Мій побратиме-українцю! Погодься, що поезія – це квітка на лузі мови пишної, ніжної, солов'їної. Кожна пелюстина – це слова барвисті, неповторні. В тих словах сконцентрована  магія нашої щирої  і доброї душі.  В тих словах – дух соколиний, козацький. В тих словах – любов материнська споконвічна. В тих словах – кохання чисте, вірне, жагуче. В тих словах – таємничий код нації і народу.

Чужинці віками намагаються розшифрувати цей код. Не раз бували спроби випалити його вогнем пекучим. Аж ні! Попри  утиски, неволю і глум проростало зерно,  і  Слово величне, гарне, із всіма кольорами та відтінками райдуги знову злітало понад світом.

В такому барвистому, літературно-патріотичному просторі мені пощастило побувати 21 березня цього року. І луг – це не що інше, як Волинський обласний ліцей із посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Зворушливо до сліз! Хлопці у класичних військових сучасних строях, дівчата в однотонних чорних –заповнили просторий зал. Немов пташине весняне зібрання злетілось і защебетало, задзюркотіло весняними струмками.

Ініціатори, організатори цього дійства під назвою "День поезії"  – Тетяна Марчук, завідуюча бібліотекою, музичний керівник, режисерка та сценаристка Руслана Шацька. Пані Руслана знана як керівник студії "Зорепад" не тільки в Ковелі, але й в усій Україні і країнах  Європи. Про переможні кроки студії можна багато говорити, адже там – переможних  Гран прі, перших місць ціла  скарбниця.

Вслухаюся, вдивляюся і тішуся… Скільки раз почуєш песимістичне, що наша молодь "не  така" і що  похмуре на нас чекає майбутнє.

Так ось, мій читачу, карбую кожне слово, як мантру. У нас – найміцніша нація у світі. Вона сім літ у зоні АТО-ООС відстоює свободу, незалежність,   не кориться ворогу.

 Ці  молоді  хлопці, дівчата,  учні ліцею, креативні, високоінтелектуальні, патріотичні, готові будувати нову Україну і нас захищати. А ще в них замріяна,  поетична, пісенна душа. 

…Аматори сцени розпочинають творчий вечір. Зал стихає. Відчувається дисципліна і порядок.  А ведучі, читці поезії впевнено  вводять нас в чарівний світ слова і пісні. 

Емоційно, артистично зриваються колючі  рядки із поеми "Сон" Тараса Шевченка, іскряться ліричні рядки поезій Лесі Українки. А ось  і те, що не залишає шансів стримати сльозу:  зал хором співає пісню- пісень "Рідна мати моя"  (слова Аркадія Малишка).

Признаюся – це моя найулюбленіша пісня. Висловлю суб'єктивну думку: у кожного учня ліцею є мати - своєрідний прообраз  Пресвятої Божої Матері. 

Кожна істинна матір – це святість, бо веде своє дитя від народження і до останнього подиху, підтримуючи дух, направляючи на вірний шлях.

Тішуся, що і моя скромна праця не загубилася в сірості буття. Лунає "Пісня про Ковель" (музика Миколи Гереса). Всі встають. Це – знак любові до рідного міста і разом із тим вшанування пам'яті  Володимира Михалевича, співака, видатної особистості Ковельщини, який нещодавно трагічно загинув. "Пам'ятаємо,  любимо, шануємо!" – промовляє цілий зал. 

На дворі – сухий, холодний березневий вітер, а довкола – підступний злий вірус. Тут же, в залі, позитивний настрій,  і я запитую:  

– Поезія, пандемія на букву П. Хто переможе?  

– Поезія! – хором відповідають мені.

Я розказую хлопцям і дівчатам випадково почуте.  Наша українська католичка написала лист самому (!) папі Римському із запитом, як боротися з коронавірусом?  Святійший Отець відповів:  "Кріпіть дух, тримайте позитивний настрій, моліться, постіть і вірте, що добро переможе, і не відмовляйтеся від вакцинації".

Справді, рекомендації не зайві, а слушні, адже страх, паніка – це супутники біса і поразки, які ходять попід  руки із "кістлявою". Наше творче спілкування живе, емоційне і для обох сторін корисне. 

Не стримуюсь, щоб не висловити цій юній порослі  свої  настанови, які набуті реаліями життя за довгі, тепер уже  сивочолі роки: 

– Вчіться, працюйте! Працюйте і навчайтеся! Майте цілеспрямованість  на шляху  до  визначеної мети. Не забувайте, що боротьба і рух – це життя. Хай щастить!

l

Маємо подякувати педагогам і наставникам за ті зусилля, яких  вони докладають  для  того, щоб  юне покоління виростало морально стійким, фізично здоровим, патріотично загартованим заради нашого майбуття,   нашого роду та України.

Особлива  подяка –організаторам дійства Тетяні  Марчук та Руслані Шацькій, а з ними – ведучим та  аматорам сцени, організаторам ліцею. Ось їх імена і прізвища: Денис Тищук та  Богдан Онищук (10 кл), Христина Хохлова, Оксана Матвійчук, Діана Сорока, Христина Литвинчук, Данило Степанюк, Віталій Кравченко, Василь Алексійчук  (гітарист), співачка від студії "Зорепад" Анастасія Книш.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: під час творчого вечора в ліцеї.

Фото з архіву ліцею. 

Мій побратиме-українцю! Погодься, що поезія – це квітка на лузі мови пишної, ніжної, солов'їної. Кожна пелюстина – це слова барвисті, неповторні. В тих словах сконцентрована  магія нашої щирої  і доброї душі.  В тих словах – дух соколиний, козацький. В тих словах – любов материнська споконвічна. В тих словах – кохання чисте, вірне, жагуче. В тих словах – таємничий код нації і народу.

Чужинці віками намагаються розшифрувати цей код. Не раз бували спроби випалити його вогнем пекучим. Аж ні! Попри  утиски, неволю і глум проростало зерно,  і  Слово величне, гарне, із всіма кольорами та відтінками райдуги знову злітало понад світом.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 524

Шановний, мій співрозмовнику! Погодься, що в повсякденному житті завжди присутні сірі  та  світлі кольори. Іншими словами, є занепад і є  піднесення, є війна  і  є мир, є русифікація і є українізація. Скільки залишиться світлого в боротьбі із сірим, залежить від нас  самих. А надія на перемогу світлого велика. Ця надія ще більше зміцніла у моїй душі, від подій, що відбувалися останніми днями і в яких довелося взяти участь.

...В молитовному залі греко-католицького храму блаженного Миколая Чарнецького ліворуч на широкоформатному квітчастому полотні в радісно-вишитих рушниках – Леся Українка. З правого боку – відкритий намет, в якому стіл, лава, бібліотечка і живі квіти. Такий собі своєрідний "домик" поетеси. Тут у суботу, 27 лютого ц. р., відбувся тематичний вечір поезії, присвячений 150-річчю від дня народження нашої славетної землячки.

Леся Українка біля святості – це символічно! В серце і в душу вселяється впевненість, що, попри холод та  негоду, сіється зерно українства.  Сонечко зігріє землю,   дощ підживить сходи та змиє гріхи вільні   і  невільні, великі і малі, далекі і близькі. Я вірю: заколоситься українська нива пишним врожаєм, і заквітчаний травень солов'їно сповістить про світло волі, достатку благодаті Божої. 

1. Коли викорчуємо нашу меншовартість?

Не перебільшую, ні на йоту. Мова народу – це його святая праматір. Вона колисає, навчає, застерігає, серденько зігріває, і до Бога  навертає. Тому й називаємо її – рідною. І свято праматері-мови має бути світлим, радісним, квітучим і солов'їно співучим.

На початку дев'яностих років ХХ століття в нашій газеті  я писав: "Хай прийде травень!". Мав на увазі, що перші дні Незалежності – це ще заскорузлий "лід" березня і в  мові, і в нашому прагненні до справжньої волі. Пророкував собі і людям, що прийде через декілька років травень, і все розквітне в нашій Україні, і благодать Божа зійде з небес, і мова  заспіває солов'їно на весь світ. 

Промайнуло 30 літ, і сум огортає серце. Точиться жорстока боротьба за Закон про мову.   На корпоративах, ресторанних вечірках, в  "маршрутках" чуєш, як гупає в ритмах російська попса. Ще й до сьогодні окремі священнослужителі Московського патріархату несуть в люди ахінею про неканонічність нашої мови і Церкви. Знову пропагандисти "руського міра" хочуть загнати наше слово в розряд другорядного "нарєчія", себто мови  домашнього вжитку. 

Ох, мій українцю-читачу! Якби ж то суть проблеми полягала тільки в історичних  царських заборонах української мови та  в сучасному російському світі. 

Настав час заглянути  в своє байдуже, аморфне, рабське єство, і там пошукати витоки наших невдач та  поразок.

Сьогодні несміло вертаємося до правдивої національної історії. А скажіть, будь ласка, чи бачимо дослідницькі матеріали про витоки староукраїнської, отої праматеринської мови? Вона забута!

Княгиня Ольга не хрестики ставила на дипломатичних документах, а виписувала староукраїнські літери. А ми собі спокійно сіли на "коника" старослов'янської церковної мови і їдемо в нікуди, залишаючи простір для "руської весни", при цьому забуваючи про не менш ганебну велику полонізацію нашої свідомості.

Як свідчить професорка, дослідниця нашої історії Надія Яковенко, в кінці ХVI  (після Люблінської  унії) настав "золотий вік" Речі Посполитої і занепад українства Друкованих книг,  документів, актів,  протоколів на долю староукраїнської (руської) мови припадало всього 8,5% (!). Майже  вся друкована продукція виходила у світ на польській, латині і частково старослов'янській мовах. 

Більше того, як пише авторка "Нарису історії України", "підписи руської шляхти на різноманітних протестах, заявах та актах, записують свої прізвища польською або просто не вміють писати кирилицею, або неусвідомлено підкоряються відчуттю меншовартості руського підпису". Такий собі синдром плазування перед сильнішою владою – польською, російською, австрійською чи будь-якою іншою. І це заради своїх інтересів, збагачення та  якогось віртуального статусу при чужому дворі. Хіба Медведчуки, Рабіновичі, Добкіни сьогодні свої підписи ставлять російською не заради власної вигоди і вищого статусу під крилом Росії?

Не зник прислужницький,  рабський ген ще з часів татаро-монголії. Час від часу збурюються хвилі в нашій українській водиці… В  тих збуреннях – надія і віра на Відродження. Таку надію нам подає Олена Пчілка, коли в перші роки ХХ століття своїми відозвами до царя закликала до відміни заборон на українську мову. І тоді це мало успіх (хай і тимчасовий). 

Я не хочу дорікати, винуватити Путіна, Пєскова і всю ту хижу зграю у занепаді нашого українського "Я". Загальна байдужість є причиною наших невдач і поразок. Десь в далекому Пакистані студенти загинули під кулями, відстоюючи і захищаючи свою рідну мову. 

Звідти – Міжнародний день мови. Я не хочу, щоб наше свято було омите кров'ю, але маємо боротися всіма можливими засобами, бо спокій тільки сниться. Я вірю в квітучий сонячний, солов'їний травень наших Слова і Мови.

Вірю, бо маю однодумців. Центральна районна бібліотека (директор Галина Божик) бере цю нелегку ношу боротьби на свої плечі. Свідченням цього є творчий вечір, приурочений до Міжнародного дня мови, що відбувся нещодавно.

Вкотре маємо подякувати ведучій, режисеру та сценаристу  Ользі Бичковській. Вона вміло поєднала свято мови та презентацію поетичної збірки поезій о. Івана Оринчака з Колодяжного "Почерк нащадка угринів". 

Про захід повідомлялось на інтернет-сайті та у "Вістях Ковельщини", тому пропоную тобі, читачу, фрагментарний, чисто суб'єктивний  погляд на книгу.

2. Пісня нащадка угринів

Писати  критичний матеріал про творчість духовної особистості непросто. Тим  більше, що в поетичних рядках поета Івана Оринчака вагомо присутні мотиви молитви. Такий творчий прийом створює неповторну магію слова, робить поезію більше переконливою, привабливою та справді народною.

На підтвердження вищесказаного згадаю слова, сказані в передмові до книги  Наталією Попович, вчителькою, психологи нею із міста Дрогобича: "Ваші думки викладені римовано дуже гарними словами. Вони мають світло, колір, запах, дуже дзвінкі та ніжні, неначе живе джерело. Вони стеляться, як пісня, щирістю, торкаються душі".

Краще не скажеш, бо це – правда!

За цими словами, мов за кулісами театру, відкривається особистість духовна, соціальна, політична. Спробуймо за ту завісу проникнути  і торкнутися душі  поета. Вслухаймося в сутність його щастя:

Ми щасливі тоді, коли 

з нами

Є батьки, бо ми діти тоді.

Коли стежка в батьків

 бур'янами,

То серця в них холодні 

й тверді.

Дуже влучно! Бо і я сам колись писав, що "бур'яни не на могилі рідних, а в душі твоїй".  Глибока моральна філософія роду – діти мають виростати в добрі й любові, на моральному грунті. Мусимо не забувати Христове: "будьмо, як діти", бо:

Дитина – то не вік, 

то почуття.

То пізнання, довіра 

й навіть віра.

Невинне ще її серцебиття

І почуття звучать, неначе

 ліра.

Ці  почуття  переростають в чисте кохання, народжують  сімейний вінок, у якому – мила Соломійка, козак Остап, кохана, вірна дружина Оксана.

Одним ще радію, що

 в мене є ти,

Як втілення Боже

  тепла й доброти.

За те, що родила 

ти діток  мені,

Берегти буду всі

 життя дні.

Без сумніву, з тих батьківських витоків та сімейних почуттів випливають  вищі патріотичні почуття:

Молюся за тебе, моя

 Україно,

Що вкрита рубцями

 кривавими знов,

Схиляюсь в поклоні,

 стаю на коліна

І прошу у неба

 одвічну любов.

О, як отцю Івану Оринчаку (як кожному з нас) болять ті пекучі рани на тілі молодої України. За себе і за нас він промовляє своєрідний реквієм  по Небесній Сотні:

Іду…  І чую голос: місце це

 святе!

Роззуйся, де стоїш, 

в своїм прозрінні,

Хоч влада та,  лиш  злочин

 в ній росте

Й ціна їй – гріш! І в сотні

 поколінь

А ти іди. Пройди 

і помолись

За тих, хто впав  невинний

 через ката.

На владу, сестро, 

не дивись –

За кожен злочин 

не небесах  відплата. 

Поет і священник, він не може бути байдужим до  війни на Сході країни:

Витираю пекучу сльозу,

Хоч не бачив я того шляху.

Лиш молився далеко

 внизу,

Коли ворог прийшов  

в Волноваху. 

Так, він не бачив всього кривавого шляху війни, але робив, що міг – молився. Молився за Піски, Іловайськ, Дебальцево. Молився, "щоб не вкрали в народу свободу". 

Війна на Сході точиться не тільки за територію країни, але й  за територію мови. І ця тема в книзі о. Івана займає особливе місце. Тривають жорсткі змагання за статус мови. Але світлішає простір, коли поет декларує обнадійливе і заспокійливе від наших тривог: 

Хай не буде тобі байдуже,

Щоб не збільшилося 

нам тривог.

Говори українською,

 друже!

Говори! Бо нею говорить

 Бог.

Ось так рухає на колісниці поетики о. Іван Оринчак, яка   запряжена  в гарну пару  коней. Один коник, духовний, рветься до неба,  а іншого, соціально-суспільного, поет підганяє молитовно до духовного рівня, щоб рух був гармонійним, корисним для народу. 

Ведуча Ольга Бичковська на вечорі запитала: 

– Хто спонукав Вас до написання віршів?

Отець Іван відповів:

– Батько. Він сам писав вірші, але соромився  випускати їх на люди. Мені ж сказав: "Пиши, синку, в тебе виходить – це потрібно людям".

На титульній сторінці книги є запис, що прізвище прадіда Івана Оринчака було Угринчак. Звідси – назва збірки.  Що ж, гарне пошанування предків і цінний дарунок нащадкам.

Нам лишається долучитися до слів батька  і теж сказати своє благословенне слово: "Пишіть, шановний отче Іване! Не зупиняйтесь, це потрібно нашим спраглим душам". 

3. І будуть приходити люди

І знову нас Леся збирає на свято. Ідуть, їдуть, спішать до садиби Косачів люди, мов на прощу до святого місця. І цей живий потік не меншає.

– Тут якась особлива аура: легко дихається, багато світла, душа оживає – ділиться своїми почуттями моя давня знайома Світлана. Своєю присутністю вона засвідчує любов до Лесі Українки. Жінка   не могла сюди  не приїхати   у день, коли відзначаємо 150-літній ювілей поетеси.

Я розділяю ці почуття. У Колодяжному, справді, особливо благодатне місце, намолене великими і малими геніями письменництва, особами духовного стану і простого люду. По ньому цілющим творчим кадилом пройшлися літературні критики. Воно молитовно оспіване аматорами народних хорів. Тисячі і тисячі небайдужих осіб різних національностей, вірувань та рангів влади вважають за честь побувати в Колодяжному.

Ось і сьогодні, попри заборонні карантинні заходи, в Музей-садибу прибуло багато гостей з Києва, Луцька, Полтави, Новоград-Волинського, Рівного та інших міст України.

Планку значимості свята піднімають своєю присутністю високопосадовці різних рівнів влади. Тут – перший заступник голови обласної  ради Юрій Поліщук,   заступник голови Ковельської районної ради Андрій Броїло,  начальник управління гуманітарної політики Ковельського району Тетяна Матяшук, очільник Колодяжненської громади Віталій Кашик. В організаційних  клопотах  –  музейники на чолі з Ольгою Бойко.

Щирими вітальними словами розпочинає урочисто-наукове дійство Оксана Вожатко, директорка Волинського краєзнавчого музею. Від неї всі хочуть почути,  чи  буде оновлення і ремонт "білого" та "сірого"  будинків? Відповідь позитивна – і слава Богу! 

Лунають вітальні   слова від представників влади, очільників громадських  організацій, журналістів, краєзнавців, ковельських "союзянок" та інших гостей. Особливо зворушливим було вітання від Віри Михайлівни Комзюк, Заслуженого  працівника культури України. Вона хвилюється, росинки котяться по щоці…  На її  честь –  бурхливі оплески… оплески… оплески… І заслужено! Бо саме  вона доклала найбільше зусиль, щоб музей Лесі Українки став одним з найкращих в Україні. Пані Віра дарує довідник-путівник, який в співпраці із Наталією Пушкар (на жаль, нещодавно відійшла у засвіти) готувала і впорядковувала. А  їй в дарунок – квіти від Ольги Бойко та  колективу музею.

Лишається нам  з тобою, мій читачу, ще і ще раз побажати їй творчого довголіття, миру та  добра!

Мав слово  від осередку ковельських журналістів і краєзнавців автор цих рядків. В подарунок музею – номери останніх трьох випусків "Вістей Ковельщини"  із цікавими матеріалами про життя і творчість поетеси.

Після вступної урочистої частини відбулося погашення поштових марок, яке  провів начальник Волинської дирекції ПАТ "Укрпошта" Іван Люсак. Він   повідомив, що до ювілею Лесі Українки випущено нову марку з її зображенням,  презентував також святковий конверт із зображенням персонажів  з "Лісової пісні", показав листівки із епізодами драми-феєрії, випущених обмеженим тиражем – 2  тисячі примірників. Для дизайну філателістичної продукції було використано ілюстрації Софії Караффи-Корбут, української художниці. Дизайн штемпелів здійснила Ірина Медведовська. Подібне погашення відбулося в Києві, Луцьку та Новограді-Волинському.

Вінцем свята була  Всеукраїнська науково-практична конференція "Леся Українка  і родина Косачів в історії Української та світової культури", а цінним подарунком для науковців, краєзнавців,   музейників та шанувальників минувшини став науковий збірник, до якого ввійшли статті, присвячені дослідженням життя, творчої спадщини й пошануванню пам'яті Лесі Українки, Олени Пчілки і всієї родини Косачів. 

l

...В розмові із власним кореспондентом "Голосу України"  Миколою  Якименком  ми дискутували з приводу того, хто "вищий" в  плеяді геніїв Тарас Шевченко, Іван Франко чи Леся Українка, і дійшли висновку, що в геніальності немає вищості, бо це є сходинка святих постатей  народу, яких ми повинні шанувати, підіймати на щит слави, наслідувати і гордитися, що ми – їх нащадки. 

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Шановний, мій співрозмовнику! Погодься, що в повсякденному житті завжди присутні сірі  та  світлі кольори. Іншими словами, є занепад і є  піднесення, є війна  і  є мир, є русифікація і є українізація. Скільки залишиться світлого в боротьбі із сірим, залежить від нас  самих. А надія на перемогу світлого велика. Ця надія ще більше зміцніла у моїй душі, від подій, що відбувалися останніми днями і в яких довелося взяти участь.

...В молитовному залі греко-католицького храму блаженного Миколая Чарнецького ліворуч на широкоформатному квітчастому полотні в радісно-вишитих рушниках – Леся Українка. З правого боку – відкритий намет, в якому стіл, лава, бібліотечка і живі квіти. Такий собі своєрідний "домик" поетеси. Тут у суботу, 27 лютого ц. р., відбувся тематичний вечір поезії, присвячений 150-річчю від дня народження нашої славетної землячки.

Леся Українка біля святості – це символічно! В серце і в душу вселяється впевненість, що, попри холод та  негоду, сіється зерно українства.  Сонечко зігріє землю,   дощ підживить сходи та змиє гріхи вільні   і  невільні, великі і малі, далекі і близькі. Я вірю: заколоситься українська нива пишним врожаєм, і заквітчаний травень солов'їно сповістить про світло волі, достатку благодаті Божої. 

Не перебільшую, ні на йоту. Мова народу – це його святая праматір. Вона колисає, навчає, застерігає, серденько зігріває, і до Бога  навертає. Тому й називаємо її – рідною. І свято праматері-мови має бути світлим, радісним, квітучим і солов'їно співучим.

На початку дев'яностих років ХХ століття в нашій газеті  я писав: "Хай прийде травень!". Мав на увазі, що перші дні Незалежності – це ще заскорузлий "лід" березня і в  мові, і в нашому прагненні до справжньої волі.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 358

Що не кажіть, а таки існує в просторі людського існування магія  речей та вчинків.

Поміркуймо: якась річ на ринку вартує визначену ціну, а після придбання раптом стає на 30 відсотків дешевшою. З іншого боку, старовинні речі, які особливої ціни не мали, сьогодні стають дорожчими на аукціонах в тисячі разів.

Так сталося з книгою Дмитра Корнелюка, відомого на Волині релігієзнавця, краєзнавця, філософа і письменника, під назвою "Рускім міром нас бомблять і Москва, і Київ. "Нікакой разніци". Видана у 2020 році, вона мала й тоді неабияку цінність, а нині духовна вартість і актуальність цієї книги в  рази вища.

Звичайно, що цьому "сприяла" певна невизначеність верховної влади в культурологічному, духовному, соціальному та політичному аспектах життя країни. Вищесказане не є перебільшенням, про що свідчить назва книги. Її презентація відбулася 11 лютого ц.р. Читальний зал центральної районної бібліотеки був заповнений відповідно до норм, встановлених карантином, і з самого початку дійства був заряджений патріотичним духом книги та автора.

Дмитро Пилипович Корнелюк – вольова, цілеспрямована, енергійна особистість. Це натура, яка несе в своєму єстві гідність українця, гордість громадянина України і неприховану  батьківську доброту. Він не раз декларує (майже Шевченкове): "У мене немає зла й неправди за собою". Дмитро Корнелюк із мудрістю, посрібленою роками і працею, намагається вказувати шлях до нової обітованої країни.

…Якось в засніжені дні лютого я йшов до свого дачного будиночка. Снігу – по коліна. Серед дерев бачу слід, який визначив напрям руху до моєї садиби.

Мимоволі задумався, адже сьогодні теж засипало Україну "снігом"  корупції, "рускім міром", байдужістю та зневірою. І серед цього хаосу і зла йде той, хто вказує путь до єдиної помісної української  Церкви, до відродження рідної мови, а разом з тим відкриває правду нашої історії, долі  і слави. Це не порожні слова заради марнославства, а реальні завдання для кожного з нас і найперше  – для молодого покоління.

Одна жіночка, присутня на презентації, зізналася: "Я йшла в бібліотеку і думала, що буде нудно й нецікаво, але помилилася. Для мене ці дві години пролетіли, як одна мить".

Справді, розумних думок, настанов, роздумів тут було багато, як, зрештою, і поважних авторитетних гостей. Широко було представлено духовенство Православної  Церкви  України на чолі зі старшим деканом Ковельського деканату ПЦУ Іоаном Бонисом. Це – святі отці Анатолій Александрук, Василь Мичко, Михайло Левочко, Станіслав Беспалов, Ростислав Дідух, Іван Оринчак.

З їх вуст лунали не тільки подячні слова автору за його ратний  труд, але й щирі побажання, настанови і пропозиції щодо співпраці в царині духовності. Зворушив душу спогад про о. Петра Левочка, який одним із перших у Ковелі ніс на своїх плечах нелегку ношу відбудови Свято-Благовіщенського храму, а разом з тим доклав немало зусиль для відродження Ковельського благочиння під прапором Київського патріархату. Він не раз промовляв: "Хай там що, але Благовіщенську святиню відбудую!".

Подумалось: за працьовитістю, енергійністю, наполегливістю в русі до поставленої мети він був чимось схожий на Дмитра Корнелюка. Побільше б таких ентузіастів!

Разом з тим, не забули згадати про подвижницьку працю автора, який написав і видав декілька книг на тему християнської моралі і етики та об'їздив майже всю Волинь, щоб запровадити в школах цей предмет. На часі – пожвавлення цієї роботи в Ковельській об'єднаній громаді, на чому наголосив о. Анатолій Александрук. Пропозицію підтримав очільник управління освіти Віктор Бичковський. Тільки й залишається сказати: "Попутнього вітру у співпраці!".

Мудрі слова на підтримку автора у його  безкорисливій праці в ім'я виховання молодого покоління на засадах християнства лунали від Миколи Вельми, редактора "Вістей Ковельщини", Заслуженого журналіста України. Він, до речі, є літературним редактором всіх одинадцяти праць пана Дмитра.

Оцінюючи багаторічний титанічний і важкий творчий шлях, його значимість для країни та ковельської громади,   Микола Вельма запропонував висунути кандидатуру Дмитра Пилиповича на звання Почесного  громадянина  Ковельщини. Пропозиція схвально підтримана присутніми в залі.

Емоційним і політично вмотивованим в унісон думкам книги був виступ Андрія Броїла, депутата Ковельської районної ради (нині – заступника її голови).  Мав слово і автор цих рядків, а також волонтер і учасник громадського руху "Вбережу" Василь Марчук.

Презентаційне дійство скрасили своїми пісенними  виступами  учасники Народного аматорського хору "Вишиванка" (керівник Олег Корнелюк) та Василь Марчук.

З ініціативи Дмитра Корнелюка, котрий одночасно є головою Волинської обласної громадської ради національного і духовного відродження, яку підтримав Митрополит  Луцький і Волинський Михаїл, Благословенними грамотами Православної Церкви України за заслуги перед ПЦУ були нагороджені Андрій Броїло, депутат Ковельської районної ради, Віктор Бичковський, начальник управління освіти міськвиконкому, Микола Вельма, редактор громадсько-політичної газети "Вісті Ковельщини", Олена Місюра, активіст громадсько-політичного життя, Віктор Радчук, депутат обласної ради, Галина Божик, директор Централізованої бібліотечної системи, Заслужений працівник культури України, Микола Заікін, Президент ТзОВ "ВО "Ковельсільмаш", Заслужений машинобудівник України, Юрій Рахлінський, підприємець, благодійник і меценат. Благословенною грамотою відзначений також Дмитро Корнелюк. 

Високі нагороди вручив старший декан Ковельського деканату ПЦУ о. Іоан Бонис.

В свою чергу, Дмитро Корнелюк вручив Подяки Волинської обласної ради національного  і духовного відродження  Маргариті Матвійчук,  Ользі Бичковській,  Олегу Котіку, священнослужителям Ковельського деканату ПЦУ Іоану Бонису, Анатолію Александруку, Ростиславу Дідуху й автору цих рядків.

Творчий вечір-презентація вдався на славу. Він був змістовним, цікавим і корисним. Велика заслуга в цьому по праву належить ведучій Ользі Бичковській, за що їй – душевна і сердечна подяка.

Книгу презентує крилатість на титульній сторінці: "Злу зернину можна посіяти таємно, але не можна приховати врожаю". Іншими словами,  посіяне відкрито зерно добра і  любові, віри і  мови, патріотизму та національної єдності, нехай і в холодну землю,  обов'язково дасть щедрі сходи і віддячить вагомим ужинком на благо українського народу і його майбутніх поколінь. І в цьому – вся суть магії книги Дмитра Корнелюка.

Лишається побажати Дмитру Пилиповичу Корнелюку творчого довголіття, міцного здоров'я, Божого благословення на многії і   благії літа! Віримо, що його одинадцята книга –  не остання.

Анатолій СЕМЕНЮК.

На ЗНІМКАХ: під час презентації книги Дмитра КОРНЕЛЮКА.

Фото з архіву центральної районної бібліотеки.

Що не кажіть, а таки існує в просторі людського існування магія  речей та вчинків.

Поміркуймо: якась річ на ринку вартує визначену ціну, а після придбання раптом стає на 30 відсотків дешевшою. З іншого боку, старовинні речі, які особливої ціни не мали, сьогодні стають дорожчими на аукціонах в тисячі разів.

Так сталося з книгою Дмитра Корнелюка, відомого на Волині релігієзнавця, краєзнавця, філософа і письменника, під назвою "Рускім міром нас бомблять і Москва, і Київ. "Нікакой разніци". Видана у 2020 році, вона мала й тоді неабияку цінність, а нині духовна вартість і актуальність цієї книги в  рази вища.

Звичайно, що цьому "сприяла" певна невизначеність верховної влади в культурологічному, духовному, соціальному та політичному аспектах життя країни. Вищесказане не є перебільшенням, про що свідчить назва книги. Її презентація відбулася 11 лютого ц.р. Читальний зал центральної районної бібліотеки був заповнений відповідно до норм, встановлених карантином, і з самого початку дійства був заряджений патріотичним духом книги та автора.

Дмитро Пилипович Корнелюк – вольова, цілеспрямована, енергійна особистість.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 387

Сенс життя…   В  чому він? Животіти, об’їдатися солодощами? Накопичувати долари і євро? Купатися в алкогольному чи наркотичному кайфі? 

А, може, просто працювати  і боротися в ім’я визначеної ідеї чи віддавати сили та енергію заради досягнення поставленої мети?

Часто-густо пересічна людина не заморочується цими філософськими роздумами. Шекспірівська невизначеність «бути чи не бути?» вітром пролітає поза свідомістю. Але хочемо чи ні, в критичні моменти життя людина стає перед Вищим Суддею і має відповісти на запитання: «Як бути? З ким бути? Для чого бути?».

l

Гряде 150-та річниця від дня народження Лесі Українки (Лариси Косач). Її життя і творчість просвічені, немов на найдосконалішому томографі, науковцями, істориками, літературними критиками, краєзнавцями, мовниками, шанувальниками поетичного слова.

Проте мало хто занурюється у внутрішній психологічний світ юної Лариси. Спробуймо, шановний читачу, зробити цей крок і осмислити ті критичні хвилини, коли через переохолодження, вона важко захворіла.

Вдумаймося у трагічний факт: юна дівчина із великими творчими амбіціями раптом відчуває, що не може грати на фортепіано, тенер: «Прощай, мій друже».  Мріяла стати «художником як, Шевченко» — не судилося.  Завжди, саме на межі втрачених можливостей, і постає питання сенсу буття. 

У свої молоді роки, я часто занурювався в рожеві мрії про краще, відмінне від колгоспного, життя. Скажімо, хотів купити спортивний велосипед, бути добре одягненим, мати на столі хліб і до хліба. Та раптом доля безжально і боляче  вдарила в   обличчя.

Так сталося, що я втратив роботу, опинився без грошей, без житла, не склав іспит в інституті, переживав зраду в коханні – словом, безвихідь! 

Лихий нашіптував: «Не журись! Он трамваї, автівки рухаються поруч тебе – ступи крок, і всі негаразди в одну мить зникнуть. Хочеш – торкнися електродротів, спалахнеш свічкою.  Твоє нікчемне життя нікому не потрібне». Я був готовий у сірому, захмареному Львові, перебуваючи в самотності і відчаї, ступити цей фатальний крок.

Але сталось диво: перед мої очі з’явилася моя старенька мати. Вона ніби дорікнула мені: «А як же я буду жити без тебе, сину?».

І я відсахнувся від слабкодухого, фатального кроку, як колись Ісус Христос відступився від спокус сатани. У моїй свідомості сяйнуло прозріння: я маю жити заради матері, опікуватися нею і робити все,  що з цим пов’язане. Тимчасова безвихідь, негаразди перевтілилися в іншу сутність: «Шукати,  боротися і знайти». Песимізм, зневіра зникли,  і  ріка життя ввійшла у своє нормальне русло.

Сенс буття… Загляньмо за огорожу колючого дроту совєцьких концтаборів. Ті в’язні, які втрачали мету життя, швидко відходили у Вічність. В  1946 році греко-католицьких священників за непослух служити московській церкві запроторили на довгі роки в жорстокі умови неволі, холоду, голоду і каторжної праці. Маючи високу мету – навертати місійно до віри в’язнів – святі отці вистояли, перемогли неволю.  Для них змінилися умови, але не сенс життя – служити Богу.

l

Ми достеменно це знаємо, які внутрішні страждання, тривоги, переживання  мучили  юну Лесю. Сказано, що поезія – це дзеркало душі. Саме через  свічадо поезії, маємо можливість заглянути і відчути стан зраненої  душі. В поезії «Сафо» читаємо: «Надія і розпач». Ці поетичні рядки не випадкові. 

Сафо – древньогрецька поетеса (VІ ст. до н. е.). За легендою, вона кинулася зі скелі в море через зраду  в коханні.

Лариса Косач – вище фатальних кроків. Вона починає  боротьбу за повноцінне життя і невдовзі робить виклик своїй трагічній долі:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись.

Буду жити! Геть думи сумні!

Поруч Лесі – вірна, тверда,  як кремінь,  і мудра наставниця – її мати  Ольга Петрівна Косач. Сенс життя якої визначений ідеєю боротьби за українство, рідну мову і, як похідна від неї функція, — «в дітей перелить свою душу і думку». І їй це вдалося!

Аналітичний розум Лариси Косач швидко знаходить відповідь: попри все, бути і  творити, тому  що «хто хиливсь найнижче, того найбільше топтали люди й коні» («Грішниця», 1896 р.).

Без сенсу життя немає самого життя. Леся Українка доходить такого висновку не спонтанно, а через тілесні і душевні болі. Вона залишає в серці надію, приборкує розпач. Не просто піднятися на вершину християнського розуміння буття, а, підкоривши її, сказати: «Путь на Голгофу величний тоді, коли знає людина, на що і куди вона йде, не прагнучи інших тріумфів».

Бо справді:  хитка  основа палацу. Коли будівничий промовляє: «Я з ласки Божої цар, бо, гляньте, сиджу на престолі».

О, як ці пророчі слова легко лягають, мов ноти на папір, на наше сьогодення!

Вершителі світу цього і моєї країни! Вслухайтеся і наверніться на шлях не власного царського озолочення, а праці заради благодатної України – нехай і через терни.

Прометеїв вогонь тоді чогось вартий, коли служить людям, їхньому благу, і, воістину так було завжди «і так воно буде довіку, поки житимуть люди».

Невизначеність, фанфаронство та слабкодухість – це крок назад, який веде до занепаду і до руїни особистого життя та країни в цілому. 

l

В драматичній поемі «На руїнах» Леся Українка відтворює  трагічний стан зруйнованого  Єрусалиму, який багато в чому нагадує нам Україну – і минулу, і сучасну. Окремі люди з руїн беруть каміння і будують курені. Та більшість зневірена, деморалізована і розгублена.

У цій безвиході  пророчиця Тірца пропонує жінці з дитиною:

«Паліть багаття, поки встане

 день,

Щоб вам було видніше при

 роботі».

Але чує відповідь:

«Робота наша марна».

Чоловіку, у якого загоїлась рана, пророчиця каже:

«Коли загоїлась на грудях рана,

То встань і йди до праці».

На що чоловік заявляє:

«До якої?

Що маю я робити? Чим? Над

 чим?

Ні знаряду, ні знадобу не маю».

Далі – гірше. Коли Тірца (Леся) закликає:

«Устань, Ізраїлю (Україно – А. С.), роби намети!». 

Старий протирічить:

«Проклятий той, хто будить

 подоланих. 

Проклятий той, хто краде сон 

в раба.

Для чого? Нащо маю 

я вставати?».

Погодься,  мій читачу: це – трагедія не тільки окремої особистості, але й народу.

В своє  оправдання Старий запитує: 

«А ти що робиш? Ти?».

Тірца  відповідає: «Людей

 буджу».

Пророчиця Леся, як легендарна Тірца, не просто словом будить, а власним вистражданим досвідом. Влітку 1913 року, ледве рухома,  з високою температурою, незважаючи на нестерпні болі, вона пише. З її немічного тілесного стану, немов із кратера вулкана, виплескує життєтворча магма невмирущої драми-феєрії «Лісова  пісня». Леся нагадує, що життя тоді чогось варте, коли у своїй багатогранній  суті наповнене жертовною працею і любов’ю, тоді людина «має в серці те, що не вмирає».

l

Торкнемося ще раз тонких струн  дитячих літ Лариси Косач. В просторі Волинського Полісся Леся рухалась серед чарівної природи, колодяжненських дітей та доброзичливих людей. Звідси пульсує енергія її творчості. Не зважаючи, що хворі ліва рука і ліва нога, вона творить, працює, вчиться у  своєму милому  душі «білому домику».

 І коли батько Петро Косач вночі провідує доньку і з тривогою запитує: «Навіщо здоров’я своє марнуєш? Нащо стільки працюєш?», Леся, його мила Леся, по-дорослому відповідає: «Працюю, татусю, бо хочу, щоб життя моє було  корисним для народу». І це не пафосні слова заради слави, а усвідомлений, виважений і визначений сенс життя із юних років до останнього подиху.

Яка б то була благодатна країна, якби так думав і діяв кожен із нас!

l

Феномен Лесі Українки не тільки у тому, що є прикладом для наслідування у пошуках сенсу життя, а насамперед – в  народності. Вона возвеличується над різноликими  політичними уподобаннями та амбіціями, веде нас до невмирущого джерела українства, словом гартуючи наш дух і долю, підіймаючи на крилах пісень славу. 

Цей животворящий, незгасимий пломінь душі  Княгині української поезії є культурологічним, духовним, патріотичним надбанням нації і народу нарівні з Тарасом Шевченком, Іваном Франком, а сьогодні – Ліною Костенко та іншими світочами нації.

В недалекому  від нас часі за сприяння Волинського краєзнавчого музею було видано збірник патріотичних поезій Лесі Українки. Цей невеликий за форматом кишеньковий «Кобзарик» став цінним подарунком  для воїнів, які захищають нашу Незалежність на Сході країни. І цим все сказано!  

Барвистий вінок заходів запрограмовано на державному і регіональному рівнях до ювілею нашої славної землячки. Не згасає дух прийдешніх  поколінь. В контексті цієї програми доречним було б оголосити на Ковельщині і  Волині 2021-й – роком Лесі Українки. Її духовний п’єдестал є незрівнянно вищим, аніж китайського металевого Бика, якого ми, сліпо копіюючи далекі від нас традиції, зробили  символом нинішнього  року.

Анатолій СЕМЕНЮК,

голова міськрайонної організації Національної спілки 

краєзнавців України.

Сенс життя…   В  чому він? Животіти, об’їдатися солодощами? Накопичувати долари і євро? Купатися в алкогольному чи наркотичному кайфі? 

А, може, просто працювати  і боротися в ім’я визначеної ідеї чи віддавати сили та енергію заради досягнення поставленої мети?

Часто-густо пересічна людина не заморочується цими філософськими роздумами. Шекспірівська невизначеність «бути чи не бути?» вітром пролітає поза свідомістю. Але хочемо чи ні, в критичні моменти життя людина стає перед Вищим Суддею і має відповісти на запитання: «Як бути? З ким бути? Для чого бути?».

ххх

Гряде 150-та річниця від дня народження Лесі Українки (Лариси Косач). Її життя і творчість просвічені, немов на найдосконалішому томографі, науковцями, істориками, літературними критиками, краєзнавцями, мовниками, шанувальниками поетичного слова.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1180

Кожна принцеса мріє про свого принца-лицаря. "Чи був я лицарем, коли зустрів її, Божим провидінням визначену, свою принцесу? Чи ставав я на коліно і схилявся в поклоні, освідчуючись у коханні з першого погляду? Чи млів я від щастя, цілуючи її ніжні пальчики?

Звичайно, що ні. Реалії нашого українського життя далекі від аристократичної французької романтики Середньовіччя. А, можливо, я шукаю виправдання для своїх не зовсім витончених вчинків?”.

Так думав він, коли залишався наодинці із собою в якомусь тихому, забутому Богом, куточку. Думки, як нав'язливі мухи, роїлися у його посивілій від часу голові. Сьогодні, коли промайнуло стільки літ подружнього життя, він знову і знову запитував себе: "А що воно таке, кохання?".

Одного разу він стверджував, що це – пристрасть почуттів, і не більше. Іншим разом схилявся до думки, що це –  найвища насолода в інтимній близькості. Згодом це почуття пояснював у романтичній формі.

"Кохання – це квітка, – переконував він. – Вона розквітає тоді, коли ніби дощик тихий своєю рукою листочки поливає і коріння  живить,  коли, як промінчик Сонця, кожен пелюсток зігріває, коли, як п'янкий вітер, стебло ніжністю ласкає".

В природі і в людській сутності завжди присутні паралелі. Недаремно  у Святому письмі сказано, що все "по образу й подобі".

"Кохання – це не слова, а вчинки. Ти маєш живити свою квітку всім життєдайно необхідним, зігрівати теплом свого серця і огортати постійною увагою, ніжити поцілунками та тішити ласкою".

Він зустрів свою принцесу випадково, хоч в коханні випадковостей не буває. Блукають дві одинокі хмаринки і шукають одна одну, собі подібну, в безмежному просторі Всесвіту.

Коли знаходять, то це не випадковість, а нагорода небес за пошук щастя. Це і є щастя!

Він, ще в достатньо юному віці, немало поблукав по світу. Вирвавшись на волю із забутого, неперспективного села,  шукав тепле місце під Сонцем. Воно бачилося йому у  здобутті вищої освіти та піднятті сходинками кар'єри на Олімп влади, де чекали неабиякі принади – отримання квартири без черги, матеріальний  достаток, набуття вищого статусу в колективі, громаді, суспільстві.

І ось він, сіра одинока хмаринка, за велінням долі опинився в далекому райцентрі. Це був його черговий  стартовий майданчик для руху вперед.

Здобуття вищої освіти у його планах було на той час найпріоритетнішим. Він весь вільний час використовував для навчання.

Влітку клав хитромудрі книги на багажник спортивного коника-велосипеда і мчав до річки: поєднував приємне  з корисним – навчався і засмагав.

В той день світило ясне Сонечко. Він поклав свого двоколісного друга на пісок, роздягнувся і намірився освіжитися в холодній водичці. Неподалік сиділи дві красуні-юнки  і теж з книгами та зошитами.

Ніщо так не спонукає до зближення, як спільний інтерес до якоїсь справи або досягнення поставленої мети. Саме це відкриває потаємні комірки свідомості й кличе до зближення та спілкування.

Сталось диво: він замість того, щоб іти до річки, повернув до чарівних панянок.

– Ви щось цікаве читаєте? – запитав для годиться.

– Дуже цікаве. Готуємося до вступних іспитів, – відповіла, сяйнувши очима, струнка красуня Лілія.

Її подруга, сіроокий тендітний Ірис, мовчала. Здавалось, що її не цікавила ця розмова.

– Ви купаєтесь? – звернувся він до тихої чарівниці. І, не чекаючи відповіді, запропонував: –Ходімо охолодимося! Потому безцеремонно схопив  дівчину за руку і потягнув до води. Вона не опиралася і підкорилась його волі. З крутого берега вони шубовснули у воду. Грайлива райдуга заіскрилась у крапельках води.

– Пливемо за течією, – мовив він.

– Пливемо, – погодилась вона.

В'юнка річка текла поміж очеретів, комишів та пахучих лепех. На зелених острівцях усміхалися пахучі квіти. В заростях очеретянка виспівувала свою мелодію. Не знали вони, що біля них русалка пливе, а юнак на неї задивляється, милується  засмаглим спортивним тілом. Промінчик Сонця  з ним змагається і пірнає під воду, щоб поцілувати тіло русалки.

– Як вас звати? – порушив мовчанку він.

– Називайте Лілія.

– Гарне ім'я.

Вони пливли і не знали, що це був старт марафонського запливу не на сотні метрів, а на дистанцію в десятки довгих літ.

На одному з поворотів русло річки розгалужувалося на два рукави, і на цьому місці виднівся невеликий піщаний пляж.

– Втомилася? Відпочиньмо, – турботливо запропонував  він, перейшовши на "ти".

Вони вийшли на берег і сіли  на золотистий пісок. Він ніби ненароком торкнувся тіла дівчини. Воно було холодне і… звабливе.

– Ти ж, як  льодинка. Можна тебе трішечки зігріти?

Не чекаючи дозволу, пригорнувся до неї і став цілувати щічки, очі, шию, губи. Цілував, ледве торкаючись – боявся необережним рухом образити.

– Зупинися… Не треба… Повертаймось назад, – тихо промовила вона.

Він підкорився цьому проханню. Інакше вчинити не міг. В її голосі звучали нотки застереження, які нагадували, що червону лінію пристрастей переступати не слід.

Поверталися мовчки. Проти течії пливти було важче, але вони не відчували супротиву води, тому що перед ними відкривалась таємнича чарівність світу.

Над ними ясніла голубінь неба. Загадково усміхалось ясночоле Сонце. Маестро-вітер шелестів в очеретах, виписуючи ноти нової мелодії кохання. Солістка-очеретянка безжурно теревенила пісню спокуси: "Тьох-тьох. Були удвох, кохання стукало у  серце, а вони не відкривали дверці. Ох, тьох-тьох, були удвох…".

– В тебе є хлопець? – порушивши мовчанку, запитав він.

– Немає…

– То може якось зустрінемося? Де тебе знайти?

– Ввечері, у центрі. Як стемніє.

Радості не було меж. Незбагненні трепетні відчуття прикинулись в його єстві. Він обігнав її і, наче на крилах, швидко поплив річкою. Вона не відставала, хоч він був ведучим запливу.

Романтична п'єса розписувала майбутні ролі, і вони прийняли її сюжет.

– Де це ви пропали? Може, в болоті заблукали? Я вже на пошуки збиралася іти, –  жартома дорікнула Лілія, але, поглянувши на їх сяючі обличчя, замовкла. Вона зрозуміла, що сталося щось надзвичайно важливе, у цьому поліському Всесвіті, у неї на очах народжувалося кохання з першого погляду.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Кожна принцеса мріє про свого принца-лицаря. "Чи був я лицарем, коли зустрів її, Божим провидінням визначену, свою принцесу? Чи ставав я на коліно і схилявся в поклоні, освідчуючись у коханні з першого погляду? Чи млів я від щастя, цілуючи її ніжні пальчики?

Звичайно, що ні. Реалії нашого українського життя далекі від аристократичної французької романтики Середньовіччя. А, можливо, я шукаю виправдання для своїх не зовсім витончених вчинків?”.

Так думав він, коли залишався наодинці із собою в якомусь тихому, забутому Богом, куточку. Думки, як нав'язливі мухи, роїлися у його посивілій від часу голові. Сьогодні, коли промайнуло стільки літ подружнього життя, він знову і знову запитував себе: "А що воно таке, кохання?".

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 398

"В єдину, святу, соборну…" – промовляє до нас тисячі днів та років молитовно "Символ віри".

По праву ці слова стосуються не тільки Церкви, а й нас, українців. Вони  надзвичайно актуальні на тридцятому році нашої Незалежності, адже є наріжним каменем розбудови самостійної держави України. 

Прикро, що Ідея Соборності не набула свого осмислення ні сто років тому, ні сьогодні. 

"Як би ви   вчились так, як треба, то  й мудрість би була своя", – нагадував Тарас Шевченко і закликав: "Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю". 

Але заклик Великого Кобзаря  для декого залишилися гласом волаючого в пустелі.

Із безкінечних політичних телешоу чується одне і те ж: "Що зробив для України Трамп і що зробить Джо Байден?".  А сорок шостий Президент Америки у своїй інавгураційній промові визначає для себе, уряду та політиків найголовніше стратегічне завдання – об'єднати розділену виборами Америку під прапори демократії, гідності та свободи.

Отож, шановні керманичі держави, переймайте досвід, визначайте головні  пріоритети, будуйте єдину і соборну Україну під прапором національної ідеї, куди входять культура і мова, традиції та духовність, а за тим – все інше. 

Наша роз'єднаність базується на політично-соціальних протиріччях Захід – Схід  (читай: Європа – Росія). За 30 років  Незалежності не визначились, куди йдемо. Одні  тягнуть  "ковдру"  Соборності в бік відсталої мілітаристської Росії, інші – до благодатної Європи. 

Михайло Грушевський сто літ тому це протиріччя вирівняти не  зміг. Не через те, що не захотів, а тому, що в гени багатьох українців, як кліщ, впився вірус російського верховенства і хохляцького рабства. На жаль, оздоровчої противірусної вакцини у нас мало, а та, що є, – неефективна.

Не випадково згадується "Таємничий острів" Жуля Верна. П'ять осіб, втікаючи з полону на повітряній кулі, опинилися на невідомому  безлюдному острові. Незважаючи на приреченість долі, ці п'ятеро відчайдухів, різних за фахом та політичними уподобаннями,  згуртувалися і вирішили будувати комфортне життя з тих ресурсів, які подарувала їм природа. Вони були єдині в символах та назвах своєї міні-держави.

Колоністи не схилялися до сорока років Мойсеєвих блукань в пошуках землі обітованої, а працювали, творили і вчились на своєму досвіді. Вони були об'єднані соборно визначеною ідеєю. Коли на острові з'явилися пірати, не злякались, а вибудували стратегію оборони.

Мій зацікавлений читачу! Проведи паралелі між малим  об'єднавчим діянням  і нашим великим теперішнім. Ти сам дійдеш  висновку: якби запанувала у нашій Незалежній єдність, то давно Україна стояла б на майданчику Європи серед передових країн. Не склалося. Це відчули наші доморощені "пірати"-олігархи, котрі  безжально кинулися грабувати надбання доброзичливого народу та унікальні багатющі скарби природи.

Це їх "заслуга" у нашій бідності і в тому, що нам неохоче відчиняють двері в країнах Європи, Азії та Америки. 

У вищезгаданому "Символі віри" є гарне словосполучення – "Світло від світла". Тобто світло – від Бога, Отця нашого і світло – від Господа Ісуса Христа.

І на мою суб'єктивну думку, сюди доречно доєднується світло Соборності та єдності. Погляньмо на далеку та близьку історію. У 980 році Володимир Великий  намагався досягти соборності Київської Русі, зібравши в єдиний пантеон всіх древніх богів.

Спроба виявилася невдалою, і він прийняв вольове рішення: Хрещення Русі під покровом Єдиного Бога. Цей акт духовної Соборності став успішним – Русь-Україна піднялась на вищий щабель і стала рівною серед країн Європи.

Соборність – це промінь світла в душі кожного із нас. Повторюсь: світло в душі моїй, твоїй, політика, міністра і президента. Саме воно здатне боротися проти олігархічної бездуховної темряви.

На жаль, в наших душах сяє не сонячне проміння, а часто-густо жевріє тьмяна свічечка, яка при найменшому подиху вітру може згаснути.

...На Водохреще знайомий заявив: "Я люблю Україну, але обираю ОПЗЖ" (читай: проросійський вектор, а точніше – “руській мір”).

Немає в його єстві променя української Соборності. Як кажуть, коментарі зайві.

Далі – більше. І теж без світла та  надії на омріяну Соборність.

Поважна пані з особливим пафосом та сяйвом радості в очах повідомляє: знайомий білорус їй дорікнув: "Плохо вы живете". Заперечувати немає сенсу: вона солідарна з білорусом. Справді,    кожному з нас хочеться жити комфортно. Ось і ця пані малює в своїй уяві заморські країни, де вона – цариця, забувши казку про те, як вередлива  бабуся опинилася біля розбитого корита.

Вище згадана пані далека від ідеї Соборності, від лопати і плуга. Жінка  затьмарена спокусою багатого,  легкого життя, хоч міру багатства ще ніхто не визначив. А хіба вона одна така? 

Моя покійна мама повчала: "Що ти, синку, без міри скаржишся? В тебе є хліб, є до хліба, одягнутий, взутий, маєш роботу. Гріх гнівити Бога". Вона була мудрою та терплячою. І знала, що потрібно завзято працювати, щоб мати благо. 

У 1919 році Акт про з'єднання ЗНР та УНР в єдину Українську державу урочисто проголошував: "Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення народної незалежної Української держави на добро і щастя українського народу".

Читачу! Ти бачиш сам: Акт  залишився декларацією, а на світло Соборності сунуть хижі хмари темряви.  Сунуть нахабно: війною, корупцією, пропагандою з боку Росії, влада якої прагне викликати у нас хаос і зневіру.

Та, попри все, лишається Світло соборності у душах і серцях патріотів, і це вселяє надію та щасливе майбуття, як це задекларовано в Акті Злуки.

Анатолій СЕМЕНЮК.

"В єдину, святу, соборну…" – промовляє до нас тисячі днів та років молитовно "Символ віри".

По праву ці слова стосуються не тільки Церкви, а й нас, українців. Вони  надзвичайно актуальні на тридцятому році нашої Незалежності, адже є наріжним каменем розбудови самостійної держави України. 

Прикро, що Ідея Соборності не набула свого осмислення ні сто років тому, ні сьогодні. 

"Як би ви   вчились так, як треба, то  й мудрість би була своя", – нагадував Тарас Шевченко і закликав: "Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю". 

Але заклик Великого Кобзаря  для декого залишилися гласом волаючого в пустелі.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 368

– Пропаде Україна! Погляньте, що навколо діється: війна, корупція, бідність. Все ближче і ближче до хижих лап російського ведмедя скочуємося, – виливає біль з душі Тарас Карась, песиміст від народження.

– Не пропаде! Рано чи пізно відродиться, благополуччям європейським заживе, – подає надію  романтик Петро Білокінь.

– Може, й не пропаде, але  щастя не матиме. Буде животіти в морі негараздів  і проблем  та недолугої  політики влади, – втручається у розмову Маркіян Безродний.

“Ох, ці передбачення, пророцтва! Чого тільки не почуєш? –  розмірковував я  у  дні Новорічних свят. –  Один  просто, як мій песик Бім, гавкає на небо, сповіщає що на нього просвітління зійшло, й точно знає, коли Апокаліпсис настане. Інший перетасовує карти, піковою дамою туман та мряку навіює, але якщо позолотять ручку, то, дивись, і королем  бубновим потішить,  надією на щастя та удачу. Треті за розташуванням зірок пророчать чи то занепад всього  і всіх, чи піднесення і процвітання. Вони знають, що кожен хоче почути своє, надумане”.

В сьогоденні кашпіровські, джуни, глоби, чумаки  відоміші, ніж Шевченків "Заповіт". А слава їм – королівська.  Все їхнє ворожіння процвітає на благодатному грунті, адже ми – унікальний народ у сприйнятті всього таємничого, віртуального,  незбагненного. У човні ілюзій та пророцтв гармонійно вживаються і світочі нації, і прості  смертні. Досить згадати Миколу Гоголя, нашого щирого українця, у  творчості якого – сутність українства. Це ж тільки наш сільський коваль Вакула може приборкати чорта і на ньому летіти до імператриці (!) за царською туфелькою для нареченої. І диво: мрії збуваються! Грізна імператриця дарує українцю туфельку зі своєї ноги. Дарма, що ношена, зате царська…

В морі ілюзій купався геній і пророк Тарас  Шевченко. Він марив вільною, новою Україною,  в якій син Іван – і уродливий, і багатий. Хіба не в ілюзіях уявного щастя виборювалася і творилася у 90-их роках ХХ століття наша Незалежність? Здобудемо волю – і буде син багатий, і золота туфелька на гарних ніжках судженої. За ейфорією  забули, що щаслива доля прихильна  до тих, хто працює, бореться,  з  мудрістю радиться і за розумом живе. Не зчулися, як замість  кисільних райських берегів ріки життя наситились гіркотою бідності  та розрухи. 

А чи усвідомлюємо, що український дім потрібно будувати на твердій основі, а не на піску?

Гірка, закривавлена хвиля Майдану пронеслась, мов цунамі, над Україною, а над нею знову  розцвіли ілюзії гідності, справедливості і благополуччя.

Чим обернулись ці рожеві мрії сьогодні, бачимо наяву. Осягаючи поглядом історію від Наливайка, Богдана і до нашого сьогодення бачимо, що симптоми хворості однакові. Здається, в мізках українців вмонтований  сигналізатор, який вмикається в критичних ситуаціях соціальних збурень, воєн, епідемій, накриваючи туманом ілюзій небезпечну реальність. Такий собі  синдром страуса: при небезпеці – голову в пісок. На жаль, таке відсторонення  має  плачевні наслідки – доля в кінцевому результаті опиняється розіп'ятою на  хресті жорстокої дійсності.

"А який  рецепт оздоровлення нації існує? Психологи, навпаки, при пандемії рекомендують позитивно думати, мріяти про щось світле і радісне", – дорікнете ви.

Не маю права бути оракулом, тим більше навчителем, але вірус під назвою "ілюзіон" надто задавлений, шкодить нашому руху до щастя. З цим нічого не вдієш. І…  не треба.

А ось  політикам поміркованим, журналістам і навіть  владі потрібно створювати в свідомості українців противірусний сигналізатор, який вмикається після спалаху ілюзій, спонукає до праці, поміркованих рішень та виваженого ставлення до реалій життя.

Маємо пам'ятати, що Бог дарував нам родючу землю, багатющі надра, чарівну природу, заповівши  примножувати ці багатства. Злегковажимо – втратимо  цей куточок українського раю земного: в історії таке мало  місце.

Тож не повторюймо помилок минулого і з надією дивімось у майбутнє. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

– Пропаде Україна! Погляньте, що навколо діється: війна, корупція, бідність. Все ближче і ближче до хижих лап російського ведмедя скочуємося, – виливає біль з душі Тарас Карась, песиміст від народження.

– Не пропаде! Рано чи пізно відродиться, благополуччям європейським заживе, – подає надію  романтик Петро Білокінь.

– Може, й не пропаде, але  щастя не матиме. Буде животіти в морі негараздів  і проблем  та недолугої  політики влади, – втручається у розмову Маркіян Безродний.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 626

Кожному перехожому, що йде чи їде вулицею Сагайдачного, впадає в око новобудова у стилі  "спортивний модерн", яка розташована по правий бік річки Турії. За всіма ознаками, ця спортивна арена легко вписується у матрицю всеукраїнського "великого" будівництва.

Для ковельчан цей об'єкт давно став легендарним. Тут успішно розвивався спорт у 30-ті роки ХХ століття. На ньому кувалася спортивна слава Ковеля у 60-80-их роках. Ця спортивна споруда "причетна" до  всеперемагаючого руху у героїчних дев'яностих в політичній боротьбі за Незалежність: саме на стадіоні "Локомотив" відбувся  перший демократичний мітинг у Ковелі. І ось "Локомотив" постає у новій іпостасі. Скажу, що мрія про його відродження визрівала давно. Звично чути крилате: "Мрії збуваються!". Я б доповнив: "Мрії збуваються в тих, хто працює, творить і вірить".

Першим кроком до втілення заповітної мрії  в життя стало створення Транскордонного центру  діалогу культур в рамках Програми міжнародного співробітництва сусідніх країн Польщі, Білорусі, України ще у 2014 році.

Сьогодні із впевненістю можна сказати, що перший крок в реалізації масштабного проєкту зроблено. 

Я не буду зупинятися на "дивідендах", які мають отримати міста Щучин (Республіка Польща) та Щучинський район (Республіка Білорусь) – про це у свій час газета "Вісті Ковельщини" детально  розповідала. На старті нового 2021-ого року ковельчан цікавить, що зроблено в рамках проєкту і що Ковель отримає в кінцевому підсумку?

Насамперед, слід відзначити створення Ковельською міською радою унікальної структури  комунального некомерційного господарського об'єднання "Транскордонний центр діалогу культур" імені гетьманів Ружинських", до складу яких входять установи та громадські організації.

Це – заклад позашкільної освіти "Ковельська станція юних туристів"; ковельський міський центр фізичного здоров'я населення "Спорт для всіх"; комунальний заклад "Комплексна дитячо-юнацька спортивна школа імені Євгена Кондратовича"; заклад позашкільної освіти "Ковельський палац учнівської молоді імені Івана Франка"; комунальний заклад "Ковельський історичний музей"; громадська організація "Волинська агенція із залучення інвестицій"; громадська організація "Футбольний центр Ковель-Волинь"; громадська організація "Волинський обласний центр  національно-патріотичного виховання "Волинська Січ".

Як бачимо, діяльність об'єднання носить широкоформатний характер. Головні її напрямки – розвиток туристичної галузі із залученням інвестицій та послуг на основі використання культурної, духовної та історичної спадщини регіону та її популяризації: визначення перспектив  розвитку культури, включаючи мистецтво, фольклор, науку, літературу, живопис, театр, народні ремесла, а разом із тим – освіти та спорту.

Не менш важливі завдання – це формування діючого цілісного інформаційного простору в царині туризму, краєзнавства, освіти, культури та спорту, популяризація національної та історичної спадщини на основі дієвих творчих культурологічних заходів, створення просвітницького гуманітарного середовища, яке буде сприяти розвитку талантів, особливо творчо обдарованої молоді.

Вищесказане для генерального директора об'єднання Юрія Конащука –тільки узагальнений вказівник, який визначає напрями діяльності. Простір, в якому відбуватиметься становлення об'єднання, має бути наповнений гармонійним національно-патріотичним продуктом. Зазначимо, що відповідальність теж велика, адже Центр діалогу культур передбачає дієве співробітництво між Європейським Союзом та країнами-партнерами, учасниками міжнародного проєкту. Більше того, від успішної діяльності об'єднання, міської ради великою мірою залежить фінансування заходів програми, джерела якої витікають із відповідних структур ЄС та із скарбниці міста Ковеля.

Будівництво об'єкта "Транскордонний центр діалогу культур", враховуючи неоднорідність джерел фінансування, розділено на чотири етапи. Перший передбачає реконструкцію приміщень стадіону "Локомотив" під розміщення Центру і його структур.

Сьогодні будівельні роботи – на стадії завершення, і це радує.

Другим етапом передбачено будівництво мереж електропостачання, водопостачання, каналізації та водовідведення. Будівельні й монтажні роботи тривають.

Третій етап має на меті проведення капремонту спортивних та фізкультурно-оздоровчих споруд, нове футбольне поле, бігові доріжки, електронне табло, освітлення, легкоатлетичні сектори (метання диска, молота, списа), благоустрій території тощо. Роботи не проводилися. Проєкт подано до плану заходів з реалізації стратегії регіонального розвитку.

На четвертому етапі планується здійснити капітальний ремонт русла р. Турії в районі розташування Центру.

Мусимо зазначити, що тут існує невизначеність. Головною причиною є те, що наразі відсутній дозвіл на початок будівельних робіт.

Аналізуючи та оцінюючи наш рух до європейської співпраці, маємо зазначити, що владою минулої каденції на чолі з міським головою Олегом Кіндером зроблено чимало, і за це ковельчани дякують.

На мою думку, новому очільнику міської громади Ігорю Чайці, його заступникам та відповідним управлінням варто взяти під особливий контроль будівництва об'єкта і діяльність об'єднання.

Маємо розуміти, що транскордонне об'єднання – це частинка  народної дипломатії, яка надзвичайно важлива на шляху до європейського благополуччя і  є дієвим засобом, який допоможе переконати Європу, світ, що ми – унікальний народ, котрий має древню традиційну культуру, анітрохи не гіршу, аніж у країнах європейської спільноти.

Тож, провівши 2020 рік в історію, мусимо подякувати всім, хто брав участь у розбудові важливого об'єкта, особливо – будівельники, побажати нової успішної праці, вагомих здобутків і здоров'я у Новому році!

Анатолій СЕМЕНЮК.

P.S. В бюджеті міської територіальної громади на 2021 рік передбачено на умовах співфінансування 7,5 мільйона гривень  використати на будівництво спортивного ядра колишнього "Локомотива". Отож, є надія на те, що роботи на важливому об'єкті  успішно триватимуть.

Дай, Боже!

А. С.

На світлинІ: Генеральний директор некомерційного об’єднання “Транскордонний центр  діалогу культур імені гетьманів Ружинських” Юрій КОНАЩУК.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Кожному перехожому, що йде чи їде вулицею Сагайдачного, впадає в око новобудова у стилі  "спортивний модерн", яка розташована по правий бік річки Турії. За всіма ознаками, ця спортивна арена легко вписується у матрицю всеукраїнського "великого" будівництва.

Для ковельчан цей об'єкт давно став легендарним. Тут успішно розвивався спорт у 30-ті роки ХХ століття. На ньому кувалася спортивна слава Ковеля у 60-80-их роках. Ця спортивна споруда "причетна" до  всеперемагаючого руху у героїчних дев'яностих в політичній боротьбі за Незалежність: саме на стадіоні "Локомотив" відбувся  перший демократичний мітинг у Ковелі. І ось "Локомотив" постає у новій іпостасі. Скажу, що мрія про його відродження визрівала давно. Звично чути крилате: "Мрії збуваються!". Я б доповнив: "Мрії збуваються в тих, хто працює, творить і вірить".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 763

Завітають до нас негаразди – кажемо приречено: «Доля». Сяйне Сонечко радості у віконце – «Бог послав».

Те, що прилетіло на крилах гріха до Марини, принесло із собою миті радості, кохання,  переживання глибокі, розчарування і нову надію.

Хто сказав, що надія помирає останньою?

Навпаки: вона летить стрілою, обганяючи час, до нових тривог і звершень. Стріла-надія долає перешкоди, негоду, людські зради. Та чи долетить до квітки щастя Марини?  Хто знає...

l

Тихий літній вечір запрошував втомлених працею за день до відпочинку. Ясні зорі повиходили на небо і безжурно теревенили про останні новини Всесвіту. Темна ковдра ночі все більше огортала живе і суще.

Марина, наймана робітниця фермера, звільнившись від виснажливих господарських клопотів, готувалася до сну. Вона роздяглася, охолодила тіло студеною  криничною водою, витерлася м’яким рушником і гулькнула в заповітну постельку.

Сон повільно заколихував втому і нав’язливі  думки. Та спокій тільки снився. Опівночі крізь марево сну дівчина відчула, як хтось намагається стягнути з неї покривало, чиїсь дужі руки торкалися її дівочого тіла. Вона злякалася. Сон вмить пропав. Марина щосили намагалася відбитися, пручалася, відпихала насильника.

— Пусти! Відчепись! Буду кричати! — у відчаї заголосила дівчина.

— Кричи! Ніхто не почує, — прохрипів ґвалтівник, і ще дужче став домагатися дівчини.

Сили були нерівні, і фермер, а це був він, домігся свого…

Марина почувалася збещеною, розтоптаною, приниженою, як зів’яла квітка, котру зламали і кинули на землю.

Осиний рій думок жалив дівочу душу.

– Пручаєшся, відбиваєшся, а сама давно незайманість втратила. Хто він? – раптом порушив гнітючу тишу чоловік.

– Ти зґвалтував мене і про дівочу цноту питаєш? – різко відповіла Марина.

– Я і без тебе дізнаюся. Хто це – Іван чи Степан? – не вгавав фермер.

– Помовч, — злетіло з вуст примирливе.

Фермер, відчуваючи провину,  покірно притих.

Свідомість Марини поглинули спогади.

l

На Київщину, із свого далекого села вона приїхала давно. Хтось пообіцяв золоті гори. Мовляв, у тамтешнього фермера можна підзаробити не гірше, ніж у Польщі. Господарство успішне, й зарплатню вчасно виплачують. Хто з дівчат не мріє мати модну спідничку, круті туфельки чи коралі на грудях?

Поїхала до того «щастя» з подружкою. Робота нелегка, але їм не звикати. Як і всі дівчата, Марина не була відлюдницею, спілкувалася на вечорницях з хлопцями і з дівчатами-подружками.

Тоді вона й запримітила Микиту, що біля худоби  господарював і коней доглядав. Марина про нього наслухалася: добрий, розумний, спокійний, уважний. Єдина вада – ні в кого не закоханий.

О, ці людські пересуди – то до небес підносять людину, а потому, дивись, і бруду не пошкодують.

Як би там не було, але дівчина шукала зачіпки, щоб ближче познайомитися з хлопцем. То поглядом сяйне спокусливо, то слівце кине невинне. Словом, зерно сіється, тож чекай сходів.

– Ти чому такий сумний завжди? – якось запитала у хлопця.

– А з якої ласки   маю веселитися? Тебе люблю, а ти гордишся, до себе не підпускаєш.

– Якщо любиш, то женись – сяйнула ясними очима, вдарила маленьким кулачком у груди хлопця та й побігла до себе.

Стріла Амура таки вразила серце. Після чергового безневинного флірту Микита, немов клятву, промовив:  «Женюсь!».

Вона і сама не знала, як це сталося – підбігла до нього і поцілувала в губи.

– Приходь ввечері до конюшні, про весілля побалакаємо, – запропонував Микита.

– Прийду, – погодилась дівчина.

День повз черепахою. Вона прагнула цієї зустрічі. Нарешті сутінки огорнули землю. Микита теж з нетерпінням чекав на неї, і коли вона підійшла ближче, то опинилася в міцних, незграбних обіймах. Серце закалатало, як у спійманої горлиці. Вона довірилась йому і пригорнулась. Той солодкий незбагненний поцілунок відкрив  двері закоханих душ і впустив бурхливі потоки пристрасті.

l

З того незабутнього вечора молодята шукали зустрічі щодня і щохвилини. Кожен потаємний куточок засвідчував ті любощі.

Ішов час, і, здавалось, наближався день їхнього весілля. Тоді вона відчула  в собі нове життя. Хто там: хлопчик чи дівчинка? Байдуже – хто б не був, це їхній скарб щастя.

– Микитцю, мій любий, – несміливо повела розмову вона, –  у нас буде дитина.

Хлопець не кинувся в обійми, не розцілував, а втупив погляд в землю і буркнув:

– То добре, хай буде.

О, те холодне «добре» ранило її душу. Передчуття справдилися – невдовзі Микита, не попрощавшись, зник з її життя назавжди. Що було робити? Хто порадить? Кинула все і повернулася до рідної неньки. Наплакалися  і вирішили дитя кохання ростити й доглядати. Тепер вона мусила жити і заробляти на двох. Хлопчик вдався гарний — копія батька. Та що з того, коли його немає?

Сьогодні підступно і грубо познущалися над її гідністю. Вона не могла усвідомити, чому це сталося.

– Це той Микита, що в мене конюхом був? – порушив тишу та її спомин фермер.

Вона мовчала. Та й що скажеш? Про їхні колишні потаємні стосунки знали всі. І про розлуку теж. Одні щиро співпереживали. Іншим – байдуже. Були й такі, що зловтішалися.

А сьогодні? Хто повірить, що вона не хотіла цього? Хто поспівчуває? Чому така доля нещаслива? Спаси й помилуй, Господи!

І Господь почув.

– Знаєш, Марино, що було, те з вітром віднесло.Ти мені давно подобаєшся, до того ж працівниця ладна і господиня справна. Виходь за мене заміж. 

Слова чоловіка впали на Марину, як грім з ясного небо. Чи то він насміхається, чи то знущається?

Мовчала.

– То що, готова віддати руку і серце?

– Ти ж мене не знаєш. У мене дитина, — і сльози розпачу градом посипалися з очей Марини.

– Не переживай. Хіба я не можу бути батьком? Житимемо  в злагоді. І тебе кохатиму. То як, приймаєш мою пропозицію?

– Так – після короткої паузи злетіло з вуст Марини ледве чутно.

х х  х 

Янгол спокуси загадково усміхався. Він з’єднав дві грішні душі в сімейне лоно. Що там, за межею? Хто зна.

Сьогодні доля усміхнулась, а солодкий поцілунок засвідчив це єднання і примирення.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Завітають до нас негаразди – кажемо приречено: «Доля». Сяйне Сонечко радості у віконце – «Бог послав».

Те, що прилетіло на крилах гріха до Марини, принесло із собою миті радості, кохання,  переживання глибокі, розчарування і нову надію.

Хто сказав, що надія помирає останньою?

Навпаки: вона летить стрілою, обганяючи час, до нових тривог і звершень. Стріла-надія долає перешкоди, негоду, людські зради. Та чи долетить до квітки щастя Марини?  Хто знає...

ххх

Тихий літній вечір запрошував втомлених працею за день до відпочинку. Ясні зорі повиходили на небо і безжурно теревенили про останні новини Всесвіту. Темна ковдра ночі все більше огортала живе і суще.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 343

Майдан… Цей спалах народного революційного піднесення не виник стихійно. Там, в епіцентрі протестного руху, кожен свідомий українець, отой «маленький» гвинтик великої машини під назвою Україна, голосно заявив, що він вбачає пріоритетом свого життя встановлення справедливості, демократії, гідності та Закону на основі європейських цінностей в просторі людського співіснування.

Промайнуло сім років. Багато води витекло із ріки української Свободи і  Незалежності. Сьогодні від декого почуєш про розчарування, про біль втрат кращих синів-героїв нашого роду, про невдале управління державою і т. д.,  і т. п.

Та, попри все, сіяє над нами Зоря надії, віри і любові, зоря незгасима, яка віщує гідне буття українця.

Майдан: Рим-Київ 

В той час, як у Києві за наказом влади, поліція кийками «приборкувала» студентів, що вийшли на протестну акцію, я з групою паломників перебував у Римі. Там теж вирував своєрідний Майдан. Понад сім тисяч істинних українців, які за вимушених обставин волею долі мусили оселитися в Канаді, США, Аргентині, Бразилії, Австралії та багатьох  інших країнах світу, зібралися в головному християнському храмі святого Петра, щоб засвідчити свою єдність у вірі, висловити підтримку Великій Україні та вклонитися мощам святого Йосафата Кунцевича, уродженця  Володимира-Волинського і борця за з’єднану Церкву.

Звичайно, це був не той пекучий, холодний і колючий київський Майдан. Тут, у Ватиканському Соборі, українство цвіло різнобарв’ям вишиванок, радістю зустрічей. Присутні насолоджувалися величною Божественною Літургією на чолі із   святішим Отцем Франциском.

Цей «Майдан» у Витикані руйнував міфи про меншовартість українців, про неможливість єднання, бо нібито там, де одна булава, там три гетьмани, а  також підкинуту ворогами тезу, що  коли в українця горе,   то нехай згорить хата у сусіда. На жаль, таку дурню почуєш в побуті і сьогодні.

Саме там,  у Божій Молитві, відчувалася єдина українська родина,  в якій, скажімо, канадо-українець готовий прийти на допомогу українцю із берегів Турії й Дніпра. Основна маса українців, що опинилася далеко від рідної батьківської землі, довела на практиці високу вправність у господарюванні, засвідчила високий інтелект в науках, письменництві і навіть в управлінні державою (Канада).

Чому ж  там наші земляки, як-то кажуть, «на рівні», а тут ні?

Відповідь проста: вони знайшли себе та реалізували в умовах демократії, толерантності гідності і справедливого Закону – словом, всього того, що ставив перед собою Майдан.

Скривавлений Майдан  відійшов в історію, залишивши після себе пекучу Пам’ять і Героїв Небесної сотні.

Руйнування міфів

Що змінилося у нашому повсякденному житті після Майдану Гідності? Щоб відповісти на це запитання,  потрібно піднятися на висоту орлиного лету і поглянути на українську дійсність: З тієї висоти можна було почути запитання «на засипку»:  «Якщо російська армія переступить кордон України, ви готові стріляти в росіянина, «брата» нашого старшою?». Як правило,  відповіді не було. Ніхто і в думці не мав, що «брат» доброчинного Авеля Каїн принесе на нашу землю хаос, війну, більше того – анексію Криму.

Майдан зняв пелену з очей довірливих українців і показав, хто є хто.

Саме Майдан руйнував закостенілі стереотипи  про те, що українство не здатне себе захищати. За покликом «Україна в небезпеці!» повстали на смертельну битву з ворогом кращі сини і доньки Батьківщини.

Добровольчі батальйони зупинили ганебний план російського агресора і не допустили створення на території країни Новоросії. А Іловайськ, Дебальцево, Волноваха, Савур-Могила, Донецький аеропорт, Луганськ та інші гарячі (я б сказав, пекельні) бойові зіткнення,  продемонстрували  саможертовний  героїзм наших воїнів.

Більше того, саме Майдан започаткував масове  волонтерство, яке пізніше відроджувало нашу зруйновану армію. Захисні сітки, продукти, одяг, прилади нічного бачення і духовна підтримка молитвою й  літературним словом — це тільки нагадування про нескорений, величний дух, який перемагає. Майдан по-новому і назавжди закріпив наш європейський вибір і курс в НАТО. Він впевнено навернув нас до української мови, а у виборі другої мови – беззаперечно перемагає англійська, а не російська, і  цим багато чого сказано.

Духовність. Століттями українці мріяли про канонічну церкву. Постмайданний рух привів нас  на вівтар  канонічної Православної церкви України, утвердженої Томосом.

Не можна оминути знаменитий «безвіз», який дозволив українцям покращувати своє благополуччя, працюючи за кордоном і навчаючись жити по-європейському.

А наскільки змінив Майдан кожного з нас? Результати сьомої хвилі світового дослідження цінностей зафіксували, що українці стали  щасливішими, толерантнішими, патріотичнішими, проте  менш релігійними та агресивними. Як стверджує Марта Чумало, психологиня центру «Жіночі перспективи», частка щасливих людей в Україні за 9 років зросла з 68 % до 78, 3%. І це, незважаючи на Covid-19.

Звичайно, можна заперечувати ці цифри, бо той, хто через пандемію втратив роботу, менш щасливий, ніж  той, що виграв сто тисяч в лотерею.

Загалом питання щастя – поняття філософське, тому, маючи свою суб’єктивну думку, і не сперечаюсь.

Очевидно  одне – Майдан нас змінив на краще. Він наблизив кожного до створення міцної, стійкої, сучасної нації, яка стане запорукою майбутньої «нової» (за Шевченком), могутньої держави Україна.

Скрипка олігархії

Після бурі океан стає тихим, спокійним і підступно привітним. Людина швидко забуває про небезпеку і розхолоджується. А там, під товщею води, хижі акули чатують на жертву.

Майдан на якийсь час  загнав хижих акул олігархії в підпілля. І коли буря стихла, пройшовши післямайданівську люстрацію, клан олігархів швидко «активізувався», повів підступну боротьбу за захоплення влади на всіх рівнях. План передбачав не тільки  підкорення олімпів управління країною, але й  створення системи, де правоохоронні органи, судова система і Закон будуть працювати  на збагачення скоробагатьків.

Яскравим свідченням цього стали  вибори Президента у 2019 році і місцеві вибори, що нещодавно відбулися в Україні.

Скрипка олігархії  грає сумну мелодію і  нівелює  досягнення Майдану. Ця боротьба поляризує суспільство, змінює політичні вектори і затягує українське суспільство в  трясовину старої репресивної посткомуністичної системи.

Сьогодні ми бачимо, скільки зусиль докладає опозиція («Європейська Солідарність», «Голос», «Батьківщина»), щоб зберегти європейський вибір народу.

На цей рух  нахабно, й підступно тисне «руський мір» і пропутінська ОП «За життя» на чолі з паном Медведчуком.

Небезпека таїться в тому, що пропрезидентська політична сила «Слуга народу»   топчеться на місці, без визначення напряму руху. Вона ніби «за» Європу і разом із тим вичікує, а що скаже Москва? Відчувається, що все активніше діють агенти впливу Кремля.

На жаль, сповільнився процес навернення вірних  в лоно рідної Православної  Церкви України. 

Незагойною раною на тілі держави є корупція,   злочинність у вищих ешелонах  влади, нехтування Законом. Маємо розуміти, що щасливий рай існує тільки в снах. Майдан,  як вічно діючий вулкан, має викидати палаючу магму на тих, хто тягне Україну до прірви. Недаремно Майдану так бояться сучасні диктатори В. Путін та О. Лукашенко, хоча історія  людської цивілізації засвідчує, що імперії зла рано чи пізно руйнуються і зникають із карти світу.

Це чекає відсталу і загниваючу Росію. За твердженнями політичних аналітиків США, цей розвал може статися в найближчі десятиліття. Хоче цього Путін чи ні, але Майдан прискорив  незворотний іторичний процес.

l

Кажуть, що любов має пройти крізь біль. Зайчик  з відомого мультику, щоб підтвердити свою любов до їжачка, міцно притискався до гострих колючок. Кров капала, боліло тіло, а він терпів, бо ж міцно любив. Так і ми маємо пригортатися, до колючок української дійсності і демонструвати, попри все, свою любов.

Зайчик був щасливий, а  ми?..

Анатолій СЕМЕНЮК.

Майдан… Цей спалах народного революційного піднесення не виник стихійно. Там, в епіцентрі протестного руху, кожен свідомий українець, отой «маленький» гвинтик великої машини під назвою Україна, голосно заявив, що він вбачає пріоритетом свого життя встановлення справедливості, демократії, гідності та Закону на основі європейських цінностей в просторі людського співіснування.

Промайнуло сім років. Багато води витекло із ріки української Свободи і  Незалежності. Сьогодні від декого почуєш про розчарування, про біль втрат кращих синів-героїв нашого роду, про невдале управління державою і т. д.,  і т. п.

Та, попри все, сіяє над нами Зоря надії, віри і любові, зоря незгасима, яка віщує гідне буття українця.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 500