Небайдужим українцям мимоволі  крає смутком серце в день 1 серпня, коли 1913-го відлетіла душа нашої видатної землячки Лариси Косач (Лесі Українки) у засвіти. Але такий закон буття: за тим у першу неділю місяця відродиться дух Лесі, злетить тріумфом «Лісової пісні».

Це таки диво! 4 серпня ц. р. урочище «Нечимне» виповнилося вишиванками, піднесеним настроєм і радістю.

Запитую знайомих: «Як настрій?».

–Чудовий! Свято повернулося до людей!  – відповідають мені.

Ця ейфорія не випадкова. Торік свято «Лісової пісні» у звичному форматі, яке було започатковане у 2001 році з ініціативи волинського поета Василя Гея, а потому успішно, як естафета, перейняте Ніною Горик, було перенесено на вересень.

Неспокоєм вирувала Ковельщина. Багато про подію писали, говорили. Пояснення були короткі – мовляв, так потрібно.

Виявилося, що не зовсім потрібно. Не побачили «реформатори» за тими новаціями головного: земляків (і не тільки) Лесі Українки, заради яких і замислювалося оте дійство.

Згадалася бувальщина. У потязі їдуть син і батько. «Тату, а що це?» – запитує малий. – «Корова». – «А це що їде, гуде?». – «Автомашина».

Молода пара не витримує цієї розмови й зауважує: «Добродію, вашому синові часом не потрібен лікар?». На що той відповів: «А ми їдемо від лікаря. Син був сліпий, і бачить цей світ вперше».

Майнула грішна думка (наперед прошу вибачити): а, може, таки потрібне прозріння, щоб побачити всіх із висоти Лесі й зрозуміти, що поетеса однаково рівнодотична і до видатних реформаторів, і до письменників, і до юних, і до мешканців найменшого села? 

Але це так, до слова. Біля Лесиного дуба цікавих багато. А той кучеряво шелестить листям – радіє, що не забули. На головному «майдані» все готове, і звучать народні, козацькі і  патріотичні пісні. Зворушливо!  Тут інший, дивний світ.

Скептик мені зауважує: «Формат треба міняти».

Знову кажу: «Прозрій! Глянь, скільки змін. Сьогодні урочисте дійство носить значущу назву – етнофестиваль «На гостину до Лесі!»  Хіба це не нове?».

Організатором свята обласного рівня виступила Колодяжненська об’єднана територіальна громада, яку очолює Віталій Кашик. Так, так: не районна державна адміністрація, а ОТГ, яка,  об’єднавшись, будує новий дім. Приємно і знаково, що той дім із вікнами, через які проникають промені духовності, культури та українства.

Почуймо Віталія Кашика: «Громада набрала  духовного, культурного, патріотичного напрямку. Кожне із сіл внесло краплю животворного еліксиру. В серцях людей карбується єдність людини, природи і країни».

І ще один важливий позитив: на свято прибули представники влади. Це – Олександр Киричук, виконуючий обов’язки голови обласної  держадміністрації; Юрій Поліщук, наш земляк, перший заступник голови обласної ради; Андрій Броїло, голова Ковельської районної ради; Роман Кульцман, перший заступник голови РДА та інші.

Узагальнюючи сказане ними,  зазначимо, що у вітальних словах йшлося про важливість заходу, про значимість Лесі Українки в сьогоденні і розбудові  країни, про її славу, яка підносить наш край на світовий рівень. А ще – про силу і волю до руху вперед, які пульсують животворно від Лесі Українки та Олени Пчілки.

Гарний  заспів етнофестивалю пролунав із вуст  зовсім юної (такої, як була колись мала Леся в Скулині) Анастасії Шпак із с. Доротища.

А за тим пішло і поїхало… Виступали гурти: «Намисто» (Народний дім «Просвіта», м. Ковель), «Брикса» (Цуманська ОТГ); «Джерело» (с. Скулин); «Нуйнівські співухи» (с. Нуйно  Камінь-Каширського району); «Народна криниця» (Турійський районний будинок культури); «Веретенце» (с. Уховецьк); «Родина» (с. Білин); «Діброва» (Забродівська ОТГ); «Калинонька» (Луцька ОТГ); «Горлиця» (с. Доротище).

Якби зібрав всі виступи в одне місце, вийшла б велика скарбниця народних пісень, звичаїв, які прилетіли до нас із сивої минувшини.

Зворушив глядачів спів дуету у складі Людмили Борисюк та Івана Філона із с. Білина. Мудре слово про Лесю Українку (наукового рівня) промовила Світлана Богдан, професор Східноєвропейського національного університету (м. Луцьк). Гарно клалися в душу поезії від о. Івана Оринчака, настоятеля Свято-Миколаївського храму с. Колодяжного, Ніни Шугніло, поетеси із с. Грив’яток, Ніни Горик, поетеси з Луцька (за словами Андрія Мигулі, «нашої Ніни»), Олени Місюри, читця поезій з Доротища. Мав слово і автор цих рядків.

Дійство справило чудове враження. Як сказала Ніна Горик, «Етнофестиваль– 2019 – це мікрокосмос мистецтва, один за два інших в минулому».

Підтвердженням  цьому –  гарячі оплески і гучне «Браво!» від багаточисельної (невипадкової) публіки.

Щоб описати все, потрібен великоформатний ліричний репортаж, на який, як завжди, у газеті місця бракує.

Ще одна новація – кожен  учасник сценічних виступів отримав Диплом учасника етнофестивалю від Колодяжненської ОТГ та її керівництва. Не забули організатори і про харчування. Шеф-кухарі пригощали смачною кашею. Таку хіба подають президентам на полюванні...

Маємо подякувати Тетяні Матяшук, начальнику відділу культури Ковельської РДА, яка доклала  немало сил та енергії, щоб свято вдалося.  Гарно виглядала сцена і майдан, заквітчані вижитими рушниками. В цьому – велика заслуга Галини Божик, Заслуженого працівника культури України.

Як завжди, на висоті були ведучі Андрій Мигуля та Лілія Осіпчук.

На закінчення Віталій Кашик щиросердечно подякував всім за участь і допомогу в організації фестивалю «На гостину до Лесі».

Символічно, що фінальну пісню «Україна, край наш рідний» слухали стоячи. Це значить, що українство, Леся в душі навічно.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Р. S.  Не можу оминути хмарку смутку – озеро  Нечимне заросло повністю травою, очеретом та іншим зіллям. Немає ні човна, ні плеса хоча б з «копієчку». Заклики до відновлення озера, обіцянки попередніх керманичів Волині залишилися на папері. 

Боюся, що за сучасними політичними баталіями про цю біду далеко не місцевого значення ніхто вже й не почує…

                                      А. С.

На ФОТОСВІТЛИНАХ: під час етнофестивалю «На гостину до Лесі» в урочищі «Нечимне».

Фото 

Сергія ДАНИЛЮКА.

Небайдужим українцям мимоволі  крає смутком серце в день 1 серпня, коли 1913-го відлетіла душа нашої видатної землячки Лариси Косач (Лесі Українки) у засвіти. Але такий закон буття: за тим у першу неділю місяця відродиться дух Лесі, злетить тріумфом «Лісової пісні».

Це таки диво! 4 серпня ц. р. урочище «Нечимне» виповнилося вишиванками, піднесеним настроєм і радістю.

Запитую знайомих: «Як настрій?».

–Чудовий! Свято повернулося до людей!  – відповідають мені.

Ця ейфорія не випадкова. Торік свято «Лісової пісні» у звичному форматі, яке було започатковане у 2001 році з ініціативи волинського поета Василя Гея, а потому успішно, як естафета, перейняте Ніною Горик, було перенесено на вересень.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 703

Тетяна Селівончик: під знаком добра і любові

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1938

Кожного Божого дня маємо справу з представниками торговельної  сфери – у супермаркетах, на ринках, в продовольчих кіосках.

Хто ж він, працівник торгівлі сьогодні?

Психотерапевт, який вас заспокоює  усмішкою, вгамовує душевні пристрасті при спілкуванні? Цілитель, що пропонує смачний (часом лікувальний) оздоровчий продукт?

Модельєр, що  орієнтується у світі сучасної моди і робить вас привабливим?

Судіть самі.

Нещодавно  я зіткнувся з проблемою сантехнічного обладнання, яке потрібно було терміново відремонтувати. Здавалось би, що,  маючи практичні і теоретичні інженерні знання, легко впораюсь із роботою. Аж ні! Не вийшло.

Завітав до магазину сантехніки «Саніта». Мила і привітна продавчиня взялась активно допомагати у розв’язанні моєї проблеми. Я був приємно вражений тим, як вправно «працює» її логічно-технологічне мислення.

«Повороживши»  кілька хвилин, вона запропонувала оптимальне рішення із мінімальними затратами, яке виявилося напрочуд ефективним. За це щиро подякував жінці.

На моє тверде переконання, до працівників торгівлі  маємо ставитися із особливими   пошануваннями. Бо там, де ти з добром, то й до тебе добро повертається. Як правило, я іду в торговельний заклад з довірою і прошу товар, який би взяла собі сама продавчиня. Якщо продовольчий, то неодмінно свіжий, за помірною ціною і, звичайно, смачний. У дев’яноста відсотках спрацьовує –  моя дружина завжди  задоволена.

Не секрет, що є торговельні заклади «чужі», а є «народні». В перших товарообіг слабенький, товар залежаний і людей мало. В іншому – черги.

l

Шукаю «секрети». В тихому і затишному куточку Ковеля вже багато років успішно працює склад-магазин «Макс–Мікс», тобто «Велике асорті». Повір, читачу, я  із околиці міста   не раз поспішав туди. Щось є в цьому магічне: чи то товар смачніший, чи то продавці унікальніші.

Мене зустрічає осяйна усмішка  господині закладу Наталії Фалько. Поруч – милі красуні, співробітниці торговельного центру.

– Слухаю вас, – звучить музикою голос пані Наталії.

– Я не надовго, – сідаючи у зручне крісло, кажу. –Хочу дізнатися, як готуєтеся зустріти своє професійне свято? 

– Працюємо в звичайному режимі.

– І все ж запитання:  Прем’єр-міністр В. Гройсман декларує збільшення валового продукту по Україні. А у вас товарообіг зріс?

– Гройсмана можна зрозуміти – там політика. А у нас щоденна, рутинна праця. Звичайно, товарообіг зростає, але ми цього не рекламуємо. Наш критерій – якість обслуговування. Тішимося, коли покупець іде з магазину задоволений.

– Буваючи у вас, зауважую, що людей завжди багато. В чім секрет?

– Наш успіх складається із багатьох чинників. Найперше – ціна. У нас націнка не перевищує 10-15 відсотків. Для збіднілої частини населення це важливо, хоча не тільки в цьому успіх. У нас широкий асортимент товарів. Скажімо, макарони є за ціною 10-15 гривень за кілограм, а є й по 25–30 гривень.

Останнім часом бачимо, що попит на якісний і дорогий товар збільшується. Хто б подумав, що крупа ціною 200–300 гривень за кілограм  не буде залежуватися? Не забуваємо про асортимент дієтичного та діабетичного харчування.

Багато важить те, що  завжди свіжий продукт. Ми за цим суворо слідкуємо.

– Великий торговий центр, а пива, горілки, вина немає. Це зменшує товарообіг?

– Це наша принципова позиція: відносно менший товарообіг,  але здоровий мікроклімат у сім’ях наших клієнтів. Це значно важливіше за великі прибутки.

– Не раз чуємо заклик: «Купуймо українське!». Це якось впливає на товарообіг?

– У 2014 році нас лякали економічним крахом. Сьогодні ж маємо повноцінний асортимент якісного українського товару. І цей товар конкурентоспроможний  навіть на європейському ринку.

– Мені часто докучає думка про нібито суцільну бідність в Україні. Ця тема домінує у виступах політиків. Що скажете?

– Я не політик і не аналітик. Думаю, в усьому світі, як і в нас, є бідні,  а є  багаті. Але я бачу позитивну тенденцію: скажімо, оцет за 7 гривень беруть гірше, ніж той, що за 14. Збільшується попит на елітне борошно – наприклад, харківське «Екстра», тобто набагато дорожче. Подібне спостерігаємо й по інших категоріях товарів. Ось і судіть самі.

– Наталіє Олександрівно, за кожним успіхом завжди стоїть невтомна, високопрофесійна праця ваших підлеглих. Назвіть кращих.

– Повірте, Анатолію Володимировичу, це зробити важко, тому що всі – «кращі». І всім вдячна за розуміння, професіоналізм, толерантність у ставленні до покупця. Просто назву окремих. Це Руслана Філіпчук, Марія Кашуба, Каріна Клевєцька, Ольга Редька, Вікторія Музичук, Галина Сарапіна. Словом, всім низенько вклоняюся в щиросердечно дякую!

– Чув про Ваше добре серце і гарні благодійні справи.

– Я б хотіла гори перевернути заради сиріт та хворих, але бажання не завжди співпадають із можливостями. Хоч посильну допомогу окремим категоріям населення ми  надаємо.

– Деякі банки мають бренд: «Клієнт – дорожчий  золота».

– Згідна, а ми на корпоративах, які іноді збираємо, підіймаємо перший тост зі словами: «За покупця!».

– Ви щаслива?

– Так, у мене є улюблена робота, гарний колектив, щирі друзі.

– Ваше захоплення?

– Подорожувати скрізь і всюди. Люблю гори, Закарпаття. Взагалі, Україна унікальна!

– Ваше побажання на свято?

– Всім здоров’я, миру і благополуччя!

Що ж, до цих слів приєднуємося й ми. Зичимо працівникам сфери торгівлі Ковельщини подальших успіхів у праці, вдячності клієнтів і, звичайно ж, великого особистого щастя!

Особливо теплі  і щирі вітання адресуємо ветеранам міської і районної торгівлі, які закладали фундамент сьогоднішніх успіхів вкрай важливої й потрібної сфери. Їм було і нелегко, і непросто, але вони мужньо переборювали труднощі, намагалися якнайкраще задовольнити попит людей на продовольчі  і промислові товари в умовах тотального дефіциту у не такі вже й далекі радянські часи.

Тож нехай Господь дарує Вам міцне здоров’я і своє благословення на многії і благії літа!

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКУ: Наталія ФАЛЬКО. Ці прекрасні квіти, які вона тримає в руках, – дарунок з нагоди свята і їй, і колегам по роботі.

Кожного Божого дня маємо справу з представниками торговельної  сфери – у супермаркетах, на ринках, в продовольчих кіосках.

Хто ж він, працівник торгівлі сьогодні?

Психотерапевт, який вас заспокоює  усмішкою, вгамовує душевні пристрасті при спілкуванні? Цілитель, що пропонує смачний (часом лікувальний) оздоровчий продукт?

Модельєр, що  орієнтується у світі сучасної моди і робить вас привабливим?

Судіть самі.

Нещодавно  я зіткнувся з проблемою сантехнічного обладнання, яке потрібно було терміново відремонтувати. Здавалось би, що,  маючи практичні і теоретичні інженерні знання, легко впораюсь із роботою. Аж ні! Не вийшло.

Завітав до магазину сантехніки «Саніта». Мила і привітна продавчиня взялась активно допомагати у розв’язанні моєї проблеми. Я був приємно вражений тим, як вправно «працює» її логічно-технологічне мислення.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 544

…Післяфестивальна ніч була безсонною. Роїлися думки, прилітали птахами переживання. І все ж на небокраї світилася надія. Так театралізоване дійство під назвою «Червона калина» у виконанні вихованців ковельської колонії проникало в серце.

В уяві поставала фатальна картина: юнак-красень, повен сил, тоне в трясовині. Мама подає руку, а він чи то не дістає, чи то не хоче брати й продовжує занурюватися в багнюку, ніби за покликом лихого.

За що? Чому? Хто прийде на поміч?

Мама з трибуни актового залу промовляє:  «Шануйте вихователів-наставників…»! А сама? Коли не догляділа, не зупинила шлях у болото?

Пригадалася  повчальна притча. В переддень свята міста до Ковеля завітав  Ісус Христос і зайшов до магазину, що неподалік виховної колонії. Почула  мама і чимдуж побігла до Спасителя. «Ісусе, Господи, продай мені щастя  і радості, добра і благополуччя, а ще своєї благодаті, щоб вона допомогла моєму синочку на путь праведний стати».

Ісус вислухав і подав маленьку скарбничку.

– Господи, а чому так мало? Хіба я така грішна?

– Я дав тобі зернини, а далі ти мусиш сіяти, ростити, підживлювати, бур’ян колючий полоти.

Притча на те й притча, щоб у собі приховувати ключ до розгадки. Господь мудрий. До спасіння сина, який опинився в біді, Він рятівників долучив. Вони щохвилини, щоднини цілий Божий рік простягають руку, витягують із багнюки і її, й інших батьків дітей.

У тих рятівників є багато всілякого виховного та педагогічного знаряддя й знань. І цей фестиваль – це не просто концерт, де розважальні пісні та танці буйним вітром на сцені в’ються, а, насамперед,  –    культурологічний, духовний захід не тільки для засуджених, але й для мам і тат, і… для мене, сивочолого.

Більше того, фестивально-концертне дійство позначене синьо-жовтою стрічкою українства і вишите нашим рідним, народним мереживом.

l

«Традиції об’єднують окремих людей в єдиний народ», – нагадує крилате гасло над сценою. Написане закликає до роздумів. Та не надовго, бо організатори, режисери, сценаристи та аматори-артисти беруть вас у свої «обійми», ні на мить не відпускають. Гарно розпочали зі свята Івана Купала. Хороводили, співали і квітку щастя поночі шукали, через вогнище стрибали, вінки на воду кидали, які єднали долі    закоханих. Скажу, що вихованці грали свої ролі, мов у студіях театральних навчались.

А козацькі звичаї! Подумалося: збирай кандидатів у народні депутати України в палац «Україна», хай кожен пройде тест на козацтво.

Повчальні речі: «Руки покажи – мозолі? Душу відкрий – в Бога віруєш? Україну  йдеш спасати – а мову українську знаєш?». Мудрі та практичні традиції і корисні. Це вам не просто нові обличчя, а люстрація душі і серця.

А сцена вже хороводить – аматори виконують композицію «На білих крилах рушників». Всіх запрошують на давні, але такі сучасні вечорниці.

Пісні, дотепні, крилаті забави, рукоділля – знову все рідне та дороге серцю. Молодці!

l

А режисери не дають розслабитись. За веселощами і піснями присутніх змушують  думати разом із акторами на філософські повчальні та життєво мудрі теми. Вслухайся і шукай відповідь у своєму єстві: у чому сенс буття у цьому жорстокому шаленому світі? Посади деревце і залиш слід після себе! Бо якщо той слід з дитинства пустопорожній, то хто ти у цьому світі? А життя – то мрія. Життя – це любов. Не загуби його,  бережи його!

А сцена заставляє глядача слухати і дивитися дійство. Його учасники ніби запитують: яка мова найкраща – англійська, німецька, італійська? Про що ви – тільки українська! І вам на «десерт» – оповідання про «Перший поцілунок». У ньому всі слова, без винятку, на одну літеру.

Спробував і собі:

Калино… Калино…

Королівська корона.

Козацьке  коріння.

Колонія. Ковель…

Смуток навіявся… «Це твоє життя», – ще  раз нагадують вихованці.

А за тим – мов весняна повінь «Мелодія весни». Потому вихованці-козаки лист турецькому султану писали, вірші змістовні читали і «Традицій древо життєдайне» здобутками прикрашали.

І, нарешті, вінець – флешмоб  «Нас єднає традицій сила». Це було щось магічне. Передати показане на сцені словами неможливо – треба бачити та чути! Лунало  громоголосе  «Браво!»,  злітали бурхливі оплески до неба.

l

Коли з’являється зоря ясна на небі – це не випадково: вона  показує шлях іншим. Бо світити всім і всюди – це стан душі, потреба.

Не помилюсь, коли скажу, що найяскравішою зіркою фестивалю була чарівна Оксана Мизовець. Вона організовувала. Вона співала, концертну програму вела  – тому подяки та квіти заслужені. Вони – за талант і працю в ім’я навернення засуджених хлопців до нового життя.

Один у полі не воїн, тому біля неї креативне, талановите і так само працьовите сузір’я. Яскраво світить на небосхилі Ковеля Альона  Малюга-Мельникова, режисер-постановник аматорського театру-студії «10 ряд   10 місце», а з нею актори Ірина Зінчук, Ольга Ковальчук, Ірина Миколишина та інші керівниці, ті, що вміють зворушувати людські душі.

Гарним цвітом калиновим виглядали аматори студії естрадного співу «Зорепад» (керівники Руслана та Дарія Шацькі).

А як без танцю? Зворушили своїм рухом і духом танцюристи Зразкового аматорського ансамблю народного танцю «Дзвіночок» (керівник Інна  Темрук). Лилася, переливалася мелодія пісні із вуст Ольги Середи. В загальний колорит гарно вписалося інструментальне тріо «ELITE MUSIC» (керівник Олександр Середа).

Кожен виконавець заслуговує на похвалу й пошану. І я не помилюсь, коли від імені залу,  всіх глядачів поставлю 12 балів.

Маємо сказати подячне слово тим, хто біля керма виховного процесу. Найбільше відповідальності та переживань – на мужніх плечах начальника виховного закладу Івана Абрамчука. Він виголошує напутні слова вихованцям. Як вінець свята, – 3 вихованці отримали паспорти, а ще 2 – довідки про звільнення. Від імені колективу колонії  нагородили  подяками всіх, хто енергію, дух і душу вклав в організацію та проведення фестивалю «Червона калина».

Журі відзначило кращих аматорів сцени у різних номінаціях. Нагороди переможцям вручила начальник відділу культури РДА Тетяна  Матяшук. Серед кращих –  переможець в номінації образотворчого мистецтва. Журі визначило, що і там – майстерність вищого класу.

Щиросердечно і з хвилюванням вітала вихованців та учасників фестивалю заступник начальника  Західного міжрегіонального управління  з питань  виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту, Тетяна Кушнір:

– Все на найвищому рівні. Цей час залишається не тільки в спогадах. Адже головна мета фестивалю – повернути вихованців на волю добрими, скромними та доброчесними.

Привітали учасників фестивалю працівники згаданого управління  Іван Слопак і Андрій Скіць, які подарували вихованцям колонії тренажер та велотренажер.  Було повідомлено, що  Юрію Філаретову присвоєно чергове звання підполковника пенітенціарної   служби; Оксані Мизовець вручено Подяку.

Серед гостей були Віра Федосюк – секретар міськради та Жанна Вельма – начальник служби у справах дітей міськвиконкому. «Найвищий бал» – так оцінила Віра Іванівна фестиваль і разом з тим привітала всіх із 75-ою річницею визволення Ковеля від нацистів.

Від міської ради – теж подарунки: сучасні мікрофони, які справно і якісно працювали на святі. Вітальне слово мала Наталія Наконечна (ГО «Найщасливіша»). Настановчі слова вихованцям лунали від колишнього засудженого, а тепер успішного працівника промисловості.

Спонсорами свята виступили Сергій Дружинович – голова Волинського обласного центру військово-патріотичного виховання «Волинська Січ», Георгій Корнієвський – депутат районної ради, голова благодійного фонду «Реабілітація», Ігор Пініс – депутат міської ради, підприємець, за що їм – щира подяка від адміністрації і колективу колонії.

l

Фестиваль, урочистості, свята проходять. За ними – будні сірі, грізні з хмарами та випробуваннями. Ти залишаєшся наодинці із жорстокою реальністю. Тривога не меншає і не зникає, адже в цих хлопців – тонкі і вразливі душі.

Тому я промовляю: «Не будьмо байдужими до цієї часточки нашого реального буття! Хлопці наші, дорогі! Чекаємо вас на волі. Знайте: сонячні дні ще попереду!».

Анатолій СЕМЕНЮК.

…Післяфестивальна ніч була безсонною. Роїлися думки, прилітали птахами переживання. І все ж на небокраї світилася надія. Так театралізоване дійство під назвою «Червона калина» у виконанні вихованців ковельської колонії проникало в серце.

В уяві поставала фатальна картина: юнак-красень, повен сил, тоне в трясовині. Мама подає руку, а він чи то не дістає, чи то не хоче брати й продовжує занурюватися в багнюку, ніби за покликом лихого.

За що? Чому? Хто прийде на поміч?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 572

Ковелю!  Ковелю!  Рідний мій Ковелю!..

У тебе – свято радісне, а у мене смуток на душі. Чому? Я заздрю тобі: ти молодієш, гарнішаєш, а мої скроні пан Час сріблом підмальовує.

Та даремні мої  песимістичні нотки. Закон життя не зміниш. А сенс буття якраз і полягає в тому, щоб ти, мій Ковелю, гарнішав щодня, щогодини. Заглядаю у твоє єство і бачу великі зміни на краще: у тебе зелені, пишні одежі і щораз новіші, обличчя усміхнене, яснооке, а душа співуча, танцююча і дух спортивний з козацьким гартом. Ти дружити любиш. Он скільки гостей на твій «день народження» наїхало із Польщі, Німеччини, Литви, Білорусі та ряду міст нашої неньки-України.

Ковельчани   зустріли їх, як рідних. Урочисту академію в «Просвіті» підготували – в  ній і вітання, і музика та танці, і щире слово міського голови.

Олег Кіндер нагадав, що сьогодні у ковельчан два свята: 75-та річниця визволення від нацистів і День міста. У ту страшну війну Ковель зазнав величезних втрат – і матеріальних, і людських. Місто опинилося в руїнах. Титанічними зусиллями ковельчани відбудували його. На жаль, через війну на Сході ми й сьогодні зазнаємо втрат. Кращі сини, в тому числі й із Ковельщини,  поклали свої голови за наш мир і нашу волю. Схилімо голови в пошані!

На пропозицію очільника міста всі хвилиною мовчання вшанували Героїв.

Олег Олексійович наголосив, що місто розбудовується, розвивається і має гарні перспективи. Є здобутки в галузі освіти, медицини, культури та спорту. Не стоїть на місці «комуналка» – вулиці благоустроюють, у подвір’ях будинків вкладають плитку, ритмічно і злагоджено працюють працівники комунальних підприємств. З’являється нове житло, як гриби після дощу,  ростуть приміщення торговельних закладів.

За цим – невтомна праця ковельчан, всіх тих, хто любить своє місто. «Нехай і надалі нас об’єднує ця любов, небайдужість до рідного міста, а наш славний Ковель стане найкращим містом на Землі!» – наголосив  Олег Кіндер.

Цілий ряд шанованих людей міста були нагороджені відзнаками і подарунками міської влади.

Немає сенсу озвучувати усі вітальні виступи кожного із гостей. Тому фрагментарно, без  прикрас, про головне: «Ваше місто молодшає»; «Місто чисте, світле, гарне»; «Ми побачили багато змін»; «Ми цінуємо нашу дружбу»; «У вас є чому повчитися»; «Ваш мер заряджений на майбутнє, і ковельчани відповідають тим же»; «У нас позитивна співпраця  в оздоровленні дітей – Барзінгхаузен  буде продовжувати цю місію. Німецькі родини передають ковельчанам щирі вітання»; «Ми горді, що дружимо з вами». 

Ось такі короткі штрихи до теми співпраці з містами-побратимами Холмом,  Бжегом Дольним, Ленчною, гміною  Бабошево (Республіка Польща), Щучином (Білорусь), Утеною (Республіка Литва), Барзінгхаузеном (Німеччина), Смілою, Бучею, Володимир-Волинським (Україна). 

Перед учасниками академії виступили кращі аматорські колективи, демонструючи свою високу виконавську майстерність. Вирували на сцені танці, лунала академічна музика  і (за що я особливо вдячний та чим  щиро зворушений) відбулася презентація нової «Пісні про Ковель» на слова автора цих рядків  і музику Юрія Заворотинського у виконанні співучого гурту «Промінь»:

Я тишу твою сповиваю

 словами,

Громи заховаю у серці своїм

І запахи квітів барвистих,

 духмяних

Вдихаю душею, і пахне твій

  дим.

Ось так, мій Ковелю, ще одна сторінка перегорнута. Здавалось,  це все відійшло в історію. Але творчі люди не зупиняються. Біля лікарні з’явився філософськи  осмислений  пам’ятник під назвою «Розвиток». Це – заклик до дії.

А у цій вічній праці на благо міста й ковельчан і є сенс життя. Зі святом, дорогий Ковелю, рідне місто моє!

Анатолій СЕМЕНЮК,

Почесний громадянин міста Ковеля.

Ковелю!  Ковелю!  Рідний мій Ковелю!..

У тебе – свято радісне, а у мене смуток на душі. Чому? Я заздрю тобі: ти молодієш, гарнішаєш, а мої скроні пан Час сріблом підмальовує.

Та даремні мої  песимістичні нотки. Закон життя не зміниш. А сенс буття якраз і полягає в тому, щоб ти, мій Ковелю, гарнішав щодня, щогодини. Заглядаю у твоє єство і бачу великі зміни на краще: у тебе зелені, пишні одежі і щораз новіші, обличчя усміхнене, яснооке, а душа співуча, танцююча і дух спортивний з козацьким гартом. Ти дружити любиш. Он скільки гостей на твій «день народження» наїхало із Польщі, Німеччини, Литви, Білорусі та ряду міст нашої неньки-України.

Ковельчани   зустріли їх, як рідних. Урочисту академію в «Просвіті» підготували – в  ній і вітання, і музика та танці, і щире слово міського голови.

Олег Кіндер нагадав, що сьогодні у ковельчан два свята: 75-та річниця визволення від нацистів і День міста. У ту страшну війну Ковель зазнав величезних втрат – і матеріальних, і людських. Місто опинилося в руїнах. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 501

Замість передмови

13 липня 1949 року газета "Радянська Волинь" повідомляла: "Велике радісне свято відбулося в неділю, 10 липня, в колгоспному селі Колодяжному. Навіть дощ, що протягом дня неодноразово щедро проривався з важких сірих хмар, не перешкодив торжеству з приводу відкриття пам'ятника великій українці, поетесі – відбудованого Лесиного "білого будинка".

Саме з того пам'ятного дня розпочинається історія  одного з кращих в Україні музеїв Лесі Українки. Нагадаємо, що спочатку він працював на громадських засадах, а обов'язки екскурсовода понад 10 років виконувала сільська бібліотекарка Ніна Кошелюк.

Вагомий внесок у становлення та розвиток музейної справи зробили М. П. Скрильникова, Й. Г. Струцюк, А. К. Парфенюк, О. М. Ковальчук. Музей розбудовувався і поступово набирав якостей науково-просвітницького закладу. Багато сил та енергії до цього доклала Віра Комзюк, Заслужений працівник культури України.

Із 1979 року беззмінно 38 літ перебувала на посту. Саме під її очільництвом було взято на облік та збереження всі музейні експонати. Вони постійно поповнюються, і сьогодні їх нараховується майже 7 тисяч. Серед того надбання найцінніше – меморіальні речі, котрі  належали родині Косачів, яких є 120.

Сьогодні естафету попередніх поколінь музейників впевнено перейняла Ольга Бойко, молода, енергійна, креативна. Діяльність її і колег по справі багатогранна. Це - дослідницька робота, участь у науково-практичних конференціях всеукраїнського значення, організація виставок відомих художників, виступи в пресі та на телебаченні, проведення літературних читань і конкурсів. І найголовніше – популяризація творчості Олени Пчілки, Лесі Українки та всієї родини Косачів. Вклонімося низенько та подякуймо всім працівникам музею, серед яких ветерани Любов Мержвинська – провідний науковий співробітник та Марія Чашук – старший науковий співробітник. У цей "вінок" науковців, дослідників гарно вплітається талановита Катерина Волох.

Маємо розуміти, що музей – це не набір експонатів, а воїн просвітництва, еліксир ідентичності українства та одвічний дух нашого національного надбання.

 Що ж, свято музею – це вже історія. Попереду нові завдання  – нові здобутки  в просторі  культури та духовності України.

Свято всеукраїнського значення

Так вже склалося, що ювілейні дати з життя Олени Пчілки та історії музею Лесі Українки ідуть, як-то кажуть, пліч-о-пліч, немов дві душі, благословенні Небесами.

У ці дні музейники, а з ними вся небайдужа інтелігенція Волині урочисто відзначають 70-ліття від  дня заснування закладу і разом із тим провели Всеукраїнську науково-практичну конференцію з нагоди 170-річчя від дня народження Великої українки Олени Пчілки. Назва заходу говорить сама про себе: "Олена Пчілка, Леся Українка і родина Косачів в історії української та світової культури".

До музею-садиби Косачів 26 червня ц. р. прибули поважні гості з  Києва, Львова, Луцька, міст Волині. Серед них – Ольга Чубара, начальник управління культури  Волинської облдержадміністрації; Оксана Важатко, директор Волинського краєзнавчого музею; Тетяна Матяшук, очільниця відділу культури Ковельської райдержадміністрації; Віталій Кашик, голова Колодяжненської ОТГ та інші.

Перед початком конференції гості та представники влади поклали квіти до підніжжя пам'ятника Лесі Українки.

Потому всі перейшли до музейної світлиці, де звучали вітальні, напутні та подячні слова музейникам і разом із тим зазначалось, що Олена Пчілка сьогодні сучасна, як ніколи. Вона – полум'яний борець за українську мову та українську національну ідентичність. Її етнографічні дослідження унікальні. Неоціненним є вклад Олени Пчілки у просвітництво.

Як і годиться, Ольга Бойко, завідувачка закладу, приймала не тільки вітальні слова, але й цінні дарунки для музею.

Тішить позиція  голови Колодяжненської ОТГ Віталія Кашика, який наголосив, що музей – це не тільки наша гордість, а,  перш за все, джерело високої духовності, осередок українства.

На урочистостях був присутній настоятель Свято-Миколаївського храму с. Колодяжного отець Іван Оринчак, який до вітальних слів долучив власні поезії,  приурочені до свята. Особливо уважно учасники науково-літературного форуму дослухалися до слів нової очільниці Волинського краєзнавчого музею Оксани Важатко. Вона наголосила, що Колодяжненський літературно-меморіальний комплекс є одним із кращих у мережі музеїв Волині.

– Тут присутній дух українства і любові до рідної землі. Виконую почесну місію - передаю вітання від Йосипа Струцюка, одного із засновників музею, Почесного  громадянина Луцька, відомого українського поета. 17 липня ц. р. йому виповнюється 85 років. Побажаймо  ювіляру здоров'я і творчих успіхів, – наголосила виступаюча.

Щирі зичення  лунали  від Маргарити Матвійчук, завідувачки Ковельського історичного музею. Мав слово і автор цих рядків.

З науковими доповідями виступили: Алла Диба, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (м. Київ); Людмила Стасюк, директор обласної наукової бібліотеки ім. Олени Пчілки, Заслужений працівник культури України (м. Луцьк); Роксолана Козак, завідувачка художньо-меморіального музею Івана Труша (м. Львів); Оксана Біла, заступник генерального директора Національного музею ім. Андрея Шептицького (м. Львів); Марія Чашук, старший науковий співробітник Колодяжненського музею Лесі Українки та інші.

Гості ознайомилися із експозиційними виставками літературно-меморіального музею Лесі Українки. І як вінець, аматори художньої самодіяльності із Білина, Скулина, Уховецька подарували змістовний концерт для всіх учасників форуму.

Цінним подарунком для науковців та краєзнавців став збірник  наукових праць,  куди увійшли статті, які висвітлюють  маловідомі сторінки життєпису родини Косачів.

…Не стихає невмирущий  дух творчості Олени Пчілки та Лесі Українки. Мати і дочка й сьогодні серед нас, є символом безсмертя роду і славного українського народу. І до загальної мови – моє поетичне слово.

Шлях 

до вічності

Олені Пчілці – до 170-річчя від дня народження

"Я в серці маю те, що не

 вмирає", –

Летять слова крилаті понад

 світом.

Буває, легковажим і себе 

не питаєм,

З якого серця до нас пульсує

 Вічність.

Вона вкладала все – і душу,

 і думки.

Леліяла, навчала і в

 строгості вела.

Терпіла хворості доньки: 

не дні – роки:

З одного зболеного серця –

 два крила.

Талант і праця, 

і… самопожертва –

Корони не буває без

 тернового вінця.

Ольго Петрівно, це – любов. 

Її не стерти.

Це шлях до вічності: початок

 є – нема кінця…

Я бачив дивний сон. 

Маєток. Гості.

Франко і Лисенко,

 Старицький і Модест.

Розмова йде про мову –

не чути тостів.

Серед Великих - Вона. У неї

 свій пріоритет.

"Укази заборонні царські

 відмінити.

Книговидання вкраїнське

 без обмежень.

Не  діалект, а мова.  Цар має

 зрозуміти,

А ми повинні будувати мовні

  вежі".

І раптом бачу, як на новий

 Закон

    Потвори злі  сичать.

Кусають, не  вгавають…

    І знов встає Вона.

 Утверджує канон!

"Мова,  яка живе у серці

 вічно, не вмирає".

Анатолій СЕМЕНЮК,

голова міськрайонної організації Національної спілки краєзнавців України.

13 липня 1949 року газета "Радянська Волинь" повідомляла: "Велике радісне свято відбулося в неділю, 10 липня, в колгоспному селі Колодяжному. Навіть дощ, що протягом дня неодноразово щедро проривався з важких сірих хмар, не перешкодив торжеству з приводу відкриття пам'ятника великій українці, поетесі – відбудованого Лесиного "білого будинка".

Саме з того пам'ятного дня розпочинається історія  одного з кращих в Україні музеїв Лесі Українки. Нагадаємо, що спочатку він працював на громадських засадах, а обов'язки екскурсовода понад 10 років виконувала сільська бібліотекарка Ніна Кошелюк.

Вагомий внесок у становлення та розвиток музейної справи зробили М. П. Скрильникова, Й. Г. Струцюк, А. К. Парфенюк, О. М. Ковальчук. Музей розбудовувався і поступово набирав якостей науково-просвітницького закладу. Багато сил та енергії до цього доклала Віра Комзюк, Заслужений працівник культури України.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 591

Друже мій, ковельчанину! Не раз і не два  ти споглядав українок-красунь, іноді мимоволі відзначаючи: чогось у них не вистачає. А коли бачив те диво писане підперезане стрічкою та прихорошене намистом, тоді, зачарований, забував про все на світі. "Краса рятує світ", – ще й ще раз переконувався.

Отож, так само на якусь мить уяви собі свій рідний Ковель без тихоплинної Турії, яка блакитною стрічкою оперізує місто. Звичайно, такого не може бути, бо ріка століттями несе свої води і робить Ковель неповторним і вічно юним. 

Багато легенд існує про Турію. Ось декілька з них.

Легенда перша. 

Як виник Ковель?

Давним-давно, коли ще півні не співали і кури не гомоніли, жив-був багатий князь.

Як здавен ведеться, воював, господарював і люд навколишній в покорі тримав. Найдорожчим скарбом і багатством для нього була красуня-донька. Все – для рідної Лілеєчки. Вже й до весіння готувалися.

А тут, де не візьмись, кохання, мов птаха, над маєтком защебетало. Місцевий коваль закохався в князівну. Ходить, виглядає, сохне, а та не відповідає. Мовляв, не рівня. Та де там! Коли кохання полонило – розум спить.

Відомо, що ті безрозсудні залицяння добром не кінчаються. Якось повернувся князь із далекого походу, а йому, ще до порога слуги нашептали: мовляв, горе до твого маєтку приблукало – князівна ваша з ковалем місцевим подружилася. Сором, ганьба.

"Диму без вогню не буває", – подумав князь і вирішив прослідкувати за молодими. І таки підстеріг.

– Зарубаю обох! – вигукнув  голосно і меч гострий злетів над головою.

– Зупинися, князю. Я кохаю Лілею, і кари не допущу, – у відчаї кинувся юнак на князя і вибив меч із його рук.

Занімів, закляк, ошелешений князь. Не чекав такого нечуваного зухвальства.

А коваль, немов орел, злетів на князевого коня, підхопив, немов пір'їну, милу Лілеєчку, і помчав на крилах кохання у невідомість. Доки оговтався князь, втікачі були далеко. А надвечір до річки тихоплинної долетіли. А там поміж рукавів, за широким плесом острів затишний у верболозах приліг. Знайшли брід і переправились.

– Що ж ми натворили з тобою, ковалику? – бідкалася із сльозами на очах князівна.

– Збудуємо дім і будемо жити. Довірся мені, – заспокоював свою милу хлопець.

– Хай буде так. Тепер ти – мій князь! – приречено прошепотіла Лілея.

Відкрию тобі друже, ковельчанину, ще одну таємницю того вечора. Коваль змайстрував ложе з верболозу. Вистелив його квітами з лугу і дах з очерету зробив. Бачила ту вправність князівна. Відчували молодецьку силу і зрозуміла - це її щаслива доля. І ніжно та трепетно поцілувала… Ще й до сьогодні очерет шелестить про ту першу ніч закоханих.

А коли ви біля річки буваєте, вслухайтеся в спів очеретянки. Вона вам розкаже, що від тої ночі першої дітки пішли. А згодом і поселення народилося. Коваль своєю працею славу здобув, відомим став.

Тій пташці подай теревенити. Це ж вона на хвості принесла, що наше місто князівсько-ковальського походження (майже аристократичне) і що Турія вінчала, а вона благословляла молодят, і що дітей в закоханої пари була копа, і що пісню: "Очерет мені був за колиску" вона чула від самого коваля. І що біла диво-квітка лілея взяла  свою назву від закоханої князівни. І ще… І ще… 

Вклонімось Турії!..

Легенда друга. 

Від бога Тура

У житті древніх племен важливу роль відігравали символи, а ще більше – боги.

Скажімо, грізний Перун кидав блискавки і громовиці. Його боялись в поважали.

Поліський і Волинський бог Тур – Велес теж залишив по собі багато пам'яток. Погляньте на карту, і ви побачите названі його іменем поселення, річки, озера: Турійськ, Туричани, Туропин, озеро Тур, Турів і т. д., і т. п. Погодься, читачу, що  і назва нашої річки Турії походить від славетного древнього божества. Він був захисником та охоронцем, духовним провідником древніх на цій благодатній землі. А його прообраз – бика Тура – безстрашного, сміливого і сильного воїна теж виправданий. Пошанування було не тільки в назвах, а мало й практичне застосування. Вояки народного ополчення носили шоломи, на яких прикріплювали роги Тура. На полі бою це наводило страх на ворогів.

Якось в ті далекі від нас часи, поліською дорогою мандрував купець із слугами й товаром. При  собі літописця тримав. Записували все побачене: звичаї, культуру, пісні, слова.

Отож підійшли вони до широкої, повноводної ріки, а за нею містечко вимальовується на острові, мов у казці. Бам-дзінь - дзелень - чути "музику" коваля. Як оминути? Але й народна дружина з протилежного боку чекала -хтозна, що за люди з'явилися біля міста?

Вийшли назустріч.

– Хто ви? Що  за місто? – запитає купець. Мова його людям незрозуміла. Старшина дружини показав на роги: мовляв ми бога Тура люди.

– Тур – я. Розумієш: Тур!

Купець сказане зрозумів по-своєму. Він покликав літописця і наказав:

– Запиши: ця річка називається Тур'я.

Прижилася назва в народі. Гордяться ковельчани рікою, позначеною самим Богом Туром-Велесом.

Признаюся, що легенду про купця я почув від поляка, який колись мешкав у Ковелі, а той - від свого прадіда. Так чи інакше, але ковельчани люблять свою ріку, і вона їм відповідає тим же – оздоровлює, купає, рибу на споживання віддає і духовно збагачує творчі душі.

В Тур'я в пахучих лепехах

 шепоче

Про Бога і долю, про щастя

 дівоче,

Про битви звитяжні, про

 воїнів волі,

Про квітку Волині,

 замріяний Ковель.  

          

Ковель біля Тур'ї  

ліг спочити…

Змінюються вірування, назви міст і вулиць, а Турія тихоплинно несе свої води до старшої сестри Прип'яті. Виринувши з-під землі десь біля Затурців, пливе на північний захід. А там, мовби передумавши зустрічатися з Богом, повертає праворуч до Ковеля. Сьогодні там, де був острів закоханих, ринок вирує. Через перехрестя в різні боки шалений рух сталевих коней. Той шум вправно заспокоюють християнські святині своїми молитвами.

Відступилася річка від тої шумливої круговерті на південний схід, ближче до сучасного центру. До Турії менші "сестрички" – притулились: Бобрівка, Воронка, Чорна. І немов у казці, за велінням всесильного мага на русло ріки ковельське "море" наклалося. То радість для спортсменів-веслувальників рибалок, закоханих і тих, хто любить купатися та засмагати влітку.

Ви запитаєте: чи є у Турії паспорт? Звичайно.

Ось її дані. Національність – українка. Довжина 184 кілометри, площа басейну 2900 квадратних кілометрів, глибина від 0,8 до 3 метрів. Вдача тиха, лагідна – швидкість течії 0,1-0,2 метра за секунду. Патріотка – охороняла у всі часи і віки місто від ворогів.

Екскурс в історію: в молодості  борошномельні млини крутила та ліс волинський сплавляла. У всі часи людей своєю водою, чистою, як сльоза, оздоровлювала. Біля Ковеля ріка розгалужувалася на кілька рукавів. Один із них сьогодні засипаний біля шостої школи, в другий – за центральним ринком.

Втручання в русло ріки мало місце і раніше. У 1936 році польською владою воно було випрямлене в центрі міста довжиною 1,2 кілометра. Затрачено на реконструкцію природної водойми  було 150 тисяч злотих.

В ближчі до нас часи, при будівництві заводу "Ковельсільмаш", виникло ковельське "море", яке стало окрасою міста, а разом із тим його легенями.

Хочеш заспокоїтися, пороздумувати і прийняти правильні рішення – іди до рідної Турії.

Дивишся і дивуєшся, милуєшся і не намилуєшся. Виблискує, іскриться вдень широке плесо від променів Сонця ясного. Ввечері таємничі стовпи світла від ліхтарів лягають на воду. А вночі зорі з русалками хороводять, і Місяць їм підтанцьовує.

Там лірична душа оживає і співає пісні про кохання.

А Ковель біля Турії ліг

 спочити.

Ріка заквітчана у лілії, 

мов панна.

Так пригорнулись, їх не

 розлучити

І долю колихають Богом

 дану!

Вклонімось Турії…

Анатолій СЕМЕНЮК.

Друже мій, ковельчанину! Не раз і не два  ти споглядав українок-красунь, іноді мимоволі відзначаючи: чогось у них не вистачає. А коли бачив те диво писане підперезане стрічкою та прихорошене намистом, тоді, зачарований, забував про все на світі. "Краса рятує світ", – ще й ще раз переконувався.

Отож, так само на якусь мить уяви собі свій рідний Ковель без тихоплинної Турії, яка блакитною стрічкою оперізує місто. Звичайно, такого не може бути, бо ріка століттями несе свої води і робить Ковель неповторним і вічно юним. 

Багато легенд існує про Турію. Ось декілька з них.

Давним-давно, коли ще півні не співали і кури не гомоніли, жив-був багатий князь.

Як здавен ведеться, воював, господарював і люд навколишній в покорі тримав. Найдорожчим скарбом і багатством для нього була красуня-донька. Все – для рідної Лілеєчки. Вже й до весіння готувалися.

А тут, де не візьмись, кохання, мов птаха, над маєтком защебетало. Місцевий коваль закохався в князівну. Ходить, виглядає, сохне, а та не відповідає. Мовляв, не рівня. Та де там! Коли кохання полонило – розум спить.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1179

Шановний читачу, друже і не друже, опоненте чи прихильнику моїх думок! Запрошую тебе до непростої розмови.

Сідаючи за цей нарис, згадав таку собі повчальну оповідку.

Жорстокий господар спіймав в степу орла. Приніс додому, посадив у курник і прив'язав міцною мотузкою за лапку.

Довго боровся полонений  із неволею. Не приймав їжу, рвав мотузку, до крові обідрав пір'я на крилах,  та марно. Врешті-решт, покорився долі. Став клювати курячу їжу, задовольнявся сидінням у пташиному товаристві. Відповідно і свою свідомість "переформатував"  на примітивне споживацьке існування.

Не зчувся, як прийшла весна. За зиму міцний шнурок зотлів і обірвався. Та орел не скористався дарованою свободою. Не полетів у безмежні небесні простори – залишився в курнику.

Думаю собі: скільки українців-"орлів" стали схожими на нашого полоненого. Майже тридцять літ пройшло з тих пір, як мотузка  залежності від Росії обірвалася, а частина громадян України мріє жити у путінському "курнику". У них немає прагнення до свободи і вільного лету. Як кліщ, впився в кров рабський ген.

Згадайте результати цьогорічних президентських виборів. Не маю на увазі перемогу В. Зеленського – він здобув її завдяки вміло проведеній передвиборній кампанії. Перші його заяви вселяють надію на те, що європейський курс наша держава збереже. Але чим пояснити  значний відсоток голосів, відданих за проросійські сили? Ці кандидати відкрито, нахабно й цинічно проголошували прокремлівський курс. Більше того, коли хвиля виборчих перегонів досягла піку, Юрій Бойко із відомим прихильником Кремля, кумом Путіна Віктором Медведчуком полетіли до Москви.

Колись гоголівський коваль Вакула, осідлавши чорта, летів до цариці в Петербург за туфелькою для своєї нареченої Оксани. Змилостивилась імператриця і подарувала українцеві золоту обувку із своєї ноги.

"Наші" (хоч які вони наші?) чартерним рейсом (читай: "чортовим" за Гоголем) долетіли  до самого прем'єр-міністра Росії В. Медведєва – торгували Україною.  Які "ставки" на торгах?

За Україну – 25 відсотків знижки на газ і мир на Донбасі. Умови миру прості: вони продиктовані не Україною, а царем Путіним. Це автономія так званих "ДНР" та "ЛНР". Вільна зона торгівлі та економічних стосунків із проросійським Митним союзом.

На переконання пана Медведчука, в Україні має бути єдиний православний духовний простір, і тільки з приналежністю до  Московського патріархату.

Вслухаючись у майже щоденну риторику кума Путіна на телеканалі "112" та деяких інших, починаєш мимоволі схилятися до думки, що такий "братній" договір врятує українців від бідності, а знижені тарифи на газ забезпечать піднесення промисловості, єдина російська Церква об'єднає всіх вірних. Так і уявляєш собі гасло: "Православні всіх церков, єднайтесь навколо Московського патріархату і царя Путіна!".

Старше покоління пам'ятає плакат-агітку, на якому "щасливі" західняки із квітами зустрічали червоноармійців. Це був вересень 1939 року. Невдовзі вони відчули ту "радість" на собі – так зване визволення було омите кров'ю патріотів, оперезане колючим дротом концтаборів. Тисячі й тисячі українців стали враз "ворогами народу". Цвіт нації осипався, немов пелюстки, з квітучого українського дерева. І сьогодні ці життєдайні пелюстки опадають на землю від куль проросійських найманців та російської зброї на  Сході країни.

На жаль, є українці, які без докорів сумління  весну нашої Незалежності бездумно і легковажно вимінюють на "весну руського міра".

Не думаю, що боротьба за російське управління Україною закінчилася інавгурацією нового Президента. Навпаки: загостриться на виборах народних депутатів України, які незабаром мають відбутися. Завдання партій "За життя", "Опозиційного блоку" та їх прибічників – створення проросійської коаліції в парламенті і зміна вектора руху держави на Москву.

З погляду на загальний перебіг подій на виборчих перегонах, їх результати, це їм може вдатися. Одна з причин цього – майже цілодобове зомбування  електорату проросійськи налаштованими політиками. Після виборів вони поводяться дедалі нахабніше. Через це, на мою думку, Україна – на межі поразки. Війна на Сході, за висловом відомого Дмитра Корчинського, найменш кривава в історії України. 

Ми завдяки патріотизму та героїзму наших співвітчизників тут, на Ковельщині, не відчуваємо  запаху пороху і не чуємо вибухів мін та снарядів.  Але є інша підступна війна. Постійне зомбування – це найвища загроза нашому існуванню. Відомий журналіст Віталій Портников   висловив таку думку: "Якщо б теперішні олігархи Фірташ, Коломойський, Ахметов, Пінчук та інші об'єднали  свої телеканали в один вектор політики, то могли б легко спрямувати нас і в стан авторитаризму (диктатури), і так само стадом свідомо загнати під путінське крило на умовах Новоросійської губернії і згадуваного "руського міра".

Не хочу бути лихим пророком, але боюся, що попереду нас може чекати нова хвиля хаосу та неспокою, а, значить, нового падіння економіки й благополуччя, а разом з тим – нового рівня корупції та бандитизму. Гарантія миру, стабільності і спокою не в Європі і не в Москві. Вона – у нас самих, в українській душі.

Є гарна реклама: "Купуй українське!". Запозичу для нашої теми: "Обирай українське – Президента, Уряд і депутатів".

І найголовніше – полюби Україну всім серцем. Може, з Любові щось  і народиться?

Анатолій СЕМЕНЮК.

Шановний читачу, друже і не друже, опоненте чи прихильнику моїх думок! Запрошую тебе до непростої розмови.

Сідаючи за цей нарис, згадав таку собі повчальну оповідку.

Жорстокий господар спіймав в степу орла. Приніс додому, посадив у курник і прив'язав міцною мотузкою за лапку.

Довго боровся полонений  із неволею. Не приймав їжу, рвав мотузку, до крові обідрав пір'я на крилах,  та марно. Врешті-решт, покорився долі. Став клювати курячу їжу, задовольнявся сидінням у пташиному товаристві. Відповідно і свою свідомість "переформатував"  на примітивне споживацьке існування.

Не зчувся, як прийшла весна. За зиму міцний шнурок зотлів і обірвався. Та орел не скористався дарованою свободою. Не полетів у безмежні небесні простори – залишився в курнику.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 444

«Буває часом, що вночі зоря впаде в долоні вогником блакитним. І не згорить, як вогники горять,  а затремтить в долонях, мов троянда, в час розлуки».

Ці поетичні рядки згадалися мимоволі  на святі останнього дзвоника в Озерненській гімназії – філії ОЗЗСО “Поворський ліцей Волинської області”. Ця зоря-троянда тремтить сьогодні тривогою не в долонях, а в душах вчителів, батьків і учнів загальноосвітнього закладу, на мою суб’єктивну думку, одного з кращих на Ковельщині. Тремтить переживаннями і надією. І не безпідставно – в просторі управлінських та господарських рішень влади з’явився «проект-ідея» про закриття школи. Мовляв, учнів не вистачає до встановленої норми, а раз так, то утримувати заклад економічно не вигідно.

Про це із болем у серці говорила у своєму вітальному виступі очільниця гімназії Валентина Кондратюк. Проти закриття закладу висловився присутній на святі Анатолій Корнійчук, депутат районної ради.

– Ніхто вас не закриє. Відстоїмо.  Буває, що подекуди влада замість того, щоб  скоригувати видатки на високі зарплати чиновників, закриває ФАПи, школи. Не бійтеся – зустрінемося на святі першого дзвоника і я принесу вам  подарунки, – обнадійливо заявив Анатолій Авакумович.

Не можна не погодитись із словами виступаючого.  Закриття просвітницького закладу – це черговий крок до занепаду  села, втрати віри в щасливе українське  майбутнє.

Будемо сподіватися, що депутати Поворської сільської ради, її керівництво це розуміють.

х х х

А село, немов лялечка, в садах квітучих. І озеро шепче легенди про славну історію. Це рай земний, і в ньому – добрі люди.  Обличчя села – це рідна школа-гімназія. Звідти пульсує дух інтелігентності, і тут визначається його інтелектуальний рівень. Порекомендую: хто закоханий в красу  первозданної української душі, – завітайте сюди!

Цвіте школа у рушниках, вишиванках, картинах, виготовлених руками і творчим духом учнів, батьків, вчителів. Завітаєте в музей  “Берегиня” – і ваша уява на унікальних побутових експонатах, мов на килимі-літаку,  понесе в минуле –далеке і близьке. Губиться око  в тих витончених   шедеврах. Подумалось: якби душа Олени Пчілки завітала сюди,  була б заворожена, здивована і зворушена. Цвіте школа квітами і вишиванками. А ще при вході в школу вас зустріне «Сонечко» та «Колобок». Ллється чисте, як джерельна вода, у ваше серце, непідкупне, справжнє українство!

На першому поверсі ваш погляд спіткнеться об сучасні реалії життя. Тут куточок патріотизму, який нагадує про війну і героїв села. Славні, мужні хлопці дивляться на вас із світлин.

l

Та повернемося до урочистостей. Дружною родиною зібралися сюди батьки та рідні учнів, щоб полюбуватись на своїх дітей. А вони травнево-квітучі, солов’їно-співучі входять в просторе фойє школи із піснею: «Ой, у лузі червона калина…». Ні-ні!   Не зажурилася і не похилилася. Вона тут поруч біля мальовничого диво-озера заусміхалася, заквітчена у білі кетяги квітів, немовби в білий вельон наречена вбралася.

Виструнчилися учні та випускники гімназії в почесному строю. «Отче наш», як Божий птах, злітає в сині небеса. А затим всією школою піднесено і впевнено, із рукою на серці залунала пісня пісень українців – Гімн України.

О, читачу,  ти не все знаєш! Гімназія – це не просто школа, а станиця «Червона калина». І кожен клас – це бойовий загін учнів, який сьогодні звітує про успішно завершений навчальний рік. Втрат немає, відстаючих теж. Дисципліна з оцінкою «добре». Звіт прийнято! В свою чергу, президент учнівської станиці Вікторія Книшук доповідає   директорці гімназії про фінальні здобутки 2018–2019 навчального року.

Валентина Григорівна не просто вчителька та просвітницька особистість – це Велика мати цих тендітних, креативних, з тонкою душею учнів і не помилюсь – всього села Озерного.

Я бачу, як вона щиросердечно дбає про кожного учня, а у відповідь біля неї гора квітів найкращих, тільки для неї – рідної мами. Вона мудра, активна, рішуча та дбайлива. За нею – як за стіною.

Поруч з директоркою – заступниця Тетяна Романюк. Красуня від Бога і з ангельською доброю душею та осяйною сонячною усмішкою. Вона теж несе нелегку вчительсько-виховну ношу. І її так само щиросердечно люблять учні. Не будем звіряти славу, хто більше вкладає праці і сил в просвітництво на селі, в сьогоднішню програму свята останнього дзвоника. Тут не розподіл, а моноліт. І це тішить.

Демократичний устрій школи-гімназії до душі всій гімназійній родині. Тут панує рівність між керівництвом і прибиральницею. А ще, де ви бачили, щоб керівники закладу на рівних змагалися в художній самодіяльності? Очільники гімназії виступають в аматорському співочому гурті «Берегиня». І лунає пісня гарно, милозвучно, душевно – заслухаєшся.

А святкова аура огортає вас піснями першокласників та випускників. Звучить поезія. Звеселяють  троїсті дитячі музики. Славно! Як і годиться, найкращим – похвальні листи, грамоти, подяки, спеціальні сертифікати.

Першокласникам вручають Дипломи за успішне виконання програми Нової української школи. Серед нагороджених – учасники олімпіад, мовно-літературних конкурсів, спортсмени та інші.

 Від спонсорів – сувеніри. Від редактора газети «Вісті Ковельщини» Миколи Вельми – щиросердечні вітальні  слова і учням, і колективу, а краєзнавчому музею – книга автора.

Не забули організатори привітати маму учня Ольгу Парфенюк з днем народження, а також учасника АТО Віктора Книшука квітами. Зворушливо! Скажете, забагато деталізую. Аж ніяк. Роблю це усвідомлено, бо з цих деталей складається основа багатогранного педагогічно-виховного процесу.

l

І ось він – дзвоник, та не останній, бо кожен першокласник (індивідуально) сповіщає, що учнівська естафета перейшла в надійні руки. І знову цей щемливий шкільний вальс в парах випускників з батьками та вчителями.

Мудро зауважила поетеса Ліна Костенко, що «І кожен фініш – це, по суті, старт».

Випускники – такі юні, стартують у невідомість.  Я і своє настановче  слово посилаю їм: «Вчіться, боріться, працюйте і… вчіться. І так до тих пір, поки сили є. Такий закон успішного буття. Щасти вам».

«Прощавай, рідна школо моя» – влітає в душу пісня учнів гімназії. Ця добра, славна школа – гімназія проводжає нас, як дорогих гостей. Вся команда журналістської родини схвильована і розчулена. «Ми ще зустрінемось», – злітає птахом надія.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час свята останнього дзвоника в Озерному.

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

«Буває часом, що вночі зоря впаде в долоні вогником блакитним. І не згорить, як вогники горять,  а затремтить в долонях, мов троянда, в час розлуки».

Ці поетичні рядки згадалися мимоволі  на святі останнього дзвоника в Озерненській гімназії – філії ОЗЗСО “Поворський ліцей Волинської області”. Ця зоря-троянда тремтить сьогодні тривогою не в долонях, а в душах вчителів, батьків і учнів загальноосвітнього закладу, на мою суб’єктивну думку, одного з кращих на Ковельщині. Тремтить переживаннями і надією. І не безпідставно – в просторі управлінських та господарських рішень влади з’явився «проект-ідея» про закриття школи. Мовляв, учнів не вистачає до встановленої норми, а раз так, то утримувати заклад економічно не вигідно.

Про це із болем у серці говорила у своєму вітальному виступі очільниця гімназії Валентина Кондратюк. Проти закриття закладу висловився присутній на святі Анатолій Корнійчук, депутат районної ради.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 768

Порівняно недавно створено у Ковелі молодіжний Центр "Місто ідей", який очолює ініціативна й енергійна Людмила Зубарєва. Міська влада підтримує юних у всіх їх добрих починаннях. Центру, зокрема, виділено приміщення для роботи у новоспорудженому  парковому відпочинковому комплексі, з ними активно працюють депутати міської ради, громадські організації, відділи і служби міськвиконкому.

Ділові стосунки налагодили працівники і активісти Центру з редакцією газети "Вісті Ковельщини". Окремі з них виступили на шпальтах міськрайонки з цікавими матеріалами молодіжної тематики. А цими днями  спільними силами ковельських журналістів і "Міста ідей" започатковано проект "Молодіжна рубрика у "Вістях". Його мета – активізувати творчу діяльність членів Центру, залучити їх до творення єдиної на Ковельщині громадсько-політичної газети, порушення на її шпальтах проблем, що хвилюють і молодь, і представників старших поколінь.

З нагоди презентації Проекту у ТзОВ "Редакція газети "Вісті Ковельщини" відбулася зустріч з редактором видання, Заслуженим журналістом України Миколою Вельмою. У ній взяли участь директор Центру "Місто ідей" Людмила Зубарєва,  фахівець  з молодіжної роботи Юлія Столярчук, а також активісти Анна Виндюк – випускниця проектів "Погляд молоді на місто" та "Лідери майбутнього", учениця 10-го класу НВК № 13; Арсен Воробей, випускник проектів "Погляд молоді на місто" та "Лідери майбутнього", учень 10-го класу ЗОШ № 1; Анна Тишковець, випускниця проекту "Лідери майбутнього", учениця 9-го класу Вербської ЗОШ; Ангеліна Махнюк, акторка Ковельського аматорського експериментального театру "10 ряд 10 місце", учениця НВК "ЗОШ-колегіум" № 11"; Ангеліна Капітула, випускниця проекту "Погляд молоді на місто", учениця НВК № 13.

Своїми враженнями від зустрічі, в якій взяв участь, ділиться Анатолій Семенюк, заступник голови первинної організації НСЖУ редакції газети "Вісті Ковельщини".

Зустріч 

з юністю

Вони прийшли на зустріч із редактором газети "Вісті Ковельщини" Миколою Вельмою, щоб порадитися, звірити свої життєві плани, почути напутнє слово і, при можливості, засвітитися яскравим талантом на сторінках видання. Із ними – креативна, невгамовна і непосидюча наставниця Людмила Зубарєва.

Признаюся: на таких зустрічах я розквітаю і забуваю про своє сиве волосся.

О, які в них плани, у  цих юних старшокласників, який творчий потенціал! Це – бездонна криниця. Б'є цілюще джерело енергії – лишень підставляй наш історичний жбан, набирай і насолоджуйся еліксиром буття.

З погляду на життя, яке все бачило, чуло і пережило, Микола Григорович тактовно, але впевнено розповів про журналістську "кухню", яка смакує і пахне творчістю, але разом із тим захмарена фінансовими проблемами.

– Не обов'язково, щоб ви здобували вищу журналістську освіту. Можете стати юристом чи економістом, але із словом, українською мовою дружити треба. Ніхто вам не боронитиме займатися журналістською чи літературною творчістю, яку б професію ви не обрали, потрібно вчитись, працювати і вдосконалювати себе. Тоді ви будете успішними, – наголосив він.

Ці настанови близькі моїй душі. Вона зворушена і видає  у розквітлий травень такі поетичні рядки:

О, наша юносте

 успішна, золота,

В проектах щастя

 впевнена, амбітна!

Рядки ліричні я

 складаю неспроста –

Мені майбутнє

 усміхається привітно.

"Я буду журналістом, вчусь

 писати –

Візьміть мої доробки до

 уваги".

"Я маю хист – акторкою

 бажаю стати".

"А мене міжнародний 

вектор вабить".

Дай, Боже, Вам талантів 

та уміння,

Благослови їх, Господи, 

на Перемогу!

Є поклик серця – прямуйте

 із сумлінням:

Лиш той, хто йде, – здолає

 нелегку дорогу.

Сьогодні перші сторінки

 Книги буття.

Це лиш заспів – перші 

акорди й ноти.

Палають очі рішучістю 

й завзяттям

Вперед! Вперед! Хай тільки

 сниться спокій!

Отож, до праці! Тем для висвітлення більш, аніж достатньо. Читачі "Вістей Ковельщини" чекають Вашого молодечого слова!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Порівняно недавно створено у Ковелі молодіжний Центр "Місто ідей", який очолює ініціативна й енергійна Людмила Зубарєва. Міська влада підтримує юних у всіх їх добрих починаннях. Центру, зокрема, виділено приміщення для роботи у новоспорудженому  парковому відпочинковому комплексі, з ними активно працюють депутати міської ради, громадські організації, відділи і служби міськвиконкому.

Ділові стосунки налагодили працівники і активісти Центру з редакцією газети "Вісті Ковельщини". Окремі з них виступили на шпальтах міськрайонки з цікавими матеріалами молодіжної тематики. А цими днями  спільними силами ковельських журналістів і "Міста ідей" започатковано проект "Молодіжна рубрика у "Вістях". Його мета – активізувати творчу діяльність членів Центру, залучити їх до творення єдиної на Ковельщині громадсько-політичної газети, порушення на її шпальтах проблем, що хвилюють і молодь, і представників старших поколінь.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 482