Чи засяє світло прозріння?
Страшно!.. Страшно йти шляхом, який веде в безодню. Вона – поруч. Близько!
Боюся не за себе, а за те крихке, молоде віття, яке так легко ламається від вітру. Не стихає вітер… Час від часу він налітає смерчем і спустошує землю.
Хто спрямовує бурі і циклони у наші душі? За які провини кара? Мовчить небо…
l
Вкотре ми завітали до пана Василя, нашого ковельського Миколи Островського. Він так само прикутий до ліжка – тільки, на відміну від відомого письменника, не пише книги, а молиться. Молиться за зцілення немічних, за мир в Україні, за благополуччя родини. Молитва летить до Бога. Це його боротьба і подвиг в ім’я людини.
Ми з отцем Леонідом ідемо до хворого не заспокоювати його, не обіцяти неможливого, тим більше не плакатись. Ні!
– Паломники прийшли до Вас на прощу, – замість вітання кажемо ми.
Пан Василь із дружиною Вірою сонячно усміхаються. Вони навіть не усвідомлюють, що сказане – це правда. Якщо о. Леонід для мене – філософ теології і апостол Святого Письма, то себе я вважаю звичайнісіньким грішником (чи не найбільшим). Та, попри все, мене цікавлять у цій оселі живі свідки святих істин. Я хочу зрозуміти, чому чесного міліціонера чиясь безжальна рука приковує до постелі, тоді як бандити, злодії, зловмисники кайфують на волі і при здоров’ї. Я мучуся тим, що милосердя і добро найменше захищені від зла сатани.
Таких запитань, як маку в горщику, – тисячі.
Люди у переважній більшості не шукають відповіді, а так собі – пошумлять, як хвиля морського припливу, і затихнуть в безнадії зрозуміти суть жорстокої дійсності.
Написав, і раптом тривога огорнула, і серце запекло болем. І таки прозрів: я підіграв сатані – мовляв, він всесильний і всіх перемагає.
Так справді дехто думає. Але я сам – свідок всепереможності промислу Божого.
На хрещенні у водах Йордану біс перебував у єстві пані Ольги. Ми знали це. Там він причаївся і сидів тихо, як миша. Коли ми від’їхали від святого місця, прокинувся і заревів диким голосом. Нещасна мучилася в конвульсіях. І тільки спільна молитва паломників втихомирила лихого. Як і навчає Ісус, молитва і міцна віра перемагають і зло, і сатану.
Василь вірить! Разом з тим співчутливо оплакує однокласницю, що вчора померла від хвороби. Він молиться за спокій її душі там, на небесах.
Смерть від хвороби… Це спонукає нас до подальшої розмови. Можливо, рука диявола і в лікарні править слабкодухими.
l
Зцілює немічних і лікує хворості Бог, а лікар тільки виконує його волю. На жаль, у наш час побутує думка, що успішне лікування – це гроші.
Справді, вони потрібні на консультації, діагностику, ліки, операції, соціальні внески і тому подібне.
– Мамо, дорога моя, приїдь і привези гроші! – телефонує майже у розпачі в далеке село донька з лікарні.
О, серце материнське! Яке ти щире та жертовне! На крилах любові летить 83-річна бабуся Марія до доньки. Зібрала все, що було, ще й позичила, і спішить до спасителів-лікарів. Зраділа донька, адже є гроші – будуть ліки, а з ними надія на одужання.
– Мамо, дякую тобі. Пройди і ти обстеження.
На тому обстеженні й «спіткнулися». Поглянули лікарі на бабусю: що візьмеш із старенької та бідної? Стали переконувати: «Їдьте собі з Богом. Нащо вам те лікування на межі життя?». Проте гроші взяли.
Вийшла бабця Марія з лікарні і схаменулася: всі гроші «спасителям» повіддавала. Ой, горенько! За що додому доїхати? Довкола – чужі люди. В розпачі сіла на мерзлу, засніжену землю та й журиться в безвиході.
Ідуть перехожі і голови відвертають – нащо їм зайві клопоти? Холодно старенькій. «Може, замерзнути і не бачити цю бездушність? Бог простить…» – подумала в розпачі.
– Що з вами, бабусю? – почула, мов крізь сон.
Підняла стомлену голову, а біля неї – отець святої церкви стоїть, нахилившись. Проходив поруч. На духовну сповідь ішов до хворого та й зауважив стареньку. Із сльозами на очах бабця Марія розповіла про свою біду. Забрав священнослужитель потерпілу до храму. З церковної каси гроші виділив на проїзд додому. А ще й нагодував, адже та від самого ранку нічого в роті не мала. Так сталося: порекомендували лікарі «Їдьте з Богом!», то й поїхала з Божим благословенням. Чи не диво!?
Мимоволі згадалася притча Христова із Євангелія від Луки про самарянина (Лк. 10. 25–37).
Вслухаймося і поміркуймо.
Напали розбійники на перехожого. Відібрали гроші, роздягли, ще й побили до крові. Ідуть мимо люди і минають. Священнослужитель і духівник-левіт проминули – віра не та, не дозволяє допомогти. Помирає нещасний…
Та йшов самарянин і прислужився бідолашному. Рани змастив оливою, перев’язав, одягнув у якусь одежину. На своєму віслюку до ближчого готелю довіз, ще й грошей дав на проживання.
Та хай простить мене Господь: а чи не схожі окремі лікарі ХХІ століття на отих древніх розбійників? Вони ж так само, вільно чи невільно, до останньої копійки обібрали бабусю. А сучасні перехожі чим відрізняються від згаданих у притчі? І, нарешті, хтось побачив у цій старенькій свою маму?
l
Коли розмова торкається теми лікування, то наслухаєшся всіляких прикростей – аж голова кругом іде.
Не подумай, шановний читачу, що ці розповіді стосуються однієї лікарні. Просто це українська дійсність і реальність. Ось важко хворий на прийомі у лікаря. Обстеження, діагностика займають 15 хвилин. Словом, конвеєр. Зате перелік ліків – більше десятка і на півроку, при цьому рекомендація, у якій аптеці купувати. А за ліки сума чималенька – не кожному під силу.
В іншому випадку невиліковно хворому приписують найдорожчі ліки та препарати, якісь додаткові експерименти. Не біда, що пацієнт на порозі смерті. Головне – встигнути отримати гроші із живого.
Буває, сяйне промінчик радості. Жіночка схвильовано розповідає, як за якісне обстеження поклала лікарці у кишеню халата тисячу гривень, а та повернула 500: мовляв, ви і так бідні.
Недаремно побутує рекомендація від бувалих: «Ідете до лікаря, познімайте дорогі прикраси і одягніться скромно – дешевшим буде лікування».
На жаль, бабці Марії не пощастило – «спасителі» забрали все, незважаючи на бідність. Разом з тим скажу заспокійливе. Не всі лікарі бачать у пацієнті гроші, а не хворого. Є чесні і віддані справі цілителі.
Надмірна критика – це вид ідеалізації професії, відповідальної за здоров’я людини. Переважна більшість професіоналів у білих халатах знають: якщо Гіппократову клятву перевести на споживацькі рейки, то й у рай не потрапиш – хіба в пекло.
Маємо зрозуміти, що байдужість і халатність, корупція, низький професіоналізм притаманні не тільки лікарям, а й представникам інших професій.
Огляньтеся навколо. Ви побачите обдертий фасад будинку, вирви на асфальтовій дорозі, нахилені опори на електролініях, потрощені дерева, потоптані квіти, сміття і т. д., і т. п.
І все це ми! Це – наш «рівень» культури, виховання, відповідальності та моралі. Суспільство і державна система важко хворі. Законопослушність – не для всіх.
Помилкою було б вважати, що тільки медицина України хвора. Мій добре знайомий пан Мирон, людина глибоко віруюча, лікує дружину, хвору на рак. Маючи кошти, спробував лікувати в Австрії. Знаючи фінансову забезпеченість пацієнтки, їй не тільки призначили найдорожчі хіміотерапії, але й ще не апробовані «термоядерні» опромінювання на клітинах. Хіба мало було експериментів над людьми в концтаборах?
Тут є відмінність – все відбувається за згодою пацієнта. Мовляв, віддаси Богу душу – сам винен.
При цьому за заподіяну лікуванням шкоду закон справедливості не діє. Марно чекати й на повернення коштів або хоч на вибачення.
Не раз чув від земляків, котрі бувають за кордон ом: «Не дай, Боже, захворіти в Ізраїлі чи в тій же Німеччині, а сьогодні – в Україні». Хвороба безжально штовхне вас у яму бідності. А як цинічно виглядає закон про евтаназію (добровільну смерть), прийнятий в ряді країн Європи. Вирішили – та й умертвили немічного. Перебираємо волю Бога на себе, забуваючи, що підіграємо сатані.
У древній Спарті немічних дітей, як відомо, скидали із високої гори на гостре каміння. Умертвляли задля оздоровлення держави. А чи оздоровилася Спарта? Навпаки, занепала і зникла із карти Європи. Існує ж неписаний закон, про який нагадує Біблія: там, де відсутнє людське милосердя, співпереживання за ближнього, а панує бездушність, гонитва за грішми, людина, суспільство і держава приречені.
На межі цієї приреченості балансує Україна. Так звана реформа охорони здоров’я – це черговий експеримент над українцями, в якому не побачиш оздоровлення суспільства. Адміністративні зміни – це бездумне тасування карт у колоді. Сімейна медицина будується «на піску», без належної основи.
Для неї не готовий «фундамент» ні матеріальний, ні психологічно-професійний, особливо, що стосується села. Тривають гострі дискусії непрофесіоналів, які останню родючу зернину затопчуть і підуть далі.
Отець Леонід, духовний опікун багатьох хворих, переконує:
– Якщо медична реформа не проходить через серце і в ній відсутня іскорка любові та співчуття до людини, то це – фікція, чергова байка і навіть зло. Переступаючи через людину, реформатори переступають через Бога, порушуючи Його вічний і справедливий Закон. А цей шлях веде до пекла.
l
Прозріння: коли воно настане? Коли людське єство по-справжньому навернеться до Бога і засяє справедливим Законом?
У пана Василя – світлий розум і своє бачення спасіння людства. Він каже: «Зміни в суспільстві повинні розпочинатися із сім’ї. Сім’я – це осередок виховання особистості, який віддзеркалює майбутні покоління. Саме з цього мікропростору проростає і мораль, і милосердя, і лад в суспільстві та державі.
Я виховувався у добропорядній сім’ї. Нас, дітей, було четверо. Батько працював на залізниці. Мама опікувалася нами. Раптом вона захворіла. Діагноз: рак. Це – вирок… Останні статки батько віддавав на лікування. Лікарі брали гроші і призначали нові ліки, ще дорожчі. Покращення здоров’я марно було чекати.
Вирішили шукати щастя у Києві. А там – як грім серед ясного неба: «Що, у вас лікарі сліпі? Хворій лишилося жити лічені дні, а вони з вас гроші беруть і до нас направляють».
Мама помирала у батька на руках (сльозинки болю скотилися по щоці пана Василя – А. С.).
Після смерті мами тато зібрав нас на сімейну раду. На кожного, незалежно від віку, він поклав посильний побутовий обов’язок. Ми мили підлогу, доглядали городину, заготовляли сіно, місили тісто і палили піч. Словом, вся хатня робота – на наших плечах.
Ми старалися, адже слово батька було законом. Він ніколи не кричав на нас, ніхто від нього не чув матюків, не кажучи вже про те, щоб він когось із дітей вдарив. Для нас він був авторитетом і прикладом у всьому. Його слова я закарбував у пам’яті на все життя: «Пам’ятай, синку, що на чужій біді ніхто не розбагатів, а повагу від людей втратиш…».
До розмови долучається о. Леонід: «Беззаперечно, авторитет батьківства треба повертати. Батько Василя Івановича був морально стійким. У важку хвилину він не зламався, не впав у відчай, а став для дітей і мамою, і вчителем, і вихователем. Так має бути. Адже є Бог. Він – Отець над усіма нами.
У земному житті в родині, сім’ї головний – батько. Від нього залежить, якою виросте дитина, а з цим і яким буде наше майбутнє. Пан Василь став чесною людиною. Він боровся із злочинцями, бандитами і зловмисниками, розплачуючись своїм здоров’ям. Десь не розрахував свої сили і опинився у лещатах хворого тіла. Але сьогодні він сильний духом. У немочі – його сила. Василь Іванович своїми молитвами закликає нас жити із Христом у серці. А це і є наше спасіння…».
Думаю, ці слова коментарів не потребують.
Анатолій СЕМЕНЮК.
l
P. S. На закінчення хотів би процитувати слова народного депутата України, видатного, без усякого перебільшення, лікаря сучасності Ольги Богомолець:
«Українській «медреформі» дуже зраділи у Польщі, яка після помилок під час проведення своєї медичної реформи за дуже короткий час втратила чимало лікарів: найдосвідченіші та кваліфіковані виїхали до Західної Європи, США, країн Близького Сходу. Тому поляки чудово розуміють, що очікує на Україну – лікарні будуть закриватися, а лікарі масово виїжджатимуть.
Поляки, щоб не втратити унікальну можливість вирішити свою проблему гострого дефіциту кадрів, відреагували швидко. Польський уряд вустами речника МОЗ Мілени Кружевської нещодавно оголосив про готовність їхньої країни спростити для українських лікарів умови працевлаштування. Буде скасовано обов’язкове в таких випадках підтвердження медичного диплома. Приїжджай і працюй.
За останній рік з України виїхало 66000 медиків. Тепер виїде ще більше. Цим шляхом пройшли чимало країн Східної Європи, які починали робити реформи, не подбавши про людський потенціал, і дуже швидко опинилися перед фактом, що лікувати громадян стало нікому. Але, на їхнє щастя, поряд є Україна, яка вперто наступила на ті ж самі граблі, і тепер свою нестачу лікарів вони поповнять за наш рахунок. За чий рахунок потім поповнимо подібну нестачу ми? Запросимо шаманів з Папуа-Нової Гвінеї?».
Як бачимо, проблеми в українській медицині дуже серйозні і навряд чи їх успішно розв’яже так звана «медична реформа», про яку я написав вище.
А. С.
Страшно!.. Страшно йти шляхом, який веде в безодню. Вона – поруч. Близько!
Боюся не за себе, а за те крихке, молоде віття, яке так легко ламається від вітру. Не стихає вітер… Час від часу він налітає смерчем і спустошує землю.
Хто спрямовує бурі і циклони у наші душі? За які провини кара? Мовчить небо…
ххх
Вкотре ми завітали до пана Василя, нашого ковельського Миколи Островського. Він так само прикутий до ліжка – тільки, на відміну від відомого письменника, не пише книги, а молиться. Молиться за зцілення немічних, за мир в Україні, за благополуччя родини. Молитва летить до Бога. Це його боротьба і подвиг в ім’я людини.
Ми з отцем Леонідом ідемо до хворого не заспокоювати його, не обіцяти неможливого, тим більше не плакатись. Ні!
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 695
Коли звучить мелодія весни…
Чи засяє світло прозріння?
Підтримаймо кандидатуру Анатолія Силюка!
Освіта: демократичним шляхом – до Європи
Собача “психологія”
Любов і жертовність
«Університет» юних талантів
Науковці і влада визначилися
На крилах кохання
Про старт і фініш ювілею