"Поезія – це коли слово піднімається на орбіту Сонця", – так написав письменник Григорій Кримчук в передньому слові до книги "Небесне і земне" Ніни Омріяної-Бай.

Слова ці аж ніяк не пафосні, а надзвичайно справедливі. Потрібно просто читати і насолоджуватися мріями поетеси, її закоханістю і разом із тим співпереживати з авторкою за долю України та свою власну.

Ніна Іванівна Омріяна-Бай (Миронюк) – наша рідна, городищенка з Ковельщини. Сьогодні – це яскрава зірка на небосхилі журналістики та письменництва. Її поетичне слово летить піснею над Волинню, Україною, а осяйні промені сягають Америки, Німеччини, Франції і Канади та ін.  На слова нашої землячки пишуть музику відомі композитори, і ті пісні є переможцями Всеукраїнських та міжнародних конкурсів, фестивалів. 

Пані Ніна не тільки поетеса. Вона знайшла своє покликання в журналістиці, є членом Національної спілки журналістів України, продовж багатьох років була кореспондентом багатьох газет, серед яких – "Вісті Ковельщини", "Україна. Європа. Світ", "Вісті з України", "Молодь України", "Українське слово", "Україна і світ сьогодні", "Урядовий кур'єр", "Молода гвардія" та інших.

Разом з тим, вона –  дописувач журналів "Жінка", "Україна", "Дніпро", "Самостійна Україна", "Українське слово" (Париж), "Час і події" (Чикаго), "Українка в світі", "Нові дні" (Торонто).

 У творчому доробку Ніни Омріяної-Бай – сім книг: "Серед українців Америки", "Живу, Вкраїно, я тобою", "Доля Українки" та поетичні збірки "Небесне і земне", "Я – Українка", "У моєму серці квітне Україна" та інших.

Так ось, з таким багатим творчим доробком Ніна Іванівна прибула до своїх земляків – найвідповідальніша мить! "Як зустрінуть? Чи пошанують?".

І тепло прийняли, і гарно  пошанували, ще й на поетичний Олімп підняли. В залі центральної районної бібліотеки – родичі, шанувальники творчості поетеси, учні шкіл району. Ведуча Ольга Бичковська зробила гарний заспів до поетично-духовного дійства. Щиро і душевно звучали вірші поетеси у виконанні учнів шкіл. І сама авторка  зачаровувала  присутніх ліричними виступами про "земне і небесне". Лунали пісні у виконанні Заслуженої артистки України Алли Опейди, дуету "Душа Волині" (В'ячеслав Судима та Алла Опейда), наших відомих аматорів сцени Андрія Мигулі, Ірини Корнелюк-Михалевич, гурту "Лілея" (с. Городище), дуету Ірини Михалевич та Ольги Балюк.

Словом, чаша творчості заповнена по вінця. Присутні пили  із неї чарівний, ліричний нектар впродовж майже трьох годин.

Серед багатьох щиросердечних вітань є особливе – від Людмили Млош, президента Спілки українців Німеччини. Справа в тім, що пані Ніна задумала і втілює в життя авторський творчий проєкт "Стежками Лесі Українки". Адже Леся Українка часто мандрувала країнами Заходу і Сходу у пошуках зцілення свого надламаного здоров'я. Лікувалася вона і в Берліні. Є вулиця, якою поетеса прогулювалася, і будинок, де їй зробили надзвичайно складну операцію. Так ось, зусиллями Людмили Млош і Ніни Омріяної-Бай на тому історичному будинку встановлено меморіальну дошку.

Недаремно пані Ніна стала володаркою ордена “За заслуги” у міжнародній співпраці "Єдність в різноманітті".

Розповідаючи про це, Людмила Млош зауважила, що нам треба себе презентувати по всій Європі. "Руський мір" – перешкоджає цьому. Але нам є що показати, є чим гордитися і ніякого сенсу немає себе применшувати.

Людмила Млош – волинянка, і прибула на зустріч зі своїм чоловіком Дітером, німцем. Мешкають в Берліні, але вірять у щасливу Україну та намагаються робити все для цього.

Немає сенсу озвучувати всі привітання. Вони були проникнуті  щирістю, теплом і побажаннями нових творчих злетів.

У кожного з нас  своє сприйняття цього незбагненного світу. У кожного із нас – індивідуальне бачення своїх успіхів і невдач.  У кожного – своя молитва…

У Ніни Омріяної-Бай теж своя Сповідь:

За все, Всевишній, дякую

 тобі.

За Сонце ясне у зеніті

І за дива світанків голубі,

За почуття, надією зігріті.

За кожну мить, за кожен

 крок,

За щиру зустріч, 

за прощання,

За мудро подарований урок,

За незгасаюче кохання.

Приспів: 

До Тебе, милий Господи,

 молюсь,

Благаю єдності Вкраїні.

З Тобою я довіку 

не стомлюсь,

Рясним розквітну цвітом 

на калині.

Що тут додати? Тут все є, тут вся Ніна Іванівна Омріяна-Бай – поетеса, письменниця, журналістка і наша славна щиросердечна землячка. Хай Господь благословить її на нові творчі здобутки!

Анатолій СЕМЕНЮК.

"Поезія – це коли слово піднімається на орбіту Сонця", – так написав письменник Григорій Кримчук в передньому слові до книги "Небесне і земне" Ніни Омріяної-Бай.

Слова ці аж ніяк не пафосні, а надзвичайно справедливі. Потрібно просто читати і насолоджуватися мріями поетеси, її закоханістю і разом із тим співпереживати з авторкою за долю України та свою власну.

Ніна Іванівна Омріяна-Бай (Миронюк) – наша рідна, городищенка з Ковельщини. Сьогодні – це яскрава зірка на небосхилі журналістики та письменництва. Її поетичне слово летить піснею над Волинню, Україною, а осяйні промені сягають Америки, Німеччини, Франції і Канади та ін.  На слова нашої землячки пишуть музику відомі композитори, і ті пісні є переможцями Всеукраїнських та міжнародних конкурсів, фестивалів. 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 592

На столі – "Запрошення" зеленого життєдайного кольору із позолотою. Для мене воно зворушливе і спонукає до спогадів.

25 років тому було здано в експлуатацію школу № 13 по вул. 40 років Перемоги. Ювілей! В той історичний для країни час я працював міським головою. Тоді мрії летіли попереду реального життя, яке вже було позначене спадом економіки та рівня благополуччя людей і згортанням обсягів будівництва. Попри все, в місті  розробили проєкт нової  13-ої школи, а затим і 14-ої в районі вулиці Ватутіна (Кияна).

І хоча буквально на очах зупинялися розпочаті будови соціального призначення, вірилося, що вдасться забезпечити густонаселений мікрорайон вул. Володимирської вкрай необхідним освітянським закладом. Розумів це і  Борис Клімчук, голова обласної держадміністрації. Він поставив жорстку умову: "Будуй! Це твій іспит на зрілість. Не справишся – пиши заяву …".

"Ваші гроші – наші стільці в класах", – жартома відповів я, про всяк випадок залишаючи для себе маневр для відступу. Адже встановлений губернатором термін був набагато коротшим від проєктного.

Перша нарада відбулася в кабінеті начальника будівельного управління Володимира Сидорука.

"Це престижний об'єкт для вас, мене і міста. Все інше другорядне. Прошу максимум людей, ресурсів кинути на будову", – поставив конкретне завдання я.

Володимир Адамович, навчений партійною системою, без зайвих нагадувань розумів важливість цієї будови і відгукнувся позитивно.

Закипіла робота. Об'єкт було оголошено  "народною" будовою. Тобто участь у ній брали всі небайдужі громадяни, вчителі, чиновники влади і батьки майбутніх учнів.

Звичайно, "громадські роботи" стали допоміжними для будівельників, але вони були важливі. Організацію їх добре продумали. Скажімо, збудовано перший поверх. Там негайно обладнували електромережу, штукатурили стіни і проводили монтаж сантехніки. В той час уже зростали стіни другого поверху і т. д., і т. п.

Технологія непроста, яка вимагала підвищеного порядку і посиленого нагляду при скупченні великої кількості  людей, багато з яких не знали, що таке техніка безпеки й правила будівництва. Але Бог милував: роботи йшли за встановленим планом і без травм.

Жив і дихав цією будовою новопризначений директор Сергій Філіпчук. Він  вів нагляд, був помічником в окремих питаннях і в багатьох випадках коректором проєкту.

Не забував своє "дітище" і Борис Клімчук – крім фінансування, він постійно брав участь у будівельних планерках. Об'єкт виростав на очах.

Признаюся:  це будівництво не було для мене новиною. До того, працюючи начальником району електромереж, я разом із колективом побудував виробничо-технічні бази у м. Нововолинську та Ковелі. Знав, що цей "хліб" несолодкий. А коли робота в дві зміни, і темп… темп, темп, – то спокійно не заснеш. Дехто не витримував цього шаленого ритму і сходив з дистанції. Таких були одиниці.

І ось настав жовтень 1994 року.

...Пахнуть класи свіжою фарбою. Виблискують начищені підлоги в коридорах, кабінетах та залах. Прихорошений центральний майдан школи розцвів, заусміхався, зашумів дітворою і батьками. Лунає історичний перший дзвоник. Розступіться, песимісти і невіри, – учні переступають поріг нової красуні-школи.

Усміхнися, директоре, вітай свій новостворений колектив. Незабутній день!

Промайнуло 25 літ. "Капітан" історичної будови Сергій Філіпчук впевнено веде свій корабель. Тепер – під значущую назвою (вслухайтеся):  "Комунальний заклад "НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. № 13-колегіум". Веде через хвилі та шторми  реформ і перемагає, бо з ним – чудова команда.

Тішуся, що школа займає передові позиції не тільки в місті, але й в області. А моя, посріблена роками голова, замість солодкого вітання промовляє до "капітана", педагогів: "Не зупиняйтеся! Темп… темп… темп! Темп – у навчанні, вихованні та творчості.

Матеріально? Не головне.  Вам воздасться подякою майбутніх поколінь Української держави. Заради цього варто жити і натхненно працювати!”.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час відзначення 25-річного ювілею школи.

Фото Олександра ЛЯШУКА.

На столі – "Запрошення" зеленого життєдайного кольору із позолотою. Для мене воно зворушливе і спонукає до спогадів.

25 років тому було здано в експлуатацію школу № 13 по вул. 40 років Перемоги. Ювілей! В той історичний для країни час я працював міським головою. Тоді мрії летіли попереду реального життя, яке вже було позначене спадом економіки та рівня благополуччя людей і згортанням обсягів будівництва. Попри все, в місті  розробили проєкт нової  13-ої школи, а затим і 14-ої в районі вулиці Ватутіна (Кияна).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 509

Не перестаю дивуватися креативності та активності педагогічного й учнівського колективів міської гімназії. До буденної роботи тут кожного разу додають щось нове. Ось і нещодавно,  довелось побувати на науково-мистецькому заході під назвою "З любов'ю до отчого краю", приуроченому до відкриття філії Центру канадознавства при СНУ імені Лесі Українки.

…Рояться думки. У повоєнні роки я, учень клевецької, а потому ковельської третьої шкіл, не міг навіть мріяти про якісь контакти з країнами Заходу. Мій дядько Миколай Семенюк емігрував із села до далекої Аргентини. Підкорював там прерії, вирощував  місцеві їстівні культури, розживався і не міг з нами спілкуватися. Листи перечитували в КДБ і не завжди вручали рідним. Посилки "випадково" губилися і не знаходили адресата. То була твердолоба, глухоніма стіна. Як і всі інші учні, я думав, що так треба. Нас навчали, що ми у нашій бідності найщасливіші в світі.

Цей відступ від теми  пишу, щоб ще раз  засвідчити, наскільки в незалежній країні ми ступили вперед до волі і демократії. Сьогодні українські канадці без усяких перешкод приїжджають до України. На жаль, не назавжди, а лише з візитом дружби і взаємодопомоги. Прикро, що не ми їм як велика держава руку подаємо, а вони нам. На чужій заокеанській землі українці, колишні трударі-бідняки досягли неабияких успіхів. Вони стали видатними особистостями, науковцями,  професорами, артистами, мільйонерами. Так сталося, що на 28 році Незалежності ми продовжуємо відкривати для себе той світ.

Першопрохідцем у цьому  сенсі є Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки, який у співпраці із ковельською міською гімназією створив Центр канадознавства (у Ковелі відкрито філію) і наповнив його відповідним змістом.

З чого все розпочалося?  Команда науковців факультету іноземної філології СНУ та Ковельська гімназія імені Олени Пчілки виграли науково-дослідницький грант від Канадського інституту українських студій Альбертського університету (м. Едмонтон, Канада). За підтримки меморіального фонду ім. Петра Чорного. Керівником проєкту стала доцент кафедри практики англійської мови Ірина Калиновська.

Дослідницький проєкт на тему "Життєвий і творчий шлях Любові Василів-Базюк як символ незламності українського духу" мав на меті дослідити та показати, як жінка, народжена у маленькому волинському селі Видерта Камінь-Каширського району, змушена була покинути Україну в часи  полонізації та воєнного лихоліття Другої світової війни. Вона, попри всі випробування долі, подолавши тернисті перешкоди і труднощі, стала відомою у світі письменницею, науковцем, благодійницею і патріоткою України.

Проживає у м. Торонто (Канада), але зв'язків зі своєю батьківщиною не пориває. Сьогодні вона – професор Східноєвропейського національного університету. В її творчому доробку – вісім романів та наукові статті, присвячені трагічним сторінкам історії України, написані на основі спогадів очевидців та документальних матеріалів. Серед них – "Вони служили Церкві і українському народові: спогади про діда й батьків", "Крізь пекло на землі", "Дороги життя:  історичний роман", "П'ять колосків" та інші.

Дослідницька  робота про життєвий та творчий шлях Любові Базюк була непростою. Довелося побувати в рідних місцях письменниці, зокрема, у селі Видерта, провести зустрічі з односельчанами, віднайти місця, де стояв будинок сім'ї, вивчити діяльність Любові Базюк в Луцьку та Рівному, задокументувати все на фото та відео і попрацювати над архівними матеріалами. Залишається тільки подякувати відповідальним за проєкт доценту Ірині Калиновській, професорці Еліні Каляді, доценту Наталії Одарчук та Олені Вальчук за проведену титанічну роботу.

І ось фінальний "акорд" великої ораторії у Ковельській міській гімназії. Заклад славиться талановитими юними аматорами сцени, тому для гостей із Канади і присутніх у залі батьків, вчителів, громадських діячів міста подарували пісню від хорової групи "Первоцвіт".

Під цей заспів Олена Вальчук, директор гімназії, представила переможний грантовий проєкт. Вона розповіла про співпрацю з науковцями СНУ, про життєтворчі віхи героїні проєкту та зацікавленість учнів темою канадознавства і створенням філії Центру в гімназії.

Слово було надано й гостю із Канади Валерію  Полковському, доктору філології, президенту компанії "Східноєвропейські можливості, м. Сейнт-Альберт", директору Центру канадознавства національного університету "Острозька академія". Він є одним з активних представників діаспори, який об'єднує зусилля земляків задля підтримки освіти і науки                                                                                                                в Україні.

– Знати Канаду, яка входить в сімку кращих країн світу і підтримує Україну у всіх аспектах її розвитку, потрібно. Центр канадознавства має виконувати важливу місію посла, який зближує країни. Нам в Канаді теж нелегко. Нещодавно ми відправили 500 гуманітарних посилок в Україну. Ми не зважаємо на труднощі, які виникають у нашій співпраці, бо розуміємо, що країна знаходиться в стані розбудови. Буває, почуєш прикре: "А що нам з вас?". Потрібно зрозуміти, що пізнання народів, вивчення суспільства, обмін досвідом –це і є "інвестиції", спочатку в гуманітарну сферу, а потому і в економічну. Ваша країна потужна, має неабиякий потенціал, але щоб вона стала багатою і кожен міг отримати гідну зарплатню, потрібно багато працювати. Надія – на молодь. Мій син працює у дорожній компанії. Він встає о п'ятій ранку і повертається досить пізно ввечері. Є й такі, що заявляють:  Україна не перспективна країна. Але так говорить лише той, хто не хоче працювати – ні на себе, ні на державу, – наголосив гість із Канади.

Валерій Полковський відзначив плідну співпрацю із науковцями СНУ.

Присутні з особливою цікавістю слухали виступи науковців СНУ Еліни Коляди та Ірини Калиновської.

Пізнавальними і захоплюючими були розповіді Ольги Плєшкової, керівника філії Центру канадознавства і пані Галини із села Видерта.

На екрані присутні бачили село, де народилася Любов Базюк, місцеву святиню, в якій колись служив батько письменниці тощо.

В заході взяли участь Ігор Прокопів, заступник міського голови та Віктор Бичковський, начальник міського управління освіти.

– Сьогодні у мене сум і радість. Колись з Ігорем Коцаном ми мріяли відкрити в Ковелі філію університету, тоді не вдалося. Сьогодні є результат. Завдяки активній плідній співпраці, зростатимуть науковці – лідери нації, – підкреслив Ігор Прокопів.

Як і годиться, гостям вручили Подяки від управління освіти та символічні подарунки.

Приємно, що благодатну  ауру під час проведення заходу створювали юні аматори сцени піснею і словом. Все вийшло змістовно, душевно, зворушливо.

В цей час у кабінеті англійської мови  відбувалася презентація англомовного фільму, теж  гостями із Канади. Цей фільм – частинка пізнання Канади. Словом, канадознавство – в дії!

 Анатолій СЕМЕНЮК.

Не перестаю дивуватися креативності та активності педагогічного й учнівського колективів міської гімназії. До буденної роботи тут кожного разу додають щось нове. Ось і нещодавно,  довелось побувати на науково-мистецькому заході під назвою "З любов'ю до отчого краю", приуроченому до відкриття філії Центру канадознавства при СНУ імені Лесі Українки.

…Рояться думки. У повоєнні роки я, учень клевецької, а потому ковельської третьої шкіл, не міг навіть мріяти про якісь контакти з країнами Заходу. Мій дядько Миколай Семенюк емігрував із села до далекої Аргентини. Підкорював там прерії, вирощував  місцеві їстівні культури, розживався і не міг з нами спілкуватися. Листи перечитували в КДБ і не завжди вручали рідним. Посилки "випадково" губилися і не знаходили адресата. То була твердолоба, глухоніма стіна. Як і всі інші учні, я думав, що так треба. Нас навчали, що ми у нашій бідності найщасливіші в світі.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 720

Брате чи сестро, поважного віку, юний чи зрілий мій друже, схильний чи ні до комп'ютерної мережі! Хочу звернути твою увагу на 80-літній ювілейний день живої, стійкої і такої необхідної людям газети, яка носить назву "Вісті Ковельщини". Сказати, що свято було наповнене доброчинним і радісним змістом – це не сказати нічого. Кожний святковий день – для душі радість. Адже солодкі вітання, квіти, подарунки, побажання – це все у наших традиціях.

А ось вшанування Почесною грамотою Ольги Яренчук, активіста і прес-секретаря благодійної організації "Добродія в дії", яка прибула в читальний зал бібліотеки на інвалідному візку, було дуже зворушливо. Ця грамота невипадкова – Оля одна з кращих дописувачів газети.

Сяйнули очі радісними іскринками. Пригорнув редактор Микола Вельма Олю, мов свою  донечку. Сльозинка зросила чоло. Здавалось, що там, без матеріального наповнення важить той синьо-жовтий аркуш? Ні: для дівчинки – то висока відзнака, свідоцтво привселюдного визнання її мужності, креативу, незламності.

У кожного своя доля та  горе і  щастя своє. Іскринки щастя в очах Олі – це найвища подяка для газети. Вона людська і непідкупна.

Біля кожного заможного є ті, які потребують отого віконця, через яке він наближається до повноцінного пізнання місцевого життя.

Знаємо ж бо, що окремі олігархи значні суми викидають "на вітер". Передплатіть газету ближньому  немічному, малорухомому, і вам трьома подяками воздасться: від того, хто буде читати, від редакції газети, від Бога та Пресвятої Богородиці.

А ти, Олечко, пиши, бо твоїм духом та стійкістю заряджається   багато дужих, які теж спотикаються на нерівній стежці життя.

Газета – це не тільки доброчинність і милосердя, але, насамперед, патріот землі української, рідного краю. Вона несе в собі національну ідею, формує проукраїнську ідентичність та возвеличує захисників Вітчизни.

Затьмарилися вітальні, подячні слова символічним подарунком зі Сходу із передової воєнних дій. Отець Матвій, настоятель Свято-Пантелеймонівського храму ПЦУ селища Люблинця від імені організацій  волонтерів  Волині вручив редакції синьо-жовтий, насичений запахом війни і перемоги, стяг.

Згадалося історичне. На полі смертельного бою впав поранений кулею прапороносець. Схилилась голова, але стяг не випустив з  руки. Встромилось древко в землю святу, рідну. А полотнище тріпотіло на вітрові, кликало вояків до перемоги. "Прекрасна смерть!" – вигукнув генерал ворожої  армії. А ця смерть не було марною – вона надихнула вояків, які встали, пішли в атаку і…перемогли!

Не раз і не два ми бачимо пошматований, розстріляний прапор в зоні бойових дій. Але він незламний і непереможний – це святий символ народу.

Сьогодні над друкованими виданнями чорні хмари клубочаться. Окремі "генерали" від влади заявляють,  що ні преса, ні журналісти   їм не потрібні. Неправда, панове! Загляньте в очі фізично недужої, але духом  сильної Олі Яренчук. Може, тоді  Ангел прозріння вселиться у вашу викривлену  багатством і черствістю свідомість. 

Прапор для газети – це стимул. Став на коліна перед ним редактор Микола Вельма, поцілував дороге полотнище. І це схвилювало душі присутніх. Нагорода від волонтерів зобов'язує колектив "Вістей" іти крізь   непогоду, бурі й шторми, й перемагати у герці.

Не здивуюся, коли почую від  опонентів газети докір: хлопці наші гинуть, а журналісти святкують.

Відповім їм просто: газета – це частинка передової тієї війни.  І патріотичний дух в тилу не менш важливий. А щодо музики, пісень і вітань, то вони потрібні, щоб не потонути в песимізмі та зневір'ї, в занепаді духу.

Симфонія Шостаковича в голодному заблокованому Ленінграді допомагала вистояти, вижити і захистити місто. Вона вселяла дух патріотизму і любові в серця ленінградців і вояків. Вона була  важливіша за сотні  гармат.

Тож і нинішнє свято не просто розвага, а стимул до піднесення духу і газети, і землі ковельської.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Брате чи сестро, поважного віку, юний чи зрілий мій друже, схильний чи ні до комп'ютерної мережі! Хочу звернути твою увагу на 80-літній ювілейний день живої, стійкої і такої необхідної людям газети, яка носить назву "Вісті Ковельщини". Сказати, що свято було наповнене доброчинним і радісним змістом – це не сказати нічого. Кожний святковий день – для душі радість. Адже солодкі вітання, квіти, подарунки, побажання – це все у наших традиціях.

А ось вшанування Почесною грамотою Ольги Яренчук, активіста і прес-секретаря благодійної організації "Добродія в дії", яка прибула в читальний зал бібліотеки на інвалідному візку, було дуже зворушливо. Ця грамота невипадкова – Оля одна з кращих дописувачів газети.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 514

Читач і газета – це одне ціле. Без читача немає газети, і навпаки. Практика довготривалої  цієї єдності засвідчує, що тоді розквітає животворча душа видання, коли на сторінках його присутні дописи (нариси, статті, поезії) читачів. Ковельщина багата мудрими, розумними та творчими людьми.

Прилетіла ластівкою думка – запровадити в газеті рубрику "Ковельські бувальщини". Скільки-то цікавого у тісному людському спілкуванні почуєш! Одним душу зіграєш, другим серце звеселиш, третім двері в світ широкий відкриєш.

Чому б цю інформацію не запропонувати широкому загалу читачів?

Тож, наш шановний читачу, запрошуємо до співпраці! Пропонуємо для початку бувальщини, підготовлені громадським кореспондентом газети Анатолієм Семенюком.

Як Франко 

у Косачів раки ловив

Чи задумувалися ви над таємницею людських  стосунків? В одних завжди гостей в домі багато і є чим пригощати, а в інших – хата порожня і бідність по кутках сумну пісню деренчить.

Хочете чи ні, але перше – від доброти, а останнє – від скупості. Пам'ятаєте гоголівського Плюшкіна, де і в стодолі, і в коморі, і на подвір'ї сіті павутиння сплелись, а дворянство його сіре і бідне?

В родині Косачів завжди панувала доброта. У глави сім'ї Петра Косача душа завжди широко "відкрита". Ми чомусь мало про нього згадуємо. Так буває, коли діти зірками  сяють,   то їх  батьки у тіні їхньої слави перебувають. Але це так, до слова.

Отож, Петро Косач –  це доброта, розум, толерантність. Працював у Ковелі на високій посаді голови  мирових посередників. Мешкав у селі Колодяжному. Задумав для доньок Лариси (Лесі) та Ольги затишний палац збудувати. Зібрав столярів із Любитова та Колодяжного, на своє подвір'я поставив відро горілки і сказав: "Хлопці, сьогодні гуляйте, випивайте, веселіться, а завтра – до роботи. Змайструйте "домик" так, щоб у ньому весело жилося. І не розслабляйтеся - спитаю…".

"Хлопці" оцінили доброту Петра Антоновича і взялися до роботи. Душу вкладали в  новобудову. У встановлений термін "квітка" над дахом сповістила колодяжненців, що "палац" готовий – така традиція.

– Приймай, господарю, роботу. Славно змайстровано. Як ти до нас – так і ми до тебе. Поглянь: ми ще й солярій для Лесі прибудували. Хай сонячні ванни приймає і здоров'я прибавляє.

А й справді: будинок вийшов, як лялечка. І від батьківського дому неподалік. "Косачівна" з усмішкою промовила: "Є куди в гості ходити: обідаємо у нашій хаті, а на вечерю – до дочок  чаювати".

Так і було. Ввечері після чаювання фортепіано не вмовкало, а потім звучала поезія. Як гості були поважні, то так захоплювалися, що й ранок заставав…

Взагалі-то Петро Косач творцем у душі був. За садом доглядав. Тополю сріблясту посадив, щоб листом пісні шелестіла. Із семи каштанів бесідку для відпочинку обладнав. Так висаджував, щоб гілки перепліталися - такий собі природний дах. А клумби  мали форму небесних світил - Місяця, Сонця і зірок.

За батьківським будинком - копанки. Ще й до сьогодні одна залишилася. Коли Іван Франко приїжджав  сюди  на відпочинок, то найулюбленішим заняттям для нього було ловити  в'юнів та раків. Тут вправність неабияка потрібна. Прогавив  – і рак тебе клешнями за палець схопить. Не забудеш – боляче! А в'юн - слизький, верткий, як вужик, і піскотливий… Спробуй спіймати і втримати. По секрету скажу: пізніше це давало Франку велику наснагу до писання своїх поетичних і прозових шедеврів.

А ще Петро Косач, добра душа, для мешканців Колодяжного заохочення запровадив. Народиться в тої чи іншої селянки хлопчик - банку меду цілющого в нагороду, а коли дівчинка - запашне варення солодке.

Справедливий був і бідноті співчував. Було, що якийсь чоловік з Любитова три мішки картоплі вкрав. Оштрафував злодія Косач на 2 рублі в користь місцевої школи. А коли Леся розповіла, що в чоловіка діти голодні, то  відпустив  злодюжку, сказавши: "Іди, тільки більше не кради".

Бувають події або наші вчинки, на перший погляд, незначні, буденні. Проходить час, і вони стають майже священними. Вирішив якось Петро Антонович криницю викопати. Завирувала цілюща вода із джерела. Щоб воду діставати, "журавля" високого змайстрував. Тепер цей колодязь Лесиним кадубом називається. Їдуть  сюди закохані пари і ті, що одружуються, фотографуються і вірять, що, доторкнувшись до священного місця, на них благодать небесна від самої Лесі спаде і життя ощасливиться.

І це правда. Садиба Косачів - справді благодатне місце. Тут наповнюєшся творчим духом, добром і любов'ю.

Суддя, золото 

і Кирило

Цей випадок мав місце в Ковелі ще за часів панської Польщі. Історію цю розповів відомий у місті адвокат. Не вірити йому немає підстав, бо і нині такі випадки трапляються. А було все так.

Молодий безробітний Кирило вирішив розбагатіти і пожити, як кажуть, на "широку ногу". Переконаний був, що чесним трудом багатства не здобудеш. А якщо вкрасти "вміло", то, дивись, і заживеш по-панськи. Кажуть, такий закон сатана ще здавна запровадив.

Ковельчани ще після закінчення Першої світової війни подейкували, що в єврея Абрамовича золота - не міряно. Не оминула ця чутка й Кирила.

Задумано - зроблено! Вистежив, коли господаря не було вдома, та й пробрався в дім. Там поцупив з тайника добрий мішечок жовтого металу. Шанована в Ковелі людина, єврей Абрамович наробив лементу і подав заяву до поліції. Поліцейські швидко вирахували злодія і запроторили в "кутузку".

Сидить Кирило і переживає: "Посадять, золото відберуть". Ні тобі багатства, ні життя панського. Гірко на душі…

Але той сатанинський закон про легке збагачення не тільки на крадіїв розповсюджується. Спокуса дамокловим  мечем висить і над головами деяких вершителів правосуддя. Хто втримається від легкої наживи?

Отож, і місцевий суддя, забувши, якому Богу служить, попався на гачок лихого.

Викликав підсудного на досудове розслідування та й запропонував поділитися золотом, а відтак і від в'язниці врятуватися.

– Згоден, – погодився Кирило. - А що маю зробити?

–  Все просто. На суді, хто б і що  тебе не питав, свищи. Подумають, що ти несповна розуму і відпустять. Який з тебе такого зиск?

Настав судний день.

– Як звати? – запитує суддя.

– Фі-ю-ю-ть! – свиснув Кирило.

– Ти знаєш, де живе цей пан? – вказав суддя на єврея.

– Фі-ю-ють! - знову свиснув той.

– Ти вкрав золото?

– Фі-ю-ю-ть!

– Бачите, добрі люди і шановні присяжні, він же пришелепкуватий. Такий не ладен вкрасти.

Порадилися, і відпустили…

Через деякий час покликав суддя Кирила і поставив вимогу:

– Я тебе від в'язниці врятував, тож віддавай обіцяну половину золота.

А той, як на суді:

–  Фі-ю-ю-ть! Фі-ю-ю-ть!

Так і залишився суддя ні з чим. А Кирило втік із Ковеля. Та на краденому в рай не заїдеш. Просвистів золото Кирило і залишився знову бідним.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Читач і газета – це одне ціле. Без читача немає газети, і навпаки. Практика довготривалої  цієї єдності засвідчує, що тоді розквітає животворча душа видання, коли на сторінках його присутні дописи (нариси, статті, поезії) читачів. Ковельщина багата мудрими, розумними та творчими людьми.

Прилетіла ластівкою думка – запровадити в газеті рубрику "Ковельські бувальщини". Скільки-то цікавого у тісному людському спілкуванні почуєш! Одним душу зіграєш, другим серце звеселиш, третім двері в світ широкий відкриєш.

Чому б цю інформацію не запропонувати широкому загалу читачів?

Тож, наш шановний читачу, запрошуємо до співпраці! Пропонуємо для початку бувальщини, підготовлені громадським кореспондентом газети Анатолієм Семенюком.

Чи задумувалися ви над таємницею людських  стосунків? В одних завжди гостей в домі багато і є чим пригощати, а в інших – хата порожня і бідність по кутках сумну пісню деренчить.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 537

“Отак нехай сяє світло Ваше

перед людьми, щоб вони

 бачили

Ваші добрі діла 

і прославляли Отця 

Вашого Небесного". 

(Мтв. 5-14).

Слова, взяті із Святого письма і поставлені як епіграф до цього нарису, не випадкові. Хочете чи ні, а журналіст – це апостол, визначений Богом.  Його обов'язок – нести людям високі моральні істини, промінчик надії у сірість захмареного, буденного життя. Це, звичайно, не стосується  тих ЗМІ, які служать люциферу в особі олігархів і вносять  бруд та брехню у  свідомість людини.

Маю право стверджувати, що друковане видання нашого краю "Вісті Ковельщини" і його журналісти впродовж десятків років виступають носіями правдивості, толерантності та доброзичливості. Саме їх праця є вікном у світ для багатьох  ковельчан, особливо хворих, немічних, самотніх.

Ніякий комп'ютер, ніякий сучасний смартфон або плазмовий телеящик не затьмарять світла із цього вікна. Про монстрів телекомунікації  новітнього часу тільки й чуєш: "безвідповідальна інформація", "фейки", "малограмотний виклад авторських матеріалів" і т. д., і т. п. Мимоволі доходиш висновку, що деякі сучасні ЗМІ – це не еволюція і не прогрес, а регрес, нищення людського інтелекту.

Після постійного довготривалого спілкування з такими "друзями", людська свідомість спотворюється, і в кінцевому результаті особистість перетворюється на "зомбі".

Сьогодні ми нарікаємо на зростання залежності від алкоголю, тютюнопаління, наркотиків. Залежність від смартфонів, комп'ютерів поширюється в геометричній прогресії. На корпоративах, нарадах, сімейних вечірках, в автобусі, навіть на возі, якого тягне кінь, ви побачите схилені над дисплеєм голови. Спостерігаємо відсторонення від реального навколишнього світу, краси природи, живої мови птахів та інших довколишніх принад.

Незважаючи на вищесказане, опонентів друкованих ЗМІ і місцевої преси не меншає. Є люди, які вважають: газетна інформація нецікава, неоперативна, у пресі – багато реклами, вітань, поминальних текстів тощо. Як правило, ці особи газет, в тому числі  "Вістей Ковельщини", не читають і не передплачують. Їх мета – в чисту, свіжу воду постійно кидати  жменю бруду.

l

Знаю, що сказане мною – це голос самотнього в пустелі. Мало хто почує. Та я не втомлюсь нагадувати: наша рідна газета – найкраща, одна із найцікавіших в області. 80 років служить  вірою і правдою ковельчанам.

Без усякого перебільшення, це:

– вікно у світ місцевого життя;

– творчий клуб письменників та поетів;

– дискусійний майданчик для політиків;

– інформаційний вісник для місцевої влади;

– духовний і культурний просвітитель;

– свідок і дослідник історії;

– патріот і борець за українську Незалежність;

– співчутливий посередник у радості і печалі;

– сівач зерна національної ідеї та єдності.

А ще газета інформує про спорт, дає поради городникам, пропонує найкращі рецепти кулінарії, розвеселяє гумором та сатирою. Не оминає новин світу.

Зрештою, неупереджено погляньте на "Вісті Ковельщини". Перша сторінка вам  завжди усміхнеться красою, зачарує молодістю і патріотичним духом. Не потрібно нагадувати, що цей "еліксир" для душі готує професійна журналістська команда. Якось один із письменників на зустрічі в райбібліотеці кинув репліку, звертаючись до журналістів: "Вам легко виживати – ви ж багаті!".

Так ось, журналісти "Вістей" на своєму прикладі показують, що гроші в кінцевому результаті  – ніщо. Посудіть самі: зарплата працівника редакції не набагато вища від теперішньої мінімальної. Отримає творчий працівник ті копійки і займається математикою: як розрахувати всі видатки (на їжу, одяг, комунальні виплати) і не збанкрутувати.

А про оздоровлення, відпочинок в Єгипті  чи Туреччині та елітне харчування для покращення  інтелекту годі й думати.

Отож погодьтеся, шановні друзі, що це, хай і невеликий, але подвиг – нести світло знань в домівку передплатника. Це і є найвище багатство!

Один із очільників нової влади бовкнув: нам журналісти не потрібні.

Господи, дай йому швидшого прозріння. Бо ж не знає, що говорить. Дякувати Богу, не всі такої думки. В переддень ювілейної дати маємо подякувати місцевій районній та міській владі за розуміння і підтримку. Нехай вона не  є вельми великою, зате морально вагомою.

l

Скажу, що сівачі журналістської ниви варті найвищих слів пошани. Головний сівач  творчого поля – Заслужений журналіст України Микола Вельма. День і ніч живе газетою, вивіряє кожну сторінку, вичитує кожен рядок, вишукує цікаву інформацію і сам безперервно пише публіцистичні статті. Титанічна робота! Без перебільшення, це приклад для наслідування у будь-якій іншій (і не тільки творчій) діяльності. А скільки з-під крила редактора вилетіло у світ поетів, письменників, журналістів. Гордиться Ковельщина,  Волинь своїми синами!

Його заступниця Світлана Ляшук –  це надійний тил. Коли важко на "передовій", коли в редакції залишається два-три журналісти, вона, не шкодуючи ні сил, ні часу, віддає себе всю роботі і  "гасить" пожежу. Пані Світлана працює досконало, творчо, з душею. А у вільну хвилину дарує людям сонячну усмішку. До того ж, вона – голова журналістського осередку Ковельщини, а це відповідальна громадська посада.

А як оминути стрімку, струнку, як  тополина, креативну красуню Галину Цюру? Пройде – вітром лагідним війне. Погляне – і теплом зігріє. Скаже слово – і радістю зачарує. Тішиться  редактор – славна, розумна,  працьовита помічниця.

Впевнено й професійно почувається біля сучасної комп'ютерної техніки Ольга Стеблевець. Від неї багато в чому залежить "обличчя" газети. Та й сама приваблива, чарує своєю ніжністю, поглядом з  іскринками в очах і ліричним влучним словом для друзів. Зрештою, вона впевнена, що життя – не просто рух поміж людьми, а найперше – спілкування з друзями, яких у неї багато і які її поважають та сердечно люблять.

Про Вікторію Зінчук редактор Микола Вельма часто каже: "Це – талант!". І справедливо. Вона в постійному пошуку цікавої для читачів інформації. Її репортажі  професійно досконалі і образно довершені. А ще в тих матеріалах присутня душа. А це надзвичайно важливо. Сьогодні її щастя пригортає – пані Вікторія стала матір'ю. Журналістська родина поповнилася ніжним, малим янголятком. "А-у-у" – лунає тепер в оселі, і серце завмирає у надії та любові. Хай щастить!

Серед творчої когорти, мов квітка весняна, гарна і квітуча Оксана Мороз. Пропливе граціозно, поважно і зачарує красою своєю. Промовить слово – і мудрість відчуєш. Прочитаєш нарис – збагатиш серце гарним ліричним й розумним викладом і думкою. Любить вона про людей писати, особливо сільських, постійно перебуває в пошуку цікавих тем.

Редакція – це як квітучий луг із різнобарв'ям квітів. Всі гарні, у кожної своя краса і духовний зміст. Світлана Троцюк має дар акторки. Вона популярна ведуча корпоративів, багатолюдних сімейних та родинних свят. У неї гаряче, добре материнське серце. Заболить пальчик у доньки – переживання затьмарюють душу. Защебече ненаглядна доня – і Сонце весняне навколо, промінчик щастя витанцьовує. А ще  пише змістовні репортажі, готує актуальні інтерв'ю.

Наталія Романовська – тендітне, миле, життєдайне Боже створіння. Красуня  з іскринками творчого вогню в очах. О, як вона переживає, щоб  сторінки газети усміхалися привітно, щоб доречно були розміщені світлини!

"З нею легко працювати", – виставляє високу оцінку своїй  помічниці скупий на похвалу редактор. І я долучаюся до цих слів.

А як оминути сонячну Аліну Романюк, оператора комп’ютерного набору. Вправна в роботі, щира в спілкуванні. Любляча мама своєї ненаглядної донечки.

Про секретаря редакції Тамару Шевчук можна розказувати багато. Все своє трудове життя присвятила газеті. В трудовій книжці на сторінці про місце роботи один запис – редакція. А це значить – вірність! Ідуть дописувачі із малорозбірливими рукописами, писані почерком із древнього,  неукраїнського письма. А вона розгадує ці  писемні ребуси. Як? Хіба що знає  Бог. А ще толерантна, ввічлива і терпелива. Бувають емоційно неспокійні відвідувачі – вона заспокоїть. По суті, пані Тамара незамінимий неофіційний  "заступник" редактора із загальних питань. Многих Вам літ у "Вістях"!

Мирослав Данилюк –фотомайстер. Якщо тексти, нариси та інформація – це зміст газети, то світлини – її святковий одяг. Маестро має неабиякий смак. Завдяки йому газета "одягнена" в сучасну модну форму. У нього є дуже  гарна позитивна, чоловіча риса характеру – готовність прийти на допомогу іншим. Його хобі – історія, краєзнавство, велосипеди.

Стрій шанованих працівників редакції прихорошує і збагачує Валентина Мацюк. Її з любов'ю називають "міністром  фінансів". І справедливо, адже вона не тільки головний бухгалтер, але й економіст та фінансовий менеджер. У своїй діяльності дотримується безкомпромісного правила: найперше – сплатити всі податки, далі – зарплату, а потому ділити кошти на внутрішні потреби. Що не кажіть, справедлива і мудра політика. А ще пані Валентина – добра мама, любляча  бабуся і славна берегиня родини. Разом з тим, може звеселити влучним словом і дати розумну пораду.

"Берегиня чистоти", – кажуть про прибиральницю Людмилу Семенович. І невипадково:  в кабінетах порядок, в коридорах і смітинки не знайдеш, а вазони квітом привітним вас зустрічають. Вона – рання пташка, тому завжди творчим працівникам від неї приготоване вітальне слово і доброзичлива усмішка. По секрету скажу: жінка народна цілителька, багато хто до неї прислухається. "Пийте Іван-чай і будете завжди молоді", – повчає пані Люся. І це правда, бо й сама виглядає юно і привабливо.

l

Прямує час у невідому даль,

І ми за ним спішим до

 небокраю.

Буває на дорозі радість 

і печаль,

А пам'ять у минуле

 повертає.

Скільки всього знає історія газети!  Були і  компартійні "наїзди",  і  нападки від опонентів, і виживання на лезі ножа, і злети тиражу у дев'яностих роках ХХ століття. Але завжди газета та журналісти залишалися у єдності з народом. Найвищим досягненням, на мою суб'єктивну думку, був період, коли в  бурхливі революційні часи газета стала провідником ідей Незалежності на теренах Ковельщини.

А як не згадати корифеїв журналістики, володарів "золотого" пера? Вони залишили вагомий слід на сторінках газети. Ці сліди – від впевненості, твердої творчої ходи. Їх дух і сьогодні з нами. Ось ці зірки, що сяяли над краєм: Гнат Ольхович, Степан Скоклюк, Володимира Ковальчук, Степан Байдюк, Ніна Нагайчук.

З теплотою і любов'ю згадує редакційна родина своїх ветеранів. Ще недавно на крилах "Вістей" вони летіли до зірок. Чотири номери на тиждень? Не біда! Репортажі з далеких сіл, розповіді про видатних людей, критика нерадивих і лінивих – все було. 

Вдивляюся в світлину: які ж бо вони славні, гарні і рідні. Заглянь в чарівне дзеркало часу і побачиш, які  були молоді, з творчим запалом і поважною мудрістю. Всміхніться святу, наші дорогі Людмило Скоклюк, Людмило Стасюк, Алло Малиновська, Світлано Мельянчук, Ігоре Павлюк.

l

Спішить немилосердний час за дивним законом  – ми до осені прямуємо, а наша газета навпаки – до юності крокує. І чим крутіші та вищі пороги в руслі ріки життя, тим нагальніше потрібна в кожній домівці, на підприємстві, в школі – словом, скрізь, де є небайдужі ковельчани, рідна місцева газета.

Моя дорога тітонька пані Галина (а їй за 80) якось сказала: "Я люблю газету. Без неї я, немов у темних окулярах. Передплачую, скільки живу. Я впевнена: газета буде жити, допоки живу я".

Що ж, моя мудра тітонько, живіть до ста та більше років  і разом з Вами – наша рідна газета! 

Анатолій СЕМЕНЮК,

заступник  голови Ковельської організації

Національної спілки журналістів України.

Вашого Небесного". 

(Мтв. 5-14).

Слова, взяті із Святого письма і поставлені як епіграф до цього нарису, не випадкові. Хочете чи ні, а журналіст – це апостол, визначений Богом.  Його обов'язок – нести людям високі моральні істини, промінчик надії у сірість захмареного, буденного життя. Це, звичайно, не стосується  тих ЗМІ, які служать люциферу в особі олігархів і вносять  бруд та брехню у  свідомість людини.

Маю право стверджувати, що друковане видання нашого краю "Вісті Ковельщини" і його журналісти впродовж десятків років виступають носіями правдивості, толерантності та доброзичливості. Саме їх праця є вікном у світ для багатьох  ковельчан, особливо хворих, немічних, самотніх.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 580

Ліс – доброта, любов 

і свято,

Скарбниця дивная

 природи –

Краси й поживи тут

 багато,

Тут ключ розгадки світа 

і буття.

Якщо розмалювати ландшафтну карту Ковельщини за природними ознаками, то на ній переважатимуть жовті та зелені кольори. Жовтий – це поля, засіяні житами й пшеницями, в пору дозрівання, а зелене, куди не кинь оком, – ліси, ліси і луки.

Ліс – неоціненне багатство. Це легені наші. Він годує грибами, ягодами, лікує цілющими травами, а ще дає матеріали на будівництво житла. Відпочинок у лісі та оздоровлення неперевершені.

Словом, частина раю на Землі, Богом  даного.

l

Сьогодні ми насичені інформацією про розкрадання масового багатства, несанкціоновані  та надмірні вирубки, порушення екологічного  природного балансу.

Напередодні свята Дня працівників лісу я розмовляю з директором СЛАТ "Тур" Олександром Смалем.

– Олександре Петровичу, в кількох словах розкажіть, як працює Ваше лісове підприємство?

– В умовах всеукраїнської економічної кризи всім нелегко. Виживаємо. Були місяці вкрай важкі. Сьогодні вийшли на позитивний баланс господарювання.

– А що гальмує ритмічну роботу?

– Неврегульований ринок збуту продукції.

– Географія поставок ваших виробів широка?

– Італія, Німеччина, Литва, Польща, Ірландія, Волинь, і, звичайно, Ковельщина.

– А який основний вид продукції відправляєте замовникам?

– Європалєтна дошка, точені вироби, тирсобрикети, дрова та інше.

– Я так розумію: дрова тільки в нас, а європалєти – за кордон.

– Чому? Дрова ми поставляли до Польщі на їхні теплостанції. Круглий точений ліс замовляють ірландські фірми   для огорожі. Такий окультурений "стовпчик" у них слугує щонайменше 30 років.

– У вік використання газу та енергії Сонця, хто є найбільшим замовником дров?

– Значні обсяги  замовлень на дрова (приблизно 40 %) маємо від "Ковельтепла", "Ковельсільмашу" Ковельського хлібокомбінату, шкіл району та інших підприємств і організацій.

– У минулому році я брав на пробу до свого твердопаливного котла тирсобрикети. Чудово! О 23.00  год. завантажив відро у котел, а батареї  були теплі  до 8.00 год.  ранку. Виробляєте цю продукцію в достатній кількості?

– Влітку попит незначний, тому запускаємо виробництво у вересні.

– Нагальне питання, яке цікавить людей, – це баланс вирубки і відновлення лісу. Баланс позитивний?

– Звичайно. У нас за цим суворий контроль. За вісім місяців цього року посадили майже 180 гектарів лісу. Санітарно-оздоровчі заходи провели на площі 828 гектарів. А ліквідної деревини заготовили всього 32 тисячі кубічних метрів.

– З виробничої діяльності хто має дивіденди?

– Держава від податків отримує в загальному 10 мільйонів гривень, ОТГ і сільські ради – один відсоток від лісової площі, єдиний соціальний внесок 2,9 млн. грн.

Працівники лісового господарства отримують зарплатню в середньому 7-8 тисяч гривень. Те, що залишається, спрямовуємо на внутрішні потреби: реконструкцію котельні, облаштування сушарок, оплату енергоносіїв тощо.

– Ліс – не тільки сосна, вільха і дуб, а й неповторна фауна – лось, кізка, кабан. Як з цим?

– Для любителів полювання функціонує мисливське господарство. Водночас воно опікується тваринним світом, підгодовує братів наших менших. Якщо кабан дає собі раду в харчах, то кізки потребують допомоги. Корм вирощуємо  на вільних землях самі – сіємо пшеницю, овес, топінамбур. Заготовляємо віники з кропиви (теж для корму). Ця дільниця у нас збиткова, але ми розуміємо, що збереження фауни є завданням пріоритетним і відповідальним.

– Індивідуальні замовлення приймаєте?

– Аякже. Можемо виготовити двері, ліжка, дошку-вагонку, плінтуси, рейки, стругану просту дошку і багато чого іншого.

Нещодавно отримали замовлення від харків'ян на виготовлення дерев'яних бочок-купель для купання на 5-6 осіб. Такий собі  банний оздоровчий чан-ванна.

– Така забава вельми вартівна?

– Це як для кого. 20 тисяч гривень за один виріб для заможних людей цілком прийнятна сума.

– Реформи не лякають? Окремі спроби таких змін в минулому колектив переживав.

– Реформи "згори" ніколи не були ефективними. Працівники лісу знають свої проблеми і в збиток собі працювати не будуть. Ми ж у постійному пошуку ефективного господарювання.

– Справді, за усім стоїть людина, її розум, її любов до дорученої справи. Напередодні професійного свята назвіть кращих?

– Це надважке завдання. На підприємстві працює майже 200  трудівників. Кожен намагається працювати добре. Серед кращих – Федір Проступчук, лісничий Підрізького лісництва; Станіслав Гуловський, лісничий Голобського лісництва; Віктор Воробей, головний лісничий; Володимир Антонюк, начальник мисливської дільниці; Віктор Гурін, єгер та багато інших.

Я щиросердечно дякую за плідну і корисну працю всім членам колективу. Вони заслуговують на це.

– А що б Ви побажали з нагоди свята?

– Міцного здоров'я, безхмарного мирного неба та любові до лісу, родини і України.

– Що ж, і Вам, Олександре Петровичу, – благословення Господнього на всі Ваші плани і звершення. Хай щастить!

Розмову  вів 

Анатолій СЕМЕНЮК.

Фото Ольги Стеблевець.

Якщо розмалювати ландшафтну карту Ковельщини за природними ознаками, то на ній переважатимуть жовті та зелені кольори. Жовтий – це поля, засіяні житами й пшеницями, в пору дозрівання, а зелене, куди не кинь оком, – ліси, ліси і луки.

Ліс – неоціненне багатство. Це легені наші. Він годує грибами, ягодами, лікує цілющими травами, а ще дає матеріали на будівництво житла. Відпочинок у лісі та оздоровлення неперевершені.

Словом, частина раю на Землі, Богом  даного.

ххх

Сьогодні ми насичені інформацією про розкрадання масового багатства, несанкціоновані  та надмірні вирубки, порушення екологічного  природного балансу.

Напередодні свята Дня працівників лісу я розмовляю з директором СЛАТ "Тур" Олександром Смалем.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1526

Сергій  Ус мешкає в селі Стобихва, що на Камінь-Каширщині. Село далеке від «цивілізації», але благодатне для творчості.

Хто знає, що діється в надрах людського єства? В якусь мить настає прозріння, і ти бачиш сенс життя в іншому вимірі. Тоді всі сили, розум, невгамовний дух  – генеруються у новий вмотивований сенс діяльності.

Так сталося, що Сергій Ус захопився краєзнавством. «Протоптав доріжку» до таємних архівів  СБУ і вирішив їх оприлюднювати для широкого загалу.

Кого не зацікавить тема  боротьби українців за волю і незалежність на основі реальних документів?

28 серпня ц. р. автор  завітав у читальний зал центральної районної бібліотеки з презентацією книги «Хроніка Волинського Полісся» (на знімках).

Приходить час, і пам’ять знову й знову випробовує нас на терезах долі – воля чи смерть? До нас, сучасних, ХХІ століттям просвітлених, мов із темної печери  виходять привиди минулого. Вони проникають в наші душі. Асоціації різні: в одних жевріє виправдання, в інших бурхає енергія звинувачень у злочинах проти  людини і нації.

Краєзнавця-дослідника  представила  присутнім ведуча Ольга Бичковська. Це не заспів зустрічі, а реквієм по братовбивству і жахіттях повоєнної пори. Застерігаю – читати для дітей до 16 років не бажано.

Послухаймо:

– Не вчимось на уроках історії, тому все повертається на круги своя – знову маємо війну на Сході. Забуваємо, що над нами двоголовий російський орел кружляє, який не прощає байдужості. Він не відпускає.

В ті далекі часи були герої та антигерої. Ось   сповідь колишнього чекіста, який разом з іншими, під виглядом бандерівців, вбивав мирних селян і дітей тільки заради дискредитації  вояків УПА та членів руху ОУН:

«Наша група позбавила життя не один десяток людей, яких ми вбивали ніби за симпатії до совіцької влади. І ось нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти правду, хто насправді проводив ті криваві акції. Мені привиджуються ті нещасні, які просили у нас пощади, але пощади не було…

Часто у снах я чую крик чотирирічного хлопчика: «Не бий мого тата!!!». Він вирвався із рук нашого старшини, притім укусив його за палець. Тоді старшина вхопив хлопчика за ніжки і з усього маху вдарив  об стіну головою. Мозок із розбитої голівки дитини бризнув по хаті  і на нас, на наші руки, на обличчя. Я за той час розстріляв двох сестричок 10-ти та 12-ти років. Вони зацепеніли від жаху, і навіть не розуміли, що відбувається. Батько, мати на колінах благали нас пощадити хоч би дітей, і теж не розуміли, за що їм така кара. Вони думали, що ми бандерівці. Голос того хлопчика, зойки нещасних сестричок переслідують мене вдень і вночі…

Старенький священик зблідлими вустами (на сповіді) прошептав: «Сину, великі твої гріхи, але оскільки ти каєшся і тебе змушували твої командири, я можу дати тобі розгрішення, але тільки тоді, коли ти напишеш у ті села, де ви проливали кров невинну, лист-покаяння…».

Повну розповідь про ці жахіття можна прочитати у часописі «Прикарпаття» від 30 квітня 2005 року. Так рано чи пізно правда виходить на люди.

Сьогодні в залі присутня людина, яка була свідком тих далеких подій  – це Іван Шевко. Дякуємо Вам. Відчувайте нашу любов».

Звичайно, присутніх не менше цікавило, що розповість дослідник Сергій Ус.

Вдивляюсь в обличчя автора книги і бачу перед собою справжнього вояка УПА. Потужна статура, цілеспрямований погляд, впевнені рухи, розважлива мова. До цього не вистачає хіба що уніформи та стрілецької зброї.

Він розказує, що його дослідження стосується північних районів Волині – тобто Камінь-Каширського, Ратнівського, Маневицького, Любешівського. На  ковельчан чекає другий том, де вже зібрано багато матеріалів, які проливають світло на діяльність ОУН, УПА і так само НКВС.

Документи, які публікуються в книзі, –це зведення про операції з ліквідації бойових загонів УПА та їх командирів. Тут  доповідні записки і рапорти про арешти, розстріли, допити і зради. Вони не редаговані – все мовою оригіналу. Автор наголошує.

– Взагалі, історія – суб’єктивна наука. Ця книга  розкриває точку зору каральних органів. На сьогодні про УПА написано багато, тому є можливість для аналізу та порівняння.

Берія повторював: «Кожен злочин має прізвище, ім’я та по батькові. Сьогодні ми бачимо на основі реальних документа, які злочини робила злочинна система. Тих злочинів відкривається все більше і більше. НКВС для знищення вояків УПА використовувала спеціальні   препарати. Їх добавляли в їжу. Там, де доза була перевищена, вояки помирали, інші ставали неспроможні до логічного мислення і потрапляли в пазурі карателів.

В архівах немало свідчень про виселення українців до Сибіру за найменші провини. Мої дослідження мають охопити події 1845–1956 років. Єдина проблема – це кошти. Пенсії у 2 тисячі гривень вистачає хіба що на поїздки до Києва. Надіюсь на свідомих українців, які розуміють, що ці книги і дослідження потрібні.

Були запитання і відповіді. Присутні викупляли книгу ( з автографом) і карту Волині   з позначенням місць розташування бойових загонів УПА та групи НКВС.

Зустріч була цікавою та змістовною.

І справді, як сказано вище, дай нам, Боже, сили, щоб такі криваві події не повторилися, і Україна в мирі та єдності розквітала. У цьому контексті – подячне слово слід сказати  центральній районній бібліотеці (директор Галина Божик) і милій, чарівній Ользі Бичковській, які весь час невтомно – на вістрі становлення Незалежності. Це свята місія.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Сергій  Ус мешкає в селі Стобихва, що на Камінь-Каширщині. Село далеке від «цивілізації», але благодатне для творчості.

Хто знає, що діється в надрах людського єства? В якусь мить настає прозріння, і ти бачиш сенс життя в іншому вимірі. Тоді всі сили, розум, невгамовний дух  – генеруються у новий вмотивований сенс діяльності.

Так сталося, що Сергій Ус захопився краєзнавством. «Протоптав доріжку» до таємних архівів  СБУ і вирішив їх оприлюднювати для широкого загалу.

Кого не зацікавить тема  боротьби українців за волю і незалежність на основі реальних документів?

28 серпня ц. р. автор  завітав у читальний зал центральної районної бібліотеки з презентацією книги «Хроніка Волинського Полісся» (на знімках).

Приходить час, і пам’ять знову й знову випробовує нас на терезах долі – воля чи смерть? До нас, сучасних, ХХІ століттям просвітлених, мов із темної печери  виходять привиди минулого. Вони проникають в наші душі. Асоціації різні: в одних жевріє виправдання, в інших бурхає енергія звинувачень у злочинах проти  людини і нації.

Краєзнавця-дослідника  представила  присутнім ведуча Ольга Бичковська. Це не заспів зустрічі, а реквієм по братовбивству і жахіттях повоєнної пори. Застерігаю – читати для дітей до 16 років не бажано.

Послухаймо:

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 630

«Коли пишу, про вік свій забуваю…».

Ці поетичні рядки Якова Лавренка стосуються багатьох літніх людей. В умовах існування, коли Людина відсторонена від активного суспільного життя, коли потрапляє в тенета негараздів побутового (часто сімейного) характеру, вона шукає мотивованості до тієї чи іншої діяльності. 

З боку свого шляху залишає негативні емоції, плакання на свою «гірку» долю, переступає через слабкодухість і поринає в інший, часто-густо творчий світ. Саме в такій когорті невтомних знаходиться автор наведених вище рядків Яків Якович Лавренко.

«Коли пишу, про вік свій забуваю…».

Ці поетичні рядки Якова Лавренка стосуються багатьох літніх людей. В умовах існування, коли Людина відсторонена від активного суспільного життя, коли потрапляє в тенета негараздів побутового (часто сімейного) характеру, вона шукає мотивованості до тієї чи іншої діяльності. 

З боку свого шляху залишає негативні емоції, плакання на свою «гірку» долю, переступає через слабкодухість і поринає в інший, часто-густо творчий світ. Саме в такій когорті невтомних знаходиться автор наведених вище рядків Яків Якович Лавренко.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 895

В процесі життя людина долає терни колючі і райські кущі, бачить сірі і світлі кольори. Як кажуть, кожному своє.

Галина Василівна Вереніч бачить цей світ в інших вимірах.  Вона переконана, що найголовніше в житті – зберегти людську гідність. Впали на твоє єство біль і горе, захмарилася радість – ти мусиш пережити їх, йти далі з високо піднятою головою. А ще – не зраджувати своїх моральних принципів.

Пишу і себе звіряю із цією особливою жінкою із великої літери  й роблю висновок: не дорівняюсь.

Вона – вчитель, педагог та душевний наставник. Це її земний шлях, доля і сенс життя.

Розумна, мудра і приваблива, у свої 85 виглядає на 20 літ молодше. З першого погляду можна подумати, що її оминули життєві катаклізми і, птаха радості несла на своїх крилах.

На жаль, так не буває. За фасадом світлих днів чорні хмари клубочаться.

Ех, доле, доле! Розкажи нам притчу про широке поле. Порадь, як квіти пахучі від будяків колючих та кропиви пекучої відділити.

Юність не віщувала тривог і суму. Галя плюс Вова. Це означало, що молода пара подружилася, пригорнулася і розцвіла сімейним коханням. Галина дітей в школі навчає, а її  Богом суджений Володя керівні посади осягає. Авторитет у чоловіка серед колег і друзів неабиякий. І висока влада цінує й поважає.

Дружині непросто, але вона має бути на висоті: толерантною, виваженою і усміхненою.

Скільки-то зустрічей дружніх було вдома і поза домом. Вона скрізь і завжди – берегиня родини, господиня і королева серед гостей найвищого рангу.

В тій життєвій круговерті син Ігорьок на світ  Божий з'явився. Ріс – виростав. Тішилися, адже розуму на трьох. Дивись, вченим стане і рід прославить.

Коли пригортається щастя, розкрилюй руки, впускай в серце. В ті розкрилені обійми Галини Василівни ластівкою влетіла донечка-красуня. Тендітне, миле. А ім'я яке – Світлана! Світло від світла!

Квіткою розквітала в родинній купелі. Від неї ангельська чарівність випромінювалася, душевна доброта розсіювалася і благодать повінню розливалася.

Це радісно-трагічне полотно життя я виписую з висоти тривалого відрізка часу. Хоч що таке час? Проходить рік, як мить, а мить перетворюється на Вічність. Радісні хвилини птахом пролітають, а горе й сум черепахою повільно повзуть.

Не зчулася Галина Василівна, як скарбниця щастя і радості спорожніла, а натомість сатана зерен, позначених горем, понасипав. І не просто так, а в потрійній мірі.

Захворів  її суджений Володимир Іванович невиліковно. Кілька років хворості і нерухомості. Ті тривоги через її душу проходили, а всі сімейні клопоти на своїх жіночих плечах несла. Так  і пішов у засвіти.

Переплакалась, перемучилась, пересумувала.

Вистояла!

Ще не встигли висохнути сльози, як нове горе: її надія, її кровинка, її опора –  синочок Ігор пішов від мами у Вічність.

О, материнське серце! Скільки там ран незагоєних! Скільки рубців від мук душевних!

Та виявилося, що чаша горя ще не випита сповна. Її сонце – Світлана неждано-негадано сизокрилою чайкою в Царство Небесне відлетіла. Повернулася, немов із вирію, у батьківській дім світлиною усміхненою, чорною стрічкою окаймованою.  Присіла на покуті, щоб з мамою на самоті порозмовляти.

Кажуть, сльози вимивають гіркі спомини, а молитва зцілює. І плакала, і молилася, але чи є на світі ліки від горя непомірного?

l

Проминуло кілька років. Попри все, тендітне жіноче стебло не зламалося. Як і колись, іде Галина Василівна життєвою дорогою із високо піднятою головою. Витримує грози, буревії, тривоги та негаразди неспокійного й злого сьогодення.

І ось я у неї в гостях. В хаті – гарно, чисто і затишно. Чомусь переживаю. Можливо, більше за себе. В яке русло ріка розмови повернеться?

– Галино Василівно. Як поживаєте? – запитую для початку.

– Анатолію! Ти ж знаєш, яке життя може бути, коли смерть за плечима?

– Не грішіть. Ви молодо виглядаєте і про ту, з косою, говорити рано. Думаю, що  ангел-охоронець Вас береже.

– Не знаю, що береже, але рятує доброта. Вона попереду мене. Це мій щит і опора. Так і живу.

– А самотність важко на плечах нести?

– А я не самотня. Ось ти приїхав. Тішусь, що хтось далеко мене не забуває. Сусіди і рідні не оминають хати. Нещодавно мої учні провідували, подарунків навезли. Думаю, що я таки варта чогось у цьому житті.

– Гості – радість, але ж вони довго не засиджуються?

– Коли залишаюсь на самоті, то читаю. Люблю класику – там криниця мудрості бездонна. А ще різних видань понавиписувала. Знаєш, люблю читати про долі людські. Для мене газета – це не листок з картинками, а добрий порадник, цілитель і стимулятор душі. Бува, прочитаю у "Волині" про когось із рідних чи знайомих – радію.

Оце нещодавно перечитувала твою книгу нарисів "Згадати все…" і розхвилювалася. Співпереживала з Ковальськими. Які-то люди – істинні патріоти!

– Час невблаганний – Ковальського-лікаря вже немає. Як думаєте, газети виживуть?

– Допоки ми живемо, то і друковані видання будуть жити. Я тривожусь, коли бачу, як молодь живе в смартфонах та комп'ютерах, Божого світу не бачить і не чує.

– А матеріальна сторона "тисне"? Пенсії вистачає?

– Грошей завжди не вистачає. Мій дідусь, як була ще дитиною, навчав: "Ніколи не позичай грошей. Скільки б у тебе їх не було, частинку відклади. Перетерпиш, що не все придбала, зате в скрутну годину вони тебе виручать". Я й іншого правила дотримуюсь:  іноді недоїж, але май завжди в запасі чай та до чаю для гостей.

– Цікаво, яке Ваше життєве кредо?

– Працювати, молитися, надіятися і вірити. Це стимулює. Допомагає жити.

– Побував у Вашій аурі і ніби омився благодатним дощем. Йти від Вас не хочеться. Якась магія?

– Звичайно, магія. Ви приїхали і радість принесли до хати. Я розчулилася. Згадали сумні і радісні хвилини. Я щасливію  цим.

Виходимо. Вздовж доріжки – кущі калини. Пишні червоні грона звисають – милується око. До нових роздумів про долю людську спонукають. Це наш неопалимий кущ, Богом дарований.

– Немає для мене милішого дерева, аніж це. Як зацвіте –здається, моя Світланочка нареченою з небес з'являється. А ці червоні грона – це життя… Любов!

Я розповідаю давню легенду, як наші українки татар в непрохідне болото завели. Порубали вороги злії наших красунь і самі загинули безславно, але там, де капала кров дівчат,  калина виростала – наше священне дерево. Скільки не ламають, не гнуть наші вороженьки калину-Україну, вона залишається незламною.

...Калина і Галина – сьогодні, як сестри. Попри холодні вітри і грози, ідуть по життю незламно й гідно з високо піднятою головою. Це і є сенс життя!

 Анатолій СЕМЕНЮК.

В процесі життя людина долає терни колючі і райські кущі, бачить сірі і світлі кольори. Як кажуть, кожному своє.

Галина Василівна Вереніч бачить цей світ в інших вимірах.  Вона переконана, що найголовніше в житті – зберегти людську гідність. Впали на твоє єство біль і горе, захмарилася радість – ти мусиш пережити їх, йти далі з високо піднятою головою. А ще – не зраджувати своїх моральних принципів.

Пишу і себе звіряю із цією особливою жінкою із великої літери  й роблю висновок: не дорівняюсь.

Вона – вчитель, педагог та душевний наставник. Це її земний шлях, доля і сенс життя.

Розумна, мудра і приваблива, у свої 85 виглядає на 20 літ молодше. З першого погляду можна подумати, що її оминули життєві катаклізми і, птаха радості несла на своїх крилах.

На жаль, так не буває. За фасадом світлих днів чорні хмари клубочаться.

Ех, доле, доле! Розкажи нам притчу про широке поле. Порадь, як квіти пахучі від будяків колючих та кропиви пекучої відділити.

Юність не віщувала тривог і суму. Галя плюс Вова. Це означало, що молода пара подружилася, пригорнулася і розцвіла сімейним коханням. Галина дітей в школі навчає, а її  Богом суджений Володя керівні посади осягає. Авторитет у чоловіка серед колег і друзів неабиякий. І висока влада цінує й поважає.

Дружині непросто, але вона має бути на висоті: толерантною, виваженою і усміхненою.

Скільки-то зустрічей дружніх було вдома і поза домом. Вона скрізь і завжди – берегиня родини, господиня і королева серед гостей найвищого рангу.

В тій життєвій круговерті син Ігорьок на світ  Божий з'явився. Ріс – виростав. Тішилися, адже розуму на трьох. Дивись, вченим стане і рід прославить.

Коли пригортається щастя, розкрилюй руки, впускай в серце. В ті розкрилені обійми Галини Василівни ластівкою влетіла донечка-красуня. Тендітне, миле. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 657