Настали вирішальні дні передплати - 2020. До її завершення залишилося менше  місяця, а питань до вирішення як у журналістів, так і в поштовиків більше, аніж достатньо.

Для того, щоб активізувати передплатну кампанію, редакційний колектив "Вістей Ковельщини", за усталеною традицією, розпочав проведення Днів газети у Ковелі і населених пунктах району. От і нещодавно журналістський "десант" "Вістей Ковельщини" на чолі із редактором Миколою Вельмою, прибув до с. Мощеної  якраз у день виплати пенсій мешканцям села. 

Газетярі мали на меті залучити до передплати місцевого видання максимально можливу кількість читачів. Вони хочуть донести до людей інформацію про те, що діється в країні, області, в місті і районі, познайомити з видатними особистостями сучасності, а ще розповісти про те, що робить влада для покращення життя кожного із нас, розв'язання існуючих проблем. І це важливо, адже живе людина не лише хлібом єдиним.

Зустріч з мощенцями - це ще одна можливість пізнання реалій життя, яке для багатьох – немов сіра хмара. Як не переставляй "доданки" своїх видатків, на  духовне коштів майже не залишається.

Станьмо хоча б на місце селянина-ветерана: електрика плюс опалення, додамо затрати на хліб та до хліба, тоді зрозуміємо, чи є у кожного можливість передплатити газету.

Один із мешканців Мощеної розповів: "Я колись в хаті мав  оберемок газет та журналів, а тепер - "Вісник", "Волинь" та "Вісті" і все. А у мене пенсія не така вже й мала для села. Про інших немає що говорити".

Спостерігаю: мудрі, розумні, обвітрені працею ветерани біля пункту передплати проходять з якимось ваганням - мовляв, ви ж розумієте,  нам же виживати за ці гроші цілий місяць…

Та є й інша думка. "Це така психологія людська. На газету ви віддаєте, скажімо, 300 гривень, і цілий рік у вас є цікавий співбесідник на теми місцевого життя. А зекономлені гроші непомітно розсіються і не приносять чогось суттєвого в побуті. То гості прийдуть, то онук чи донька  на витребеньки попросять і таке інше. А газета - це ж відкрите віконце у світ для всієї сім'ї. Я, коли б мав право, то зобов'язав би сім'ї, де є діти, обов'язково передплатити місцеве видання. Адже потрібно дітям прищеплювати любов до знань, живої книги і, звичайно ж, газети", – розмірковує мій знайомий.

І я погоджуюся з цією думкою. Перенесіть себе на місце школяра: коли він бачить, що батьки або дідусь з бабусею читають, то й сам прилучається до цього. А більше читає - більше знає.

l

Навпроти поштового відділення – школа. Виконуючий обов'язки сільського старости Анатолій Ліщук провів для нас своєрідну екскурсію. Він ознайомив із розпочатою новобудовою – спортивним майданчиком для баскетболу, волейболу, тенісу та інших ігор із штучним покриттям. Роботи наближаються до завершення. Цікавимося, звідки кошти?

– Фінансування йде за принципом "п'ятдесят на п'ятдесят", – пояснює Анатолій Павлович. – Половина суми – від Фонду регіонального розвитку, половина – з бюджету Люблинецької селищної ради. А майданчик дуже потрібний – школа спортзалу не має.

Заходимо в школу. Перерва. Шум, гамір. В приміщенні око милує зелений "сад" із вазонів. Увагу привертають експонати місцевого побутового інтер'єру. Поглянеш і починаєш розуміти, що такий підхід дієвий в освоєнні  програми, яку умовно можна назвати: "Як тебе не любити, краю мій!". Подумалось: місцева газета має так само зустрічати учня вдома, при поверненні зі школи.

Проходимо коридором. Він слугує в школі своєрідним спортивним залом. Дітям - кайф. Старші і менші бігають, грають у настільний теніс. Ніколи не думав, що "броунівський" рух буває таким захоплюючим і радісним.

Цікавимося, як втілюються в життя завдання  Нової української школи. Нам показують  невеликий клас, який заповнений партами і стільцями для кожного учня окремо. Все гарно та естетично. Сьогодні дітям не ставлять оцінок  –  поки достатньо методів і засобів для розвитку дитячого інтелекту. Як підтвердження цього, бачимо, як кілька учнів складають із хитромудрих деталей якісь оригінальні конструкції. Вони, як удома – на підлозі, застеленій килимком. Для вчителя – комп'ютер  та інше новітнє обладнання.

Нас супроводжує директор школи Віталій Новосад, і ми бачимо інші гамірні класи Нової школи. Він розказує про проблеми та плани на майбутнє, і це втішає. Найголовніше, що школа живе  повноцінним життям – тут навчається 98 учнів.

В школі тепло. Вся будівля зовні світла, гарна і приваблива. Ближче до дороги – скульптура Ангела. Це не просто мистецький витвір, а посланець Божий, який охороняє й оточує турботою і піклуванням дітей.

Повертаємось до відділення зв'язку. Невтомна завідувачка відділу редакції Ольга Стеблевець повідомляє, що багато з тих, хто прийшов у поштове відділення, передплатили "Вісті Ковельщини" й отримали солодкі призи.

l

Коли наше відрядження наближалося до завершення, з прогулянки поверталися діти із дитячого садочка, який розташований у одному приміщенні з відділенням зв'язку і який очолює Ірина Мичко. Помітивши нас, хлопчики і дівчатка (а всіх їх тут чимало – аж 33) голосно привіталися з нами словами: "Добрий день!". Ми їм відповіли з усмішкою на вустах.

А день-таки справді був добрим. Порадувала й погода майже весняним теплом й чистим блакитним небом, і щирі й привітні люди в селі, і оптимізм очільників місцевої влади, які налаштовані у складі Люблинецької ОТГ впевнено долати існуючі  труднощі й наполегливо йти до поставленої мети.

Тож побажаємо мощенцям успіхів на цьому шляху. Ну, а ті, хто не взяв участі у Дні передплатника, багато втратили, бо можна було не лише виписати місцеву газету, а й поспілкуватися з цікавими співбесідниками. Будемо, однак, сподіватися, що ця зустріч не остання і що "полку" передплатників міськрайонки у Мощеній прибуде. Адже "Вісті Ковельщини" – газета для Вас і про Вас!

Анатолій СЕМЕНЮК,

спец. кор. газети "Вісті Ковельщини", автор "Пісні про Мощену".

НА ЗНІМКАХ: село Мощена та його мешканці у день перебування тут "десанту" громадсько-політичної газети "Вісті Ковельщини" і проведення Дня передплатника. Вгорі у центрі – в. о. старости Анатолій ЛІЩУК.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Настали вирішальні дні передплати - 2020. До її завершення залишилося менше  місяця, а питань до вирішення як у журналістів, так і в поштовиків більше, аніж достатньо.

Для того, щоб активізувати передплатну кампанію, редакційний колектив "Вістей Ковельщини", за усталеною традицією, розпочав проведення Днів газети у Ковелі і населених пунктах району. От і нещодавно журналістський "десант" "Вістей Ковельщини" на чолі із редактором Миколою Вельмою, прибув до с. Мощеної  якраз у день виплати пенсій мешканцям села. 

Газетярі мали на меті залучити до передплати місцевого видання максимально можливу кількість читачів. Вони хочуть донести до людей інформацію про те, що діється в країні, області, в місті і районі, познайомити з видатними особистостями сучасності, а ще розповісти про те, що робить влада для покращення життя кожного із нас, розв'язання існуючих проблем. І це важливо, адже живе людина не лише хлібом єдиним.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 585

Дорогий мій читачу! Намагаючись пізнати хоч щось у цьому світі, запитую тебе, чи можна торкнутись співучого птаха, що парить в небі, коли крила твої не  сягають його висоти?

Квітка Цісик, співачка, україноамериканка,  є тією птахою, для якої ой як не просто знайти слова, щоб змалювати творчий портрет.

Уяви собі, мій читачу: посіялася зернина  на заокеанському пишному рослинному полі і на диво проросла, розквітла яскраво, як це буває в казці, перевтілилась у співучу горлицю. Злетіла високо і здивувала цей світ своїм голосом, барвистим та естетично витонченим співом. Їй не судилося за життя подарувати свій талант батьківській землі.  Імперська протиукраїнська система не дозволила. Проте її пісня  створила диво. Ясночола, красива, співуча, з сонячною усмішкою душа Квітки Цісик прилетіла в Україну  і торкнулася спраглих українських сердець. "Я Ваша, привітаймось!", – почувся голос.

І почули цей клич студенти Ковельського промислово-економічного коледжу. Вони сміливо торкнулися крил птахи,  і  гостину  теплу приготували – душевну, як для рідної. Щоб захід пройшов на високому мистецькому рівні, Неля Телючик, зав.бібліотекою, та Людмила Мелещук, керівник групи "Комп’ютерні науки",  не пошкодували  ні часу, ні енергії – словом,  з теплом і любов'ю підготували дійство.

...Зал бібліотеки  переповнений. Зібралися студенти, батьки, гості, викладачі. В очах організаторів переживання, адже для першокурсників це – творчий дебют. Видно, що хвилюються ведучі Яна Оніщук та Назар Гаврилейко, Вікторія Поліщук та Роман Ковальчук, Софія Веніславська та Роман Суднік.

Помандруймо і ми разом із ведучими   життєвим  шляхом  Кейсі-Квітки Цісик.

Батько Квітислави, вимушено  опинився в далекій від Галичини Америці. Не чекав райських кущів, а висаджував і ростив їх. Він, перша скрипка і концертмайстер Львівської опери, заснував у Нью-Йорку  Український музичний інститут. Працював викладачем.

У квітні 1953 року у Іванки та Володимира народилася друга донька Квітислава (Квітка, а потому – Кейсі).

Своїх  доньок із раннього дитинства батько спрямував на шлях прекрасного – тобто на служіння  її величності Музиці. І не помилився! Старша Марія стала відомою піаністкою, педагогом, а потому директором консерваторії у Сан-Франциско. Квітка уже в чотири роки опанувала скрипку. У сімнадцять – стала віртуозною скрипачкою. 

Та поряд із милозвучними струнами цариці музики формувався і розвивався її голос. Здається, що Янголам Господнім було потрібно, щоб вона співала. І вона заспівала кілька пісень у фільмі "Ти  світло мого життя". І… о, диво! Стала знаменитою і здобула "Золотий глобус" та "Оскар" – найпрестижніші в світі відзнаки Американської кіноакадемії. Вона стала співати, записувати платівки  і брати участь у створенні рекламних роликів. Де є талант, праця,  там не забариться слава. Її запрошують всесвітньо відомі компанії. 16 років (!) Квітка Цісик співпрацювала із корпорацією "Форд Моторс".

Та повернемося до наших рідних студентів. Театралізований образ Квітки Цісик гарно відтворила Євгенія Муха. Здавалося, що на сцену вийшла сама співачка.

Про рекламну діяльність співачки розповів Максим Царук. Присутні на екрані монітора побачили справжню американську рекламу з "живим" голосом Квітки.

Кожна творчість – це пошук маловідомого та дослідницька робота. І тішить, що до  цієї творчої години студенти та організатори  поставились дуже відповідально. Вони побували у Львові, де функціонує в одній із шкіл  музей Квітки Цісик,  і пізнали багато нового. Своїми враженнями від поїздки поділилися  Антон  Гоніч та Владислав Строчук. Цікаво! Співачка стала ще ближчою до нас.

Зворушив своєю безпосередністю дев'ятилітній Женя Мелещук, учень НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. № 13-колегіум". Його "Гуцулка Ксеня" звучала дзвінко, радісно і душевно.

І знову – роздуми. Коли і як прокинувся ген українства у англомовної українки? Енергетичний код із батьківської землі перенесений до Америки батьком, передався доньці, щоб ще раз підтвердити пророцтво: "Наша Воля, наша Слава не вмруть, не загинуть". Це – невмирущість українства, нашого народу, мови та духу. Бо  як інакше пояснити, що, маючи вагомі дивіденди і славу від реклами, Квітка раптом вирішує заспівати українською, видати альбом  і віддати свої заощадження на цей завідомо збитковий у матеріальному сенсі проєкт?  Але вдумаймося, який він багатий для нас у духовному плані, адже  підтверджує, що ми, українці,   висококультурна,  творча,   інтелектуальна нація.

Не раз ми зазначаємо, що хтось прожив довго, скажімо 100 років. А що в тих літах?

Квітка Цісик у своє життя вкладала все: і голос, і талант, і пробуджене українство. Її зірка засяяла в 45! Але лишився слід незгасний у пам'яті. Її батько теж відійшов у засвіти із сцени. Треба було чути оте тужливе до болю "Кру-кру-кру… в чужині умру…". Сльозина скотилася по щоці,  і не тільки у мене. Не забули організатори презентувати спів львівської співачки, переможниці "Голосу країни" Оксани Мухи, яка популяризує пісні Квітки. Знову захоплюючі духовні хвилини!

Лунали поезії, присвячені співачці. Їх декламували Марійка Симонік та Катя Борисюк. Гарно  вписався у дійство вальс під пісню Квітки "Місто спить".

Пам'ять. Доки вона жива, живуть і дорогі нам люди. У США засновано фонд підтримки музично обдарованих дітей,  на  пошанування знаменитої співачки Кейсі Цісик. У Львові одну із вулиць названо іменем Квітки Цісик, а на будинку, де жили її рідні, відкрито меморіальну дошку.

В Ковелі відбулись літературно-мистецькі зустрічі у центральній бібліотеці та промислово-економічному коледжі, про що написано вище.

Творча зустріч зворушила і надихнула на рядки  поетичної посвяти великій Українці  Квітці Цісик.

Повернення

Квітці Цісик присвячую

Клич  журавлиний, немов

 голосіння, 

З чужинського краю крізь море

 летить, 

Вкраїно, послухай ці ноти осінні, 

Тужливі... Довго розлукою

 серце болить.

Збирались в дорогу від рідної

 хати, 

Сльозину лишили, як докір,

 землі. 

Мої українці, хто ж нам буде

 співати, 

Хто ж нас буде любити у сірій

 імлі?

Любов не зів'яне,  і пісня не

 згине – 

Вона заспівала, здивувала

 весь світ. 

Колоритне сопрано до Господа

 лине, 

Розквітає калина – весни

 сонцецвіт.

Сонячні звуки, як сон,

 ніжнотонні, 

Чарують, милують. Ти чуєш, мій

 брате? 

На Київських горах проснулися

 дзвони, 

Нас пісня вкраїнська скликає

 на свято.

Ключ журавлиний вертається

 з вирію, 

З чужинського краю до рідного

 дому. 

Світла мелодія, окрилена

 мрією, 

Влітає у душу, як сонячний

 промінь.

О, Квітиславо, так рано зоря

 ясна  згасла,                     

А над Україною – пісня твоя,

  незбагненна й прекрасна!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Дорогий мій читачу! Намагаючись пізнати хоч щось у цьому світі, запитую тебе, чи можна торкнутись співучого птаха, що парить в небі, коли крила твої не  сягають його висоти?

Квітка Цісик, співачка, україноамериканка,  є тією птахою, для якої ой як не просто знайти слова, щоб змалювати творчий портрет.

Уяви собі, мій читачу: посіялася зернина  на заокеанському пишному рослинному полі і на диво проросла, розквітла яскраво, як це буває в казці, перевтілилась у співучу горлицю. Злетіла високо і здивувала цей світ своїм голосом, барвистим та естетично витонченим співом. Їй не судилося за життя подарувати свій талант батьківській землі.  Імперська протиукраїнська система не дозволила. Проте її пісня  створила диво. Ясночола, красива, співуча, з сонячною усмішкою душа Квітки Цісик прилетіла в Україну  і торкнулася спраглих українських сердець. "Я Ваша, привітаймось!", – почувся голос.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1183

"Бог дав тобі все для щастя" — це одна із духовних заповідей блаженного священномученика  Миколая Чарнецького.

Маємо дякувати Богу за щастя бути причетним до священної місії — відроджувати і розвивати віру Христову, а ще — брати участь у розбудові Церкви, що в кінцевому результаті приводить  нас до розквіту любові і добра.

Історія людини, храму, країни розпочинається із дня народження. Першу Божу зернину редемптористського руху на  ковельській  землі посіяв о. Миколай Чарнецький у 1927 році.

Незважаючи на те, що довкола пишно розростався римо-католицький духовний світ, тендітний паросток Вселенської (греко-католицької) Православної Церкви прижився і розцвів.

Леліяли, підживляли те духовне зерно такі титани духу, як Блаженні Василь Величковський, Володимир Стернюк та інші подвижники віри Христової. Виросло, розцвіло зело і… зламалося. Лиха рука війни спопелила храм, священнослужителів розкидала по світу, а потому  — по комуно-атеїстичних казематах. Та у Бога не буває поразок. На місці зруйнованої люцифером Церкви завжди постає новий, ще величніший Храм.

Першу повоєнну місійну розвідку до Ковеля здійснили редемптористи ієромонах о. Леонід Григоренко та о. Василь Опришко. Це був своєрідний пролог до відтворення Церкви.

Другу духовну місію до нашого міста очолив протоігумен  Михайло Волошин. З його благословення  і підтримки та за безпосередньої участі о. Леоніда уже в 2002 році затишна і гарна дерев'яна каплиця прийняла вірних на перше Боже служіння.

На початку 2003 року настоятелем монастиря і церкви в ім'я блаженного Миколая Чарнецького призначили Євгена Задорожного. Він став своєрідним генератором будівництва нового храму. До будівництва долучились небайдужі активні парафіяни, чоловіки і жінки.

І ось вона, перша радість і перемога, — 11 травня 2003 року Божого до Ковеля прибув із Парижа (Франція) Владика Михайло Гринчишин. Відбулася урочиста Архієрейська Божественна літургія і освячення місця будови та наріжного каменю.

Світило ясне Сонечко. Мирно голубіло небо, і весняним животворним струмком лилася молитва. Це  надихало на подальшу плідну працю. На освяченому місці із Божою поміччю  за короткий час виріс фундамент і цокольний поверх майбутнього храму.

Про хронологію будівництва розповідають парафіяни-будівничі Церкви:

- 2004 рік. Ми спільною громадою заготовляємо будівельні матеріали, і цеглинка до цеглинки вкладаємо в стіни. Над нами витає дивна благодатна сила, і ми не втомлюємося.

- Весна, 2006 рік. Збудовано високі стіни. Далі надважливе завдання — зведення підкупольної основи. Робота потребує підвищеної безпеки. Але коли є віра, перешкоди зникають. Перший етап подолано, і ми переходимо до зведення даху. Праця важка і відповідальна, але вона вселяє надію і радість у наші душі.

- 2007 рік. Ми покриваємо бані храму булатною золотою бляхою. Неймовірно щасливі хвилини бачити, як вона виблискує під променями Сонця! Вдумайтеся: наш храм — перший, що сяє позолотою. За нашим прикладом інші святині стали одягатися в позолоту. Але ми горді, бо започаткували золотоверхий Ковель!

- 2008 рік. До нас вперше приїздить Екзарх новоутвореного Луцького екзархату владика Йосафат Говера і освячує надкупольні хрести. Встановлення хрестів над церквою — це наче вінець над нареченою. Господи, благослови наше чисте духовне "весілля"!

- 2009 рік. На особливому піднесенні, із всією церковною спільнотою, майстри укладають підлогу, прокладають тепло- та електромережі, фарбують стіни, встановлюють двері та вікна. На перепочинок не маємо права, адже світло щасливого звершення так близько.

- І ось 21 листопада на свято Архістратига Михаїла довгождана радісна подія — відбулося освячення рідного, такого очікуваного і благодатного храму блаженного Миколая Чарнецького.

Чин освячення звершив владика Йосафат Говера, екзарх Луцький. Краплина щастя впала у відкриті душі парафіян.

Вслухаєшся в сказане, перечитуєш цю духовну сповідь і переконуєшся, що тільки з Благословенням Божим може жити Україна, може бути чистим серце і наше щасливе майбуття.

Збудований храм виглядає велично та естетично витончено (на знімку). Але яким би не був він гарним, без душі і духу священиків та вірних — мертвий. Тішить, що святиня Миколая Чарнецького ні на мить не забуває цієї істини. Вона жива, життєдайна і високодуховна. Тут діє одна велика парафіяльна родина, в якій багато спільного, а саме: "Братство Матері Неустанної Помочі", "Матері в молитві", "Батьки в молитві", "Майстерня  святого Йосифа", молодіжна спільнота "Вісім блаженств".

Відправляють Святу Літургію для дітей, організовують оздоровчо-духовні табори влітку, проводять катехизацію дітей та дорослих.

Парафіяни є постійними паломниками на Святу Землю, до Меджугор'я (Боснія-Герцовина), Риму і по святих місцях України — Зарваниця, Львів та інші.

Церква є патріотичним осередком духовного українства Ковельщини і Волині.

Особлива місія редемптористської спільноти — це допомога убогим, немічним і хворим.

В цій діяльності особливе місце  займає духовна реабілітація воїнів АТО (ООС).

l

Розказане — це тільки невеличка частинка великої духовної місії. В цій новітній десятилітній історії відродження "з'єднаної" Церкви вагомий слід залишили отці  ієромонахи о. Леонід Григоренко, о. Євген Задорожний, о. Петро Мірчук, о. Михайло Іваняк. Сьогодні естафету впевнено перейняв о. Михайло Гасяк, ігумен монастиря.

Парафіяни дякують за духовну і моральну підтримку Владиці Йосафату. Більше того, вони  його люблять і завжди з нетерпінням чекають зустрічі з ним. Для них — це свято!

Не забуває спільнота і тих, хто допомагав у будівництві та становленні храму. Це —  виконавчий комітет міськради, який надав земельну ділянку під забудову, Олег Максимович Самчук, Володимир Бойко, Орест Гутка, Василь Волинчук,  Остап Цеханчук та багато інших.

Особливу роль відіграла в цьому братня допомога Йорктонської Провінції в особі о. протоігумена Івана Сіянчука ЧНІ.

10-літній ювілей храму дає нам можливість дякувати Господу за щасливу мить відродження. Довгі роки, нищена безбожним режимом свята єдність християн,  воскресла Благодаттю Божою. Вона надихає душпастирів та вірних  Церкви невтомно служити для Царства Небесного і ще більше серцем любити Бога, ближніх та Україну.

Анатолій СЕМЕНЮК.

"Бог дав тобі все для щастя" — це одна із духовних заповідей блаженного священномученика  Миколая Чарнецького.

Маємо дякувати Богу за щастя бути причетним до священної місії — відроджувати і розвивати віру Христову, а ще — брати участь у розбудові Церкви, що в кінцевому результаті приводить  нас до розквіту любові і добра.

Історія людини, храму, країни розпочинається із дня народження. Першу Божу зернину редемптористського руху на  ковельській  землі посіяв о. Миколай Чарнецький у 1927 році.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 705

Над цією проблемою розмірковує ковельський підприємець, 

меценат і благодійник Юрій РАХЛІНСЬКИЙ

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1303

Мета його життя

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 738

Щось з нами неприродне коїться. Посудіть самі: за Президента Володимира Зеленського віддали голоси 73 відсотки виборців Ковеля. Проголосували за   низькі тарифи, підвищену пенсію і жаданий мир на Донбасі. Ішли на виборчі дільниці без примусу. Не подумайте, що я – опонент  Володимира Олександровича. Я теж на нього сподіваюсь.

Я про інше. Коли співголови Народного Руху за перебудову Ковельщини запросили своїх земляків на  історичне свято, приурочене до 30-ліття створення цієї потужної колись громадської організації, зібралися одиниці – в основному, учасники революційних подій 90-их років ХХ століття.

Єдине тішило, що в залі центральної районної бібліотеки були присутні й учні СШ № 3 імені Лесі Українки.

Смуток осіннім листком впав на душу. Подія ж бо, за всіма канонами, непересічна і знакова.  Тоді в бій за Незалежність, за націю українську, за рідний Гімн, Прапор ішли сміливці-патріоти. Ризикували, але вели маси за собою. 

Адам Поляк, Микола Волянюк, Андрій Мостиський, Володимир Осіюк, Віктор Стрижеус, Марія Хотинська, Юрій Музичук, Яків Лавренко, Григорій Олійник, Ігнатій Марчук, Алла Полякова, Ігор Лучко, Віктор Семенюк, Олександр Козак, Микола Олексюк, Богдан Бачук та десятки їх однодумців – всі вони вписали пам'ятну сторінку в літопис боротьби за нову країну. Вони на крилах ідеї несли демократію, національне самовизначення та незалежність.  

Запитую себе: чому не відгукнулися ковельчани на цю подію? Зневір'я і розчарування? Байдужість і незадоволення життям? Таки існує якась приреченість у серці українця!

Виступає Андрій Броїло, голова районної ради, вишукує в історії столітньої давності причини поразки УНР в гетьманах, Директорії, в розбраті самих українців. Є в цьому краплина істини. Але є й інше, прикре і неприємне. Маси повірили обіцянкам і гаслам більшовиків, які задекларували: землю – селянам, заводи – робітникам, мир – хатам та  війна палацам і … встромили штик з гвинтівкою в зрошену кров'ю батьківську землю і швидко опинилися в гострих кігтях хижого звіра. І вкотре заплатили кров'ю, тортурами, репресіями, Сибіром. Щастя розвіялося туманом осіннім.

Задумайся, мій читачу: чи не повторюється ця давня історія сьогодні? Бо ж знову національне розміняли на віртуально-матеріальне.

Згадує ті, уже не близькі революційні події, голова першої міської ради демократичного скликання Микола Вельма. Газета, очолювана ним, була животворним вітром для кожного свідомого українця. Тому невипадково люди довірили  високу посаду на громадських засадах. А спогади ллються через край – всього не розкажеш. Пан Микола від імені міського голови Олега Кіндера вручив Подяки ветеранам Народного руху.

Рух – це світло не тільки в темному царстві старої компартійної системи. Його ідеї і сьогодні актуальні, як ніколи. А, може, він приліг спочити і чекає нового світанку на українському небокраї?

Спогади… Спогади… Спогади.

Ними діляться Алла Полякова, Іван Сидорук, Геннадій Сарапін, Яків Лавренко.

Цікаву думку, зокрема, висловив Іван  Сидорук, Заслужений працівник культури України. Він брав участь у заходах, присвячених видатному композитору Ігорю Стравінському  в м. Устилузі. І коли не було чим доїхати до Володимир-Волинського залізничного вокзалу, мов у казці, з'явився якийсь таксист  і доправив патріотичне сімейство до потяга.

– Це був наш ангел-спаситель. Він і сьогодні покликав небайдужих у цей зал, – сказав пан Іван. – Вірмо, що і над Україною є ангел-спаситель, який виведе народ на шлях національного прозріння, реальності та істини.

При цьому, не маємо права забувати, що  мав місце і штучний розкол Руху, ганебне вбивство В'ячеслава Чорновола.

Хвилина мовчання – як пам'ять про тих, кого нема, теж нагадує, що ці патріоти, якось неждано-негадано у розквіті сил, відійшли у засвіти. Чому?

Андрій Броїло у своєму виступі зауважив, що не пам'ятає тих історичних подій, адже в дитинства свої пріоритети.

Тому для молодих, юних та необізнаних нагадаємо, що саме завдяки "рухівцям":

– впав у жовтні 1991 року пам'ятник Ульянову-Лєніну в Ковелі;

– 1 грудня 1991 року 98 відсотків ковельчан проголосували за незалежну Україну;

– хвиля декомунізації змила з фасадів будинків антиукраїнські назви, а натомість встановила свої, національні;

– пролунав громоподібно Гімн України, замайорів синьо-жовтий стяг над будинком Рад та біля кафе "Казка" (бульвар Лесі Українки);

– над  ковельським вокзалом, на місці символу комуно-зірки, засяяла золота підкова;

– залунала молитва рідною мовою в Українських церквах Київського патріархату;

– відбувалися перші демократичні вибори до органів місцевої та центральної влади.

Не втомиться перо писати про той весняний потік перемін, який триває до сьогодні. Що не кажіть, а Народний Рух України змінив наше життя, його сутність, його пріоритети і претендує не тільки на пам'ять, але й на пам'ятник духу, віри і надії.

Разом із тим, маємо не забувати, що ні благо, ні воля не даються назавжди. Існує дух одвічної стихії і боротьби. Над Україною – не тільки хижий двоголовий орел чатує, але й має місце знецінення національно-патріотичних векторів. Безіменні сучасні партії далекі від ідеології Народного Руху. Ще і ще нагадаємо, що суспільно-політичний рух з однобокою ідеєю матеріального щастя приречений.

На початку дев'яностих народним гімном українців була пісня "Ой у лузі червона калина". Там є обнадійливі слова, проникнуті вірою: "А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну, гей, гей  розвеселимо". Її мелодію на скрипці нагадав маестро Михайло Тлумак. Тож працюймо над цим, і обов'язково переможемо. А Народний Рух, як завжди, хай буде попереду!

Слава Україні! Слава, "рухівцям"!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Р. S. Виступаючи на зібранні, голова обласного відділення Фонду культури України Геннадій Сарапін запропонував його учасникам підтримати рішення Ковельської міської ради від 4 жовтня 2019 року, № 56/3 та Ковельської районної ради від 9 жовтня 2019 року,  № 27/3 "Про звернення до Президента України щодо політичної ситуації, котра склалася навколо реалізації так званої "формули "Штайнмаєра", а також про відтермінування земельної реформи.

Присутні в залі одноголосно підтримали цю пропозицію. А це означає, що боротьба за Україну, її самостійність і непорушність кордонів триває.

А. С.

Щось з нами неприродне коїться. Посудіть самі: за Президента Володимира Зеленського віддали голоси 73 відсотки виборців Ковеля. Проголосували за   низькі тарифи, підвищену пенсію і жаданий мир на Донбасі. Ішли на виборчі дільниці без примусу. Не подумайте, що я – опонент  Володимира Олександровича. Я теж на нього сподіваюсь.

Я про інше. Коли співголови Народного Руху за перебудову Ковельщини запросили своїх земляків на  історичне свято, приурочене до 30-ліття створення цієї потужної колись громадської організації, зібралися одиниці – в основному, учасники революційних подій 90-их років ХХ століття.

Єдине тішило, що в залі центральної районної бібліотеки були присутні й учні СШ № 3 імені Лесі Українки.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 664

"Поезія – це коли слово піднімається на орбіту Сонця", – так написав письменник Григорій Кримчук в передньому слові до книги "Небесне і земне" Ніни Омріяної-Бай.

Слова ці аж ніяк не пафосні, а надзвичайно справедливі. Потрібно просто читати і насолоджуватися мріями поетеси, її закоханістю і разом із тим співпереживати з авторкою за долю України та свою власну.

Ніна Іванівна Омріяна-Бай (Миронюк) – наша рідна, городищенка з Ковельщини. Сьогодні – це яскрава зірка на небосхилі журналістики та письменництва. Її поетичне слово летить піснею над Волинню, Україною, а осяйні промені сягають Америки, Німеччини, Франції і Канади та ін.  На слова нашої землячки пишуть музику відомі композитори, і ті пісні є переможцями Всеукраїнських та міжнародних конкурсів, фестивалів. 

Пані Ніна не тільки поетеса. Вона знайшла своє покликання в журналістиці, є членом Національної спілки журналістів України, продовж багатьох років була кореспондентом багатьох газет, серед яких – "Вісті Ковельщини", "Україна. Європа. Світ", "Вісті з України", "Молодь України", "Українське слово", "Україна і світ сьогодні", "Урядовий кур'єр", "Молода гвардія" та інших.

Разом з тим, вона –  дописувач журналів "Жінка", "Україна", "Дніпро", "Самостійна Україна", "Українське слово" (Париж), "Час і події" (Чикаго), "Українка в світі", "Нові дні" (Торонто).

 У творчому доробку Ніни Омріяної-Бай – сім книг: "Серед українців Америки", "Живу, Вкраїно, я тобою", "Доля Українки" та поетичні збірки "Небесне і земне", "Я – Українка", "У моєму серці квітне Україна" та інших.

Так ось, з таким багатим творчим доробком Ніна Іванівна прибула до своїх земляків – найвідповідальніша мить! "Як зустрінуть? Чи пошанують?".

І тепло прийняли, і гарно  пошанували, ще й на поетичний Олімп підняли. В залі центральної районної бібліотеки – родичі, шанувальники творчості поетеси, учні шкіл району. Ведуча Ольга Бичковська зробила гарний заспів до поетично-духовного дійства. Щиро і душевно звучали вірші поетеси у виконанні учнів шкіл. І сама авторка  зачаровувала  присутніх ліричними виступами про "земне і небесне". Лунали пісні у виконанні Заслуженої артистки України Алли Опейди, дуету "Душа Волині" (В'ячеслав Судима та Алла Опейда), наших відомих аматорів сцени Андрія Мигулі, Ірини Корнелюк-Михалевич, гурту "Лілея" (с. Городище), дуету Ірини Михалевич та Ольги Балюк.

Словом, чаша творчості заповнена по вінця. Присутні пили  із неї чарівний, ліричний нектар впродовж майже трьох годин.

Серед багатьох щиросердечних вітань є особливе – від Людмили Млош, президента Спілки українців Німеччини. Справа в тім, що пані Ніна задумала і втілює в життя авторський творчий проєкт "Стежками Лесі Українки". Адже Леся Українка часто мандрувала країнами Заходу і Сходу у пошуках зцілення свого надламаного здоров'я. Лікувалася вона і в Берліні. Є вулиця, якою поетеса прогулювалася, і будинок, де їй зробили надзвичайно складну операцію. Так ось, зусиллями Людмили Млош і Ніни Омріяної-Бай на тому історичному будинку встановлено меморіальну дошку.

Недаремно пані Ніна стала володаркою ордена “За заслуги” у міжнародній співпраці "Єдність в різноманітті".

Розповідаючи про це, Людмила Млош зауважила, що нам треба себе презентувати по всій Європі. "Руський мір" – перешкоджає цьому. Але нам є що показати, є чим гордитися і ніякого сенсу немає себе применшувати.

Людмила Млош – волинянка, і прибула на зустріч зі своїм чоловіком Дітером, німцем. Мешкають в Берліні, але вірять у щасливу Україну та намагаються робити все для цього.

Немає сенсу озвучувати всі привітання. Вони були проникнуті  щирістю, теплом і побажаннями нових творчих злетів.

У кожного з нас  своє сприйняття цього незбагненного світу. У кожного із нас – індивідуальне бачення своїх успіхів і невдач.  У кожного – своя молитва…

У Ніни Омріяної-Бай теж своя Сповідь:

За все, Всевишній, дякую

 тобі.

За Сонце ясне у зеніті

І за дива світанків голубі,

За почуття, надією зігріті.

За кожну мить, за кожен

 крок,

За щиру зустріч, 

за прощання,

За мудро подарований урок,

За незгасаюче кохання.

Приспів: 

До Тебе, милий Господи,

 молюсь,

Благаю єдності Вкраїні.

З Тобою я довіку 

не стомлюсь,

Рясним розквітну цвітом 

на калині.

Що тут додати? Тут все є, тут вся Ніна Іванівна Омріяна-Бай – поетеса, письменниця, журналістка і наша славна щиросердечна землячка. Хай Господь благословить її на нові творчі здобутки!

Анатолій СЕМЕНЮК.

"Поезія – це коли слово піднімається на орбіту Сонця", – так написав письменник Григорій Кримчук в передньому слові до книги "Небесне і земне" Ніни Омріяної-Бай.

Слова ці аж ніяк не пафосні, а надзвичайно справедливі. Потрібно просто читати і насолоджуватися мріями поетеси, її закоханістю і разом із тим співпереживати з авторкою за долю України та свою власну.

Ніна Іванівна Омріяна-Бай (Миронюк) – наша рідна, городищенка з Ковельщини. Сьогодні – це яскрава зірка на небосхилі журналістики та письменництва. Її поетичне слово летить піснею над Волинню, Україною, а осяйні промені сягають Америки, Німеччини, Франції і Канади та ін.  На слова нашої землячки пишуть музику відомі композитори, і ті пісні є переможцями Всеукраїнських та міжнародних конкурсів, фестивалів. 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 734

На столі – "Запрошення" зеленого життєдайного кольору із позолотою. Для мене воно зворушливе і спонукає до спогадів.

25 років тому було здано в експлуатацію школу № 13 по вул. 40 років Перемоги. Ювілей! В той історичний для країни час я працював міським головою. Тоді мрії летіли попереду реального життя, яке вже було позначене спадом економіки та рівня благополуччя людей і згортанням обсягів будівництва. Попри все, в місті  розробили проєкт нової  13-ої школи, а затим і 14-ої в районі вулиці Ватутіна (Кияна).

І хоча буквально на очах зупинялися розпочаті будови соціального призначення, вірилося, що вдасться забезпечити густонаселений мікрорайон вул. Володимирської вкрай необхідним освітянським закладом. Розумів це і  Борис Клімчук, голова обласної держадміністрації. Він поставив жорстку умову: "Будуй! Це твій іспит на зрілість. Не справишся – пиши заяву …".

"Ваші гроші – наші стільці в класах", – жартома відповів я, про всяк випадок залишаючи для себе маневр для відступу. Адже встановлений губернатором термін був набагато коротшим від проєктного.

Перша нарада відбулася в кабінеті начальника будівельного управління Володимира Сидорука.

"Це престижний об'єкт для вас, мене і міста. Все інше другорядне. Прошу максимум людей, ресурсів кинути на будову", – поставив конкретне завдання я.

Володимир Адамович, навчений партійною системою, без зайвих нагадувань розумів важливість цієї будови і відгукнувся позитивно.

Закипіла робота. Об'єкт було оголошено  "народною" будовою. Тобто участь у ній брали всі небайдужі громадяни, вчителі, чиновники влади і батьки майбутніх учнів.

Звичайно, "громадські роботи" стали допоміжними для будівельників, але вони були важливі. Організацію їх добре продумали. Скажімо, збудовано перший поверх. Там негайно обладнували електромережу, штукатурили стіни і проводили монтаж сантехніки. В той час уже зростали стіни другого поверху і т. д., і т. п.

Технологія непроста, яка вимагала підвищеного порядку і посиленого нагляду при скупченні великої кількості  людей, багато з яких не знали, що таке техніка безпеки й правила будівництва. Але Бог милував: роботи йшли за встановленим планом і без травм.

Жив і дихав цією будовою новопризначений директор Сергій Філіпчук. Він  вів нагляд, був помічником в окремих питаннях і в багатьох випадках коректором проєкту.

Не забував своє "дітище" і Борис Клімчук – крім фінансування, він постійно брав участь у будівельних планерках. Об'єкт виростав на очах.

Признаюся:  це будівництво не було для мене новиною. До того, працюючи начальником району електромереж, я разом із колективом побудував виробничо-технічні бази у м. Нововолинську та Ковелі. Знав, що цей "хліб" несолодкий. А коли робота в дві зміни, і темп… темп, темп, – то спокійно не заснеш. Дехто не витримував цього шаленого ритму і сходив з дистанції. Таких були одиниці.

І ось настав жовтень 1994 року.

...Пахнуть класи свіжою фарбою. Виблискують начищені підлоги в коридорах, кабінетах та залах. Прихорошений центральний майдан школи розцвів, заусміхався, зашумів дітворою і батьками. Лунає історичний перший дзвоник. Розступіться, песимісти і невіри, – учні переступають поріг нової красуні-школи.

Усміхнися, директоре, вітай свій новостворений колектив. Незабутній день!

Промайнуло 25 літ. "Капітан" історичної будови Сергій Філіпчук впевнено веде свій корабель. Тепер – під значущую назвою (вслухайтеся):  "Комунальний заклад "НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. № 13-колегіум". Веде через хвилі та шторми  реформ і перемагає, бо з ним – чудова команда.

Тішуся, що школа займає передові позиції не тільки в місті, але й в області. А моя, посріблена роками голова, замість солодкого вітання промовляє до "капітана", педагогів: "Не зупиняйтеся! Темп… темп… темп! Темп – у навчанні, вихованні та творчості.

Матеріально? Не головне.  Вам воздасться подякою майбутніх поколінь Української держави. Заради цього варто жити і натхненно працювати!”.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час відзначення 25-річного ювілею школи.

Фото Олександра ЛЯШУКА.

На столі – "Запрошення" зеленого життєдайного кольору із позолотою. Для мене воно зворушливе і спонукає до спогадів.

25 років тому було здано в експлуатацію школу № 13 по вул. 40 років Перемоги. Ювілей! В той історичний для країни час я працював міським головою. Тоді мрії летіли попереду реального життя, яке вже було позначене спадом економіки та рівня благополуччя людей і згортанням обсягів будівництва. Попри все, в місті  розробили проєкт нової  13-ої школи, а затим і 14-ої в районі вулиці Ватутіна (Кияна).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 627

Не перестаю дивуватися креативності та активності педагогічного й учнівського колективів міської гімназії. До буденної роботи тут кожного разу додають щось нове. Ось і нещодавно,  довелось побувати на науково-мистецькому заході під назвою "З любов'ю до отчого краю", приуроченому до відкриття філії Центру канадознавства при СНУ імені Лесі Українки.

…Рояться думки. У повоєнні роки я, учень клевецької, а потому ковельської третьої шкіл, не міг навіть мріяти про якісь контакти з країнами Заходу. Мій дядько Миколай Семенюк емігрував із села до далекої Аргентини. Підкорював там прерії, вирощував  місцеві їстівні культури, розживався і не міг з нами спілкуватися. Листи перечитували в КДБ і не завжди вручали рідним. Посилки "випадково" губилися і не знаходили адресата. То була твердолоба, глухоніма стіна. Як і всі інші учні, я думав, що так треба. Нас навчали, що ми у нашій бідності найщасливіші в світі.

Цей відступ від теми  пишу, щоб ще раз  засвідчити, наскільки в незалежній країні ми ступили вперед до волі і демократії. Сьогодні українські канадці без усяких перешкод приїжджають до України. На жаль, не назавжди, а лише з візитом дружби і взаємодопомоги. Прикро, що не ми їм як велика держава руку подаємо, а вони нам. На чужій заокеанській землі українці, колишні трударі-бідняки досягли неабияких успіхів. Вони стали видатними особистостями, науковцями,  професорами, артистами, мільйонерами. Так сталося, що на 28 році Незалежності ми продовжуємо відкривати для себе той світ.

Першопрохідцем у цьому  сенсі є Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки, який у співпраці із ковельською міською гімназією створив Центр канадознавства (у Ковелі відкрито філію) і наповнив його відповідним змістом.

З чого все розпочалося?  Команда науковців факультету іноземної філології СНУ та Ковельська гімназія імені Олени Пчілки виграли науково-дослідницький грант від Канадського інституту українських студій Альбертського університету (м. Едмонтон, Канада). За підтримки меморіального фонду ім. Петра Чорного. Керівником проєкту стала доцент кафедри практики англійської мови Ірина Калиновська.

Дослідницький проєкт на тему "Життєвий і творчий шлях Любові Василів-Базюк як символ незламності українського духу" мав на меті дослідити та показати, як жінка, народжена у маленькому волинському селі Видерта Камінь-Каширського району, змушена була покинути Україну в часи  полонізації та воєнного лихоліття Другої світової війни. Вона, попри всі випробування долі, подолавши тернисті перешкоди і труднощі, стала відомою у світі письменницею, науковцем, благодійницею і патріоткою України.

Проживає у м. Торонто (Канада), але зв'язків зі своєю батьківщиною не пориває. Сьогодні вона – професор Східноєвропейського національного університету. В її творчому доробку – вісім романів та наукові статті, присвячені трагічним сторінкам історії України, написані на основі спогадів очевидців та документальних матеріалів. Серед них – "Вони служили Церкві і українському народові: спогади про діда й батьків", "Крізь пекло на землі", "Дороги життя:  історичний роман", "П'ять колосків" та інші.

Дослідницька  робота про життєвий та творчий шлях Любові Базюк була непростою. Довелося побувати в рідних місцях письменниці, зокрема, у селі Видерта, провести зустрічі з односельчанами, віднайти місця, де стояв будинок сім'ї, вивчити діяльність Любові Базюк в Луцьку та Рівному, задокументувати все на фото та відео і попрацювати над архівними матеріалами. Залишається тільки подякувати відповідальним за проєкт доценту Ірині Калиновській, професорці Еліні Каляді, доценту Наталії Одарчук та Олені Вальчук за проведену титанічну роботу.

І ось фінальний "акорд" великої ораторії у Ковельській міській гімназії. Заклад славиться талановитими юними аматорами сцени, тому для гостей із Канади і присутніх у залі батьків, вчителів, громадських діячів міста подарували пісню від хорової групи "Первоцвіт".

Під цей заспів Олена Вальчук, директор гімназії, представила переможний грантовий проєкт. Вона розповіла про співпрацю з науковцями СНУ, про життєтворчі віхи героїні проєкту та зацікавленість учнів темою канадознавства і створенням філії Центру в гімназії.

Слово було надано й гостю із Канади Валерію  Полковському, доктору філології, президенту компанії "Східноєвропейські можливості, м. Сейнт-Альберт", директору Центру канадознавства національного університету "Острозька академія". Він є одним з активних представників діаспори, який об'єднує зусилля земляків задля підтримки освіти і науки                                                                                                                в Україні.

– Знати Канаду, яка входить в сімку кращих країн світу і підтримує Україну у всіх аспектах її розвитку, потрібно. Центр канадознавства має виконувати важливу місію посла, який зближує країни. Нам в Канаді теж нелегко. Нещодавно ми відправили 500 гуманітарних посилок в Україну. Ми не зважаємо на труднощі, які виникають у нашій співпраці, бо розуміємо, що країна знаходиться в стані розбудови. Буває, почуєш прикре: "А що нам з вас?". Потрібно зрозуміти, що пізнання народів, вивчення суспільства, обмін досвідом –це і є "інвестиції", спочатку в гуманітарну сферу, а потому і в економічну. Ваша країна потужна, має неабиякий потенціал, але щоб вона стала багатою і кожен міг отримати гідну зарплатню, потрібно багато працювати. Надія – на молодь. Мій син працює у дорожній компанії. Він встає о п'ятій ранку і повертається досить пізно ввечері. Є й такі, що заявляють:  Україна не перспективна країна. Але так говорить лише той, хто не хоче працювати – ні на себе, ні на державу, – наголосив гість із Канади.

Валерій Полковський відзначив плідну співпрацю із науковцями СНУ.

Присутні з особливою цікавістю слухали виступи науковців СНУ Еліни Коляди та Ірини Калиновської.

Пізнавальними і захоплюючими були розповіді Ольги Плєшкової, керівника філії Центру канадознавства і пані Галини із села Видерта.

На екрані присутні бачили село, де народилася Любов Базюк, місцеву святиню, в якій колись служив батько письменниці тощо.

В заході взяли участь Ігор Прокопів, заступник міського голови та Віктор Бичковський, начальник міського управління освіти.

– Сьогодні у мене сум і радість. Колись з Ігорем Коцаном ми мріяли відкрити в Ковелі філію університету, тоді не вдалося. Сьогодні є результат. Завдяки активній плідній співпраці, зростатимуть науковці – лідери нації, – підкреслив Ігор Прокопів.

Як і годиться, гостям вручили Подяки від управління освіти та символічні подарунки.

Приємно, що благодатну  ауру під час проведення заходу створювали юні аматори сцени піснею і словом. Все вийшло змістовно, душевно, зворушливо.

В цей час у кабінеті англійської мови  відбувалася презентація англомовного фільму, теж  гостями із Канади. Цей фільм – частинка пізнання Канади. Словом, канадознавство – в дії!

 Анатолій СЕМЕНЮК.

Не перестаю дивуватися креативності та активності педагогічного й учнівського колективів міської гімназії. До буденної роботи тут кожного разу додають щось нове. Ось і нещодавно,  довелось побувати на науково-мистецькому заході під назвою "З любов'ю до отчого краю", приуроченому до відкриття філії Центру канадознавства при СНУ імені Лесі Українки.

…Рояться думки. У повоєнні роки я, учень клевецької, а потому ковельської третьої шкіл, не міг навіть мріяти про якісь контакти з країнами Заходу. Мій дядько Миколай Семенюк емігрував із села до далекої Аргентини. Підкорював там прерії, вирощував  місцеві їстівні культури, розживався і не міг з нами спілкуватися. Листи перечитували в КДБ і не завжди вручали рідним. Посилки "випадково" губилися і не знаходили адресата. То була твердолоба, глухоніма стіна. Як і всі інші учні, я думав, що так треба. Нас навчали, що ми у нашій бідності найщасливіші в світі.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 854

Брате чи сестро, поважного віку, юний чи зрілий мій друже, схильний чи ні до комп'ютерної мережі! Хочу звернути твою увагу на 80-літній ювілейний день живої, стійкої і такої необхідної людям газети, яка носить назву "Вісті Ковельщини". Сказати, що свято було наповнене доброчинним і радісним змістом – це не сказати нічого. Кожний святковий день – для душі радість. Адже солодкі вітання, квіти, подарунки, побажання – це все у наших традиціях.

А ось вшанування Почесною грамотою Ольги Яренчук, активіста і прес-секретаря благодійної організації "Добродія в дії", яка прибула в читальний зал бібліотеки на інвалідному візку, було дуже зворушливо. Ця грамота невипадкова – Оля одна з кращих дописувачів газети.

Сяйнули очі радісними іскринками. Пригорнув редактор Микола Вельма Олю, мов свою  донечку. Сльозинка зросила чоло. Здавалось, що там, без матеріального наповнення важить той синьо-жовтий аркуш? Ні: для дівчинки – то висока відзнака, свідоцтво привселюдного визнання її мужності, креативу, незламності.

У кожного своя доля та  горе і  щастя своє. Іскринки щастя в очах Олі – це найвища подяка для газети. Вона людська і непідкупна.

Біля кожного заможного є ті, які потребують отого віконця, через яке він наближається до повноцінного пізнання місцевого життя.

Знаємо ж бо, що окремі олігархи значні суми викидають "на вітер". Передплатіть газету ближньому  немічному, малорухомому, і вам трьома подяками воздасться: від того, хто буде читати, від редакції газети, від Бога та Пресвятої Богородиці.

А ти, Олечко, пиши, бо твоїм духом та стійкістю заряджається   багато дужих, які теж спотикаються на нерівній стежці життя.

Газета – це не тільки доброчинність і милосердя, але, насамперед, патріот землі української, рідного краю. Вона несе в собі національну ідею, формує проукраїнську ідентичність та возвеличує захисників Вітчизни.

Затьмарилися вітальні, подячні слова символічним подарунком зі Сходу із передової воєнних дій. Отець Матвій, настоятель Свято-Пантелеймонівського храму ПЦУ селища Люблинця від імені організацій  волонтерів  Волині вручив редакції синьо-жовтий, насичений запахом війни і перемоги, стяг.

Згадалося історичне. На полі смертельного бою впав поранений кулею прапороносець. Схилилась голова, але стяг не випустив з  руки. Встромилось древко в землю святу, рідну. А полотнище тріпотіло на вітрові, кликало вояків до перемоги. "Прекрасна смерть!" – вигукнув генерал ворожої  армії. А ця смерть не було марною – вона надихнула вояків, які встали, пішли в атаку і…перемогли!

Не раз і не два ми бачимо пошматований, розстріляний прапор в зоні бойових дій. Але він незламний і непереможний – це святий символ народу.

Сьогодні над друкованими виданнями чорні хмари клубочаться. Окремі "генерали" від влади заявляють,  що ні преса, ні журналісти   їм не потрібні. Неправда, панове! Загляньте в очі фізично недужої, але духом  сильної Олі Яренчук. Може, тоді  Ангел прозріння вселиться у вашу викривлену  багатством і черствістю свідомість. 

Прапор для газети – це стимул. Став на коліна перед ним редактор Микола Вельма, поцілував дороге полотнище. І це схвилювало душі присутніх. Нагорода від волонтерів зобов'язує колектив "Вістей" іти крізь   непогоду, бурі й шторми, й перемагати у герці.

Не здивуюся, коли почую від  опонентів газети докір: хлопці наші гинуть, а журналісти святкують.

Відповім їм просто: газета – це частинка передової тієї війни.  І патріотичний дух в тилу не менш важливий. А щодо музики, пісень і вітань, то вони потрібні, щоб не потонути в песимізмі та зневір'ї, в занепаді духу.

Симфонія Шостаковича в голодному заблокованому Ленінграді допомагала вистояти, вижити і захистити місто. Вона вселяла дух патріотизму і любові в серця ленінградців і вояків. Вона була  важливіша за сотні  гармат.

Тож і нинішнє свято не просто розвага, а стимул до піднесення духу і газети, і землі ковельської.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Брате чи сестро, поважного віку, юний чи зрілий мій друже, схильний чи ні до комп'ютерної мережі! Хочу звернути твою увагу на 80-літній ювілейний день живої, стійкої і такої необхідної людям газети, яка носить назву "Вісті Ковельщини". Сказати, що свято було наповнене доброчинним і радісним змістом – це не сказати нічого. Кожний святковий день – для душі радість. Адже солодкі вітання, квіти, подарунки, побажання – це все у наших традиціях.

А ось вшанування Почесною грамотою Ольги Яренчук, активіста і прес-секретаря благодійної організації "Добродія в дії", яка прибула в читальний зал бібліотеки на інвалідному візку, було дуже зворушливо. Ця грамота невипадкова – Оля одна з кращих дописувачів газети.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 626