій портрет – юна ковельчанка, мудрістю наповнена. 

На моєму шляху ти знайдеш перлини українства —  істинного, непідкупного. Прислухайся до моєї душі, придивися до моєї вроди, і твій сумнів туманом розвіється.

Ти ще про одну користь  для нашого життя забув: читання омолоджує мозок  та пригальмовує старість. Читай науковців! Зрештою, я про це розповідала. А комп’ютер  опромінює твоє тіло і не пахне ароматами друкованого слова.

х  х  х

Признаюся, мій друже-читачу: коли я познайомився з Нею (30 літ тому), комп’ютера, сучасного смартфона ніхто  і не бачив. Вона була королевою Волині. У вирі революційних подій  стала  бажаною в кожному домі. Жити з нею в довірі, правді і любові було ой як непросто!  Одних палких  прихильників королеви мудрості  налічувалося  майже 20 тисяч.

Любов, доброта і довіра цементували основу нашого «громадянського шлюбу».

На думку прилетіло птахом  поетичне: «Все на світі можна вибирати, сину»,  та не можна вибирати іншу, чужу, нерідну газету, бо ж наша – найкраща, така кольорово-барвиста, близька та мила – словом, як душа жінки.

Тридцять літ з Нею пліч-о-пліч: читаю, роздумую, дописую. Це ж Вона мене привела в члени Національної спілки журналістів України, подарувала дружбу із корифеєм публіцистичного слова Миколою Вельмою і креативною  журналістською родиною, де працювали майстри журналістської справи Гнат Ольхович, Ігор Павлюк, Степан Скоклюк, Володимир Ковальчук, Степан Байдюк, Світлана Мельничук, Людмила Скоклюк, Людмила Стасюк, традиції яких продовжують молоді Світлана Ляшук, Світлана Троцюк, Оксана Мороз, Вікторія Тарасюк, Аліна Романюк, Галина Цюра та інші. 

Сьогодні, в тридцятилітній ювілейний день нашого «громадянського шлюбного життя», я  із моєю подругою  — газетою «Вісті Ковельщини» закликаю: 

– Прийдіть до нас! Читайте, передплачуйте, дописуйте, адже це — частина змісту  вашого і нашого буття.

З Твоїм і моїм ювілеєм, дорога  газето! З Тобою, моя вірна Подруго, даруємо читачу життєдайну усмішку, як запоруку здоров’я, тепла і світла. А ще в дарунок – кілька поетичних рядків.

Боротись до кінця

Крізь черствість, крізь

     душевні буревії,

Крізь заметілі збудженого

  серця

Летить вітрильник під

        парусом надії,

Лунає музика симфонії і

  скерцо.

Пророк  не скаже, що на

   нас чекає завтра.

Лишається одне –

  боротись до кінця!

Ви, світла воїни,

 приречені стоять на

 варті.

І в нагороду нести

         тернового вінця.

В природи не бува поганої

          погоди –

Лиш одиноке деревце

          ламає вітер.

О,  «Вісті»!  Ваш корінь — з

   витоків народу:

Він живить перемоги дух

       зимою й літом.

Читачу, вір: газета наша

        буде зАвжди,

Бо ти і я, й вона – це

  запорука правди.

Анатолій СЕМЕНЮК, 

член НСЖН, громадський дописувач «Вістей Ковельщини» 

з 1990-го року.

НА СВІТЛИНАХ: вгорі –   один з перших творчих візитів Анатолія Семенюка до редакції (1990-ті роки); праворуч – разом із завідуючою міським відділом культури Валентиною Шафетою; внизу ліворуч  – зустріч з юними шанувальниками творчості журналіста, поета, письменника; внизу праворуч – в урочищі “Нечимне” (зліва направо): редактор Микола Вельма, його заступник Світлана Ляшук, голова РДА Віталій Карпюк, Ковельський міський голова Анатолій Семенюк, відповідальний секретар редакції Людмила Скоклюк, голова районної ради Павло Ющик (на жаль, покійний).

Фото з архіву автора.

  

— Прийдіть до мене віруючі і невіруючі, партійні і безпартійні, здорові і хворі! Я з вами буду ділити радість та горе, перемоги та поразки, свята та будні, — проголосила Вона пафосно і змусила задуматися.

«Прийду, і що буду мати навзаєм?» — захотілося запитати. Але сказав інше:

— Привідкрий свою тайну: чим привабиш мене?

– О, Хомо невірний! Ти хоч поглядом торкнися, душею на хвилину пригорнися, і я відкриюся тобі. Ти побачиш різнобарвний, різноманітний і розумно створений довколишній світ. Пізнаєш духовність у вимірах різних конфесій. Оціниш життя партій з висоти безпартійності. Познайомишся з лабіринтом коридорів влади. Зігрієшся променями просвітництва. Знайдеш життєві поради для садівництва і кухонної справи. Прозрієш пророцтвами знаків Зодіаку. Відчуєш насолоду від поетичних рядків та нарисів про кохання.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 351

Професійне свято – День машинобудівника колектив українсько-литовського підприємства ТзОВ "Волинь-Кальвіс", яке очолює досвідчений керівник Анатолій Понікарчук, зустрічає з піднесеним настроєм. Незважаючи на економічну кризу,  великою мірою викликану коронавірусом, підприємство швидко стало на ноги і з червня ц. р. запрацювало у звичайному режимі.

Сьогодні в повному обсязі тут виконують всі замовлення на твердопаливні котли, запчастини для сільськогосподарських машин та котельне обладнання від замовників Литви, Білорусі і України.

Успішно працює система менеджменту управління якістю. Маємо зазначити, що продукція  сертифікується за європейськими стандартами – тобто якість перевіряється на вході, в процесі роботи і на виході – скажімо, як на німецькому "Мерседесі".

"Волинь-Кальвіс" впевнено дивиться у  майбутнє – на часі випуск котлів потужністю 1500 кіловат із повною автоматизацією технологічних процесів. Про успішну роботу підприємства свідчить той факт, що Волинська торгово-промислова палата (ВТПП) підтримала висунення ТзОВ "Волинь-Кальвіс" на здобуття Державної премії в галузі науки і техніки - 2020 в номінації "Технологія та обладнання для виробництва і споживання альтернативних видів палива", що подається Інститутом технічної теплофізики НАН України та одним із співавторів якої є Анатолій Понікарчук.

Економічний  ефект від втілення в життя цієї амбітної програми становить 4,813 млд.  гривень.

Творчий колектив робить ставку на  креативну молодь і в співпраці із Центром професійно-технічної освіти готує електриків, сантехніків та зварників. Ця група молодих спеціалістів  заробляє гроші для закладу і є повноцінним резервом для роботи на високотехнологічному виробництві.

Одним із найважливіших напрямів роботи підприємства є реалізація Програми заходів щодо зменшення шкідливих викидів в атмосферу. Це не тільки перехід із газу та вугілля на дрова, але й використання природної біомаси та відходів як палива. Ці  екологічні заходи відповідають вимогам  Кіотського протоколу.

Запорука успіху колективу – в дисципліні, професійності і любові до свого підприємства, стабільності зарплати, яка в середньому складає 12-13 тисяч гривень.

Колектив "Волинь-Кальвіс" допомагає у будівництві Свято-Володимирського храму ПЦУ, що знаходиться поблизу "Ковельсільмашу".

…Чують небеса і посилають своє благословення на ритмічну, успішну і таку  корисну і потрібну для людей роботу. Тож в переддень свята ковельчани зичать всім працівникам машинобудівної галузі Благодаті Господньої, радості від праці, сімейного благополуччя та здоров'я міцного!

Анатолій Семенюк.

Фото Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

Професійне свято – День машинобудівника колектив українсько-литовського підприємства ТзОВ "Волинь-Кальвіс", яке очолює досвідчений керівник Анатолій Понікарчук, зустрічає з піднесеним настроєм. Незважаючи на економічну кризу,  великою мірою викликану коронавірусом, підприємство швидко стало на ноги і з червня ц. р. запрацювало у звичайному режимі.

Сьогодні в повному обсязі тут виконують всі замовлення на твердопаливні котли, запчастини для сільськогосподарських машин та котельне обладнання від замовників Литви, Білорусі і України.

Успішно працює система менеджменту управління якістю. Маємо зазначити, що продукція  сертифікується за європейськими стандартами – тобто якість перевіряється на вході, в процесі роботи і на виході – скажімо, як на німецькому "Мерседесі".

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 355

Переді мною – книга в світлоблакитній обкладинці, на якій зображена  православна святиня і будівля Верховної Ради, що символізує єдність держави і Церкви у розбудові країни. Назва книги значуща і актуальна: "Рускім міром" нас "бомблять" і Москва, і Київ. "Нікакой разніци". Автор - відомий релігієзнавець і краєзнавець, ветеран педагогічної праці Дмитро Пилипович Корнелюк.

Образно кажучи, ця праця – то голос вожака, який закликає "отару" згуртуватися і йти шляхом єдиної Православної церкви під прапором національного духу до своєї української кошари, де свої і Віра, і Правда, і Мова.

l

Мені до душі животворча теза, що людина народжується, щоб змінювати світ. Ось уже десятки років (скільки пам'ятаю) Дмитро Корнелюк ревно і наполегливо намагається змінювати сутність нашого життя на основі християнської моралі, любові і добра.

"Головне наше завдання – українізувати суспільство через звернення до національних традицій та християнських цінностей нашого народу. Бо інакше ми не матимемо не тільки повної незалежної від Москви Церкви, а власної самостійної держави",  – наголошує автор книги.

Більше  того, зважаючи на хаос в українському політикумі, роз'єднаність в Христовій вірі,  легковажність українців в питаннях виборчої демократії, книга Д. Корнелюка може бути корисною  просвітницькою настановою для багатьох виборців. Автор кожним реченням, кожним абзацом нагадує: "Прочитай, поміркуй і спрямуй свою свідомість в бік рідного українства".

l

На титульній сторінці Дмитро Пилипович презентує читачу філософську тезу: "Злу зернину можна посіяти таємно, але не можна приховати врожаю". І розкриває її суть на прикладі історичних фактів. "Понад 300 років минуло відтоді, коли з'явилась ідея "руского міра".  "Ідеологія "руского міра" – це продовження ідеології Золотої Орди. Москва, по суті,  досі зберігає цей спадок Батия. Злоба та агресія розпирають  Росію- Московію й сьогодні".

Автор вміло відкриває очі читача на той "урожай", що виріс із посіяного зла колись. Із того насіння витворилася, як монстр, братовбивча імперія, що готова русифікувати увесь світ – мечем і кров'ю. І поневолення частин Грузії, Придністров'я та України – це тільки невеликий штрих до великої масштабної загарбницької політики Московії.

Щоб акцентувати увагу читача на тій небезпеці, яку несе Україні "Рускій мір", автор на першій сторінці наводить слова п'ятого Президента України Петра Порошенка:

"Чим більше світ годує російського крокодила, тим сильніше він хоче їсти. Але це стосується не тільки зовнішньої, а й внутрішньої політики. Маємо пам'ятати: чим менше "руского міра" в Україні, тим більше шансів в українців вижити".

l

Чинником успішної незалежності є мова, – вважає Дмитро Корнелюк.

І справді, імперський завойовник усвідомлював і усвідомлює, що русифікація українців неможлива без поневолення і знищення українського Слова. І це йому вдається.

Очільник виборчого процесу команди "Зе" Дмитро Разумков, нині голова Верховної Ради України, на запитання, чому він розмовляє мовою окупанта, безапеляційно заявив: коли переможемо, то буду розмовляти українською. У  цій риториці віддзеркалюється позиція багатьох політиків, оте гниле "какая разніца".

Дмитро Пилипович цей вектор імперської мовної політики вміло розчленяє  на зовнішній і внутрішній  аспекти.

Зовнішня форма –  це пряма заборона української мови.

Внутрішня – винахід совєтських ідеологів, який  передбачає втручання в сам організм мови на всіх її рівнях: науковому, лексичному, фразеологічному, тобто створення чужерідної  російської моделі.

"Українське Слово – це слово воїнів, героїв, шляхетних лицарів", – декларує свою позицію автор і продовжує: "Питання державності, мови якраз  і допомагає… об'єднати і згуртувати тих, хто на  ділі готовий "душу і тіло покласти за нашу свободу".

l

Головною темою  всієї книги "Рускім міром"… є красномовні слова:

"Пишу про те, чим живу". І автор із надр своєї душі виплескує протест: "Не брудніть, не обпльовуйте історію, рідну мову. Не гнівіть Господа!".

Дмитро Корнелюк вправно в'яже ланцюг із всіх аспектів українства. Однією із таких ланок є погляд на історичну місію Петра Порошенка, п'ятого Президента України, який перший серед очільників верховної влади кинув виклик  Кремлю і словами відомого російського поета Михайла Лєрмонтова на весь світ заявив: "Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ".

l

Перечитуючи книгу Дмитра Корнелюка, навіть не вдаючись до глибокої аналітики, вкотре переконуюсь: якби не була русифікована мова,  зросійщена Церква, сфальсифікована історія, то не було б анексованого Криму, не пекли б незагоєні  рани Донбасу і не було б внутрішнього хаосу на Сході, Заході, Півдні і в Центрі країни.

Автор не втомлюється відкривати невтішну панораму історії в розділі: "Як Москва  ламала крила Українській Церкві". І не просто констатує болючі події і факти, а застерігає від того, щоб не потрапити на гачок антиукраїнських прихвоснів з так званої "п'ятої колони" "руского міра" в Україні.

У розділі "Правди не  сховати", автор на реальних фактах і подіях розкриває антиукраїнську діяльність так званої Української Православної Церкви (Московського патріархату).

"Цитаделлю політправослав'я в Україні  заслужено вважається Києво-Печерська Лавра. Свідченням того, кому моляться священики УПЦ (МП), є молитва Павла  (Лебедя) 22 січня 2014 року.  Владика Павло під час служби Божої порівняв Віктора   Януковича з Ісусом Христом, а також запевнив у своїй підтримці", – нагадує Дмитро Корнелюк.

Справді, оте знамените "риба гниє з голови" вправно переноситься в голови священиків нижчого рангу, які дурять своїх  вірних твердженням про те, що ПЦУ "не благодатна". Інший приклад вражає своїм цинізмом, коли священик одного із храмів Київщини назвав Героя-кіборга "братовбивцею".

"Все це – арсенал зброї Кремля в гібридній війні проти    України", – резюмує автор.

l

Дмитро Корнелюк один із розділів присвячує важливій історичній події – здобуттю Томосу та проголошенню Митрополії ПЦУ. “В цій непростій протиросійській і такій важливій для України місії   беззаперечна заслуга Петра Порошенка, Президента України 2014-2019 років”, – наголошує він.

Розділ "Томос відбувся.  Відбудеться і Україна" широкоформатно висвітлює ті недалекі від нас  у часі події. Автор розкриває передумови отримання Томосу,  реакцію Москви, яка оголосила справжню війну і проти України, і проти Вселенського Патріарха Варфоломія. Та волю народу не зламати.  Де Правда, там Перемога.                                                                                                                                                   

"Українська Церква здобула незалежність. Томос став не тільки торжеством православ'я, а й актом відновлення глибокої історичної справедливості для  Київської митрополії.

Томос для нас – фактично ще один Акт проголошення Незалежності України.  Ми розірвали останні пута, які прив'язували нас до Москви", – констатує цю перемогу  віри  і духовності Дмитро Пилипович. І тут же наводить слова Предстоятеля ПЦУ Митрополита Епіфанія: "Сьогодні немає канонічних і неканонічних церков. Сьогодні всі ми поєднані єдиною чашею Тіла і Крові Господніх. Тепер немає жодних перепон і причин, аби бути з Києвом, а не бути з Москвою. Двері відкриті навстіж для всіх, хто захоче приєднатися до ПЦУ. Тож виявляймо нашу любов до Господа у молитві і в добрих ділах своїх". 

l

Значна частина книги присвячена життєпису видатних церковних діячів України, починаючи з ХІ століття. 

По-особливому, досить велично, звучать імена Філарета – незламного борця, духовного лідера УПЦ, Героя України; Предстоятеля, Митрополита Київського і всієї України ПЦУ Епіфанія Думенка; Митрополита Симеона Шостацького; Митрополита Олександра Драбинка; Митрополита Михаїла Зінкевича у розділі "Їх волею і патріотизмом розбудовується ПЦУ". Їх автор називає духовними Велетнями України. І це правда. Адже – це не лише сини Божі. Вони – сини України, патріоти.

Не оминув автор увагою такої важливої теми, як свідчення вірних та священнослужителів незалежної Православної  Церкви України після отримання Томосу.

У розділі "Наша Церква – українська, вільна: прийди і помолись". Досить цікавими і патріотичними є роздуми Антоніни Гладун, вчительки Радошинської школи, яка доклала чимало зусиль, щоб у с. Радошині відродилась Українська Церква. Зокрема,  у статті  "Ми розірвали духовні пута" вона пише:

"Ми розірвали духовні

 пута

Із москалями раз і

 назавжди,

Тепер вже маєм

  вкраїнську Церкву

Рідну, свобідну навіки!".

Невимовну радість вірних с. Мерва Горохівського району змальовує Алла Ващук, прихожанка церкви Різдва  Богородиці: "Йде перша Божа служба українською мовою. Люди розчулилися до сліз. Всі обнімаються, цілуються. І всі хором виголошують: "Наша Церква – Українська, вільна: прийди і помолись".

l

В анотації до нової праці Дмитра Корнелюка зазначається:

"В книзі немає надуманих фактів, а лише правда, достовірна, щира і свята, яка базується тільки на документах і свідченнях очевидців, без будь-яких художніх присмаків, політичної заангажованості".

Ставлю свій підпис під кожним словом оцінки книги. І разом із тим висловлюю і свою суб'єктивну думку: "Книга цікава, легко читається, філософськи мудра, насичена крилатостями і літературно виважена".

А до того срібного поважного чола Дмитра Корнелюка – дружній шарж:

Майнуть роки. Настане

       інший світ.

В нім буде день і ніч, зло і

  добро.

Десь промайне животворящий промінь

  світла,

І мовить хтось: "Це світло – невгамовний наш Дмитро!".

Анатолій  СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: обкладинка книги і титульна сторінка.

Переді мною – книга в світлоблакитній обкладинці, на якій зображена  православна святиня і будівля Верховної Ради, що символізує єдність держави і Церкви у розбудові країни. Назва книги значуща і актуальна: "Рускім міром" нас "бомблять" і Москва, і Київ. "Нікакой разніци". Автор - відомий релігієзнавець і краєзнавець, ветеран педагогічної праці Дмитро Пилипович Корнелюк.

Образно кажучи, ця праця – то голос вожака, який закликає "отару" згуртуватися і йти шляхом єдиної Православної церкви під прапором національного духу до своєї української кошари, де свої і Віра, і Правда, і Мова.

ххх

Мені до душі животворча теза, що людина народжується, щоб змінювати світ. Ось уже десятки років (скільки пам'ятаю) Дмитро Корнелюк ревно і наполегливо намагається змінювати сутність нашого життя на основі християнської моралі, любові і добра.

"Головне наше завдання – українізувати суспільство через звернення до національних традицій та християнських цінностей нашого народу. Бо інакше ми не матимемо не тільки повної незалежної від Москви Церкви, а власної самостійної держави",  – наголошує автор книги.

Більше  того, зважаючи на хаос в українському політикумі, роз'єднаність в Христовій вірі,  легковажність українців в питаннях виборчої демократії, книга Д. Корнелюка може бути корисною  просвітницькою настановою для багатьох виборців. Автор кожним реченням, кожним абзацом нагадує: "Прочитай, поміркуй і спрямуй свою свідомість в бік рідного українства".

ххх

На титульній сторінці Дмитро Пилипович презентує читачу філософську тезу: "Злу зернину можна посіяти таємно, але не можна приховати врожаю". І розкриває її суть на прикладі історичних фактів. "Понад 300 років минуло відтоді, коли з'явилась ідея "руского міра".   

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 446

Коронавірус вніс свої руйнівні корективи у всі сфери нашого життя. Не оминула ця гірка  чаша і спорт. І ось, нарешті, перші втішні повідомлення про ті чи інші змагання. Пробили заскорузлу стіну заборон і веслувальники на байдарках та каное.

Про юніорський чемпіонат України газета  писала. Сьогодні новий прорив і радість: збірна України юних веслувальників взяла участь у престижних міжнародних змаганнях року "Олімпійські надії", які відбулися в угорському місті Сегеда.

Важливо почути з перших вуст про цю подію. Тому пропоную ексклюзивне телефонне інтерв'ю з каноїстом Тарасом Семенюком, студентом Східноєвропейського національного університету (тренери Володимир Троцюк, Світлана Проніна).

— Тарасе, ці змагання — то перевірка сил перед майбутніми Олімпійськими стартами. Вони показують, на якому щаблі знаходяться наші веслувальники в ієрархічній "драбині" Європи. Ти задоволений результатами змагань?

— Звичайно. Результат говорить сам за себе: в "Кубку націй" ми треті серед найсильніших команд Європи (451 очко).

Команда виборола 11 золотих медалей, 10 — срібних та 11 бронзових. За кількістю медалей ми — другі.

— З погляду на твої попередні  успіхи від тебе, мабуть, чекали кращих результатів. Що сталося?

— На підготовчих зборах у Вінниці я захворів і не зміг повноцінно тренуватися. Стояло питання, чи взагалі братиму участь у змаганнях.

З іншого боку, я не вважаю свій виступ зовсім невдалим, адже на всіх заявлених дистанціях виходив у фінал. В четвірці ми завоювали друге місце. Для мене це важлива перемога і над собою, і над недугою.

— Я бачив в смартфоні, як ви на всій дистанції були лідерами, ішли впевнено і раптом на фініші "прогавили" 0,12 секунд угорцям. В чому причина?

— Розслабилися на останніх метрах, а суперники рвонули з останніх сил. Це боротьба без компромісів.

— Хто з ковельчан-збірників змагався поруч з тобою?

— Василина Калитюк — бронзова і срібна медалі та Роман Гончарук — четверте місце (тренери Федір Семенюк, Василь та Олександр Прохорук).

— Молодці! Ковель гордиться Вами. Попереду — нові старти. Які висновки із змагань?

— Розглянемо недоліки, проаналізуємо промахи в підготовці і в ході змагань й будемо  вдосконалюватися. 

— Організацією змагань задоволені?

— Все класно, на найвищому рівні. Ми задоволені.

— Що ж, нових успішних стартів. Боріться і перемагайте!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коронавірус вніс свої руйнівні корективи у всі сфери нашого життя. Не оминула ця гірка  чаша і спорт. І ось, нарешті, перші втішні повідомлення про ті чи інші змагання. Пробили заскорузлу стіну заборон і веслувальники на байдарках та каное.

Про юніорський чемпіонат України газета  писала. Сьогодні новий прорив і радість: збірна України юних веслувальників взяла участь у престижних міжнародних змаганнях року "Олімпійські надії", які відбулися в угорському місті Сегеда.

Важливо почути з перших вуст про цю подію. Тому пропоную ексклюзивне телефонне інтерв'ю з каноїстом Тарасом Семенюком, студентом Східноєвропейського національного університету (тренери Володимир Троцюк, Світлана Проніна).

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 299