Мені здається, що музика – похідна від святості. Саме світла, молитовна мелодія навертає нас до Віри й Бога. Народні українські мотиви пробуджують дух творчості і разом з тим спонукають до християнського терпіння та смирення. А ще музика – це рідна сестра кохання, незбагненного, чистого, Божественного почуття!

Злетить смичок маестро, і життєдайним еліксиром повниться душа. Недаремно батьки поспішають віддати своїх юних чад в руки музичних навчителів, бо  знають, що на  їхніх ненаглядних та талановитих чекає духовне переродження. Вдумайтесь: сьогодні в школі мистецтв навчається понад сімсот учнів з міста та району!

І ось настає мить, коли батьки та шанувальники музики мають можливість побачити та почути, чого навчились, якого рівня досягли юні таланти. Звітний концерт під промовистою назвою "Музика єднає серця", який відбувся 1 березня цього року,  особливий  – він позначений благодійністю. Ця акція доброчинності, яка ініційована школою мистецтв, Центром соціальних служб сім'ї та молоді, спрямована на психологічну і моральну реабілітацію воїнів АТО та їх сімей. А вони, ці герої, ой як її потребують! Буває, що воїн, який ризикував життям в боях за рід свій, землю, Батьківщину, губиться в мирному житті, потрапляє в бездушні бюрократичні лещата.

Тому зворушливо і доречно із сцени Народного дому "Просвіта" від представниці Центру Тетяни Веремчук прозвучало: "Ми не забули вас, наші ангели-охоронці! Ви так нам потрібні. Ми будемо робити все, щоб полегшити ваш моральний стан, допомогти в психотерапевтичній реабілітації". 

Хвилина мовчання проникла в кожне серце присутнього в залі, як ще одне нагадування:  воля має високу ціну – людське життя.

Переповнений зал затамував подих, слухаючи прелюдію – арію Ісуса Христа з опери "Ісус Христос – Super Star" Л. Вебера у виконанні неперевершеної "Квінти" (керівник Тетяна Корнєва).

На такій високій ноті розпочалося духовно-музичне дійство.  48 вишуканих музичних творів у виконанні самобутніх музичних колективів, де на рівні із викладачами виступали найталановитіші  учні на різних інструментах. А разом з тим і чудових вокалістів представила школа мистецтв ковельчанам під режисурою Андрія Мигулі, директора закладу.

В короткому репортажі із місця події немає можливості описати кожен номер окремо або когось особливо виділити. Відзначимо, що загальний рівень виконавців надзвичайно високий. Ці талановиті майстри музики беруть тебе в обійми і не відпускають. То схоже на хвилі безмежного океану. Заходиш, і на тебе накочується ніжна лазурова хвиля, пестить тіло, а друга – вже поруч, підіймає високо, і ти летиш щасливий.  Та це недовго, бо вже інша хвиля опускає і заворожує тривогою та смутком, щоб потому знову заколисати, як дитину, і заспокоїти душу. І не треба вичитувати сюжет твору – він в кожного свій, народжується із твого сприйняття та рівня духовного стану. І найголовніше – ці маестро-музиканти у свої пенати байдужих не приймають і не впускають.

Гарна робота! Сьогодні, немов хижі монстри, налітають псевдореформи і на своєму шляху бездумно руйнують все. Андрій Мигуля, маючи неабиякий управлінський досвід, розуміє, що без змін не обійтись, що креативність необхідна не тільки викладачам, але і всій школі мистецтв. Тому до когорти маститих маестро музики вміло вкраплює "нові обличчя". І це мудро – результат говорить сам за себе:  він на головній сцені міста оцінений бурхливими оплесками і захоплюючим "Браво"!

Більше того, іде осучаснення нашої народної пісні та музики, а це – шлях в Європу, про що засвідчує велика кількість  колективів, які  виставила школа.  Це вище згадана "Квінта" (керівник Тетяна Корнєва), оркестр народних інструментів (Віталій Зіньчук), ансамблі скрипалів (Алла Завірюха, Оксана Баласанян, Лілія Корнєва), хор хлопчиків (Оксана Мизовець), ансамбль бандуристів (Ольга Середа), інструментальний ансамбль (Олександр Середа), хор учнів молодших класів (Еліна Міларт), хор учнів старших класів (Олена Белецька), оркестр баяністів та акордеоністів (Віталій Зіньчук), ансамбль духових інструментів (Анатолій Літвінчук), народний аматорський ансамбль "Награш" (Віталій Зіньчук), оркестр духових інструментів (Анатолій Літвінчук).

Поважне мистецьке журі з області відзначило високу майстерність скрипалів, серед яких, за словами Василя Панасюка, директора Волинського коледжу культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського, є таланти, гідні головної сцени України.

Не відстає від скрипалів фортепіанне відділення, тішить високий клас бандуристів, баяністів та акордеоністів, а з ними і гітаристів. Як було зазначено, найталановитіші мають продовжити навчання у класі професорів та наставників найвищого рівня. 

Високу оцінку колективу школи та її очільнику Андрію Мигулі висловив Ігор Прокопів, заступник міського голови. "Перший день весни розцвів різнобарв'ям талантів. Школа мистецтв по праву є найкращою на Волині та в Україні. Тут поєднано професіоналізм Михайла Тлумака (Заслуженого працівника культури України) та цих талантів. Як батько учня, що закінчив цю школу, я щиро дякую викладачам, а як представник влади запевняю про подальшу підтримку закладу. А ще вдячний за благодійну місію – підтримку наших героїв", – наголосив він.

Ігор Ярославович вручив Почесну грамоту міського голови Олега Кіндера, якою відзначені здобутки  в царині культури та духовності, керівнику закладу. Андрій Мигуля подякував за високу оцінку роботи школи мистецтв. І все ж смутком війнуло від радісних зичень. Хтось із членів журі зауважив: Україну в світі знають не за досягнення в економіці, а завдяки талановитим музикантам та співакам. Багато хто з них їде в Європу, бо своя земля не завжди цінує таланти. Немало є на чужині і творчих ковельчан. 

Творчий звіт школи мистецтв навіяв поетичні рядки:

Зима пером осіннім пише 

Сумну мелодію –

 прелюдію весни,

Та, попри все, вона 

не заколише,

 Бо світла музика прийде 

у сні.

Струмок задзюркотить

 веселим переливом,

І зашумить потік широкої

 ріки,

З небес загуркотить, як

 Боже диво,

Перунів барабан з-під

 грізної руки.

І птахи защебечуть пісню

 голосисту,

Веселка усміхнеться в гамі

 кольорів, 

Це музика життя – сучасна

 і первісна,

Це гімн любові  і добра

 гучний заспів.

На завершення  зазначу, що особливої подяки заслуговують Володимир Яцина за організацію концерту, Людмила Мишковець – за підготовку програми, Жанна Петручик  – ведуча концерту, Валентин Панасюк – за оформлення сцени, Галина Божик – за організацію тематичної книжкової виставки, Олена Цьомик, Дарія Гетюк – за організацію виставки малюнків учнів.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: під час благодійного звітного концерту учнів та викладачів Ковельської школи мистецтв "Музика єднає серця".

Фото з архіву 

школи мистецтв.

Мені здається, що музика – похідна від святості. Саме світла, молитовна мелодія навертає нас до Віри й Бога. Народні українські мотиви пробуджують дух творчості і разом з тим спонукають до християнського терпіння та смирення. А ще музика – це рідна сестра кохання, незбагненного, чистого, Божественного почуття!

Злетить смичок маестро, і життєдайним еліксиром повниться душа. Недаремно батьки поспішають віддати своїх юних чад в руки музичних навчителів, бо  знають, що на  їхніх ненаглядних та талановитих чекає духовне переродження. Вдумайтесь: сьогодні в школі мистецтв навчається понад сімсот учнів з міста та району!

І ось настає мить, коли батьки та шанувальники музики мають можливість побачити та почути, чого навчились, якого рівня досягли юні таланти. Звітний концерт під промовистою назвою "Музика єднає серця", який відбувся 1 березня цього року,  особливий  – він позначений благодійністю. Ця акція доброчинності, яка ініційована школою мистецтв, Центром соціальних служб сім'ї та молоді, спрямована на психологічну і моральну реабілітацію воїнів АТО та їх сімей.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 548

Каюсь… До лікарської опіки над своїм здоров'ям  ставлюся з пересторогою. Ця недовіра викликана багатьма причинами, а найперше – розповідями (часом безпідставними) про низький рівень лікувального процесу в країні.

Пам'ятаєте оповідку? Двоє друзів ідуть цвинтарем. Дивляться на пам'ятні дошки на могилах, читають написи:   той мало прожив, той пішов у засвіти від болячок.

– А ти, Петре, як зберіг себе? – запитує Микола.

– Від лікарів втікав. А коли в лікарню потрапляв, то пігулки в умивальник викидав, – пояснив товариш.

Не берусь судити, скільки правди в цьому анекдоті. Але знаю: коли "притисне", то чимдуж шукаємо свого цілителя.

І ось я – в лікарні. "Спостережний" пункт – палата хірургії. Ранок. Черговий обхід хворих.

В палатах “різнобарв'я” – одні сивочолі, інші сріблом зрілості прихорошені, а треті із молодецьким рум'янцем на щоках. "Відпочивають" тут доопераційні пацієнти і ті, що зазнали хірургічного втручання. Я в когорті тих, хто пройшов операційну "екзекуцію".

Ще вчора я був в режимі ремонту. Сьогодні відчуваю біль. Заспокоюю себе: мовляв, біль – це благо: якщо болить тіло, то іде процес заживлення рани.

Лікарі цікавляться станом здоров'я кожного,  запитують, що найбільше тривожить.

"Слава Україні!" – раптом чую бадьорий голос від одного із лікарів. Ми давно знайомі, і він знає мою проукраїнську позицію, розуміє, що своїми патріотичними  емоціями заряджає мій занепалий дух і тим спонукає до швидшого одужання.

"Героям слава!" – відповідаю щиро. Насправді герої і патріоти – це найперше лікарі. У кожного з них на рахунку не мільйон доларів, як у політиків чи бізнесменів, а тисячі операцій, за якими – виздоровлення, реабілітація і повернення до повноцінного життя людей.

Нещодавно всі канали телебачення озвучили інформацію про вбивство лікарки на лінії фронту. Там, на передовій, вона рятувала поранених бійців. Хто порахував, скільки їх – спасенних? Тепер від всіх – "Вічная пам'ять", шана і подяка.

Тут, у Ковелі, другий "фронт". Місія лікаря однакова тут і там – доброчинність, милосердя, жертовність та відповідальність. Адже  ціна помилки – життя!

В палаті спостерігаю, як діагностують хворого. У молодого чоловіка сильні болі в боку. Із заключення на УЗД та результатів аналізів ясності немає. Залишається діагностувати руками і,  ризикуючи, встановлювати правильний діагноз. В даному випадку сумніви ідуть на користь. До процесу долучається досвідчений хірург Василь Курило.

Консиліум лікарів приймає остаточне рішення: негайне хірургічне втручання. Операція стовідсотково підтвердила правильність встановленого діагнозу. Ось тут і доречне гасло: "Героям слава!". Тут справжній прояв професіоналізму і патріотизму.

Звідки беруться сумніви, розкажу із досвіду пережитого. Випадок теж повчальний. Він стався з моєю мамою. Ідучи з грядки, впала і скотилася в рів аж до води. Випадковий перехожий, що знав маму, взяв її на руки і доніс до квартири (я йому дякую і сьогодні!).

Лікар, який прибув на виклик, діагностував артеріосклероз  від старості і прописав  якісь пігулки. Через чотири дні ми були готові до найгіршого. Проте інтуїція підказувала: щось не так. Ми з дружиною запросили знайому досвідчену лікарку на повторне обстеження. Висновок вражаючий: "У вашої мами фізичне порушення в кишківнику. Необхідна операція". Після операції мама прожила ще 6 років (тоді їй було 86).

Але мораль цієї історії в іншому. Начиталися, начулися про  покарання  (помсту) лікарю за допущену помилку, як це іноді буває. "Я їх всіх виведу на чисту воду!", – сказав я спересердя.

Мама, яка ніколи не читала Біблії, мене застерегла: "Синку, навіть не думай мститися. Навпаки, якщо ваші шляхи перетнуться, зроби, що можеш".

Признаюся, неприязні до того горе-лікаря у моєму єстві було чимало. Але так сталося, що кривдник мами до мене згодом звернувся із побутовою проблемою, яку важко було вирішити.

Ох і "засвербіло"! "Відмов і нагадай йому про те, що трохи маму життя не позбавив", – шептав лихий. Та перемогло мамине християнське: "Прости і допоможи". І я допоміг.

Це був іспит на стійкість мого морального "я", який я склав завдяки заповіту мами.

Пройшов час. Доля вела  різними дорогами життя. Я пізнав безкорисливу жертовність польських, київських і волинських нейрохірургів при порятунку сина після автотрощі. А скільки пережито критичних ситуацій у родинному "гнізді", де "чужі" лікарі творили доброчинні справи в ім'я здоров'я і спасіння!

Звично чути, що лікар має пам'ятати і дотримуватися клятви Гіппократа. Не заперечую. А як суспільство, кожен з нас формує довіру до свого цілителя? Це ж ми маємо огорнути лікаря в шати добра і любові, забезпечити гідне соціальне буття. На жаль, загальна моральна діагностика вказує –суспільство хворе. На цьому стикові моралі, відповідальності та інтересів лікар стоїть вище нашої споживацької філософії.

"Соціальні внески в лікарні – це грабунок", – волає роздратований пацієнт. І при цьому хоче лікуватися в естетичній, із ідеальними санітарними нормами палаті. Він розуміє, що здоров'я можна покращити, коли є належні умови.

Разом з тим, його не цікавить, що в бюджеті "дірка" і сам (так буває) до наповнення його не доклав ніяких зусиль. А соціальні внески – це гарно облаштоване приміщення, впорядкована територія, сучасна медична апаратура та інше – таке своєрідне доповнення до нашого здоров'я.

Пишу, а одна думка доганяє іншу. Згадалося почуте: "Чи заглядаємо ми всередину єства, щоб побачити свої гріхи та усвідомити їх і покаятися?".

Справді, чи задумуємось ми, скільки тривог і випробувань завдаємо своєму здоров'ю (грішимо), коли переїдаємо, ведемо пасивний спосіб життя, перевантажуємо організм, нищимо його алкоголем, курінням, кидаємо хвилі непомірних стресів, випробовуємо злом, помстою, гординею (від цих негативів найбільше хворостей)? На жаль, цьому переліку не видно кінця. А лікар бере на себе ці гріхи і “відкупляє” їх своєю працею.

Доки готував цей матеріал, прозвучали втішні новини: в Ковельській лікарні проведено чергову пересадку серця і нирки.  А ще оновлено урологічне відділення за  європейськими мірками.

Тривалий час точаться суперечки, якими мають бути реформи в галузі охорони здоров'я. Якби я мав потужний голос, то на всю Україну вигукнув би: "Шановні! Загляньте всередину свого єства, і там побачите гріхи свої і знайдете шлях до прозріння, як це роблять в рідному Ковелі". Із чистим серцем щиро промовляю: "Героям-лікарям слава!".

Анатолій СЕМЕНЮК.

Каюсь… До лікарської опіки над своїм здоров'ям  ставлюся з пересторогою. Ця недовіра викликана багатьма причинами, а найперше – розповідями (часом безпідставними) про низький рівень лікувального процесу в країні.

Пам'ятаєте оповідку? Двоє друзів ідуть цвинтарем. Дивляться на пам'ятні дошки на могилах, читають написи:   той мало прожив, той пішов у засвіти від болячок.

– А ти, Петре, як зберіг себе? – запитує Микола.

– Від лікарів втікав. А коли в лікарню потрапляв, то пігулки в умивальник викидав, – пояснив товариш.

Не берусь судити, скільки правди в цьому анекдоті. Але знаю: коли "притисне", то чимдуж шукаємо свого цілителя.

І ось я – в лікарні. "Спостережний" пункт – палата хірургії. Ранок. Черговий обхід хворих.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 563

Маємо надбання світового значення.

Але чи не розіб'ємо його  із вітром сірої буденності, недолугих реформ, децентралізацій та безвідповідальності? Заповнили інформаційний простір програми, заштемпельованими у "секретаріаті" Люцифера, а звичаєве, традиційне, культурологічне  та духовне із свічкою вдень треба шукати.

І ось полегшення – конкурс юних читців поетичного слова, приурочений до 149-ої річниці від дня народження Лесі Українки.

Тішить душу, що невмируще слово Княгині української поезії сіється і зростає в душах провісником святої української весни.

Тому найперше маємо висловити подячне слово Тетяні Матяшук, завідуючій сектором культури і спорту РДА, за організацію поетичного дійства, а разом із тим – директору централізованої бібліотечної системи Галині Божик, яка зробила все необхідне для того, щоб у залі бібліотеки відчувалося справжнє свято.

Із сіл і селищ Ковельщини прибули 16 читців та їх наставники. Скажете: "Мало". Так. На жаль (чи, може, на добро), окремі об'єднані територіальні громади вирішили на обласний конкурс іти самі без регіонального відбору. Оцінки за цей крок як член журі не ставлю, але якось незвично. Уявляю собі: на Олімпіаду їдуть спортсмени без всеукраїнського відбору, безпосередньо, на свій страх і ризик. Але це до слова, адже нові часи – нові традиції.

Тон змаганням читців задала красуня із Центру культури та дозвілля Люблинця Оксана Турко (вікова категорія від 18 років). Твір "Щастя" Лесі Українки маловідомий і досить розлогий. Гарно декламувала, але ще більше дивувало, як вдалося запам'ятати стільки тексту. Феноменальна пам'ять  – молодець!

І полилося  дзвінким струмком Лесине слово від найменших – віком до 12 років. Дітки заворожують своєю безпосередністю. 9 милих, тендітних пташат вступили у боротьбу за місце під Сонцем. Переможцем стати непросто. Адже потрібно продемонструвати високу  виконавську майстерність, сценічну культуру та здивувати режисурою твору. Звичайно, тут багато чого залежить від наставників, які допомагали і  шліфувати манеру читання, і  готувати сценічні костюми, і думати, як краще зворушити глядача та високоповажне журі дивословом Лесі.

Одностайним рішенням журі переможницею стала Анастасія Шпак із села Доротища. І співала голосисто, і читала зворушливо, і виглядала гарною квіткою.

Високу майстерність у номінації "Декламування" продемонстрували Дарина Середа – ІІІ місце (смт Люблинець) та Владислава Коваль – ІІІ місце (с. Поворськ). Особливо слід відзначити Антона Яворського із Поворська, якому присуджено ІІІ місце з "плюсом", адже він – один серед дівчат гурту читців. Хочеться порадити талановитим хлопцям: не замикайтеся у віртуальному просторі смартфонів. Беріть участь у живому житті, творіть. Дякуємо тобі, Антоне, ти –супер!

Затим в "бій" вступила вікова категорія 13-18 років. Ці, майже дорослі, вміють зворушити, зачарувати, заворожити і голосом, і манерою виконання, і витонченою сценічною красою. Від окремих виступів серце завмирало і душа тріпотіла.

Без сумніву, найкращою у цій номінації була Маргарита Орлова із Гішина. "Квіток, квіток, як можна більше квітів…" – твір сумний і навіть трагічний. Чотирнадцятирічна Маргарита своєю душевністю, талантом підкорила журі і присутніх  в залі.

Визначити призерів для журі дуже було непросто. Після гарячих дискусій воно присудило ІІ місце Марині Антоновій із села Тойкута, ІІІ-е – Софії Янко (с. Мельниця Велицької ОТГ).

Без перебільшення, конкурс пройшов на високому творчому та організаційному рівні, і за це – заслужене пошанування "тренерам"-наставникам і всім, хто тим чи іншим чином долучився до підготовки поетичного дійства.

Слід зазначити, що переможених немає, адже участь у поетичному конкурсі – вже перемога. Більше того, час і матеріальні затрати не  пропали марно. Українське слово із Лесиної скарбниці перелилося в душі юних читців, а це значить, що  нове покоління формується під знаком національного відродження.

Так чи інакше, але конкурс – це вже історія, в якій панує українство. Дивиться на поетичне дійство Леся Українка із небес і тішиться, бо ж заради цього потрібно було жити, творити і страждати.

Переможці ж готуються до обласних змагань. Тримаймо кулаки за їх успіх. "До нових зустрічей!",  –  як сказала Тетяна Матяшук. Що ж, чекаємо. Віримо в перемогу.

Анатолій СЕМЕНЮК,

член журі конкурсу.

Маємо надбання світового значення.

Але чи не розіб'ємо його  із вітром сірої буденності, недолугих реформ, децентралізацій та безвідповідальності? Заповнили інформаційний простір програми, заштемпельованими у "секретаріаті" Люцифера, а звичаєве, традиційне, культурологічне  та духовне із свічкою вдень треба шукати.

І ось полегшення – конкурс юних читців поетичного слова, приурочений до 149-ої річниці від дня народження Лесі Українки.

Тішить душу, що невмируще слово Княгині української поезії сіється і зростає в душах провісником святої української весни.

Тому найперше маємо висловити подячне слово Тетяні Матяшук, завідуючій сектором культури і спорту РДА, за організацію поетичного дійства, а разом із тим – директору централізованої бібліотечної системи Галині Божик, яка зробила все необхідне для того, щоб у залі бібліотеки відчувалося справжнє свято.

Із сіл і селищ Ковельщини прибули 16 читців та їх наставники. Скажете: "Мало". Так. На жаль (чи, може, на добро), окремі об'єднані територіальні громади вирішили на обласний конкурс іти самі без регіонального відбору. Оцінки за цей крок як член журі не ставлю, але якось незвично. Уявляю собі: на Олімпіаду їдуть спортсмени без всеукраїнського відбору, безпосередньо, на свій страх і ризик. 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 873

Ех доле, доле!.. Кого ти, вибраного, під руки до райського саду водиш? Ідемо з тобою по стежках-дорогах і не задумуємось над суттю земного буття. А тим часом лихий не спить – у свої непрохідні хащі заманює. І ти, причаклований лиходієм, ідеш не туди.

– Мамо, Бога немає. І Христос видумка, – говорив я в шкільні роки неньці, заражений вірусом атеїзму.

– Ой, синку, схаменися! А твій Лєнін є?

– Аякже! Він вічно живий. Так вчителі кажуть. Вчимося жити і діяти за його заповітами.

– Ти ж його не бачив! І Христос так само живий. Тільки в Ісуса вчення – про любов, а в твого Лєніна про революцію, боротьбу з ворогами комунізму, кров і жертви. Де ти бачиш там щастя?

Я тоді й не усвідомлював, що весь час жив у віртуально-грішному світі і підспівував хитрому й підступному Люциферу.

Мама в той час своїх думок не оприлюднювала. Вона зазнала поневірянь і в роки польської влади, і за перших і других совєтів, і у дні фашистської окупації, тому усвідомлювала, що за свободу думки і слова легко було потрапити в Березу-Картузьку  або на сибірську каторгу. Ризикувати мною вона не хотіла. Признаюся, що те вільнодумство і в мені не вмирало. Просто було затиснуте в лещата самозбереження і страху.

Із другом  дитинства Петром ми так само піддавалися безперервній комуно-атеїстичній пропаганді, не маючи права на перепочинок і роздуми. Виросли. Доля повела нас різними шляхами.

Я здобув вищу освіту, був призначений на престижні посади у волинській енергетиці і навіть обраний міським головою Ковеля.

Петро закінчив училище зв'язку, отримав посвідчення водія і в пошуках легшого хліба, переселився на Донбас. Працював на "швидкій" у Донецьку.

Ностальгія за рідним краєм завжди кличе. Тож якось завітав Петро Максимович у гості. Як не провідаєш старого друга, тим більше не заглянеш у його душу – чи не спотворена вона владою?

Довго говорили, згадували пережите.

– Петре, а чому ти російською розмовляєш? – запитав я.

– Какая разніца? Лишь бы колбаса была на столе, – відповів різко, зиркнувши з-під лоба.

Щоб більше не дратувати гостя, я перевів мову на іншу тему. Бог йому суддя.

Та раптом через багато років потому, під час зустрічі сталось несподіване: Петро заплакав.

– Знаєш, побував в селі, походив по наших стежках дитинства, почув рідну мову і так боляче й сумно стало мені. Пробач, що різко відповів тоді.

І він заговорив українською, із тим присмаком місцевого діалекту, який властивий моїм землякам. Ми й чарчину підняли за мову і за село, і за той далекий батьківський оберіг, який залишили "сиротою".

Цей спогад прийшов невипадково. Кожен із нас у нещодавніх різдвяних побажаннях зичив рідним, близький, коханим та всій Україні миру. А чи задумуємось ми над тим, чому війна на Донбасі стала можливою? За які гріхи нам ця кара? А чи не за зрадництво рідної мови, своїх звичаїв і традицій?

Сім'я Олени на Донбасі прижилася. І дім свій збудувала. Та неждано-негадано в прифронтовій зоні опинилася. Розпочалися обстріли. Спочатку міни із шумом і свистом пролітали кудись далеко. Не зчулись, як загуркотіли вибухи поруч. Зі страху стали вибігати із будинку. Ця картина навічно закарбувалася в пам'яті Олени.

За кілька  кроків від неї, там, де бігли батько і чоловік, вибухнула міна. Шматки тіл із землею полетіли довкола. Олена із донькою та бабусею впали на землю. Рештки тіл рідних хоронили з риданнями і втраченою надією на щастя.

А час летів, ніби на крилах. Вже й кілька років від тої трагедії минуло. Різдвяні свята із вертепами, колядками прийшли у гості. Поїхала Олена до родичів у село  покійного чоловіка. Вечеря – 12 страв, як і годиться, на столі. Серед них кутя, узвар, пісні пампушки. 

І раптом сталося диво: Олена заговорила українською мовою. Заговорила щиро, зворушливо, переконливо.

– Люба  моя родино! У цей святий вечір немає серед нас моїх батька,чоловіка і брата. Їх, дорогих людей нашому серцю, забрала війна.

Чому таке сталося? Ця війна – через гріхи наші. Найважчий гріх – то зрадити своїй мові. Тисячоліттями ми розмовляли українською. Із нами рідною мовою спілкувалися все життя на батьківській землі – травинка і тваринка, картоплина і жито, вишенька і пташечка. Вони чули нас і добром  годили, сторицею віддавали. Не Путін-завойовник винен у цій війні, а ми, що допустили його на нашу землю. 

Хіба могло наше військо перемогти, коли команди віддавались мовою окупанта? 

А чи можлива наша духовна перемога, коли в храмах молитву промовляють чужинською мовою, а священики перебувають під проводом російської церкви? З корінням вириваємо живучість українську нашу.

Тож у тому, що загинула моя родина – і наша провина, і наша гріховна участь.

Прости і помилуй нас, Господи!..

Настала мертва тиша. У кожного просиналося прозріння своєї участі у тому, що твориться і звершується навколо. Бо й справді: по ділах наших, як казав Господь, воздається нам. Отож, пам'ятаймо про це, щоб потім не шкодувати за тим, що не цінували раніше.

 Анатолій СЕМЕНЮК.

Ех доле, доле!.. Кого ти, вибраного, під руки до райського саду водиш? Ідемо з тобою по стежках-дорогах і не задумуємось над суттю земного буття. А тим часом лихий не спить – у свої непрохідні хащі заманює. І ти, причаклований лиходієм, ідеш не туди.

– Мамо, Бога немає. І Христос видумка, – говорив я в шкільні роки неньці, заражений вірусом атеїзму.

– Ой, синку, схаменися! А твій Лєнін є?

– Аякже! Він вічно живий. Так вчителі кажуть. Вчимося жити і діяти за його заповітами.

– Ти ж його не бачив! І Христос так само живий. Тільки в Ісуса вчення – про любов, а в твого Лєніна про революцію, боротьбу з ворогами комунізму, кров і жертви. Де ти бачиш там щастя?

Я тоді й не усвідомлював, що весь час жив у віртуально-грішному світі і підспівував хитрому й підступному Люциферу.

Мама в той час своїх думок не оприлюднювала. Вона зазнала поневірянь і в роки польської влади, і за перших і других совєтів, і у дні фашистської окупації, тому усвідомлювала, що за свободу думки і слова легко було потрапити в Березу-Картузьку  або на сибірську каторгу. Ризикувати мною вона не хотіла.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 470

Магія  поезії  отця  Івана  Оринчака

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1129

Живе людина на землі – тихо, спокійно. Її не цікавлять суспільні процеси. Тиша й благодать. А коли на скронях сивина поселиться, то взагалі замикається в собі – навіть вітерець свіжий не війне.

Є люди, що спокою і років не знають. Їх серце вогнем життєдайним палає. Вони перепони і бурі долають. Їх світло душі іншим шлях осяває.

Це – про Людмилу Севастянівну Стахорську.

Вона не заглиблювалася у філософські роздуми про сенс земного буття, а з дитячих років вбачає своє призначення на цій землі – служити людям, віддавати себе улюбленій справі сповна.

Пошануймо, подякуймо батькам  за належне виховання!

Перший крок юної Людмили – це Ковельське медичне училище. Успішно навчалася і здобула спеціальність акушерки. Працювала шість років в пологовому будинку за обраним фахом. 

Чи є щось величніше, милосердніше, аніж допомогати  в народженні нової людини, сповивати своїми руками тендітне, миле малятко, чути мелодію найпершого звуку: "А-у… А-у-у!"?

Простягає  рученятка беззахисне малятко, а серце повниться любов'ю та надією. Немає в світі  благороднішої місії, як ця.

Та неспокійне серце проситься в політ, а душа виспівує нову пісню солов'їну: "Ти маєш навчати тих діток, яких сповивала".

І Господнє провидіння привело красуню Людмилу до Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки.

Студентські роки – це щастя в квадраті. Тут і веселість, і закоханість,  і рожеві мрії на майбутнє життя. Майнули ці роки, мов сон, в новий день явився молодий спеціаліст-філолог Людмила Севастянівна.

Диплом – це лише старт перед забігом на довготривалу марафонську дистанцію під назвою "життя". Не кожен успішно долає випробування, які випадають на його долю. Але це не про нашу героїню.

Людмила Стахорська починає працювати педагогом-викладачем у Ковельському професійно-технічному училищі № 7 (тепер – Центр професійно-технічної освіти). Ой, на яку нелегку стежину ступила! Тут контингент учнів "строкатий" і за інтелектом, і за віком, і за характером.

Прокинулося в її єстві природжене – бути організатором і вихователем. Здобула повагу учнів, авторитет в колективі. Її й досі пам'ятають, як вчителя-друга, а це, погодьтеся, вищий клас педагогічної майстерності.  Промайнуло 20 літ – залишився вагомий доброчинний слід.

l

У житті завжди є вибір: продовжувати старе ремесло чи пробувати себе в інших іпостасях. В думках і планах немає й натяку на відпочинок. І Людмила Стахорська поринає в політику. До її характеру близькі ідеї соціалізму. Не комунізму із його  надуманим, утопічним майбуттям, а устрою життя, в якому панують справедливість, рівність та гідність. Вони бачать людину праці на вищій сходинці буття.

Людмилу Севастянівну обирають депутатом міської ради. Вона  бере активну участь у житті міської громади. Її ораторські здібності дозволяють переконувати багатьох людей у правоті соціалістичних ідей. Але ще більш жінка нетерпима до проявів халатності, корупції, казнокрадства та байдужості. Вона, немов корабель, стрімко іде крізь розбурхані хвилі, відкидаючи від себе все негативне, несучи на міцній палубі любов до людей, гуманність, чесність, патріотизм та милосердя.

П'ятнадцять років без перепочинку Людмила Стахорська  реально і практично намагається змінити цей розбурханий негараздами світ і спрямовує його в русло життєдайних, животворних істин.

Летять роки від юності, до зрілості. І людина все більше наближається до моральних цінностей, визначених Богом. І нова, найвища місія – це віддати себе до решти служінню людям.

Людмила Севастянівна, пройшовши лабіринти політичних баталій, розуміє, що найбільше користі принесе людям і громаді, коли буде опікатися тими, хто потребує допомоги у житті. Вона  стає  головою міськрайорганізації Товариства Червоного Хреста України. І знову на часі – клятва Гіппократа: "Не відмов!", "Допоможи".

Вогонь милосердя, доброчинності та любові спалахує ще яскравіше – він  осяває шлях тих, хто потребує допомоги.

Життя Людмили Севастянівни по праву є прикладом для наслідування. І Бог таки немало благодаті та щастя сипнув із своїх пригорщ.

У неї – чудовий, люблячий чоловік і двоє найкращих на світі дітей – Аліна та Микола. Вона не просто заслужена бабуся (п'ятеро онуків) – в неї ще двоє правнуків, які  виспівують мелодію весни.

Щасливій, наша славна і шанована прабабусю!

Є повчальна теза до підсумку прожитого людиною віку: "Живи, працюй, твори так, щоб в судний день твої діти, онуки, рідні, близькі та друзі поставили  оцінку твого існування у цьому світі: "Це була добра Людина. Людина із великої літери".

l

Дорога наша Людмило Севастянівно!

Вслухайтеся: від тих, хто Вас знає і шанує, чути в ці дні багатоголосу "Осанну" і сріблом скронь позначені слова: "Ви – добра людина".

"Моє кредо – відкривати потаємне – полягає у тому, що світ врятує милосердя, віра в людей і Бога". Справді, це кредо є дороговказом для нас, сьогоднішніх, і нащадків наших… А ще – поетичні рядки до ювілею:

Батьки тебе назвали

 "Людям мила",

А Бог подарував і розум,

 і красу.

Сказав: "Віщую Я тобі

 життя щасливе,

І благодать для 

доброчинних справ несу".

І ти росла – дитя батьків

 тендітне.

Співали соловейки 

вранішню "Осанну!".

Четверта школа – це лише 

крок до світла,

Служити людям – то доля, 

Богом дана.

Життєве поле  – чим 

сіялось і чим зросло?

Там милосердність

 розквітає пишним цвітом,

А ще дітей навчитель –

 славне ремесло,

Й закоханість – сімейна

 дружняя обитель.

Роки – це птахи, що

 відлітають в вирій.

Гей, не баріться,

 повертайтеся назад!

Людмилу привітаймо ту,

 що Людям мила,

Несіть на крилах дарунків

 зорепад.

І многії літа у радості й

 здоров'ї…

Благослови, Господь,

 життя прожити у любові!

Анатолій СЕМЕНЮК.

l

Шановна 

Людмило Севастянівно!

З нагоди ювілею шлемо Вам, активному громадському дописувачу нашої газети, найщиріші вітання і побажання миру, добра, благополуччя. Нехай ні на день не згасає Ваше молодече завзяття, не покидають ініціативність, бажання робити добро людям.

Міцного Вам здоров'я, сімейного затишку, нев'янучої жіночої краси, поваги від рідних, друзів і знайомих!

Многих і благих Вам літ!

З повагою – 

журналісти "Вістей Ковельщини".

Живе людина на землі – тихо, спокійно. Її не цікавлять суспільні процеси. Тиша й благодать. А коли на скронях сивина поселиться, то взагалі замикається в собі – навіть вітерець свіжий не війне.

Є люди, що спокою і років не знають. Їх серце вогнем життєдайним палає. Вони перепони і бурі долають. Їх світло душі іншим шлях осяває.

Це – про Людмилу Севастянівну Стахорську.

Вона не заглиблювалася у філософські роздуми про сенс земного буття, а з дитячих років вбачає своє призначення на цій землі – служити людям, віддавати себе улюбленій справі сповна.

Пошануймо, подякуймо батькам  за належне виховання!

Перший крок юної Людмили – це Ковельське медичне училище. Успішно навчалася і здобула спеціальність акушерки. Працювала шість років в пологовому будинку за обраним фахом. 

Чи є щось величніше, милосердніше, аніж допомогати  в народженні нової людини, сповивати своїми руками тендітне, миле малятко, чути мелодію найпершого звуку: "А-у… А-у-у!"?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 516

Володя – мій друг. Він будівельник. Але головне захоплення (скажімо, хобі) – це догляд за собакою. Щодня, коли я долаю ранковий маршрут оздоровлення вулицями міста, бачу його із великим кудлатим вогняно-рудим псом.

– Це кавказька вівчарка. Найвірніший охоронець. Непідкупний. З чужого з рук ніякої їжі не візьме. Хай найсмачніша. Спробуй на мене агресивно рухнутися – він  враз зреагує. Миттю з ніг звалить, – нахваляє свого "друга" Володя.

Я в ті казки вірю і не вірю. Мою віру похитнула випадковість. Якось завітали ми в гості до пані Юлії. Господиня – розкішна жінка, владна і гарна. Біля неї доберман  чорний. Очі, як ніч, темні. Вгадай, коли злий і до бою кинеться.

– Не підходьте близько, не давайте їжу і  не намагайтеся погладити. Їжі не візьме, а гризнути може. Він в домі навіть чоловіка не слухає, тільки мене, – попередила красуня Юлія.

"Я б і сам був слухняним з тобою", – подумав я, заглядаючи красуні в очі.

Але ж в кожної людини є допитливість. Захотілося перевірити, чи справді пес такий страшний і непідкупний. Сидить він неподалік, мов сфінкс з єгипетської піраміди, і ні руш.

Доки господиня на кухні поралася, а гості в розмовах, як-то кажуть, переливали з пустого в порожнє, я вирішив поспілкуватися з незворушним доберманом. Кортіло перевірити,  що то за пес, який від чоловіка Юлії їжі не бере?

– Барсику, ти такий гарний, славний, добрий. Хочеш ковбаски? – спокушаю я.

– Не розбещуйте мого собаки.  Вам це не вдасться, – призупинила мої наміри господиня, що раптом явилася з кухні. Поставивши щось на стіл, знову пішла на кухню.

Я не заспокоююся:

– Ну що, Барсику, познайомимось? Мене  Петром звати. А тебе – Барс. Візьми шматочок м'яса, доки господині немає. Смако-та-а…

– Р-р-р-р! – загарчав пес у відповідь. Але зла й агресії я не відчув.

"Любов гори рухає", – згадав я повчання із "Біблії". Зважаючи на цю переможну філософію, ще більше став  ластитися до Барса. Іскринка довіри сяйнула в чорних очах.

Наважився! Поклав на рівну долоню шматочок домашньої ковбаски, підніс до носа злого добермана. О, ця спокуса запахами! Засвербіло в носі пса. Спочатку відвернув голову,  а за мить несміливо злизав смаколик із моєї долоні. На четвертому шматочку наше спілкування перервала господиня.

– Що ви робите?! – вигукнула пані Юлія. – Барс, геть звідси!

Барс похнюплено пішов з кімнати. Господиня була стривожена зрадою вірного пса.

Володимир, усміхнувшись, сказав:

– Буває. Все залежить від людини. Ось мій знайомий розповідав. Якось один дивак запросив гостей до своєї квартири. А там  – "кавказець".

Хильнули добряче. Одна пані захотіла поцілуватися з псом. А від неї парфумами і коньяком за квартал чути. Собаки ці запахи органічно не переносять. Тож той "кавказець" і відкусив  у бідолашної пів щоки. Довго рятували в Києві. Я свого знаю! Навчений. Команди з першого разу виконує.

Поспілкувалися і розбіглися. Я навіть замилувався цією парою друзів. Перехожі такими любуваннями не насолоджувалися, а заради безпеки, про всяк випадок, переходили на інший бік вулиці.

Раптом Володя зник. Зник на 3 тижні. "Можливо, у відрядженні?" – думав я.

Нарешті  зустрілися.

– Де пропадав? – запитую.

– Не повіриш, але хтось наврочив. Йшов якось із "кавказцем" спокійно. Сонечко гріє, птахи виспівують. Раптом чотирилапий друг як зірветься, як загарчить, як полетить по вулиці! Тільки й встиг побачити, що за котом. Повідок на руці надійно закріплений, не зірвався, ото він мене, як танк, по асфальту метрів з десять протягнув. Здоровило!

Глянув у дзеркало на себе і злякався. Ніс розбитий, на голові гуля і частину обличчя асфальтом до крові обідрано… Вимушений був на лікарняному вдома ховатися. Слава, Богу загоїлось.

– А що ти не міг  зупинити собаки, – бовкнув я.

– Коли спрацьовує інстинкт, то  хто почує? Та й я не встиг навіть зрозуміти, що діється.

Я поспівчував. Ми ще довго згадували добрі і злі випадки із нашими четверолапими. Сперечалися, чому одних кусають або на них гавкають, а до інших лащаться?

Як би там не було, але завжди слід пам'ятати: собака друг людини, але інстинкт іноді бере гору.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Володя – мій друг. Він будівельник. Але головне захоплення (скажімо, хобі) – це догляд за собакою. Щодня, коли я долаю ранковий маршрут оздоровлення вулицями міста, бачу його із великим кудлатим вогняно-рудим псом.

– Це кавказька вівчарка. Найвірніший охоронець. Непідкупний. З чужого з рук ніякої їжі не візьме. Хай найсмачніша. Спробуй на мене агресивно рухнутися – він  враз зреагує. Миттю з ніг звалить, – нахваляє свого "друга" Володя.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 905

Повір, шановний читачу, не раз буває у житті: працюєш, спілкуєшся, радишся з людиною, і раптом хвилею соціально-політичних буревіїв відносить її кудись далеко й вона зникає із повсякденного життя.

Ні, вона не пропадає назавжди, а просто все її добре чи зле десь ховається у куточок свідомості і до пори-до часу не тривожить твоє єство.

І раптом: о, диво! Вона з'являється в іншій  іпостасі – скажімо, письменницьким доробком. І спогади приходять, мов добрі гості.

Так "повернувся" до мене Володимир Йосипович Бокач, істинний білорус із діда-прадіда і щирий українець по життю. Повернувся автобіографічною книгою "Мій рід: коріння і гілки".

Автор – особистість знакова. Він із когорти тих відповідальних працівників, які загальнолюдське, суспільне і громадське ставили вище свого особистого "я".

Моє перше знайомство з ним відбулось на “барикадах” господарських негараздів у 90-их роках ХХ століття. В одному із колгоспів району від електроструму загинуло кілька корів. Так іноді трапляється внаслідок недбалості і безвідповідальності.

– Ти поєдь, разбєрісь і доложи мнє, – із білоруським акцентом наголосив В. Бокач. Ослухатися голови комітету народного контролю я, звичайно, не міг. Його посада авторитетна і серйозна. На неї випадкових людей не призначали – там мали бути присутні розсудливість, мудрість та безкомпромісність. Словом, кремінь і доброта.

Будучи начальником району електромереж, я й сам переживав за наслідки надзвичайної події. Заспокоювало мене те, що обійшлося без людських жертв.

Причина аварії була, як-то кажуть, на виду. На ввідному електрощитку корівника окислився контакт нульового дроту. Стався так званий перекіс фаз, і в результаті металеві труби та доїльні агрегати опинилися під напругою.

Зважаючи, що аварію спричинила технічна несправність, а не людський фактор, відповідальні за безпеку обійшлися легким переляком.

Про свою людську позицію при вирішенні таких неординарних питань Володимир Бокач пише:

"Особливо виваженого підходу вимагали питання покарання посадових осіб. Адже за кожним конкретним випадком стояла доля не тільки окремої людини, але  і його сім'ї, дітей, близьких".

Бувало, керівника карали по лінії народного контролю, але тоді він не отримував покарання від прокуратури.

Вищесказане – це вагомі штрихи до портрету високопосадовця, в яких переважає людяність. Бачити людину – то позиція мудрого керівника. Теперішнім державним службовцям перейняти б цей досвід! "Я намагався завжди до посадових обов'язків підходити творчо, шукати нестандартні рішення для залагодження конфліктних питань", – пише автор.

Це ще один приклад позитивної діяльності керівника. Розгляньмо, як це виглядає на практиці. Володимир Бокач отримує відповідальне завдання – бути куратором будівництва нового приміщення музею Лесі Українки  у селі Колодяжному.

Він негайно занурюється в проблеми будівництва. Вивчає всі "за" і "проти" реалізації цього проєкту. Радиться із головою райвиконкому Віталієм Балюком, вивчає можливості будівельних організацій, адже об'єкт – під знаком "Народної будови". Проводить зібрання керівників підприємств міста та району – кожен отримує посильне завдання і кожен має внести свою дещицю у загальну справу: хто має забезпечити будівельні матеріали, хто – робітників і т. д., і п. т.

В. Бокач організовує інформаційну кампанію про хід будівництва у міськрайонній газеті "Прапор Леніна", на радіо і телебаченні. Зверніть увагу: запроваджують "Золоту книгу", куди вносять прізвища всіх, хто допомагає в будівництві. При цьому налагоджують посильний контроль за ходом будівництва.

"Відкриття музею проходило урочисто", – скромно підсумовує В. Бокач виконану роботу.

В наш час окремі керівники взяли за практику обіцяти щось й не виконувати обіцяне. Ось, шановний читачу, ще один позитивний штрих.

Під майданчик для будівельних матеріалів було задіяно город  колодяжненця Ф. Й. Рибачука. Звичайно, заперечень не було. Але про цю поступку ветерана праці не забув Володимир Бокач. Восени він   компенсував йому втрачений урожай картоплі.

Без підтримки найбільш високопоставлений керівник "один у полі не воїн". В. Бокач теплим, щирим словом згадує тих, хто ішов з ним поруч. Це Микола Нагайчук, Василь Борисюк, Володимир Блаженчук, Григорій Гаврилюк, Олександр Сенюк, Ігор Павлюк, Микола Вельма, Валентин Черняк, Віталій Кривцун та багато інших.

Особливе місце в книзі відведено спогадам про спілкування і стосунки із Георгієм Остапюком, Василем Діордійчуком, В'ячеславом Шевчуком,  і знову оте слово  – "та інших".

Його організаторські здібності, професіоналізм і загальнолюдська позиція не залишилися поза увагою у рідній Білорусі. Через деякий час Володимира Йосиповича  призначають на високий пост радника посольства Білорусі в Україні з питань політики, науки та культури. Вклад в розвиток дружби і співробітництва між дружними народами вагомий, але це – ще одна ненаписана повість.

Буває, і не раз, коли береш в руки книгу, яка розповідає про чийсь рід, і, не дочитавши до кінця, відкладаєш її вбік. Книга В. Бокача "Мій рід: коріння і гілки" не залишає вибору – ти мусиш її дочитати до останньої сторінки. Вона позитивна і повчальна, особливо  у наш суперечливий час. Тут не тільки опис тих чи інших подій, а погляд на життя того часу, його "плюси" і "мінуси". На те життя, яке багато хто "люстрував", піддаючи анафемі  праведне, корисне і грішне водночас. В книзі присутній нарис про життя Антона Магура, неординарну, талановиту особистість.

Ось що пише автор: "Якщо вдивлятися в життя Антона Федоровича з висоти років, що промайнули, то він як би узаконював свої постулати на людське щастя: "Щоб жити пристойно, потрібно ставитися до справи добросовісно, бути працелюбним і терпеливим, наполегливим і сміливим. Потрібно обов'язково вірити в себе, в людей, в завтрашній день. Якщо людині здається, що вона все пізнала, це означає, що вона не зрозуміла і нічого не пізнала в цьому житті. Ніколи не перебільшуй свої знання, завжди навчайся в інших. За право бути господарем на своїй землі потрібно боротися, і, звичайно, вірити в успіх".

Ось такий своєрідний кодекс для особистості і для кожної небайдужої людини. Цей кодекс випробуваний життям і діяльністю Володимира Йосиповича Бокача. 

Повір, шановний читачу, не раз буває у житті: працюєш, спілкуєшся, радишся з людиною, і раптом хвилею соціально-політичних буревіїв відносить її кудись далеко й вона зникає із повсякденного життя.

Ні, вона не пропадає назавжди, а просто все її добре чи зле десь ховається у куточок свідомості і до пори-до часу не тривожить твоє єство.

І раптом: о, диво! Вона з'являється в іншій  іпостасі – скажімо, письменницьким доробком. І спогади приходять, мов добрі гості.

Так "повернувся" до мене Володимир Йосипович Бокач, істинний білорус із діда-прадіда і щирий українець по життю. Повернувся автобіографічною книгою "Мій рід: коріння і гілки".

Автор – особистість знакова. Він із когорти тих відповідальних працівників, які загальнолюдське, суспільне і громадське ставили вище свого особистого "я".

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 614

У відоМого письменника  Антона Чехова (до речі, за професією лікаря) є оповідання «Палата № 6», знайоме людям середнього і старшого віку із шкільних років. Сьогодні пропонуємо нотатки позаштатного кореспондента Анатолія Семенюка з палати № 21 хірургічного відділення центральної районної лікарні, де автор опинився за велінням долі у зимові свята.

l

Ех, лікарня, лікарня!.. Ти схожа на великий вокзал, де люди сідають на літерний потяг і вирушають до міста під назвою «Здоров’я». Метушаться пацієнти-«пасажири». Снують взад-вперед. Очікують  «квитків щастя» біля дверей кабінетів та лабораторій. Здається, вся Ковельщина тут. А де ж здорові люди? Невже всі хворі?

Тут кожен шукає рецепт зцілення. Найбільше – сивочолих, поважних віком. Вони трохи засмучені і приходять з надією на «дивіденди» здоров’я від медиків. Кожен ніби просить:  “Рятуйте, лікарю!”. Надія, як відомо, вмирає останньою.

l

– А ви чому тут? – запитує мене родич Леонід.

– Тому, що й ти. Еліксир здоров’я шукаю, – відповідаю, намагаючись жартувати.

– А я мушу. 5 років таблетки вживаю. Знаєте, скільки побічних ефектів може бути? На УЗД записався, нехай перевірять. Ото якось ішов по східцях, і ногу “заклинило”. Думав, мікроінфаркт. Знайомий доктор каже:  правильно роблю, що перевіряюсь.

Я мовчу. Даю Леоніду виговоритися. А той бомбардує моє вухо і не зупиняється.  «Він наче сповідається. А найбільша його хворість – це страх за здоров’я – звідси й залежність від пігулок», – думаю я.

У мене свої проблеми  з організмом і своя філософія лікування пігулками. Організм – саморегулююча, самодіагностуюча, самолікуюча система. Тому пігулка за першого нетривкого болю – це не панацея від лиха, а ще більше зло. Але це так, до слова.

l

Лікар Василь Ярославович Курило, до якого випало щастя  потрапити для обстеження, – фахівець своєї справи. Він діагностує мене прискіпливо і кваліфіковано, дотримуючись принципів Гіппократа: «Не відмов!» і «Не зашкодь!». А з мого особистого погляду ще й: «Підійми занепалий дух хворого!».

Я не містик, але зорі на час мого лікування збігаються в позитив. Посудіть самі. 14 січня – день святого Василя. То ж ангели, які вітають мого цілителя, своїм крилом торкнуться і мене. Це заспокоює і налаштовує оптимістично. Тим більше, що Василь Ярославович, судячи з усього, перебуває під цілковитим впливом свого ангела.

Майже фізично відчуваю, як від нього проміниться доброта. Вона – в словах, усмішці, погляді. У спокійних, виважених діях і рухах –  високий професіоналізм. Анатомію і фізіологію людського організму знає, як своїх п’ять пальців.

Діагностує мою хворість не однобоко, а творчо, враховуючи досягнення традиційної медицини і разом з тим – народної, набутої тисячолітнім досвідом. І ще один «плюс»: захворювання аналізує не із наслідків, а з пошуку причин, які призвели до порушення  в організмі.

У Василя Ярославовича є ще один «коник», на якому він успішно «їде» – це раціональне харчування. Він може годинами розповідати про те, як потрібно правильно пити, їсти, яким продуктам віддавати перевагу, а які оминати, як-то кажуть, десятою дорогою. Принаймні я отримую прості і доступні рецепти для лікування й рекомендації щодо харчування.

l

Не раз і не два почуєш нарікання на сучасну вітчизняну  медицину: мовляв, все у нас «не так». Мушу заперечити: «Без довіри до лікаря ви ніколи не вилікуєтесь. Переважна більшість медиків у нас працює на достатньо високому професійному рівні».

Ось нещодавно мав місце такий випадок. Ковельчанку направили із обласного центру в нашу лікарню для підготовки до оперативного втручання з діагнозом: «рак». Нетрадиційний і творчий підхід до лікування із застосуванням всіх можливих засобів оздоровлення зробили, здавалось, би, неможливе: повторний аналіз у клініках Луцька та Львова показав: пацієнтка здорова!

Не знаю, чи у нас в Україні ведеться статистика, скільки хворих вилікувано, оздоровлено, поставлено на ноги у наших «не таких» лікувальних закладах. Впевнений: це була б не армія,  а багатотисячні «здорові» сили України.

l

Запевняю, що корисним біля пам’ятника «Відродження», що споруджений навпроти центрального входу до Ковельської лікарні, було б встановлення, з великими літерами гасло: «Українська медицина найкраща!». Ковельський заклад охорони має право уже сьогодні отримати символічний «Знак якості», яким підтверджує європейський рівень лікування.

Не хочу бути голослівним, а тому наведу кілька цитат, запозичених із статті. «І це районна лікарня?», надрукованій у номері газети «Експрес» від 16-23 січня ц. р.:

«У листопаді в районній лікарні у Ковелі, що на Волині, пересадили нирку. А в грудні серце загиблого волинянина тут  трансплантували жителеві столиці». 

І далі. 

«Ліцензійний  відділ (Міністерства) перевірив відповідність  усіх пунктів – наявність кваліфікованих кадрів, оснащення. Нині маємо все для трансплантації серця і нирок.

У майбутньому плануємо пересаджувати печінку, легені й комплекс легені-серце»  (Юліан Голик).

Не хочу втомлювати читачів переліком діагностичних та лікувальних апаратів і можливостей закладу. Скажу (а це факт), що такого обладнання, яке працює в Ковельській лікарні, є тільки два відсотки в медичних закладах (різного рівня) в Україні. Сьогодні оновлений персонал достатньо кваліфікований – це медпрацівники віком до 40 років. Отже, перспектива є.

Ковелю і Волині пощастило, що біля керма такої складної високотехнологічної установи, як МТМО, стоїть молодий, кваліфікований ентузіаст Олег Олегович Самчук. З висоти  своїх сивих літ вдивляюся сьогодні у цю непересічну, ще юну особистість, і тішуся: наше майбутнє – в надійних руках.

Мені імпонує, коли лікарі говорять: «Він молодець. На пульсі всіх подій».

Звичайна санітарка на моє запитання про її оцінку роботи адміністрації лікарні лаконічно відповіла:

– А що можна сказати? Господарі!

Неозброєним оком видно естетичні, привабливі територію, будівлі, коридори, палати, кабінети. А ще – позитивний психологічний мікроклімат у лікарні, що багато значить.

Не втримаюсь і подаю пропозицію міському голові Олегу Кіндеру та членам виконкому: при визначенні «Людини року - 2019»  проголосувати за кандидатуру Олега Олеговича. Він того вартий.

І ще один штрих – про позитивну зміну керівника згадує кореспондентка «Експресу». Є такий неписаний закон, що майбутні боги стають на плечі титанів і звідти підіймаються до неба.

Олег Олегович став на міцну основу, сформовану і зцементовану батьком Олегом Максимовичем. Я згадую, в якій боротьбі втілювався новий пілотний проєкт під назвою «МТМО». Багато інших добрих справ було зроблено попередником. Батько сказав: «Іди» – і син пішов й переміг! Гордіться, Олеже Максимовичу, і здоровійте! Воістину Ваш син – гідний приклад для наслідування.

l

Тривожний  і непокійний настрій хворих у лікарні час від часу пожвавлюється кумедними випадками. І, попри мої смуток і переживання, я включаюсь у цей психологічно-реабілітаційний процес оздоровлення. Ось кілька замальовок.

l

– Як настрій? – запитує перед операцією лікар.

– За вас переживаю. Це ж ви будете моє живе тіло різати. Не дай, Боже, у вас настрій поганий.

Лікар усміхається – хворий готовий до операційних “екзекуцій”.

l

– Лікарю, чому сьогодні інші таблетки ви мені прописали? – доскіпується пацієнт.

– Та ні, все, як вчора…

– Неправда. Коли я вчора  викинув пігулки в унітаз, вони тонули, а сьогодні плавають.

l

Операція. Промовляю «Отче наш». Мене на каталці везуть  чотири молоді красуні. В операційній роздягають. Феї щебечуть довкола мене, а  я думаю: може, це чергова спокуса від лихого? Соромлюся. Терплю. Хай щебечуть – так веселіше лягати під ніж.

l

Рентгеноскопія. Принцеса в кабінеті з іскристими очима командує: «Роздягайтеся до пояса! Ближче до апарата! Обійміть його руками і дихайте!».

– А він холодний!

– Всі ви, чоловіки, однакові. Обіймаєте апарат, а думаєте про жінку.

Веселішаю, а принцеса добрішає.

l

Закінчити свій репортаж із палати № 21 хочу поетичними рядками, присвяченими і Олегу Олеговичу Самчуку, і Василю Ярославовичу Курилу, і лікарям та медсестрам хірургічного відділення, і всім медикам Ковельського МТМО, до створення якого мав безпосередній стосунок як колишній міський голова:

«Лікар». «Цілитель».

 «Спаситель» –

В тій мові і святість, і совість.

Він серця й душі

 повелитель,

Із кредом Христовим

 любові.

Хірургія. Хірургія. 

Хірургія –

Це пісня крізь болі до свята.

І хай залишаються шрами

 на тілі,

Гей, лікарю, сестро, ідем

 танцювати!

Пошануймо. Низенько

 вклонімося

За працю, даровану людям.

Я Богу молюся, щоб Сонцем

 світилася

Ваша нелегка життєва

  дорога!

У відоМого письменника  Антона Чехова (до речі, за професією лікаря) є оповідання «Палата № 6», знайоме людям середнього і старшого віку із шкільних років. Сьогодні пропонуємо нотатки позаштатного кореспондента Анатолія Семенюка з палати № 21 хірургічного відділення центральної районної лікарні, де автор опинився за велінням долі у зимові свята.

ххх

Ех, лікарня, лікарня!.. Ти схожа на великий вокзал, де люди сідають на літерний потяг і вирушають до міста під назвою «Здоров’я». Метушаться пацієнти-«пасажири». Снують взад-вперед. Очікують  «квитків щастя» біля дверей кабінетів та лабораторій. Здається, вся Ковельщина тут. А де ж здорові люди? Невже всі хворі?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 703

З Богом 

у помислах і діях

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 493