Магія  поезії  отця  Івана  Оринчака

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1064

Живе людина на землі – тихо, спокійно. Її не цікавлять суспільні процеси. Тиша й благодать. А коли на скронях сивина поселиться, то взагалі замикається в собі – навіть вітерець свіжий не війне.

Є люди, що спокою і років не знають. Їх серце вогнем життєдайним палає. Вони перепони і бурі долають. Їх світло душі іншим шлях осяває.

Це – про Людмилу Севастянівну Стахорську.

Вона не заглиблювалася у філософські роздуми про сенс земного буття, а з дитячих років вбачає своє призначення на цій землі – служити людям, віддавати себе улюбленій справі сповна.

Пошануймо, подякуймо батькам  за належне виховання!

Перший крок юної Людмили – це Ковельське медичне училище. Успішно навчалася і здобула спеціальність акушерки. Працювала шість років в пологовому будинку за обраним фахом. 

Чи є щось величніше, милосердніше, аніж допомогати  в народженні нової людини, сповивати своїми руками тендітне, миле малятко, чути мелодію найпершого звуку: "А-у… А-у-у!"?

Простягає  рученятка беззахисне малятко, а серце повниться любов'ю та надією. Немає в світі  благороднішої місії, як ця.

Та неспокійне серце проситься в політ, а душа виспівує нову пісню солов'їну: "Ти маєш навчати тих діток, яких сповивала".

І Господнє провидіння привело красуню Людмилу до Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки.

Студентські роки – це щастя в квадраті. Тут і веселість, і закоханість,  і рожеві мрії на майбутнє життя. Майнули ці роки, мов сон, в новий день явився молодий спеціаліст-філолог Людмила Севастянівна.

Диплом – це лише старт перед забігом на довготривалу марафонську дистанцію під назвою "життя". Не кожен успішно долає випробування, які випадають на його долю. Але це не про нашу героїню.

Людмила Стахорська починає працювати педагогом-викладачем у Ковельському професійно-технічному училищі № 7 (тепер – Центр професійно-технічної освіти). Ой, на яку нелегку стежину ступила! Тут контингент учнів "строкатий" і за інтелектом, і за віком, і за характером.

Прокинулося в її єстві природжене – бути організатором і вихователем. Здобула повагу учнів, авторитет в колективі. Її й досі пам'ятають, як вчителя-друга, а це, погодьтеся, вищий клас педагогічної майстерності.  Промайнуло 20 літ – залишився вагомий доброчинний слід.

l

У житті завжди є вибір: продовжувати старе ремесло чи пробувати себе в інших іпостасях. В думках і планах немає й натяку на відпочинок. І Людмила Стахорська поринає в політику. До її характеру близькі ідеї соціалізму. Не комунізму із його  надуманим, утопічним майбуттям, а устрою життя, в якому панують справедливість, рівність та гідність. Вони бачать людину праці на вищій сходинці буття.

Людмилу Севастянівну обирають депутатом міської ради. Вона  бере активну участь у житті міської громади. Її ораторські здібності дозволяють переконувати багатьох людей у правоті соціалістичних ідей. Але ще більш жінка нетерпима до проявів халатності, корупції, казнокрадства та байдужості. Вона, немов корабель, стрімко іде крізь розбурхані хвилі, відкидаючи від себе все негативне, несучи на міцній палубі любов до людей, гуманність, чесність, патріотизм та милосердя.

П'ятнадцять років без перепочинку Людмила Стахорська  реально і практично намагається змінити цей розбурханий негараздами світ і спрямовує його в русло життєдайних, животворних істин.

Летять роки від юності, до зрілості. І людина все більше наближається до моральних цінностей, визначених Богом. І нова, найвища місія – це віддати себе до решти служінню людям.

Людмила Севастянівна, пройшовши лабіринти політичних баталій, розуміє, що найбільше користі принесе людям і громаді, коли буде опікатися тими, хто потребує допомоги у житті. Вона  стає  головою міськрайорганізації Товариства Червоного Хреста України. І знову на часі – клятва Гіппократа: "Не відмов!", "Допоможи".

Вогонь милосердя, доброчинності та любові спалахує ще яскравіше – він  осяває шлях тих, хто потребує допомоги.

Життя Людмили Севастянівни по праву є прикладом для наслідування. І Бог таки немало благодаті та щастя сипнув із своїх пригорщ.

У неї – чудовий, люблячий чоловік і двоє найкращих на світі дітей – Аліна та Микола. Вона не просто заслужена бабуся (п'ятеро онуків) – в неї ще двоє правнуків, які  виспівують мелодію весни.

Щасливій, наша славна і шанована прабабусю!

Є повчальна теза до підсумку прожитого людиною віку: "Живи, працюй, твори так, щоб в судний день твої діти, онуки, рідні, близькі та друзі поставили  оцінку твого існування у цьому світі: "Це була добра Людина. Людина із великої літери".

l

Дорога наша Людмило Севастянівно!

Вслухайтеся: від тих, хто Вас знає і шанує, чути в ці дні багатоголосу "Осанну" і сріблом скронь позначені слова: "Ви – добра людина".

"Моє кредо – відкривати потаємне – полягає у тому, що світ врятує милосердя, віра в людей і Бога". Справді, це кредо є дороговказом для нас, сьогоднішніх, і нащадків наших… А ще – поетичні рядки до ювілею:

Батьки тебе назвали

 "Людям мила",

А Бог подарував і розум,

 і красу.

Сказав: "Віщую Я тобі

 життя щасливе,

І благодать для 

доброчинних справ несу".

І ти росла – дитя батьків

 тендітне.

Співали соловейки 

вранішню "Осанну!".

Четверта школа – це лише 

крок до світла,

Служити людям – то доля, 

Богом дана.

Життєве поле  – чим 

сіялось і чим зросло?

Там милосердність

 розквітає пишним цвітом,

А ще дітей навчитель –

 славне ремесло,

Й закоханість – сімейна

 дружняя обитель.

Роки – це птахи, що

 відлітають в вирій.

Гей, не баріться,

 повертайтеся назад!

Людмилу привітаймо ту,

 що Людям мила,

Несіть на крилах дарунків

 зорепад.

І многії літа у радості й

 здоров'ї…

Благослови, Господь,

 життя прожити у любові!

Анатолій СЕМЕНЮК.

l

Шановна 

Людмило Севастянівно!

З нагоди ювілею шлемо Вам, активному громадському дописувачу нашої газети, найщиріші вітання і побажання миру, добра, благополуччя. Нехай ні на день не згасає Ваше молодече завзяття, не покидають ініціативність, бажання робити добро людям.

Міцного Вам здоров'я, сімейного затишку, нев'янучої жіночої краси, поваги від рідних, друзів і знайомих!

Многих і благих Вам літ!

З повагою – 

журналісти "Вістей Ковельщини".

Живе людина на землі – тихо, спокійно. Її не цікавлять суспільні процеси. Тиша й благодать. А коли на скронях сивина поселиться, то взагалі замикається в собі – навіть вітерець свіжий не війне.

Є люди, що спокою і років не знають. Їх серце вогнем життєдайним палає. Вони перепони і бурі долають. Їх світло душі іншим шлях осяває.

Це – про Людмилу Севастянівну Стахорську.

Вона не заглиблювалася у філософські роздуми про сенс земного буття, а з дитячих років вбачає своє призначення на цій землі – служити людям, віддавати себе улюбленій справі сповна.

Пошануймо, подякуймо батькам  за належне виховання!

Перший крок юної Людмили – це Ковельське медичне училище. Успішно навчалася і здобула спеціальність акушерки. Працювала шість років в пологовому будинку за обраним фахом. 

Чи є щось величніше, милосердніше, аніж допомогати  в народженні нової людини, сповивати своїми руками тендітне, миле малятко, чути мелодію найпершого звуку: "А-у… А-у-у!"?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 470

Володя – мій друг. Він будівельник. Але головне захоплення (скажімо, хобі) – це догляд за собакою. Щодня, коли я долаю ранковий маршрут оздоровлення вулицями міста, бачу його із великим кудлатим вогняно-рудим псом.

– Це кавказька вівчарка. Найвірніший охоронець. Непідкупний. З чужого з рук ніякої їжі не візьме. Хай найсмачніша. Спробуй на мене агресивно рухнутися – він  враз зреагує. Миттю з ніг звалить, – нахваляє свого "друга" Володя.

Я в ті казки вірю і не вірю. Мою віру похитнула випадковість. Якось завітали ми в гості до пані Юлії. Господиня – розкішна жінка, владна і гарна. Біля неї доберман  чорний. Очі, як ніч, темні. Вгадай, коли злий і до бою кинеться.

– Не підходьте близько, не давайте їжу і  не намагайтеся погладити. Їжі не візьме, а гризнути може. Він в домі навіть чоловіка не слухає, тільки мене, – попередила красуня Юлія.

"Я б і сам був слухняним з тобою", – подумав я, заглядаючи красуні в очі.

Але ж в кожної людини є допитливість. Захотілося перевірити, чи справді пес такий страшний і непідкупний. Сидить він неподалік, мов сфінкс з єгипетської піраміди, і ні руш.

Доки господиня на кухні поралася, а гості в розмовах, як-то кажуть, переливали з пустого в порожнє, я вирішив поспілкуватися з незворушним доберманом. Кортіло перевірити,  що то за пес, який від чоловіка Юлії їжі не бере?

– Барсику, ти такий гарний, славний, добрий. Хочеш ковбаски? – спокушаю я.

– Не розбещуйте мого собаки.  Вам це не вдасться, – призупинила мої наміри господиня, що раптом явилася з кухні. Поставивши щось на стіл, знову пішла на кухню.

Я не заспокоююся:

– Ну що, Барсику, познайомимось? Мене  Петром звати. А тебе – Барс. Візьми шматочок м'яса, доки господині немає. Смако-та-а…

– Р-р-р-р! – загарчав пес у відповідь. Але зла й агресії я не відчув.

"Любов гори рухає", – згадав я повчання із "Біблії". Зважаючи на цю переможну філософію, ще більше став  ластитися до Барса. Іскринка довіри сяйнула в чорних очах.

Наважився! Поклав на рівну долоню шматочок домашньої ковбаски, підніс до носа злого добермана. О, ця спокуса запахами! Засвербіло в носі пса. Спочатку відвернув голову,  а за мить несміливо злизав смаколик із моєї долоні. На четвертому шматочку наше спілкування перервала господиня.

– Що ви робите?! – вигукнула пані Юлія. – Барс, геть звідси!

Барс похнюплено пішов з кімнати. Господиня була стривожена зрадою вірного пса.

Володимир, усміхнувшись, сказав:

– Буває. Все залежить від людини. Ось мій знайомий розповідав. Якось один дивак запросив гостей до своєї квартири. А там  – "кавказець".

Хильнули добряче. Одна пані захотіла поцілуватися з псом. А від неї парфумами і коньяком за квартал чути. Собаки ці запахи органічно не переносять. Тож той "кавказець" і відкусив  у бідолашної пів щоки. Довго рятували в Києві. Я свого знаю! Навчений. Команди з першого разу виконує.

Поспілкувалися і розбіглися. Я навіть замилувався цією парою друзів. Перехожі такими любуваннями не насолоджувалися, а заради безпеки, про всяк випадок, переходили на інший бік вулиці.

Раптом Володя зник. Зник на 3 тижні. "Можливо, у відрядженні?" – думав я.

Нарешті  зустрілися.

– Де пропадав? – запитую.

– Не повіриш, але хтось наврочив. Йшов якось із "кавказцем" спокійно. Сонечко гріє, птахи виспівують. Раптом чотирилапий друг як зірветься, як загарчить, як полетить по вулиці! Тільки й встиг побачити, що за котом. Повідок на руці надійно закріплений, не зірвався, ото він мене, як танк, по асфальту метрів з десять протягнув. Здоровило!

Глянув у дзеркало на себе і злякався. Ніс розбитий, на голові гуля і частину обличчя асфальтом до крові обідрано… Вимушений був на лікарняному вдома ховатися. Слава, Богу загоїлось.

– А що ти не міг  зупинити собаки, – бовкнув я.

– Коли спрацьовує інстинкт, то  хто почує? Та й я не встиг навіть зрозуміти, що діється.

Я поспівчував. Ми ще довго згадували добрі і злі випадки із нашими четверолапими. Сперечалися, чому одних кусають або на них гавкають, а до інших лащаться?

Як би там не було, але завжди слід пам'ятати: собака друг людини, але інстинкт іноді бере гору.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Володя – мій друг. Він будівельник. Але головне захоплення (скажімо, хобі) – це догляд за собакою. Щодня, коли я долаю ранковий маршрут оздоровлення вулицями міста, бачу його із великим кудлатим вогняно-рудим псом.

– Це кавказька вівчарка. Найвірніший охоронець. Непідкупний. З чужого з рук ніякої їжі не візьме. Хай найсмачніша. Спробуй на мене агресивно рухнутися – він  враз зреагує. Миттю з ніг звалить, – нахваляє свого "друга" Володя.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 845

Повір, шановний читачу, не раз буває у житті: працюєш, спілкуєшся, радишся з людиною, і раптом хвилею соціально-політичних буревіїв відносить її кудись далеко й вона зникає із повсякденного життя.

Ні, вона не пропадає назавжди, а просто все її добре чи зле десь ховається у куточок свідомості і до пори-до часу не тривожить твоє єство.

І раптом: о, диво! Вона з'являється в іншій  іпостасі – скажімо, письменницьким доробком. І спогади приходять, мов добрі гості.

Так "повернувся" до мене Володимир Йосипович Бокач, істинний білорус із діда-прадіда і щирий українець по життю. Повернувся автобіографічною книгою "Мій рід: коріння і гілки".

Автор – особистість знакова. Він із когорти тих відповідальних працівників, які загальнолюдське, суспільне і громадське ставили вище свого особистого "я".

Моє перше знайомство з ним відбулось на “барикадах” господарських негараздів у 90-их роках ХХ століття. В одному із колгоспів району від електроструму загинуло кілька корів. Так іноді трапляється внаслідок недбалості і безвідповідальності.

– Ти поєдь, разбєрісь і доложи мнє, – із білоруським акцентом наголосив В. Бокач. Ослухатися голови комітету народного контролю я, звичайно, не міг. Його посада авторитетна і серйозна. На неї випадкових людей не призначали – там мали бути присутні розсудливість, мудрість та безкомпромісність. Словом, кремінь і доброта.

Будучи начальником району електромереж, я й сам переживав за наслідки надзвичайної події. Заспокоювало мене те, що обійшлося без людських жертв.

Причина аварії була, як-то кажуть, на виду. На ввідному електрощитку корівника окислився контакт нульового дроту. Стався так званий перекіс фаз, і в результаті металеві труби та доїльні агрегати опинилися під напругою.

Зважаючи, що аварію спричинила технічна несправність, а не людський фактор, відповідальні за безпеку обійшлися легким переляком.

Про свою людську позицію при вирішенні таких неординарних питань Володимир Бокач пише:

"Особливо виваженого підходу вимагали питання покарання посадових осіб. Адже за кожним конкретним випадком стояла доля не тільки окремої людини, але  і його сім'ї, дітей, близьких".

Бувало, керівника карали по лінії народного контролю, але тоді він не отримував покарання від прокуратури.

Вищесказане – це вагомі штрихи до портрету високопосадовця, в яких переважає людяність. Бачити людину – то позиція мудрого керівника. Теперішнім державним службовцям перейняти б цей досвід! "Я намагався завжди до посадових обов'язків підходити творчо, шукати нестандартні рішення для залагодження конфліктних питань", – пише автор.

Це ще один приклад позитивної діяльності керівника. Розгляньмо, як це виглядає на практиці. Володимир Бокач отримує відповідальне завдання – бути куратором будівництва нового приміщення музею Лесі Українки  у селі Колодяжному.

Він негайно занурюється в проблеми будівництва. Вивчає всі "за" і "проти" реалізації цього проєкту. Радиться із головою райвиконкому Віталієм Балюком, вивчає можливості будівельних організацій, адже об'єкт – під знаком "Народної будови". Проводить зібрання керівників підприємств міста та району – кожен отримує посильне завдання і кожен має внести свою дещицю у загальну справу: хто має забезпечити будівельні матеріали, хто – робітників і т. д., і п. т.

В. Бокач організовує інформаційну кампанію про хід будівництва у міськрайонній газеті "Прапор Леніна", на радіо і телебаченні. Зверніть увагу: запроваджують "Золоту книгу", куди вносять прізвища всіх, хто допомагає в будівництві. При цьому налагоджують посильний контроль за ходом будівництва.

"Відкриття музею проходило урочисто", – скромно підсумовує В. Бокач виконану роботу.

В наш час окремі керівники взяли за практику обіцяти щось й не виконувати обіцяне. Ось, шановний читачу, ще один позитивний штрих.

Під майданчик для будівельних матеріалів було задіяно город  колодяжненця Ф. Й. Рибачука. Звичайно, заперечень не було. Але про цю поступку ветерана праці не забув Володимир Бокач. Восени він   компенсував йому втрачений урожай картоплі.

Без підтримки найбільш високопоставлений керівник "один у полі не воїн". В. Бокач теплим, щирим словом згадує тих, хто ішов з ним поруч. Це Микола Нагайчук, Василь Борисюк, Володимир Блаженчук, Григорій Гаврилюк, Олександр Сенюк, Ігор Павлюк, Микола Вельма, Валентин Черняк, Віталій Кривцун та багато інших.

Особливе місце в книзі відведено спогадам про спілкування і стосунки із Георгієм Остапюком, Василем Діордійчуком, В'ячеславом Шевчуком,  і знову оте слово  – "та інших".

Його організаторські здібності, професіоналізм і загальнолюдська позиція не залишилися поза увагою у рідній Білорусі. Через деякий час Володимира Йосиповича  призначають на високий пост радника посольства Білорусі в Україні з питань політики, науки та культури. Вклад в розвиток дружби і співробітництва між дружними народами вагомий, але це – ще одна ненаписана повість.

Буває, і не раз, коли береш в руки книгу, яка розповідає про чийсь рід, і, не дочитавши до кінця, відкладаєш її вбік. Книга В. Бокача "Мій рід: коріння і гілки" не залишає вибору – ти мусиш її дочитати до останньої сторінки. Вона позитивна і повчальна, особливо  у наш суперечливий час. Тут не тільки опис тих чи інших подій, а погляд на життя того часу, його "плюси" і "мінуси". На те життя, яке багато хто "люстрував", піддаючи анафемі  праведне, корисне і грішне водночас. В книзі присутній нарис про життя Антона Магура, неординарну, талановиту особистість.

Ось що пише автор: "Якщо вдивлятися в життя Антона Федоровича з висоти років, що промайнули, то він як би узаконював свої постулати на людське щастя: "Щоб жити пристойно, потрібно ставитися до справи добросовісно, бути працелюбним і терпеливим, наполегливим і сміливим. Потрібно обов'язково вірити в себе, в людей, в завтрашній день. Якщо людині здається, що вона все пізнала, це означає, що вона не зрозуміла і нічого не пізнала в цьому житті. Ніколи не перебільшуй свої знання, завжди навчайся в інших. За право бути господарем на своїй землі потрібно боротися, і, звичайно, вірити в успіх".

Ось такий своєрідний кодекс для особистості і для кожної небайдужої людини. Цей кодекс випробуваний життям і діяльністю Володимира Йосиповича Бокача. 

Повір, шановний читачу, не раз буває у житті: працюєш, спілкуєшся, радишся з людиною, і раптом хвилею соціально-політичних буревіїв відносить її кудись далеко й вона зникає із повсякденного життя.

Ні, вона не пропадає назавжди, а просто все її добре чи зле десь ховається у куточок свідомості і до пори-до часу не тривожить твоє єство.

І раптом: о, диво! Вона з'являється в іншій  іпостасі – скажімо, письменницьким доробком. І спогади приходять, мов добрі гості.

Так "повернувся" до мене Володимир Йосипович Бокач, істинний білорус із діда-прадіда і щирий українець по життю. Повернувся автобіографічною книгою "Мій рід: коріння і гілки".

Автор – особистість знакова. Він із когорти тих відповідальних працівників, які загальнолюдське, суспільне і громадське ставили вище свого особистого "я".

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 566

У відоМого письменника  Антона Чехова (до речі, за професією лікаря) є оповідання «Палата № 6», знайоме людям середнього і старшого віку із шкільних років. Сьогодні пропонуємо нотатки позаштатного кореспондента Анатолія Семенюка з палати № 21 хірургічного відділення центральної районної лікарні, де автор опинився за велінням долі у зимові свята.

l

Ех, лікарня, лікарня!.. Ти схожа на великий вокзал, де люди сідають на літерний потяг і вирушають до міста під назвою «Здоров’я». Метушаться пацієнти-«пасажири». Снують взад-вперед. Очікують  «квитків щастя» біля дверей кабінетів та лабораторій. Здається, вся Ковельщина тут. А де ж здорові люди? Невже всі хворі?

Тут кожен шукає рецепт зцілення. Найбільше – сивочолих, поважних віком. Вони трохи засмучені і приходять з надією на «дивіденди» здоров’я від медиків. Кожен ніби просить:  “Рятуйте, лікарю!”. Надія, як відомо, вмирає останньою.

l

– А ви чому тут? – запитує мене родич Леонід.

– Тому, що й ти. Еліксир здоров’я шукаю, – відповідаю, намагаючись жартувати.

– А я мушу. 5 років таблетки вживаю. Знаєте, скільки побічних ефектів може бути? На УЗД записався, нехай перевірять. Ото якось ішов по східцях, і ногу “заклинило”. Думав, мікроінфаркт. Знайомий доктор каже:  правильно роблю, що перевіряюсь.

Я мовчу. Даю Леоніду виговоритися. А той бомбардує моє вухо і не зупиняється.  «Він наче сповідається. А найбільша його хворість – це страх за здоров’я – звідси й залежність від пігулок», – думаю я.

У мене свої проблеми  з організмом і своя філософія лікування пігулками. Організм – саморегулююча, самодіагностуюча, самолікуюча система. Тому пігулка за першого нетривкого болю – це не панацея від лиха, а ще більше зло. Але це так, до слова.

l

Лікар Василь Ярославович Курило, до якого випало щастя  потрапити для обстеження, – фахівець своєї справи. Він діагностує мене прискіпливо і кваліфіковано, дотримуючись принципів Гіппократа: «Не відмов!» і «Не зашкодь!». А з мого особистого погляду ще й: «Підійми занепалий дух хворого!».

Я не містик, але зорі на час мого лікування збігаються в позитив. Посудіть самі. 14 січня – день святого Василя. То ж ангели, які вітають мого цілителя, своїм крилом торкнуться і мене. Це заспокоює і налаштовує оптимістично. Тим більше, що Василь Ярославович, судячи з усього, перебуває під цілковитим впливом свого ангела.

Майже фізично відчуваю, як від нього проміниться доброта. Вона – в словах, усмішці, погляді. У спокійних, виважених діях і рухах –  високий професіоналізм. Анатомію і фізіологію людського організму знає, як своїх п’ять пальців.

Діагностує мою хворість не однобоко, а творчо, враховуючи досягнення традиційної медицини і разом з тим – народної, набутої тисячолітнім досвідом. І ще один «плюс»: захворювання аналізує не із наслідків, а з пошуку причин, які призвели до порушення  в організмі.

У Василя Ярославовича є ще один «коник», на якому він успішно «їде» – це раціональне харчування. Він може годинами розповідати про те, як потрібно правильно пити, їсти, яким продуктам віддавати перевагу, а які оминати, як-то кажуть, десятою дорогою. Принаймні я отримую прості і доступні рецепти для лікування й рекомендації щодо харчування.

l

Не раз і не два почуєш нарікання на сучасну вітчизняну  медицину: мовляв, все у нас «не так». Мушу заперечити: «Без довіри до лікаря ви ніколи не вилікуєтесь. Переважна більшість медиків у нас працює на достатньо високому професійному рівні».

Ось нещодавно мав місце такий випадок. Ковельчанку направили із обласного центру в нашу лікарню для підготовки до оперативного втручання з діагнозом: «рак». Нетрадиційний і творчий підхід до лікування із застосуванням всіх можливих засобів оздоровлення зробили, здавалось, би, неможливе: повторний аналіз у клініках Луцька та Львова показав: пацієнтка здорова!

Не знаю, чи у нас в Україні ведеться статистика, скільки хворих вилікувано, оздоровлено, поставлено на ноги у наших «не таких» лікувальних закладах. Впевнений: це була б не армія,  а багатотисячні «здорові» сили України.

l

Запевняю, що корисним біля пам’ятника «Відродження», що споруджений навпроти центрального входу до Ковельської лікарні, було б встановлення, з великими літерами гасло: «Українська медицина найкраща!». Ковельський заклад охорони має право уже сьогодні отримати символічний «Знак якості», яким підтверджує європейський рівень лікування.

Не хочу бути голослівним, а тому наведу кілька цитат, запозичених із статті. «І це районна лікарня?», надрукованій у номері газети «Експрес» від 16-23 січня ц. р.:

«У листопаді в районній лікарні у Ковелі, що на Волині, пересадили нирку. А в грудні серце загиблого волинянина тут  трансплантували жителеві столиці». 

І далі. 

«Ліцензійний  відділ (Міністерства) перевірив відповідність  усіх пунктів – наявність кваліфікованих кадрів, оснащення. Нині маємо все для трансплантації серця і нирок.

У майбутньому плануємо пересаджувати печінку, легені й комплекс легені-серце»  (Юліан Голик).

Не хочу втомлювати читачів переліком діагностичних та лікувальних апаратів і можливостей закладу. Скажу (а це факт), що такого обладнання, яке працює в Ковельській лікарні, є тільки два відсотки в медичних закладах (різного рівня) в Україні. Сьогодні оновлений персонал достатньо кваліфікований – це медпрацівники віком до 40 років. Отже, перспектива є.

Ковелю і Волині пощастило, що біля керма такої складної високотехнологічної установи, як МТМО, стоїть молодий, кваліфікований ентузіаст Олег Олегович Самчук. З висоти  своїх сивих літ вдивляюся сьогодні у цю непересічну, ще юну особистість, і тішуся: наше майбутнє – в надійних руках.

Мені імпонує, коли лікарі говорять: «Він молодець. На пульсі всіх подій».

Звичайна санітарка на моє запитання про її оцінку роботи адміністрації лікарні лаконічно відповіла:

– А що можна сказати? Господарі!

Неозброєним оком видно естетичні, привабливі територію, будівлі, коридори, палати, кабінети. А ще – позитивний психологічний мікроклімат у лікарні, що багато значить.

Не втримаюсь і подаю пропозицію міському голові Олегу Кіндеру та членам виконкому: при визначенні «Людини року - 2019»  проголосувати за кандидатуру Олега Олеговича. Він того вартий.

І ще один штрих – про позитивну зміну керівника згадує кореспондентка «Експресу». Є такий неписаний закон, що майбутні боги стають на плечі титанів і звідти підіймаються до неба.

Олег Олегович став на міцну основу, сформовану і зцементовану батьком Олегом Максимовичем. Я згадую, в якій боротьбі втілювався новий пілотний проєкт під назвою «МТМО». Багато інших добрих справ було зроблено попередником. Батько сказав: «Іди» – і син пішов й переміг! Гордіться, Олеже Максимовичу, і здоровійте! Воістину Ваш син – гідний приклад для наслідування.

l

Тривожний  і непокійний настрій хворих у лікарні час від часу пожвавлюється кумедними випадками. І, попри мої смуток і переживання, я включаюсь у цей психологічно-реабілітаційний процес оздоровлення. Ось кілька замальовок.

l

– Як настрій? – запитує перед операцією лікар.

– За вас переживаю. Це ж ви будете моє живе тіло різати. Не дай, Боже, у вас настрій поганий.

Лікар усміхається – хворий готовий до операційних “екзекуцій”.

l

– Лікарю, чому сьогодні інші таблетки ви мені прописали? – доскіпується пацієнт.

– Та ні, все, як вчора…

– Неправда. Коли я вчора  викинув пігулки в унітаз, вони тонули, а сьогодні плавають.

l

Операція. Промовляю «Отче наш». Мене на каталці везуть  чотири молоді красуні. В операційній роздягають. Феї щебечуть довкола мене, а  я думаю: може, це чергова спокуса від лихого? Соромлюся. Терплю. Хай щебечуть – так веселіше лягати під ніж.

l

Рентгеноскопія. Принцеса в кабінеті з іскристими очима командує: «Роздягайтеся до пояса! Ближче до апарата! Обійміть його руками і дихайте!».

– А він холодний!

– Всі ви, чоловіки, однакові. Обіймаєте апарат, а думаєте про жінку.

Веселішаю, а принцеса добрішає.

l

Закінчити свій репортаж із палати № 21 хочу поетичними рядками, присвяченими і Олегу Олеговичу Самчуку, і Василю Ярославовичу Курилу, і лікарям та медсестрам хірургічного відділення, і всім медикам Ковельського МТМО, до створення якого мав безпосередній стосунок як колишній міський голова:

«Лікар». «Цілитель».

 «Спаситель» –

В тій мові і святість, і совість.

Він серця й душі

 повелитель,

Із кредом Христовим

 любові.

Хірургія. Хірургія. 

Хірургія –

Це пісня крізь болі до свята.

І хай залишаються шрами

 на тілі,

Гей, лікарю, сестро, ідем

 танцювати!

Пошануймо. Низенько

 вклонімося

За працю, даровану людям.

Я Богу молюся, щоб Сонцем

 світилася

Ваша нелегка життєва

  дорога!

У відоМого письменника  Антона Чехова (до речі, за професією лікаря) є оповідання «Палата № 6», знайоме людям середнього і старшого віку із шкільних років. Сьогодні пропонуємо нотатки позаштатного кореспондента Анатолія Семенюка з палати № 21 хірургічного відділення центральної районної лікарні, де автор опинився за велінням долі у зимові свята.

ххх

Ех, лікарня, лікарня!.. Ти схожа на великий вокзал, де люди сідають на літерний потяг і вирушають до міста під назвою «Здоров’я». Метушаться пацієнти-«пасажири». Снують взад-вперед. Очікують  «квитків щастя» біля дверей кабінетів та лабораторій. Здається, вся Ковельщина тут. А де ж здорові люди? Невже всі хворі?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 651

З Богом 

у помислах і діях

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 446

У святому Євангелії від Матфея (25. 14-30) Ісус Христос  пропонує нам повчальну притчу. 

Господар вирішив роздати майно своїм робітникам. Першому (найбільш вправному) дав 5 талантів, другому – 2, а іншому – 1. І відійшов.

Перший примножив своє багатство ще на 5 талантів, а власник одного таланту закопав його у землю, маючи страх, що втратить дароване, і не використав нічого...

Колись батько Василя Волинчука теж подарував сину свої таланти. Споглядаючи з висоти прожитих літ, можемо із задоволенням сказати, що Василь Васильович, отримавши від тата розум, добру науку і стійкий характер, примножив не тільки власне і родинне багатство, але й громадське та суспільне в будовах, які служать людям.

Сьогодні прилетіла Ластівка не до малого Василька, а до зрілого, поважного батька, і до рідної, найдорожчої його серцю неньки й, постукавши у віконце, защебетала:

– Прокидайся, Василю, ювілей прийшов у гості! Гостей зустрічай, милих серцю.

– Ластівко, а ти не помилилася? Ще ж тільки вчора дитинство щебетало веселу пісню. Ще тільки вчора юне кохання в обіймах душу колисало. Ще й сьогодні душа проситься в політ, в країну мрій та звершень.

– Ох, Василю, Василю! Та прокинься. Встань і Богу помолися, Богородиці низенько вклонися. Ти забув – життя скороминуще. Дякуй Господу Ісусу за все суще. Озирнися, глянь довкола – там будови, тут будови. Друзі поруч старі й нові. Я спитаю, ти признайся:

– Хто  найдорожчая людина у житті твоєму?

– Це моя рідна мати. Вона ангел-охоронець. Вона – тепло, любов і радість. Вона порадниця й моя розрада. За її здоров'я я молюся щохвилини. Дай їй, Боже, світлу днину.

– Життя буває в хмарах, в смутку і тривогах. Туман суму звідки в'ється?

– Звичайно, за  Іриною – дружиною моєю. Той світлий спогад із сльозою на очах. Вона була опорою сім'ї і матір'ю любим дітям.

– За  сірим сумом сходить Сонце. Радість в серце струмком  ллється звідки, від кого?

– Та що казати – від народження дітей, онуків. О, яке то щастя, чути, як четверо онуків навколо радість розсипають! А ще щасливіє серце від успіху дітей.

– Так вже влаштована людина – без духовного наставника життя може скотитися на узбіччя.

– То правда, моя Ластівко. Пощастило мені близьким бути із ієромонахом о. Леонідом Григоренком. Свята, милосердна душа! Він не раз розвіював мої тривоги і сумні хвилини, направляв на путь істин Христових. 

l

Защебеталася ти, Ластівко. Дозволь же і мені з найкращим  другом мого життя порозмовляти і своє слово сказати.

– А я й не перечу! – і відлетіла пташка.

– Отож, Василю Васильовичу, сьогодні Ви господар двох успішних будівельних фірм – МПП "Інвестбуд" і ПП "Златогор". Вже багато років ці фірми на будівельному ринку є затребувані, працюють із високою якістю на європейському рівні. Констатуємо, що так звані реформи знищили на Ковельщині та Волині будівельні управління, пересувні механізовані колони (ПМК), ремонтно-будівельні організації. Роботу втратили тисячі працівників галузі. В чім секрет Вашого успіху?

– Все просто. Ретельна бюджетно-кошторисна та інженерна підготовка, технологічна послідовність робіт, контроль за виконанням їх. І найголовніше – розуміння і відповідальність рідного колективу.

– Кілька років тому популярним було слово "євроремонт". Як із цим?

– Це ми пройшли. "Україноремонт" тепер із використанням сучасних матеріалів не гірший, а часом і кращий.

– Тендери важко виграти?

– Скажу, що мені, як будівельнику, вони не зрозумілі і не приносять користі. Гонитва за зменшенням кошторисної вартості веде до погіршення якості будівельних робіт, застосування  низькосортних, не відповідних технології матеріалів. Словом, тема болюча.

– Ваших працівників в Європу багато виїхало?

– Постукайте по дерев'яному столу. Колектив лишається стабільний і компактний.

– Навіть не віриться…

– Але це так. Зарплата стабільна (хай і менша, як у Польщі). Проте тут згуртований колектив, є належні умови праці. Та й сім'я багато значить. В підсумку працівник виграє.

– А Вас в Європу на великі гроші не тягне?

– Ніколи про це навіть не думав. Більше скажу: я не прихильник європейської всеохоплюючої інтеграції. На мою думку, маємо працювати над збереженням своїх родинних традицій, культурологічних та духовних цінностей.

– А мрії і надії – близькі й далекі?

– Найперше хочу, щоб настав мир в Україні. Хочу, щоб наша держава, нарешті, стала самостійною. Хочу відповідного (отого європейського) добробуту народу і своєму колективу. Ну,  і що казати, – радості, успіху і щасливих світлих днів дітям, онукам, всій родині.

l

Що ж, Василю Васильовичу! Примножуйте свою доброчинність. В притчі  господар закопаний талант віддає переможцю, тому, хто  виграв – 5.  Тому хай і Вам примножиться! Будьте у здоров'ї та живіть у радості. Ще й вузлик ліричних рядків на пам'ять:

На крилах юності спішим до

 зрілості,

А час жар-птицею летить

 обабіч нас.

Ти будував сім'ю і дім – 

не було сірості,

Життя сурмило – робота

 вищий клас.

Оглянешся – а скільки-то

 всього збудовано!

Волинь в пошані

 вклоняється чолом,

І Київщина тобі співає

 величальне слово –

Акорди праці звіряв

 небесний метроном.

Дружина чи будова?

Звичайно, перша є будова.

Віддати людям все: свій

 розум,  силу, працю.

Христова віра в твоїй душі

 не випадкова –

Вона від роду, з ознакою

 людського щастя.

Бувало, що кружляли над

 тобою сум і горе,

Не раз звірявся з Богом про

 сенс життя.

Та, попри сумніви, ти знов

 підіймався вгору,

Робив, що міг.  Міняв цей

 світ із завзяттям.

Твій ювілей – чергова на

 шляху зупинка:

Згадаєш добре й зле,

 почуєш гарні тости.

Сьогодні свято – пишні

 врожаєм обжинки,

Не зупиняйся, спіши до

 нової весни у гості!

Анатолій СЕМЕНЮК.

У святому Євангелії від Матфея (25. 14-30) Ісус Христос  пропонує нам повчальну притчу. 

Господар вирішив роздати майно своїм робітникам. Першому (найбільш вправному) дав 5 талантів, другому – 2, а іншому – 1. І відійшов.

Перший примножив своє багатство ще на 5 талантів, а власник одного таланту закопав його у землю, маючи страх, що втратить дароване, і не використав нічого...

Колись батько Василя Волинчука теж подарував сину свої таланти. Споглядаючи з висоти прожитих літ, можемо із задоволенням сказати, що Василь Васильович, отримавши від тата розум, добру науку і стійкий характер, примножив не тільки власне і родинне багатство, але й громадське та суспільне в будовах, які служать людям.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 513

Він не загубився в сірому просторі буття. Його світанкова зоря художника-реаліста і мудрого навчителя сяє над Україною і сьогодні. Це – Андроник Григорович Лазарчук.

Народився 4 січня 1870 року у мальовничому селі Уховецьку, що на Ковельщині. Доля вела його через сирітство, поневіряння, напівголод і холод. Господнє провидіння підняло на хиткий гребінь хвилі таланту, втриматися на якому може лише той, хто в серці  має високу моральну стійкість та любов до рідної землі.

Божу волю А. Лазарчук виконав сповна. Його мистецтво – це своєрідна форма вираження правди реального  життя, це багатогранна палітра творчої душі, це скарбниця почуттів духовного світу простої людини. Зрештою, його картини – це наочна історія буття наших предків.

Україна має феномен Григорія Сковороди, мандрівного філософа, "якого світ ловив і не  спіймав",  Тараса Шевченка, котрий з глухої Кирилівки посягнув на найвищі висоти мистецтва і поезії, а в площині духовній став вище царату, здобувши славу пророка нації, Правди і Свободи.

Якщо перші два генії декларували свою філософію в умовах монархічного режиму, то Андроник Лазарчук торував свій шлях із поліської глибинки. Він вимушений був пройти через царські заборонні редути  та циклони революцій, громовицю війни, а з тим – жорстокі лещата голодомору.

В мистецтві, незважаючи на тиск модерністських новацій, набув слави "академіка з народу". В педагогіці, не зважаючи ні на царські русифіковані концепції, ні на совєто-комуністичні теорії, Андроник Лазарчук сміливо відстоював демократичні принципи виховання  і навчання. Він тонко відчував психологізм українця і повною мірою використовував всі засоби впливу на учня.

Кожна творча людина – це світоч нації і народу. А. Лазарчук – то невгасний маяк на  березі бурхливого українського океану. Люті хвилі і шторми не загасили світла цього маяка.

Художник Лазарчук не йшов хиткими крижинами незрозумілих абстракцій. Він знав, що все повертається на круги своя, тобто до простого, вічного реалізму. В абстракціях людина шукає реалістичні картини, а в реалістичних сюжетах – нових абстракцій. Зрештою, так і сталось за життя художника – в 30-их роках ХХ століття мистецька Європа повернула свій курс до берегів постреалізму.

Людське життя швидкоплинне, а картини живуть століттями і розмовляють із сучасниками на доступній для кожного мові. Вони випромінюють енергію та філософію життя. Кожна картина чи то Рафаеля, чи то Караваджо, чи то Ван Гога, чи то Рєпіна, виражає не просто сюжет, форму і пластику, а, насамперед,  характер, психологічний світ самого митця. Звихрений Ван Гог  і темпераментний Караваджо розпізнаються в їхніх полотнах. Кожна картина Лазарчука – це світло на реалії тогочасного буття.

Ось на глядача поглядає "Шкільний сторож". Мудрий, спокійний "вартовий" освітянського закладу ніби промовляє до нас: "Так, я бідний. Але суть мого життя визначена Творцем. Я знаю своє місце в ієрархії каст". Вдивляючись у цей портрет, відчуваєш, що він віддзеркалює світ самого художника. З полотна випромінюється розум, мудрість і готовність до безкінечної праці заради виживання. І хай на одному вчительський макінтош, а на іншому – селянська свитка із  згірклим куском чорного хліба, проте перед Господом Богом вони  рівні.

Такою близькою і реалістичною є "Молодиця". Це тип українки,  доброї і вічної берегині роду. Майстер знову і знову утверджує культ простої людини на цій Землі – людини гідної,  із чистою душею.

Десятки, сотні картин… Це мистецьке поле засіяне краєвидами волинської природи, рідного села, образами селян, підкреслюючи високу, невмирущу духовність народу.

Революція не зламала поглядів художника. Впадав у крайнощі, скажімо, О. Блок – від "Прекрасної незнайомки" до революційної поеми "Дванадцять". Розкошував у  бурхливому морі пристрастей С. Єсєнін, так і не знайшовши відповіді на запитання, які хвилюють його. Андроник Лазарчук залишився непорушним у своїх поглядах, у світосприйманні соціальних процесів. Він бачив цей світ єдиним і неподільним, який може існувати в органічній єдності, визначеній Всевишнім.

Андроник Григорович, показуючи життя таким, яким воно є, був провидцем. Його картини і сьогодні хвилюють наші серця, змушують думати про долю рідного краю і людини в ньому.

І як би не намагався його сучасник, відомий український художник Дейнека заперечувати  станковий живопис, архаїчні  стилі реалізму та академізму, художник залишався вірним сам собі. Другою вершиною творчого життя А. Лазарчука є педагогічна діяльність. Ця нива колоситься добірним врожаєм. Сина Іполита по праву вважають основоположником мультиплікації в Україні. Мультфільми режисера І. Лазарчука неодноразово ставали переможцями міжнародних кінофестивалів і завойовували головні призи. Йому присвоєно високе звання "Заслужений діяч мистецтв". Олексій Лазарчук, командир військової частини зв'язку, пройшов крізь пекельні вогнища Другої світової війни від Харкова до Болгарії та Румунії. У відставку пішов у чині майора.

Та найбільше душа А. Лазарчука намагалась перебувати в своїх учнях.  Сенс педагогічної діяльності він бачив в тому, щоб "вірус" творчості спонукав кожного із них до праці в ім'я прекрасного. Багато учнів, які пройшли мистецьку школу Лазарчука, стали відомими в Україні особистостями. Це Володимир Костецький, Олександр Кордюк, Борис Пашкуденко, Олександр Саєнко, Мойсей Фрадкін.

В одному ряду з ними – сузір'я місцевих художників: Арон Добрушин, Федір Кривошеїн, Валентина Погорілецька, Ольга Булич, Ірина Косенко та інші.

А. Г. Лазарчук жив у гармонії з природою і людьми. Його заповіт – "Працювати так, щоб життя було красивим" є актуальним і для нас, сьогоднішніх.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Р. S.  В кулуарах Всеукраїнської конференції, присвяченої 30-річчю Волинської організації краєзнавців, відомі науковці та краєзнавці запитували, чи буде в Ковелі музей А. Лазарчука? Таке питання хвилює багатьох ковельчан. Зважаючи на рішення, що історичний музей буде перенесено в інше, більш комфортне приміщення, бачу можливість створення такого закладу в старому приміщенні музею. Сюди гарно могли б вписатися постійно діючі експозиції про життя і творчість відомих в Україні та Європі художників Валентина Данилюка та Валерія Гурського.

Враховуючи, що Ковельщина має когорту талановитих художників, що тут успішно діє художня школа ім. А. Лазарчука та мистецька галерея, такий проєкт під назвою "Ковель мистецький", є на часі і надзвичайно  актуальний.

А. С.

Він не загубився в сірому просторі буття. Його світанкова зоря художника-реаліста і мудрого навчителя сяє над Україною і сьогодні. Це – Андроник Григорович Лазарчук.

Народився 4 січня 1870 року у мальовничому селі Уховецьку, що на Ковельщині. Доля вела його через сирітство, поневіряння, напівголод і холод. Господнє провидіння підняло на хиткий гребінь хвилі таланту, втриматися на якому може лише той, хто в серці  має високу моральну стійкість та любов до рідної землі.

Божу волю А. Лазарчук виконав сповна. Його мистецтво – це своєрідна форма вираження правди реального  життя, це багатогранна палітра творчої душі, це скарбниця почуттів духовного світу простої людини. Зрештою, його картини – це наочна історія буття наших предків.

Україна має феномен Григорія Сковороди, мандрівного філософа, "якого світ ловив і не  спіймав", 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 969

Колеги часто спонукають мене до розмови про правду особистого життя:

– Анатолію Володимировичу, признайтеся: незважаючи на те, що ви працювали в колгоспі, "комуналці", освіті, бізнесі, були довгий час міським головою, ваша душа все одно перебуває в обіймах енергетики?

– Це не секрет! Кожного разу, проїжджаючи  біля виробничої бази енергетиків, у мене просинається спомин про пережите. Бо ж стільки ж то покладено на жертовник енергетики: доброго і недосконалого, тривожного і приємного. Одна думка підганяє іншу.

Напередодні цьогорічного  Дня енергетика Василь Горбачук, директор Ковельської філії ПАТ "Волиньобленерго", гарно на сторінках "Вістей Ковельщини" розповів про історію енергетичної галузі Ковельщини. В цій історії – і моя скромна цеглинка. Вісімнадцятирічним юнаком я брав участь у будівництві ЛЕП-110 тис. вольт  з Володимира-Волинського на Ковель. Це була перша мережа, яка  з'єднала Ковель із великою енергетикою і яка була першим моїм бойовим хрещенням, справжнім випробуванням на міцність.

Лом був гарячим від "цілування" із мерзлою землею. Іскри сипалися від ударів важкого молота при складанні металевих конструкцій опор. Було, що і ноги обморожені ледве оживали. Таке не забудеш.

Кожне корисне діяння залишає слід у свідомості. Як не пригадаєш побратимів з бригади монтажників-електромонтерів із міських електромереж того, вже далекого 1964 року? Іонов,  Колтунов,  Іваненко, Конончук, Пилипчук, Панасюк, Остапчук, Тетерук – це орли високого польоту. То були майстри не за посадою, а за відмінною професійною майстерністю. Мене, молодого "бійця", привчали до якісної праці – скажімо, в'язання дроту до ізолятора мало бути виконане без найменшої похибки.

З тих років до мене і сьогодні доноситься дзвінкий голос Романа Іваненка: "Гей, хлопці, взяли!.. Гей, підняли!.. Гей, і ще раз!..". І опора, мов у казці, слухняно ставала у викопану вручну яму глибиною до 2 метрів.

Прискіпливий читач запитає:

– А що у тебе не було помилок? Ти такий правильний?

– Ех, шановний чоловіче! Всяко  було: і недосконалість, і легковажність, й інший "гріх". Бог прощав. І не раз. Він давав мені змогу переживати і щасливі хвилини. Хіба це не радість - бачити, як електричне сонячне світло спалахувало у хаті, після довголітнього тьмяного горіння  скіпки чи гасової лампи або маленької свічки?

l

У переддень свята енергетиків я був присутній на зібранні в Палаці учнівської молоді. Вперше урочисте дійство проводилося із працівниками філій Турійська, Ратного, Любомля, Каменя-Каширського, Старої Вижівки.  Тішуся, як дитина – не забули! На святі – високоповажний представник від управління "Волиньобленерго" Володимир Перчук. Від нього – щирі вітання і жадана звістка: в наступному році передбачається підвищення зарплатні. Схвальні оплески! Він зичить мирної і плідної праці, міцного здоров'я. В унісон з представником обласного управління промовляє теплі слова і Василь Іванович Горбачук.

Для винуватців свята – пісні, музика, танці від кращих аматорських колективів Ковельщини. Здається, що так натхненно, як  сьогодні, вони ще не виступали. Не дивно: енергетика "заряджає"… Серед "заряджених" – суперфіналіст "Голосу  – діти" Ярослав Карпук. Цей сокіл полетить високо. Він ще прославить Волинь  і Україну! А сьогодні хлопець дарує пісні  орлам. Теж високого польоту. Думаю: "Добре, що не хлібом єдиним". Це духовно культурне дійство наповнює животворним еліксиром прекрасні, спраглі електричні душі.

Але цей концерт – лише прелюдія до свята. Вранці 21 травня з колективом зустрічаються представники міської та районної влади. Серед них – Михайло Гетьман, перший заступник міського голови, Андрій Броїло, голова районної ради, Роман Кульцман, заступник голови райдержадміністрації. Від них – щирі вітання всьому колективу і Подяки найкращим працівникам філії.

Як  годиться,  Грамотами і Подяками "Волиньобленерго" та філії нагородив  своїх підопічних Василь Горбачук. Він наголосив, що на нагороди заслуговує більше праціників філії і від душі дякує всім.

З вітальним словом і з екскурсом в історію галузі виступив і автор цих рядків.

Признаюся: був переповнений переживаннями. По-перше, переді мною, немов квітучий луг, сиділо чарівне жіноцтво колективу. Воно привабливе, усміхнене та ніжне, ніби піднялося на подіум змагань "Міс Україна". Це просто диво-ковельчанки!

А за ними на середніх та крайніх рядах розмістилися орли філії – обвітрені, омиті дощем, засмаглі на Сонці: електромонтери, водії, майстри всіх дільниць. Серед них бачу знайомі обличчя сивочолих ветеранів. Це з ними у 1985 році довелося втілювати у життя реформу енергетичної галузі Ковельщини. Реформа передбачала об'єднання міських та сільських електромереж. З погляду на теперішні реформаційні потуги, зміни були на часі і вкрай необхідні. Адже поліпшувалось управління мережами, покращувалася надійність електропостачання, з'являлися можливості для зменшення енерговитрат в мережах та на електропідстанціях.

Життя показало, що без людського фактора будь-яка реформа мертва і недієздатна. Тому було розпочато будівництво виробничо-технічної бази. Не вдаючись в деталі, скажу: об'єкт будували з випередженням, а тому він був зданий на півроку раніше від запланованого проєктом терміну. На будові працював весь колектив – електромонтери, водії, слюсарі, майстри – які розуміли, що це покращення умов їхньої нелегкої праці.

Із сьогоднішнього сивочолого п'єдесталу буття я всім і кожному окремо виголошую: "Спасибі, мої колеги і друзі! Низький уклін Вам!".

Цей репортаж – тільки невеликий штрих до гарно організованого свята і до моїх роздумів-споминів.

Бути з колективом – це правильний крок. Щасти Вам, шановний Василю Івановичу! Щастя Вам, мої дорогі енергетики! Для Вас - поетичні рядки, на які надихнуло свято.

l

Коли зорі купаються в тиші

 вечірній,

Коли Місяць спочити спішить 

в темноту,

Встають енергетики, мені долею

 рідні, –

Вони місію чинять життєву, просту.

Щоб сяяло світло Сонцем ясним

 у хаті,

Щоб енергія рухала  заводи 

й млини,

Як це не просто у будень і свято –

Стоять на посту   обов'язку вірні

 сини.

Йдуть воїни світла і звитяжної

 праці,

Ідуть в непогоду, у дощ, в заметіль.

Господи добрий, нехай 

їм воздасться

Добром і любов'ю від людей…

 Звідусіль.

Молюся, щоб доля  горнулась

 до радості,

Щоб серце співало щасливих

 пісень.

Не потрібно овацій, не треба

 парадності –

Нехай Бог Благодаттю освячує

 день!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Колеги часто спонукають мене до розмови про правду особистого життя:

– Анатолію Володимировичу, признайтеся: незважаючи на те, що ви працювали в колгоспі, "комуналці", освіті, бізнесі, були довгий час міським головою, ваша душа все одно перебуває в обіймах енергетики?

– Це не секрет! Кожного разу, проїжджаючи  біля виробничої бази енергетиків, у мене просинається спомин про пережите. Бо ж стільки ж то покладено на жертовник енергетики: доброго і недосконалого, тривожного і приємного. Одна думка підганяє іншу.

Напередодні цьогорічного  Дня енергетика Василь Горбачук, директор Ковельської філії ПАТ "Волиньобленерго", гарно на сторінках "Вістей Ковельщини" розповів про історію енергетичної галузі Ковельщини. В цій історії – і моя скромна цеглинка. Вісімнадцятирічним юнаком я брав участь у будівництві ЛЕП-110 тис. вольт  з Володимира-Волинського на Ковель.    

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 472

В фойє Центру поштового зв'язку № 4, що по вул. Незалежності, людно.

– Не дивно. Люди хочуть читати "живу" газету, –  пояснює мені передплатник і шанувальник "Вістей Ковельщини", її громадський дописувач Геннадій Сарапін.

– То суща правда, – підтримує його жіночка в літах. –Скільки живу в Ковелі, стільки "дружу" з газетою. Вона – моя і для мене. Це ж не інтернет, а цікава книга життя, в якій друкуються нариси, статті, вірші.

– Передплачуйте найкращі видання Волині! Читайте "Вісті Ковельщини" та "Волинську газету!" – виголошує присутній в операційному залі відомий письменник Сергій Цюриць.

Немає ніякого секрету в тому, що пан Сергій підтримує ковельське видання. Сергій Цюриць – істинний патріот і справжній демократ. Він добре поінформований про те, що "Вісті" несуть в собі українство, національну ідею, любов до рідного краю і пропагують істинні моральні цінності.

Як завжди, квіткою чарівною серед передплатників і листонош – Лариса Філіпчук, очільниця Центру поштового зв'язку. Тішить, що редакція "Вістей Ковельщини" та поштовий зв'язок, образно кажучи,  в одній упряжі тягнуть важкого воза реформ і перемін, намагаючись зберегти "живе" слово друкованих засобів масової інформації.

День передплатника був організований на високому рівні. Кожне віконце усміхається потенційним читачам. Квитанції заповнювали й листоноші, і працівники редакції.

– Вибирайте сувеніри, долучайтеся до безпрограшної лотереї! – запрошують Ольга Стеблевець, Наталія Романовська та Світлана Троцюк.

– Сувеніри не головне. Ми ж розуміємо, що це символічний подарунок. Головне, щоб газета жила і вчасно потрапляла в кожну домівку. Хоча і шоколадка від редакційного "зайчика" для онука не зайва, – щиро усміхається симпатична жіночка.

Старається  Мирослав Данилюк, фотокореспондент. Вдала світлина – обличчя газети і, образно кажучи, її бренд.

Звертаю увагу на ще одну особливість: серед передплатників – віруючі різних конфесій. Це чудово, що газета об'єднує нас.

Тож передплачуймо і єднаймося довкола "Вістей Ковельщини"!

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час Дня передплатника у Центрі поштового зв'язку  № 4; листоноші Ольга  ЛЯШУК, Ніна ЮХИМУК, Галина ЄВСЮК.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

В фойє Центру поштового зв'язку № 4, що по вул. Незалежності, людно.

– Не дивно. Люди хочуть читати "живу" газету, –  пояснює мені передплатник і шанувальник "Вістей Ковельщини", її громадський дописувач Геннадій Сарапін.

– То суща правда, – підтримує його жіночка в літах. –Скільки живу в Ковелі, стільки "дружу" з газетою. Вона – моя і для мене. Це ж не інтернет, а цікава книга життя, в якій друкуються нариси, статті, вірші.

– Передплачуйте найкращі видання Волині! Читайте "Вісті Ковельщини" та "Волинську газету!" – виголошує присутній в операційному залі відомий письменник Сергій Цюриць.

Немає ніякого секрету в тому, що пан Сергій підтримує ковельське видання. Сергій Цюриць – істинний патріот і справжній демократ. Він добре поінформований про те, що "Вісті" несуть в собі українство, національну ідею, любов до рідного краю і пропагують істинні моральні цінності.

Як завжди, квіткою чарівною серед передплатників і листонош – Лариса Філіпчук, очільниця Центру поштового зв'язку. Тішить, що редакція "Вістей Ковельщини" та поштовий зв'язок, образно кажучи,  в одній упряжі тягнуть важкого воза реформ і перемін, намагаючись зберегти "живе" слово друкованих засобів масової інформації.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 461