Раді вітати Вас!
  • Головна
  • Контакти
  • Реклама
Весь архів випусків
  • Головна
  • Категорії
    • Повідомлення в номер
    • Місцева влада
    • Репортаж
    • Політика
    • Погода
    • Редакційна пошта
    • Духовність
    • Закон і ми
    • Благодійність
    • Пам’ять
    • Спорт, природа і здоров’я
    • Всяка всячина
    • Реклама і оголошення
    • З неопублікованого
  • Галерея
  • Про нас
  • Відгуки читачів
  • Передплата
  • Контакти
  • Четвер, 26 червня 2025 року №27 (12983)

Повідомлення в номер / Глухоніма невмирущість

26.04.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

DSC_0164Глухоніма невмирущість

Розтривожився. Голова обертом пішла. І серце застугоніло  набатом.
Це аматори сцени, юні артисти медичного коледжу, зі сцени Палацу учнівської молоді повернули мене та глядачів у далекі повоєнні роки. Майстерно, професійно та емоційно, вони відтворили окремі сюжети патріотичного твору Марії  Матіос «Нація».
Не так давно я придбав цю книгу, переглянув, але, зачарований «Солодкою Дарусею», до серця не прийняв.
І ось бурхливий циклон емоцій та переживань поглинув моє єство цілком і повністю.
Все тут доречне: і режисура, і  психологізм, і творча образність, і гра акторів. Справді, треба бути талановитими особистостями, щоб у душі умиротворених глядачів перелити  жахливі картини братовбивчої бойні. Усвідомте: ми сьогодні  вільні у слові і ділах. Маємо незалежну Україну, за яку боролись і йшли на  ешафот герої нації.
Але свідомість має властивість з бігом часу згладжувати картини минулих жахів та страхів. Саме тут таїться небезпека повернення минулого. Заколисані  миром і демократією, окремі політики намагаються не тільки реабілітувати стару систему, але й возвеличити її злочинних вождів.
Тому так важливо нагадувати про ту репресивно-криваву дійсність.
Картина перша. Юні артисти  відтворюють приреченість закоханої пари в умовах криївки.  Система не прощає. Вони знають про це. Але так хочеться бачити  маля щасливим! Народити у світлій палаті, а не в лісових умовах, і  не в вагоні на етапі до Сибіру.
Виринає із пам’яті, мов човен  серед хвиль, спомин. Мій друг Микола згадує розповідь мами, якій довелося народжувати старшого брата Василя у вагоні. У тому вагоні, яким перевозили худобу. Потяг рухав у холодний і голодний Казахстан. Вивозив українців із рідної землі. Маму репресували за українство. Вона любила свій край і мала необережність за польської влади бути членом «Союзу Українок».
…Сидять закохані, заховані від сім’ї і світу. Прощення один у одного у маляти просять. Чому?! Вони ж Богом призначені  відтворювати рід свій, історично мудрий, по козацькі хоробрий і красою на весь світ.
О, Богородице, чому не прикриєш їх своїм крилом? Не захистиш? Не зупиниш гнобителів?
Лютує сатана. Гвинтики системи з карабінами стріляють у потилицю. Гадюче сичання намагається викликати страх і смерть. Де народиться немовля? Хтозна…
Картина друга. На сцені повільно рухаються «вагітні» ляльки-мотанки. Обличчя закриті. Не видно рота, очей, вух. Це – наша сліпа і глухоніма невмирущість. Символ продовження роду і старовинний оберіг народу, ляльки-мотанки не відчувають страху.
У «Солодкій Дарусі» Марія Матіос  описує, як енкавеесівці  саджали вбитого патріота біля стіни магазину чи клубу. Мовляв, дивіться, що чекає непокірних. Думав, що це письменницький прийом для підсилення емоцій. Та жахіття сатани реальні і не мають меж.
У селі Доротищі про це згадують очевидці. Вбитого вояка УПА теж саджали біля стіни магазину і наказували селянам іти дивитися.
Ляльки-мотанки, не тільки змінювали сюжети вистави, але й розбудили нові спомини.
Картина третя. Сім’я перелякана звісткою про виселення до Сибіру. Права на оскарження немає. Мама імітує смерть – може, змилостивляться. Плач, вичитання і сум.
Перенесімося на мить у ту реальність. Без суду і слідства, нахабно і цинічно у вас відбирають дім, хлів, корову, птицю і все набуте життям. Задум страшний: знищити українство, випалити національний дух вогнем, вирвати з корінням зі своєї споконвічно-рідної землі.
Чи не те саме сьогодні у планах Московії на чолі з Путіним?
По вулиці Івасюка у Ковелі на будинку № 20 зусиллями репресованого Арсена Матвіюка (нині покійного) встановлено меморіальну дошку, яка нагадує, що на цьому місці знаходився пересильний табір, звідки по війні аж до 1951 року відправляли ні в чому не повинних волинян у необжиті сибірські простори в статусі раба (!): без права голосу, без права на вищу освіту, без права  вільно переміщатися і в кінцевому результаті – без права повертатися на рідну батьківську землю. Провина одна: ти – українець!
Під час вистави лунає голос: «Маємо пам’ятати, що всі ми – одного роду, вірити один в одного, підтримувати один одного, тоді не розгубимо того, що нас об’єднує – такого вистражданого поняття «нація».
Так, справді, в муках та з великої любові народжується нове життя, нова держава, новий народ. Народжується Нація.
Фінал вистави глядачі сприйняли стоячи, дякуючи самодіяльним аматорам бурхливими оплесками.
Спасибі Вам, студенти медичного коледжу! Ви обдаровані мистецьким талантом і чутливою душею. Хай Бог веде Вас шляхом успіху  у навчанні і в самостійній праці!
Особливої подяки заслуговує Вікторія Каленікова, заступник директора коледжу, організатор, режисер, щирий шанувальник поезії Марії Матіос.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Розтривожився. Голова обертом пішла. І серце застугоніло  набатом.
Це аматори сцени, юні артисти медичного коледжу, зі сцени Палацу учнівської молоді повернули мене та глядачів у далекі повоєнні роки. Майстерно, професійно та емоційно, вони відтворили окремі сюжети патріотичного твору Марії  Матіос «Нація».
Не так давно я придбав цю книгу, переглянув, але, зачарований «Солодкою Дарусею», до серця не прийняв.
І ось бурхливий циклон емоцій та переживань поглинув моє єство цілком і повністю.
Все тут доречне: і режисура, і  психологізм, і творча образність, і гра акторів. Справді, треба бути талановитими особистостями, щоб у душі умиротворених глядачів перелити  жахливі картини братовбивчої бойні. Усвідомте: ми сьогодні  вільні у слові і ділах. Маємо незалежну Україну, за яку боролись і йшли на  ешафот герої нації.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 556
Читати далі

Повідомлення в номер / Війна очима дітей

23.04.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

Семенюк_вийнаВійна очима дітей

«Найрадісніша подія у Воскресінні Христовому для мене – це зрушений камінь від гробниці. Він через жінок-мироносиць сповіщає нам, що Христос воскрес», — філософськи промовив якось один із знайомих священиків. 
Весняним лісом, серед квітучих анемонів і фіалок та співу пташок після Великодніх свят я йшов і роздумував над сказаним.
У 1991 році із волі Всевишнього зрушився камінь від темниці, у якій перебувала довгі роки Україна. О, яка тоді була всенародна ейфорія! Та радість була передчасною. Забули українці на світло Незалежності викласти плащаницю свободи. Ворог скористався цим, і нахабно накотив той камінь на Крим, і жахіттям війни притиснув Схід країни.
«Війна далеко, і дасть Бог, до Ковеля не дійде», — легковажу іноді я, як і багато інших моїх земляків.
А думка, мов сизокрила чайка, кигиче сумом, метушиться в тривозі, злітає з надією. 
— Чайко, чайко! Кого кличеш? Чи гніздо хтось руйнує? Чи за своїх малят переживаєш? Он вони на мирному плесі плавають, забавляються…
— Схаменися, безтурботний, самозакоханий чоловіче! Прочитай, що пишуть мої любі чаєнята зі Сходу із річки Сіверець, що на Луганщині. 
І я беру в руки книгу, схожу на учнівський зошит, із Сонцем, танком і прапором на обкладинці, під назвою: «Війна очима дітей», читаю і вже не можу відірватися.
Цю творчу роботу дарує нам справжня українська патріотка  Світлана Лихитченко, вчителька української мови ЗОШ І-ІІІ ступенів – ДНЗ с. Кримське Луганської області із своїми талановитими чаєнятами – учнями.
Вона не просто описує трагедію села в умовах воєнного стану, а б’є в потужні дзвони, промовляючи: «Хочу, щоб люди відчули наш відчай і страждання, пережили ті хвилювання, які довелося пережити всім мешканцям нашого села». 
Ті запахи війни, яка «руйнує дитинство і змінює дітей і дорослих», відчув усім своїм єством військовий капелан о. Михайло Іваняк, ігумен храму Блаженного Миколая Чарнецького в Ковелі. 
Він пише: «У 2015 році переді мною постали діти, в очах яких було дуже чітко видно – життя може завтра не бути. Ти не знаєш, чи завтра будеш живим. У будь-яку мить у твій дім або під час навчання може прилетіти смертельний снаряд смерті».
Але, попри все, під гучні канонади, свист куль, підступну пропаганду ворога, у них в душі вкоренилася Україна, і сяє світло Воскресіння Христового. 
х  х  х
Заглянемо в юну душу семикласниці Олени Бугери.
Про село її душа говорить: «Наше село розташоване понад річкою. Воно рівне, як струмочок. Красиві, чистенькі будиночки стоять, як намальовані, на кожному подвір’ї – квіти, городи чисті, у загородях гелготять гуси, кудкудакають кури, ревуть корови та хрокають свині. І все це має неповторний запах – запах рідної землі».
Про референдум. «Чужаки щось розповідали, махаючи руками, обіцяли нам краще життя, щасливе майбуття, якщо ми відділимось від України і будемо “Луганською народною республікою”, тобто “ЛНР”.
Так ось воно що! Це треба забути, що ти українець, не вчити рідну мову, не пишатися своєю країною, знищити обереги. Як так можна?! Це ж надбання століть! 
Всі народні звичаї, обряди, народна творчість збиралися по крупинках, передавалися із покоління в покоління протягом віків. І тепер це все не потрібне? Його треба знищити? Ні, так не можна».
Про смерть героя. «Він (чоловік вчительки, депутат сільської ради) відверто говорив людям, що треба жити в єдиній країні, не можна ділити нашу неньку-Україну, не можна відділятися.
Ці слова дійшли до ворогів, і вони застрелили дядю Гену серед білого дня прямо на його подвір’ї…
І тоді я вперше зрозуміла, що село розбилося на два табори, що серед мешканців села є вороги. Мені стало моторошно…».
Про українську армію. «Два тижні ми готували їжу із своїх нехитрих продуктів, годували солдатів. Потім вони поїхали. 
Розлучалися із сльозами на очах, з подякою за турботу про них. Ця подія перевернула моє життя…».
Про запахи війни. «У повітрі відчувався запах війни. Його не забуду ніколи і не переплутаю ні з чим. Раніше я не розуміла вислову «в воздухе пахло войной», але зараз цілком його усвідомлюю. Це запах пилу, кіптяви, мазуту і заліза, запах спітнілих солдатських тіл, крові і бруду, жахіття і болю. Стріляли вдень і вночі. Стріляли без перестанку».
«Гриміло все навкруги. Дрижали земля і небо. Ми чули, як з нашої і сусідніх квартир сипалися розбиті вікна, як снаряди від танків б’ють по дому, розбивають квартири і дах. У підвалі було моторошно. Стеля над головою хиталася і стіни здригалися від прямого попадання важкої зброї».
х  х  х
Про те, як дітей загартовує війна, робить їх дорослими, притлумлює відчуття страху, розказує Світлана Лихитченко:
«Вони вже звикли до обстрілів і не звертають уваги на постріли, які часто лунають вранці, коли йдуть на шкільний автобус. 
А під час виконання контрольних робіт, коли здається, що стріляють поруч із школою і земля дрижить, уважно слухають учителів, хвилюючись, що можуть зробити у зошиті помилку».
Та повернемося до розповіді Олени Бугери і зафіксуємо юний погляд на нашу дійсність: «Разом із пораненими мене вивозила «швидка допомога».
Ми їхали під обстрілами. Машину кидало з боку в бік. Поранені стогнали від болю. Було сумно і жахливо. Нас ніхто не зупиняв, але навкруги стріляли, і кулі інколи чіпляли машину. До міста доїхали з пробитим колесом. 
Брудні, перелякані, але живі…».
І ось воно – мирне місто: «Дивилися на людей, які ходили усміхнені, гарно вдягнені, наче з іншої планети. Вони поглядали на нас уважно, з цікавістю, але без жалю і співчуття, і ми зрозуміли, що «ситий голодному не вірить».
Серед тих запахів війни і випробувань, серед дитячих і дорослих поглядів на реалії воєнного буття я хочу віднайти відповідь на запитання: «А чи не скотиться камінь назад, на місце неволі? Чи Воскресіння України утвердилося в наших душах? Чи не надломився животворний дух?
У мирному Ковелі патріотизм проявляти легше – просто навчанням, працею. Буває (чого гріха таїти?) пафосними закликами на мітингах.
Там, серед пекла війни, я чую справжню патріотичну сповідь нашої милої Оленки, у якої «немає неправди за собою»: 
«Ми народилися на цій землі, із молоком матері ввібрали в себе любов до неї…
Ми всі настраждалися вдосталь. Треба сказати: «Досить! Зупиніть бойові дії, цей безлад, це братовбивство!». Треба дати людям змогу жити разом, в єдиній країні. Тож збережемо свою рідну землю, свою співучу, мелодійну мову, свою домівку!
Збережемо для себе і для майбутніх поколінь!».
х  х  х
Війна – це частина нашого життя. Вона перевіряє нас на вірність, гідність і стійкість. В роздумах про перемогу Воскресіння над смертю і зрадою я переконуюсь, що камінь уже не скотиться назад, і ми, воскреслі, побудуємо нову квітучу країну Україну.
В книзі «Війна очима дітей» вміщені малюнки та поезії інших учнів  загальноосвітньої школи с. Кримське.
В них – біль за Україну, молитви за воїнів АТО, рідну мову, маму і мир.
Пізнавати суть війни і миру на Сході через дитячу книгу необхідно дорослим і учням задля нашого прозріння.
І разом з тим, як зауважив о. Михайло Іваняк: «Молімося разом до Бога, щоб у очі і серце дітей Сходу України й в усьому світі, де триває війна, повернулося дитинство миру і любові».
Анатолій СЕМЕНЮК.
ВІД АВТОРА: книга «Війна очима дітей» вийшла нещодавно друком у Ковельській міській друкарні (підприємець В. М. Івановський). Її упорядкувала С. С. Лихитченко, а редагувала наша землячка О. І. Чабан. В книзі вміщені твори школярів, котрі брали участь у Всеукраїнських конкурсах учнівської творчості. Вірші, розповіді і малюнки учнів   загальноосвітньої школи с. Кримське, що на Луганщині, — про мир, добро, любов. Про те, про що мріють щодня і за що моляться діти Сходу України, де триває війна.
Прочитайте цю книгу!  
«Найрадісніша подія у Воскресінні Христовому для мене – це зрушений камінь від гробниці. Він через жінок-мироносиць сповіщає нам, що Христос воскрес», — філософськи промовив якось один із знайомих священиків. 
Весняним лісом, серед квітучих анемонів і фіалок та співу пташок після Великодніх свят я йшов і роздумував над сказаним.
У 1991 році із волі Всевишнього зрушився камінь від темниці, у якій перебувала довгі роки Україна. О, яка тоді була всенародна ейфорія! Та радість була передчасною. Забули українці на світло Незалежності викласти плащаницю свободи. Ворог скористався цим, і нахабно накотив той камінь на Крим, і жахіттям війни притиснув Схід країни.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 2238
Читати далі

Повідомлення в номер / Дорога ціна

12.04.2018 Семенюк Анатолій Володимирович
Шановний читачу! Насторожся, вслухайся у різноголосий лемент, який звучить на малих і великих застіллях. 
— Пий до дна! Пий до дна! Пий до дна! – волає захмелілий люд на весіллі. 
— Перший – до дна! Другий і третій теж! – наказує самозваний тамада на дні народженні. 
— Скільки крапель залишиться у чарці, стільки сліз у коханні буде! – заохочує інший до чергової чарки.
— Змилуйтеся! Не можу більше пити! – благально просить хтось.
— Не п’ють хворі і падлюки. Ти ж не такий? – під дих вдаряє малопитущого випивоха-пересмішник. 
— За здоров’я по повній, до останньої краплі! – знову чути настирне.
Мій друг філософськи розгортає думку: «Тільки дурні шукають причину випити. Розумні завжди її мають».
Посудіть самі: ми п’ємо за море і за горе, за поразку й перемогу, за автівку і шкарпетки, за святих і померлих, за дітей і батьків. Перелік причин для вживання оковитої безкінечний, як і перелік тостів-запросин. 
Я намагаюся прозріти. ХХ століття багато хто називає віком сатани через братовбивчі війни, репресії, нищення віри, голодомори. Виходить, що сатана перебрався і в ХХІ століття і прагне знищити людство через вплив алкоголю, наркотиків, інформаційних технологій (Інтернет, мобільний зв’язок, телебачення). 
На мою суб’єктивну думку, кожна душа, крім добра і Божої любові, заповнена і негативом. Саме цей простір вміло окуповує сатана, який вустами тостуючих вільно чи не вільно спрямовує людину у сіті гріха. Ми і не задумуємося над тим, що команда: «Пий до дна!» фактично націлена проти Бога і життя. Так, так! Не просвітлює алкоголь свідомість, а затуманює її, і не лікує, а забирає здоров’я, призводить до всяких трагедій не лише окремої людини, але й суспільства.
Відчувши слабкість у боротьбі проти нього, диявол ще більше скаженіє. Посудіть самі: слово священнослужителів проти алкоголю звучить не твердо, а якось несміло. Влада має інші турботи. А люд тим часом жваво, мов зачарований, заливає спиртним свої негаразди і разом з тим маленькі радості й скочується в безодню.
Іноді думаю: чому не забороняє влада рекламу алкоголю і не обмежує його споживання? Все просто. Задурманений оковитою індивідум – це раб, безвольний і бездумний, зрештою, й бездушний. А рабами легше управляти, ніж людьми просвітленими істинами Господа. Та чи надовго? 
Масове споживання алкоголю – це одна з ознак кінця світу. На жаль, українське суспільство до свого кінця крокує в перших рядах. Приречено, не спотикаючись і не оглядаючись. 
Хто зупинить? Тиша…
Хочу вірити в краще. Молюся. Чекаю на просвітлення. Стараюся почати з себе. День витримав без спиртного – це маленька перемога. Ура!
І раптом від знайомого поважного керівника чую: «Сьогодні нап’юся вдрабадан». Це значить – нахлятися до безтями, сивушним туманом закрити проблеми і невдачі на роботі, забувши і сім’ю, і все інше.
Ввечері більше: в газеті «Експрес» читаю, як на Хмельниччині 13-річний хлопець з однолітками випили 2 літри самогону й опинилися в реанімації. Імениннику наливали найбільше, «ґвалтуючи» отими підступними тостами: «Пий до дна!».
Ех, козаки і козачки, невже це ваш останній герць перед підступним і невидимим ворогом?
Промовлю настановче: «Пий, запрошуй, але розумом закушуй. Спокуса дешева, легкодоступна, буває присолоджена, але ціна їй – людське життя».
Анатолій СЕМЕНЮК. 

виноДорога ціна

Шановний читачу! Насторожся, вслухайся у різноголосий лемент, який звучить на малих і великих застіллях. 
— Пий до дна! Пий до дна! Пий до дна! – волає захмелілий люд на весіллі. 
— Перший – до дна! Другий і третій теж! – наказує самозваний тамада на дні народженні. 
— Скільки крапель залишиться у чарці, стільки сліз у коханні буде! – заохочує інший до чергової чарки.
— Змилуйтеся! Не можу більше пити! – благально просить хтось.
— Не п’ють хворі і падлюки. Ти ж не такий? – під дих вдаряє малопитущого випивоха-пересмішник. 
— За здоров’я по повній, до останньої краплі! – знову чути настирне.
Мій друг філософськи розгортає думку: «Тільки дурні шукають причину випити. Розумні завжди її мають».
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 674
Читати далі

Повідомлення в номер / І знову – перемоги юних ковельчан

05.04.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

врученняІ знову – перемоги юних ковельчан

Нещодавно ковельчани тішилися перемогами наших музик-солістів та камерного оркестру «Квінта» на Всеукраїнському фестивалі в Києві, про що повідомляли «Вісті Ковельщини».
Та не міліє криниця талантів нашого міста. Учні школи мистецтв знову привезли на крилах весняних ластівок здобутки з престижного VIII-го Всеукраїнського відкритого конкурсу молодих виконавців імені В’ячеслава Старченка. 25 навчальних закладів України гуманітарного спрямування взяли участь у творчих змаганнях серед учнів старших і   молодших груп.
Поїздка стала можливою завдяки старанням Миколи  Пірожика, викладача школи мистецтв, а також спонсорській допомозі магазину музичних інструментів «Мажор+». Мета конкурсу – виявити творчо обдаровану молодь, привернути увагу громадськості до проблем інструментального мистецтва в Україні та за кордоном і, разом з тим, обмінятися досвідом та вшанувати пам’ять В’ячеслава Старченка, видатного музиканта, диригента, педагога, науковця і засновника кафедри духових та ударних інструментів у Рівненському державному гуманітарному університеті.
В журі – провідні викладачі і знавці музики, заслужені діячі мистецтв, керівники музичних вишів та кафедр інститутів України.
Не потрібно й нагадувати, що у конкурсантів і серце тріпотіло у грудях, як у птаха, і руки тремтіли від хвилювання. Та перемагає той, хто має фундаментальну підготовку, сильний характер і мотивацію до перемоги.
Ось на сцені – саксофоніст Ковельської школи мистецтв молодшої групи Іван Лисковець. Залунала чарівно мелодія. Твір вищої складності. Та Іванко вміло піднявся на крилах музики і заворожив душі членів журі своїми високими і низькими переливами.
Поважні педагоги і віртуози музики  були зачаровані високим професійним рівнем юного музиканта.
Як результат – Диплом лауреата 2-го ступеня. Вагома й висока перемога.
Згодом на сцену вийшов Владислав Кушнірчук. Він пробує свої сили у номінації гри на гобої. І знову поважне журі ставить високі бали. Результат – третя сходинка і Диплом лауреата.
Дві нагороди у різних номінаціях – це переконлива перемога і школи, і її викладача Миколи Пірожика. Йому – заслужена Подяка за творчу працю, здобутки в підготовці майбутніх професіоналів музики.
Для зацікавленого читача скажу: ці хлопці вже давно грають у духових та інструментальних «дорослих» оркестрах міста – таких, як муніципальний естрадно-духовий, камерний інструментальний оркестр «Квінта» та в інших. Часто виступають як солісти.
Тож і ми вітаємо юних музикантів та їх викладача із перемогами! Бажаємо: «Летіть, наші соколята, високо, невтомно і творчо, прославляйте свій рідний край!».
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час вручення  нагород; переможці Всеукраїнського фестивалю Іван ЛИСКОВЕЦЬ і Владислав КУШНІРЧУК.
Фото з архіву школи мистецтв.
Нещодавно ковельчани тішилися перемогами наших музик-солістів та камерного оркестру «Квінта» на Всеукраїнському фестивалі в Києві, про що повідомляли «Вісті Ковельщини».
Та не міліє криниця талантів нашого міста. Учні школи мистецтв знову привезли на крилах весняних ластівок здобутки з престижного VIII-го Всеукраїнського відкритого конкурсу молодих виконавців імені В’ячеслава Старченка. 25 навчальних закладів України гуманітарного спрямування взяли участь у творчих змаганнях серед учнів старших і   молодших груп.
Поїздка стала можливою завдяки старанням Миколи  Пірожика, викладача школи мистецтв, а також спонсорській допомозі магазину музичних інструментів «Мажор+». Мета конкурсу – виявити творчо обдаровану молодь, привернути увагу громадськості до проблем інструментального мистецтва в Україні та за кордоном і, разом з тим, обмінятися досвідом та вшанувати пам’ять В’ячеслава Старченка, видатного музиканта, диригента, педагога, науковця і засновника кафедри духових та ударних інструментів у Рівненському державному гуманітарному університеті.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 598
Читати далі

Повідомлення в номер / Обережно: політика

29.03.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

церкваОбережно: політика

У період первісно-общинного ладу, як нам відомо, панувала магія. Середньовіччя заповнювало душі релігією. У теперішній час володарює світом політика. 

Якщо шамани, жерці, волхви вгамовували неспокійний люд і регулювали природні явища та оберігали владичицю-природу, то священнослужителі намагались очищати душу від зла, заповнювати її любов’ю та милосердям. 

ХХІ століття, мов злий пес, що зірвався з ланцюга, заразився вірусом політики і безжалісно нищить у душах омріяну любов, доброчинність і… природу. 

Деякі політики – це жерці від диявола, які безповоротно тягнуть людство до безодні.

Фахівці-психологи стверджують, що найбільш небезпечно заразитися вірусом азартних ігор. 

 

У період первісно-общинного ладу, як нам відомо, панувала магія. Середньовіччя заповнювало душі релігією. У теперішній час володарює світом політика. 
Якщо шамани, жерці, волхви вгамовували неспокійний люд і регулювали природні явища та оберігали владичицю-природу, то священнослужителі намагались очищати душу від зла, заповнювати її любов’ю та милосердям. 
ХХІ століття, мов злий пес, що зірвався з ланцюга, заразився вірусом політики і безжалісно нищить у душах омріяну любов, доброчинність і… природу. 
Деякі політики – це жерці від диявола, які безповоротно тягнуть людство до безодні.
Фахівці-психологи стверджують, що найбільш небезпечно заразитися вірусом азартних ігор. 
Політика – це і є азартне ігрище. В ту бісівську круговерть втягують простих людей гіпнозом, навіюванням, пропагандою і грішми.
Знаю: мені дорікнуть – у нас демократія, і без політики аж ніяк. Сама система передбачає азартні перегони (як на іподромі), де на переможця чекають високі винагороди. І в кінцевому результаті ти сам обираєш свого фаворита. А раз ставки на вагу золота, то й ціна їм відповідна.  
Нещодавно у невеликому українському містечку молодик вбив продавчиню. Причина? Різниця в поглядах на сучасну політику і сучасних політиків.  
А скільки розстріляно на Майдані? Не сотня, а значно більше. І знову – через політичні амбіції. 
Не подумайте, що політики при Януковичу були всі розстрільними бандитами, а сьогодні  – моральні, толерантні і пухнасті.
Та ж сама жорстокість! Проаналізуйте, згадайте, скільки журналістів, волонтерів, добровольців вбито після Майдану.
Не видно за небокраєм і промінчика покаяння.
Сто років тому комуно-атеїстична братія під гаслом «Мир — хатам, війна – палацам!» руйнувала і палаци, і святині, і ті ж «хати».
Сьогодні під гаслом «Жити по-новому» і «Наш курс – Європа!»   палять автівки, залякують смертю і так само руйнують «палаци». Мовляв, нічого особистого – це ж політика.
l
...Виходимо із церкви. Відбулася гарна Божественна літургія. Священик промовив душевну проповідь. Серце торкнулося молитовних, заспокійливих піснеспівів. Здавалося, неділя позначена благодаттю.
Аж ні! «За кого будемо голосувати? – чую голос знайомого. – Я думаю, альтернативи Порошенку немає. Юля? Загаряча – наламає дров».
Я ошелешений і розгублений. Вибори – далеко. Через кілька тижнів страсті Христові. Піст. На це треба було б зважати. А тут безцеремонно мене втягують у пристрасті політичні. Доки мій комп’ютер шукав відповіді, я раптом почув жіночий голос: 
– Ви про політику розмовляєте. Я люблю політичні розмови: маю свою думку. Що доброго зробив Порошенко? А в Юлі рейтинг високий. Треба, щоб, нарешті, Україною правила жінка.
– Про який рейтинг ви говорите? Ще ж рік до виборів! І, взагалі, ті рейтинги всі замовні та штучні, — необережно бовкнув я. 
Закрутилася словесна заметіль. Мене за рейтинги затюкали, забембали і затуманили. До суперечки стали залучатися інші вірні.
«Пора втікати», — подумав я і тихенько відійшов вбік. А спір на високих тонах і далі заповнював біляцерковний простір.
В тому, які негативні наслідки несуть у собі політичні амбіції, я переконався на минулих виборах. Для забави  вирішив провести маленький експеримент. Щирому і давньому другу підкинув провокаційну думку про те, що Віктор Ющенко  державу не «потягне», а на виборах переможе Віктор Янукович.
О, ці слова  стали червоним полотнищем для «бика»! Мій друг перестав зі мною розмовляти і зустрічатися. Так через одне слово я став ворогом.
Пройшов час. Як це іноді буває, багато прихильників Ющенка розчарувалися у своєму кумирі. З другом ми якось помирилися. Ющенка він вже не «любив».
–  То нащо ти віддавав свій голос за нього? – зіронізував я.
–  А ми думали…
– Чим ви думали?..
На жаль, розмова та ні до чого не зобов’язує. Але нагадувати про небезпеку політичних амбіцій ой, як треба.  
l
Політики – це новітні жерці, які служать своїм фараонам. Гасла, пропаганда, фінансові ресурси – все «націлене» під запрограмований об’єкт чи особу, а не під людське благо. Всі телеканали, без винятку наввипередки зомбують свідомість збіднілого населення. 
На роботі, на майдані, біля сміттєвоза, в барах й біля святинь – знайома риторика про зажерливого Путіна, амбіційного Трампа, олігархічного Порошенка, заспокійну Меркель, войовничі Росію і Америку і т. д., і т. п.
Все «знаємо», все «бачимо», про все сперечаємося заради істини і разом з тим скочуємося, мов приречені, у глибоку прірву бідності.
 Хитріші втікають за кордон (там їх уже мільйони). Окремі роблять спроби виживати в рідній країні, хоч на них тисне безжальний і жорстокий державний прес з його податками та корупційними поборами. 
Літня, «пенсійна» частина населення мусить терпіти і доживати, як є. 
Невипадково побутує думка-версія про те, що країни, які не зараховані «всесвітнім урядом» в Золотий мільярд, приречені.
Новітні фараони, які правлять світом, забувають, що, знищивши «рабів отих німих», прирікають на знищення і себе.
За небокраєм не видно світла. Є мудрість: тримайся однією рукою за віжки минулого, а іншою – за колиску маляти. 
Шкода, що ота з’єднуюча ланка під назвою «я» така амофорна і тонка, неміцна і не забезпечує благодать майбутнього.
…А біля святині на хресті – Спаситель. Він так і не може до цих пір відкупити наші гріхи. Спостерігає і… мовчить.
Почуймо те мовчання. Воно – красномовніше за наймилозвучніші піснеспіви деяких сучасних сирен.
Анатолій СЕМЕНЮК.        
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 440
Читати далі

Четвер, 22 березня 2018 року, №12 (12600) / Коли звучить мелодія весни…

22.03.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

веснаКоли звучить мелодія весни…

Мені наснився дивний сон. Якась стежина серед квітів. По ній дві юнки йдуть до величавого палацу. Їм про щось розказує весна-красна й на мене поглядає. А доріжку ту мила, добра фея срібними дзвіночками посипає. За тим усім чарівна й строга Королева музики уважно наглядає. 
«Чого тільки не привидиться у сні?» – подумалось. 
 Та не все так просто в суєті буття. Опівдні раптом зателефонував Андрій Мигуля, директор школи мистецтв, і запросив на концерт. Я без роздумів погодився. 
І який був здивований, коли на сцену у небесно-синьому платті із золотавим волоссям і сонячною усмішкою  вийшла ведуча Аліна Сидляревич. Вона, немов птаха весняна прилітна, для присутніх у залі звістку принесла про те, що скрипальки Аня Марчук та Аліна Якубовська, переможці Міжнародного фестивалю «Україна єднає світ», дарують сьогодні ковельчанам сольний концерт. А супроводжувати гру буде концертмейстер Альона Власюк.
Все стало на свої місця. Наяву – весна. Аня та Аліна впевнено прямують до зіркового палацу музики. Срібні дзвіночки – це звуки фортепіано. І маестро музики поруч – Тетяна Корнєва, керівник знаменитої в Європі та Україні «Квінти». 
Але магічне дійство тільки розпочиналося. Зал заполонила небесна музика. Прологом концерту стала журлива мелодія, присвячена пам’яті Тетяни Коцюби, викладача школи.
Затим зазвучала душевна класична музика, яка змушує завмирати серце і гріє душу. А дівчата у тих шедевральних музичних творіннях купаються, наче в морі. Пливе мелодія хвилею, ворожить, зачаровує людське єство, а то раптом бризками райдуги розсипається над синім морем. Буває, що та хвиля акордом гучним до небес злетить і… раптом стихне. Словом, магія!
Чарують скрипальки душу. «Фантазія» за мотивами знаменитого танго «Очі чорні» не залишає в залі байдужих. А іншу мелодію створив наш земляк, композитор із Володимира-Волинського Володимир Лич. Кожен твір має свою історію, зміст і сюжет, але слухаєш мелодії скрипки і свої асоціації з’являються. Бо ж, наприклад, у  Якоба Гаде «Ревність» своя, а в мене – інша, ще емоційніша.
«Скрипка робить людей добрішими», — каже ведуча А. Сидляревич. І це справді так. Я відчуваю, що після нагородження моя душа заспокоюється і навіть стає романтичною.
Ступають юнки квітучою стежиною музики – не втомлюється зал слухати і підтримувати оплесками скрипальок. Вони впевнені у своїх силах. Це – вже справжні акторки сцени. Сумують, коли мелодія сумна, і усміхаються там, де акорди радісно злітають на волю з-під смичка.
Міцну основу заклали викладачі школи. А до того — завзята праця. І як результат – розцвів талант на всю Україну. «Заведений» зал шалено аплодує і нагороджує заслуженим: «Браво!». І – квіти… Квіти… Море квітів!
Проте сольний концерт – це лишень відлуння конкурсних баталій, що нещодавно відбулися в Києві. Там – переживання, емоції і боротьба. 
Хвилювань додало поважне журі, у складі якого – Ада Роговцева, Герой і народна артистка України, лауреат премії імені Тараса Шевченка, а з нею – Тетяна Шеліга, Заслужена артистка України, Олена Гончарук, оперна діва, володар титулу «Жінка року», Посол миру та інші видатні діячі культури. І радісно стає на серці, що серед великих і малих міст України (а їх 36) ковельчани були одними із найкращих. 
Судіть самі: в інструментальному жанрі перемогу здобув камерний оркестр «Квінта» (керівник Тетяна Корнєва). Перше місце, як уже згадувалось, вибороли Аліна Якубовська та Аня Марчук. Вони стали переможцями і в дуеті. Друге почесне місце на фестивалі виборола Каріна Сиротюк (викладач Алла Завирюха). Почесне друге місце журі присудило віртуозу-акордеоністу Філіпу Головію (викладач Людмила Мишковець). Не менш визначні перемоги  і в жанрі вокалу. Андрій Мигуля та Галина Оксіюк у супроводі оркестру «Квінта» піднялися на найвищий п’єдестал переможців, а Наталія Сидлярук (викладач Надія Балака) зайняла третє місце. 
Переможним акордом звучала музика «Квінти» і гімн-молитва «Боже, Україну збережи» на гала-концерті у виконанні згаданих вище А. Мигулі та Г. Оксіюк. 
Весь зал стояв і шаленів від овацій та бурхливих оплесків – гідний слави фінал!
Тож і ми, шановні ковельчани, віддаймо належну шану переможцям, аматорам сцени і гуртом промовмо: «Молодці!». Щирого подячного слова заслуговує міський відділ культури (Вікторія Савлук) і  всі, хто долучився до організації поїздки на фестиваль.
Слово вдячності має ще вагоміший зміст, коли воно злітає із вуст народних. Озвучу випадково почуту фразу після концерту: «А знаєте, дівчата – справжні професіоналки. Які вони артистичні! Яка віртуозна гра. Вміють триматися на сцені і приваблювати глядача. На них чекає зіркове майбутнє». 
До речі, ви давно були в школі мистецтв? Зауважили, що вона змінила своє «обличчя»? Андрій Мигуля вніс багато  позитиву і в плані естетичному, і у творчому зростанні.
Ось вам і величні палаци, й й квіти зі сну…
Мені пощастило побувати на уроці, який проводив Андрій Мигуля. Бачив, як прислухаються юні до вчителя. Вони з ним купаються у високих і низьких октавах. Учні намагаються досягти досконалості у вокалі і бути схожими на Учителя.
Колись я написав поетичні рядки: «Щасливий той, хто в серці має пісенні струни золоті…».
Андрію Дмитровичу, щиро скажу: «Ви і весь колектив викладачів щасливі тим, що передаєте свої золоті пісенні струни в душі дітей!». 
А тому:
Бринить мелодія, мов свято, 
Злітає в небеса крилато, 
І понад краєм соколино
 лине,
Звучить во славу України!
Так тримати!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Мені наснився дивний сон. Якась стежина серед квітів. По ній дві юнки йдуть до величавого палацу. Їм про щось розказує весна-красна й на мене поглядає. А доріжку ту мила, добра фея срібними дзвіночками посипає. За тим усім чарівна й строга Королева музики уважно наглядає. 
«Чого тільки не привидиться у сні?» – подумалось. 
 Та не все так просто в суєті буття. Опівдні раптом зателефонував Андрій Мигуля, директор школи мистецтв, і запросив на концерт. Я без роздумів погодився. 
І який був здивований, коли на сцену у небесно-синьому платті із золотавим волоссям і сонячною усмішкою  вийшла ведуча Аліна Сидляревич. Вона, немов птаха весняна прилітна, для присутніх у залі звістку принесла про те, що скрипальки Аня Марчук та Аліна Якубовська, переможці Міжнародного фестивалю «Україна єднає світ», дарують сьогодні ковельчанам сольний концерт. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1981
Читати далі

Четвер, 22 березня 2018 року, №12 (12600) / Чи засяє світло прозріння

22.03.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

MK-1818Чи засяє світло прозріння?

Страшно!.. Страшно йти шляхом, який веде в безодню. Вона – поруч. Близько!
Боюся не за себе, а за те крихке, молоде віття,  яке так легко ламається від вітру. Не стихає вітер… Час від часу він налітає смерчем і спустошує землю.
Хто спрямовує бурі і циклони у наші душі? За які провини кара? Мовчить небо…
l
Вкотре ми завітали до пана Василя, нашого ковельського Миколи Островського. Він так само прикутий до ліжка – тільки, на відміну від відомого письменника, не пише книги, а молиться. Молиться за зцілення немічних, за мир в Україні, за благополуччя родини. Молитва летить до Бога. Це його боротьба і подвиг в ім’я людини.
Ми з отцем Леонідом ідемо до хворого не заспокоювати його, не обіцяти неможливого, тим більше не плакатись. Ні!
– Паломники прийшли до Вас на прощу, – замість вітання кажемо ми.
Пан Василь із дружиною Вірою сонячно усміхаються. Вони навіть не усвідомлюють, що сказане – це правда. Якщо о. Леонід для мене – філософ теології і апостол Святого Письма, то себе я вважаю звичайнісіньким грішником (чи не найбільшим). Та, попри все, мене цікавлять у цій оселі живі свідки святих істин. Я хочу зрозуміти, чому чесного міліціонера чиясь безжальна рука приковує до постелі, тоді як бандити, злодії, зловмисники кайфують на волі і при здоров’ї. Я мучуся тим, що милосердя і добро найменше захищені від зла сатани.
Таких запитань, як маку в горщику, – тисячі.
Люди у переважній більшості не шукають відповіді, а так собі – пошумлять, як хвиля морського припливу, і затихнуть в безнадії зрозуміти суть жорстокої дійсності.
Написав, і  раптом тривога огорнула, і серце запекло болем. І таки прозрів: я підіграв сатані – мовляв, він всесильний і всіх перемагає.
Так справді дехто думає. Але я сам – свідок всепереможності промислу Божого.
На хрещенні у водах Йордану біс перебував у єстві пані Ольги. Ми знали це. Там він причаївся і сидів тихо, як миша. Коли ми від’їхали від святого місця, прокинувся і заревів диким голосом. Нещасна мучилася в конвульсіях. І тільки  спільна молитва паломників втихомирила лихого. Як і навчає Ісус,  молитва і міцна віра перемагають  і зло, і сатану.
Василь вірить! Разом з тим  співчутливо оплакує однокласницю, що вчора померла від хвороби. Він молиться за спокій її душі там, на небесах.
Смерть від хвороби… Це спонукає нас до подальшої розмови. Можливо, рука  диявола  і в лікарні править слабкодухими.
l
Зцілює немічних і лікує хворості Бог, а лікар тільки виконує його волю. На жаль, у наш час побутує думка, що успішне лікування – це гроші.
Справді, вони потрібні на консультації, діагностику, ліки, операції, соціальні внески і тому подібне.
– Мамо, дорога моя, приїдь і привези гроші! – телефонує майже у розпачі в далеке село донька з лікарні.
О, серце материнське! Яке ти щире та жертовне! На крилах любові летить 83-річна бабуся Марія до доньки. Зібрала все, що було, ще й позичила, і спішить до спасителів-лікарів. Зраділа донька, адже є гроші – будуть ліки, а з ними надія на одужання.
– Мамо, дякую тобі. Пройди і ти обстеження.
На тому обстеженні й «спіткнулися». Поглянули лікарі  на бабусю: що візьмеш із старенької та бідної? Стали переконувати: «Їдьте собі з Богом. Нащо вам те лікування на межі  життя?». Проте гроші взяли.
Вийшла бабця Марія з лікарні і схаменулася: всі гроші «спасителям» повіддавала. Ой, горенько! За що додому доїхати? Довкола – чужі люди. В розпачі сіла на мерзлу,  засніжену землю та й журиться в безвиході.
Ідуть перехожі і голови відвертають – нащо їм зайві клопоти? Холодно старенькій. «Може, замерзнути і не бачити цю бездушність? Бог простить…» – подумала в розпачі.
– Що з вами, бабусю? – почула, мов крізь сон.
Підняла стомлену голову, а біля неї – отець святої церкви стоїть, нахилившись. Проходив поруч. На духовну  сповідь ішов до хворого та й зауважив стареньку. Із сльозами на очах бабця Марія розповіла про свою біду. Забрав священнослужитель потерпілу до храму. З церковної каси гроші виділив на проїзд додому. А ще й нагодував, адже та від самого ранку нічого  в роті не мала. Так сталося: порекомендували  лікарі «Їдьте з Богом!», то й поїхала з Божим благословенням. Чи не диво!?
Мимоволі згадалася притча Христова із Євангелія від Луки про самарянина  (Лк. 10. 25–37).
Вслухаймося і поміркуймо.
Напали розбійники на перехожого. Відібрали гроші, роздягли, ще й побили до крові. Ідуть мимо люди і минають. Священнослужитель і духівник-левіт проминули – віра не та, не дозволяє допомогти. Помирає нещасний…
Та йшов самарянин і прислужився бідолашному. Рани змастив оливою, перев’язав, одягнув у якусь одежину. На своєму віслюку до ближчого готелю довіз, ще й грошей дав на проживання.
Та хай простить мене Господь: а чи не схожі окремі лікарі ХХІ століття на отих древніх розбійників? Вони ж так само, вільно чи невільно, до останньої копійки обібрали бабусю. А сучасні перехожі чим відрізняються від згаданих у притчі? І, нарешті, хтось побачив у цій старенькій свою маму?
l
Коли розмова торкається теми лікування, то наслухаєшся всіляких прикростей – аж голова кругом іде.
Не подумай, шановний читачу, що ці розповіді стосуються однієї лікарні. Просто це українська дійсність і реальність. Ось важко хворий на прийомі у лікаря. Обстеження, діагностика займають 15 хвилин. Словом, конвеєр. Зате перелік ліків – більше десятка і на півроку, при цьому рекомендація, у якій аптеці купувати. А за ліки сума чималенька – не кожному під силу.
В іншому випадку невиліковно  хворому приписують найдорожчі ліки та препарати, якісь додаткові експерименти. Не біда, що пацієнт на порозі смерті. Головне – встигнути отримати гроші із живого.
Буває, сяйне промінчик радості. Жіночка схвильовано розповідає, як за якісне обстеження поклала лікарці у кишеню халата тисячу гривень, а та повернула 500: мовляв, ви і так бідні.
Недаремно побутує рекомендація від бувалих: «Ідете до лікаря, познімайте дорогі прикраси і одягніться скромно – дешевшим буде лікування».
На жаль, бабці Марії не пощастило – «спасителі» забрали все, незважаючи на бідність. Разом з тим скажу заспокійливе. Не всі лікарі бачать у пацієнті гроші, а не хворого. Є чесні і віддані справі цілителі.
Надмірна критика – це вид ідеалізації професії, відповідальної за здоров’я людини. Переважна більшість професіоналів у білих халатах знають: якщо Гіппократову клятву перевести на споживацькі рейки, то й у рай не потрапиш – хіба в пекло.
Маємо зрозуміти, що байдужість і халатність, корупція, низький професіоналізм притаманні не тільки лікарям, а й представникам інших професій.
Огляньтеся навколо. Ви побачите обдертий фасад будинку, вирви на асфальтовій дорозі, нахилені опори на електролініях, потрощені дерева, потоптані квіти, сміття і т. д., і т. п.
І все це ми! Це – наш «рівень» культури, виховання, відповідальності та моралі. Суспільство і державна система важко хворі. Законопослушність – не для всіх.
Помилкою було б вважати, що тільки медицина України хвора. Мій добре знайомий пан Мирон, людина глибоко віруюча, лікує дружину, хвору на рак. Маючи кошти, спробував лікувати в Австрії. Знаючи фінансову забезпеченість пацієнтки, їй не тільки призначили найдорожчі хіміотерапії, але й ще не апробовані  «термоядерні» опромінювання на клітинах. Хіба мало було експериментів над людьми в концтаборах?
Тут є відмінність – все відбувається за згодою пацієнта. Мовляв, віддаси Богу душу – сам винен.
При цьому за заподіяну лікуванням шкоду закон справедливості  не діє. Марно чекати й на повернення коштів або хоч на вибачення.
Не раз чув від земляків, котрі бувають за кордон ом: «Не дай, Боже, захворіти в Ізраїлі чи в тій же Німеччині, а сьогодні – в Україні». Хвороба безжально штовхне вас у яму бідності. А як цинічно виглядає закон про  евтаназію  (добровільну смерть), прийнятий  в ряді країн Європи. Вирішили – та й умертвили немічного. Перебираємо волю Бога на себе, забуваючи, що підіграємо сатані.
У древній Спарті немічних дітей, як відомо, скидали із високої гори на гостре каміння. Умертвляли задля оздоровлення держави. А чи оздоровилася Спарта? Навпаки, занепала і зникла із карти Європи. Існує ж неписаний закон, про який нагадує Біблія: там, де відсутнє людське милосердя, співпереживання за ближнього, а панує бездушність, гонитва за грішми, людина, суспільство і держава приречені.
На межі цієї приреченості балансує Україна. Так звана реформа охорони здоров’я – це черговий експеримент над українцями, в якому не побачиш оздоровлення суспільства. Адміністративні зміни – це бездумне тасування карт у колоді. Сімейна медицина будується «на піску», без належної основи.
Для неї не готовий «фундамент» ні матеріальний, ні психологічно-професійний, особливо, що стосується села. Тривають гострі дискусії непрофесіоналів, які останню родючу зернину затопчуть і підуть далі.
Отець Леонід, духовний опікун багатьох хворих, переконує:
– Якщо медична реформа не проходить через серце і в ній відсутня іскорка любові та співчуття до людини, то це – фікція, чергова байка і навіть зло. Переступаючи через людину, реформатори переступають через Бога, порушуючи Його вічний і справедливий Закон. А цей шлях веде до пекла.
l
Прозріння: коли воно настане? Коли людське єство по-справжньому навернеться до Бога і засяє справедливим Законом?
У пана Василя – світлий розум і своє бачення спасіння людства. Він каже: «Зміни  в суспільстві повинні розпочинатися із сім’ї. Сім’я – це осередок виховання особистості, який віддзеркалює майбутні покоління. Саме з цього мікропростору проростає і мораль, і милосердя, і лад в суспільстві та державі.
Я виховувався у добропорядній сім’ї. Нас, дітей, було четверо. Батько працював на залізниці. Мама опікувалася нами. Раптом вона захворіла. Діагноз: рак. Це – вирок… Останні статки батько віддавав на лікування. Лікарі брали гроші і призначали нові ліки, ще дорожчі. Покращення  здоров’я марно було чекати.
Вирішили шукати щастя у Києві. А там – як грім серед ясного неба: «Що, у вас лікарі сліпі? Хворій лишилося жити лічені дні, а вони з вас гроші беруть і до нас направляють».
Мама помирала у батька на руках (сльозинки болю скотилися по щоці пана Василя  – А. С.).
Після смерті мами тато зібрав нас на сімейну раду. На кожного, незалежно від віку, він поклав посильний побутовий обов’язок. Ми мили підлогу, доглядали городину, заготовляли сіно, місили тісто і палили  піч. Словом, вся хатня робота – на наших плечах.
Ми старалися, адже слово батька було законом. Він ніколи не кричав на нас, ніхто від нього не чув матюків, не кажучи вже про те, щоб він когось із дітей вдарив. Для нас він був авторитетом і прикладом у всьому. Його слова я закарбував у пам’яті на все життя: «Пам’ятай, синку, що на чужій біді ніхто не розбагатів, а повагу від людей втратиш…».
До розмови долучається о. Леонід: «Беззаперечно, авторитет батьківства треба повертати. Батько Василя Івановича був  морально стійким. У важку хвилину він не зламався, не впав у відчай, а став для дітей і мамою, і вчителем, і вихователем. Так має бути. Адже є Бог. Він – Отець над усіма нами.
У земному житті в родині, сім’ї головний – батько. Від нього залежить, якою виросте дитина, а з цим і яким буде наше майбутнє. Пан Василь став чесною людиною. Він боровся із злочинцями, бандитами і зловмисниками, розплачуючись своїм здоров’ям. Десь не розрахував свої сили і опинився у лещатах хворого тіла. Але сьогодні він сильний духом. У немочі – його сила. Василь Іванович своїми молитвами закликає нас жити із Христом у серці. А це і є наше спасіння…».
Думаю, ці слова коментарів не потребують.
Анатолій СЕМЕНЮК.
l
P. S. На закінчення хотів би процитувати слова народного депутата України, видатного, без усякого перебільшення, лікаря сучасності Ольги Богомолець:
«Українській «медреформі» дуже зраділи у Польщі,  яка після помилок під час проведення своєї медичної реформи за дуже короткий час втратила чимало лікарів: найдосвідченіші та кваліфіковані  виїхали до Західної Європи, США, країн Близького Сходу. Тому поляки чудово розуміють, що очікує на Україну – лікарні будуть закриватися, а лікарі масово виїжджатимуть. 
Поляки, щоб не втратити унікальну можливість вирішити свою проблему гострого дефіциту кадрів, відреагували швидко. Польський уряд вустами речника МОЗ Мілени Кружевської нещодавно оголосив про готовність їхньої країни спростити для українських лікарів умови працевлаштування. Буде скасовано обов’язкове в таких випадках підтвердження медичного диплома. Приїжджай і працюй.
За останній рік з України виїхало  66000 медиків. Тепер виїде ще більше. Цим шляхом пройшли чимало країн Східної Європи, які починали робити реформи, не подбавши про людський потенціал, і дуже швидко опинилися перед фактом, що лікувати громадян стало нікому. Але, на їхнє щастя, поряд є Україна, яка вперто наступила на ті ж самі граблі, і тепер свою нестачу лікарів вони поповнять за наш рахунок. За чий рахунок  потім поповнимо подібну нестачу  ми? Запросимо шаманів з Папуа-Нової  Гвінеї?».
Як бачимо, проблеми в українській медицині дуже серйозні і навряд чи їх успішно розв’яже так звана «медична реформа», про яку я написав вище.
А. С. 
Страшно!.. Страшно йти шляхом, який веде в безодню. Вона – поруч. Близько!
Боюся не за себе, а за те крихке, молоде віття,  яке так легко ламається від вітру. Не стихає вітер… Час від часу він налітає смерчем і спустошує землю.
Хто спрямовує бурі і циклони у наші душі? За які провини кара? Мовчить небо…
ххх
Вкотре ми завітали до пана Василя, нашого ковельського Миколи Островського. Він так само прикутий до ліжка – тільки, на відміну від відомого письменника, не пише книги, а молиться. Молиться за зцілення немічних, за мир в Україні, за благополуччя родини. Молитва летить до Бога. Це його боротьба і подвиг в ім’я людини.
Ми з отцем Леонідом ідемо до хворого не заспокоювати його, не обіцяти неможливого, тим більше не плакатись. Ні!
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 580
Читати далі

Повідомлення в номер / Підтримаймо кандидатуру Анатолія Силюка!

15.03.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

пейсажПідтримаймо кандидатуру Анатолія  Силюка!

Згадалося Шевченкове: 
"Якби ж ми вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя,
А то залізете на небо:
І ми не ми, і я не я…".
Ці слова прийшли на думку не для роздумів, а задля протесту після того, як стало відомо, що обласні депутати безпричинно не затвердили Анатолія Силюка на посаді директора Волинського краєзнавчого музею.
Я усвідомлюю, що мій протестний   голос мало хто почує або візьме до уваги. І все ж мовчати не можу. Бо не у всіх збайдужіла душа і не всі чекають для прийняття рішень вказівок "згори".
 Хтось Шевченка дочитає і в душу свою загляне, а ще хтось і довкола погляд кине, правду побачить і прозріє. Бо ж не потрібні окуляри із збільшувальними скельцями, щоб помітити й усвідомити, що музейна справа на Волині перебуває на високій сходинці завдяки старанням саме Анатолія Силюка і його колективу науковців.
Україна, і не тільки, гордиться музеєм Волинської ікони в Луцьку, Колодяжненським музеєм Лесі Українки, музеєм Ігоря Стравінського. А зазирніть хоч на хвильку в районні музейні заклади – наприклад,  Торчина, Володимира-Волинського, Любомля, Маневич, де  невичерпний скарб історії краю, його долі і слави.
Слід  належне віддати очільнику музейної справи в області за організацію всеукраїнських наукових історико-краєзнавчих конференцій. Їх проведено більше, аніж півсотні. За всім цим – нелегка клопітка робота, залучення науковців із усієї України до дослідницької історико-краєзнавчої справи.
А до того – організація мистецьких виставок і популяризація видатних особистостей краю. Цей перелік великий і якісний, доробок вагомий.
Ковельщина гордиться, що має такого славного земляка, як Анатолій Силюк, бо і для рідного краю зроблено багато. За сприяння пана Силюка у Ковелі функціонує музей-кімната художника Андроника Лазарчука, організована виставка його унікальних творів. Сьогодні ковельчани відкривають для себе непересічну особистість Гаврила Остапенка. Це – теж ініціатива директора.
Анатолій Силюк відгукується на кожний запит краєзнавців та істориків, допомагає у вивченні історії рідного краю.
Реформи, зміни керівників культури повинні бути просвітлені розумом і мудрістю й пройти крізь серце. Не забуваймо, що культура, а в ній музейна справа – надзвичайно важливий чинник розбудови Незалежної України.
Анатолій Силюк не тільки стовідсотково відповідає своїй посаді,  але й є переконаним патріотом України поза політичними амбіціями.
Шановні депутати Волинської обласної ради! Поверніться до розгляду питання про призначення директора Волинського краєзнавчого музею і прийміть зважене рішення на користь держави і Волині. В першу чергу, моє звернення стосується депутатів від Ковельщини, яких є чимало. Сподіваюсь на їх високу свідомість і відповідальність  перед виборцями.
Анатолій СЕМЕНЮК,
 голова міськрайонної організації краєзнавців, Почесний громадянин Ковеля, лауреат обласної премії імені Олександра Цинкаловського.
Згадалося Шевченкове: 
"Якби ж ми вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя,
А то залізете на небо:
І ми не ми, і я не я…".
Ці слова прийшли на думку не для роздумів, а задля протесту після того, як стало відомо, що обласні депутати безпричинно не затвердили Анатолія Силюка на посаді директора Волинського краєзнавчого музею.
Я усвідомлюю, що мій протестний   голос мало хто почує або візьме до уваги. І все ж мовчати не можу. Бо не у всіх збайдужіла душа і не всі чекають для прийняття рішень вказівок "згори".
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 547
Читати далі

Повідомлення в номер / Освіта: демократичним шляхом – до Європи

12.03.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

DSC_0629Освіта: демократичним шляхом – до Європи

Діти – це дзеркало нашого дорослого життя. Тому співпраця громади та учнів надзвичайно важлива. Ця співпраця у Ковелі продовжується тривалий час і має славну історію.
У січні 2007 року була створена міська рада старшокласників. Це був початок самоврядної діяльності учнівських колективів. Новітній шкільний проект вдосконалювався, розвивався, видозмінювався. І сьогодні важко уявити діяльність школи без органів учнівського самоврядування, до якого причетні вчителі і батьки.
Маємо згадати тих, хто очолював самоврядні органи міста. Це – лідери Дмитро Корнелюк (СШ № 3 ім. Лесі Українки, 2007 рік); Марина Рижко (НВК  № 13, 2008-2009 р. р.); Богдан Шульгачик (міська гімназія, 2009-2010 р. р.); Анна Рибчук (ЗОШ № 10, 2010-2012 р. р.); Артем Стичук (міська гімназія, 2012-2013 р. р.); Богдана Стречен (НВК № 13, 2013-2014 р. р.); Владислав Мороз (СШ № 3 ім. Лесі Українки, 2014-2015 р. р.); Владислав Хлуд (ЗОШ № 10, 2015-2016 р. р.); Максим Ризванюк (ЗОШ № 7, 2016-2018 р. р.).
Громада міста, педагогічний колектив, управління освіти можуть гордитися своїми лідерами: вони успішні студенти престижних вишів України. Окремі займаються професійною діяльністю.
23 лютого ц. р. з ініціативи управління міської освіти в Палаці учнівської молоді ім. Івана Франка відбувся міський конкурс "Марафон найкращих - 2018". Головним завданням марафону було показати, як реалізується концепція національно-патріотичного виховання дітей та молоді в школах.
Конкурс зацікавив багатьох: учнів, які вболівали за свого лідера, наставників-педагогів, батьків і, що тішить, – владу. Невипадково, конкурсне журі очолила Віра Федосюк, секретар міськради.
Лідери шкіл широкопанорамно розкривали багатовекторну діяльність свого самоврядного органу. Цікаво було бачити і чути, як учні активно беруть участь у волонтерстві. У кожній  школі проведені акції за мир. Вбачають учні патріотизм в наполегливому вивченні рідної мови,  народних традицій і звичаїв. Популяризується героїзм козацтва, воїнів війни на Сході  і захисників Вітчизни у Другій світовій війні. Кожна школа у світлинах на плакаті відобразила добрі вчинки та корисні справи. Вшановують учні пам'ять про загиблих воїнів в АТО, які  навчалися в школі.
Зворушила  загальношкільна акція милосердя – допомогти фінансово тяжко хворій Анастасії Абрамчук. А ще в серцях дітей живе Україна – це підтверджується заходами, проведеними  до державних свят та пам'ятних дат.
Не забувають учні дослідницько-пошукову роботу, яка відкриває ковельчанам славні горизонти історії нашого краю та видатних особистостей у різноманітних видах діяльності. Словом,  діяльність багатогранна і важлива у виховному процесі.
Скажу, що визначити найкращих було надзвичайно складно. Кожна школа та її лідер зробили вагомий внесок у скарбницю здобутків та добрих справ і заслуговували  на перемогу. Але конкурс є конкурс: він має визначити найкращих.
Після довготривалих  дискусій, голосування "за" і "проти"  визнано переможцями такі учнівські колективи:
– у національно-патріотичному напрямку  – ЗОШ № 1 (Назар Білуха, президент учнівського самоврядування);
– у волонтерській діяльності  – СШ №  3 ім. Лесі Українки (Юрій Лисюк, староста школи та Юлія Ципко, заступник старости школи) і ЗОШ № 7 (Максим Ризванюк, лідер учнівського самоврядування, голова ради старшокласників міста).
– у пошуково-дослідницькій діяльності – міська гімназія ім. Олени Пчілки (Дмитро Косенков, президент учнівського колективу).
До Почесних грамот переможців і призерів долучились заохочувальні подарунки від міської ради (Віра Федосюк), керівництва "Волинь склопласт", міськрайонного центру зайнятості (директор І. Г. Приймак). За це їм - велике щиросердечне "спасибі"!
Подяки заслуговують і організатори конкурсу:  Віктор Бичковський, начальник міського управління освіти; Жанна Колеснікова, методист управління освіти; Тетяна Середюк, директор ПУМу та Людмила Посполітак, методист ПУМу.
Із підсумковим і вітальним словом виступили Віра Федосюк, Іван Приймак та автор цих рядків.
Звеселили присутніх піснями юні аматори сцени Дарина Рошук і Єлизавета Назарук (НВК № 11), Вікторія Тітчук (НВК № 13) та Ілона Яковець,  студія естрадного співу (Народний колектив) "Нові таланти" (кер. С. Шиманська).
Конкурс впевнено і змістовно вела Богдана Стречен, педагог-організатор НВК № 11.
Самоврядуванню міста Ковеля у цьому році виповнюється 500 років. Учнівський проект на тему самоврядування в освітянських  закладах гарно вписався у загальноміські заходи.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Діти – це дзеркало нашого дорослого життя. Тому співпраця громади та учнів надзвичайно важлива. Ця співпраця у Ковелі продовжується тривалий час і має славну історію.
У січні 2007 року була створена міська рада старшокласників. Це був початок самоврядної діяльності учнівських колективів. Новітній шкільний проект вдосконалювався, розвивався, видозмінювався. І сьогодні важко уявити діяльність школи без органів учнівського самоврядування, до якого причетні вчителі і батьки.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 593
Читати далі

Повідомлення в номер / Собача “психологія”

12.03.2018 Семенюк Анатолій Володимирович
Собача  “психологія”

собаки1Собача  “психологія”

Собак треба поважати. Багато з них є прикладом для наслідування декому з нас, людей.
"Дружок" – сирота дачного масиву прийшов на моє обійстя не випадково. Він шукав тепла, дружби та поживи. Наблизившись на безпечну відстань, насторожено спостерігав за реакцією господаря.
– "Дружок", ти такий славний, гарний, дай погладжу. Поговоримо, – намагався зав'язати дружні контакти я. Але при наближенні "Дружок" швидко відбігав на безпечну відстань. Відомо, що довіра виникає через смачну поживу. Даремно! Мій незнайомець реагував так само, тобто з'їдав мої гостинці, коли я  відходив на 3-4 метри від трапезної миски.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 697
Читати далі
  • 13
  • 14
  • 15
  • 16
  • 17
  • 18
  • 19
  • 20
  • 21
  • 22
  • 23

ВІСТІ КОВЕЛЬЩИНИ

  • Редактор
    Вельма Микола Григорович
  • Перший заступник редактора
    Ляшук Світлана Олександрівна
  • Головний бухгалтер
    Шостацька Ірина Іванівна

Громадсько-політична газета "Вісті Ковельщини" 2012-2025