Замість передмови

13 липня 1949 року газета "Радянська Волинь" повідомляла: "Велике радісне свято відбулося в неділю, 10 липня, в колгоспному селі Колодяжному. Навіть дощ, що протягом дня неодноразово щедро проривався з важких сірих хмар, не перешкодив торжеству з приводу відкриття пам'ятника великій українці, поетесі – відбудованого Лесиного "білого будинка".

Саме з того пам'ятного дня розпочинається історія  одного з кращих в Україні музеїв Лесі Українки. Нагадаємо, що спочатку він працював на громадських засадах, а обов'язки екскурсовода понад 10 років виконувала сільська бібліотекарка Ніна Кошелюк.

Вагомий внесок у становлення та розвиток музейної справи зробили М. П. Скрильникова, Й. Г. Струцюк, А. К. Парфенюк, О. М. Ковальчук. Музей розбудовувався і поступово набирав якостей науково-просвітницького закладу. Багато сил та енергії до цього доклала Віра Комзюк, Заслужений працівник культури України.

Із 1979 року беззмінно 38 літ перебувала на посту. Саме під її очільництвом було взято на облік та збереження всі музейні експонати. Вони постійно поповнюються, і сьогодні їх нараховується майже 7 тисяч. Серед того надбання найцінніше – меморіальні речі, котрі  належали родині Косачів, яких є 120.

Сьогодні естафету попередніх поколінь музейників впевнено перейняла Ольга Бойко, молода, енергійна, креативна. Діяльність її і колег по справі багатогранна. Це - дослідницька робота, участь у науково-практичних конференціях всеукраїнського значення, організація виставок відомих художників, виступи в пресі та на телебаченні, проведення літературних читань і конкурсів. І найголовніше – популяризація творчості Олени Пчілки, Лесі Українки та всієї родини Косачів. Вклонімося низенько та подякуймо всім працівникам музею, серед яких ветерани Любов Мержвинська – провідний науковий співробітник та Марія Чашук – старший науковий співробітник. У цей "вінок" науковців, дослідників гарно вплітається талановита Катерина Волох.

Маємо розуміти, що музей – це не набір експонатів, а воїн просвітництва, еліксир ідентичності українства та одвічний дух нашого національного надбання.

 Що ж, свято музею – це вже історія. Попереду нові завдання  – нові здобутки  в просторі  культури та духовності України.

Свято всеукраїнського значення

Так вже склалося, що ювілейні дати з життя Олени Пчілки та історії музею Лесі Українки ідуть, як-то кажуть, пліч-о-пліч, немов дві душі, благословенні Небесами.

У ці дні музейники, а з ними вся небайдужа інтелігенція Волині урочисто відзначають 70-ліття від  дня заснування закладу і разом із тим провели Всеукраїнську науково-практичну конференцію з нагоди 170-річчя від дня народження Великої українки Олени Пчілки. Назва заходу говорить сама про себе: "Олена Пчілка, Леся Українка і родина Косачів в історії української та світової культури".

До музею-садиби Косачів 26 червня ц. р. прибули поважні гості з  Києва, Львова, Луцька, міст Волині. Серед них – Ольга Чубара, начальник управління культури  Волинської облдержадміністрації; Оксана Важатко, директор Волинського краєзнавчого музею; Тетяна Матяшук, очільниця відділу культури Ковельської райдержадміністрації; Віталій Кашик, голова Колодяжненської ОТГ та інші.

Перед початком конференції гості та представники влади поклали квіти до підніжжя пам'ятника Лесі Українки.

Потому всі перейшли до музейної світлиці, де звучали вітальні, напутні та подячні слова музейникам і разом із тим зазначалось, що Олена Пчілка сьогодні сучасна, як ніколи. Вона – полум'яний борець за українську мову та українську національну ідентичність. Її етнографічні дослідження унікальні. Неоціненним є вклад Олени Пчілки у просвітництво.

Як і годиться, Ольга Бойко, завідувачка закладу, приймала не тільки вітальні слова, але й цінні дарунки для музею.

Тішить позиція  голови Колодяжненської ОТГ Віталія Кашика, який наголосив, що музей – це не тільки наша гордість, а,  перш за все, джерело високої духовності, осередок українства.

На урочистостях був присутній настоятель Свято-Миколаївського храму с. Колодяжного отець Іван Оринчак, який до вітальних слів долучив власні поезії,  приурочені до свята. Особливо уважно учасники науково-літературного форуму дослухалися до слів нової очільниці Волинського краєзнавчого музею Оксани Важатко. Вона наголосила, що Колодяжненський літературно-меморіальний комплекс є одним із кращих у мережі музеїв Волині.

– Тут присутній дух українства і любові до рідної землі. Виконую почесну місію - передаю вітання від Йосипа Струцюка, одного із засновників музею, Почесного  громадянина Луцька, відомого українського поета. 17 липня ц. р. йому виповнюється 85 років. Побажаймо  ювіляру здоров'я і творчих успіхів, – наголосила виступаюча.

Щирі зичення  лунали  від Маргарити Матвійчук, завідувачки Ковельського історичного музею. Мав слово і автор цих рядків.

З науковими доповідями виступили: Алла Диба, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (м. Київ); Людмила Стасюк, директор обласної наукової бібліотеки ім. Олени Пчілки, Заслужений працівник культури України (м. Луцьк); Роксолана Козак, завідувачка художньо-меморіального музею Івана Труша (м. Львів); Оксана Біла, заступник генерального директора Національного музею ім. Андрея Шептицького (м. Львів); Марія Чашук, старший науковий співробітник Колодяжненського музею Лесі Українки та інші.

Гості ознайомилися із експозиційними виставками літературно-меморіального музею Лесі Українки. І як вінець, аматори художньої самодіяльності із Білина, Скулина, Уховецька подарували змістовний концерт для всіх учасників форуму.

Цінним подарунком для науковців та краєзнавців став збірник  наукових праць,  куди увійшли статті, які висвітлюють  маловідомі сторінки життєпису родини Косачів.

…Не стихає невмирущий  дух творчості Олени Пчілки та Лесі Українки. Мати і дочка й сьогодні серед нас, є символом безсмертя роду і славного українського народу. І до загальної мови – моє поетичне слово.

Шлях 

до вічності

Олені Пчілці – до 170-річчя від дня народження

"Я в серці маю те, що не

 вмирає", –

Летять слова крилаті понад

 світом.

Буває, легковажим і себе 

не питаєм,

З якого серця до нас пульсує

 Вічність.

Вона вкладала все – і душу,

 і думки.

Леліяла, навчала і в

 строгості вела.

Терпіла хворості доньки: 

не дні – роки:

З одного зболеного серця –

 два крила.

Талант і праця, 

і… самопожертва –

Корони не буває без

 тернового вінця.

Ольго Петрівно, це – любов. 

Її не стерти.

Це шлях до вічності: початок

 є – нема кінця…

Я бачив дивний сон. 

Маєток. Гості.

Франко і Лисенко,

 Старицький і Модест.

Розмова йде про мову –

не чути тостів.

Серед Великих - Вона. У неї

 свій пріоритет.

"Укази заборонні царські

 відмінити.

Книговидання вкраїнське

 без обмежень.

Не  діалект, а мова.  Цар має

 зрозуміти,

А ми повинні будувати мовні

  вежі".

І раптом бачу, як на новий

 Закон

    Потвори злі  сичать.

Кусають, не  вгавають…

    І знов встає Вона.

 Утверджує канон!

"Мова,  яка живе у серці

 вічно, не вмирає".

Анатолій СЕМЕНЮК,

голова міськрайонної організації Національної спілки краєзнавців України.

13 липня 1949 року газета "Радянська Волинь" повідомляла: "Велике радісне свято відбулося в неділю, 10 липня, в колгоспному селі Колодяжному. Навіть дощ, що протягом дня неодноразово щедро проривався з важких сірих хмар, не перешкодив торжеству з приводу відкриття пам'ятника великій українці, поетесі – відбудованого Лесиного "білого будинка".

Саме з того пам'ятного дня розпочинається історія  одного з кращих в Україні музеїв Лесі Українки. Нагадаємо, що спочатку він працював на громадських засадах, а обов'язки екскурсовода понад 10 років виконувала сільська бібліотекарка Ніна Кошелюк.

Вагомий внесок у становлення та розвиток музейної справи зробили М. П. Скрильникова, Й. Г. Струцюк, А. К. Парфенюк, О. М. Ковальчук. Музей розбудовувався і поступово набирав якостей науково-просвітницького закладу. Багато сил та енергії до цього доклала Віра Комзюк, Заслужений працівник культури України.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 658

Друже мій, ковельчанину! Не раз і не два  ти споглядав українок-красунь, іноді мимоволі відзначаючи: чогось у них не вистачає. А коли бачив те диво писане підперезане стрічкою та прихорошене намистом, тоді, зачарований, забував про все на світі. "Краса рятує світ", – ще й ще раз переконувався.

Отож, так само на якусь мить уяви собі свій рідний Ковель без тихоплинної Турії, яка блакитною стрічкою оперізує місто. Звичайно, такого не може бути, бо ріка століттями несе свої води і робить Ковель неповторним і вічно юним. 

Багато легенд існує про Турію. Ось декілька з них.

Легенда перша. 

Як виник Ковель?

Давним-давно, коли ще півні не співали і кури не гомоніли, жив-був багатий князь.

Як здавен ведеться, воював, господарював і люд навколишній в покорі тримав. Найдорожчим скарбом і багатством для нього була красуня-донька. Все – для рідної Лілеєчки. Вже й до весіння готувалися.

А тут, де не візьмись, кохання, мов птаха, над маєтком защебетало. Місцевий коваль закохався в князівну. Ходить, виглядає, сохне, а та не відповідає. Мовляв, не рівня. Та де там! Коли кохання полонило – розум спить.

Відомо, що ті безрозсудні залицяння добром не кінчаються. Якось повернувся князь із далекого походу, а йому, ще до порога слуги нашептали: мовляв, горе до твого маєтку приблукало – князівна ваша з ковалем місцевим подружилася. Сором, ганьба.

"Диму без вогню не буває", – подумав князь і вирішив прослідкувати за молодими. І таки підстеріг.

– Зарубаю обох! – вигукнув  голосно і меч гострий злетів над головою.

– Зупинися, князю. Я кохаю Лілею, і кари не допущу, – у відчаї кинувся юнак на князя і вибив меч із його рук.

Занімів, закляк, ошелешений князь. Не чекав такого нечуваного зухвальства.

А коваль, немов орел, злетів на князевого коня, підхопив, немов пір'їну, милу Лілеєчку, і помчав на крилах кохання у невідомість. Доки оговтався князь, втікачі були далеко. А надвечір до річки тихоплинної долетіли. А там поміж рукавів, за широким плесом острів затишний у верболозах приліг. Знайшли брід і переправились.

– Що ж ми натворили з тобою, ковалику? – бідкалася із сльозами на очах князівна.

– Збудуємо дім і будемо жити. Довірся мені, – заспокоював свою милу хлопець.

– Хай буде так. Тепер ти – мій князь! – приречено прошепотіла Лілея.

Відкрию тобі друже, ковельчанину, ще одну таємницю того вечора. Коваль змайстрував ложе з верболозу. Вистелив його квітами з лугу і дах з очерету зробив. Бачила ту вправність князівна. Відчували молодецьку силу і зрозуміла - це її щаслива доля. І ніжно та трепетно поцілувала… Ще й до сьогодні очерет шелестить про ту першу ніч закоханих.

А коли ви біля річки буваєте, вслухайтеся в спів очеретянки. Вона вам розкаже, що від тої ночі першої дітки пішли. А згодом і поселення народилося. Коваль своєю працею славу здобув, відомим став.

Тій пташці подай теревенити. Це ж вона на хвості принесла, що наше місто князівсько-ковальського походження (майже аристократичне) і що Турія вінчала, а вона благословляла молодят, і що дітей в закоханої пари була копа, і що пісню: "Очерет мені був за колиску" вона чула від самого коваля. І що біла диво-квітка лілея взяла  свою назву від закоханої князівни. І ще… І ще… 

Вклонімось Турії!..

Легенда друга. 

Від бога Тура

У житті древніх племен важливу роль відігравали символи, а ще більше – боги.

Скажімо, грізний Перун кидав блискавки і громовиці. Його боялись в поважали.

Поліський і Волинський бог Тур – Велес теж залишив по собі багато пам'яток. Погляньте на карту, і ви побачите названі його іменем поселення, річки, озера: Турійськ, Туричани, Туропин, озеро Тур, Турів і т. д., і т. п. Погодься, читачу, що  і назва нашої річки Турії походить від славетного древнього божества. Він був захисником та охоронцем, духовним провідником древніх на цій благодатній землі. А його прообраз – бика Тура – безстрашного, сміливого і сильного воїна теж виправданий. Пошанування було не тільки в назвах, а мало й практичне застосування. Вояки народного ополчення носили шоломи, на яких прикріплювали роги Тура. На полі бою це наводило страх на ворогів.

Якось в ті далекі від нас часи, поліською дорогою мандрував купець із слугами й товаром. При  собі літописця тримав. Записували все побачене: звичаї, культуру, пісні, слова.

Отож підійшли вони до широкої, повноводної ріки, а за нею містечко вимальовується на острові, мов у казці. Бам-дзінь - дзелень - чути "музику" коваля. Як оминути? Але й народна дружина з протилежного боку чекала -хтозна, що за люди з'явилися біля міста?

Вийшли назустріч.

– Хто ви? Що  за місто? – запитає купець. Мова його людям незрозуміла. Старшина дружини показав на роги: мовляв ми бога Тура люди.

– Тур – я. Розумієш: Тур!

Купець сказане зрозумів по-своєму. Він покликав літописця і наказав:

– Запиши: ця річка називається Тур'я.

Прижилася назва в народі. Гордяться ковельчани рікою, позначеною самим Богом Туром-Велесом.

Признаюся, що легенду про купця я почув від поляка, який колись мешкав у Ковелі, а той - від свого прадіда. Так чи інакше, але ковельчани люблять свою ріку, і вона їм відповідає тим же – оздоровлює, купає, рибу на споживання віддає і духовно збагачує творчі душі.

В Тур'я в пахучих лепехах

 шепоче

Про Бога і долю, про щастя

 дівоче,

Про битви звитяжні, про

 воїнів волі,

Про квітку Волині,

 замріяний Ковель.  

          

Ковель біля Тур'ї  

ліг спочити…

Змінюються вірування, назви міст і вулиць, а Турія тихоплинно несе свої води до старшої сестри Прип'яті. Виринувши з-під землі десь біля Затурців, пливе на північний захід. А там, мовби передумавши зустрічатися з Богом, повертає праворуч до Ковеля. Сьогодні там, де був острів закоханих, ринок вирує. Через перехрестя в різні боки шалений рух сталевих коней. Той шум вправно заспокоюють християнські святині своїми молитвами.

Відступилася річка від тої шумливої круговерті на південний схід, ближче до сучасного центру. До Турії менші "сестрички" – притулились: Бобрівка, Воронка, Чорна. І немов у казці, за велінням всесильного мага на русло ріки ковельське "море" наклалося. То радість для спортсменів-веслувальників рибалок, закоханих і тих, хто любить купатися та засмагати влітку.

Ви запитаєте: чи є у Турії паспорт? Звичайно.

Ось її дані. Національність – українка. Довжина 184 кілометри, площа басейну 2900 квадратних кілометрів, глибина від 0,8 до 3 метрів. Вдача тиха, лагідна – швидкість течії 0,1-0,2 метра за секунду. Патріотка – охороняла у всі часи і віки місто від ворогів.

Екскурс в історію: в молодості  борошномельні млини крутила та ліс волинський сплавляла. У всі часи людей своєю водою, чистою, як сльоза, оздоровлювала. Біля Ковеля ріка розгалужувалася на кілька рукавів. Один із них сьогодні засипаний біля шостої школи, в другий – за центральним ринком.

Втручання в русло ріки мало місце і раніше. У 1936 році польською владою воно було випрямлене в центрі міста довжиною 1,2 кілометра. Затрачено на реконструкцію природної водойми  було 150 тисяч злотих.

В ближчі до нас часи, при будівництві заводу "Ковельсільмаш", виникло ковельське "море", яке стало окрасою міста, а разом із тим його легенями.

Хочеш заспокоїтися, пороздумувати і прийняти правильні рішення – іди до рідної Турії.

Дивишся і дивуєшся, милуєшся і не намилуєшся. Виблискує, іскриться вдень широке плесо від променів Сонця ясного. Ввечері таємничі стовпи світла від ліхтарів лягають на воду. А вночі зорі з русалками хороводять, і Місяць їм підтанцьовує.

Там лірична душа оживає і співає пісні про кохання.

А Ковель біля Турії ліг

 спочити.

Ріка заквітчана у лілії, 

мов панна.

Так пригорнулись, їх не

 розлучити

І долю колихають Богом

 дану!

Вклонімось Турії…

Анатолій СЕМЕНЮК.

Друже мій, ковельчанину! Не раз і не два  ти споглядав українок-красунь, іноді мимоволі відзначаючи: чогось у них не вистачає. А коли бачив те диво писане підперезане стрічкою та прихорошене намистом, тоді, зачарований, забував про все на світі. "Краса рятує світ", – ще й ще раз переконувався.

Отож, так само на якусь мить уяви собі свій рідний Ковель без тихоплинної Турії, яка блакитною стрічкою оперізує місто. Звичайно, такого не може бути, бо ріка століттями несе свої води і робить Ковель неповторним і вічно юним. 

Багато легенд існує про Турію. Ось декілька з них.

Давним-давно, коли ще півні не співали і кури не гомоніли, жив-був багатий князь.

Як здавен ведеться, воював, господарював і люд навколишній в покорі тримав. Найдорожчим скарбом і багатством для нього була красуня-донька. Все – для рідної Лілеєчки. Вже й до весіння готувалися.

А тут, де не візьмись, кохання, мов птаха, над маєтком защебетало. Місцевий коваль закохався в князівну. Ходить, виглядає, сохне, а та не відповідає. Мовляв, не рівня. Та де там! Коли кохання полонило – розум спить.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1276

Шановний читачу, друже і не друже, опоненте чи прихильнику моїх думок! Запрошую тебе до непростої розмови.

Сідаючи за цей нарис, згадав таку собі повчальну оповідку.

Жорстокий господар спіймав в степу орла. Приніс додому, посадив у курник і прив'язав міцною мотузкою за лапку.

Довго боровся полонений  із неволею. Не приймав їжу, рвав мотузку, до крові обідрав пір'я на крилах,  та марно. Врешті-решт, покорився долі. Став клювати курячу їжу, задовольнявся сидінням у пташиному товаристві. Відповідно і свою свідомість "переформатував"  на примітивне споживацьке існування.

Не зчувся, як прийшла весна. За зиму міцний шнурок зотлів і обірвався. Та орел не скористався дарованою свободою. Не полетів у безмежні небесні простори – залишився в курнику.

Думаю собі: скільки українців-"орлів" стали схожими на нашого полоненого. Майже тридцять літ пройшло з тих пір, як мотузка  залежності від Росії обірвалася, а частина громадян України мріє жити у путінському "курнику". У них немає прагнення до свободи і вільного лету. Як кліщ, впився в кров рабський ген.

Згадайте результати цьогорічних президентських виборів. Не маю на увазі перемогу В. Зеленського – він здобув її завдяки вміло проведеній передвиборній кампанії. Перші його заяви вселяють надію на те, що європейський курс наша держава збереже. Але чим пояснити  значний відсоток голосів, відданих за проросійські сили? Ці кандидати відкрито, нахабно й цинічно проголошували прокремлівський курс. Більше того, коли хвиля виборчих перегонів досягла піку, Юрій Бойко із відомим прихильником Кремля, кумом Путіна Віктором Медведчуком полетіли до Москви.

Колись гоголівський коваль Вакула, осідлавши чорта, летів до цариці в Петербург за туфелькою для своєї нареченої Оксани. Змилостивилась імператриця і подарувала українцеві золоту обувку із своєї ноги.

"Наші" (хоч які вони наші?) чартерним рейсом (читай: "чортовим" за Гоголем) долетіли  до самого прем'єр-міністра Росії В. Медведєва – торгували Україною.  Які "ставки" на торгах?

За Україну – 25 відсотків знижки на газ і мир на Донбасі. Умови миру прості: вони продиктовані не Україною, а царем Путіним. Це автономія так званих "ДНР" та "ЛНР". Вільна зона торгівлі та економічних стосунків із проросійським Митним союзом.

На переконання пана Медведчука, в Україні має бути єдиний православний духовний простір, і тільки з приналежністю до  Московського патріархату.

Вслухаючись у майже щоденну риторику кума Путіна на телеканалі "112" та деяких інших, починаєш мимоволі схилятися до думки, що такий "братній" договір врятує українців від бідності, а знижені тарифи на газ забезпечать піднесення промисловості, єдина російська Церква об'єднає всіх вірних. Так і уявляєш собі гасло: "Православні всіх церков, єднайтесь навколо Московського патріархату і царя Путіна!".

Старше покоління пам'ятає плакат-агітку, на якому "щасливі" західняки із квітами зустрічали червоноармійців. Це був вересень 1939 року. Невдовзі вони відчули ту "радість" на собі – так зване визволення було омите кров'ю патріотів, оперезане колючим дротом концтаборів. Тисячі й тисячі українців стали враз "ворогами народу". Цвіт нації осипався, немов пелюстки, з квітучого українського дерева. І сьогодні ці життєдайні пелюстки опадають на землю від куль проросійських найманців та російської зброї на  Сході країни.

На жаль, є українці, які без докорів сумління  весну нашої Незалежності бездумно і легковажно вимінюють на "весну руського міра".

Не думаю, що боротьба за російське управління Україною закінчилася інавгурацією нового Президента. Навпаки: загостриться на виборах народних депутатів України, які незабаром мають відбутися. Завдання партій "За життя", "Опозиційного блоку" та їх прибічників – створення проросійської коаліції в парламенті і зміна вектора руху держави на Москву.

З погляду на загальний перебіг подій на виборчих перегонах, їх результати, це їм може вдатися. Одна з причин цього – майже цілодобове зомбування  електорату проросійськи налаштованими політиками. Після виборів вони поводяться дедалі нахабніше. Через це, на мою думку, Україна – на межі поразки. Війна на Сході, за висловом відомого Дмитра Корчинського, найменш кривава в історії України. 

Ми завдяки патріотизму та героїзму наших співвітчизників тут, на Ковельщині, не відчуваємо  запаху пороху і не чуємо вибухів мін та снарядів.  Але є інша підступна війна. Постійне зомбування – це найвища загроза нашому існуванню. Відомий журналіст Віталій Портников   висловив таку думку: "Якщо б теперішні олігархи Фірташ, Коломойський, Ахметов, Пінчук та інші об'єднали  свої телеканали в один вектор політики, то могли б легко спрямувати нас і в стан авторитаризму (диктатури), і так само стадом свідомо загнати під путінське крило на умовах Новоросійської губернії і згадуваного "руського міра".

Не хочу бути лихим пророком, але боюся, що попереду нас може чекати нова хвиля хаосу та неспокою, а, значить, нового падіння економіки й благополуччя, а разом з тим – нового рівня корупції та бандитизму. Гарантія миру, стабільності і спокою не в Європі і не в Москві. Вона – у нас самих, в українській душі.

Є гарна реклама: "Купуй українське!". Запозичу для нашої теми: "Обирай українське – Президента, Уряд і депутатів".

І найголовніше – полюби Україну всім серцем. Може, з Любові щось  і народиться?

Анатолій СЕМЕНЮК.

Шановний читачу, друже і не друже, опоненте чи прихильнику моїх думок! Запрошую тебе до непростої розмови.

Сідаючи за цей нарис, згадав таку собі повчальну оповідку.

Жорстокий господар спіймав в степу орла. Приніс додому, посадив у курник і прив'язав міцною мотузкою за лапку.

Довго боровся полонений  із неволею. Не приймав їжу, рвав мотузку, до крові обідрав пір'я на крилах,  та марно. Врешті-решт, покорився долі. Став клювати курячу їжу, задовольнявся сидінням у пташиному товаристві. Відповідно і свою свідомість "переформатував"  на примітивне споживацьке існування.

Не зчувся, як прийшла весна. За зиму міцний шнурок зотлів і обірвався. Та орел не скористався дарованою свободою. Не полетів у безмежні небесні простори – залишився в курнику.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 497

«Буває часом, що вночі зоря впаде в долоні вогником блакитним. І не згорить, як вогники горять,  а затремтить в долонях, мов троянда, в час розлуки».

Ці поетичні рядки згадалися мимоволі  на святі останнього дзвоника в Озерненській гімназії – філії ОЗЗСО “Поворський ліцей Волинської області”. Ця зоря-троянда тремтить сьогодні тривогою не в долонях, а в душах вчителів, батьків і учнів загальноосвітнього закладу, на мою суб’єктивну думку, одного з кращих на Ковельщині. Тремтить переживаннями і надією. І не безпідставно – в просторі управлінських та господарських рішень влади з’явився «проект-ідея» про закриття школи. Мовляв, учнів не вистачає до встановленої норми, а раз так, то утримувати заклад економічно не вигідно.

Про це із болем у серці говорила у своєму вітальному виступі очільниця гімназії Валентина Кондратюк. Проти закриття закладу висловився присутній на святі Анатолій Корнійчук, депутат районної ради.

– Ніхто вас не закриє. Відстоїмо.  Буває, що подекуди влада замість того, щоб  скоригувати видатки на високі зарплати чиновників, закриває ФАПи, школи. Не бійтеся – зустрінемося на святі першого дзвоника і я принесу вам  подарунки, – обнадійливо заявив Анатолій Авакумович.

Не можна не погодитись із словами виступаючого.  Закриття просвітницького закладу – це черговий крок до занепаду  села, втрати віри в щасливе українське  майбутнє.

Будемо сподіватися, що депутати Поворської сільської ради, її керівництво це розуміють.

х х х

А село, немов лялечка, в садах квітучих. І озеро шепче легенди про славну історію. Це рай земний, і в ньому – добрі люди.  Обличчя села – це рідна школа-гімназія. Звідти пульсує дух інтелігентності, і тут визначається його інтелектуальний рівень. Порекомендую: хто закоханий в красу  первозданної української душі, – завітайте сюди!

Цвіте школа у рушниках, вишиванках, картинах, виготовлених руками і творчим духом учнів, батьків, вчителів. Завітаєте в музей  “Берегиня” – і ваша уява на унікальних побутових експонатах, мов на килимі-літаку,  понесе в минуле –далеке і близьке. Губиться око  в тих витончених   шедеврах. Подумалось: якби душа Олени Пчілки завітала сюди,  була б заворожена, здивована і зворушена. Цвіте школа квітами і вишиванками. А ще при вході в школу вас зустріне «Сонечко» та «Колобок». Ллється чисте, як джерельна вода, у ваше серце, непідкупне, справжнє українство!

На першому поверсі ваш погляд спіткнеться об сучасні реалії життя. Тут куточок патріотизму, який нагадує про війну і героїв села. Славні, мужні хлопці дивляться на вас із світлин.

l

Та повернемося до урочистостей. Дружною родиною зібралися сюди батьки та рідні учнів, щоб полюбуватись на своїх дітей. А вони травнево-квітучі, солов’їно-співучі входять в просторе фойє школи із піснею: «Ой, у лузі червона калина…». Ні-ні!   Не зажурилася і не похилилася. Вона тут поруч біля мальовничого диво-озера заусміхалася, заквітчена у білі кетяги квітів, немовби в білий вельон наречена вбралася.

Виструнчилися учні та випускники гімназії в почесному строю. «Отче наш», як Божий птах, злітає в сині небеса. А затим всією школою піднесено і впевнено, із рукою на серці залунала пісня пісень українців – Гімн України.

О, читачу,  ти не все знаєш! Гімназія – це не просто школа, а станиця «Червона калина». І кожен клас – це бойовий загін учнів, який сьогодні звітує про успішно завершений навчальний рік. Втрат немає, відстаючих теж. Дисципліна з оцінкою «добре». Звіт прийнято! В свою чергу, президент учнівської станиці Вікторія Книшук доповідає   директорці гімназії про фінальні здобутки 2018–2019 навчального року.

Валентина Григорівна не просто вчителька та просвітницька особистість – це Велика мати цих тендітних, креативних, з тонкою душею учнів і не помилюсь – всього села Озерного.

Я бачу, як вона щиросердечно дбає про кожного учня, а у відповідь біля неї гора квітів найкращих, тільки для неї – рідної мами. Вона мудра, активна, рішуча та дбайлива. За нею – як за стіною.

Поруч з директоркою – заступниця Тетяна Романюк. Красуня від Бога і з ангельською доброю душею та осяйною сонячною усмішкою. Вона теж несе нелегку вчительсько-виховну ношу. І її так само щиросердечно люблять учні. Не будем звіряти славу, хто більше вкладає праці і сил в просвітництво на селі, в сьогоднішню програму свята останнього дзвоника. Тут не розподіл, а моноліт. І це тішить.

Демократичний устрій школи-гімназії до душі всій гімназійній родині. Тут панує рівність між керівництвом і прибиральницею. А ще, де ви бачили, щоб керівники закладу на рівних змагалися в художній самодіяльності? Очільники гімназії виступають в аматорському співочому гурті «Берегиня». І лунає пісня гарно, милозвучно, душевно – заслухаєшся.

А святкова аура огортає вас піснями першокласників та випускників. Звучить поезія. Звеселяють  троїсті дитячі музики. Славно! Як і годиться, найкращим – похвальні листи, грамоти, подяки, спеціальні сертифікати.

Першокласникам вручають Дипломи за успішне виконання програми Нової української школи. Серед нагороджених – учасники олімпіад, мовно-літературних конкурсів, спортсмени та інші.

 Від спонсорів – сувеніри. Від редактора газети «Вісті Ковельщини» Миколи Вельми – щиросердечні вітальні  слова і учням, і колективу, а краєзнавчому музею – книга автора.

Не забули організатори привітати маму учня Ольгу Парфенюк з днем народження, а також учасника АТО Віктора Книшука квітами. Зворушливо! Скажете, забагато деталізую. Аж ніяк. Роблю це усвідомлено, бо з цих деталей складається основа багатогранного педагогічно-виховного процесу.

l

І ось він – дзвоник, та не останній, бо кожен першокласник (індивідуально) сповіщає, що учнівська естафета перейшла в надійні руки. І знову цей щемливий шкільний вальс в парах випускників з батьками та вчителями.

Мудро зауважила поетеса Ліна Костенко, що «І кожен фініш – це, по суті, старт».

Випускники – такі юні, стартують у невідомість.  Я і своє настановче  слово посилаю їм: «Вчіться, боріться, працюйте і… вчіться. І так до тих пір, поки сили є. Такий закон успішного буття. Щасти вам».

«Прощавай, рідна школо моя» – влітає в душу пісня учнів гімназії. Ця добра, славна школа – гімназія проводжає нас, як дорогих гостей. Вся команда журналістської родини схвильована і розчулена. «Ми ще зустрінемось», – злітає птахом надія.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час свята останнього дзвоника в Озерному.

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

«Буває часом, що вночі зоря впаде в долоні вогником блакитним. І не згорить, як вогники горять,  а затремтить в долонях, мов троянда, в час розлуки».

Ці поетичні рядки згадалися мимоволі  на святі останнього дзвоника в Озерненській гімназії – філії ОЗЗСО “Поворський ліцей Волинської області”. Ця зоря-троянда тремтить сьогодні тривогою не в долонях, а в душах вчителів, батьків і учнів загальноосвітнього закладу, на мою суб’єктивну думку, одного з кращих на Ковельщині. Тремтить переживаннями і надією. І не безпідставно – в просторі управлінських та господарських рішень влади з’явився «проект-ідея» про закриття школи. Мовляв, учнів не вистачає до встановленої норми, а раз так, то утримувати заклад економічно не вигідно.

Про це із болем у серці говорила у своєму вітальному виступі очільниця гімназії Валентина Кондратюк. Проти закриття закладу висловився присутній на святі Анатолій Корнійчук, депутат районної ради.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 818

Порівняно недавно створено у Ковелі молодіжний Центр "Місто ідей", який очолює ініціативна й енергійна Людмила Зубарєва. Міська влада підтримує юних у всіх їх добрих починаннях. Центру, зокрема, виділено приміщення для роботи у новоспорудженому  парковому відпочинковому комплексі, з ними активно працюють депутати міської ради, громадські організації, відділи і служби міськвиконкому.

Ділові стосунки налагодили працівники і активісти Центру з редакцією газети "Вісті Ковельщини". Окремі з них виступили на шпальтах міськрайонки з цікавими матеріалами молодіжної тематики. А цими днями  спільними силами ковельських журналістів і "Міста ідей" започатковано проект "Молодіжна рубрика у "Вістях". Його мета – активізувати творчу діяльність членів Центру, залучити їх до творення єдиної на Ковельщині громадсько-політичної газети, порушення на її шпальтах проблем, що хвилюють і молодь, і представників старших поколінь.

З нагоди презентації Проекту у ТзОВ "Редакція газети "Вісті Ковельщини" відбулася зустріч з редактором видання, Заслуженим журналістом України Миколою Вельмою. У ній взяли участь директор Центру "Місто ідей" Людмила Зубарєва,  фахівець  з молодіжної роботи Юлія Столярчук, а також активісти Анна Виндюк – випускниця проектів "Погляд молоді на місто" та "Лідери майбутнього", учениця 10-го класу НВК № 13; Арсен Воробей, випускник проектів "Погляд молоді на місто" та "Лідери майбутнього", учень 10-го класу ЗОШ № 1; Анна Тишковець, випускниця проекту "Лідери майбутнього", учениця 9-го класу Вербської ЗОШ; Ангеліна Махнюк, акторка Ковельського аматорського експериментального театру "10 ряд 10 місце", учениця НВК "ЗОШ-колегіум" № 11"; Ангеліна Капітула, випускниця проекту "Погляд молоді на місто", учениця НВК № 13.

Своїми враженнями від зустрічі, в якій взяв участь, ділиться Анатолій Семенюк, заступник голови первинної організації НСЖУ редакції газети "Вісті Ковельщини".

Зустріч 

з юністю

Вони прийшли на зустріч із редактором газети "Вісті Ковельщини" Миколою Вельмою, щоб порадитися, звірити свої життєві плани, почути напутнє слово і, при можливості, засвітитися яскравим талантом на сторінках видання. Із ними – креативна, невгамовна і непосидюча наставниця Людмила Зубарєва.

Признаюся: на таких зустрічах я розквітаю і забуваю про своє сиве волосся.

О, які в них плани, у  цих юних старшокласників, який творчий потенціал! Це – бездонна криниця. Б'є цілюще джерело енергії – лишень підставляй наш історичний жбан, набирай і насолоджуйся еліксиром буття.

З погляду на життя, яке все бачило, чуло і пережило, Микола Григорович тактовно, але впевнено розповів про журналістську "кухню", яка смакує і пахне творчістю, але разом із тим захмарена фінансовими проблемами.

– Не обов'язково, щоб ви здобували вищу журналістську освіту. Можете стати юристом чи економістом, але із словом, українською мовою дружити треба. Ніхто вам не боронитиме займатися журналістською чи літературною творчістю, яку б професію ви не обрали, потрібно вчитись, працювати і вдосконалювати себе. Тоді ви будете успішними, – наголосив він.

Ці настанови близькі моїй душі. Вона зворушена і видає  у розквітлий травень такі поетичні рядки:

О, наша юносте

 успішна, золота,

В проектах щастя

 впевнена, амбітна!

Рядки ліричні я

 складаю неспроста –

Мені майбутнє

 усміхається привітно.

"Я буду журналістом, вчусь

 писати –

Візьміть мої доробки до

 уваги".

"Я маю хист – акторкою

 бажаю стати".

"А мене міжнародний 

вектор вабить".

Дай, Боже, Вам талантів 

та уміння,

Благослови їх, Господи, 

на Перемогу!

Є поклик серця – прямуйте

 із сумлінням:

Лиш той, хто йде, – здолає

 нелегку дорогу.

Сьогодні перші сторінки

 Книги буття.

Це лиш заспів – перші 

акорди й ноти.

Палають очі рішучістю 

й завзяттям

Вперед! Вперед! Хай тільки

 сниться спокій!

Отож, до праці! Тем для висвітлення більш, аніж достатньо. Читачі "Вістей Ковельщини" чекають Вашого молодечого слова!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Порівняно недавно створено у Ковелі молодіжний Центр "Місто ідей", який очолює ініціативна й енергійна Людмила Зубарєва. Міська влада підтримує юних у всіх їх добрих починаннях. Центру, зокрема, виділено приміщення для роботи у новоспорудженому  парковому відпочинковому комплексі, з ними активно працюють депутати міської ради, громадські організації, відділи і служби міськвиконкому.

Ділові стосунки налагодили працівники і активісти Центру з редакцією газети "Вісті Ковельщини". Окремі з них виступили на шпальтах міськрайонки з цікавими матеріалами молодіжної тематики. А цими днями  спільними силами ковельських журналістів і "Міста ідей" започатковано проект "Молодіжна рубрика у "Вістях". Його мета – активізувати творчу діяльність членів Центру, залучити їх до творення єдиної на Ковельщині громадсько-політичної газети, порушення на її шпальтах проблем, що хвилюють і молодь, і представників старших поколінь.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 540

Репортаж із сльозиною на щоці

Летить життя у даль, за

 небокрай,

Спішить за долею – його 

не зупинити.

В світах омріяних шукаєм рай,

А він душею Мами незбагненно

 світить.

Матусю рідна, дорога і мила!

Ти – ангел наш. Ти – оберіг

 і святість.

Ми молимось, щоб ти була

 щаслива,

Щоб радістю свіча сіяла

 благодатна.

Ці поетичні рядки народилися під час урочистостей, приурочених до Дня матері, які відбулися 10 травня  ц. р. в Народному домі "Просвіта".

…Лунають пісні, вирують запальні танці, звучать ліричні душевні слова. І все це – їй,  наймилішій квітці світу, Божественному диву життя – Матері.

Перед моїми ж очима калейдоскопом проходять картини минулого, колись юного буття: птах, у якого зміцніли крила, рвався в політ.

"Якби не ви, мамо, я б полетів у далекі краї і досяг би високих вершин", – бездумно  якось сказав я своїй неньці.

"Їдь, синку, аби тобі було добре. Я якось проживу", – приречено благословила мама.

Це – тужливий заспів її та моєї долі. Він звучить тривожно, сумно. Я не розумію цього. А доля вчить. Відірвана від мами, вона  шмагає мене, напівсироту, вздовж і впоперек.

Мама, напівголодна, напівзамерзла, молиться. Молиться щоденно за щастя свого сина. Вона вранці і ввечері вихрещує мою дорогу "до вершини".

І ось під музику сніжної заметілі я повертаюсь до домівки у напівзабутому селі. Раптом бачу, як із лісу, повільно рухається згорблена, у старій поношеній фуфайці,  із в'язкою сухого хмизу на плечах старенька жінка. Вона – немов привид, що явився з колючої віхоли.

Приглядаюся… О, Господи! Те це ж моя Мама! Я прозріваю. Мої надумані вершини падають, наче після сильного землетрусу…

Каяття? На жаль, нього не було. Але з'явилося прозріння: "Я більше не покину тебе, моя рідна й дорога". Немає щастя там, коли поруч хтось нещасний. "До нашої вершини ми підемо разом", – клянуся подумки я.

О, мамо! Твоя душа в Царстві Небесному. Знаєш і пам'ятаєш мою помилку необачну. Сьогодні, вже сивочолий твій син, знову повертається до тебе із вічним покаянням. Хай Божа Матінка оберігає твою душу, як ти оберігала мене своєю милістю.

l

Концертні пісні птахом злітають до небес. "Ерідан" дарує щемливий танець і пісню "Матусю". Сльозина котиться по щоці. Внутрішній голос волає на весь світ: "Сини і доньки! Бережіть, любіть і не покидайте своїх мам. Відкривайте серце тій, що дарувала вам життя, і ніколи його не зачиняйте!".

Витанцьовує  народний "Барвінок". Запалює зал своїм юним рухом і духом. Це їхній дарунок та любов, що трансформуються в радість матерів. Зрештою – це спільна перемога дітей і батьків. Вона вагома, як вагомі досягнення в спорті, музиці, мистецтві і навчанні. Це – нагорода за працю, за молитви до Бога.

А є ще інша, вища перемога –перемога життя над смертю в ім'я Батьківщини і роду нашого українського, в ім'я Волі і Свободи.

Навічно закарбовані імена Героїв на стелах, обелісках, майданах, у назвах вулиць. Щиросердечна подяка –  матерям, які виховали патріотів. Життя тлінне – подвиг вічний, і ніколи не буде забутий. І подвиг – це ти, Мамо.

На урочистостях присутні представники влади. Ігор Прокопів, заступник міського голови, емоційно і щиро виголошує вітальні слова:

– Сьогодні величне свято Весни, яке ініціювали в свій час активістки "Союзу українок".

Коли дитина візьме маму за руку, загляне довірливо в очі і скаже: "Матусю, я тебе люблю!" – хіба це не щаслива мить для матері? Ми відвідали мам наших Героїв і подарували квіти. Побували в домівках тих мам, які виховують прийомних дітей. Це – Любов М'якота, Любов Ткачук, Наталія Осавальчук. Подякували за їх материнську турботу та піклування про діток, які стали для них рідними.

Ігор Прокопів наголосив про ще один вимір материнського щастя – це успіхи їхніх синів і дочок в навчанні, спортивних змаганнях, музиці, мистецтві. Він вручив Подяки міського голови за невтомну працю й любов, самовідданість у  вихованні дітей, активну життєву позицію та з нагоди Дня матері Світлані Комісарик, Лідії Коб, Світлані Лисковець, Оксані Левчук, Тамарі Стасюк, Аллі Семенюк, Ларисі Ткачук, Наталії Яковлєвій, Лілії Токар. Всі відзначені – матері обдарованих і талановитих дітей у різних галузях.

Що ж, шановний читачу, ми теж привітаємо переможниць з нагородами. Признаюся, що і в моїй душі радість: онук Тарас і невістка Алла – в числі нагороджених за успіхи в спорті.

Весна щебече солов'ями, квітує цвітом і відроджує життя. Але за тим празником душі існує найважливіша вимога часу - це мирне небо над нами. Мир для мам, синів і дочок. Про це доречно нагадало піснею "Мир над Україною"  голосисте юне тріо спеціалізованої школи № 3.

Свято пройшло, як-то кажуть,  на одному диханні. На подяку заслуговують організатори змістовного цікавого дійства, юні аматори сцени із Ковельської школи мистецтв, Палацу учнівської молоді ім. Івана Франка, загальноосвітніх шкіл міста.

Тож нехай  не згасає Божа свіча любові у Вашому серці, дорогі наші мами!

Після урочистостей запитав у відомої на Волині вишивальниці Ніни Габрилевич, чи не доцільно День жінки з 8 березня перенести на травень? Адже сама природа ніби спонукає до цього своїм теплом, цвітінням садів і пташиним співом, а ще  святом Жінок-Мироносиць. Пані Ніна сказала:

– Така ідея слушна і могла б бути втілена в життя, але для цього потрібні рішучі дії  і влади, і громадськості, яких ще бракує.

Подумалось: може, колись і прозріємо, але працювати на українське майбутнє потрібно вже сьогодні і зараз.

Тож, шановний читачу, запрошую до розмови з цього приводу. Пишіть, пропонуйте і віншуйте мам, дружин, коханих щодня.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Фото з архіву відділу внутрішньої політики, організаційної роботи 

і зв'язків з громадськістю міськвиконкому.

Ці поетичні рядки народилися під час урочистостей, приурочених до Дня матері, які відбулися 10 травня  ц. р. в Народному домі "Просвіта".

…Лунають пісні, вирують запальні танці, звучать ліричні душевні слова. І все це – їй,  наймилішій квітці світу, Божественному диву життя – Матері.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1076

ІІІ тур Всеукраїнського конкурсу "Учитель року-2019" у номінації "Географія", про який ми повідомляли, зібрав до Ковеля кращих педагогів з усіх областей країни, а з ними – очільників Міністерства освіти  і науки України.

Тож пропоную на початку бліц-інтерв'ю з Романом Гладковським, головним спеціалістом згаданого Міністерства.

– Як оцінюєте рівень проведення конкурсу в умовах "провінційного" Ковеля?

– Найвищим балом. Все було злагоджено, продуктивно і організаційно виважено.

– Ковельські освітяни справились із відповідальним завданням? Професійність не відстає від загальноприйнятих стандартів?

– Слід зазначити, що у вашому місті діє злагоджена команда однодумців. Тому все вдається, і рівень географічної освіти достатньо високий.

– Що найбільше вразило?

– Діти. Вони креативні, допитливі, із високим рівнем знань. Я обізнаний, що юні географи з Волині – в числі перших на Всеукраїнських конкурсах і олімпіадах. Знайомий із переможцями з Нововолинська, Луцька, але тим, що відчув, побачив у вас, був вражений. Молодці!

– Волинь цікава?

– Так. Всі відчули дух Лесі Українки, незабутнє враження залишила древня історія Луцька, а ще пізнали непідкупний український патріотизм, коли побували в урочищі "Вовчак", де зародилася УПА.

Та головне – люди! Вони доброзичливі, комунікативні і готові прийти на допомогу тому, хто її потребує.

– Що було головною метою конкурсу?

– Конкурс – це не просто "урок" з географії, а пізнання один одного, єднання Півдня і Півночі, Сходу і Заходу. Тут зароджується і утверджується реальна європейськість. 

l

Я з приємністю слухаю мову відповідального чиновника Міністерства освіти і науки, досить юного, і відчуваю, що його хвилює не тільки рівень викладання географічної науки в школах, але й, насамперед, майбутнє країни.

Знаю, що найбільші навантаження, найважливіші  організаційні переживання випали на долю вчителів, учнів та директорки НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. № 11-ліцей" Галини Сидорук. Цікавлюсь її думкою про організацію конкурсу.

– Не помилюсь, коли скажу, що ви пережили відповідальні години і дні, одні з найважливіших, які бувають у житті кожного з нас. Ваша школа на досить високий рівень підняла планку в багатьох номінаціях освітянської діяльності. Вдалося втримати її рівень і цього разу?

– Перші дні були надзвичайно напруженими. Коли ще бачила школа, її вчителі, учні цілу когорту найкращих вчителів з усієї країни? Старались всі. Полегшення настало після першого конкурсного відбору.

– А учні як себе зарекомендували?

– Я в них була впевнена, і вони не підвели. Старалися. Кожен клас виставляв найкращих. Вердикт винесуть члени журі, оргкомітет.

– Було цікаво?

– Звичайно. Посудіть самі: кожен учитель має свою методику викладання предмета, у кожного свої засоби та прийоми для  висвітлення тієї чи іншої теми. Це неоціненний досвід.

– Не виникало думки: а навіщо нам ця морока?

– Навіть ні на мить. Так можуть думати невігласи та лінивці. Конкурс мобілізує всіх  – і школу, і управління освіти. Ми набрались досвіду від інших, стали на вищу сходинку на шляху до європейського рівня.

l

Особисто, і не раз, чув, як неохоче окремі вчителі ідуть на конкурси року. Справді, турбот – по самі "вуха". Ти маєш вчитися впроваджувати передові  педагогічні інновації, розширювати і формувати новий світогляд на той чи інший предмет. Накопичувати педагогічні знання, а ще бути не схожим, а кращим за інших. Тут і нічка недоспана, і сім'я якоюсь мірою обділена увагою, не говорячи вже про внутрішній світ, позначений переживаннями.

На форумі хтось влучно сказав, що педагогіка – це мистецтво. І справді, хто йде на ці змагання, не просто учитель, а Митець, Маестро з великої літери. Він повинен мати хист до вищої освітянської творчості.

Конкурс Всеукраїнського рівня – це і є вершина, яку підкорюють найкращі. Це і є головна мотивація до дії кожного вчителя. Більше того, конкурсний форум можна порівняти з дорогоцінним каменем, грані якого відшліфовані. Одна з таких граней – це зародження дружніх стосунків між конкурсантами. Про це говорила у вітальному слові Тетяна Соломіна, заступник начальника управління освіти та науки облдержадміністрації.

– Якщо ти не перший, а хтось був кращим, то є над чим попрацювати. А в цьому процесі  найголовніша істина - це те, що серце віддаю дітям, – наголосила виступаюча.

Не менш образно про конкурс сказав Петро Олешко, ректор Інституту післядипломної педагогічної освіти:

– Ці змагання – серйозне випробування. Епіцентр логіки і стресу, креативу і прогресу. Перегорнута сторінка літопису, яка засвідчила, що вчитель є центром майбутньої світобудови, навколо якої "обертаються" інтелект, досвід, професіоналізм. І ще маємо усвідомити, що не тільки історія та пам'ять є мірилом патріотизму, а й така наука, як географія. З вашого досвіду ми відчуваємо це сьогодні. По праву – це ще одна блискуча грань і предмета, і конкурсу.

– Вісім днів, зранку до смеркання, кращі вчителі географії переконливо доводили, які вони  креативні, прогресивні, професійні та  гарні. Подяка – всім! Але найвищого пошанування заслужили Галина Сидорук, директор школи. Дякуємо сьогодні  за опіку Віктору Бичковському, начальнику Ковельської міської освіти і його команді, які ні на мить не відходили від нас і робили все, щоб було добре.

І все ж на перше місце я ставлю ваших учнів. Вони працювали на рівні з конкурсантами. Скажу, що члени журі у них багато чому вчились, – такі зворушливі слова мовила Людмила Доценко, голова журі, завідувач кафедри географії та картографії географічного факультету  Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор географічних наук, професор.

l

І, нарешті, фінальні озвучення імен переможців. Лауреатами ІІІ туру Всеукраїнського конкурсу стали: Олег Горовий, учитель Ірпінської спеціалізованої ЗОШ І-ІІІ ст. № 12 імені Заріфи Алієвої Ірпінської міськради Київської області і Тетяна Воробйова, вчитель СШ № 16  Оболонського району м. Києва.

Абсолютним переможцем змагань визнано Яну Коробкову, вчителя Хоньковецької ЗОШ І-ІІІ ст. Могилів-Подільського району Вінницької області.

Поважне журі наголосило, що переможених немає – перемогли всі, хто брав участь у змаганнях. Лауреатам фінального вибору вручені спеціальні Дипломи та сувенірні подарунки.

Вітальне слово мали Віктор Бичковський, Яна Коробкова, переможниця конкурсу; Микола Задорожний, редактор журналу "Географія та економіка в рідній школі".

Фінальна підсумкова зустріч у Народному домі "Просвіта" стала гарним душевним святом. Для цього постаралися юні аматори сцени шкіл міста, Палацу учнівської молоді імені Івана Франка і відомий у Європі Народний аматорський  камерний ансамбль "Квінта" Ковельської школи мистецтв (директор Андрій Мигуля).

– Шановні учасники конкурсу! Ви повезете свої враження (сподіваюсь, позитивні) у всі куточки України. Ми вдячні, що ви обрали нас. Адже ви підняли на вищий рівень рейтинг нашого рідного міста Ковеля, – так образно висловилася на прощання Віра Федосюк, секретар міської ради.

…Відшуміли конкурсні баталії. Ще одна сторінка літопису корисних, мирних справ перегорнута. Тож успіхів і творчих злетів, дорогі педагоги!

Анатолій СЕМЕНЮК.

ІІІ тур Всеукраїнського конкурсу "Учитель року-2019" у номінації "Географія", про який ми повідомляли, зібрав до Ковеля кращих педагогів з усіх областей країни, а з ними – очільників Міністерства освіти  і науки України.

Тож пропоную на початку бліц-інтерв'ю з Романом Гладковським, головним спеціалістом згаданого Міністерства.

– Як оцінюєте рівень проведення конкурсу в умовах "провінційного" Ковеля?

– Найвищим балом. Все було злагоджено, продуктивно і організаційно виважено.

– Ковельські освітяни справились із відповідальним завданням? Професійність не відстає від загальноприйнятих стандартів?

– Слід зазначити, що у вашому місті діє злагоджена команда однодумців. Тому все вдається, і рівень географічної освіти достатньо високий.

– Що найбільше вразило?

– Діти. Вони креативні, допитливі, із високим рівнем знань. Я обізнаний, що юні географи з Волині – в числі перших на Всеукраїнських конкурсах і олімпіадах. Знайомий із переможцями з Нововолинська, Луцька, але тим, що відчув, побачив у вас, був вражений. Молодці!

– Волинь цікава?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 551

Що не кажіть, а Всеукраїнський конкурс «Учитель року – 2019» в номінації «Географія» став для міста Ковеля знаковою історичною подією. Вибір місця проведення Міністерством освіти та науки не випадковий.

Найперше це – підтвердження високого рівня освітянської галузі на теренах Волині та всієї України. Погодьтеся: до відстаючих чи «середняків» не їдуть! Є що показати, є що розказати і є потенціал, напрацювання, щоб поділитися місцевим досвідом в умовах шкільної реформи.

До Ковеля прибули найкращі вчителі географії з усіх, без винятку областей України – від Харкова до Львова, від Одеси до Луцька. Ці креативні особистості пройшли жорсткий безкомпромісний відбір в умовах змагань місцевого та обласного рівнів. Вони хвилюються, переживають. Місце «під Сонцем» не кожному вдається вибороти. А просвітлювати їхні знання,  професіоналізм, підготовку прибули строгі і поважні члени журі, серед яких – професори, доктори та кандидати географічних та педагогічних наук.

Про високу значимість освітянського форуму свідчить той факт, що він перебуває на контролі самого Міністра освіти та науки України Лілії Гриневич. Вона звернулась із вітальним листом до учасників відповідального конкурсу. Цей лист озвучила Людмила Доценко, голова журі, доктор географічних наук, завідувач кафедри геодезії та картографії географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Доречним буде навести окремі тези цього звернення. Ось головна: «Східна мудрість вчить: «Коли дме вітер змін, став не стіни, а вітрила».

Реформа освіти впевнено крокує країною. Нові підходи, нове бачення, нове розуміння процесу навчання  увійшли не тільки в освітній простір першокласників. Новою українською школою, її ідеями надихнулися й вчителі базової школи.

Педагогіка партнерства, орієнтація на учня, формування ціннісних ставлень поряд із використанням сучасних педагогічних технологій стали основою роботи багатьох учителів.

…Упевнена, що учасники цьогорічного конкурсу «Учитель року» готові до реальної педагогічної автономії, створення навчальних програм, розроблення власної системи оцінювання успішності учнів.

…Маю надію, що ви станете першими супервізорами педагогічної інтернатури, візьмете участь у створенні середовища підтримки та піклування для молодих учителів».

Як кажуть, без коментарів, адже тут – і сьогодення, і вектор руху освіти, і надія на успішне майбутнє галузі та країни.

Та повернімося до зустрічі з учасниками конкурсу в міському Народному домі «Просвіта» (на знімках). На мою суб’єктивну думку, гості мають бути задоволені. Прелюдія форуму – це  гарні музично-хореографічні вітання від ковельських аматорів сцени, позначені духом Лесі Українки.

У вінок дитячих пісень,  танцювальних творів гарно впліталися вітальні зичення від  очільників місцевої влади, членів журі та оргкомітету. Щиросердечні вітання лунали, зокрема, з вуст Михайла  Гетьмана – першого заступника міського голови, Людмили Плахотної – голови оргкомітету, начальника управління освіти, науки та молоді Волинської облдержадміністрації, Людмили Доценко – голови журі, Петра Олешка – ректора Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти, Віктора Бичковського – начальника управління освіти виконкому Ковельської міської ради.

Та попри все, чи не найщирішими були вітання від учнів комунального закладу «НВК «ЗОШ І–ІІІ ступенів № 11-ліцей». Саме на базі цього закладу відбувається основна частина конкурсу. Із приємністю слід відзначити і те, що школа гордиться своїм колишнім директором Борисом Клімчуком, який перші кроки свого вчительства успішно робив   саме у викладанні предмету «Географія».

Випадковість? Аж ніяк! Мабуть, так треба небесам і нашому видатному земляку, який прославив рідний край і «робив, що міг», в тому числі і для теперішніх реформ в освіті та управлінні державою.

Що ж, конкурс розпочався. Через 8 днів (тобто, у п’ятницю, 12 квітня ц. р.) будуть визначені переможці. Нас тішить, що учасники конкурсу у всі куточки України повезуть найприємніші враження про Волинь, Ковель – географічний центр області, «квітку Волині».

Анатолій СЕМЕНЮК.

Що не кажіть, а Всеукраїнський конкурс «Учитель року – 2019» в номінації «Географія» став для міста Ковеля знаковою історичною подією. Вибір місця проведення Міністерством освіти та науки не випадковий.

Найперше це – підтвердження високого рівня освітянської галузі на теренах Волині та всієї України. Погодьтеся: до відстаючих чи «середняків» не їдуть! Є що показати, є що розказати і є потенціал, напрацювання, щоб поділитися місцевим досвідом в умовах шкільної реформи.

До Ковеля прибули найкращі вчителі географії з усіх, без винятку областей України – від Харкова до Львова, від Одеси до Луцька. Ці креативні особистості пройшли жорсткий безкомпромісний відбір в умовах змагань місцевого та обласного рівнів. Вони хвилюються, переживають. Місце «під Сонцем» не кожному вдається вибороти. А просвітлювати їхні знання,  професіоналізм, підготовку прибули строгі і поважні члени журі, серед яких – професори, доктори та кандидати географічних та педагогічних наук.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 657

Томос: 

не маємо права зупинятися!

Після отримання Православною Церквою України автокефалії пройшло зовсім мало часу,  але на цю історичну, довгоочікувану подію вже вилито справжнє море помий з наклепів і брехні. Таємні й відверті адепти Кремля, агенти так званого "руського міра" із допомогою наших доморощених підбріхувачів всіляко намагаються применшувати значимість надання ПЦУ Томосу, поширюють чутки про його "незаконність", галасують про "розкол" українського Православ'я тощо.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 485

Борис Клімчук 

живе у наших серцях

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1222