На творчому небосхилі нашого краю сяйнула яскрава зірка талановитого митця Валентина Данилюка. Сяйнула і… не згасла!  Бо й сьогодні від неї промениться світло любові до рідної батьківської землі.

Талант художника-скульптора розквітав, розвивався і утверджувався у мистецьких студіях Львова. Мешкав і працював у Рівному, Івано-Франківську. Проте душу зігрівала закоханість в синьооку, золотоволосу, барвистим вінком заквітчану  Волинь.

Саме тут дорогоцінними сапфірами заіскрився талант Валентина Данилюка в скульптурі, графіці, акварелі, олії. Нікого не залишать байдужими його "Батьківська хата", "Портрет матері", скульптурна композиція Лукаша і Мавки із "Лісової пісні" Лесі Українки, погруддя Андроника Лазарчука, художника і педагога з Уховецька. А ще ці тихі, заспокійливі пейзажі – диво! Мов птахи з рідного гнізда, розлетілися його картини та скульптури по всій Україні. Знайшли вони своє гідне місце в Канаді, Аргентині, Великобританії, Німеччині, Білорусі, Польщі.

Творчість Валентина Петровича неодноразово презентували на всеукраїнських та обласних виставках. Вагомий доробок життя…

 14 листопада Валентину Петровичу Данилюку мало б  виповнитися 80.

З висоти, віддаленої від земного життя у кілька років, нам бачиться видатна особистість краю, належно не поцінована владою, але пошанована людьми. Це і є заслужена найвища нагорода. Портрет митця: яким ми бачимо його?

Валентин Данилюк – це:

– щирий друг, з яким сміливо можна було йти  в розвідку або підкорювати неприступні гори;

– талановитий митець: художник, скульптор, який залишив неоціненний скарб своїх творчих робіт, що будуть слугувати нащадкам;

– патріот України і просто добра Людина з великої літери.

Пам'ятаємо. Шануємо. Не забуваємо.

Поетичні рядки для тебе, друже:

Валентину Данилюку

Усе мовчить в холоднім,

     темнім просторі.

Чому так рано гілка творчості

  зів'яла?

Верни його для нас, наш

      милий Господи!

Сльоза скотилася, на

      спомин мій упала.

У тій сльозі – твій образ,

      творчі кроки,

Пейзажі неповторні рідної

      Волині –

Вони навіюють в бентежну

          душу спокій,

Від них молитва тиха в небо

 лине.

А он пожежа – червоні, дивні

 маки

Хтось з Космосу розсіяв.  А,

    може, це є кров?

І поруч, мов жива, –

  скульптура Лесі-Мавки,

Й закоханий Лукаш,  їх вічная

 любов.

l

Туман густий приліг на

       соннім плесі,

Безжурний окунь  сплесне,

      й знову тиша.

– Рибалка – диво. Вона лікує

        стреси. –

Сказав, і вже рука нові

         етюди пише.

"Батьківську хату", портрет

       своєї матері…

Поглянеш – таке все

  близьке, рідне, дороге.

Відійдуть біль, тривоги і не

  знатимеш,

Що ангел-охоронець Мама

     тебе береже.

Здається, ми й не

  розлучалися з тобою.

Ще вчора у каміні веселе

    полум'я  палало.

Про вічне розмовляли.

   Думки пливли рікою,

Бувало, келих за здоров'я

 підіймали.

l

Твій рідний край – душа

     твоя і мова.

Волинь. Секунь, озера, поле

        й ліс.

Смиренний, добрий – до

  нас приходиш знову.

Чому трагічний стався долі

 зріз?

Можливо, це був віщий

    поклик з неба –

В пошані ж там мистецьке

  ремесло?

Рай змалювати – для цього

        є потреба,

Щоб на Землі зерно любові

  проросло.

На виднім місці в затишній

  кімнаті

Твоя картина. Вона щодня

    нагадує про тебе.

Сьогодні ювілей – душевне,

           миле свято

І… вічний спокій. Щасливим

        будь на небі!

Анатолій СЕМЕНЮК.

На творчому небосхилі нашого краю сяйнула яскрава зірка талановитого митця Валентина Данилюка. Сяйнула і… не згасла!  Бо й сьогодні від неї промениться світло любові до рідної батьківської землі.

Талант художника-скульптора розквітав, розвивався і утверджувався у мистецьких студіях Львова. Мешкав і працював у Рівному, Івано-Франківську. Проте душу зігрівала закоханість в синьооку, золотоволосу, барвистим вінком заквітчану  Волинь.

Саме тут дорогоцінними сапфірами заіскрився талант Валентина Данилюка в скульптурі, графіці, акварелі, олії. Нікого не залишать байдужими його "Батьківська хата", "Портрет матері", скульптурна композиція Лукаша і Мавки із "Лісової пісні" Лесі Українки, погруддя Андроника Лазарчука, художника і педагога з Уховецька. А ще ці тихі, заспокійливі пейзажі – диво! Мов птахи з рідного гнізда, розлетілися його картини та скульптури по всій Україні. Знайшли вони своє гідне місце в Канаді, Аргентині, Великобританії, Німеччині, Білорусі, Польщі.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 757

Ймовірна дата народження Ковеля

Із далекого ХІХ століття походить хибна точка зору про те, що перша писемна згадка про місто датується  1310 роком. Російські історики, складаючи альманах "Живописная Россия", помилково “прив'язали” історію міста  Коваль, що розташоване в центральній Польщі, до волинського Ковеля.

Із польських джерел відомо, що своє існування наше місто бере із початку ХІV століття. Але конкретної дати допоки не віднайдено.

І ось Олена Бірюліна, завідувачка музею історії Луцького Братства, у своїх дослідницьких розвідках натрапила на документ, у якому Ковель згадується в 1430 році.

Повідомлення цікаве і надзвичайно важливе. Ці літописні дані знаходяться в історичних архівах польського Кракова. Для ковельчан вкрай необхідно отримати факсимільне відтворення цього документа. Беззаперечно, необхідно владі і краєзнавцям звернутися із відповідним поданням до польських архівних інституцій і постаратися отримати цей документ. Історія, пам'ять стукають у наші серця.

Про засади Магдебурзького права

Історії місцевого самоврядування торкалося у своїх дослідженнях багато науковців України. Серед них бачимо Віктора Сірука (м. Київ), Маргариту Матвійчук (м. Ковель), Акаша Крішана (м. Київ) та інших.

Із дискусій, які виникали на секційних заняттях і в перервах роботи конференції, випливало закономірне запитання: а чи діяло самоврядування в Ковелі після отримання у 1518 році Грамоти про Магдебурзьке право? І справді, сумнів не безпідставний, адже управлінська структура залишалася в руках землевласника і володаря князя Василя Сангушка.

Ймовірно, що діяли старі порядки. Зате із грамотою князь отримав привілеї, – скажімо, дозвіл на проведення ярмарок,  притаманних міському статусу. Зміни в структурі влади відбулися у 1543 році, коли місто перейшло в королівське підпорядкування.

Демократична структура міського управління гарно вимальовується всередині ХVІІ століття, коли лавники і ради (райці) працювали злагоджено й плідно, і разом із тим діяла справедлива (нехай і надмірна) виборна система. Судові та адміністративні рішення приймались колегіально.

Україна – в пошуку нових форм господарювання у громадах. Видається цінним досвід далекої і близької історії.

Залізниця, яка з'єднала Ковель 

з Європою

Тетяна Яцечко-Блаженко (м. Луцьк) презентувала тему залізниці, яка завжди мала і сьогодні має стратегічне значення в сфері економічного розвитку Ковеля та всієї України.

Вдумаймося в цифру: 459 кілометрів (!) залізничної колії прокладено за відносно короткий термін від польського міста Млава, що у центральній Польщі, до волинського Ковеля. Перший потяг пройшов шлях у 1877 році через територію Варшавської, Люблінської, Холмської, Волинської та інших губерній. Ідея будівництва млавсько-ковельської залізниці виникла у 1872 р. Проектний кошторис склав 20 млн. тодішніх рублів.

Очевидна вигідність проекту спонукала багатьох інвесторів до дій. 70 відсотків акції викупив багатій і фінансист Леопольд Крокенберг, іншу частину придбав Ян (Іван) Бльох. В ході фінансових операцій ціна залізниці зросла до 90 млн. руб.

Дослідниця подає у нарисі короткі біографії вище названих інвесторів. Ця історія нагадує про важливість мудрих, а разом з тим сміливих рішень, славу    яким вистукують колеса потягів по рейках залізниці і сьогодні.

Концентраційний табір "Береза-Картузька" 

і ковельчани

Петро Мазур (м. Кременець) та Олександр Ільїн (м. Пінськ) заглиблюються в цю історичну тему невипадково. У згаданому концентраційному  закладі у 30-х роках ХХ століття перебували політичні в'язні, члени ОУН та КПЗУ з полонізованих територій Великої Волині та Ковеля.

Про цю польську катівню для українців – коротким штрихом (із тексту авторів нарису): "Арештовані носили конопляний одяг і з круглою полотняною шапкою, на ногах дерев'яні черевики (!). Ув'язнені на виклик замість прізвища називали лише номер. Важка виснажлива  щоденна робота. Переміщуватися табором можна було лише бігом під градом ударів гумових палиць.

Ув'язнених харчували недопеченим хлібом, рідким супом, червивим горохом, салом з хробаками". "На туалет відводилося всього кілька хвилин після сніданку… Тих, хто порушив, на думку поліцейського, порядок, тут же змушували повзати по загаженій нечистотами підлозі".

Така ціна свободи. Така ціна приналежності до української нації. Така плата за мрію і гідність бути незалежним.

Історія вчить, нагадує, б'є в національні дзвони – Україна святе, і ми маємо виборювати свою свободу.

"Зазивний лист ковельської "Просвіти"

Діяльність ковельської "Просвіти" у 30-их роках ХХ століття та патріотична співпраця Миколи Косача із цією організацією знаходяться  наче в нерозсіяному ранковому тумані. І ці пізнавальні просвітницькі промені дарує нам Катерина Волох (с. Колодяжне).

Вона відкриває зацікавленому "Зазивні листи Ради Ковельської ймення Лесі Українки Повітової "Просвіти" до української людності Ковельщини". Листи віддзеркалюють сутність просвітянського зібрання. Ось окремі тези:

"Цілим гуртом люди з сіл, містечок, а також з міста Ковеля записувалися до "Просвіти". Бути членом "Просвіти" – це значить разом із другими спільними силами, діяльно йти до освіти, книжкою, газетою рідною, світлом освіти рідної свій розум просвіщати".

Разом із тим тривожне: "З сумом і болем мусимо зазначити, що "Просвіти" цураються наші освічені люди, так звана інтелігенція. На останніх зборах нашої "Просвіти" не було жодного священика, були тільки два вчителі. А на  зборах було більше 300 душ просвітян – селян і міщан. Де наша інтелігенція? Лінива, дурним, вигаданим страхом налякана, нічого для освічення громад т. з.   інтелігенція не робить".

Наскільки змінились ми? І чи не передається ця тривога сьогодні у серця патріотів-українців?

Член Центральної Ради Дмитро Ісаєвич

У своєму краєзнавчому нарисі Катерина Савчук (м. Ковель) розповідає про життя  діяльність видатної особистості – Дмитра Ісаєвича, уродженця села Велицька, що на Ковельщині.

Звернемося до тексту: "Він був одним із близьких соратників Михайла Грушевського, який мав для нього беззаперечний авторитет".

Михайло Грушевський згадує: "Зроблено багато – і для престижу партії (і я сам, і Ісаєвич, ми скрізь інформували про її роль і діяльність) і для реноме українського соціалізму, і для національної та політичної справи".

Д. Ісаєвич був членом офіційної української делегації на Паризькій мирній конференції.  Загалом "участь українських делегацій на чолі з Михайлом Грушевським та Дмитром Ісаєвичем в міжнародних конференціях та політичних форумах стала рисою дипломатії України часів визвольних змагань".

Життя Дмитра  Ісаєвича – це боротьба і активна діяльність за міжнародне визнання Української Народної Республіки, століття якої ми відзначатимо нині.

Післяслово

Відспівала свою історичну "пісню" Всеукраїнська наукова історико-краєзнавча конференція "Ковель та Ковельщина в українській та європейській історії". Прозвучали цікаві доповіді, прошуміли гарячі дискусії науковців, краєзнавців, істориків. Скарбниця ковельської історії поповнилася літописом у 620 сторінок. Свій доброчинний внесок у цю скарбницю подарували 95 дослідників історії з Києва, Львова, Рівного,  Бердичева, Пінська та ін.

Ковельське краєзнавство вписало ще одну яскраву сторінку у пізнання своєї минувшини.

Видано багато книг та статтей на історико-краєзнавчу тематику (М. Вельма, Д. Корнелюк, Я. Лавренко, І. Сидорук, Г. Сарапін, І. Пахасюк, Л. Карасовська, А. Полякова та інші). Неоціненний  вклад у пізнання історії краю нашої рідної газети "Вісті Ковельщини".

Залишається щиросердечне слово вдячності подарувати безпосереднім організаторам Всеукраїнського форуму і найперше – Олегу Кіндеру, міському голові; Ігорю Прокопіву, заступнику міського голови; Вікторії Савлук, начальнику відділу культури міськвиконкому; Геннадію Бондаренку, професору СНУ, голові Волинської обласної організації НСКУ; Анатолію Силюку, в. о. директора Волинського краєзнавчого музею, а разом з тим низькій уклін і пошанування  – всім, хто досліджував, готував статті та нариси і брав участь у важливому для міста заході.

Слався, наш Ковелю, мирною працею у незалежній благодатній Україні!

Анатолій СЕМЕНЮК,

голова міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України, член оргкомітету з підготовки і проведення конференції.

Із далекого ХІХ століття походить хибна точка зору про те, що перша писемна згадка про місто датується  1310 роком. Російські історики, складаючи альманах "Живописная Россия", помилково “прив'язали” історію міста  Коваль, що розташоване в центральній Польщі, до волинського Ковеля.

Із польських джерел відомо, що своє існування наше місто бере із початку ХІV століття. Але конкретної дати допоки не віднайдено.

І ось Олена Бірюліна, завідувачка музею історії Луцького Братства, у своїх дослідницьких розвідках натрапила на документ, у якому Ковель згадується в 1430 році.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 625

Благодать вам і мир від Бога Отця і Господа нашого Ісуса  Христа, що за наші гріхи дав себе Самого, щоб від злого сучасного віку нас визволити за волею Бога й Отця нашого, – Йому  слава на віки вічні. Амінь. 

Ап. Павло. До Гал. 1.3-5.

l

Паломник Василь розказує, що під час їхнього перебування на Святій Землі дорогами Ізраїлю курсувало не менше 50 автобусів із українцями. Немає сенсу вдаватися в мораль тих, хто там залишився заробітчанином, а задамося запитанням: "Чому так масово? Що шукають за морями наші земляки? Яку відповідь хочуть почути від Ісуса Христа?".

За твердженням богословів, Христос у щиро віруючого завжди з ним, у його серці і душі.

У Ковелі багато церков і будинків молитви. В кожній святині із вірними розмовляє, надихає, зцілює всюдисущий Господь. Безперечно, кожен храм – це святе місце.

На жаль, наш християнський простір розмежований, розколотий на різні конфесії і патріархати. Моляться вірні, забуваючи, що самі Тіло Христове розривають на частини. Збурюють душевний спокій, а тим самим породжують гріховність та невпорядкованість свого буття.

Їдуть… Летять… Ідуть…

Багато хто хоче звірити свій християнський компас на шляхах, де ступав Спаситель. Інші – набратися духовності на первозданно святих місцях. Окремі шукають відповіді на власні негаразди, неблагополуччя, безвихідь, хвороби, неміч. 

Істина – у свідченнях. Свідчення паломників, парафіян церкви бл. Миколая Чарнецького надзвичайно важливі. Це — не туристична подорож. Кожного паломника супроводжує молитва, очищення сповіддю, співпереживання, усвідомлення добра і гріховності у своєму єстві, каяття та навернення.

Всіх біля святого місця огортає невидима благодать. Вона зміцнює  дух та  очищає душу.

Розповіді розпочинаються з фіналу. По прильоту у Києв  паломники ніби прозрівають і клянуться: "Ми повернемося… Одного разу замало".

І ще одна цікавинка. Коли відійшов час паломництва в історію і можна заспокоїтися, щоб знайти суть істини у баченому, відчутому, почутому, раптом спогади розбурхують нову хвилю емоцій.

Слухати – не переслухати. І це — чудово! 

l

Оксана: “Радість переповнює серце. Ось ми ідемо по Хресній дорозі. Спочатку мене огорнув розпач, розгубленість. Як посеред торгового люду, шуму, криків, туристів відчути Ісуса Христа, Його страждання? Але, слава Богу, я швидко опанувала себе, абстрагувалася від зовнішніх впливів. Несла хрест, думала і порівнювала, як 2 тисячі літ тому Ісус ступав босими ногами по цій кам'яній тверді, а навколо – глум та крики:  "Розіпни!". Хіба можна порівнювати ті пекельні муки і мою теперішню майже "комфортну" ходу?

А які незбагненні хвилини пережила біля місця народження Ісуса! Торкнулася святого місця і якісь вібрації хвилею розляглися по всьому тілу. Досі не знаю, що це було. Такого до смерті не забудеш. Кажуть, що на Святій Землі дива відбуваються. Це й було диво! 

І ще. Ми купалися в Середземному морі. Штормило. Хвиля велетенська, як двоповерховий будинок. Я безпечно зайшла далі, і мене піднесло на високий гребінь, а за мить  накрило іншою хвилею. Подумала, що це — кінець. 

Але Бог думав по-іншому: я залишилася жива і неушкоджена. Ось і судіть, чи над нами немає янгола-охоронця? Це і є диво, сотворене Господом”.

l

Галина: “Ті миті — незабутні на все життя. Ми були на Мертвому морі. Яке то диво! На тій, насиченій сіллю, воді спокійно лежиш на спині навіть, якщо плавати не вмієш. Там глина з мулом чорним цілюща. Ми намащували тіла, обличчя, і були схожі на тубільців. Ноги грузнуть. Допомагаємо одне одному виходити. Спека була 440С. Думалось: як в пустелі, що поруч, 40 днів випробовували себе, виживали Іван Предтеча та Ісус Христос? Це — подвиг!

Кожне святе місце – незабутній спомин. А як лунала над водами Йордану пісня "Волинь моя", коли ми там омивалися! Неймовірні відчуття біля Гробу Господнього і на Хресній дорозі. Цікаво біля Стіни плачу і на Хресній дорозі. Я обов'язково повернуся ще раз до святих місць.

l

Людмила: “Незбагненний, неймовірний трепет серця я відчувала біля Гробу Господнього. Я так поспішала прикластися до Святого місця, щоб там довше побути. Людей – черга безкінечна і ченці підганяють. Хотіла відчути Дух Господній. Прохід низький, вузький.

Повірте: як вдарилася головою об камінь, то думала, що гуля велика буде. Аж ні! Навіть синця не залишилось. Побували на горі Фавор, місці преображення Ісуса Христа, у величних храмах Святої Анни, Святої Катерини, Різдва Христового. В окремих місцях, справді, якісь вібрації по тілу розтікалися. Незабутньо…

А ще висловлю думку усіх: нам пощастило із духовним наставником. Отець Леонід був, як батько. Кожного розпитає, поблагословить, усміхнеться по-родинному. А служби які Божественні, які духовні і змістовні – не передати. Як тільки сил вистачило на всіх і все!  Господь був з ним, і Дух Святий вів”.

Василь: “Я давно мріяв пройти життєвою стежиною живого Ісуса Христа. Нарешті, моя мрія збулася. Незабутні враження у храмі Різдва Христового, біля ясел. Ми туди поверталися кілька разів. В храмі Стрітення, де Божа Матір зустріла Єлизавету (матір Івана Предтечі), я сповідався. А Гріб Господній, а Хресна хода і Йордан –  все незабутнє, проникло в серце і лишилося назавжди!

Біля ікон Спасителя я відчував, як Він ніби оживає, дивиться на нас і проповідує. Ми відчували Всепереможний дух Ісуса на горі Спокус. Цікаво, як на далекій відстані ти відчуваєш по-іншому Україну. Коли омивалися в Йордані, то Гімн України хором співали. Ми були переконані, що Господь нас чує, і гордилися тим. Милувалися вінчанням окремих пар. А ще нам сам Господь допомагав. Посудіть самі – нами опікалися троє високодуховних священиків. Кожен володіє кількома мовами та добре знає святі місця. Інші паломники заздрили, що ми маємо такого, я б сказав, унікального і доброго отця Леоніда. Ми цим теж тішилися. Часом було важко, але коли поглянеш, як 80-літня бабуся долає нелегкий паломницький шлях, то розумієш, що перепон для відвідин Святої Землі нема. Я хочу цей шлях пройти ще раз. 

Світлана: “Враження? Всередині щось перевернулося! Часом сльози мимоволі котилися по щоках. Було спекотно і важко, але я — щаслива. Яка то радість бачити єдину, усміхнену Божу Матінку у храмі Різдва Господнього! Вона нас зустрічала, як Своїх рідних дітей. Взагалі, кожна святиня – це чаша, переповнена духовністю та емоціями. Скільки Господньої благодаті я відчувала у храмі Стрітення – не передати. А який величний собор святої Анни і утаємничений Гріб Господній! Все — зворушливо до сліз. А які духовні Божественні літургії! Вони щодня наповнювали душу. Більше того, ми співали (кожен раз) молитву за Україну – і нам всі заздрили.

Вдома ти у вирі проблем, тривог, негараздів, а там починаєш розуміти, яка дорога тобі Україна, рідний край. Несла хрест, і так сталося, що найбільше ваги – на моїх плечах. Подумала, чому по життю несу свій нелегкий хрест, і тут так само – то доля!? І ще. Зустрічали паломників із Танзанії, Австралії, В'єтнаму, Канади та інших країн. Всі  — біля єдиного Христа.  А чому на Землі немає миру, любові Христової, порозуміння? 

Я відчуваю поклик Святої Землі. Я обов'язково повернуся туди знову.

l

Ось такі емоції переповнюють парафіян-паломників храму Блаженного Миколая Чарнецького. Вони були "в гостях" у Божої Матінки, Господа нашого Ісуса Христа. Їх внутрішній світ змінився, наповнився святістю. Переконаний: цю святість будуть передавати друзям, рідним, всім тим, хто навколо них. Тобто, вони готові змінювати цей неспокійний світ і робити його добрішим під знаком Христової любові. А це і є головна місія паломництва й Людини.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Благодать вам і мир від Бога Отця і Господа нашого Ісуса  Христа, що за наші гріхи дав себе Самого, щоб від злого сучасного віку нас визволити за волею Бога й Отця нашого, – Йому  слава на віки вічні. Амінь. 

Ап. Павло. До Гал. 1.3-5.

ххх

Паломник Василь розказує, що під час їхнього перебування на Святій Землі дорогами Ізраїлю курсувало не менше 50 автобусів із українцями. Немає сенсу вдаватися в мораль тих, хто там залишився заробітчанином, а задамося запитанням: "Чому так масово? Що шукають за морями наші земляки? Яку відповідь хочуть почути від Ісуса Христа?".

За твердженням богословів, Христос у щиро віруючого завжди з ним, у його серці і душі.

У Ковелі багато церков і будинків молитви. В кожній святині із вірними розмовляє, надихає, зцілює всюдисущий Господь. Безперечно, кожен храм – це святе місце.

На жаль, наш християнський простір розмежований, розколотий на різні конфесії і патріархати. Моляться вірні, забуваючи, що самі Тіло Христове розривають на частини. Збурюють душевний спокій, а тим самим породжують гріховність та невпорядкованість свого буття.

Їдуть… Летять… Ідуть…

Багато хто хоче звірити свій християнський компас на шляхах, де ступав Спаситель. Інші – набратися духовності на первозданно святих місцях. Окремі шукають відповіді на власні негаразди, неблагополуччя, безвихідь, хвороби, неміч. 

Істина – у свідченнях. Свідчення паломників, парафіян церкви бл. Миколая Чарнецького надзвичайно важливі. Це — не туристична подорож. Кожного паломника супроводжує молитва, очищення сповіддю, співпереживання, усвідомлення добра і гріховності у своєму єстві, каяття та навернення.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 757

Шановний читачу! Вслухайся у музику цього заповіту:

"Мої дітки і онуки,

 шануймося!

Любіться, щоб між вами

     були злагода і мир,

Тоді вас будуть поважати

 люди.

Пам'ятайте, що ви з  роду

 "козацького",

І моліть Бога за наших

 пращурів

І за нас, щоб рід наш не

 перевівся.

Будьте патріотами нашої

  неньки-України,

За яку наші предки життя

 віддавали.

Будьте добрими

 християнами,

Не забувайте нашого

 коріння.

Будьте гідними

  продовжувачами роду.

Мої діточки й онуки,

 продовжіть мій літопис

У нашій вільній, незалежній

 Україні!".

Ці заповітні слова Андрія Мичка із книги "Ой, роде наш красний…", підготовленої і виданої коштом його і дітей, торкаються струн серця кожного щирого українця, кожного з нас. Вони проголошені не президентом, не великим письменником чи маститим політиком, а душею простої Людини, що пишеться з великої літери.

Напружмо свою уяву і перемістімося в простір цього "Заповіту". Не знаючи пана Андрія особисто, ми можемо легко "вималювати" його портрет.

В натруджених руках побачимо невтомного працелюба. В класичній тілесній (козацькій) статурі – довірливу доброту,  із мудрих очей променить магія християнської любові. А з глибини загартованого серця іскриться козацький нескорений дух, готовність до боротьби за рід свій, за багатостраждальну матір-Україну.

Ви запитаєте, звідки се? Можливо, надумане? Ні!  В словах не пустослів'я, а цвіт плодоносний, який живиться славним життям предків.

l

Гуляла козацька воля по степах і байраках, в заплавах Дніпра сивочолого і на хвилях моря Чорного. В ті буремні, романтичні часи з'явилися Мички. Це ті, що особливим "мичанням" попереджали козаків-побратимів про небезпеку.

Там, де воля і свобода, – завжди лихий чатує. Зла Катерина – мачуха Січ зруйнувала. Розлетілися соколи-орли: хто на Дон, хто за Дунай, а дехто – до гір карпатських.

Козак Мичко поселився в квітучому селі із мелодійною назвою Волосянка, що на Сколівщині. Заснував Ковальський верх (вільне місце край села), і зайнявся ковальською справою. Вправний коваль був. Селяни поважали за добрий характер і безвідмовність. Слава птахом розлетілася по всій окрузі – майстерність багато важить! Так і вкоренився: сім'ю створив та нащадків "насіяв" на власному сімейному полі.

Насмілюся сказати: "Яка родина – така й людина".

А рід Мичків розростався гарним деревом. І гілки дерева – приємні та широколисті. Одні (їх більшість) були дбайливими, на землях радгоспу, господарями. Серед них ви знайдете музиканта-скрипаля, вправну на все село кухарку, писаря сільської думи, січових стрільців, борців проти польського та московського поневолення. Хтось загинув у боях на знаменитій горі Маківці, а хтось – в сибірських концтаборах. Були мученики, які терпіли тортури  Берези-Картузької, інші – страхіття комуно-атеїстичного режиму.

Батько за те, що був господарем і мав поле та дім, збудований власними руками, опинився на сибірських просторах.

А дід? Про це – докладніше. Прийняв якось до себе в сім'ю жебрака. Одягнув, обігрів, роботу дав і довірився. Розказував про москалів та Україну, про мрію жити у вільній країні.

Прийшли "совєти", а жебрак виявився капітаном НКВС. Дід опинився в концтаборах, звідки не повернувся.

Ось так, шановний мій співрозмовнику, відчуваєш: весь рід Мичків, представників якого ти бачиш на фотосвітлинах,  з покоління в покоління українством переповнений, добродійністю багатий. Людяністю і любов'ю душевною заквітчаний.

l

Погляньмо ближче на біографію і життя Андрія Мичка.

Народився в жовтні 1938 року. Ще маленьким хлопчиком із старшою сестрою та молодшим братиком залишився у мами на руках. Батька, як ми згадували вище, радянська влада запроторила до в'язниці. Розпочалася радянсько-німецька війна. Жили під постійним страхом. Чим міг, тим допомагав мамі. Вона навчала: "Не відчиняйте двері чужим людям, а коли на подвір'ї, то ховайтеся в хлів (там було сіно)". Боялася, переживала за дітей.

Дитячий розум запам'ятав німців, які вели себе толерантно стосовно селян, платили за продукти (хліб, сало, молоко),  частували дітей солодким шоколадом.

У дитячу свідомість ввійшло й інше – повернення солдатів червоної армії, які були напіводягнені і напіввзуті, голодні і  які силою забирали в господарів все, що бачили, навіть останнє.

У 1945 році пішов до школи. Після закінчення навчався в школі бухгалтерів. Два роки працював обліковцем у колгоспі.

Село повоєнне – це каторга.  Кожен старався вирватись з безоплатної важкої (без вихідних) праці.

Юнак з іншими хлопцями, по "оргнабору", вирушив шукати щастя на шляхах Донбасу. Вісімнадцятирічним спробував, що таке вугільна лава на глибині 800 метрів. То був важкий труд рабів з мізерною платнею.

Потому три з половиною роки –  в радянській армії. Після звільнення в запас закінчив школу чергових на залізничній станції у Львові.

Професія прийшлася до душі. На станції  Славсько керував рухом поїздів.

Там і кохання затьохкало солов'їну пісню. До душі припала красуня Оля із роду Мельників, що повернулася із заслання з Хабаровського краю. Жили душа в душу, та й нажили із своєю Оленькою діточок, яким люди заздрять. 

Виросли, вивчили, і  діти стали прекрасними господарями  та доброчинними  християнами. Серед того квітучого життєдайного  багатства  – Василь Мичко  (1976 р. н.). Навчався в школі. У Теофіпольському ПТУ-34 вивчився на кухаря-кондитера.

Господь завжди обирає для себе вірних. Відгукнувся на цей поклик Василь Мичко, і пішов навчатися в Київську духовну семінарію та академію.

У 1998 році рукоположений в сан священика митрополитом Даниїлом (ректором КДА). Направлений на Волинь у село Мощену. Парафіяни із самих початків служіння полюбили свого настоятеля. Та Боже провидіння стелило інший шлях. Отця Василія Мичка призначили настоятелем Свято-Благовіщенського собору у Ковелі. Своїм добрим серцем, доступністю, високою   духовністю,  готовністю допомогти прийшовся до душі ковельчанам. Парафія розрослася і храм розбудувався.

Сьогодні протоієрей, депутат Ковельської районної ради, о. Василь Мичко піднесений митрополитом Луцьким і Волинським Михаїлом до декана Ковельського міського деканату (благочиння).

Гордися, батьку, своїми дітьми! Недаремно життя прожите. Сьогодні душу поважного, доброго дідуся радують 19 онуків (вісім дівчат і одинадцять хлопців).

l

 У книзі "Ой, роде наш, красний…" Андрій Миколайович Мичко своїх нащадків любовно називає "дроздики".

Поправимо Вас, Батьку: не "дроздики", а орлята під надійним козацьким крилом Орла. Це – щастя!

Ви його і рід весь Ваш заслужили від Господа нашого Ісуса Христа, молитвами Божої все доброчинної  Божої Матінки.

З ювілеєм!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Шановний читачу! Вслухайся у музику цього заповіту:

Коментарів до новини: 4
Переглядів новини: 968

Що не говоріть, а ковельська міська освіта – це міцний, згуртований, демократичний колектив, проникнутий ідеєю розбудови Нової української школи. Він готовий до найсерйозніших викликів європейського сьогодення.

В умовах соціально-економічних негараздів, які переживає Україна, виховати, вивчити, наповнити знаннями учня-дитину ой як непросто. А завдання перед освітянами надзвичайно відповідальні: підготувати, відшліфувати, сформувати нове покоління, яке буде здатне підняти на належний рівень наше життя і державу.

Звірити «годинники» і налаштувати стрілки компасів у правильному напрямку зібралися напередодні Першовересня освітяни міста в Палаці учнівської молоді імені Івана Франка.

Тут відбулася розширена колегія управління під промовистим гаслом: «Нова українська школа – простір радості, творчості і щасливого дитинства».

Символічно, що засідання колегії розпочалося з благословення священиків УПЦ КП на чолі з деканом Ковельського міського деканату о. Василем Мичком.

Щире напутнє слово вчителям, вихователям, керівникам закладів виголосив міський голова Олег Кіндер. 

У своєму виступі він зауважив, що за останні роки в Ковелі зроблено багато для модернізації шкіл, дитячих садків, закладів позашкілля. Особлива увага в місті  приділяється  створенню умов для занять спортом. З міського бюджету постійно на це виділяються значні фінансові ресурси.

Цьогоріч завдяки співпраці з народним депутатом Степаном Івахівим та його благодійним фондом «Патріоти Волині» вдалось отримати кошти і з Державного бюджету – понад три мільйони гривень. Їх використано на тепломодернізацію міської гімназії та НВК №13. 

Міська влада зацікавлена, аби дітей зустріли оновлені, затишні  освітні заклади. Але не завжди все залежить від органів місцевого самоврядування. У рамках проекту «Нова українська школа» у класах, де навчатимуться першокласники, мають бути нові одномісні парти.  Проте кошти на їх придбання надійшли лише в кінці червня.

Два тендери, оголошених на закупівлю, не відбулися через відсутність учасників. Серед ймовірних причин могли бути стислі терміни виконання замовлення, не влаштувала цінова пропозиція. Згідно із законодавством, у такому разі вступає в силу процедура переговорів. Тож на виготовлення меблів уклали договір з місцевим підприємством. До вересня, звісно, воно не встигне, адже замовлення досить велике. У Ковелі цьогоріч буде 39 перших класів.

Міський голова попросив керівників закладів роз’яснити це у своїх педагогічних та батьківських колективах і з розумінням до цього поставитись.

«Запевняю Вас, що вирішення питань освіти завжди буде в центрі уваги ковельської міської влади. Ми готові до діалогу, обговорення наших спільних проблем та прийняття важливих рішень», – наголосив Олег Олексійович.

Також він подякував освітянам за успіхи, приємні новини. Міський голова сказав, що  пишається тим, що один з наших закладів — НВК№11 потрапив у ТОП-200 усіх шкіл України за результатами зовнішнього незалежного оцінювання 2018 року. А ще – ця школа та міська гімназія за підсумками ЗНО очолили рейтинг навчальних закладів Волині (до нього не увійшли навчальні заклади міста Луцька).

На завершення очільник міста побажав усім творчого неспокою, натхнення,  енергії, успіхів у навчанні та вихованні  юних ковельчан.

Про підсумки розвитку освітянської галузі міста у 2017 – 2018 р. р. та пріоритетні напрямки роботи на 2018 – 2019 р. р.  доповів Віктор Бичковський, начальник управління освіти міськвиконкому. На присутніх чекало своєрідне «ноу-хау». Доповідач відійшов  від традиційного викладу матеріалу. Натомість в ході доповіді виступили співдоповідачі, котрі, як-то кажуть, доповнили виступ керівника, запропонували своє бачення тих чи інших напрямків діяльності педагогічних колективів в нових умовах.  

Виступили, зокрема, Наталія Хвещук, вчитель початкових класів ЗЗСО № 1, лауреат міського конкурсу «Вчитель року – 2017»; Ірина Приступа, мама першокласника; Надія Шевчик, завідувач ЗДО № 11; Галина Сидорук, директор КЗ «НВК № 11-ліцей»; Оксана Коцюбчик, соціальний педагог СШ № 3 ім. Лесі Українки. Вони значно розширили бачення пріоритетних завдань у розбудові Нової школи.

Зауважимо, що це – найкращі та найактивніші представники освітянської галузі, ті, що завжди попереду. Саме їх досвід буде корисним для інших шкіл та дошкільних закладів.

Разом з тим, Віктор Бичковський неодноразово зупинявся на окремих недоліках та невирішених проблемах, що мають місце в освітянських закладах. Над цим працює методичний кабінет, управління освіти та адміністрації шкіл. 

Вінцем розширеної колегії стало нагородження дипломами, грамотами, подяками та цінними подарунками кращих освітян за підсумками минулого навчального року. Приємно, що їх багато.

Звіт та співдоповіді засвідчили, що міська освіта на чолі із Віктором Бичковським, тісно співпрацюючи з міською владою, на правильному шляху і з головним завданням – створенням Нової школи європейського зразка – справиться на «відмінно».

Ця впевненість має тверду основу. Вона ґрунтується на ефективності діяльності своєрідної «трійки»: батьків – школи – влади, а, отже, дає підстави сподіватися, що сьогоднішній учень стане успішним будівничим майбутньої мирної та благополучної України. Про це сказано і в рішенні, у якому визначені головні напрями розвитку освітньої галузі міста.

Новий навчальний рік стартував. Щасти Вам, шановні і дорогі освітяни!

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Що не говоріть, а ковельська міська освіта – це міцний, згуртований, демократичний колектив, проникнутий ідеєю розбудови Нової української школи. Він готовий до найсерйозніших викликів європейського сьогодення.

В умовах соціально-економічних негараздів, які переживає Україна, виховати, вивчити, наповнити знаннями учня-дитину ой як непросто. А завдання перед освітянами надзвичайно відповідальні: підготувати, відшліфувати, сформувати нове покоління, яке буде здатне підняти на належний рівень наше життя і державу.

Звірити «годинники» і налаштувати стрілки компасів у правильному напрямку зібралися напередодні Першовересня освітяни міста в Палаці учнівської молоді імені Івана Франка.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 562

Зізнаюся щиро: люблю людей романтичних, креативних, цілеспрямованих, в яких – енергія, рух і дух переливаються через вінця чаші буття. Саме біля них, навколо  них і в них самих присутній янгол творчості, який надихає громаду і суспільство на добрі справи.

До таких особистостей, на моє глибоке переконання, належать  члени «Великої ідеї» – громадської організації на чолі з Інною Поліщук. Рівно рік тому вони оприлюднили проект, метою якого було виготовити вишиванку і одягнути в неї «ковельського» Тараса Шевченка.

Я був одним із тих, хто запитував себе: «Навіщо? Може, це чергова піар-акція марнославства? Для чого подібне «масло масляне» – найпатріотичнішого українця прикрашати вишиванкою?».

Виявилося, що мої сумніви були марними. Після виявленої ініціативи зашуміло, завирувало у всіх куточках міста – у школах, на підприємствах, в творчих осередках і душах найкращих вишивальниць. Не залишилася осторонь і місцева влада. Більше того, свої акорди до мелодії вишиванки внесли мешканці багатьох інших українських міст і навіть закордоння. Кожен мав поставити свій хрестик, ромбик, крапку – бодай один елемент на полотні.

2500 ковельчан та десятки організацій із добром у серці поставили свій хрещатий «автограф». Добро породжує добро. Це значить, що ті, хто були близько, поруч вишивальників, теж прониклися енергією любові, поглянули на Україну і Тараса по-іншому. Скільки таких? А перемножте 2,5 тисячі хоч би на 10!..

Чудовий подарунок до Дня Незалежності!

Урочиста презентація Тарасової вишиванки додала позитивного настрою сотням ковельчан, які прибули на свято, про що розповідалося в минулому номері «Вістей Ковельщини». Щасливі,  радісні, мов крилаті птахи, літали 24 серпня біля пам’ятника Шевченкові організатори, координатори та натхненники проекту. 

Спостерігаючи за ними, я наче прозрів: наш рідний Шевченко оновився! Ми всі стали свідками його преображення. Із рішучого,  безкомпромісного,  навіть грізного Апостола правди і свободи Великий Кобзар став таким добрим, близьким, дбайливим, всепрощаючим Батьком. Батьком своїх діток – отих розумних і нерозумних. Всіх нас.

Не вірилось. Я вдивлявся в Тараса у  вишиванці і переконувався: диво сталося!!!

У всіх містах і селах України відбулися творчі акції, приурочені до Дня народження держави. Як на мене, свято у Ковелі – найкраще. Воно стало масовим, доброчинним та життєдайним, утвердило нас у думці, що Україна змінюється. Все відчутніша любов до неї. Гартується патріотизм. І хай там що, із Благодаттю Божою наближається мир.

Не помилюсь, коли від небайдужих активних ковельчан скажу творцям «Великої ідеї»: «Щиросердно дякуємо! Нехай Господь благословить Вас!».

Анатолій СЕМЕНЮК.

Зізнаюся щиро: люблю людей романтичних, креативних, цілеспрямованих, в яких – енергія, рух і дух переливаються через вінця чаші буття. Саме біля них, навколо  них і в них самих присутній янгол творчості, який надихає громаду і суспільство на добрі справи.

До таких особистостей, на моє глибоке переконання, належать  члени «Великої ідеї» – громадської організації на чолі з Інною Поліщук. Рівно рік тому вони оприлюднили проект, метою якого було виготовити вишиванку і одягнути в неї «ковельського» Тараса Шевченка.

Я був одним із тих, хто запитував себе: «Навіщо? Може, це чергова піар-акція марнославства? Для чого подібне «масло масляне» – найпатріотичнішого українця прикрашати вишиванкою?».

Виявилося, що мої сумніви були марними. Після виявленої ініціативи зашуміло, завирувало у всіх куточках міста – у школах, на підприємствах, в творчих осередках і душах найкращих вишивальниць. Не залишилася осторонь і місцева влада. Більше того, свої акорди до мелодії вишиванки внесли мешканці багатьох інших українських міст і навіть закордоння. Кожен мав поставити свій хрестик, ромбик, крапку – бодай один елемент на полотні.

2500 ковельчан та десятки організацій із добром у серці поставили свій хрещатий «автограф». 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 598

Є святі місця, до яких приходять люди, щоб вклонитися пам’яті Героїв. Ідуть, щоб наповнитись животворною енергією боротьби за незалежність і волю.

Беззаперечно, таким місцем у Ковелі є невелика площа в парку культури і відпочинку імені Лесі Українки (поблизу кафе «Казка»). Там розташований пам’ятник  Борцям за волю України, а на флагштоці майорить синьо-жовтий прапор. Саме цей прапор вперше був піднятий тут у серпні 1990  року.

Прапор не просто символ держави, а найперше – героїчний воїн і свідок революційних подій 90-х років ХХ століття. Згадуючи ті буремні роки, засвідчую, що новий символ України завойовував своє місце під Сонцем у запеклій політичній боротьбі.

Перша спроба «офіційно» затвердити національну символіку  рішенням міської ради  у серпні 1990 року виявилася невдалою. Прокомуністична депутатська більшість заблокувала це рішення. Але як знак невмирущого потягу до волі прапор замайорів на трубі котельні сьомої школи ще раніше.

Боротьба за національну символіку тривала.  28 серпня 1991 року синьо-жовтий стяг затріпотів над Будинком рад. Хоч поруч із ним залишався й червоно-синій прапор колишньої УРСР, але новий символ утвердився назавжди.

l

Мусимо згадати тих, хто у 90-их роках боровся за Незалежність України, за національну символіку.

В почесному ряду – Адам Поляк, Віктор Стрижеус, Ігор Лучко, Андрій Мостиський, Іван Сидорук, Марія Хотинська, Володимир Осіюк, Микола Олексюк, Юрій Музичук, Ігнатій Марчук, Олег Селеверстов, Володимир Лотоцький, Богдан Бачук та багато інших патріотично заряджених духом свободи активістів. На жаль, багато із них уже у засвітах.

23 серпня біля пам’ятника Борцям за волю України було святково-урочисто. Ласкаво усміхалося Сонечко. Виспівували свою таємничу пісню листочки паркових дерев. І про щось потаємне вів «розмову» з небом синьо-жовтий стяг. Він ніби пишався тим, що вшанувати його прийшло багато ковельчан.

В центрі по периметру – юнаки і юнки у вишиванках. Це – прапороносці.

Згадалася картина із баченого колись фільму. Імператор Наполеон із генералами іде поміж вбитих на полі бою і зупиняється біля офіцера ворожої армії, який впав, вражений смертельною кулею. Він міцно тримав у руках національний прапор. «Прекрасна смерть!» – промовив Наполеон.

Так і хочеться сказати юним: «Не випускайте із рук своїх символів – вони багато значать. Це – наше життя, мрія і надія. Вони – наша доля, слава і воля!».

На свято прибули очільники  влади на чолі з міським головою Олегом Кіндером, депутати міськради, представники громадськості, духовенства.

– Наш синьо-жовтий прапор набув статусу особливого значення, – зазначив мер міста. – Він розгорнувся в душах ковельчан, став символом єдності. На жаль, чорні стрічки, які час від часу окаймовують наш стяг, свідчать про те, що боротьба за незалежну Україну продовжується. Не раз лягав наш прапор священним покривалом на домовини героїв. Не раз був прострілений кулями агресора, пошматований осколками мін та снарядів. Але щоразу ми бачимо, як він продовжує майоріти, нагадуючи, що є символом миру під синім небом і гідного європейського благополуччя із золотим колоссям жита і пшениці.

Піднесено пролунав молебень від священиків  Української Православної Церкви Київського патріархату на чолі із деканом Ковельського міського деканату о. Василем Мичком, настоятелем Свято-Благовіщенського собору.

Пролунала «Пісня про Україну» у виконанні квартету студії «Зорепад» (кер. Руслана Шацька).

На урочистому заході слово мала очільниця громадської організації «Велика ідея» Інна Поліщук. Вона поінформувала про вишиванку для Тараса Шевченка, до виготовлення якої долучилися всі школи і багато підприємців міста та 2,5 тисячі  небайдужих ковельчан.

Учні НВК № 11 розгорнули вишиту восьмиметрову крайку біля пам’ятника Борцям за волю України, яку створювали 13 ковельських шкіл.

Урочисте дійство піднесено й  натхненно провели ведучі Наталка Гончар та Анастасія Данилюк, за що їм – щиросердечне «спасибі» від ковельчан.

l

В той же день відбулося вшанування Державного синьо-жовтого прапора у Ковельській виховній колонії, яке організував заступник начальника закладу Юрій Філаретов. В заході взяли участь начальник служби у справах  дітей  Жанна Вельма та автор цих рядків.

У своєму виступі Жанна Валентинівна передала вітання від міського голови Олега Кіндера і побажання засудженим неповнолітнім швидшого повернення на волю.

– Ви потрібні тут, на волі, щоб жити, творити і будувати своє повноцінне життя під синьо-жовтим прапором, захищати мир. Де б ви не були, повинні пам’ятати, що ми – нащадки великого і героїчного народу…

Уважно слухали виступаючих юнаки у чорних строях. І світліли їхні обличчя після сказаного. А це означає, що у душах хлопців  теплиться любов, присутні доброта  й надія на успішне, благополучне життя.

Пройде якийсь час, і ці юнаки, що в силу обставин «спіткнулися», візьмуть посильну участь у розбудові незалежної країни.

Щирим словом привітав своїх підопічних зі святом Юрій Філаретов.

На підмостках сцени мирно і спокійно возвеличувався синьо-жовтий стяг. Він ніби благословив засуджених на кращу і щасливу долю, на омріяну волю, яка сниться їм по ночах…

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Є святі місця, до яких приходять люди, щоб вклонитися пам’яті Героїв. Ідуть, щоб наповнитись животворною енергією боротьби за незалежність і волю.

Беззаперечно, таким місцем у Ковелі є невелика площа в парку культури і відпочинку імені Лесі Українки (поблизу кафе «Казка»). Там розташований пам’ятник  Борцям за волю України, а на флагштоці майорить синьо-жовтий прапор. Саме цей прапор вперше був піднятий тут у серпні 1990  року.

Прапор не просто символ держави, а найперше – героїчний воїн і свідок революційних подій 90-х років ХХ століття. Згадуючи ті буремні роки, засвідчую, що новий символ України завойовував своє місце під Сонцем у запеклій політичній боротьбі.

Перша спроба «офіційно» затвердити національну символіку  рішенням міської ради  у серпні 1990 року виявилася невдалою. Прокомуністична депутатська більшість заблокувала це рішення. Але як знак невмирущого потягу до волі прапор замайорів на трубі котельні сьомої школи ще раніше.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 788

 Прелюдія

Доле моя, доле! Що ж ти натворила? Довірилась тим лайдакам – душу погубила.

З незалежності в залежність, як покритка, впала. Продалася. Кров’ю вмилась. У чужі одежі мою волю вбрала.

Кажуть, свято… Де ж те свято? З ким маю гуляти? Може, бідність та недолю будем пропивати?

Хто у гості до нас прийде, за столом присяде?

Хто думки мої дурнії вивітрить, розрадить?

Посумую. Помудрую. Подивлюсь паради.

Марш козацький душу гріє. Прапор  вітру радий.

Плюну з дива – тим прозрію: гріх на святі сумувати. Гріх країні дорікати, плакатись на долю.

Бо ж ганьблю себе самого. Ганьблю свою волю. Я ж – і є ота країна – ненька-Україна. А що я зробив для неї у важку хвилину?

Не вона мені багатство має дарувати. Це я щирим серцем мушу привітати.

Прости мене, добрий Боже! Пробач, Україно! Сповідаюсь. Мучусь всує. Вірю в світлу днину. Заглядаю за куліси сивої історії. Там – і реквієм, і пісня, й  гучна ораторія.

Реквієм

Ми всякі є. Ми ще не вийшли з

    рабства –

Лихий москаль на млин розбрату

       воду ллє.

Одні під кулями, а інший вже

 продався.

Одні – за Україну, а той, бач, за

 своє.

Чумацький шлях від Криму і до

 Криму

Нам сипле сіль гірку, не

 рафіновану.

Козакували ми. Немало нас

 загинуло,

А скільки молитов до Матінки

 промовлено!

Ясир  на Схід – відбірні молодиці.

І ті дівчатка  – свята незаймана

 краса!

Чужинське сім’я  і… українські

 лиця.

А Бог мовчить: над хмарами звиса.

Тепер ясир не той. Самі ідуть в

 неволю:

І козаки, й козачки – мандрують по

 Європі.

За клятий євро плюндрують свою

 долю,

А око всевидюще «береже» їх

 спокій.

Та ба! Ніхто не береже.  Багато

            наших впало

На Сході й Заході. Мить, зупинись!

Не спиниться… Знов сина

 розірвало.

Мамо!!! І ріки сліз на землю

 пролились.

О, земле! Земля моя обітована!

Коли ти життєрадісно всміхнешся?

Коли, Україно, загоїш свої рани,

Від вікового рабства відречешся?

Не згас наш дух 

Були гетьмани! Оті великі князі

Велику Русь тримали у міцних

 руках.

На древі долі було добірної зав’язі –

Невже усе перемололось в прах?

Невже перегоріло, перетліло,

І попіл весь розвіявся по світу?

Народе мій, у тебе є ще крила,

Щоби до світла світу долетіти.

Не згас ще дух Аскольда й

 Святослава,

Княгині Ольги і Володимира

 Великого.

Данила і Богдана, і Ярослава.

На марші – мудрі і хоробрі лики.

У нас свої, не куплені пророки:

 Сковорода, й Шевченко, і Українка

 Леся.

Костенко Ліна. Ще сотні спереду і

            збоку –

Свої святі нас збережуть у

 піднебессі.

Є мудреці, є слава, є герої –

Вставай. Іди. Злітай над цілим

 світом!

А око всевидюще не дає нам

 спокою,

Бодай воно над Україною осліпло!

Чекає доля на своє прозріння.

Народ встає: є порох, міць і сила.

Я вірю: очистимося від чужого

 баговиння.

Господи, благослови народ на мить

 щасливу!

Симфонія життя

Лунає музика, спокійна, тиха,

 жалісна.

Маестро ледь пливе смичком над

 скрипкою.

Повітря згусло, мов би віск: холодне, сіре та безрадісне. Скажи, маестро, чому мелодія сумує влітку?

Який був день!.. Емоцій сплеск злетів з мільйонів душ. Лунало: «Слава!», «Гей-Гей, Гей-Гей!» – злітало до небес. Свобода!... Ніхто не руш! 

Народ воскрес – не буря, а цунамі. Ішли поводирі, трощили заскорузлу кригу могутні криголами. В. Чорновіл попереду. Він – честь і гідність Руху. Крокує, мов святий, після тортур і каторги. Лунає слово запальне – послухай.

Сини і доньки, з ним треба брататись. Далеко не дійшов. Він олігархам – кістка в горлі. Ці не прощають. В них гроші, а не вуличні білборди. За віру, стійкість та непокору – смерть. Схилімо голови в мовчанні…

Прекрасно за народ померти. І протрубили труби поминальну.

На сцену вийшли недоторкані жерці. О, ці безжально, як жорна, перемелють все і вся. І не зупиняться. Із лісу, вулиці і  коридорів влади розбійник-соловей накази свище.

Не чути Іллі Муромця. Проходять претенденти в змові з олігархами без страху і сумління, і не журяться. В них – влада. Вони – вищі.

Майдану спалах? Для них це – лиш народна маса. Для неї в них залізний  налигач. Тепер немає Маркса, Леніна. Немає класів. Із надр землі волає наш  та  Ярославни плач.

О, Господи, прости!

Не зчувся, як маестро з акордів тихих, смутку  і печалі, завів в стихію звуків, зірвав  громи, навіяв розпач і журбу.

О, як я хочу чути у фіналі величальну! Невже не дочекаюся, у безнадії вмру?

Та не стихай, мелодіє. Буди народ! Бо це – симфонія життя. Симфонія моєї Незалежності. Симфонія моєї і твоєї долі. На сповіді – таємне каяття. Є страх і застереження. Можливо (хай Бог простить) чиєсь підступне прокляття моєї Незалежності?..

Та знаю добре я: той, хто відчув весни свободу, крізь смерть пройде, вогонь і воду.

І віщий Янгол України перемогу мого народу протрубить.

Пісня – молитва

Пливуть над Карпатами сині

 тумани

І хвилі Дніпрові, мов моря прибій.

Волинь синьоока прокинеться

 зрання,

І пісня розкаже про шлях наш

 земний.

Усе, що навколо, – це моя Україна.

Приймаю колючу, в терновім вінку.

Приймаю єдину, у щасті ділиму,

Приймаю свободу і долю гірку.

Тут батьківська хата й моя рідна

 мати,

Тут перше кохання, жагуче до сліз.

Символ єднання – червонії маки

Нам долю віщують під шелест

 беріз.

Гучні перемоги – бували й поразки.

Козацькі походи – без фінішу

 старти.

Скроні  сивіють. Дай, Господи,

 ласки,

В любові піднятись, пройти і не

 впасти.

l

Пресвятая Богородице,

       благослови з небес,

Щоб в радості і щасті народ

 воскрес!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Доле моя, доле! Що ж ти натворила? Довірилась тим лайдакам – душу погубила.

З незалежності в залежність, як покритка, впала. Продалася. Кров’ю вмилась. У чужі одежі мою волю вбрала.

Кажуть, свято… Де ж те свято? З ким маю гуляти? Може, бідність та недолю будем пропивати?

Хто у гості до нас прийде, за столом присяде?

Хто думки мої дурнії вивітрить, розрадить?

Посумую. Помудрую. Подивлюсь паради.

Марш козацький душу гріє. Прапор  вітру радий.

Плюну з дива – тим прозрію: гріх на святі сумувати. Гріх країні дорікати, плакатись на долю.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 847

Телевізійники повинні сплачувати патрульній службі  та дорожникам відповідну "ренту" за інформацію про скоєні ДТП в Україні. Кожен день, вранці, ввечері, на телеекранах бачимо потрощені автівки  і жахливі повідомлення про травмованих й загиблих. Статистика вражає: за перше півріччя ц. р. сталося 57 тисяч 184 аварії, у яких постраждало майже 8 тисяч чоловік.

На жаль, ця статистика, обрамлена чорною стрічкою трауру, нікого й ні до чого не зобов'язує. До страхітливих сюжетів звикли. В свідомість не проникає застережлива думка, що зі мною може статися таке ж.

Дехто дорікає: мовляв, патрульна служба діє неефективно. Інший обурено звинувачує дорожників за зруйноване полотно доріг. А ще, як завжди, винна влада.

Спробуймо неупереджено глянути на те, що відбувається на дорогах і вулицях України.

Картина перша. Вулицею рухається патрульна автівка. Швидкість – 50 кілометрів на годину. За нею чемно довгим шлейфом їде колона легковиків.

Раптом "патрульна" завертає вбік. Легковики, немов на гонках, форсують швидкість і несуться наввипередки один перед одним. Швидкість адекватна потужності автомобіля – від 70 до 120 кілометрів на годину.

Картина друга. На підвищеній швидкості до пішохідного переходу стрімко наближається автомобіль. Одночасно, без вагань і сумнівів, на проїжджу частину ступає пішохід. Запобігти зіткненню стає проблематично, тим більше – непрофесійному водію, яких сьогодні більшість. "Хай спробує!" – задерикувато думає пішохід, забуваючи, що він може бути покаліченим на все життя. Зупинись!  Аж ні. Зверхність веде до непоправного як одного, так і другого.

Картина третя. Інтенсивний рух на вулиці і дорозі. Про правила годі й думати. Престижні позашляховики, за кермом яких – юні "мажори", обганяють твоє авто, тиснуть до узбіччя. Інші випробовують на стійкість, тобто мчать лоб в лоб. Ти слабак: звертай, я тут король. Діє неписаний закон джунглів: "Я лев, тут моя "стежка" – сторонись".

Не посторонився, злегковажив, і – груда металу, кров і смерть, знову ж таки, з обох сторін.

Картина четверта. На швидкісну трасу виїжджає автівка з другорядної дороги. Водій не бачить інших автомобілів. У нього в голові побутові проблеми, раптове горе, тривога і т. д., і т. п. А ще він не готовий до інтенсивного руху – село…

Результати так само фатальні.

Картина п'ята. Летить, мов навіжена, автівка. Різкі рухи. Пішоходи в шоці. Що діється на узбіччі дороги, водій не зауважує. Час від часу  голосний "зойк" гальм. Словом,  екстрим. Саме любитель цього екстриму не навчений безпечній їзді на автомобілі. Посвідчення водія має, але, як кажуть, придбав "за сало". 

Його ніхто не намагався вчити ані правилам безпеки, ані вмінню поступатися дорогою іншому. Результат: не справився з кермуванням в екстремальній ситуації і опинився в кюветі (в кращому випадку).

l

Чи є тверезий погляд на розв'язання проблеми? На жаль, немає.

– Підвищити штрафи за порушення ПДР аж до покарання в'язницею! – галасують політики із трибуни Верховної Ради.

– Відмінити жовте світло на світлофорах, – рекомендують самоназвані експерти.

– Покращити роботу поліції  і повернутися до ДАІ, – вимагають прихильники старих порядків.

– Поміняти владу і Президента! – ідуть в атаку "революціонери".

На мою думку, корені проблеми лежать набагато глибше. Суспільство ще не відійшло від радянської системи і не готове рухатися з європейською швидкістю. Загальний рівень культури в умовах демократії знизився. Так само зникла відповідальність і перед суспільством, і перед державою, і перед іншою людиною за ті чи інші дії та вчинки.

Не можна оминути соціальну убогість, яка притуплює мислення та вчинки. Дамокловим  мечем  висить над нами залежність від алкоголю, наркотиків, комп'ютера, азартних ігор, які порушують людську психіку і ведуть до ДТП.

Немає потреби вдаватися в глибокі психологічні чи політичні та суспільні аналізи ситуації. Ось найяскравіший приклад – сміття. Воно не тільки на вулиці, біля річки, в лісі. Воно – в нашому єстві. Саме воно  визначає наш загальний рівень культури і пояснює нашу хамську поведінку.

Колись одна ковельчанка запитала німця, який привіз у місто "гуманітарку": "Коли, на вашу думку, у нас буде порядок і благополуччя?".

Той відповів: "Тоді, як навчитесь переходити вулицю не будь-де, а у встановленому місці".

Від себе додам: "Коли із своєї душі  виметемо сміття, хаос, зло, гординю".

Щодо німецького "орднунгу" (порядку), то скажу: ні в Німеччині, ні в Україні тамтешній водій не розпочне рух, не пристібнувшись паском. Він знає, що так потрібно і що це підвищує рівень безпеки руху. Ось свіжий приклад.

Нещодавно на Житомирській трасі сталося зіткнення. Водія і чотирьох пасажирів (з дітьми) врятували паски і подушки безпеки. На жаль, автівка перетворилася в купу брухту.

l

Нам не потрібно шукати за морями відповідь, як зменшити кількість трагедій на наших дорогах. Хто б, що не казав, але я переконаний: потрібно змінювати ставлення до гуманітарної складової нашого існування з боку суспільства і держави. Школа, наука, культура, просвітництво, соціальні структури мають змінити підходи до формування позитивної свідомості. Рівень порядку на дорогах, психологічний і моральний, віддзеркалює загальний стан нашого суспільства, його розвитку і розуміння свободи. 

В цьому процесі надзвичайно важливо:

– поліпшити вишкіл водіїв, протестувати їх психічний і психологічний стан, вирішити, чи можна декого з них допускати до керма взагалі;

– заборонити рекламу алкоголю, цигарок, азартних ігор. Натомість – активно популяризувати безпечну їзду на дорогах.

Не раз  почуєш про необхідність технічного оснащення і патрульної служби, і наших вулиць. Не заперечую, але знову й знову на передній план виходять дисципліна, психологічна складова і загальний культурний рівень суспільства. Попереду –довготривалий шлях, і ми маємо його пройти.

А поки в умовах нашого суспільства, яке подекуди має ознаки деградації і безкультур'я, кожен з нас повинен дотримуватися простого правила: "Поступися дорогою порушнику".

І для водія, і для пішохода є універсальне правило (для всіх форм людської діяльності): "Береженого Бог береже!". Тож нехай Всевишній береже кожного із нас.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Телевізійники повинні сплачувати патрульній службі  та дорожникам відповідну "ренту" за інформацію про скоєні ДТП в Україні. Кожен день, вранці, ввечері, на телеекранах бачимо потрощені автівки  і жахливі повідомлення про травмованих й загиблих. Статистика вражає: за перше півріччя ц. р. сталося 57 тисяч 184 аварії, у яких постраждало майже 8 тисяч чоловік.

На жаль, ця статистика, обрамлена чорною стрічкою трауру, нікого й ні до чого не зобов'язує. До страхітливих сюжетів звикли. В свідомість не проникає застережлива думка, що зі мною може статися таке ж.

Дехто дорікає: мовляв, патрульна служба діє неефективно. Інший обурено звинувачує дорожників за зруйноване полотно доріг. А ще, як завжди, винна влада.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 499

Кожного разу, приходячи сюди, мимоволі думаєш про сутність людського буття, про вічне і скороминуще, про  покалічене українство і про те, як мужньо намагалися Леся Українка та Олена Пчілка те українство поставити на п'єдестал світової слави.

І ось чую (а потому читаю у рідних "Вістях"), як тиха, добра, глибоко віруюча ковельчанка-українка на запитання, чому у церковній крамниці немає книг українською, без тіні сумніву відповідає: "Книжок українською мовою не друкують, бо вона не має Божої благодаті і не надається для богослужіння".

Ви відчуєте відлуння Валуєвського указу про заборону української мови, яке з ХІХ сторіччя долинуло до Володимира Путіна і рознеслось не над лісами і полями,  а проникло в деякі затуркані "руськім міром" голови довірливих українців у ХХІ столітті?

Пишу це для того, щоб підкреслити: до музею Лесі Українки в Колодяжному потрібно йти не тільки із цікавості, не тільки заради вшанування з приводу тієї чи іншої дати, а найперше, щоб наповнитися духом українським, козацьким і нести його із "собою", де б то не було – в сім'ї, на зборах, мітингах, в школі, на вулиці і т. д., і т. п.

l 

1 серпня – День пам'яті дочки Волинського краю, княжни української поезії Лесі Українки. Моросить рідкий благодатний дощик. Ольга Бойко із милою чарівною усмішкою запрошує прибулих до садиби Косачів. Гостей в задумі зустрічає сама Леся Українка. До підніжжя пам'ятника – квіти від представників влади, серед яких – Роман Кульцман, перший заступник голови райдержадміністрації, очільниця районної культури Тетяна Матяшук і, що особливо приємно, – завідуюча відділом освіти РДА Ірина Ревейчук. Після хвилини мовчання всі заходять  в фойє літературно-меморіального музею.

Щирі слова про Лесю і про важливість заходу виголошують Роман Кульцман, Анатолій Силюк, директор Волинського краєзнавчого музею, та автор цих рядків.

Отець Іван Оринчак, настоятель Свято-Миколаївського храму УПЦ КП, разом із хористами служить панахиду, виголошує своє бачення важливості заходу і читає вірші. Словом, духовно, зворушливо і гарно.

Хвилюючу розповідь про Лесю Українку подарувала присутнім Марія Чашук, старший науковий співробітник музею. Цілющим струмком переливалася поезія з вуст чарівних Катерини Волох, Оксани Боярчук та Юлії Качмар (наукові працівники музею).

Словом,  захід вдався – і за це велике "спасибі" працівникам музею і найперше – Ользі Бойко, завідувачці закладу.

l

На присутніх чекав ще один мистецький подарунок. У виставковому залі музею відбувся вернісаж чудових картин волинського художника Валентина Кирилкова.

Одним штрихом про особистість митця. Народився в Одесі 1936 року. Закінчив Одеське художнє училище та український поліграфічний інститут імені Федорова у Львові. Працював викладачем Луцької художньої школи. Все життя віддав творінню прекрасного. Стилі, жанри – це вінок із волинських квітів, – різнобарвних і чарівних.

На виставці – акварельні та олійні полотна митця. Вони відображають навколишній світ і проникнуті глибоким психологізмом, емоційністю та майстерністю автора. Чудові роботи потрібно пізнавати в тиші і на самоті – тільки так можна проникнути у тонку душу автора.

Досвідчені критики-мистецтвознавці запевняють, що автор досягає тоді вершини майстерності, коли без людської присутності  на полотні ти відчуваєш людські емоції, переживання й пристрасті.

Ось "Місячна ніч". Темно-синє небо, в тінях ховається берег. На небі – цятка Місяця. Промені падають на воду і створюють осяйний коридор. Здається, що на цей шлях ось-ось вийде сам Ісус Христос і буде іти по воді до своїх учнів.

А он там – храм. Він не відкритий для ока, а лишень просвітлюється через туман віття дерев. В середину храму ти маєш пройти через ці умовні перепони. Але увійдеш, якщо маєш міцну віру. Там вона засяє у повній красі і духовності.

"Волинський  край" збуджує тривогу, неспокій та смуток. Але таке життя самої Лесі і всіх нас, теперішніх. І так біля кожного твору.

І ще: виставкове дійство супроводжували мелодії на гітарі у виконанні Валентина Скрипіна, викладача Ковельської школи мистецтв. Зворушила душі присутніх юна Ангеліна Кулик читанням поезії Лесі Українки.

А в сірі, із смутком сюжети картин, метеликом влітала сонцедайна усмішка та мелодійне слово ведучої Катерини Волох.

Згадалось! Юна Леся мріяла: "Хочу бути художником, таким, як Шевченко".

 Не склалося. І які молодці науковці-музейники, що систематично організовують мистецькі виставки! Адже вони не тільки для відвідувачів, а, найперше, – для тонкої і спраглої душі Лесі, яка жива і завжди присутня у батьківській садибі.

І ще. Тішить те, що Ольга Бойко впевнено перейняла естафету від Віри Михайлівни Комзюк, легенди музейної справи Волині, а це значить - факел незгасимого вогню Косачів перейшов у надійні руки.

Дякуючи колодяжненським музейникам, не можу не згадати про опіку над отим "дворянським гніздом" Анатолія Силюка, нашого земляка. Його вклад у розвиток музею перецінити важко, тож  шануймо, підтримуймо, гордімся!

Кожне духовно-культурне дійство залишає слід в душі. Тож і ця зустріч з прекрасним у Колодяжному народила поетичні рядки:

В цьому предивному

 Поліському краю

Колись Русалка й Мавка

 душі чарували.

А поруч Леся, немов квітка 

у раю,

Маленька, грабельками наш

 смуток загрібала.

Влітає спогад, наче пташка,

 у сільце –

В нім добрий дядько Лев 

із Скулина – села.

А біля нього зло – не лісове,

 людське…

Ну, як летіти, коли різних два

 крила?

Не днями, а століттями 

по цвяхах гострих

Ступаємо і колемось – кров

 цівкою тече.

Тепер Лукаш не той – на "Мерседесі" кайфує в злості,

А Мавка олігархам сіті із

 спокуси тче.

Мені наснився пророчий

 Янгол України –

Співучий птах, але чомусь

 сумний.

На Лесю схожий – у вінку 

з тернини,

Смиренну долю нашу

 крутить лиходій.

О, Янголе, скажи: "Від Раю

 де ключі?".

Всміхнувся тихо і промовив:

 "Помовчи".

І полетів високо понад

 хмарами,

А на Землі "у вольній" раби

 ходили парами.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Кожного разу, приходячи сюди, мимоволі думаєш про сутність людського буття, про вічне і скороминуще, про  покалічене українство і про те, як мужньо намагалися Леся Українка та Олена Пчілка те українство поставити на п'єдестал світової слави.

І ось чую (а потому читаю у рідних "Вістях"), як тиха, добра, глибоко віруюча ковельчанка-українка на запитання, чому у церковній крамниці немає книг українською, без тіні сумніву відповідає: "Книжок українською мовою не друкують, бо вона не має Божої благодаті і не надається для богослужіння".

Ви відчуєте відлуння Валуєвського указу про заборону української мови, яке з ХІХ сторіччя долинуло до Володимира Путіна і рознеслось не над лісами і полями,  а проникло в деякі затуркані "руськім міром" голови довірливих українців у ХХІ столітті?

Пишу це для того, щоб підкреслити: до музею Лесі Українки в Колодяжному потрібно йти не тільки із цікавості, не тільки заради вшанування з приводу тієї чи іншої дати, а найперше, щоб наповнитися духом українським, козацьким і нести його із "собою", де б то не було – в сім'ї, на зборах, мітингах, в школі, на вулиці і т. д., і т. п.

ххх

1 серпня – День пам'яті дочки Волинського краю, княжни української поезії Лесі Українки. Моросить рідкий благодатний дощик. Ольга Бойко із милою чарівною усмішкою запрошує прибулих до садиби Косачів. Гостей в задумі зустрічає сама Леся Українка. До підніжжя пам'ятника – квіти від представників влади, серед яких – Роман Кульцман, перший заступник голови райдержадміністрації, очільниця районної культури Тетяна Матяшук і, що особливо приємно, – завідуюча відділом освіти РДА Ірина Ревейчук. Після хвилини мовчання всі заходять  в фойє літературно-меморіального музею.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1211