02.08.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

музей"І  будуть  приходити  люди…"

Літературно-меморіальний музей Лесі Українки сягає своєю історією у повоєнний 1949 рік. Саме тоді 10 липня у відбудованому Лесиному "білому" будиночку на громадських засадах  відкрили  музей видатної поетеси.
У творчому пошуку
Першу експозицію, у якій переважно були світлини із життя Лесі, оформлювала сільський бібліотекар Ніна Кошелюк. Вона виконувала обов'язки екскурсовода, завідувачки та доглядачки понад 10 років.
Незважаючи на труднощі, музей працював і розбудовувався. Багато зусиль до становлення літературно-просвітницького закладу доклали Марія Скрильникова (теж бібліотекар), а потому – завідуючі Й. Г. Струцюк, А. К. Парфенюк, О. М. Ковальчук.
У 1979 році розпочалося будівництво нового приміщення  для музею. Саме в цей нелегкий для країни час заклад очолила енергійна, закохана в музейну справу, із стратегічним баченням перспективи Віра Михайлівна Комзюк. Музей швидко набирав ознак наукового, історико-краєзнавчого і літературно-просвітницького осередку України.
Найперше було взято на облік та збереження всі музейні предмети й експонати. Проведено повну інвентаризацію фондів і всіх матеріальних цінностей. У музеї з'явилося більше ста меморіальних речей, які належали родині Косачів.
Серед них – 3 прижиттєві збірки Лесі Українки "На крилах пісень", (1893, 1904 р. р.), "Думи і мрії" (1899 р.) та "Відгуки" (1902 р.). Окрасою літературної експозиції стала виставка поштових листівок із зображенням місць, де бувала поетеса.
У 1991 році, з нагоди 120-ліття від дня народження Лесі Українки, в рамках програми ЮНЕСКО відкрито нову експозицію літературного музею. Це був високий науково-пізнавальний та естетично-витончений рівень європейського зразка.
Про стан справ у літературно-меморіальному комплексі влучно висловилася почесна гостя і геніальна поетеса Ліна Костенко: "Дуже сіра будівля – цей музей ззовні, але які талановиті люди творять його із середини, з самої душі свого розуміння, своєї пам'яті про Лесю Українку! Спасибі їм!".
Популяризація творчості та літературного надбання Лесі Українки – це тільки один вектор (хоч і головний) науково-дослідницької роботи. Науковці музею глибоко вникають і вміло висвітлюють національно-патріотичну творчість Олени Пчілки і загалом всієї косачівської родини.
До цих наукових розвідок долучаються літературні критики, дослідники, краєзнавці, музейні науковці із всієї України.
Важливим аспектом діяльності музейників є науково-літературні Всеукраїнського значення конференції, письменницькі симпозіуми, літературні читання, мистецькі виставки, які регулярно відбуваються в музеї-садибі.
Неоціненним внеском у науково-дослідницьку діяльність закладу є видання краєзнавчих путівників, збірок із спогадами старожилів про життя Косачів, висвітлення багатогранних літературних заходів в газетах різного рівня, на телебаченні та радіо. Традиційними стали конкурси юних читців на обласному рівні.
Колодяжненський літературно-просвітницький центр – у постійному розвитку. Він впевнено розправляє свої духовні крила.
У 2004 році на мистецькій карті України з'явився унікальний музей "Лісової пісні" в урочищі "Нечимне", що поблизу с. Скулина. Він постав на місці  сюжетних подій, про які писала поетеса у знаменитій драмі-феєрії.
Кожного року до цього унікального місця приїжджають і приходять сотні небайдужих українців, серед яких –  літератори з України, Білорусі та Польщі.
За позитивною діяльністю музею стоять саможертовні, невтомні трудівниці-патріотки України. Пліч-о-пліч з Вірою Комзюк в строю – Любов Мержвинська, провідний науковий співробітник, Марія Чашук, старший науковий співробітник і креативні, заряджені творчістю молоді спеціалісти та науковці, серед яких – Ольга Антонюк, Тетяна Нерода, Ірина Лукашик, Оксана В'юн, Тетяна Кімлайчук, Галина Дмитрук (правнучка Варвари – подруги Лесі Українки).
У 2017 році музей очолила Ольга Бойко. В скарбниці її творчої діяльності вже є вагомі перемоги: на фестивалі музеїв у м. Луцьку вона виборола перше місце за виставку "Дядько Лев і вся його рідня".
Сьогодні музей по праву можна назвати народним. Кожен, хто прибуває на Ковельщину, вишукує вільну хвилину, щоб побувати тут і почути  мудре  слово про Лесю Українку та щиру українську родину Косачів. Не оминають   музей-садибу гості із Білорусі, Польщі, Німеччини та інших країн Європи, США та Канади.
А ще музей виконує просвітницьку та виховну місію серед учнів шкіл та студентів із навчальних закладів України. 30-40 тисяч відвідувачів кожного року – цим все сказано.
Штрихи 
до біографії
"Ми приходимо в цей світ, щоб зробити його кращим", – якось мудро зауважила акторка Раїса Недашківська.
Великою мірою ці слова стосуються Віри Комзюк, багаторічної очільниці музею б Лесі Українки. Давайте хоча б побіжно глянемо на головні віхи її життєвого шляху.
Народилася Віра Михайлівна Комзюк (Колдуба) в селі Колодяжному Ковельського району Волинської  області 8 серпня 1948 року. Навчалася в Колодяжненській та Любитівській загальноосвітніх школах. Здобувши середню освіту, працювала електрослюсарем Ковельського районного об'єднання "Сільгосптехніка".
У 1973 році закінчила історичний факультет Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки і за розподілом Міністерства освіти була направлена у с. Дольськ Любешівського району, де в місцевій школі викладала історію та географію. Згодом повернулася у своє рідне Колодяжне і стала працювати науковим співробітником музею Лесі Українки. Саме тут відкрилося і запалало  її натхненне, творче серце, проявились високі організаторські здібності і, разом з тим, талант екскурсовода.
Вище, в короткій історії музею, ми згадували про організацію Всеукраїнських наукових конференцій, приурочених до пам'ятних дат із життя Лесі Українки та Олени Пчілки. Творчі заходи, незліченна кількість письменницьких зустрічей, літературних читань, дитячих ранків, мистецьких виставок,  презентацій книг – у всій цій клопіткій  творчій праці присутня енергія і дух невтомної Віри Комзюк.
Немає сенсу вдаватись до  опису нелегкої музейної праці. А ось на одній із рис характеру  Віри Михайлівни  мусимо зупинитись докладніше. Їй властива така позитивна риса, як вміння обирати для життя та праці друзів й бути вірною та гідною подругою для інших. Її друзі – це друзі музею і  всього колективу.
Проникнувши у простір цієї дружби, кожен намагається привнести у скарбницю музею щось цінне, навіть  частиночку своєї душі.
Таким яскравим прикладом є тісна співпраця із лесезнавцем Аллою Дибою, науковцем Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ.
Дух цієї безкорисливої дружби надихнув відомого лесезнавця Григорія Аврахова видати монографію з науковим аналізом 12-томника Лесі Українки.
У форматі взаємостосунків із Волинським краєзнавчим музеєм і його очільником Анатолієм Силюком ви не знайдете бюрократичного офіціозу – там присутні плідна, творча і дружня співпраця, яка приносить успіх.
Не можна оминути багаторічну творчу і душевну, чисто людську дружбу Віри Михайлівни та Наталії Пушкар (головний хранитель Волинського краєзнавчого музею).  Немало сил докладено до становлення музею "Лісової пісні" у Нечимному. Слід відзначити, що ця творча співпраця була належно оцінена Національною спілкою краєзнавців України – премією імені академіка Петра Тронька.
Вдячний долі і я за те, що мав можливість доторкнутися до творчої лабораторії  Віри Михайлівни,  завдяки чому зміг написати повість "В обіймах мистецтва" про життя і діяльність Андроника Лазарчука, а також збірник нарисів, статей і поезій "Косачі".
Теперішній музей, його естетична витонченість, наукова виваженість і народна доступність – це і є обличчя очільниці музею.
Ваблять око квітучі алеї, чистота і впорядкованість території музею-садиби. Хочете чи ні, але, на мою суб'єктивну думку, з душі Олени Пчілки в душу Віри Комзюк перелилися і працелюбність, і схильність до міцної дисципліни та українства.
Праця, "замішана" на творчості, успіх і слава – субстанції нероздільні.  4 вересня 2011 року Колодяжненський музей Лесі Українки на ІІІ Всеукраїнському фестивалі став переможцем і був нагороджений дипломом: "Музей України у всесвітньому культурному просторі" за найкраще видання книги-путівника "Колодяжне – колиска Лесиного таланту".
Одержимість Лесі Українки в творчості, одержимість Олени Пчілки в українстві і одержимість Віри Комзюк в музейній справі – це і є те святе, що змінює світ, веде до пошанування людьми і владою.
Віра Комзюк нагороджена Дипломом за багаторічне служіння музейній справі, Почесною грамотою Президента України, літературною премією "Одержимість". Вона удостоєна престижної обласної премії ім. Івана Куделі.
Віра Михайлівна – "Заслужений працівник культури України", "Почесний краєзнавець України", кавалер ордена  Княгині Ольги ІІІ ступеня.
…Ідемо квітучою алеєю сучасної Косачівської садиби і щасливіємо. До тебе хилиться кожна квіточка, стеблинка, листочок. Вони ніби промовляють до твоєї душі віщим словом Лесі Українки та Олени Пчілки.
І ти прозріваєш! Нове покоління, де яскраво висвітлилась зірка Віри Михайлівни Комзюк, впевнено несе вогонь українства. Він не згасне, бо в ньому палахкотять Надія, Віра і Любов.
Світогляд 
на “детекторі правди”
Оцінити людину зовні – це значить мало що сказати, бо саме у внутрішній сутності можна розпізнати істинну особистість.
Ця розмова відбулася, коли Віра Комзюк стояла на "капітанському" містку корабля під назвою "Музей Лесі Українки".
Кореспондент: Колодяжне  для Вас, Віро Михайлівно, просто місце народження чи щось більше?
Віра Комзюк: Земля Колодяжного – свята земля. Цей  чарівний куточок Волині, заквітчаний красою довколишньої природи, освітлений чистотою джерел, був справжньою криницею  творчих і життєвих сил Лесі Українки. Таким він є і для мене.
– В теперішній час багато природних і творчих криниць замулюється. Чи не так?
– Неправда. Ці джерела вічні, як вічні українські слово і мова. В радянські часи намагалися криницю "Лесин Кадуб" обрамити бетоном. Джерело не захотіло бути невільником саркофагу, і за 30 метрів знайшло інший вихід. Звичайно, затиснуті в російський "бетон" джерела, потрібно чистити. Але беззаперечно одне: мова, традиції, звичаї живуть і будуть втамовувати духовну спрагу народу. 
– Не раз почуєш, що культура і духовність в Україні мають ознаки занепаду. Ви згідні  із цим твердженням?
– Так говорять скептики, тому що у самих є ознаки безкультур'я. Ми були, є і будемо висококультурною нацією, нічим не гіршою від європейської чи американської.
– Підіймати славне ім'я Косачів на світову вершину важко?
– Це щоденна копітка дослідницька і пошукова праця. Одному це не під силу. Зі мною – жертовні науковці Любов Мержвинська та Марія Чашук, а з ними – творча молодь. Ми завдячуємо також   ентузіастам-лесезнавцям, які готові прислужитися доброчинній справі.
– Буваючи в музеї, щоразу бачу нові експонати, предмети, чую про маловідомі факти із життя Косачів. Вашому пошуку є межа?
– Науковий пошук, як і Космос, безкінечний. Він чекає своїх дослідників. На часі – нова праця: "Стежками Лесі Українки".  Шляхи, місця і міста, де бувала Леся Українка, мало вивчені й описані.
– Хто із сучасних поетів наближається до рівня Лесі Українки?
– Світ не стоїть на місці. Над Україною сьогодні сяє зірка Ліни Костенко.
– Сучасним поетам і письменникам притаманний синдром політиканства?
– Коли до музею приїздили Іван Драч, Микола Жулинський, Микола Луків, Михайло Слабошпицький, то неодмінним  атрибутом для них було наповнитися цілющою енергією духу Лесі Українки та Олени Пчілки.
Я чула їхню мову не про політику, а, насамперед, про духовність, літературу і культуру.
– Ідея про створення літературного театру в Колодяжному реальна?
– Мрію! Хочу! Підіймаю обидві  руки "за"! Скільки-то насолоди отримали б глядачі, побачивши твори Лесі у виконанні народних артистів зі Львова, Києва, Луцька і навіть з Канади чи США.
– Повноцінний музей Андроника Лазарчука Ковельщині потрібен?
– Ще й як! Леся Українка та Андроник Лазарчук – дві видатних особистості. Олена Пчілка у свій час співпрацювала із художником в царині мистецтва. У музеї зберігається 60 особистих речей художника. У Луцьку – картини А. Лазарчука. Це  набагато б підняло  Ковельщину та Волині в культурно-просвітницькому просторі України.
– Ви приваблива, енергійна, усміхнена, доброзичлива і юна душею. Де берете еліксир невгамовності?
– А ви читайте Лесю… Там – невмирущий дух, який витає над Колодяжним та всією Україною. Тут святе місце і наша праця.
l
Згадались пророчі рядки із "Лісової пісні":
Будуть приходити люди,
Вбогі й багаті, веселі 
й сумні,
Радощі й тугу нестимуть
 мені,
Їм промовляти душа моя
 буде.
Слова  сказані  від Лесі Українки, але вони  – і від Віри Михайлівни Комзюк, патріотки краю, щирої українки, до нас, її земляків, у якої 8 серпня – поважний ювілей. З цієї нагоди шлемо їй найсердечніше вітання, щирі побажання добра, щастя, благополуччя! 
Нехай кожен наступний день життя буде багатим на  цікаві події, гарний настрій, добрі справи! Божого благословення Вам, Віро Михайлівно, на довгі й благії літа!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Літературно-меморіальний музей Лесі Українки сягає своєю історією у повоєнний 1949 рік. Саме тоді 10 липня у відбудованому Лесиному "білому" будиночку на громадських засадах  відкрили  музей видатної поетеси.
У творчому пошуку
Першу експозицію, у якій переважно були світлини із життя Лесі, оформлювала сільський бібліотекар Ніна Кошелюк. Вона виконувала обов'язки екскурсовода, завідувачки та доглядачки понад 10 років.
Незважаючи на труднощі, музей працював і розбудовувався. Багато зусиль до становлення літературно-просвітницького закладу доклали Марія Скрильникова (теж бібліотекар), а потому – завідуючі Й. Г. Струцюк, А. К. Парфенюк, О. М. Ковальчук.
У 1979 році розпочалося будівництво нового приміщення  для музею. Саме в цей нелегкий для країни час заклад очолила енергійна, закохана в музейну справу, із стратегічним баченням перспективи Віра Михайлівна Комзюк. Музей швидко набирав ознак наукового, історико-краєзнавчого і літературно-просвітницького осередку України.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 919
Читати далі
19.07.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

IMG_6362Диво-грона "Червоної калини"

Там, де мистецтво із
 народом розмовляє, 
Там, де мелодія в душі
 звучить.
Де пісня над просторами
 злітає, 
Там зло мовчить!
l
Ці поетичні рядки народилися, коли я повертався із фестивалю "Червона калина", який організували із неповнолітніми засудженими працівники Ковельської виховної колонії.
Не раз почуєш про недостатню увагу до гуманітарної політики в державі.  А в цьому "закритому" закладі, де жорсткий режим виховання, де свій ритм життя, якраз гуманітарна складова є запорукою успіху.
…Коли ідеш повз високі мури, обплетені клубками колючого дроту по периметру, здається, що серце зупиняється. Мимоволі поринаєш у роздуми.  Самі собою приходять поетичні рядки: 
Високі мури, а над ними  –
 колючки, 
Не видно сходу Сонця із-за
 небокраю.
Воно готове їх зігріти залюбки, 
Та кара за провину милості 
не має.
Жили, як всі грішні на святій
 землі, 
Виспівували птахи
 дзвінкоголосу пісню, 
Так сталося – в підступній сірій
 млі
Ступили на стежину бісову,
 зловісну.
Не раз прийде прозріння уві
 сні,
Не раз і Бога запитає: 
"Чому оце зі мною?".
Скресає лід холодний навесні, 
Та не стихають ні на мить
 двобої
За право бути вищим 
над всіма.
Хоч що з того? Химерія та блуд.
Хтось краде гроші, хоч щастя 
в них нема.
Спинись, прозрій – на все 
є Божий суд
Не чує розум – пристрасть
 закипіла, 
Засліпллений, в емоціях бушує
 океан.
Злочинна хвиля добрі наміри
 накрила.
Невже невідворотні: 
зло, гординя і обман?
Та ні! Там біля хлопців 
на сторожі,
Мов ангели, стають місіонери
 світла
І сіють зерна, щоб неволі впали
 огорожі, 
Щоб юні душі новим буттям
 розквітли. 
Мій Господи, почуй, і всіх
 благослови.
Ця місія  – свята. 
Гряде прозріння.
Я чую вищий голос з темноти:
 "Іду на ви!"
За мурами, мов свято, – велике
 просвітління.
Ці рядки – і для вихованців, і для вихователів-наставників. Їм багато чого вдається в результаті клопіткої праці. Не потрібно слів, щоб побачити її результати.  У фойє будинку культури колонії – яскрава виставка образотворчого та прикладного мистецтва.  Заворожує майстерність її учасників, але мене цікавить психологічна суть образів.  Вона – на вишивках. 
У вовка і тигра добрі очі. Від Богородиці любов до нас пульсує.  У Лесі Українки світла закоханість, а Тарас Шевченко строгий (навіть трохи грізний).  Іван Франко з картини поглядає на нас мудро і лагідно. 
Вдумайся, мій читачу: це єство вихованців до тебе говорить. 
– Вони  такі, як ми усі. Загляньте в душу засудженого – там ви побачите любов і добро, знайдете прекрасне. Колонія шукає це прекрасне і формує в   юнаків, які колись спіткнулися, новий погляд на життя, – підтверджує вище сказане Іван Абрамчук, очільник виховного закладу.
Це не пафосні слова заради марнославства перед батьками засуджених дітей, представниками місцевої влади та вищестоящим керівництвом. В них – правда буденного життя колонії.
Цю  правду від імені батьків продовжує мама одного із засуджених: "Я бачу зміни в душі свого сина. У нього з'явилися нові життєві    пріоритети, новий погляд на добро і зло, на істини буття. Не вистачає слів для подяки тим, хто робить це!.."
Написане мною – це тільки прелюдія до змістовного, сценічно бездоганного, професійно-витонченого дійства.  Воно позначене неповторною поезією геніальної Ліни Костенко.  Неймовірно важко та складно передати психологізм, філософію і поетичність її образів.  І цей духовний Космос вдалося осягнути Оксані Мизовець, керівнику фестивалю, із своїми помічниками і вихованцями.
Режисура, сценічність кожного номера продумані до дрібниць. В одному – чарівність української пісні, в іншому – патріотичність, а в третьому – драма і трагедія кохання, а ще, мов вихор, запальний танець.
Ніхто краще не оцінить побачене і почуте, аніж глядач, присутній в залі. Він прозрівав на шляху до прекрасного із композицією "Квітка з каменю"  (В. Дронов, В. Іщенко), бурхливо плескав у долоні та відлунював "Браво!" Оксані Мизовець та івану Масловському  за філософсько-душевну пісню "Небачене". А ще в багатьох скотилася сльоза по щоці, коли проникався трагічною драмою кохання "Сповідь" із роману Ліни Костенко  "Маруся Чурай" в емоційному виконанні вихованців та Вікторії Кравчик, Ольги Ковальчук, Володимира Дронова. Покорила всіх режисурою постановки та високим артистизмом Альона Малюга-Мельникова театралізованою постановкою "Страта" (за романом Ліни Костенко "Маруся Чурай").  Зачарував "Журавлик"   Альони Мизовець та Марії Богданович.
Справились вихованці із запропонованою темою Міністерством юстиції України: "Я маю право" та флешмобом "Конвенція ООН". Як завжди, гарно, змістовно і професійно презентували себе студія естрадного співу "Надія" (кер. Ірина Новожилова), студія сучасної хореографії "Беллатрікс" (кер. Ангеліна Гавришук), студія естрадного співу "Зорепад" (кер. Руслана Шацька), гурт "Родинонька" (кер. Поліна Панюс).
У фіналі аматорський театр "10 ряд 10 місце"  (режисер-постановник Альона Малюга-Мельникова) за участю вихованців колонії подарували глядачам історичний перформанс в середньовічному стилі "500-річчя надання Ковелю Магдебурзького права".
Збуджені побаченим і почутим, не скупились на похвальні слова Тетяна Матяшук, зав. відділом культури райдержадміністрації та Вікторія Савлук, очільниця міського відділу культури. Вони в унісон висловили заслужене "Браво!" аматорам сцени та вихованцям і щиросердне "Дякую!" – Оксані Мизовець. З їхніх рук від імені високоповажного журі найкращі отримали нагороди – дипломи в номінаціях "Літературна творчість", "Театральне мистецтво", "Хореографічне мистецтво" та "образотворче і  декоративно-прикладне мистецтво". Серед них  – Денис Кметь, Володимир Дронов, Роман Давидюк, Олександр Моргунський. 
І знову хвилююча мить – вихованцям вручають айді-картки (паспорти), картки платника податку та довідку про звільнення засудженого.  Цю місію, мов батько, із напутнім словом  виконав Іван Абрамчук. Він від імені колективу виховної колонії вручив подяки кращим виконавцям, колективам, громадським організаціям міста, які допомагали в підготовці  фестивалю.  Особливо щира подяка та квіти –  Оксані Мизовець.
l
В просторому залі – високоповажні гості  фестивалю, серед яких – Сергій Кузьмич, завідувач сектора соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України, Олександр Гужва, заступник начальника відділу діяльності виховних колоній адміністрації  кримінально- виконавчої системи, Андрій Броїло, голова районної ради Ігор Прокопів, заступник міського голови, Жанна Вельма, голова піклувальної ради колонії та інші. 
Всіх без винятку  переповнювали позитивні емоції від побаченого. Виступаючі дякували за справжнє диво, висловлювали надію на швидше звільнення засуджених та повернення до повноцінного життя. Ці побажання можна висловити однією фразою: "Одна помилка  –  це біда, дай Боже, аби життя не стало помилкою". 
І ще один штрих, який не можна оминути. Голова громадської організації  "Велика ідея" Людмила Зубарєва передала полотнище з узорами, на якому свої "хрестики" мають поставити вихованці.  Це полотнище  є частинкою вишиванки, в яку  буде одягнута скульптура Тараса Шевченка у Ковелі.  Презентація гігантської вишиванки відбудеться 24 серпня ц. р. у День Незалежності України.
Що ж, ХХVІІ заочний фестиваль самодіяльної художньої творчості неповнолітніх засуджених  "Червона калина" – це вже історія. Він залишив яскравий слід у царині виховного процесу Ковельської виховної колонії.
… За переказами, у древній Грузії існував вид змагань, де плавці із зв'язаними руками та ногами перепливали водойму встановленої довжини.
Погодьтеся: вихованці – це ті ж древні спортсмени, що перепливають встановлену Законами водойму під назвою "колонія".
Вони "перепливуть" свій термін і переможно долучаться до життя у вільному просторі. Це для них – напутнє слово Ліни Костенко:
Не допускай такої мислі, 
Що Бог покаже нам не ласку.
Життя людського строки
 стислі.
Немає часу на поразку.
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час фестивалю "Червона калина".
Фото 
Ганни ЯВОРСЬКОЇ.
Там, де мистецтво із народом розмовляє, 
Там, де мелодія в душі  звучить.
Де пісня над просторами злітає, 
Там зло мовчить!
ххх
Ці поетичні рядки народилися, коли я повертався із фестивалю "Червона калина", який організували із неповнолітніми засудженими працівники Ковельської виховної колонії.
Не раз почуєш про недостатню увагу до гуманітарної політики в державі.  А в цьому "закритому" закладі, де жорсткий режим виховання, де свій ритм життя, якраз гуманітарна складова є запорукою успіху.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1155
Читати далі
12.07.2018 Семенюк Анатолій Володимирович
Слова, винесені в заголовок цього репортажу, я "запозичив" із розмови мешканців Гончого Броду.
– Це ж тільки подумати – сам Президент приїжджає: такого тисячу літ не було. Добре, що пам'ять нагадує про ті трагічні часи, коли почалася братовбивча війна і кров безневинних поляків та українців полилася. Не дай, Боже, більше таке переживати, – мовив літній чоловік.
75 років проминуло з тих пір. Не гоїться, ятрить, пече вогнем рана. Жили українці і поляки в мирі та злагоді, і раптом вогонь ненависті запалав між споконвічно дружніми народами.
Вдумайтеся у такі цифри: в тих далеких 1943-1944 роках тільки в межах теперішнього Ковельського району від рук поляків загинуло 389 українців, а поляків від рук українців – 265.
У польських дослідників Семашків ці цифри в рази більші і, звичайно, завищені в бік польських втрат.
Мешканці Гончого Броду і довколишніх сіл теж потрапили під жорстокий меч "армії крайової", яка   палила хати, вбивала тих, хто траплявся під руку. Загинуло 48 селян, а ще 15 осіб з інших сіл, серед яких мешканець села Волошок – дід Бориса Клімчука, колишнього голови Волинської облдержадміністрації. Саме його стараннями поблизу Свято-Троїцького місцевого храму споруджено своєрідний    меморіал, де викарбувані імена загиблих українців.
Сюди, в це затишне, віддалене від міської суєти місце, завітав 8 липня ц. р. Президент України Петро Порошенко, повертаючись із Польщі, де вшанував пам'ять загиблих українців у   Сагрині.
До цього священного місця прибули сотні людей із усіх куточків Волині. Розцвів майдан біля церкви  синьо-жовтими прапорами, квітчастими вишиванками та доброзичливими усмішками. Всі з нетерпінням       чекали на головну подію – прибуття Глави Держави України.
Згодом на небі з'являються три гвинтокрили, які швидко наближаються до місця посадки. Від одного із них до людей  прямує  Президент України Петро Порошенко.
Поруч із ним  – голова Волинської обласної державної адміністрації Олександр Савченко та очільник Ковельської РДА Віктор Козак. Високого гостя супроводжують народні депутати України, міністри та інші високоповажні особи.
Президент щиро вітається з усіма, окремим тисне руки, цілує найменшеньких і стає в тісну гущу людей для фотографування.
Петро Порошенко підходить до пам'ятного знака у вигляді  Хреста та двох плит, на яких - прізвища й імена вбитих мешканців сіл Гончого Броду, Дрозднів, Рокитниці,  Пересіки, Волошок, селища Голоб та міста Ковеля, і покладає квіти. Воїни роти почесної варти встановлюють кошик квітів з написом "Від Українського народу". Президент пропонує людям разом виконати Державний Гімн України, на що присутні відгукнулися стоголосим співом.
 "Я сьогодні хочу, щоб вся Україна почула, весь світ почув, що трагедія Гончого Броду, так само як і "Волинська трагедія" загалом, є болісним та повчальним історичним уроком для двох народів – для українського народу і для польського народу. Бо сюди сьогодні у Гончий Брід я приїхав одразу ж після відвідин і відкриття  пам'ятника українським жертвам у Сагрині на Холмщині. І цього візиту  українського Президента Холмщина чекала багато років. Це дуже символічно і знаково, що ми шануємо і пам'ятаємо кожного, без вини вбитого",  – звернувся до присутніх Президент.
"Два народи – український і польський – об'єднані спільним минулим. В теперішньому часі,   коли Україна впевнено крокує у Європу, ми маємо міцні стосунки, які ми зараз збудували. Ми маємо спільне європейське сьогодення і майбутнє",  – наголосив Петро Порошенко.  
"А трагічні сторінки нашої історії, зокрема і кривавий конфлікт 1943-1944 років, мають бути пересторогою. Ми, сучасні покоління українців і поляків, не маємо права ставити сьогодення і майбутнє у залежність від минулого", – підкреслив він.
За словами Президента, як в усі часи, від суперечки між українцями і поляками виграє третій – не українець і не поляк, а той, "хто чинить агресію проти нашої держави зі Сходу зараз, хто захоплює українські землі, хто здійснив незаконну анексію Криму, хто всередині країни намагається вести гібридну боротьбу. Для чого? Для того, щоб розколоти наш народ і розколоти український і польський народи. Хіба можемо ми дати їм хоч один шанс для того, щоб була його перемога? Це ворог, це зайда, це окупант. І ми ніколи не дамо йому жодного шансу", – наголосив Петро Порошенко.
Президент нагадав про трагічні події, які відбулися у селі Гончий Брід, де жертвами стали десятки людей, серед яких були мешканці не лише цього села. "А на Водохреще 1944 року тим, хто приїхали відвідати рідних, нікому не дали жодного шансу врятуватись. І дуже важливо, щоб ми про це знали, знала вся країна, і постійно пам'ятали сторінки своєї історії. Жахлива подія відбулася. І таких українських сіл було багато – і по цей, і по той бік сучасного українсько-польського кордону", – сказав він.
"Моя позиція, позиція українського народу – будь-який злочин проти мирного населення не має виправдання. І ми всі схиляємо голови перед пам'яттю українських і польських жертв  "Волинської трагедії". Рішуче засуджуємо скоєні проти українців і поляків злочини і засуджуємо тих, хто їх скоїв. Сильна  позиція держави і сильна позиція народу полягає в тому, щоб знайти в собі сили визнавати помилки минулого, усвідомлювати їх справжні причини… 
Для чого? Дуже просто: для того, щоб не допустити їх в майбутньому. На моє глибоке переконання,  Україна і Польща засвоїли цей урок", – додав Президент.
Петро Порошенко зазначив, що сьогодні на заходах із вшанування пам'яті жертв трагедії присутній  Володимир Федорович Янко: "Володимир Федорович на власні очі бачив все, що тоді відбулося у цьому селі. Дозвольте, дорогий Володимире Федоровичу, у Вашій особі висловити глибоку шану волинянам старшого покоління, які, дякуючи Богові, пережили той жах", – промовив Президент.
Володимир Федорович Янко, 90-річний житель села Майдана  поділився спогадами про  ті трагічні події.
За його словами, до війни за 7 кілометрів  від Гончого Броду було село Діброва, де жили поляки. Незважаючи на національність, поляки та українці жили в дружбі й мирі. Коли ж західноукраїнські землі окупували гітлерівські війська, то зробили все, аби посварити два народи. Тож в січні 1944 року поляки з Гончого Броду напали на село Майдан. Як результат, однією із жертв став батько Володимира  Федоровича.
– Пройшло 75 років від того часу. І треба все зробити, для того, щоб повернути злагоду і дружбу між польським і українським народами. Бо нема більшого щастя на світі, як жити  в дружбі з сусіднім народом. Закликаю українську і польську владу зробити все, аби настали мир і злагода на всі часи”, – зазначив Володимир Янко.
Хвилиною мовчання присутні  вшанували пам'ять усіх жертв українсько-польського конфлікту  1943-1944 років. "Вічна пам'ять кожному українцеві.  Вічна пам'ять кожному поляку",  – сказав Президент.
Біля Пам'ятного знака також відбулась панахида за загиблими, яку відслужив настоятель Свято-Троїцького храму  Микола Хотинський. Помолившись спільно з усіма, Петро Порошенко зайшов до церковного храму і запалив свічку. Опісля   спілкувався  і фотографувався з громадою, адже кожен хотів мати фото з Президентом. Проводжали волиняни Петра Порошенка   піснею, яка є гімном  Волинського краю, –  "Волинь моя".  
Анатолій СЕМЕНЮК.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

_DSC8227Слова, винесені в заголовок цього репортажу, я "запозичив" із розмови мешканців Гончого Броду.

– Це ж тільки подумати – сам Президент приїжджає: такого тисячу літ не було. Добре, що пам'ять нагадує про ті трагічні часи, коли почалася братовбивча війна і кров безневинних поляків та українців полилася. Не дай, Боже, більше таке переживати, – мовив літній чоловік.

75 років проминуло з тих пір. Не гоїться, ятрить, пече вогнем рана. Жили українці і поляки в мирі та злагоді, і раптом вогонь ненависті запалав між споконвічно дружніми народами.

Вдумайтеся у такі цифри: в тих далеких 1943-1944 роках тільки в межах теперішнього Ковельського району від рук поляків загинуло 389 українців, а поляків від рук українців – 265.

У польських дослідників Семашків ці цифри в рази більші і, звичайно, завищені в бік польських втрат.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1023
Читати далі
12.07.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

image-0-02-04-938ba17a2074ae231c6bafb086e71055e3faf1f626a707260febc6fa1a8d3f89-VМандрівка до душі Анатолія Александрука

Дорогий мій читачу! Запрошую тебе до мандрівки цікавої і неповторної.
Поглянь: ось дерево, пишне й зелене. Крона розлога на стовбурі міцнім. А що всередині? Про що шелестить листом? Як переживає грозу і вітер? Для кого і для чого росло-виростало на цім світі?
Ось із такого зацікавлення зайдемо "в гості" до душі  знаного на Волині адвоката Анатолія Александрука.
l
Ще гриміла над Сераховичами війна, ще упівці сіяли в навколишніх лісах зерно вільної України, а в сім'ї Александруків хлопчик славний народився.
Цікава філософія невмирущості роду: навколо жахи, смерть, пожарища, та, не зважаючи ні на що, на світ народжується нове життя, щоб мир будувати. 
– Анатолію Федоровичу, Ви – "дитина війни". Чим дитинство запам'яталося? 
– Бідністю, важкою працею. Ріс напівсиротою. Мешкали на хуторі в пристосованій землянці (хата згоріла у 1943 році). Щоб хоч чимось допомогти матері, пас людські корови. 
– А батька забрала війна?
– О, це загадкова історія. У 1940 році перші "совєти" заможних людей розкуркулювали і відсилали до "білих ведмедів". 
Щоб не опинитися всією сім'єю на далеких сибірських просторах, батько пішов в армію добровольцем. А тут і війна. Полон. Так сталося, що полонених везли до Німеччини через Ковель. Рідні про це дізналися, і   "викупили"  тата. Так батько опинився вдома. Але у 1944 році другі "совєти" як неблагонадійного спочатку засудили до розстрілу, а згодом помилували і відправили в штрафний батальйон. Загинув десь у Прибалтиці. А де – ніхто не знає. Про таких не повідомлялось. 
– Юні роки – це навчання і знову праця?
– Так, працював у магазині, а далі – армія. Довірили служити в стратегічних ракетних військах далеко від дому. Це був неабиякий вишкіл. 
– У Вас вища освіта. Напевно, у напівсирітстві нелегко було диплом здобувати?
– Важко, легко… У сільського юнака, загартованого безкінечною працею, таких понять не існувало. Треба здобути вищу освіту – ось і все. Спочатку навчався у Львівському державному університеті ім. Івана Франка на юридичному факультеті стаціонарно, але вимушений був перейти на заочну форму. У моєму сімейному становищі, щоб виживати, треба було працювати.
– Вища освіта незакінчена, диплома немає. Куди Боже провидіння повело?
– Буває, що й бідним щастя усміхається. На четвертому курсі навчання я отримав дозвіл Міністерства юстиції на адвокатську діяльність і став працювати у Старовижівській юридичній консультації.
Через десять років перевівся до Ковеля. Загалом адвокатській роботі віддав 45 літ (працював до 2016 року).
– Анатолію Федоровичу, а Вам ніколи не хотілося порахувати виграні Вами справи?
–  За стільки років їх, мабуть, тисячі. Як порахуєш? Я ж не для слави працював, щоб записувати, а заради правди, законності, добра.
– З розповідей людей я завжди чую про Ваші високий авторитет і професіоналізм. Ходить поміж тим легенда. У Верховному суді Ви відчинили двері до заступника головного судді, щоб відстоювати чиюсь справу. А той, ще на порозі,  вигукнув: "Знаю, знаю! Ваша справа вирішена позитивно!". Розкажіть про найяскравішу виграну справу.
– Справді, це не легенда, а істинна правда. Перший заступник голови Верховного суду П. Г. Цупренко був грамотним та справедливим фахівцем. Якось одна із моїх справ дійшла до Верховного суду. Вже й вирок залишили в силі, а я таки добився зустрічі і за хвилину переконав його у несправедливості вироку і необхідності перекваліфікації на іншу статтю. Засудженому змінили термін покарання з 9-ти  років до 4-ох. Такі перемоги багатого варті. Це ж – долі людей. 
– Ви на вістрі конфліктів, злочинів, конфронтації. Світ зітканий зі зла, ненависті, насилля?
– Неправда! В ньому присутні добро та інші моральні чесноти. Дитиною пам'ятаю, як у селі з'явився чоловік зі Сходу, який рятувався від голодомору. Його пригріли, нагодували, одягли. Він теж думав погано про "західняків", але переконався, що навколо нас існує добро. А хіба раз бувало, як, перемагаючи страх, моя мама упівцям харчі, майже останні, віддавала та оберігала цю таємницю від НКВС?
– Повернемося до теперішніх реалій. Судова система вимагає реформи?
– Беззаперечно. Колись судова система була побудована таким чином, що мінімізувала можливість хабарництва. Термін розгляду справ був теж в розумних рамках – два місяці, а при складності справи – чотири. Сьогодні багато чого потрібно змінювати. Скажіть, як можна розглядати те чи інше правопорушення 2-3 роки? 
– Не раз почуєш: українці "не такі". Путін навіть Україну назвав "образованієм", а не державою.
– Мене це завжди ображає. З нашого села, із  бідняцьких сімей, вийшло три визначних особистості, які успішно діяли в різні часи і в різних країнах. 
Іван Бондарчук був депутатом сейму у Другій Речі Посполитій і відстоював права українців. Юхим Ярощук працював головою Волинського облвиконкому і обирався депутатом Верховної Ради УРСР, а Андрій Бондарчук, відомий журналіст, письменник і краєзнавець, став народним депутатом України першого демократичного скликання. 
Ось вам і "меншовартість" українців! Ми маємо гордитися тим, що є висококультурною, державотворчою нацією. Це "брати" свідомо нас намагаються принизити. 
– У Лесиному "Білому домику" в Колодяжному на столі лежить старовинна "Біблія" (середина ХІХ ст.), до якої, за однією з легенд, торкалися руки Косачів. Цю "Біблію" подарували Ви. Як реліквія опинилася у Вас? Ви дослідник історії краю?
– За переказами,  існує версія, що нею колись користувались Косачі. Така "Біблія" зберігається і в храмі села Запруддя, де мешкали родичі Олени Пчілки. Мандрувала ця книга із рук в руки й опинилася в Сераховичах. Ось я й вирішив, що вона має бути в музеї. Його працівники радо погодились, за що їм щиро вдячний. 
А щодо краєзнавства… Я люблю свій край, своє село. Допомагаю досліджувати історію Серахович нашому земляку Андрію Бондарчуку. Правду кажучи, це мене тішить і надихає. 
– А незалежна Україна   виправдала Ваші надії?
– У 1991 році на референдумі 91 % українців проголосували за Незалежність. Сьогодні, на жаль, рейтинг президентів і рівень життя людей падає вниз. Це тривожить. Та, попри все, Україна відбудеться.
– Життя вдалося?
– Не маю права скаржитись. Я займався улюбленою роботою. Бог послав мудру, розумну, добру дружину Надію. Виростили двох доньок. Двоє онуків та правнук тішать бабусю. Зрештою, і дім збудував, і деревце не одне посадив.
– Поруч з Вами – друзі, побратими, колеги по праці. Хто найближче до душі?
– Таких багато. Серед них - Володимир Стрілець, Ілля Мирончук, Сергій Крисюк, Петро Дубровський, Олександр Лапін, Єлизавета Агєєва, Сергій Панасюк, Геннадій Бжезицький та інші. На жаль, окремі вже у засвітах, але пам'ять про них не згасає. 
– Знаю, що у 75 Вам вдома не сидиться. До Вас за порадою ідуть люди. Не виникає думки побути в спокої? 
– Закон життя – це рух. А спокій хай вночі насниться. Допоки сили є, спіши робити комусь добро.
l
Ось така, мій читачу, видалась мандрівка по життю і душі видатної особистості Анатолія Александрука. Пропоную до прози життя подарувати йому краплинку лірики.
l
Анатолію Александруку присвячується
А роки летять, немов птахи 
у вирій,
Осінь спогадом кличе в далеку
 весну.
Ех, юносте мила, весела,
 щаслива,
Закохані ночі – поцілунки 
без сну.
Село твоє рідне. Село твоє
 любе.
Квітує чар-зілля в широкому
 полі.
Там батьківська хата – 
її не забути, 
І все ж ти пішов за покликом
 долі.
Надія, мов Сонце, і доньки, мов
 зорі,
То щастя упало на життєву
 дорогу.
Ти вправний господар. Добре
 слово говорять
Про тебе всі люди – це твоя
 перемога.
Поглянеш на шлях – там
 солодке і з перцем.
Не знайде людина в цім світі
 спокою. 
Ти – лицар Закону, що взяв щит
 в своє серце
І пішов, де провина й захист 
у вічнім двобої. 
Заглянь у скарбницю – там
 виграні справи.
Ти їх рахував? Звідти радість
 пульсує?
Це і є твоя істина долі 
та правди.
Вона – все життя, всі здобутки
 віншує.
Анатолію, друже! Анатолію,
 брате!
Дякуєм долі, що ми поєднались
 з тобою.
Не будем на кавовій гущі 
гадати –
Хай день, що приходить,
 добавить здоров'я!
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКУ: Анатолій АЛЕКСАНДРУК під час передачі старовинної "Біблії"   Колодяжненському музею Лесі Українки.
Фото Анни ЯВОРСЬКОЇ.
Дорогий мій читачу! Запрошую тебе до мандрівки цікавої і неповторної.
Поглянь: ось дерево, пишне й зелене. Крона розлога на стовбурі міцнім. А що всередині? Про що шелестить листом? Як переживає грозу і вітер? Для кого і для чого росло-виростало на цім світі?
Ось із такого зацікавлення зайдемо "в гості" до душі  знаного на Волині адвоката Анатолія Александрука.
ххх
Ще гриміла над Сераховичами війна, ще упівці сіяли в навколишніх лісах зерно вільної України, а в сім'ї Александруків хлопчик славний народився.
Цікава філософія невмирущості роду: навколо жахи, смерть, пожарища, та, не зважаючи ні на що, на світ народжується нове життя, щоб мир будувати. 
– Анатолію Федоровичу, Ви – "дитина війни". Чим дитинство запам'яталося? 
– Бідністю, важкою працею. Ріс напівсиротою. Мешкали на хуторі в пристосованій землянці (хата згоріла у 1943 році). Щоб хоч чимось допомогти матері, пас людські корови. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 551
Читати далі
05.07.2018 Семенюк Анатолій Володимирович
Виставка, яка спонукає 
до роздумів і… поезії

вайсВиставка, яка спонукає  до роздумів і… поезії

Здавалося б, що таке  світлина? Та ще й в чорно-білих   тонах? Сірятина? Аж ні! Там – ціла історія буття людського. Фото відображають стиль архітектури, рівень культури та естетики. В них можна побачити економічні, торговельні, будівельні досягнення. А ще – звичаї, традиції, моду.
Словом, пізнавально та цікаво.
І ось в переддень Дня міста наш історичний  музей, який очолює Маргарита Матвійчук, презентував у культурно-просвітницькому центрі виставку світлин та малюнків  початку й середини ХХ століття (звичайно, приурочену до п'ятсотрічного ювілею надання Ковелю Магдебурського права). 70 світлин – це сотні цікавих історій.
На відкриття виставки прибули міський голова Олег Кіндер та його заступник Ігор Прокопів, секретар ради Віра Федосюк, голова благодійного фонду Степана Івахіва "Патріоти Волині" Денис Пятигорець.
Активну участь в організації виставки взяла Вікторія Савлук, зав.відділом  культури міськвиконкому.
На презентації присутніми були учні та педагоги школи мистецтв на чолі з директором Андрієм Мигулею.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 449
Читати далі
05.07.2018 Семенюк Анатолій Володимирович
Виставка, яка спонукає 
до роздумів і… поезії

вайсВиставка, яка спонукає  до роздумів і… поезії

Здавалося б, що таке  світлина? Та ще й в чорно-білих   тонах? Сірятина? Аж ні! Там – ціла історія буття людського. Фото відображають стиль архітектури, рівень культури та естетики. В них можна побачити економічні, торговельні, будівельні досягнення. А ще – звичаї, традиції, моду.
Словом, пізнавально та цікаво.
І ось в переддень Дня міста наш історичний  музей, який очолює Маргарита Матвійчук, презентував у культурно-просвітницькому центрі виставку світлин та малюнків  початку й середини ХХ століття (звичайно, приурочену до п'ятсотрічного ювілею надання Ковелю Магдебурського права). 70 світлин – це сотні цікавих історій.
На відкриття виставки прибули міський голова Олег Кіндер та його заступник Ігор Прокопів, секретар ради Віра Федосюк, голова благодійного фонду Степана Івахіва "Патріоти Волині" Денис Пятигорець.
Активну участь в організації виставки взяла Вікторія Савлук, зав.відділом  культури міськвиконкому.
На презентації присутніми були учні та педагоги школи мистецтв на чолі з директором Андрієм Мигулею.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 561
Читати далі
05.07.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

фото1Маловідоме про битву за Ковель

Скільки словесної слави начулося старше покоління на мітингах про героїчне визволення Ковеля. А за спиною виступаючих на меморіалі Слави – стела із іменами тих, хто віддав життя в боях за наше місто. Душі загиблих ніби промовляють до нас: "Війна – це помилка і злочин недосконалого людського розуму".
На мою думку, немає перемог ні в тій, ні в іншій війнах! Є пам'ять про братовбивство, про кров та жахи. Свідомість має генерувати мир. На жаль, в житті було і є інакше.
Ковель як важливий стратегічний центр, потужний залізничний вузол опинився в полі зору радянського командування в роки Другої світової війни невипадково.  Оволодіння містом відкривало шлях до подальшого успішного наступу червоної армії на Захід.
Ставка Верховного головнокомандування, не вдаючись в глибокий аналіз ситуації, спробувала визволити Ковель силами партизанських з'єднань О. Ф. Федорова та С. В. Малікова у січні-лютому 1944 р. В наступ була кинута "армія" в кількості 7 тисяч чоловік. Ковельський німецький гарнізон за чисельністю був вдвічі меншим. Не маючи досвіду масштабних бойових дій, партизанські з'єднання зазнали значних втрат в живій силі і техніці, але місто не взяли.
Після цієї невдачі Ставка директивою № 220044 від 4 березня 1944 року зобов'язала штаб 2-го Білоруського фронту підготувати нову стратегічну операцію ("Поліську"), де головний удар мав бути спрямований на Ковель.
Разом із тим, місто потрапило в тактичні плани верховного головнокомандувача вермахту  Адольфа Гітлера. 8 березня 1944 року він видав наказ № 11 про нову тактичну концепцію для східного фронту – перетворення визначених міст в стан "фортець". Тобто кожен будинок, споруда, підвал повинні перетворитися в оборонні редути німців.
На підступах до Ковеля створювалась мережа оборонних окопів, загороджень із колючого дроту та мінних полів.
Перші сутички частин червоної армії з бойовими групами генерала Бах-Зелевського  мали місце 12-13 березня. А вже 15 березня 47-а армія генерал-лейтенанта В. С. Полєнова розпочала наступ на Ковель, намагаючись взяти місто в оточення. І на перших початках їй це майже вдалося. Великі частини німецького угруповання були затиснуті в місті. Так сталося, що командуючий гарнізоном Ковеля генерал Бах-Зелевський тяжко захворів і був відправлений літаком в тил. Ситуація вимагала рішучих дій. І вже 16 березня до Ковеля прибув групенфюрер Генріх Гіллє, якого призначили командуючим обороною Ковеля в умовах  фортифікаційної тактики.
В популярних виданнях радянська пропаганда тривалий час нав'язувала думку про те, що генерал Бах втік на літаку із міста. Факти спростовують цю вигадану брехню.
Генерал Гіллє розумів, в який смертельний котел він потрапив. Але телеграма рейхсфюрера  СС Генріха Гімлера була безкомпромісна: "Вас  відправили в Ковель для того, щоб ви обороняли його. Виконуйте наказ".
Справедливості ради мусимо зазначити, що німецький гарнізон, який обороняв Ковель, продемонстрував чудеса стійкості  та мужності. Неодноразові штурми частин червоної армії були успішно відбиті. Більше того, кільце навколо міста розірвали. Знаменита 47-а армія, загартована в боях, в ході "Поліської операції" так і не змогла визволити Ковель.
28 квітня 1944 року верховне головнокомандування вермахту повідомляло про успіх німецьких військ на річці Турії: "Частини 28-ої армії і військ СС при підтримці люфтваффе  прорвалися через глибоку ешелоновану оборону противника в південно-західній частині Ковеля і відкинули "совєтів" за лінію річки Турії".
Важливість та успіх цієї операції Гітлер відзначив нагородженням багатьох офіцерів і рядових вояків. Найвищу німецьку воєнну нагороду – брильянти до лицарського хреста отримав  комендант "фортеці" Ковель генерал СС Генріх-Отто Гіллє. Він став першим есесівцем, який удостоївся такої нагороди.
З іншого боку, за провальну наступальну ковельську операцію Сталін відсторонив генерал-лейтенанта В. С. Полєнова від обов'язків командуючого 47-ою армією. 2-й Білоруський фронт був розформований, а його війська передані 1-му Білоруському фронту.
Невдача під Ковелем змусила Ставку змінити всю стратегію "Поліської операції". За пропозицією генерала армії К. К. Рокосовського, який вивчав обстановку на місці подій, наступ призупинили.
Причини провалу "Поліської операції" і битви за Ковель (на думку військових експертів)  криються в надмірній самовпевненості, неоперативності керівництва фронту та армій, яке знаходилось на значній відстані (20-150 км) від місця бойових дій і своїх солдатів  та офіцерів. Корективи вносили весняне бездоріжжя і болотиста поліська місцевість. 
Попри все, маємо схилити голову перед подвигом тих солдатів та їх командирів, які в ході боїв за Ковель продемонстрували чудеса  хоробрості, героїзму і жертовності в ім'я визволення рідної землі. Дивлячись правді у  вічі, мусимо визнати: втрати червоної армії були в рази вищі від втрат вермахту. Аналітики стверджують, що втрати (вбитих і поранених) червоної армії становили 22263 чоловіки, тоді як вермахту – близько 10 тисяч солдатів і офіцерів.
Гітлер вважав, що тактика фортифікаційної  оборони, випробувана під Ковелем, була успішною й вимагав застосування її в інших містах: Бреслау, Познані,  Франкфурті – на – Одері і навіть в Бресті та Дюнкерку у Франції. Проте це його не врятувало від глобальної поразки у Другій світовій війні.
Сталіна "Поліська операція" змусила позбутися ейфорії переможного наступу і перейти до розробки реальних стратегічних планів і тактик. Це дало змогу в ході літніх операцій червоній армії 6 липня 1944 року зайняти Ковель, який вночі був  залишений німцями.
На жаль, Ковель та ковельчани стали заручниками воюючих сторін. 6 липня визволителів зустрічали руїни  – це був "другий Сталінград".
Сьогодні окремі політики мусолять тему про "фортифікацію" українських міст на випадок нової війни. Це означає створення вишколених оборонних дружин, а разом з тим – накопичення оборонних засобів.
Виявляється, історія не зникає безслідно, але, на жаль, вчить не миру, не творенню,  а нових жахів для нових слів про перемогу. Так і проситься: "Люди, будьте пильними!".
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: генерал армії К. К. РОКОСОВСЬКИЙ; обергрупенфюрер СС Еріх фон дем БАХ-ЗЕЛЕВСЬКИЙ; панцергренадери дивізії СС "Вікінг" під Ковелем; радянські сапери в період битви за Ковель.
Фото з книги 
Р. Пономаренка 
"Битва за Ковель".
Скільки словесної слави начулося старше покоління на мітингах про героїчне визволення Ковеля. А за спиною виступаючих на меморіалі Слави – стела із іменами тих, хто віддав життя в боях за наше місто. Душі загиблих ніби промовляють до нас: "Війна – це помилка і злочин недосконалого людського розуму".
На мою думку, немає перемог ні в тій, ні в іншій війнах! Є пам'ять про братовбивство, про кров та жахи. Свідомість має генерувати мир. На жаль, в житті було і є інакше.
Ковель як важливий стратегічний центр, потужний залізничний вузол опинився в полі зору радянського командування в роки Другої світової війни невипадково.  Оволодіння містом відкривало шлях до подальшого успішного наступу червоної армії на Захід.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1492
Читати далі
02.07.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

церкваПід знаком святості

“Не ви мене вибирали –
Я вас вибрав і настановив".
Ів. 15-16.
Над Ковелем височить дерево Христової віри. Розлоге гілля цього духовного дива ось уже більше як півтисячоліття живить ковельчан святістю, благодаттю та заступництвом.
Пошануймо, возславмо тих, хто молився за нас у будень і свято, у непогоду і в грізні роки воєн та репресій, а найперше – Присвятую Богородицю Марію, святого Анатолія Ковельського (уродженця нашого міста), Блаженного Миколая Чарнецького і Блаженного Василя Величковського та інших незламних воїнів Христа.
Слава Тобі, Господи!
Святий Анатолій Ковельський
В предивнім сяйві – Божі
 небеса.
Святі Землі у Царстві тім
 перебувають.
Ісус Христос і Богородиця
 свята – яка краса –
На працю і добро вірян
 благословляють.
Промовимо молитву до
 Господа і Матері,
Промовим до святих всім
 серцем і душею.
Згадаєм, пошануємо живих
 і страчених –
Святі слова зринають над
 Землею.
l
Для кожного слава,
 страждання і доля,
Для кожного шлях –
 Провидіння Господнє.
Над Ковелем  ангел –
 святий Анатолій,
До неба дорога – місток над
 безоднею.
Тортури, морози, в'язниці
 і зеки.
І каторжна праця – не
 зламайся, Владико!
Тужливую пісню курличуть
 лелеки –
За віру і ревність Бог в небо
 покликав.
Останні хвилини. На
 сходинках – Вічність.
Де сили знайти, щоб
 тримати хреста?
Рвуть Біблію з рук: "О, Боже,
 дай світла!".
Незрячий упав, та не зрадив
 Христа.
Святиню накрив своїм тілом
 й спочинув.
"Прости їх, мій Боже, –
 прозріють колись.
До тебе, о, Господи, душа
 моя лине”.
Над містом – святий
  Анатолій: молись!
l
Молися за мир, за здоров'я
 і радість.
Він рідний. Він наш. Він
 тебе не зрадить.
Святим 
духом єдині
Чи ж то не диво – ковельські
 святі?
Вони – над нами, осягають
 вічність.
На небі – перстень долі
 золотий
І стяг Христа тріпоче, а
  думці тісно.
Блаженні ті, хто вірив і
 любив,
Блаженні ті, хто серцем
 славив Бога.
Святі над Ковелем – то
 Господа заспів,
Ним обрана для нас земна
 дорога.
l
Їх покликав Господь – Його
 вибір і воля.
Всіх хворих, убогих
 пригорни і спаси.
Гірким болем і горем
 засіяне поле.
Тернові вінки – вони вільні…
 Неси!
За віру й молитву,
 прихильність до Бога
Їх карали, гноїли: Сибір,
 мерзлота.
Кров'ю вмивалась до світла
 дорога.
Місія правди – незламна,
 жертовна, свята.
Богородице – Мамо, земна 
і  небесна,
Помолися за них, помолись
 за Вкраїну.
Біля тебе – блаженний 
Микола Чарнецький,
І Василь Величковський –
 святим духом єдині.
Сяють золотом бані під
 Сонцем церковним,
Пісня дзвонів до неба злітає
 крилато,
За єдність у вірі – життя на
 жертовник.
Над Ковелем ангели –
 спасіння і святість.
l
Єдиний Христос. Наша віра
 єдина.
Єднаймося, люди, в ім'я
 України!
Моя свята планета
Пресвятая Богородице,
Зійди з небесного престолу
І чистим серцем освяти
Квітуче місто у любові.
Нехай засліплені прозріють,
Глухі почують рідну мову,
Німі промовлять віще слово:
"Святися, Ковель, в Україні
 новій!".
l
П'ятсот років за нас
 молилась Божа Мати,
У серце брала болі наші –
 усього міста!
П'ятсот років Христа сіяє
 світло в хаті:
Тепер Всевишньому земні
 складаєм звіти.
Мій рідний Ковелю, моя
 свята планета!
Кружляємо з тобою по твоїй
 орбіті.
Тяжіння відчуваю у
 щоденнім  леті,
Та де, скажи, мені без тебе
 дітись?
Я кидав тебе  й знову
 повертався,
Любив твою квітучість і
 Турію – ріку.
Що міг, зробив, за грішне
 сповідався,
У храмі за твоє добро
 запалюю свічу.
Гори, моя свічо, палай
 незагасимо!
Спали лихе і возсіяй  
над світом.
Святі над містом нас
 бережуть незримо.
Палай, свічо! Запалюй 
в душах святість.
l
Знак святості над містом –
 Господа печать.
Від Нього ковельчанам
  любов і благодать.
Анатолій СЕМЕНЮК,
Почесний громадянин 
м. Ковеля, колишній голова Ковельської міської ради 
та її виконкому. 
“Не ви мене вибирали –
Я вас вибрав і настановив".
Ів. 15-16.
Над Ковелем височить дерево Христової віри. Розлоге гілля цього духовного дива ось уже більше як півтисячоліття живить ковельчан святістю, благодаттю та заступництвом.
Пошануймо, возславмо тих, хто молився за нас у будень і свято, у непогоду і в грізні роки воєн та репресій, а найперше – Присвятую Богородицю Марію, святого Анатолія Ковельського (уродженця нашого міста), Блаженного Миколая Чарнецького і Блаженного Василя Величковського та інших незламних воїнів Христа.
Слава Тобі, Господи!
Святий Анатолій Ковельський
В предивнім сяйві – Божі  небеса.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 518
Читати далі
17.05.2018 Семенюк Анатолій Володимирович
Розмова 
з Тарасом

тарасРозмова  з Тарасом

Присів Тарас відпочити
Під дубом на лаві.
Зібралися люди… Й діти
Туляться до слави.
х  х  х
«Гей, Тарасе, що ти думав,
Ідучи Волинню?
Може, згадував дитинство 
Своє попідтинню?».
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 618
Читати далі
03.05.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

дитинствоУ країні-казці на ймення «Дитинство»

— Якби індекс щастя вимірювався талантами наших дітей, то впевнена: Україна у світових змаганнях була б у лідерах, — сказала у фіналі фестивалю дитячої творчості «Барвисті намистинки» Світлана Верчук, очільниця методичного кабінету управління освіти міськвиконкому.
І це справді так! Треба було бачити, чути і відчувати серцем те зачароване дійство. Дві години без перепочинку сцена Палацу учнівської молоді ім. Івана Франка була виповнена голосистими солов’їними співами, цікавими хореографічними картинами.
Такий дарунок ковельчанам підготували   вихователі та вихованці закладів дошкільної освіти міста.
Переповнений зал, заряджений духовним еліксиром від найменших, після кожного номера вибухав шаленими оплесками і вигуками «Браво!».
Киньте у мене каменем, якщо я говорю неправду, що ковельське дошкілля – одне з найкращих на Волині і не поступається ані на йоту столичному чи польському або німецькому.
Почуєш іноді: і те «не так» у нашій освіті, і те не «по-їхньому». Хочеться тоді сказати: зроби краще! Біля тих талановитих від природи маленьких вундеркіндів – невтомні вихователі-наставники. 
Кожен номер, продуманий, виважений і змістовний, створював незабутні враження. А ще потрібно було бачити сценічні барвисті строї. Там – і метелики, і квіточки, і пінгвіни, і україночки, і козаки – чого тільки не придумаєш у просторі творчості?
А дітки? Вони у творчому натхненні такі розкуті, креативні і гарнюні, що мимоволі замилуєшся, задивуєшся. І на душі стає так радісно і хороше! Думаєш: колись ми про таке й не мріяли, а тепер куди нам, сивочолим, змагатися!
В залі не вистачало вільних місць. Декому пощастило сісти на приставних стільцях, інші насолоджувалися концертом стоячи.
Хто б подумав ще рік тому, що зал Палацу стане замалим? 
– Потрібно добудовувати! І, взагалі, такі фестивалі варто проводити у Народному домі «Просвіта», — коментує ситуацію Михайло Гетьман, перший заступник міського голови, який поруч. Він найбільше переживає, адже сьогодні виступає його улюблена онучка. Що покаже юна артистка? (скажу, що гарно виступила, не підвела поважного дідуся).
Пишу, а «жучок» недолугої політики дорослих свердлить свідомість, до думки спонукає: чим здивує світ у майбутньому це юне покоління? Здивують, побудують і розвинуть нашу Україну! Хочете чи ні, але саме тут – головний вимір пропаганди українства і любові до рідного краю. Цей вимір нічим не захмариш. Бо пісня наша душевна, щира та весняно-солов’їна, а танець нестримно запальний, веселий і лірично-ніжний.
Хочеться кожен творчий доробок згадати і прізвища назвати, та, на жаль, формат газети цього не дозволяє.
Тільки вдумайтесь: 14 закладів дошкільної освіти взяли участь у фестивалі! У фіналі для нагородження вийшло 175 юних артистів, а з ними – режисери, вихователі, педагоги.
Хвилювалися і оцінювали виступи не тільки батьки, бабусі й дідусі, але й представники влади та управління освіти. 
— Ви серця і душі вклали у свої пісні та танці. Цвіли дитячі усмішки і наші серця наповнювалися радістю, — емоційно висловився Ігор Прокопів, заступник міського голови у своєму вітальному виступі. 
— Низький уклін вам за подароване свято! Сьогодні ми бачили нові обличчя і нові юні таланти – це значить, що дошкілля на правильному шляху, — підкреслила Оксана Колода, методист управління освіти. 
На солістів, танцюристів, вокально-хореографічні групи чекали почесні нагороди, серед яких – гарна статуетка «Золотий скрипковий ключ».
Переможців віншували Ігор Прокопів, Світлана Верчук та Оксана Колода. Все було душевно, щиро і зворушливо. 
Слід відзначити ведучих Богуславу Петречук та юну красуню Іринку Гулечко, які вели концертне дійство впевнено і вправно.
Завершую цей репортаж ліричними рядками з репертуару юних аматорів сцени:
Творчість дитяча Сонцем
 горить,
Творчість дитяча зіркою
 сяє,
Творчість дитяча –
         хвилююча мить,
Мов квітка чудова, довкола
 палає…
Творча дитина всміхнулась
             мені –
Ми із дитинства усі на
 Землі.
Не чарівники, але разом з
 вами
Робимо диво своїми
 руками!
Що ж, у чарівній казці- країні під назвою «Дитинство» ми буваємо лише раз. Тож плекаймо, оберігаймо і шануймо це щастя!  
Анатолій СЕМЕНЮК.
— Якби індекс щастя вимірювався талантами наших дітей, то впевнена: Україна у світових змаганнях була б у лідерах, — сказала у фіналі фестивалю дитячої творчості «Барвисті намистинки» Світлана Верчук, очільниця методичного кабінету управління освіти міськвиконкому.
І це справді так! Треба було бачити, чути і відчувати серцем те зачароване дійство. Дві години без перепочинку сцена Палацу учнівської молоді ім. Івана Франка була виповнена голосистими солов’їними співами, цікавими хореографічними картинами.
Такий дарунок ковельчанам підготували   вихователі та вихованці закладів дошкільної освіти міста.
Переповнений зал, заряджений духовним еліксиром від найменших, після кожного номера вибухав шаленими оплесками і вигуками «Браво!».
Киньте у мене каменем, якщо я говорю неправду, що ковельське дошкілля – одне з найкращих на Волині і не поступається ані на йоту столичному чи польському або німецькому.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 2105
Читати далі