06.09.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

IMG_4874Диво преображення Тараса Шевченка

Зізнаюся щиро: люблю людей романтичних, креативних, цілеспрямованих, в яких – енергія, рух і дух переливаються через вінця чаші буття. Саме біля них, навколо  них і в них самих присутній янгол творчості, який надихає громаду і суспільство на добрі справи.
До таких особистостей, на моє глибоке переконання, належать  члени «Великої ідеї» – громадської організації на чолі з Інною Поліщук. Рівно рік тому вони оприлюднили проект, метою якого було виготовити вишиванку і одягнути в неї «ковельського» Тараса Шевченка.
Я був одним із тих, хто запитував себе: «Навіщо? Може, це чергова піар-акція марнославства? Для чого подібне «масло масляне» – найпатріотичнішого українця прикрашати вишиванкою?».
Виявилося, що мої сумніви були марними. Після виявленої ініціативи зашуміло, завирувало у всіх куточках міста – у школах, на підприємствах, в творчих осередках і душах найкращих вишивальниць. Не залишилася осторонь і місцева влада. Більше того, свої акорди до мелодії вишиванки внесли мешканці багатьох інших українських міст і навіть закордоння. Кожен мав поставити свій хрестик, ромбик, крапку – бодай один елемент на полотні.
2500 ковельчан та десятки організацій із добром у серці поставили свій хрещатий «автограф». Добро породжує добро. Це значить, що ті, хто були близько, поруч вишивальників, теж прониклися енергією любові, поглянули на Україну і Тараса по-іншому. Скільки таких? А перемножте 2,5 тисячі хоч би на 10!..
Чудовий подарунок до Дня Незалежності!
Урочиста презентація Тарасової вишиванки додала позитивного настрою сотням ковельчан, які прибули на свято, про що розповідалося в минулому номері «Вістей Ковельщини». Щасливі,  радісні, мов крилаті птахи, літали 24 серпня біля пам’ятника Шевченкові організатори, координатори та натхненники проекту. 
Спостерігаючи за ними, я наче прозрів: наш рідний Шевченко оновився! Ми всі стали свідками його преображення. Із рішучого,  безкомпромісного,  навіть грізного Апостола правди і свободи Великий Кобзар став таким добрим, близьким, дбайливим, всепрощаючим Батьком. Батьком своїх діток – отих розумних і нерозумних. Всіх нас.
Не вірилось. Я вдивлявся в Тараса у  вишиванці і переконувався: диво сталося!!!
У всіх містах і селах України відбулися творчі акції, приурочені до Дня народження держави. Як на мене, свято у Ковелі – найкраще. Воно стало масовим, доброчинним та життєдайним, утвердило нас у думці, що Україна змінюється. Все відчутніша любов до неї. Гартується патріотизм. І хай там що, із Благодаттю Божою наближається мир.
Не помилюсь, коли від небайдужих активних ковельчан скажу творцям «Великої ідеї»: «Щиросердно дякуємо! Нехай Господь благословить Вас!».
Анатолій СЕМЕНЮК.
Зізнаюся щиро: люблю людей романтичних, креативних, цілеспрямованих, в яких – енергія, рух і дух переливаються через вінця чаші буття. Саме біля них, навколо  них і в них самих присутній янгол творчості, який надихає громаду і суспільство на добрі справи.
До таких особистостей, на моє глибоке переконання, належать  члени «Великої ідеї» – громадської організації на чолі з Інною Поліщук. Рівно рік тому вони оприлюднили проект, метою якого було виготовити вишиванку і одягнути в неї «ковельського» Тараса Шевченка.
Я був одним із тих, хто запитував себе: «Навіщо? Може, це чергова піар-акція марнославства? Для чого подібне «масло масляне» – найпатріотичнішого українця прикрашати вишиванкою?».
Виявилося, що мої сумніви були марними. Після виявленої ініціативи зашуміло, завирувало у всіх куточках міста – у школах, на підприємствах, в творчих осередках і душах найкращих вишивальниць. Не залишилася осторонь і місцева влада. Більше того, свої акорди до мелодії вишиванки внесли мешканці багатьох інших українських міст і навіть закордоння. Кожен мав поставити свій хрестик, ромбик, крапку – бодай один елемент на полотні.
2500 ковельчан та десятки організацій із добром у серці поставили свій хрещатий «автограф». 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 545
Читати далі
30.08.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

п3Прапор – це доля, слава і воля

Є святі місця, до яких приходять люди, щоб вклонитися пам’яті Героїв. Ідуть, щоб наповнитись животворною енергією боротьби за незалежність і волю.
Беззаперечно, таким місцем у Ковелі є невелика площа в парку культури і відпочинку імені Лесі Українки (поблизу кафе «Казка»). Там розташований пам’ятник  Борцям за волю України, а на флагштоці майорить синьо-жовтий прапор. Саме цей прапор вперше був піднятий тут у серпні 1990  року.
Прапор не просто символ держави, а найперше – героїчний воїн і свідок революційних подій 90-х років ХХ століття. Згадуючи ті буремні роки, засвідчую, що новий символ України завойовував своє місце під Сонцем у запеклій політичній боротьбі.
Перша спроба «офіційно» затвердити національну символіку  рішенням міської ради  у серпні 1990 року виявилася невдалою. Прокомуністична депутатська більшість заблокувала це рішення. Але як знак невмирущого потягу до волі прапор замайорів на трубі котельні сьомої школи ще раніше.
Боротьба за національну символіку тривала.  28 серпня 1991 року синьо-жовтий стяг затріпотів над Будинком рад. Хоч поруч із ним залишався й червоно-синій прапор колишньої УРСР, але новий символ утвердився назавжди.
l
Мусимо згадати тих, хто у 90-их роках боровся за Незалежність України, за національну символіку.
В почесному ряду – Адам Поляк, Віктор Стрижеус, Ігор Лучко, Андрій Мостиський, Іван Сидорук, Марія Хотинська, Володимир Осіюк, Микола Олексюк, Юрій Музичук, Ігнатій Марчук, Олег Селеверстов, Володимир Лотоцький, Богдан Бачук та багато інших патріотично заряджених духом свободи активістів. На жаль, багато із них уже у засвітах.
23 серпня біля пам’ятника Борцям за волю України було святково-урочисто. Ласкаво усміхалося Сонечко. Виспівували свою таємничу пісню листочки паркових дерев. І про щось потаємне вів «розмову» з небом синьо-жовтий стяг. Він ніби пишався тим, що вшанувати його прийшло багато ковельчан.
В центрі по периметру – юнаки і юнки у вишиванках. Це – прапороносці.
Згадалася картина із баченого колись фільму. Імператор Наполеон із генералами іде поміж вбитих на полі бою і зупиняється біля офіцера ворожої армії, який впав, вражений смертельною кулею. Він міцно тримав у руках національний прапор. «Прекрасна смерть!» – промовив Наполеон.
Так і хочеться сказати юним: «Не випускайте із рук своїх символів – вони багато значать. Це – наше життя, мрія і надія. Вони – наша доля, слава і воля!».
На свято прибули очільники  влади на чолі з міським головою Олегом Кіндером, депутати міськради, представники громадськості, духовенства.
– Наш синьо-жовтий прапор набув статусу особливого значення, – зазначив мер міста. – Він розгорнувся в душах ковельчан, став символом єдності. На жаль, чорні стрічки, які час від часу окаймовують наш стяг, свідчать про те, що боротьба за незалежну Україну продовжується. Не раз лягав наш прапор священним покривалом на домовини героїв. Не раз був прострілений кулями агресора, пошматований осколками мін та снарядів. Але щоразу ми бачимо, як він продовжує майоріти, нагадуючи, що є символом миру під синім небом і гідного європейського благополуччя із золотим колоссям жита і пшениці.
Піднесено пролунав молебень від священиків  Української Православної Церкви Київського патріархату на чолі із деканом Ковельського міського деканату о. Василем Мичком, настоятелем Свято-Благовіщенського собору.
Пролунала «Пісня про Україну» у виконанні квартету студії «Зорепад» (кер. Руслана Шацька).
На урочистому заході слово мала очільниця громадської організації «Велика ідея» Інна Поліщук. Вона поінформувала про вишиванку для Тараса Шевченка, до виготовлення якої долучилися всі школи і багато підприємців міста та 2,5 тисячі  небайдужих ковельчан.
Учні НВК № 11 розгорнули вишиту восьмиметрову крайку біля пам’ятника Борцям за волю України, яку створювали 13 ковельських шкіл.
Урочисте дійство піднесено й  натхненно провели ведучі Наталка Гончар та Анастасія Данилюк, за що їм – щиросердечне «спасибі» від ковельчан.
l
В той же день відбулося вшанування Державного синьо-жовтого прапора у Ковельській виховній колонії, яке організував заступник начальника закладу Юрій Філаретов. В заході взяли участь начальник служби у справах  дітей  Жанна Вельма та автор цих рядків.
У своєму виступі Жанна Валентинівна передала вітання від міського голови Олега Кіндера і побажання засудженим неповнолітнім швидшого повернення на волю.
– Ви потрібні тут, на волі, щоб жити, творити і будувати своє повноцінне життя під синьо-жовтим прапором, захищати мир. Де б ви не були, повинні пам’ятати, що ми – нащадки великого і героїчного народу…
Уважно слухали виступаючих юнаки у чорних строях. І світліли їхні обличчя після сказаного. А це означає, що у душах хлопців  теплиться любов, присутні доброта  й надія на успішне, благополучне життя.
Пройде якийсь час, і ці юнаки, що в силу обставин «спіткнулися», візьмуть посильну участь у розбудові незалежної країни.
Щирим словом привітав своїх підопічних зі святом Юрій Філаретов.
На підмостках сцени мирно і спокійно возвеличувався синьо-жовтий стяг. Він ніби благословив засуджених на кращу і щасливу долю, на омріяну волю, яка сниться їм по ночах…
Анатолій СЕМЕНЮК. 
Є святі місця, до яких приходять люди, щоб вклонитися пам’яті Героїв. Ідуть, щоб наповнитись животворною енергією боротьби за незалежність і волю.
Беззаперечно, таким місцем у Ковелі є невелика площа в парку культури і відпочинку імені Лесі Українки (поблизу кафе «Казка»). Там розташований пам’ятник  Борцям за волю України, а на флагштоці майорить синьо-жовтий прапор. Саме цей прапор вперше був піднятий тут у серпні 1990  року.
Прапор не просто символ держави, а найперше – героїчний воїн і свідок революційних подій 90-х років ХХ століття. Згадуючи ті буремні роки, засвідчую, що новий символ України завойовував своє місце під Сонцем у запеклій політичній боротьбі.
Перша спроба «офіційно» затвердити національну символіку  рішенням міської ради  у серпні 1990 року виявилася невдалою. Прокомуністична депутатська більшість заблокувала це рішення. Але як знак невмирущого потягу до волі прапор замайорів на трубі котельні сьомої школи ще раніше.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 729
Читати далі
23.08.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

прапор2Мелодії на мотиви Незалежності

 Прелюдія
Доле моя, доле! Що ж ти натворила? Довірилась тим лайдакам – душу погубила.
З незалежності в залежність, як покритка, впала. Продалася. Кров’ю вмилась. У чужі одежі мою волю вбрала.
Кажуть, свято… Де ж те свято? З ким маю гуляти? Може, бідність та недолю будем пропивати?
Хто у гості до нас прийде, за столом присяде?
Хто думки мої дурнії вивітрить, розрадить?
Посумую. Помудрую. Подивлюсь паради.
Марш козацький душу гріє. Прапор  вітру радий.
Плюну з дива – тим прозрію: гріх на святі сумувати. Гріх країні дорікати, плакатись на долю.
Бо ж ганьблю себе самого. Ганьблю свою волю. Я ж – і є ота країна – ненька-Україна. А що я зробив для неї у важку хвилину?
Не вона мені багатство має дарувати. Це я щирим серцем мушу привітати.
Прости мене, добрий Боже! Пробач, Україно! Сповідаюсь. Мучусь всує. Вірю в світлу днину. Заглядаю за куліси сивої історії. Там – і реквієм, і пісня, й  гучна ораторія.
Реквієм
Ми всякі є. Ми ще не вийшли з
    рабства –
Лихий москаль на млин розбрату
       воду ллє.
Одні під кулями, а інший вже
 продався.
Одні – за Україну, а той, бач, за
 своє.
Чумацький шлях від Криму і до
 Криму
Нам сипле сіль гірку, не
 рафіновану.
Козакували ми. Немало нас
 загинуло,
А скільки молитов до Матінки
 промовлено!
Ясир  на Схід – відбірні молодиці.
І ті дівчатка  – свята незаймана
 краса!
Чужинське сім’я  і… українські
 лиця.
А Бог мовчить: над хмарами звиса.
Тепер ясир не той. Самі ідуть в
 неволю:
І козаки, й козачки – мандрують по
 Європі.
За клятий євро плюндрують свою
 долю,
А око всевидюще «береже» їх
 спокій.
Та ба! Ніхто не береже.  Багато
            наших впало
На Сході й Заході. Мить, зупинись!
Не спиниться… Знов сина
 розірвало.
Мамо!!! І ріки сліз на землю
 пролились.
О, земле! Земля моя обітована!
Коли ти життєрадісно всміхнешся?
Коли, Україно, загоїш свої рани,
Від вікового рабства відречешся?
Не згас наш дух 
Були гетьмани! Оті великі князі
Велику Русь тримали у міцних
 руках.
На древі долі було добірної зав’язі –
Невже усе перемололось в прах?
Невже перегоріло, перетліло,
І попіл весь розвіявся по світу?
Народе мій, у тебе є ще крила,
Щоби до світла світу долетіти.
Не згас ще дух Аскольда й
 Святослава,
Княгині Ольги і Володимира
 Великого.
Данила і Богдана, і Ярослава.
На марші – мудрі і хоробрі лики.
У нас свої, не куплені пророки:
 Сковорода, й Шевченко, і Українка
 Леся.
Костенко Ліна. Ще сотні спереду і
            збоку –
Свої святі нас збережуть у
 піднебессі.
Є мудреці, є слава, є герої –
Вставай. Іди. Злітай над цілим
 світом!
А око всевидюще не дає нам
 спокою,
Бодай воно над Україною осліпло!
Чекає доля на своє прозріння.
Народ встає: є порох, міць і сила.
Я вірю: очистимося від чужого
 баговиння.
Господи, благослови народ на мить
 щасливу!
Симфонія життя
Лунає музика, спокійна, тиха,
 жалісна.
Маестро ледь пливе смичком над
 скрипкою.
Повітря згусло, мов би віск: холодне, сіре та безрадісне. Скажи, маестро, чому мелодія сумує влітку?
Який був день!.. Емоцій сплеск злетів з мільйонів душ. Лунало: «Слава!», «Гей-Гей, Гей-Гей!» – злітало до небес. Свобода!... Ніхто не руш! 
Народ воскрес – не буря, а цунамі. Ішли поводирі, трощили заскорузлу кригу могутні криголами. В. Чорновіл попереду. Він – честь і гідність Руху. Крокує, мов святий, після тортур і каторги. Лунає слово запальне – послухай.
Сини і доньки, з ним треба брататись. Далеко не дійшов. Він олігархам – кістка в горлі. Ці не прощають. В них гроші, а не вуличні білборди. За віру, стійкість та непокору – смерть. Схилімо голови в мовчанні…
Прекрасно за народ померти. І протрубили труби поминальну.
На сцену вийшли недоторкані жерці. О, ці безжально, як жорна, перемелють все і вся. І не зупиняться. Із лісу, вулиці і  коридорів влади розбійник-соловей накази свище.
Не чути Іллі Муромця. Проходять претенденти в змові з олігархами без страху і сумління, і не журяться. В них – влада. Вони – вищі.
Майдану спалах? Для них це – лиш народна маса. Для неї в них залізний  налигач. Тепер немає Маркса, Леніна. Немає класів. Із надр землі волає наш  та  Ярославни плач.
О, Господи, прости!
Не зчувся, як маестро з акордів тихих, смутку  і печалі, завів в стихію звуків, зірвав  громи, навіяв розпач і журбу.
О, як я хочу чути у фіналі величальну! Невже не дочекаюся, у безнадії вмру?
Та не стихай, мелодіє. Буди народ! Бо це – симфонія життя. Симфонія моєї Незалежності. Симфонія моєї і твоєї долі. На сповіді – таємне каяття. Є страх і застереження. Можливо (хай Бог простить) чиєсь підступне прокляття моєї Незалежності?..
Та знаю добре я: той, хто відчув весни свободу, крізь смерть пройде, вогонь і воду.
І віщий Янгол України перемогу мого народу протрубить.
Пісня – молитва
Пливуть над Карпатами сині
 тумани
І хвилі Дніпрові, мов моря прибій.
Волинь синьоока прокинеться
 зрання,
І пісня розкаже про шлях наш
 земний.
Усе, що навколо, – це моя Україна.
Приймаю колючу, в терновім вінку.
Приймаю єдину, у щасті ділиму,
Приймаю свободу і долю гірку.
Тут батьківська хата й моя рідна
 мати,
Тут перше кохання, жагуче до сліз.
Символ єднання – червонії маки
Нам долю віщують під шелест
 беріз.
Гучні перемоги – бували й поразки.
Козацькі походи – без фінішу
 старти.
Скроні  сивіють. Дай, Господи,
 ласки,
В любові піднятись, пройти і не
 впасти.
l
Пресвятая Богородице,
       благослови з небес,
Щоб в радості і щасті народ
 воскрес!
Анатолій СЕМЕНЮК.
 Прелюдія
Доле моя, доле! Що ж ти натворила? Довірилась тим лайдакам – душу погубила.
З незалежності в залежність, як покритка, впала. Продалася. Кров’ю вмилась. У чужі одежі мою волю вбрала.
Кажуть, свято… Де ж те свято? З ким маю гуляти? Може, бідність та недолю будем пропивати?
Хто у гості до нас прийде, за столом присяде?
Хто думки мої дурнії вивітрить, розрадить?
Посумую. Помудрую. Подивлюсь паради.
Марш козацький душу гріє. Прапор  вітру радий.
Плюну з дива – тим прозрію: гріх на святі сумувати. Гріх країні дорікати, плакатись на долю.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 774
Читати далі
16.08.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

поліціяПоступися дорогою порушнику

Телевізійники повинні сплачувати патрульній службі  та дорожникам відповідну "ренту" за інформацію про скоєні ДТП в Україні. Кожен день, вранці, ввечері, на телеекранах бачимо потрощені автівки  і жахливі повідомлення про травмованих й загиблих. Статистика вражає: за перше півріччя ц. р. сталося 57 тисяч 184 аварії, у яких постраждало майже 8 тисяч чоловік.
На жаль, ця статистика, обрамлена чорною стрічкою трауру, нікого й ні до чого не зобов'язує. До страхітливих сюжетів звикли. В свідомість не проникає застережлива думка, що зі мною може статися таке ж.
Дехто дорікає: мовляв, патрульна служба діє неефективно. Інший обурено звинувачує дорожників за зруйноване полотно доріг. А ще, як завжди, винна влада.
Спробуймо неупереджено глянути на те, що відбувається на дорогах і вулицях України.
Картина перша. Вулицею рухається патрульна автівка. Швидкість – 50 кілометрів на годину. За нею чемно довгим шлейфом їде колона легковиків.
Раптом "патрульна" завертає вбік. Легковики, немов на гонках, форсують швидкість і несуться наввипередки один перед одним. Швидкість адекватна потужності автомобіля – від 70 до 120 кілометрів на годину.
Картина друга. На підвищеній швидкості до пішохідного переходу стрімко наближається автомобіль. Одночасно, без вагань і сумнівів, на проїжджу частину ступає пішохід. Запобігти зіткненню стає проблематично, тим більше – непрофесійному водію, яких сьогодні більшість. "Хай спробує!" – задерикувато думає пішохід, забуваючи, що він може бути покаліченим на все життя. Зупинись!  Аж ні. Зверхність веде до непоправного як одного, так і другого.
Картина третя. Інтенсивний рух на вулиці і дорозі. Про правила годі й думати. Престижні позашляховики, за кермом яких – юні "мажори", обганяють твоє авто, тиснуть до узбіччя. Інші випробовують на стійкість, тобто мчать лоб в лоб. Ти слабак: звертай, я тут король. Діє неписаний закон джунглів: "Я лев, тут моя "стежка" – сторонись".
Не посторонився, злегковажив, і – груда металу, кров і смерть, знову ж таки, з обох сторін.
Картина четверта. На швидкісну трасу виїжджає автівка з другорядної дороги. Водій не бачить інших автомобілів. У нього в голові побутові проблеми, раптове горе, тривога і т. д., і т. п. А ще він не готовий до інтенсивного руху – село…
Результати так само фатальні.
Картина п'ята. Летить, мов навіжена, автівка. Різкі рухи. Пішоходи в шоці. Що діється на узбіччі дороги, водій не зауважує. Час від часу  голосний "зойк" гальм. Словом,  екстрим. Саме любитель цього екстриму не навчений безпечній їзді на автомобілі. Посвідчення водія має, але, як кажуть, придбав "за сало". 
Його ніхто не намагався вчити ані правилам безпеки, ані вмінню поступатися дорогою іншому. Результат: не справився з кермуванням в екстремальній ситуації і опинився в кюветі (в кращому випадку).
l
Чи є тверезий погляд на розв'язання проблеми? На жаль, немає.
– Підвищити штрафи за порушення ПДР аж до покарання в'язницею! – галасують політики із трибуни Верховної Ради.
– Відмінити жовте світло на світлофорах, – рекомендують самоназвані експерти.
– Покращити роботу поліції  і повернутися до ДАІ, – вимагають прихильники старих порядків.
– Поміняти владу і Президента! – ідуть в атаку "революціонери".
На мою думку, корені проблеми лежать набагато глибше. Суспільство ще не відійшло від радянської системи і не готове рухатися з європейською швидкістю. Загальний рівень культури в умовах демократії знизився. Так само зникла відповідальність і перед суспільством, і перед державою, і перед іншою людиною за ті чи інші дії та вчинки.
Не можна оминути соціальну убогість, яка притуплює мислення та вчинки. Дамокловим  мечем  висить над нами залежність від алкоголю, наркотиків, комп'ютера, азартних ігор, які порушують людську психіку і ведуть до ДТП.
Немає потреби вдаватися в глибокі психологічні чи політичні та суспільні аналізи ситуації. Ось найяскравіший приклад – сміття. Воно не тільки на вулиці, біля річки, в лісі. Воно – в нашому єстві. Саме воно  визначає наш загальний рівень культури і пояснює нашу хамську поведінку.
Колись одна ковельчанка запитала німця, який привіз у місто "гуманітарку": "Коли, на вашу думку, у нас буде порядок і благополуччя?".
Той відповів: "Тоді, як навчитесь переходити вулицю не будь-де, а у встановленому місці".
Від себе додам: "Коли із своєї душі  виметемо сміття, хаос, зло, гординю".
Щодо німецького "орднунгу" (порядку), то скажу: ні в Німеччині, ні в Україні тамтешній водій не розпочне рух, не пристібнувшись паском. Він знає, що так потрібно і що це підвищує рівень безпеки руху. Ось свіжий приклад.
Нещодавно на Житомирській трасі сталося зіткнення. Водія і чотирьох пасажирів (з дітьми) врятували паски і подушки безпеки. На жаль, автівка перетворилася в купу брухту.
l
Нам не потрібно шукати за морями відповідь, як зменшити кількість трагедій на наших дорогах. Хто б, що не казав, але я переконаний: потрібно змінювати ставлення до гуманітарної складової нашого існування з боку суспільства і держави. Школа, наука, культура, просвітництво, соціальні структури мають змінити підходи до формування позитивної свідомості. Рівень порядку на дорогах, психологічний і моральний, віддзеркалює загальний стан нашого суспільства, його розвитку і розуміння свободи. 
В цьому процесі надзвичайно важливо:
– поліпшити вишкіл водіїв, протестувати їх психічний і психологічний стан, вирішити, чи можна декого з них допускати до керма взагалі;
– заборонити рекламу алкоголю, цигарок, азартних ігор. Натомість – активно популяризувати безпечну їзду на дорогах.
Не раз  почуєш про необхідність технічного оснащення і патрульної служби, і наших вулиць. Не заперечую, але знову й знову на передній план виходять дисципліна, психологічна складова і загальний культурний рівень суспільства. Попереду –довготривалий шлях, і ми маємо його пройти.
А поки в умовах нашого суспільства, яке подекуди має ознаки деградації і безкультур'я, кожен з нас повинен дотримуватися простого правила: "Поступися дорогою порушнику".
І для водія, і для пішохода є універсальне правило (для всіх форм людської діяльності): "Береженого Бог береже!". Тож нехай Всевишній береже кожного із нас.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Телевізійники повинні сплачувати патрульній службі  та дорожникам відповідну "ренту" за інформацію про скоєні ДТП в Україні. Кожен день, вранці, ввечері, на телеекранах бачимо потрощені автівки  і жахливі повідомлення про травмованих й загиблих. Статистика вражає: за перше півріччя ц. р. сталося 57 тисяч 184 аварії, у яких постраждало майже 8 тисяч чоловік.
На жаль, ця статистика, обрамлена чорною стрічкою трауру, нікого й ні до чого не зобов'язує. До страхітливих сюжетів звикли. В свідомість не проникає застережлива думка, що зі мною може статися таке ж.
Дехто дорікає: мовляв, патрульна служба діє неефективно. Інший обурено звинувачує дорожників за зруйноване полотно доріг. А ще, як завжди, винна влада.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 452
Читати далі
09.08.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

лесяРоздуми біля Лесиної ватри

Кожного разу, приходячи сюди, мимоволі думаєш про сутність людського буття, про вічне і скороминуще, про  покалічене українство і про те, як мужньо намагалися Леся Українка та Олена Пчілка те українство поставити на п'єдестал світової слави.
І ось чую (а потому читаю у рідних "Вістях"), як тиха, добра, глибоко віруюча ковельчанка-українка на запитання, чому у церковній крамниці немає книг українською, без тіні сумніву відповідає: "Книжок українською мовою не друкують, бо вона не має Божої благодаті і не надається для богослужіння".
Ви відчуєте відлуння Валуєвського указу про заборону української мови, яке з ХІХ сторіччя долинуло до Володимира Путіна і рознеслось не над лісами і полями,  а проникло в деякі затуркані "руськім міром" голови довірливих українців у ХХІ столітті?
Пишу це для того, щоб підкреслити: до музею Лесі Українки в Колодяжному потрібно йти не тільки із цікавості, не тільки заради вшанування з приводу тієї чи іншої дати, а найперше, щоб наповнитися духом українським, козацьким і нести його із "собою", де б то не було – в сім'ї, на зборах, мітингах, в школі, на вулиці і т. д., і т. п.
l 
1 серпня – День пам'яті дочки Волинського краю, княжни української поезії Лесі Українки. Моросить рідкий благодатний дощик. Ольга Бойко із милою чарівною усмішкою запрошує прибулих до садиби Косачів. Гостей в задумі зустрічає сама Леся Українка. До підніжжя пам'ятника – квіти від представників влади, серед яких – Роман Кульцман, перший заступник голови райдержадміністрації, очільниця районної культури Тетяна Матяшук і, що особливо приємно, – завідуюча відділом освіти РДА Ірина Ревейчук. Після хвилини мовчання всі заходять  в фойє літературно-меморіального музею.
Щирі слова про Лесю і про важливість заходу виголошують Роман Кульцман, Анатолій Силюк, директор Волинського краєзнавчого музею, та автор цих рядків.
Отець Іван Оринчак, настоятель Свято-Миколаївського храму УПЦ КП, разом із хористами служить панахиду, виголошує своє бачення важливості заходу і читає вірші. Словом, духовно, зворушливо і гарно.
Хвилюючу розповідь про Лесю Українку подарувала присутнім Марія Чашук, старший науковий співробітник музею. Цілющим струмком переливалася поезія з вуст чарівних Катерини Волох, Оксани Боярчук та Юлії Качмар (наукові працівники музею).
Словом,  захід вдався – і за це велике "спасибі" працівникам музею і найперше – Ользі Бойко, завідувачці закладу.
l
На присутніх чекав ще один мистецький подарунок. У виставковому залі музею відбувся вернісаж чудових картин волинського художника Валентина Кирилкова.
Одним штрихом про особистість митця. Народився в Одесі 1936 року. Закінчив Одеське художнє училище та український поліграфічний інститут імені Федорова у Львові. Працював викладачем Луцької художньої школи. Все життя віддав творінню прекрасного. Стилі, жанри – це вінок із волинських квітів, – різнобарвних і чарівних.
На виставці – акварельні та олійні полотна митця. Вони відображають навколишній світ і проникнуті глибоким психологізмом, емоційністю та майстерністю автора. Чудові роботи потрібно пізнавати в тиші і на самоті – тільки так можна проникнути у тонку душу автора.
Досвідчені критики-мистецтвознавці запевняють, що автор досягає тоді вершини майстерності, коли без людської присутності  на полотні ти відчуваєш людські емоції, переживання й пристрасті.
Ось "Місячна ніч". Темно-синє небо, в тінях ховається берег. На небі – цятка Місяця. Промені падають на воду і створюють осяйний коридор. Здається, що на цей шлях ось-ось вийде сам Ісус Христос і буде іти по воді до своїх учнів.
А он там – храм. Він не відкритий для ока, а лишень просвітлюється через туман віття дерев. В середину храму ти маєш пройти через ці умовні перепони. Але увійдеш, якщо маєш міцну віру. Там вона засяє у повній красі і духовності.
"Волинський  край" збуджує тривогу, неспокій та смуток. Але таке життя самої Лесі і всіх нас, теперішніх. І так біля кожного твору.
І ще: виставкове дійство супроводжували мелодії на гітарі у виконанні Валентина Скрипіна, викладача Ковельської школи мистецтв. Зворушила душі присутніх юна Ангеліна Кулик читанням поезії Лесі Українки.
А в сірі, із смутком сюжети картин, метеликом влітала сонцедайна усмішка та мелодійне слово ведучої Катерини Волох.
Згадалось! Юна Леся мріяла: "Хочу бути художником, таким, як Шевченко".
 Не склалося. І які молодці науковці-музейники, що систематично організовують мистецькі виставки! Адже вони не тільки для відвідувачів, а, найперше, – для тонкої і спраглої душі Лесі, яка жива і завжди присутня у батьківській садибі.
І ще. Тішить те, що Ольга Бойко впевнено перейняла естафету від Віри Михайлівни Комзюк, легенди музейної справи Волині, а це значить - факел незгасимого вогню Косачів перейшов у надійні руки.
Дякуючи колодяжненським музейникам, не можу не згадати про опіку над отим "дворянським гніздом" Анатолія Силюка, нашого земляка. Його вклад у розвиток музею перецінити важко, тож  шануймо, підтримуймо, гордімся!
Кожне духовно-культурне дійство залишає слід в душі. Тож і ця зустріч з прекрасним у Колодяжному народила поетичні рядки:
В цьому предивному
 Поліському краю
Колись Русалка й Мавка
 душі чарували.
А поруч Леся, немов квітка 
у раю,
Маленька, грабельками наш
 смуток загрібала.
Влітає спогад, наче пташка,
 у сільце –
В нім добрий дядько Лев 
із Скулина – села.
А біля нього зло – не лісове,
 людське…
Ну, як летіти, коли різних два
 крила?
Не днями, а століттями 
по цвяхах гострих
Ступаємо і колемось – кров
 цівкою тече.
Тепер Лукаш не той – на "Мерседесі" кайфує в злості,
А Мавка олігархам сіті із
 спокуси тче.
Мені наснився пророчий
 Янгол України –
Співучий птах, але чомусь
 сумний.
На Лесю схожий – у вінку 
з тернини,
Смиренну долю нашу
 крутить лиходій.
О, Янголе, скажи: "Від Раю
 де ключі?".
Всміхнувся тихо і промовив:
 "Помовчи".
І полетів високо понад
 хмарами,
А на Землі "у вольній" раби
 ходили парами.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Кожного разу, приходячи сюди, мимоволі думаєш про сутність людського буття, про вічне і скороминуще, про  покалічене українство і про те, як мужньо намагалися Леся Українка та Олена Пчілка те українство поставити на п'єдестал світової слави.
І ось чую (а потому читаю у рідних "Вістях"), як тиха, добра, глибоко віруюча ковельчанка-українка на запитання, чому у церковній крамниці немає книг українською, без тіні сумніву відповідає: "Книжок українською мовою не друкують, бо вона не має Божої благодаті і не надається для богослужіння".
Ви відчуєте відлуння Валуєвського указу про заборону української мови, яке з ХІХ сторіччя долинуло до Володимира Путіна і рознеслось не над лісами і полями,  а проникло в деякі затуркані "руськім міром" голови довірливих українців у ХХІ столітті?
Пишу це для того, щоб підкреслити: до музею Лесі Українки в Колодяжному потрібно йти не тільки із цікавості, не тільки заради вшанування з приводу тієї чи іншої дати, а найперше, щоб наповнитися духом українським, козацьким і нести його із "собою", де б то не було – в сім'ї, на зборах, мітингах, в школі, на вулиці і т. д., і т. п.
ххх
1 серпня – День пам'яті дочки Волинського краю, княжни української поезії Лесі Українки. Моросить рідкий благодатний дощик. Ольга Бойко із милою чарівною усмішкою запрошує прибулих до садиби Косачів. Гостей в задумі зустрічає сама Леся Українка. До підніжжя пам'ятника – квіти від представників влади, серед яких – Роман Кульцман, перший заступник голови райдержадміністрації, очільниця районної культури Тетяна Матяшук і, що особливо приємно, – завідуюча відділом освіти РДА Ірина Ревейчук. Після хвилини мовчання всі заходять  в фойє літературно-меморіального музею.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1097
Читати далі
02.08.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

музей"І  будуть  приходити  люди…"

Літературно-меморіальний музей Лесі Українки сягає своєю історією у повоєнний 1949 рік. Саме тоді 10 липня у відбудованому Лесиному "білому" будиночку на громадських засадах  відкрили  музей видатної поетеси.
У творчому пошуку
Першу експозицію, у якій переважно були світлини із життя Лесі, оформлювала сільський бібліотекар Ніна Кошелюк. Вона виконувала обов'язки екскурсовода, завідувачки та доглядачки понад 10 років.
Незважаючи на труднощі, музей працював і розбудовувався. Багато зусиль до становлення літературно-просвітницького закладу доклали Марія Скрильникова (теж бібліотекар), а потому – завідуючі Й. Г. Струцюк, А. К. Парфенюк, О. М. Ковальчук.
У 1979 році розпочалося будівництво нового приміщення  для музею. Саме в цей нелегкий для країни час заклад очолила енергійна, закохана в музейну справу, із стратегічним баченням перспективи Віра Михайлівна Комзюк. Музей швидко набирав ознак наукового, історико-краєзнавчого і літературно-просвітницького осередку України.
Найперше було взято на облік та збереження всі музейні предмети й експонати. Проведено повну інвентаризацію фондів і всіх матеріальних цінностей. У музеї з'явилося більше ста меморіальних речей, які належали родині Косачів.
Серед них – 3 прижиттєві збірки Лесі Українки "На крилах пісень", (1893, 1904 р. р.), "Думи і мрії" (1899 р.) та "Відгуки" (1902 р.). Окрасою літературної експозиції стала виставка поштових листівок із зображенням місць, де бувала поетеса.
У 1991 році, з нагоди 120-ліття від дня народження Лесі Українки, в рамках програми ЮНЕСКО відкрито нову експозицію літературного музею. Це був високий науково-пізнавальний та естетично-витончений рівень європейського зразка.
Про стан справ у літературно-меморіальному комплексі влучно висловилася почесна гостя і геніальна поетеса Ліна Костенко: "Дуже сіра будівля – цей музей ззовні, але які талановиті люди творять його із середини, з самої душі свого розуміння, своєї пам'яті про Лесю Українку! Спасибі їм!".
Популяризація творчості та літературного надбання Лесі Українки – це тільки один вектор (хоч і головний) науково-дослідницької роботи. Науковці музею глибоко вникають і вміло висвітлюють національно-патріотичну творчість Олени Пчілки і загалом всієї косачівської родини.
До цих наукових розвідок долучаються літературні критики, дослідники, краєзнавці, музейні науковці із всієї України.
Важливим аспектом діяльності музейників є науково-літературні Всеукраїнського значення конференції, письменницькі симпозіуми, літературні читання, мистецькі виставки, які регулярно відбуваються в музеї-садибі.
Неоціненним внеском у науково-дослідницьку діяльність закладу є видання краєзнавчих путівників, збірок із спогадами старожилів про життя Косачів, висвітлення багатогранних літературних заходів в газетах різного рівня, на телебаченні та радіо. Традиційними стали конкурси юних читців на обласному рівні.
Колодяжненський літературно-просвітницький центр – у постійному розвитку. Він впевнено розправляє свої духовні крила.
У 2004 році на мистецькій карті України з'явився унікальний музей "Лісової пісні" в урочищі "Нечимне", що поблизу с. Скулина. Він постав на місці  сюжетних подій, про які писала поетеса у знаменитій драмі-феєрії.
Кожного року до цього унікального місця приїжджають і приходять сотні небайдужих українців, серед яких –  літератори з України, Білорусі та Польщі.
За позитивною діяльністю музею стоять саможертовні, невтомні трудівниці-патріотки України. Пліч-о-пліч з Вірою Комзюк в строю – Любов Мержвинська, провідний науковий співробітник, Марія Чашук, старший науковий співробітник і креативні, заряджені творчістю молоді спеціалісти та науковці, серед яких – Ольга Антонюк, Тетяна Нерода, Ірина Лукашик, Оксана В'юн, Тетяна Кімлайчук, Галина Дмитрук (правнучка Варвари – подруги Лесі Українки).
У 2017 році музей очолила Ольга Бойко. В скарбниці її творчої діяльності вже є вагомі перемоги: на фестивалі музеїв у м. Луцьку вона виборола перше місце за виставку "Дядько Лев і вся його рідня".
Сьогодні музей по праву можна назвати народним. Кожен, хто прибуває на Ковельщину, вишукує вільну хвилину, щоб побувати тут і почути  мудре  слово про Лесю Українку та щиру українську родину Косачів. Не оминають   музей-садибу гості із Білорусі, Польщі, Німеччини та інших країн Європи, США та Канади.
А ще музей виконує просвітницьку та виховну місію серед учнів шкіл та студентів із навчальних закладів України. 30-40 тисяч відвідувачів кожного року – цим все сказано.
Штрихи 
до біографії
"Ми приходимо в цей світ, щоб зробити його кращим", – якось мудро зауважила акторка Раїса Недашківська.
Великою мірою ці слова стосуються Віри Комзюк, багаторічної очільниці музею б Лесі Українки. Давайте хоча б побіжно глянемо на головні віхи її життєвого шляху.
Народилася Віра Михайлівна Комзюк (Колдуба) в селі Колодяжному Ковельського району Волинської  області 8 серпня 1948 року. Навчалася в Колодяжненській та Любитівській загальноосвітніх школах. Здобувши середню освіту, працювала електрослюсарем Ковельського районного об'єднання "Сільгосптехніка".
У 1973 році закінчила історичний факультет Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки і за розподілом Міністерства освіти була направлена у с. Дольськ Любешівського району, де в місцевій школі викладала історію та географію. Згодом повернулася у своє рідне Колодяжне і стала працювати науковим співробітником музею Лесі Українки. Саме тут відкрилося і запалало  її натхненне, творче серце, проявились високі організаторські здібності і, разом з тим, талант екскурсовода.
Вище, в короткій історії музею, ми згадували про організацію Всеукраїнських наукових конференцій, приурочених до пам'ятних дат із життя Лесі Українки та Олени Пчілки. Творчі заходи, незліченна кількість письменницьких зустрічей, літературних читань, дитячих ранків, мистецьких виставок,  презентацій книг – у всій цій клопіткій  творчій праці присутня енергія і дух невтомної Віри Комзюк.
Немає сенсу вдаватись до  опису нелегкої музейної праці. А ось на одній із рис характеру  Віри Михайлівни  мусимо зупинитись докладніше. Їй властива така позитивна риса, як вміння обирати для життя та праці друзів й бути вірною та гідною подругою для інших. Її друзі – це друзі музею і  всього колективу.
Проникнувши у простір цієї дружби, кожен намагається привнести у скарбницю музею щось цінне, навіть  частиночку своєї душі.
Таким яскравим прикладом є тісна співпраця із лесезнавцем Аллою Дибою, науковцем Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ.
Дух цієї безкорисливої дружби надихнув відомого лесезнавця Григорія Аврахова видати монографію з науковим аналізом 12-томника Лесі Українки.
У форматі взаємостосунків із Волинським краєзнавчим музеєм і його очільником Анатолієм Силюком ви не знайдете бюрократичного офіціозу – там присутні плідна, творча і дружня співпраця, яка приносить успіх.
Не можна оминути багаторічну творчу і душевну, чисто людську дружбу Віри Михайлівни та Наталії Пушкар (головний хранитель Волинського краєзнавчого музею).  Немало сил докладено до становлення музею "Лісової пісні" у Нечимному. Слід відзначити, що ця творча співпраця була належно оцінена Національною спілкою краєзнавців України – премією імені академіка Петра Тронька.
Вдячний долі і я за те, що мав можливість доторкнутися до творчої лабораторії  Віри Михайлівни,  завдяки чому зміг написати повість "В обіймах мистецтва" про життя і діяльність Андроника Лазарчука, а також збірник нарисів, статей і поезій "Косачі".
Теперішній музей, його естетична витонченість, наукова виваженість і народна доступність – це і є обличчя очільниці музею.
Ваблять око квітучі алеї, чистота і впорядкованість території музею-садиби. Хочете чи ні, але, на мою суб'єктивну думку, з душі Олени Пчілки в душу Віри Комзюк перелилися і працелюбність, і схильність до міцної дисципліни та українства.
Праця, "замішана" на творчості, успіх і слава – субстанції нероздільні.  4 вересня 2011 року Колодяжненський музей Лесі Українки на ІІІ Всеукраїнському фестивалі став переможцем і був нагороджений дипломом: "Музей України у всесвітньому культурному просторі" за найкраще видання книги-путівника "Колодяжне – колиска Лесиного таланту".
Одержимість Лесі Українки в творчості, одержимість Олени Пчілки в українстві і одержимість Віри Комзюк в музейній справі – це і є те святе, що змінює світ, веде до пошанування людьми і владою.
Віра Комзюк нагороджена Дипломом за багаторічне служіння музейній справі, Почесною грамотою Президента України, літературною премією "Одержимість". Вона удостоєна престижної обласної премії ім. Івана Куделі.
Віра Михайлівна – "Заслужений працівник культури України", "Почесний краєзнавець України", кавалер ордена  Княгині Ольги ІІІ ступеня.
…Ідемо квітучою алеєю сучасної Косачівської садиби і щасливіємо. До тебе хилиться кожна квіточка, стеблинка, листочок. Вони ніби промовляють до твоєї душі віщим словом Лесі Українки та Олени Пчілки.
І ти прозріваєш! Нове покоління, де яскраво висвітлилась зірка Віри Михайлівни Комзюк, впевнено несе вогонь українства. Він не згасне, бо в ньому палахкотять Надія, Віра і Любов.
Світогляд 
на “детекторі правди”
Оцінити людину зовні – це значить мало що сказати, бо саме у внутрішній сутності можна розпізнати істинну особистість.
Ця розмова відбулася, коли Віра Комзюк стояла на "капітанському" містку корабля під назвою "Музей Лесі Українки".
Кореспондент: Колодяжне  для Вас, Віро Михайлівно, просто місце народження чи щось більше?
Віра Комзюк: Земля Колодяжного – свята земля. Цей  чарівний куточок Волині, заквітчаний красою довколишньої природи, освітлений чистотою джерел, був справжньою криницею  творчих і життєвих сил Лесі Українки. Таким він є і для мене.
– В теперішній час багато природних і творчих криниць замулюється. Чи не так?
– Неправда. Ці джерела вічні, як вічні українські слово і мова. В радянські часи намагалися криницю "Лесин Кадуб" обрамити бетоном. Джерело не захотіло бути невільником саркофагу, і за 30 метрів знайшло інший вихід. Звичайно, затиснуті в російський "бетон" джерела, потрібно чистити. Але беззаперечно одне: мова, традиції, звичаї живуть і будуть втамовувати духовну спрагу народу. 
– Не раз почуєш, що культура і духовність в Україні мають ознаки занепаду. Ви згідні  із цим твердженням?
– Так говорять скептики, тому що у самих є ознаки безкультур'я. Ми були, є і будемо висококультурною нацією, нічим не гіршою від європейської чи американської.
– Підіймати славне ім'я Косачів на світову вершину важко?
– Це щоденна копітка дослідницька і пошукова праця. Одному це не під силу. Зі мною – жертовні науковці Любов Мержвинська та Марія Чашук, а з ними – творча молодь. Ми завдячуємо також   ентузіастам-лесезнавцям, які готові прислужитися доброчинній справі.
– Буваючи в музеї, щоразу бачу нові експонати, предмети, чую про маловідомі факти із життя Косачів. Вашому пошуку є межа?
– Науковий пошук, як і Космос, безкінечний. Він чекає своїх дослідників. На часі – нова праця: "Стежками Лесі Українки".  Шляхи, місця і міста, де бувала Леся Українка, мало вивчені й описані.
– Хто із сучасних поетів наближається до рівня Лесі Українки?
– Світ не стоїть на місці. Над Україною сьогодні сяє зірка Ліни Костенко.
– Сучасним поетам і письменникам притаманний синдром політиканства?
– Коли до музею приїздили Іван Драч, Микола Жулинський, Микола Луків, Михайло Слабошпицький, то неодмінним  атрибутом для них було наповнитися цілющою енергією духу Лесі Українки та Олени Пчілки.
Я чула їхню мову не про політику, а, насамперед, про духовність, літературу і культуру.
– Ідея про створення літературного театру в Колодяжному реальна?
– Мрію! Хочу! Підіймаю обидві  руки "за"! Скільки-то насолоди отримали б глядачі, побачивши твори Лесі у виконанні народних артистів зі Львова, Києва, Луцька і навіть з Канади чи США.
– Повноцінний музей Андроника Лазарчука Ковельщині потрібен?
– Ще й як! Леся Українка та Андроник Лазарчук – дві видатних особистості. Олена Пчілка у свій час співпрацювала із художником в царині мистецтва. У музеї зберігається 60 особистих речей художника. У Луцьку – картини А. Лазарчука. Це  набагато б підняло  Ковельщину та Волині в культурно-просвітницькому просторі України.
– Ви приваблива, енергійна, усміхнена, доброзичлива і юна душею. Де берете еліксир невгамовності?
– А ви читайте Лесю… Там – невмирущий дух, який витає над Колодяжним та всією Україною. Тут святе місце і наша праця.
l
Згадались пророчі рядки із "Лісової пісні":
Будуть приходити люди,
Вбогі й багаті, веселі 
й сумні,
Радощі й тугу нестимуть
 мені,
Їм промовляти душа моя
 буде.
Слова  сказані  від Лесі Українки, але вони  – і від Віри Михайлівни Комзюк, патріотки краю, щирої українки, до нас, її земляків, у якої 8 серпня – поважний ювілей. З цієї нагоди шлемо їй найсердечніше вітання, щирі побажання добра, щастя, благополуччя! 
Нехай кожен наступний день життя буде багатим на  цікаві події, гарний настрій, добрі справи! Божого благословення Вам, Віро Михайлівно, на довгі й благії літа!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Літературно-меморіальний музей Лесі Українки сягає своєю історією у повоєнний 1949 рік. Саме тоді 10 липня у відбудованому Лесиному "білому" будиночку на громадських засадах  відкрили  музей видатної поетеси.
У творчому пошуку
Першу експозицію, у якій переважно були світлини із життя Лесі, оформлювала сільський бібліотекар Ніна Кошелюк. Вона виконувала обов'язки екскурсовода, завідувачки та доглядачки понад 10 років.
Незважаючи на труднощі, музей працював і розбудовувався. Багато зусиль до становлення літературно-просвітницького закладу доклали Марія Скрильникова (теж бібліотекар), а потому – завідуючі Й. Г. Струцюк, А. К. Парфенюк, О. М. Ковальчук.
У 1979 році розпочалося будівництво нового приміщення  для музею. Саме в цей нелегкий для країни час заклад очолила енергійна, закохана в музейну справу, із стратегічним баченням перспективи Віра Михайлівна Комзюк. Музей швидко набирав ознак наукового, історико-краєзнавчого і літературно-просвітницького осередку України.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 854
Читати далі
19.07.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

IMG_6362Диво-грона "Червоної калини"

Там, де мистецтво із
 народом розмовляє, 
Там, де мелодія в душі
 звучить.
Де пісня над просторами
 злітає, 
Там зло мовчить!
l
Ці поетичні рядки народилися, коли я повертався із фестивалю "Червона калина", який організували із неповнолітніми засудженими працівники Ковельської виховної колонії.
Не раз почуєш про недостатню увагу до гуманітарної політики в державі.  А в цьому "закритому" закладі, де жорсткий режим виховання, де свій ритм життя, якраз гуманітарна складова є запорукою успіху.
…Коли ідеш повз високі мури, обплетені клубками колючого дроту по периметру, здається, що серце зупиняється. Мимоволі поринаєш у роздуми.  Самі собою приходять поетичні рядки: 
Високі мури, а над ними  –
 колючки, 
Не видно сходу Сонця із-за
 небокраю.
Воно готове їх зігріти залюбки, 
Та кара за провину милості 
не має.
Жили, як всі грішні на святій
 землі, 
Виспівували птахи
 дзвінкоголосу пісню, 
Так сталося – в підступній сірій
 млі
Ступили на стежину бісову,
 зловісну.
Не раз прийде прозріння уві
 сні,
Не раз і Бога запитає: 
"Чому оце зі мною?".
Скресає лід холодний навесні, 
Та не стихають ні на мить
 двобої
За право бути вищим 
над всіма.
Хоч що з того? Химерія та блуд.
Хтось краде гроші, хоч щастя 
в них нема.
Спинись, прозрій – на все 
є Божий суд
Не чує розум – пристрасть
 закипіла, 
Засліпллений, в емоціях бушує
 океан.
Злочинна хвиля добрі наміри
 накрила.
Невже невідворотні: 
зло, гординя і обман?
Та ні! Там біля хлопців 
на сторожі,
Мов ангели, стають місіонери
 світла
І сіють зерна, щоб неволі впали
 огорожі, 
Щоб юні душі новим буттям
 розквітли. 
Мій Господи, почуй, і всіх
 благослови.
Ця місія  – свята. 
Гряде прозріння.
Я чую вищий голос з темноти:
 "Іду на ви!"
За мурами, мов свято, – велике
 просвітління.
Ці рядки – і для вихованців, і для вихователів-наставників. Їм багато чого вдається в результаті клопіткої праці. Не потрібно слів, щоб побачити її результати.  У фойє будинку культури колонії – яскрава виставка образотворчого та прикладного мистецтва.  Заворожує майстерність її учасників, але мене цікавить психологічна суть образів.  Вона – на вишивках. 
У вовка і тигра добрі очі. Від Богородиці любов до нас пульсує.  У Лесі Українки світла закоханість, а Тарас Шевченко строгий (навіть трохи грізний).  Іван Франко з картини поглядає на нас мудро і лагідно. 
Вдумайся, мій читачу: це єство вихованців до тебе говорить. 
– Вони  такі, як ми усі. Загляньте в душу засудженого – там ви побачите любов і добро, знайдете прекрасне. Колонія шукає це прекрасне і формує в   юнаків, які колись спіткнулися, новий погляд на життя, – підтверджує вище сказане Іван Абрамчук, очільник виховного закладу.
Це не пафосні слова заради марнославства перед батьками засуджених дітей, представниками місцевої влади та вищестоящим керівництвом. В них – правда буденного життя колонії.
Цю  правду від імені батьків продовжує мама одного із засуджених: "Я бачу зміни в душі свого сина. У нього з'явилися нові життєві    пріоритети, новий погляд на добро і зло, на істини буття. Не вистачає слів для подяки тим, хто робить це!.."
Написане мною – це тільки прелюдія до змістовного, сценічно бездоганного, професійно-витонченого дійства.  Воно позначене неповторною поезією геніальної Ліни Костенко.  Неймовірно важко та складно передати психологізм, філософію і поетичність її образів.  І цей духовний Космос вдалося осягнути Оксані Мизовець, керівнику фестивалю, із своїми помічниками і вихованцями.
Режисура, сценічність кожного номера продумані до дрібниць. В одному – чарівність української пісні, в іншому – патріотичність, а в третьому – драма і трагедія кохання, а ще, мов вихор, запальний танець.
Ніхто краще не оцінить побачене і почуте, аніж глядач, присутній в залі. Він прозрівав на шляху до прекрасного із композицією "Квітка з каменю"  (В. Дронов, В. Іщенко), бурхливо плескав у долоні та відлунював "Браво!" Оксані Мизовець та івану Масловському  за філософсько-душевну пісню "Небачене". А ще в багатьох скотилася сльоза по щоці, коли проникався трагічною драмою кохання "Сповідь" із роману Ліни Костенко  "Маруся Чурай" в емоційному виконанні вихованців та Вікторії Кравчик, Ольги Ковальчук, Володимира Дронова. Покорила всіх режисурою постановки та високим артистизмом Альона Малюга-Мельникова театралізованою постановкою "Страта" (за романом Ліни Костенко "Маруся Чурай").  Зачарував "Журавлик"   Альони Мизовець та Марії Богданович.
Справились вихованці із запропонованою темою Міністерством юстиції України: "Я маю право" та флешмобом "Конвенція ООН". Як завжди, гарно, змістовно і професійно презентували себе студія естрадного співу "Надія" (кер. Ірина Новожилова), студія сучасної хореографії "Беллатрікс" (кер. Ангеліна Гавришук), студія естрадного співу "Зорепад" (кер. Руслана Шацька), гурт "Родинонька" (кер. Поліна Панюс).
У фіналі аматорський театр "10 ряд 10 місце"  (режисер-постановник Альона Малюга-Мельникова) за участю вихованців колонії подарували глядачам історичний перформанс в середньовічному стилі "500-річчя надання Ковелю Магдебурзького права".
Збуджені побаченим і почутим, не скупились на похвальні слова Тетяна Матяшук, зав. відділом культури райдержадміністрації та Вікторія Савлук, очільниця міського відділу культури. Вони в унісон висловили заслужене "Браво!" аматорам сцени та вихованцям і щиросердне "Дякую!" – Оксані Мизовець. З їхніх рук від імені високоповажного журі найкращі отримали нагороди – дипломи в номінаціях "Літературна творчість", "Театральне мистецтво", "Хореографічне мистецтво" та "образотворче і  декоративно-прикладне мистецтво". Серед них  – Денис Кметь, Володимир Дронов, Роман Давидюк, Олександр Моргунський. 
І знову хвилююча мить – вихованцям вручають айді-картки (паспорти), картки платника податку та довідку про звільнення засудженого.  Цю місію, мов батько, із напутнім словом  виконав Іван Абрамчук. Він від імені колективу виховної колонії вручив подяки кращим виконавцям, колективам, громадським організаціям міста, які допомагали в підготовці  фестивалю.  Особливо щира подяка та квіти –  Оксані Мизовець.
l
В просторому залі – високоповажні гості  фестивалю, серед яких – Сергій Кузьмич, завідувач сектора соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України, Олександр Гужва, заступник начальника відділу діяльності виховних колоній адміністрації  кримінально- виконавчої системи, Андрій Броїло, голова районної ради Ігор Прокопів, заступник міського голови, Жанна Вельма, голова піклувальної ради колонії та інші. 
Всіх без винятку  переповнювали позитивні емоції від побаченого. Виступаючі дякували за справжнє диво, висловлювали надію на швидше звільнення засуджених та повернення до повноцінного життя. Ці побажання можна висловити однією фразою: "Одна помилка  –  це біда, дай Боже, аби життя не стало помилкою". 
І ще один штрих, який не можна оминути. Голова громадської організації  "Велика ідея" Людмила Зубарєва передала полотнище з узорами, на якому свої "хрестики" мають поставити вихованці.  Це полотнище  є частинкою вишиванки, в яку  буде одягнута скульптура Тараса Шевченка у Ковелі.  Презентація гігантської вишиванки відбудеться 24 серпня ц. р. у День Незалежності України.
Що ж, ХХVІІ заочний фестиваль самодіяльної художньої творчості неповнолітніх засуджених  "Червона калина" – це вже історія. Він залишив яскравий слід у царині виховного процесу Ковельської виховної колонії.
… За переказами, у древній Грузії існував вид змагань, де плавці із зв'язаними руками та ногами перепливали водойму встановленої довжини.
Погодьтеся: вихованці – це ті ж древні спортсмени, що перепливають встановлену Законами водойму під назвою "колонія".
Вони "перепливуть" свій термін і переможно долучаться до життя у вільному просторі. Це для них – напутнє слово Ліни Костенко:
Не допускай такої мислі, 
Що Бог покаже нам не ласку.
Життя людського строки
 стислі.
Немає часу на поразку.
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час фестивалю "Червона калина".
Фото 
Ганни ЯВОРСЬКОЇ.
Там, де мистецтво із народом розмовляє, 
Там, де мелодія в душі  звучить.
Де пісня над просторами злітає, 
Там зло мовчить!
ххх
Ці поетичні рядки народилися, коли я повертався із фестивалю "Червона калина", який організували із неповнолітніми засудженими працівники Ковельської виховної колонії.
Не раз почуєш про недостатню увагу до гуманітарної політики в державі.  А в цьому "закритому" закладі, де жорсткий режим виховання, де свій ритм життя, якраз гуманітарна складова є запорукою успіху.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1079
Читати далі
12.07.2018 Семенюк Анатолій Володимирович
Слова, винесені в заголовок цього репортажу, я "запозичив" із розмови мешканців Гончого Броду.
– Це ж тільки подумати – сам Президент приїжджає: такого тисячу літ не було. Добре, що пам'ять нагадує про ті трагічні часи, коли почалася братовбивча війна і кров безневинних поляків та українців полилася. Не дай, Боже, більше таке переживати, – мовив літній чоловік.
75 років проминуло з тих пір. Не гоїться, ятрить, пече вогнем рана. Жили українці і поляки в мирі та злагоді, і раптом вогонь ненависті запалав між споконвічно дружніми народами.
Вдумайтеся у такі цифри: в тих далеких 1943-1944 роках тільки в межах теперішнього Ковельського району від рук поляків загинуло 389 українців, а поляків від рук українців – 265.
У польських дослідників Семашків ці цифри в рази більші і, звичайно, завищені в бік польських втрат.
Мешканці Гончого Броду і довколишніх сіл теж потрапили під жорстокий меч "армії крайової", яка   палила хати, вбивала тих, хто траплявся під руку. Загинуло 48 селян, а ще 15 осіб з інших сіл, серед яких мешканець села Волошок – дід Бориса Клімчука, колишнього голови Волинської облдержадміністрації. Саме його стараннями поблизу Свято-Троїцького місцевого храму споруджено своєрідний    меморіал, де викарбувані імена загиблих українців.
Сюди, в це затишне, віддалене від міської суєти місце, завітав 8 липня ц. р. Президент України Петро Порошенко, повертаючись із Польщі, де вшанував пам'ять загиблих українців у   Сагрині.
До цього священного місця прибули сотні людей із усіх куточків Волині. Розцвів майдан біля церкви  синьо-жовтими прапорами, квітчастими вишиванками та доброзичливими усмішками. Всі з нетерпінням       чекали на головну подію – прибуття Глави Держави України.
Згодом на небі з'являються три гвинтокрили, які швидко наближаються до місця посадки. Від одного із них до людей  прямує  Президент України Петро Порошенко.
Поруч із ним  – голова Волинської обласної державної адміністрації Олександр Савченко та очільник Ковельської РДА Віктор Козак. Високого гостя супроводжують народні депутати України, міністри та інші високоповажні особи.
Президент щиро вітається з усіма, окремим тисне руки, цілує найменшеньких і стає в тісну гущу людей для фотографування.
Петро Порошенко підходить до пам'ятного знака у вигляді  Хреста та двох плит, на яких - прізвища й імена вбитих мешканців сіл Гончого Броду, Дрозднів, Рокитниці,  Пересіки, Волошок, селища Голоб та міста Ковеля, і покладає квіти. Воїни роти почесної варти встановлюють кошик квітів з написом "Від Українського народу". Президент пропонує людям разом виконати Державний Гімн України, на що присутні відгукнулися стоголосим співом.
 "Я сьогодні хочу, щоб вся Україна почула, весь світ почув, що трагедія Гончого Броду, так само як і "Волинська трагедія" загалом, є болісним та повчальним історичним уроком для двох народів – для українського народу і для польського народу. Бо сюди сьогодні у Гончий Брід я приїхав одразу ж після відвідин і відкриття  пам'ятника українським жертвам у Сагрині на Холмщині. І цього візиту  українського Президента Холмщина чекала багато років. Це дуже символічно і знаково, що ми шануємо і пам'ятаємо кожного, без вини вбитого",  – звернувся до присутніх Президент.
"Два народи – український і польський – об'єднані спільним минулим. В теперішньому часі,   коли Україна впевнено крокує у Європу, ми маємо міцні стосунки, які ми зараз збудували. Ми маємо спільне європейське сьогодення і майбутнє",  – наголосив Петро Порошенко.  
"А трагічні сторінки нашої історії, зокрема і кривавий конфлікт 1943-1944 років, мають бути пересторогою. Ми, сучасні покоління українців і поляків, не маємо права ставити сьогодення і майбутнє у залежність від минулого", – підкреслив він.
За словами Президента, як в усі часи, від суперечки між українцями і поляками виграє третій – не українець і не поляк, а той, "хто чинить агресію проти нашої держави зі Сходу зараз, хто захоплює українські землі, хто здійснив незаконну анексію Криму, хто всередині країни намагається вести гібридну боротьбу. Для чого? Для того, щоб розколоти наш народ і розколоти український і польський народи. Хіба можемо ми дати їм хоч один шанс для того, щоб була його перемога? Це ворог, це зайда, це окупант. І ми ніколи не дамо йому жодного шансу", – наголосив Петро Порошенко.
Президент нагадав про трагічні події, які відбулися у селі Гончий Брід, де жертвами стали десятки людей, серед яких були мешканці не лише цього села. "А на Водохреще 1944 року тим, хто приїхали відвідати рідних, нікому не дали жодного шансу врятуватись. І дуже важливо, щоб ми про це знали, знала вся країна, і постійно пам'ятали сторінки своєї історії. Жахлива подія відбулася. І таких українських сіл було багато – і по цей, і по той бік сучасного українсько-польського кордону", – сказав він.
"Моя позиція, позиція українського народу – будь-який злочин проти мирного населення не має виправдання. І ми всі схиляємо голови перед пам'яттю українських і польських жертв  "Волинської трагедії". Рішуче засуджуємо скоєні проти українців і поляків злочини і засуджуємо тих, хто їх скоїв. Сильна  позиція держави і сильна позиція народу полягає в тому, щоб знайти в собі сили визнавати помилки минулого, усвідомлювати їх справжні причини… 
Для чого? Дуже просто: для того, щоб не допустити їх в майбутньому. На моє глибоке переконання,  Україна і Польща засвоїли цей урок", – додав Президент.
Петро Порошенко зазначив, що сьогодні на заходах із вшанування пам'яті жертв трагедії присутній  Володимир Федорович Янко: "Володимир Федорович на власні очі бачив все, що тоді відбулося у цьому селі. Дозвольте, дорогий Володимире Федоровичу, у Вашій особі висловити глибоку шану волинянам старшого покоління, які, дякуючи Богові, пережили той жах", – промовив Президент.
Володимир Федорович Янко, 90-річний житель села Майдана  поділився спогадами про  ті трагічні події.
За його словами, до війни за 7 кілометрів  від Гончого Броду було село Діброва, де жили поляки. Незважаючи на національність, поляки та українці жили в дружбі й мирі. Коли ж західноукраїнські землі окупували гітлерівські війська, то зробили все, аби посварити два народи. Тож в січні 1944 року поляки з Гончого Броду напали на село Майдан. Як результат, однією із жертв став батько Володимира  Федоровича.
– Пройшло 75 років від того часу. І треба все зробити, для того, щоб повернути злагоду і дружбу між польським і українським народами. Бо нема більшого щастя на світі, як жити  в дружбі з сусіднім народом. Закликаю українську і польську владу зробити все, аби настали мир і злагода на всі часи”, – зазначив Володимир Янко.
Хвилиною мовчання присутні  вшанували пам'ять усіх жертв українсько-польського конфлікту  1943-1944 років. "Вічна пам'ять кожному українцеві.  Вічна пам'ять кожному поляку",  – сказав Президент.
Біля Пам'ятного знака також відбулась панахида за загиблими, яку відслужив настоятель Свято-Троїцького храму  Микола Хотинський. Помолившись спільно з усіма, Петро Порошенко зайшов до церковного храму і запалив свічку. Опісля   спілкувався  і фотографувався з громадою, адже кожен хотів мати фото з Президентом. Проводжали волиняни Петра Порошенка   піснею, яка є гімном  Волинського краю, –  "Волинь моя".  
Анатолій СЕМЕНЮК.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

_DSC8227Слова, винесені в заголовок цього репортажу, я "запозичив" із розмови мешканців Гончого Броду.

– Це ж тільки подумати – сам Президент приїжджає: такого тисячу літ не було. Добре, що пам'ять нагадує про ті трагічні часи, коли почалася братовбивча війна і кров безневинних поляків та українців полилася. Не дай, Боже, більше таке переживати, – мовив літній чоловік.

75 років проминуло з тих пір. Не гоїться, ятрить, пече вогнем рана. Жили українці і поляки в мирі та злагоді, і раптом вогонь ненависті запалав між споконвічно дружніми народами.

Вдумайтеся у такі цифри: в тих далеких 1943-1944 роках тільки в межах теперішнього Ковельського району від рук поляків загинуло 389 українців, а поляків від рук українців – 265.

У польських дослідників Семашків ці цифри в рази більші і, звичайно, завищені в бік польських втрат.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 966
Читати далі
12.07.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

image-0-02-04-938ba17a2074ae231c6bafb086e71055e3faf1f626a707260febc6fa1a8d3f89-VМандрівка до душі Анатолія Александрука

Дорогий мій читачу! Запрошую тебе до мандрівки цікавої і неповторної.
Поглянь: ось дерево, пишне й зелене. Крона розлога на стовбурі міцнім. А що всередині? Про що шелестить листом? Як переживає грозу і вітер? Для кого і для чого росло-виростало на цім світі?
Ось із такого зацікавлення зайдемо "в гості" до душі  знаного на Волині адвоката Анатолія Александрука.
l
Ще гриміла над Сераховичами війна, ще упівці сіяли в навколишніх лісах зерно вільної України, а в сім'ї Александруків хлопчик славний народився.
Цікава філософія невмирущості роду: навколо жахи, смерть, пожарища, та, не зважаючи ні на що, на світ народжується нове життя, щоб мир будувати. 
– Анатолію Федоровичу, Ви – "дитина війни". Чим дитинство запам'яталося? 
– Бідністю, важкою працею. Ріс напівсиротою. Мешкали на хуторі в пристосованій землянці (хата згоріла у 1943 році). Щоб хоч чимось допомогти матері, пас людські корови. 
– А батька забрала війна?
– О, це загадкова історія. У 1940 році перші "совєти" заможних людей розкуркулювали і відсилали до "білих ведмедів". 
Щоб не опинитися всією сім'єю на далеких сибірських просторах, батько пішов в армію добровольцем. А тут і війна. Полон. Так сталося, що полонених везли до Німеччини через Ковель. Рідні про це дізналися, і   "викупили"  тата. Так батько опинився вдома. Але у 1944 році другі "совєти" як неблагонадійного спочатку засудили до розстрілу, а згодом помилували і відправили в штрафний батальйон. Загинув десь у Прибалтиці. А де – ніхто не знає. Про таких не повідомлялось. 
– Юні роки – це навчання і знову праця?
– Так, працював у магазині, а далі – армія. Довірили служити в стратегічних ракетних військах далеко від дому. Це був неабиякий вишкіл. 
– У Вас вища освіта. Напевно, у напівсирітстві нелегко було диплом здобувати?
– Важко, легко… У сільського юнака, загартованого безкінечною працею, таких понять не існувало. Треба здобути вищу освіту – ось і все. Спочатку навчався у Львівському державному університеті ім. Івана Франка на юридичному факультеті стаціонарно, але вимушений був перейти на заочну форму. У моєму сімейному становищі, щоб виживати, треба було працювати.
– Вища освіта незакінчена, диплома немає. Куди Боже провидіння повело?
– Буває, що й бідним щастя усміхається. На четвертому курсі навчання я отримав дозвіл Міністерства юстиції на адвокатську діяльність і став працювати у Старовижівській юридичній консультації.
Через десять років перевівся до Ковеля. Загалом адвокатській роботі віддав 45 літ (працював до 2016 року).
– Анатолію Федоровичу, а Вам ніколи не хотілося порахувати виграні Вами справи?
–  За стільки років їх, мабуть, тисячі. Як порахуєш? Я ж не для слави працював, щоб записувати, а заради правди, законності, добра.
– З розповідей людей я завжди чую про Ваші високий авторитет і професіоналізм. Ходить поміж тим легенда. У Верховному суді Ви відчинили двері до заступника головного судді, щоб відстоювати чиюсь справу. А той, ще на порозі,  вигукнув: "Знаю, знаю! Ваша справа вирішена позитивно!". Розкажіть про найяскравішу виграну справу.
– Справді, це не легенда, а істинна правда. Перший заступник голови Верховного суду П. Г. Цупренко був грамотним та справедливим фахівцем. Якось одна із моїх справ дійшла до Верховного суду. Вже й вирок залишили в силі, а я таки добився зустрічі і за хвилину переконав його у несправедливості вироку і необхідності перекваліфікації на іншу статтю. Засудженому змінили термін покарання з 9-ти  років до 4-ох. Такі перемоги багатого варті. Це ж – долі людей. 
– Ви на вістрі конфліктів, злочинів, конфронтації. Світ зітканий зі зла, ненависті, насилля?
– Неправда! В ньому присутні добро та інші моральні чесноти. Дитиною пам'ятаю, як у селі з'явився чоловік зі Сходу, який рятувався від голодомору. Його пригріли, нагодували, одягли. Він теж думав погано про "західняків", але переконався, що навколо нас існує добро. А хіба раз бувало, як, перемагаючи страх, моя мама упівцям харчі, майже останні, віддавала та оберігала цю таємницю від НКВС?
– Повернемося до теперішніх реалій. Судова система вимагає реформи?
– Беззаперечно. Колись судова система була побудована таким чином, що мінімізувала можливість хабарництва. Термін розгляду справ був теж в розумних рамках – два місяці, а при складності справи – чотири. Сьогодні багато чого потрібно змінювати. Скажіть, як можна розглядати те чи інше правопорушення 2-3 роки? 
– Не раз почуєш: українці "не такі". Путін навіть Україну назвав "образованієм", а не державою.
– Мене це завжди ображає. З нашого села, із  бідняцьких сімей, вийшло три визначних особистості, які успішно діяли в різні часи і в різних країнах. 
Іван Бондарчук був депутатом сейму у Другій Речі Посполитій і відстоював права українців. Юхим Ярощук працював головою Волинського облвиконкому і обирався депутатом Верховної Ради УРСР, а Андрій Бондарчук, відомий журналіст, письменник і краєзнавець, став народним депутатом України першого демократичного скликання. 
Ось вам і "меншовартість" українців! Ми маємо гордитися тим, що є висококультурною, державотворчою нацією. Це "брати" свідомо нас намагаються принизити. 
– У Лесиному "Білому домику" в Колодяжному на столі лежить старовинна "Біблія" (середина ХІХ ст.), до якої, за однією з легенд, торкалися руки Косачів. Цю "Біблію" подарували Ви. Як реліквія опинилася у Вас? Ви дослідник історії краю?
– За переказами,  існує версія, що нею колись користувались Косачі. Така "Біблія" зберігається і в храмі села Запруддя, де мешкали родичі Олени Пчілки. Мандрувала ця книга із рук в руки й опинилася в Сераховичах. Ось я й вирішив, що вона має бути в музеї. Його працівники радо погодились, за що їм щиро вдячний. 
А щодо краєзнавства… Я люблю свій край, своє село. Допомагаю досліджувати історію Серахович нашому земляку Андрію Бондарчуку. Правду кажучи, це мене тішить і надихає. 
– А незалежна Україна   виправдала Ваші надії?
– У 1991 році на референдумі 91 % українців проголосували за Незалежність. Сьогодні, на жаль, рейтинг президентів і рівень життя людей падає вниз. Це тривожить. Та, попри все, Україна відбудеться.
– Життя вдалося?
– Не маю права скаржитись. Я займався улюбленою роботою. Бог послав мудру, розумну, добру дружину Надію. Виростили двох доньок. Двоє онуків та правнук тішать бабусю. Зрештою, і дім збудував, і деревце не одне посадив.
– Поруч з Вами – друзі, побратими, колеги по праці. Хто найближче до душі?
– Таких багато. Серед них - Володимир Стрілець, Ілля Мирончук, Сергій Крисюк, Петро Дубровський, Олександр Лапін, Єлизавета Агєєва, Сергій Панасюк, Геннадій Бжезицький та інші. На жаль, окремі вже у засвітах, але пам'ять про них не згасає. 
– Знаю, що у 75 Вам вдома не сидиться. До Вас за порадою ідуть люди. Не виникає думки побути в спокої? 
– Закон життя – це рух. А спокій хай вночі насниться. Допоки сили є, спіши робити комусь добро.
l
Ось така, мій читачу, видалась мандрівка по життю і душі видатної особистості Анатолія Александрука. Пропоную до прози життя подарувати йому краплинку лірики.
l
Анатолію Александруку присвячується
А роки летять, немов птахи 
у вирій,
Осінь спогадом кличе в далеку
 весну.
Ех, юносте мила, весела,
 щаслива,
Закохані ночі – поцілунки 
без сну.
Село твоє рідне. Село твоє
 любе.
Квітує чар-зілля в широкому
 полі.
Там батьківська хата – 
її не забути, 
І все ж ти пішов за покликом
 долі.
Надія, мов Сонце, і доньки, мов
 зорі,
То щастя упало на життєву
 дорогу.
Ти вправний господар. Добре
 слово говорять
Про тебе всі люди – це твоя
 перемога.
Поглянеш на шлях – там
 солодке і з перцем.
Не знайде людина в цім світі
 спокою. 
Ти – лицар Закону, що взяв щит
 в своє серце
І пішов, де провина й захист 
у вічнім двобої. 
Заглянь у скарбницю – там
 виграні справи.
Ти їх рахував? Звідти радість
 пульсує?
Це і є твоя істина долі 
та правди.
Вона – все життя, всі здобутки
 віншує.
Анатолію, друже! Анатолію,
 брате!
Дякуєм долі, що ми поєднались
 з тобою.
Не будем на кавовій гущі 
гадати –
Хай день, що приходить,
 добавить здоров'я!
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКУ: Анатолій АЛЕКСАНДРУК під час передачі старовинної "Біблії"   Колодяжненському музею Лесі Українки.
Фото Анни ЯВОРСЬКОЇ.
Дорогий мій читачу! Запрошую тебе до мандрівки цікавої і неповторної.
Поглянь: ось дерево, пишне й зелене. Крона розлога на стовбурі міцнім. А що всередині? Про що шелестить листом? Як переживає грозу і вітер? Для кого і для чого росло-виростало на цім світі?
Ось із такого зацікавлення зайдемо "в гості" до душі  знаного на Волині адвоката Анатолія Александрука.
ххх
Ще гриміла над Сераховичами війна, ще упівці сіяли в навколишніх лісах зерно вільної України, а в сім'ї Александруків хлопчик славний народився.
Цікава філософія невмирущості роду: навколо жахи, смерть, пожарища, та, не зважаючи ні на що, на світ народжується нове життя, щоб мир будувати. 
– Анатолію Федоровичу, Ви – "дитина війни". Чим дитинство запам'яталося? 
– Бідністю, важкою працею. Ріс напівсиротою. Мешкали на хуторі в пристосованій землянці (хата згоріла у 1943 році). Щоб хоч чимось допомогти матері, пас людські корови. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 492
Читати далі
05.07.2018 Семенюк Анатолій Володимирович
Виставка, яка спонукає 
до роздумів і… поезії

вайсВиставка, яка спонукає  до роздумів і… поезії

Здавалося б, що таке  світлина? Та ще й в чорно-білих   тонах? Сірятина? Аж ні! Там – ціла історія буття людського. Фото відображають стиль архітектури, рівень культури та естетики. В них можна побачити економічні, торговельні, будівельні досягнення. А ще – звичаї, традиції, моду.
Словом, пізнавально та цікаво.
І ось в переддень Дня міста наш історичний  музей, який очолює Маргарита Матвійчук, презентував у культурно-просвітницькому центрі виставку світлин та малюнків  початку й середини ХХ століття (звичайно, приурочену до п'ятсотрічного ювілею надання Ковелю Магдебурського права). 70 світлин – це сотні цікавих історій.
На відкриття виставки прибули міський голова Олег Кіндер та його заступник Ігор Прокопів, секретар ради Віра Федосюк, голова благодійного фонду Степана Івахіва "Патріоти Волині" Денис Пятигорець.
Активну участь в організації виставки взяла Вікторія Савлук, зав.відділом  культури міськвиконкому.
На презентації присутніми були учні та педагоги школи мистецтв на чолі з директором Андрієм Мигулею.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 389
Читати далі