31.01.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

IMG_8057З  Божим благословенням

"Блаженні милостиві, 
бо вони
помилувані будуть" 
(Мт. 5,7).
Чи запитував ти себе, шановний читачу, яка головна прикмета часу в захмареному просторі України сьогодні?
Скажеш: війна, економічний та фінансовий занепад, бідність, корупція, нестабільність і таке інше. І будеш правий!
Не секрет, що названі вище негативні прояви вселяють у наші душі зневіру, байдужість, недовіру до владних структур, депресію, психічні розлади, які впливають не тільки на фізичний стан конкретної людини, а й на загальне здоров'я країни. Мусимо шукати відповідь на запитання часу: а як боротися із кризовими явищами?
Не хочу голослівно пророкувати, але, на мою суб'єктивну думку, для оздоровлення суспільства має діяти потужна професійна, духовна, моральна та психологічна реабілітація. Особливо – в середовищі, де присутнє відлуння війни, де в мирному Ковелі в снах та думках постають картини жорстокої  дійсності із вибухами снарядів та понівеченими людськими тілами, де залишається без відповіді запитання  малого янголятка: "А де мій татко?".
На щастя, все частіше нині з'являється промінчик надії, який, немов весняний пролісок, пробиває сніг до світла. Він промовляє: "Я знаю діагноз і маю ліки для оздоровлення".
Цей промінчик – міський центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, який очолює  Інна Третяк. Звідси нещодавно пролунало: "Небайдужі ковельчани, активісти громадського руху! Організуймо духовну зустріч із воїнами АТО та їхніми сім'ями. Запитаймо і проникнімося їх болями та проблемами". Ця  ініціатива знайшла відгук у багатьох серцях.
Настоятель Свято-Благовіщенського собору о. Василій Мичко із священиками-побратимами першими підтримали цю пропозицію і запропонували конкретну допомогу.
До слова, Свято-Благовіщенський храм споконвіку ніс свою патріотичну і Божественну місію. У далекому ХVІ столітті тут благословляли воїнів-ковельчан, які ішли на захист рідної батьківської землі від бусурманів та інших ворогів. Під час полонізації  20-30-их років ХХ ст. святиня була осередком українства і молитви рідною мовою. На початку 1990-их парафіяни і священики відстояли право на відродження найстарішої у Ковелі церкви і разом з тим були у перших рядах боротьби за Незалежність.
Сьогодні церковна громада в умовах війни не Сході виконує не лише волонтерську, а й не менш важливу духовну реабілітаційну місію.
Поряд із цим осередком  патріотизму, як завжди, на передовій – о. Матвій Олійник, голова ковельського  осередку ГО "Військові капелани Волині", настоятель храму Св. Пантелеймона із Люблинця. Саме він на передовій не раз відчував гіркий запах пороху, знає, що потрібно там для солдата-воїна, а вдома на Ковельщині – для його сім'ї і діток.
Прибули на зустріч волонтери ГО "Зігрій душу" (Анна Лисакова) та ГО "Велика ідея" (Людмила Зубарєва).
Особливо приємно було бачити волонтерку корпусу миру в Україні Кесіді Кремтон. Не забув своїх підопічних військовий комісар Сергій Гладун. Зворушила душі присутніх група підтримки – вояків із Володимира-Волинського.
Більше 30 сімей із дітками прийшли на Різдвяну зустріч до Свято-Благовіщенського собору. Серед них - дружини та дітки загиблих воїнів: Наталія Задорожна та Світлана Кірєєва. Святвечір під назвою "У дружньому колі" швидко перетворився на духовне та душевне дійство.
Найпросторіший у місті молитовний зал храму благословив присутніх на мир, благополуччя та здоров'я Божественними молитвами та піснеспівами чудового церковного хору.
Соколино, до неба злітали колядки та пісні у виконанні хору священиків УПЦ КП не тільки з Ковеля, а й із Старої Вижівки, Люблинця та ін.
Особливо слід відзначити, що у цих піснеспівах були присутні повстанські колядки. Вони не просто зворушили серця присутніх, але й нагадали, що боротьба за омріяну, щасливу Україну триває. Естафетна паличка із знаком волі від повстанців УПА перейшла у надійні руки воїнів АТО.
– Низький уклін воїнам та їхнім сім'ям за те, що вони виконали  і продовжують тут, на місцях, виконувати свій патріотичний обов'язок із захисту рідної землі, яку нам дарував Господь… Єдину нашу матір-Україну не маємо права зрадити, засудити чи від неї вимагати щось. Ми повинні любити її так, як люблять кращі сини народу, що готові віддати своє життя за Батьківщину, – проник у душі присутніх патріотичним словом о. Матвій.
Щирі зичення на адресу сімей "атовців"  лунали з вуст о. Василія Мичка, Інни Третяк, Людмили Зубарєвої, Світлани Лисакової та інших.
Різдвяний святвечір був позначений практичною дією на перспективу. Члени сімей воїнів АТО заповнили анкети, в яких висловлювали свої побажання для подальшої співпраці у вирішенні наболілих проблем.
Особливо важливим бачиться і те, що ініціатори зустрічі здекларували ідею створення у місті Ковелі осередку підтримки сімей воїнів АТО. Гарне починання!
До духовної "страви" доречно вписався "солодкий" стіл для дітей і дорослих. Найменші ішли додому не з порожніми руками, а із різдвяними подарунками.
А ще присутні поласували американським різдвяним пирогом, який приготувала власноруч Кесіді Кремтон, а випікала "прийомна мама" Тетяна Москалик із "сестрою" Олександрою.
Словом, перша духовна реабілітація вдалася. Про це свідчать слова подяки організаторам акції від членів сімей "атовців" та розчулені, емоційні сльозинки на очах.
У милої і чарівної Інни Третяк запитую:
– Різдвяна зустріч засвідчила, що у нас є високопрофесійні священики, які готові до моральної та духовної реабілітації потерпілих від наслідків війни. Але не менш важливим є фізичне та психічне оздоровлення. Яка перспектива?
– Ми маємо чіткий перспективний план. Опрацюємо анкети. Визначимо можливості  фізичної реабілітації у співпраці із МТМО. Будемо залучати професійних психологів.
Думаю, що створений "Осередок допомоги" допоможе нам у цьому.
Мудрість гласить": "Хто йде, той долає шлях". Що ж, щасти Вам на цьому шляху!
Анатолій СЕМЕНЮК.
"Блаженні милостиві,  бо вони
помилувані будуть" 
(Мт. 5,7).
Чи запитував ти себе, шановний читачу, яка головна прикмета часу в захмареному просторі України сьогодні?
Скажеш: війна, економічний та фінансовий занепад, бідність, корупція, нестабільність і таке інше. І будеш правий!
Не секрет, що названі вище негативні прояви вселяють у наші душі зневіру, байдужість, недовіру до владних структур, депресію, психічні розлади, які впливають не тільки на фізичний стан конкретної людини, а й на загальне здоров'я країни. Мусимо шукати відповідь на запитання часу: а як боротися із кризовими явищами?
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 621
Читати далі
18.01.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

ангели1Роздуми на межі  неповернення

Точка неповернення… У  ній спресоване усе твоє життя. Це – межа перед Вічністю. Все! За нею немає світла.
Ставши на цей поріг, ти все більше повертаєш погляд у вир минулого. Вдивляєшся у суть своїх вчинків. Зважуєш на  терезах мудрості світлі і сірі тіні. Переживаєш, чого там більше – любові і добра чи ненависті та зла?
З'являється розуміння того, що любов – це  бажання віддати себе ближньому. Ти доходиш висновку, що у цій філософській тезі – ключ до спасіння світу.  Мимоволі запитуєш себе: "А що ти зробив своїм життям для його порятунку?". Краплі сумніву дощем падають на твою свідомість.
Можливо, ти народився недосконалим і нездатним  наслідувати Христа у цій важливій місії. І раптом, мов обухом по голові, – голос зі "сторони": "Та він виховувався без батька. Не дивуйтеся, що характер у нього не такий". Тобто неповноцінний… Теорія дика – але…
Чудотворна формула
Я і Бог – ми удвох, долаємо перепони, переборюємо негаразди, терпимо образи і не піддаємося спокусам. Ця теза в свідомості з'явилася у зрілому віці не випадково. Її формувало тернисте життя.
Я народився, не знаючи, як і звідки. Мама не розказувала ні про батька, ні про кохання. Ось так, "непорочно" зачата війною, охрещена літургією гармат і благословенна "батьком усіх народів"  Сталіним, впала маленька, незахищена істота у цей жорстокий світ.
Яку місію покладав не мене Господь? А  хто із нас земних це знає? Не знав я і про жертовний подвиг Отця Небесного, який заради нашого спасіння послав на Землю Сина, щоб кров'ю та розп'яттям на Голгофі Він відкупив гріхи людства.
Отак народжена, у нерозгаданій тайні, мізерна смітинка на стежині буття мала бути потоптана, принижена чи зранена, щоб щоразу відроджуватися і, попри все, вчинками доказувати право на існування у просторі Господньої любові з Богом у серці.
l
Коли ступаєш по гострому лезу ножа, потрібна велетенська сила волі, концентрація уваги, щоб не поранитися. У мене цього було мало і я міг потрапити в злочинний світ, стати алкоголіком або пропащим безхатченком. У ті далекі несформовані роки  мама не була для мене лідером-наставником. Поводирем моєї сліпої юності стала вулиця, але на сторожі стояв Господь. З того далека, немов човен у безмежнім хвилюючім морі, виринають із підсвідомості спогади.
Господь 
Був поруч
Це було у ті фестивальні роки, коли душа звеселялася празником села на Петра і Павла. Я вештався поза танцюючою публікою і в закутку між клубом та кінобудкою побачив, як двоє молодиків відбирають годинник у якогось хлопця. Тоді це була неабияка цінна річ. Зупинився, щоб розгледіти, що там коїться. У цю мить з'явився дільничний міліціонер. Грабіжники не розгубилися і вказали на мене, а самі зникли.
У ближній від танців хаті відбувся допит і складався протокол про  скоєння злочину, за яким – недалеко до місць виправних і віддалених, звідки повернення у нормальне життя немає. На моє щастя, у хату зайшов незнайомець. Він засвідчив, що я не причетний до грабунку. Мене відпустили. Хто був цей ангел-спаситель, не знаю до цих пір. Бог залишав мене у просторі Свого існування.
l
Сільська юність мріяла про щастя жити і працювати у місті. Таку філософію породило жорстоке, бідне і безпросвітне колгоспне життя.
Але для того, щоб працювати і жити у місті, необхідна прописка із відповідною нормою житлової площі. А прописка можлива, коли ти маєш постійну роботу. Цей замкнутий порочний круг, народжений системою, подолати було майже неможливо.
Я настирливо стукав у двері – чиновники їх не відчиняли. Півроку (можливо, більше) митарств результату не приносили. Руки опускалися, і хотілося отой надуманий та омріяний рай міського життя послати під три чорти. Та раптом зажевріла надія. Власниця сірої, запущеної квартири   і з таким же сірим та запущеним обличчям, віддала мені будинкову книгу для прописки. На цю зовнішність я не зважав і тріумфально зайшов до кабінету начальника паспортного стола.
"Хлопче, ти що, здурів? Та же притон", – обірвав тонку нитку надії чиновник.
Я не знав, що таке притон. В селі такого не було. Але настрій  зів'яв, мов не підлитий у літню спеку вазон.
На диво начальник у міліцейських погонах   підняв слухавку і комусь зателефонував: "Від мене приїде хлопчина. Бідовий. Ти прийми його на роботу і посели в гуртожиток, а я пропишу". Світлим променем сяйнула цариця щастя – удача.
За якусь мить, мов манна з небес, на мене впала і робота, і прописка, і житло. Я летів на крилах казкової жар-птиці до своєї мрії.
Боже провидіння відвертало мене від "притонів", розпусти, брало за руку і повертало на стежину, якою ступав Господь.
l
Залежність від алкоголю – це трагедія особистості і, зрештою, суспільства. Сатана затягує у свої сіті слабкодухих, і не відпускає.
Так сталося, що я опинився на межі, за якою – провалля.  Морального наставника – хоч би батька, який відвертав би від погубних звичок, у мене не було. Я стрімко скочувався по похилій вниз. Барабанний стукіт пальців об склянку з оковитою нагадував про безвихідь. Розхристана алкогольна братія створювала навколо себе і мене ілюзію щастя у химерному сивушному тумані, і… забутті.
Зрідка з'являлося прояснення: "Що я роблю і куди  прямую?". Але ці мерехтливі свічечки гаснули у новому опохмелінні". І раптом, не знаю звідки, у просторі мого хмільного існування з'явилися дві милі дівчини.
Невидимим магнітом вони витягли мене із алкогольної трясовини, у яку я потрапив. Солов'їну весну, калинове літо і золотаву осінь я провів із цими янголами спасіння.
Це був перелом.
Досвідчені лікарі-психіатри запевняють, що від згубної звички може врятувати страх смерті або кохана жінка та зміна середовища.
Переконаний, що цих чарівниць поклав до мене сам Господь. Він давав ще один шанс жити в ім'я матері, добра і любові.
Пишу про ці чудесні навернення, а із підсвідомості являються спогади про десятки інших випадків, коли смерть забирала фатальну косу в останню мить, коли кар'єрна удача падала з неба. Я знаходився під покровом Господа, Пресвятої Богородиці, своєї найріднішої, жертовної неньки.
Теоретикам безбатьківського комплексу неповноцінності нагадаю, що у цім світі ніхто не залишається без батька, бо завжди біля таких дітей є вищий вихователь і наставник – Отець Небесний, а з ним і Матір.
Пісня для мами
Господь поклав на жінку величну місію – народжувати дітей для продовження роду людського. Коли мати з якихось причин залишається сам на сам із дитиною, Бог терпеливо навертає її  миле Творіння на шлях істини. Так ставалося зі мною протягом всього життя. 
На 92-му році, вичерпавши весь ресурс страждань, терпінь і любові, моя мама тихо покинула цей світ. Проводи були багатолюдні і позначені світлою поминальною службою у Божому храмі. Найбільше вразило, що після  слякотної холодної погоди, у той день засвітило Сонце і заголубіло небо. У Бога ці нагороди вона заслужила своїм життям.
Так сталося, що через кілька днів після похорон я вимушено брав участь у багатолюдному застіллі. "Ти не розсердишся, мамо? Життя живим, а померлим – Царство Небесне", – заспокоював я себе. Коли розвеселіла публіка зашуміла через край і готова була до співу, я встав і промовив: "Шановні мої друзі, нещодавно відійшла у засвіти моя мама. В честь її та  всіх матерів заспіваймо "Рідна мати моя".
Сталося диво. Зал  принишк. Всі чекали. І ось із цієї тиші сизокрилою чайкою злетів тужливий і світлий голос. Він махнув крильми, піднявся до стелі і повернувся до присутніх, проникаючи у потаємні  куточки душі. До сольних звуків співака стали долучатися інші. За якусь хвилю, мов у казці, на полотні вишитого рушника мережилася доля всіх присутніх.
Перед очима оживало "дитинство, розлука і вірна любов", розквітала "материнська ласкава усмішка"  і відлунням, до болю, з'являлися "засмучені очі твої".
Співали стоячи. Це був багатоголосий у різних октавах гімн Матері. Я відчував, що мамина душа  присіла біля вишитих гладдю рушників і слухала пісню, раділа і тривожилася, бо як провидиця знала, що на нас чекає непросте і дуже складне майбуття, вплинути на яке була не в силах. Та мама помилялася – мами не вмирають! Вони живуть і впливають на нас до тих пір, доки живі ми.
Я повертався додому із світлими спогадами. Калейдоскоп прокручував миті нашого життя, а хтось невидимий ніби заплітав у цей вінок із думок душевні ліричні рядки: "Мамо… Ангел мій небесний, у думках цілую твої руки, згадую щасливі наші весни, голосу твого я чую звуки".
Знову лунала після. А поміж тих звуків чувся рідний голос: "У тебе є вороги  і суперники та недоброзичливці, синку. Хай там що – не чини їм ніякого зла".
Вона знову повчала, застерігала і далека від знання Біблії навертала до христових істин. Я тихо відповідав: "О, мамо, високий мій світе, коли я край прірви стою, ти й з темені шлях мені світиш і долю торуєш мою".
Пізньовечірнє небо мерехтіло мільйонами зір. Десь там – зірка мами. Де вона? Вона має бути найяснішою! Я не знаходив…
Але тут, на цій земній стежині, якою повертався в осиротілу домівку, я був переконаний, що "є різні в душі п'єдестали, та мамин найвищий за всі".
Зоряне небо погоджувалося із цією земною істиною.
Післямова, і… не без моралі
Боюсь согрішити словом.
Та разом з тим, за те, що дає доля, маємо славити Творця. Навіть тоді, коли щось іде не так, коли день захмарений та невдачі, мов примари, обступили тебе, і зло боляче кусає.
"Ти не такий…", – простирікує недоброзичливець.
Схаменися і прозрій, друже мій.
Поміркуй над тим, для чого Бог мені обрав стражденну, із забутого сільського закутка, маму. Він обрав її та благословив моє народження. Дав характер і життя не таке, як в інших? Але це – Його задум!
Було, каюсь, що у моїй грішній голові роїлися думки: я молодий та сильний, візьму за руку свою долю і поведу на високий  Еверест. Юність безрозсудна.
Всевишній спостерігав терпеливо за моїм зухвальством, із жалем усміхався. Я спотикався, падав, метався у стихіях життя, доки, нарешті, прозрівши, промовив: "Без тебе, мамо, я ніщо. Ти дала мені життя. Тож твоє  буду доглядати, підтримувати і  йтиму цим шляхом, доки живий”.
Мама сторицею повернула за цей крок прозріння. Більше того, вона стала моїм ангелом-охоронцем, ангелом-спасителем. Разом з ангелами Господніми біля мене була моя Мама.
Існує свята трійця: Бог Отець, Богородиця Марія та Ісус Христос. Це Божественна Небесна трійця легко, матрицею накладається на земне життя, де так само ( по обазу й подобі): є Бог Отець, Матір земна і син (дочка). Без цієї життєдайної схеми світ мертвий. Тобто всі ми беремо початок від Отця Небесного, у Якого немає  "не таких".
Возславмо Всевишнього нашого Батька, а з ним Богородицю Матір та Сина Божого Ісуса Христа. Шануймо і молімось за нашу рідну земну Матір, намагаймося наслідувати Христа, щоб біля точки неповернення ти мав право сказати: "Я і Бог – ми удвох…".
Анатолій СЕМЕНЮК.
Точка неповернення… У  ній спресоване усе твоє життя. Це – межа перед Вічністю. Все! За нею немає світла.
Ставши на цей поріг, ти все більше повертаєш погляд у вир минулого. Вдивляєшся у суть своїх вчинків. Зважуєш на  терезах мудрості світлі і сірі тіні. Переживаєш, чого там більше – любові і добра чи ненависті та зла?
З'являється розуміння того, що любов – це  бажання віддати себе ближньому. Ти доходиш висновку, що у цій філософській тезі – ключ до спасіння світу.  Мимоволі запитуєш себе: "А що ти зробив своїм життям для його порятунку?". Краплі сумніву дощем падають на твою свідомість.
Можливо, ти народився недосконалим і нездатним  наслідувати Христа у цій важливій місії. І раптом, мов обухом по голові, – голос зі "сторони": "Та він виховувався без батька. Не дивуйтеся, що характер у нього не такий". Тобто неповноцінний… Теорія дика – але…
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 629
Читати далі
18.01.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

DSCF4526Різдво у Косачів

Різдво у Косачів. Погодьтеся: це так піднесено  і таємничо. Дивна машина часу на своїх крилах перенесла присутніх у актовому залі Колодяжненського музею-садиби Лесі Українки на 130 років у минуле, щоб нагадати, як проходило Різдвяно-Новорічне свято. Це не були звичайні посиденьки за столом.
Олена Пчілка "у спілці" з Іриною Вілінською, дитячою письменницею  написали  одноактну п'єсу "Марусина ялинка", а юні аматори сцени із дорослими душевно та емоційно передали реалії того часу.
Добре знаємо, що тогочасна сільська громада, у якій особливе елітне місце займали Косачі, переважно була бідною. Олена Пчілка всім своїм єством відчувала і бачила ту бідність, де маленька Маруся з мамою мріють про ялинку, ляльку і Діда Мороза біля неї й пишний святковий стіл із кутею.
Режисер і організатор-постановник цієї вистави Марія Чашук, старший співробітник музею, постаралася на совість. Від побаченого та почутого у багатьох присутніх скочувалися сльозинки по щоці. Признаюсь, що і мої очі були зволожені.
Після вистави і колядок чую: "Таку виставу потрібно показувати тим людям, які сьогодні не задоволені життям, хоч мають і щедро накриті столи, і вишукані плаття, і ялинку, і мобільні телефони і т. д., і т. п. Тим діткам подібне навіть не снилося. Краще дякуймо Богу за те, що маємо". Що ж, частка правди у цих словах є.
Звичайно, що не все у наш час просто. У вітальних словах гостей і завідуючої музеєм Лесі Українки Ольги Бойко звучала надія на мир, на стабільність і на розквіт України.
А гості на свято завітали поважні: це – Андрій Броїло, голова районної ради, а з ним його заступник Олександр Пасинковський, Роман Кульцман, перший заступник голови РДА, начальник відділу культури РДА Тетяна Матяшук, настоятель місцевого Свято-Миколаївського храму о. Іван Оринчак, голова благодійного фонду Івана Омелянюка "Майбутнє Волині-України" Галина Голубович та інші.
У програму різдвяного вечора гарно впліталися вірші Олени Пчілки, колядки. Зворушила всіх юна акторка Ангеліна Кулик, яка читала вірші свого батька Олександра Кулика, директора  будинку культури с. Колодяжного.
Дітям Героїв війни на Сході  Петра Басанського та Романа Мартинюка Ольга Бойко вручила новорічні подарунки. Зворушливо, що не забули, але, на жаль, це – сумна прикмета сьогодення. Накрили солодкий стіл у фойє музею – радуйтесь, дорослі і малі, адже Христос рождається. У відповідь чуємо: "Славімо Його".
Тож хай Ісус рождається у наших душах не тільки у святвечір, але й щохвилини, щодня, щоб ми відчували Його всепереможну любов і, як було сказано у вітальних словах: "Миру в кожній хаті і в усій Україні!".
Залишається тільки щиросердечно подякувати співробітникам музею за зворушливе різдвяне дійство, яке чарівним духовним крилом торкнулося пам'яті знаменитих Косачів.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Різдво у Косачів. Погодьтеся: це так піднесено  і таємничо. Дивна машина часу на своїх крилах перенесла присутніх у актовому залі Колодяжненського музею-садиби Лесі Українки на 130 років у минуле, щоб нагадати, як проходило Різдвяно-Новорічне свято. Це не були звичайні посиденьки за столом.
Олена Пчілка "у спілці" з Іриною Вілінською, дитячою письменницею  написали  одноактну п'єсу "Марусина ялинка", а юні аматори сцени із дорослими душевно та емоційно передали реалії того часу.
Добре знаємо, що тогочасна сільська громада, у якій особливе елітне місце займали Косачі, переважно була бідною. Олена Пчілка всім своїм єством відчувала і бачила ту бідність, де маленька Маруся з мамою мріють про ялинку, ляльку і Діда Мороза біля неї й пишний святковий стіл із кутею.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 525
Читати далі
04.01.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

гімназіяПохвальна ода ковельській гімназії

Кажуть, що пророцтво – справа невдячна. Попри все, я собі і Вам, шановні читачі, пророкую: Україна відбудеться, і маю для цього підстави.
…1997 рік. На безхмарному синьому небі золотаве Сонце усміхається шкільній лінійці. Відбувається історична подія – на базі російськомовної середньої школи № 4 постає національний гуманітарний заклад нового зразка – Ковельська міська гімназія.
Очолила її Людмила Компанієць, високопрофесійний педагог із чималим управлінським досвідом.
Крок за кроком, сходинка за сходинкою піднімалась гімназія до нових висот. Торували цей шлях одні з кращих педагогів міста.
І українство розцвіло – гімназія стала флагманом ковельської освіти  з багатьох напрямків. Працею і знаннями, мирно і без гроз витіснювався із ковельського простору "руський мір".
Це – яскравий приклад того, що так само Україна вийде із занепаду і стане зіркою світового значення.
Сьогодні гімназійна родина відзначає 20-літній ювілей із розумінням того, що це не тільки вітальні слова і подарунки, а й звіт перед міською громадою про зроблене і, разом із тим, – погляд у майбутнє.
Будучи причетним до витоків утворення гімназії, а сьогодні "прив'язаним" до неї завдяки своїм онукам, я без перебільшення вчителям, вихователям ставлю твердих 12 з "плюсом" балів. Ця оцінка базується на твердій основі ЗНО, на результатах всеукраїнських, обласних та міських олімпіад, конкурсів та інших інтелектуальних змагань, на досягнення у спорті і на талантах в царині співу, музики і багатьох інших видах учнівської діяльності.
Хтось із видатних сказав: якщо на небі запалюється зірка, – значить це комусь треба.
Сьогодні оці юні зірки-свічечки запалюються від вогню творчого пошуку вчителів гімназії. Не просто підтримувати вогник, а ще більше відповідально вичищати віск, який скапує по основі  свічечки. І педагоги щоденно та якісно вичищають негативні наноси дохідливим словом та власним прикладом. Підтвердженням вищесказаного є те, що мій старший онук Павло, наповнений по вінця знаннями і гімназійним духом, успішно навчається на другому курсі престижного європейського зразка вишу. А Тарас без відриву від навчального процесу осягнув музичну грамоту гри, і у 2017 році став дворазовим чемпіоном України із греблі на байдарках і каное.
Хотів би всіх переможців та призерів гімназії вишикувати в один почесний ряд, та, на жаль, формат газети не дозволяє. Просто від імені ковельчан скажу: "Молодці!".
Сьогодні гімназія крокує під почесним стягом із кольорами українства та імені Олени Пчілки. Це – іспит на зрілість. Впевнений, що Ольга Петрівна Косач, коли б завітала на ювілейну зустріч, була би задоволена, адже заклад – у сотні найкращих гімназій України.
Раділа б вона і гуманітарним зв'язкам з Америкою та країнами Європи, адже це наближає до цивілізованого світу.
Школа гартує, виліплює, вишліфовує романтиків-патріотів, які стають героями. Не можу не згадати подвиг випускника школи Анатолія Грищенка. Це він заради нашого життя поклав на вівтар спасіння своє життя і пішов у саме пекло Чорнобильської катастрофи. Він навічно став героєм не тільки України, але й цілого світу. Таких патріотів виховано немало, і це – гордість гімназії та міста.
Нині міську гімназію очолює Олена Вальчук. Це неспокійний, креативний та творчий капітан корабля, який штурмує хвилі бурхливого моря. Наукові звання  – вона працює на них і здобуває! Інновації  в освіті – її колектив перший пробує їх на "смак". Міжнародні конкурси (скажімо, Петра Яцика) – гімназисти, вперед, і результат сьогоднішнього дня – дві срібні нагороди. Творчі звіти – хор "Первоцвіт" найкращий у Ковелі, і т. д., і т. п.
Не раз почуєш, що Олена Іванівна активно і часто стукає у двері владних кабінетів. Буває, що той чи інший чиновник незадоволений. Але таким і має бути керівник – рішучим та настирливим. Ще Ісус Христос навчав: "Стукайте, і вам відчинять".
Словом, поглянули на зроблене, переконалися, що знак Добра і Любові залишився на Землі, і знову в пошуки нового Ельдорадо.
l
Разом з тим, загляньмо за куліси ювілейного дійства. Воно було наповнене радісним і творчим змістом. Відбувалися зустрічі із елітою науковців Східноєвропейського вишу, представниками обласного управління освіти та інших освітянських структур області.
Міську владу представляв Ігор Прокопів, заступник міського голови. Вітала ювілярів команда міського управління освіти на чолі із начальником Віктором Бичковським.
В залі гімназійної світлиці – колеги, батьки учнів, благодійники, випускники минулих років і просто друзі гімназії.
Не забула гімназію і Наталія Маленицька, помічник народного депутата України Степана Івахіва.
По-особливому урочисто виглядала у своєму небесно-сонячному образі і Олена Вальчук, організатор і  натхненниця урочистостей. Вона задавала тон, і ці позитивні емоції відлунювалися усмішками на обличчях присутніх і бурхливими оплесками. Особливою окрасою свята став виступ багатоголосого хору "Первоцвіт", гурту "Глорія", солістів та інших аматорів сцени гімназії.
Колективу за плідну багаторічну працю, досягнуті успіхи у навчальному процесі і з нагоди ювілею вручено почесні грамоти від обласного управління освіти, міського голови Олега Кіндера, Ковельської райдержадміністрації,  освітянських структур області. Від Фонду "Патріоти Волині" – література української класики.
Червоною ниткою у всі виступи вплітався спогад про ветеранів школи та гімназії. Справедливо та почесно, адже саме на їхніх плечах – теперішній рух творчості і успіхи. Із захопленням слухали вітальне слово про гімназію від випускників минулих років.
Три години промайнули, як три хвилини, а це значить, що захід вдався на славу.
Благословив гімназійну родину о. Ростислав.
Що ж, ювілей – це вже історія. Новий день кличе до нових висот у навчанні та нелегкій вчительській праці. Я теж долучаюся до вітань і дарую напутнє поетичне слово:
Гімназійна родино, ти на крилах злетіла,
В знаннях – до висот, у здобутках –
 до слави.
Не спиняйсь на шляху – в тебе дух
 є і сила,
Вписуй  нові в літопис історії глави.
Ти у сотні найкращих – гордись,
 Україно!
Твої сотники вправні торують
 дорогу
До Європи й Америки строєм
 єдиним.
Розквітає калина – віщує твою
 перемогу.
Ти тепер під знаменом
 косачівського духу.
Українство з криниці бездонної б'є.
Пчілка Олена звертається – слухай:
"В ім'я роду й народу віддай серце
 своє!".
Вдивляюсь в юності світлі 
обличчя –
Майбутнє і мрії іскряться в очах.
Гряде ХХІ у грозах століття,
Під знаком просвітництва
 славиться шлях.
Ювілей, немов птах, проспіває 
і зникне.
І слава – це тільки прелюдія щастя.
Творіть з Богом в серці. І віра хай
 квітне,
У праці й навчанні здобудете
 святість!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Кажуть, що пророцтво – справа невдячна. Попри все, я собі і Вам, шановні читачі, пророкую: Україна відбудеться, і маю для цього підстави.
…1997 рік. На безхмарному синьому небі золотаве Сонце усміхається шкільній лінійці. Відбувається історична подія – на базі російськомовної середньої школи № 4 постає національний гуманітарний заклад нового зразка – Ковельська міська гімназія.
Очолила її Людмила Компанієць, високопрофесійний педагог із чималим управлінським досвідом.
Крок за кроком, сходинка за сходинкою піднімалась гімназія до нових висот. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 646
Читати далі
04.01.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

листСлово про село

Нещодавно старокошарівці звернулися до мене з проханням: "Ми читаємо нашу газету, а в ній  друкують і ваші вірші. Напишіть, будь ласка, пісню про село". Довго роздумував, доки не народилися рядки, які пропоную увазі читачів. Їм судити, що з того вийшло.

Прелюдія
Село – мого серця столиця. Село моє – Всесвіт душі. Воно мені часто так сниться, немов би говорить: "Пиши!".
Пиши і  про волю, і долю, пиши про селян працьовитих, про луг і  врожайнеє поле. Свою  юність тут можеш зустріти.
Згадаєш і батька, і маму, й цілунок медовий гарячий. І радість, й негоду, і злами. Тут чайка одвічно кигиче.
Луною летить іздалека клич, мов церковнії дзвони. Мої білокрилі лелеки, я вернуся до рідної доми.
Повернуся й низенько вклонюся. Скажу: "Моя земле, прости!". А, може, я тут оселюся? Вже Вічності поруч – мости.
О, Боже великий, єдиний! Ти бачиш усе з висоти. Село – це моя Україна, на шлях його Сонцем світи.
Верни йому всі благодаті: за працю, за хліб, за життя. Я вірю, що Божая Мати завітає до хати і освятить щасливе твоє майбуття.
Пісня 
про Кошари
Люблю тебе, рідний мій 
краю –
Квітучі луги і сади, і поля.
Милішого в світі немає –
Свята материнська земля.
Приспів:
І світять далекі Стожари
На хату батьківську мою.
А серце співає: "Кошари!..
 Кошари!..
Шаную. Кохаю. Люблю”.
Шаную я Вас, ветерани,
Ваш труд у полях благодатний.
Святилася воля – не гояться 
рани.
Слався, подвиг величний 
і ратний.
Приспів.
На Івана духовна молитва
Лине птахом до самого Бога.
І мамине слово привітне
Віщує щасливу  дорогу.
Приспів.
Спогад юності вальсом
 розбудить
Мить кохання під зорями
 ясними,
Омріяна доля всміхається
 людям.
Моє рідне село – ти мов квітка
 прекрасне!
   Приспів.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Прелюдія
Село – мого серця столиця. Село моє – Всесвіт душі. Воно мені часто так сниться, немов би говорить: "Пиши!".
Пиши і  про волю, і долю, пиши про селян працьовитих, про луг і  врожайнеє поле. Свою  юність тут можеш зустріти.
Згадаєш і батька, і маму, й цілунок медовий гарячий. І радість, й негоду, і злами. Тут чайка одвічно кигиче.
Луною летить іздалека клич, мов церковнії дзвони. Мої білокрилі лелеки, я вернуся до рідної доми.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 907
Читати далі
28.12.2017 Семенюк Анатолій Володимирович
Лютують грози, шаленіє вітер, січе дощ чи сніг, замерзають від холоду руки, а на лазах між дротами на високій опорі, мов птах, – електромонтер.
Працює, незважаючи на небезпеку, жертвуючи своїм здоров'ям. Працює заради нас: щоб працював холодильник і комп'ютер, щоб учень і вчитель готували уроки, щоб випікався хліб і працював металообробний  станок.
Сьогодні електроенергію можна дорівняти  до повітря – без неї мертвіє життя.
День енергетика – це пора року, коли найбільше темної ночі і найменше сонячного світла. Саме у цей день кожен із нас споживає найбільше електроенергії. Без перебільшення, коли є світло – це є свято.
Незмінно стоять на посту люди звитяжної праці, професіонали-спеціалісти Ковельської філії  ПРАТ "Волиньенерго", яку очолює Андрій Герасимчук. Сьогодні – це високотехнічне і автоматизоване підприємство. Тут успішно функціонують дільниці з експлуатації електромереж, трансформаторних підстанцій та кабельних ліній, електротехнічна група, електротехнічна лабораторія, група транспорту, оперативно-диспетчерська група, серце енергетики, енергозбут та інші структури.
Майже 160 фахівців забезпечують надійну роботу електромереж. Географія обслуговування розлога: від далекого Світлого до Старих Кошар, від Борщівки до Тойкута.
В країні тривають реформи, вирують політичні пристрасті, а завдання залишаються ті самі, що й 50-60 літ тому: надійне електропостачання – споживачам енергії життя.
l
Автор цих рядків причетний до витоків становлення ковельської енергетики. 55 років тому (ювілей!) вісімнадцятирічним юнаком я ступив на територію теперішньої філії, щоб будувати лінію електропередач напругою 110 тисяч вольт Володимир-Волинський – Ковель. Це була перша лінія, яка приєднувала Ковель до державної енергосистеми.
Потому моє енергетичне "хрещення" проходило у виробничих дільницях міських та сільських електромереж. Згодом доля подарувала можливість брати участь у першій хвилі електрифікації Волині на посаді інженера електролабораторії. Я мав щастя бачити радісні обличчя, коли у сільських домівках Ковельського, Турійського, Любомльського, Старовижівського, Камінь-Каширського та Любешівського районів спалахувало електричне сяйво. Після  гасової тьмяної лампи це було дивом. Господнє провидіння випробовувало мене на різних енергетичних посадах: електромонтажника-висотника, електромонтера, майстра, інженера виробничої групи, диспетчера, заступника  начальника і начальника району електромереж у Камені-Каширському, Любешові та Нововолинську.
У 1985 році я отримав відповідальне завдання – реорганізувати енергетичну базу Ковельщини. Тобто сільські та міські електромережі об'єднати в одне підприємство. Я щасливий, що тут зустрів професіоналів своєї справи. Завдяки цим працьовитим людям у Ковелі збудовано сучасну виробничу базу – одну з кращих в області.
Мої вірні друзі та колеги, ветерани енергетики! У моїй душі завжди з'являється тепло, коли зустрічаю або згадую вас. Сумую за тими, хто відійшов у засвіти. Це – ангели наші, які й сьогодні оберігають молодих у їхній небезпечній праці. Схиляю голову в пошані перед тими, хто сьогодні на заслуженому відпочинку. Разом з тим заспокоюю свої душевні емоції, коли нині в урочистому залі бачу молоді і натхненні обличчя.
Світліє душа, бо разом із тими мужніми легенями присутня, мов квітуча алея – жіноча команда красунь-амазонок. Так хочеться проспівати: "Енергетика – ти душа моя, ти любов моя".
l
Та повернемося до урочистостей, які відбулися 22 грудня ц. р. В оновлене, естетично із європейським смаком оздоблене адміністративне приміщення завітали керівники районної та міської влади. Це Віктор Козак, голова райдержадміністрації, Олександр  Пасеновський, заступник голови районної ради, Михайло Гетьман, перший заступник міського голови та автор цих рядків.
Директор філії Андрій Герасимчук та очільники міської та районної влади привітали колектив із святом, подякували за нелегку працю в ім'я благополуччя мешканців Ковельщини і щиросердно побажали здоров'я, миру і сімейного затишку.
– Будемо виводити ковельську енергетику на вищий рівень в усіх аспектах діяльності: і в питаннях надійності постачання, і  експлуатації ліній та модернізації підстанцій. Наше завдання – працювати так, щоб почути добре слово від споживача, – сказав Андрій Герасимчук.
Пошанування кращих працівників філії проходило не тільки  у словесній формі. Почесною грамотою та знаком Міністерства енергетики України нагороджено Віталія Левчука, диспетчера ОДГ. Почесними грамотами підприємства за плідну працю відзначено Ірину Баховець, Петра Якимчука, Ольгу Бобиляк, Володимира Домнюка, Сергія Гладишука, Сергія Ромашука, Івана Онопчука та Сергія Мося.
Районною владою пошановано Ігоря Хоменчука, Андрія Мар'юсика та Віктора  Тарасюка. Почесних грамот міського голови удостоїлись Оксана Кузенко, Ольга Кузьмук та директор філії Андрій Герасимчук.
І ще один позитивний штрих до портрету працівника енергетичної служби.
В той час, як проходило нагородження найкращих, аварійно вимкнулася потужна високовольтна ЛЕП Поворської зони. Вищезгаданий Віталій Левчук, який здійснював оперативні дії з ліквідації аварійної ситуації, відмовлявся (!) покидати робоче місце і йти отримувати нагороду, адже було вкрай важливе завдання – відновити подачу електроенергії споживачам. Це і є ступінь  найвищої відповідальності.
Дорогі та шановні колеги! Дозвольте і мені долучитись до вітання поетичним словом:
Енергетику, мій дорогий,
Ти – нащадок земний Прометея.
Вступаєш з природою в бій
Ради світла у кожній оселі.
Нехай дощ та мете заметіль,
Хай холодний пронизує вітер.
Не почую сумних голосінь,
Бо ти – Бог благодатного світла.
Твоє серце гаряче й тверде,
Воно б'ється у такт із країною.
Будь здоровий!  Хай доля веде
Благодатною, в мирі, 
стежиною! 
Мов лелеки, летять звідусіль
Слова вдячності з міста і сіл.
 Анатолій СЕМЕНЮК,
ветеран електроенергетичної галузі Волині.

завантаження (4) Люди звитяжної праці

Лютують грози, шаленіє вітер, січе дощ чи сніг, замерзають від холоду руки, а на лазах між дротами на високій опорі, мов птах, – електромонтер.

Працює, незважаючи на небезпеку, жертвуючи своїм здоров'ям. Працює заради нас: щоб працював холодильник і комп'ютер, щоб учень і вчитель готували уроки, щоб випікався хліб і працював металообробний  станок...

 Анатолій СЕМЕНЮК,

ветеран електроенергетичної галузі Волині.

 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 677
Читати далі
21.12.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

_DSC4662Добрі  люди  у  Майдані

Дні передплатника, які практикує редакція «Вістей Ковельщини», – це не просто агітаційно-пропагандистська акція, яка має на меті схилити сільського читача до видання. Найперше – то пізнання журналістами сучасного реального життя села. Пізнання його, так би мовити, із середини, із єства української життєвої реальності.
Невеликий журналістський «десант» газети на чолі із редактором Миколою Вельмою, в складі завідуючої відділом Ольги Стеблевець, фотокореспондента Мирослава Данилюка й автора цих рядків побував нещодавно у віддаленому селі Майдані. 
Пронизливий холодний вітер позаганяв селян у домівки, і вулиці майже безлюдні. Погляд «спотикається» об хати-пустки, осиротілі обійстя та поруйновані паркани, яких по дорозі бачимо чимало.
Мимоволі народжується експромт:
Ой, село, ти село,
Бур’яном поросло,
Хати похилилися –
Чим же ти завинило?
Справді, чому селянин опинився сьогодні у безвиході, перед  дилемою – бути і далі мучеником системи, чи втікати у світ за очі, на чужину заради виживання?  Особливо прикро від того, що наші люди у переважній своїй більшості – добрі, відповідальні та довірливі.
Місцеві жителі зустрічають нас із відкритою душею. Начальник відділення зв’язку Світлана Лісовець каже «Чекаємо на вас. Передплата проходить важко на всі видання. Звичайно, що пріоритетною для  нас є «міськрайонка». Для багатьох – то єдине джерело інформації про місцеве життя, дії влади, наших працьовитих людей та героїв-патріотів. 
Сьогодні сільське життя не мед. Тут присутні і бідність, і відсутність нормального автобусного сполучення з містом. До того ж, порушений режим ритмічної роботи відділення поштового зв’язку. Триває скорочення працівників, мізерною є їх зарплатня. Посудіть самі: у нашому селі в одній особі з 1 січня 2018 року буде на  0,45 ставки об’єднано обов’язки начальника відділення, продавця товарів, бухгалтера та листоноші».
Та, попри оцей зимовий  і моральний холод, песимізм із нами охоче розмовляють Марія Гоголюк, Лілія Савонюк, Євгенія Хом’як, Галина Редькович, Ганна Гринь, Надія Юхимук, Любов Артинюк та інші.
Ці гарні й  привітні люди із задоволенням передплачують «Вісті Ковельщини» й отримують невеликі сувеніри. Не біда, що дарунки досить скромні – приємно  гріє душу увага і  сердечність. І раптом стаємо  свідками дива: сірий, песимістичний настрій вивітрюється, а залишається тепле і довірливе спілкування. Воно поселяється у наших серцях із життєдайною усмішкою майданців.
Завідуюча бібліотекою Наталія Гоголюк знайомить нас із музейними експонатами місцевого значення і книжковими новинками.
– Читають люди, тягнуться до світла просвітництва. Он наш сусід – ветеран Володимир Янко – своєрідний рекордсмен у селі з передплати: одержує 13 видань. А найактивніші читачі бібліотеки – це учні місцевої школи. На жаль, їх всього 10.
Наталія Іванівна ще довго розповідає про життя-буття односельців, з гордістю називає прізвище свого земляка Віктора Козака, який нині очолює Ковельську районну державну адміністрацію, є депутатом Волинської обласної ради. Нещодавно за його сприяння заасфальтовано центральну вулицю села.
До речі, згадуваний вище Володимир Янко – це рідний дядько Віктора Теодосійовича, котрий нещодавно відзначив 90-річчя від дня народження. В якості подарунка редакція «Вістей Ковельщини» презентувала йому як активному читачу безкоштовну передплату на весь 2018 рік. Передплатну квитанцію вручив особисто редактор газети Микола Вельма.
А чим можемо ще зігріти цих добрих  і милих людей ми, журналісти?
Найперше – добрим і щирим словом у газеті. Маємо писати про проблеми, котрі хвилюють невтомних трудівників села і, в міру можливості, допомагати їх розв’язувати. Разом з тим тішити добрими новинами, розповідями про уславлених земляків, нашу молодь, яка зі зброєю в руках воює на Сході України.
Нарешті, нагадувати вищестоящій владі і політикам, що рух до Європи повинен бути не тільки заради матеріального достатку, а в ім’я торжества людської гідності, моралі і духовності.
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час Дня передплатника у Майдані.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Дні передплатника, які практикує редакція «Вістей Ковельщини», – це не просто агітаційно-пропагандистська акція, яка має на меті схилити сільського читача до видання. Найперше – то пізнання журналістами сучасного реального життя села. Пізнання його, так би мовити, із середини, із єства української життєвої реальності.
Невеликий журналістський «десант» газети на чолі із редактором Миколою Вельмою, в складі завідуючої відділом Ольги Стеблевець, фотокореспондента Мирослава Данилюка й автора цих рядків побував нещодавно у віддаленому селі Майдані. 
Пронизливий холодний вітер позаганяв селян у домівки, і вулиці майже безлюдні. Погляд «спотикається» об хати-пустки, осиротілі обійстя та поруйновані паркани, яких по дорозі бачимо чимало.
Мимоволі народжується експромт:
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 786
Читати далі
21.12.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

іконаБожа Мати у моїй оселі

Безбожник твердить: «Бога немає, а чудеса Господні – вигадка. Гроші – головний Бог. Вони, кайф, влада  – то і є твоє щастя».
Немало таких, хто потрапляє на гачок спокуси. Не встиг озирнутися, як лихий осідлав людське єство і поганяє до пекла.
Тож я тобі, шановний читачу, від щирого серця кажу: «Чудеса Господні крокують з тобою в ногу по життю. Я відчував їх у багатьох випадках, коли Божий ангел-охоронець врятував мене від смерті та непоправної біди.
Сьогодні, в похмурий осінній день, повідаю тобі про світле і радісне диво».
l
У 2000 році я написав вірш-
молитву:
Свята,  велична Божа Мати,
Благословенна у віках,
Зайшла з Дитям Своїм до 
хати –
З Ісусом-Сином на руках.
Уся земна, і погляд чистий,
На ньому – святості печать.
У ньому – шлях Її тернистий
І світла Божа Благодать.
І Богосин – Дитя чудесне,
Краплина чистої води.
Перстом і поглядом небесним
Оберігає від біди.
О, Богородице святая,
У хаті образ Твій сія.
Нехай лютує доля злая,
Ти – Матір Божа і моя!
Так ось, немов у дивному сні, як дарунок небес, на свято Введення і дня мученика Анатолія до моєї оселі завітала шанована людьми церковна ікона Божої Матері Неустанної Помочі. Вирушають паломники до далеких монастирів, щоб вклонитися і помолитися чудотворному образу. А тут, у Ковелі, ікона, яка служить у храмі Миколая Чарнецького, ось уже кілька місяців «приходить» до домівок вірян.
У моїй хаті своєю присутністю вона ніби промовляє:
– моя любов до Вас – це невичерпна криниця цілющої віри. Пийте з неї всі, втамовуйте духовну спрагу;
– я неустанно молюся за зцілення Вашої душі і тіла від немочей, хворостей та гріховних вчинків;
– я не втомлююся допомагати у вирішенні Ваших проблем і буденних клопотів.
Я, найперший грішник серед усіх грішних, запитую себе і Богородицю: «За що мені така ласка, що тут, у мене в гостях Божа Мати?». Можливо, мені привиділося, але Пречиста сяйнула таємничою усмішкою і нічого не сказала…
Та в мене є цілющих три дні молитися і пізнавати  мою і всього людського роду Покровительницю. В роздумах осіняє думка, що це не просто ікона, а диво-молитва до Господа за зцілення та відкуплення гріхів земних.
Ікона «Та, що вказує шлях» древня (від Луки) і шанована у християнському світі.
Пороздумуймо біля святого лику.
Погляд. Він променить до нас. У ньому – смуток, біль і тривога. Вдивіться в ці очі. Це – очі всіх стражденних матерів. Ви їх зустрінете біля домовини воїна-сина. Ви їх пізнаєте біля горя і тривог наших земних. Та разом із тим у Її погляді бачимо рішучість. Богоматір готова захистити Сина і підтримати, коли Він спіткнувся і впав з хрестом, дійти до Голгофи і витерпіти жах  болючого розп’яття.
Вона дивиться і знає цей шлях. Праворуч на золотому фоні – архангел Гавриїл пророкує цей шлях. Він тримає символи: хрест та чотири цвяхи біля його підніжжя. Зліва – архангел Михаїл із списом у руках вказує на боротьбу та перемогу в ім’я Бога любові і життя.
А маленький Ісус? Він такий милий і земний. Його погляд, повернутий до неба і Батька-Отця, світлий та чистий. Він ще дитина і горнеться до Матері, до Її непорочного серця. Руки Ісуса ніжно тримають правицю Матері. Окремі дослідники твердять, що у Нього – страх перед майбутнім. Не погоджуюсь (прости мене, Господи), бо я бачу інше.
Богосин, знаючи про боротьбу і страждання, хоче відчути Материнське тепло. Оте тепло, яке пульсує у непорочному серці. Він набирається нового розуміння світу, який будується на підмурівках любові, добра та милосердя.
І не страх знаходжу я у цьому вічному погляді, а твердість, стійкість і вірність в ім’я утвердження свого вчення. Він готовий його відстоювати  аж до смерті.
А що в моїй оселі? Я майже фізично відчуваю присутність Пресвятої Богородиці. Посвітліло у темних закутках обійстя. Розвіялася сірість і сімейна хмурість. Ми родинно промовляємо молитви. В спогади і роздуми про життя приходить моя земна мати. Вона своє життя присвятила мені, страждала, а серце її обливалось кров’ю, коли мені було погано. Плакали гіркими сльозами її очі, коли не могла відвернути гріхи мої. Молилася день і ніч, щоб дорога моя була рівною, а мої життєві кроки були успішними і вдалими.
І сьогодні, коли Божа Матір у мене в «гостях», я молюсь: «Пресвятая Богородице, передай моїй неньці (а я знаю, що вона у Царстві Небесному), що розкаююся у своїх гріхах, в тому, що не раз спричиняв їй біль і зло, що не цінував її слова мудрого і святого».
Прости… Помилуй… І спаси…
Опонент дорікне: «А де ж чудо зцілення?».
Не шукайте без віри ні зцілення, ні благодаті. Тисячі вірних, які торкнулися ікони Божої Матері Неустанної Помочі і помолилися біля неї, уже зцілилися. Їхнє серце наповнилося духовними Божими істинами, і звідти витіснилися брудні, гріховні частинки Люцифера. А це і є велике чудо нашого очищення.
На  голові у Марії зображено дві зірки. Восьмикутна, велика, що в центрі, – це Ранкова Зоря, яка освітлює дорогу Ісусові. А менша, так звана Морська зірка, у формі хреста – це та, що рятує грішників у бурхливому морі життя. То ж і я долучуся молитовно словом:
Сіяй, Зоре, пречистим дивним
 світлом.
Возславсь заступництвом 
і серцем Материнським!
Царице миру. Богоматір світу,
Хвала тобі від вірних українців!
І разом з тим, Маріє  Діво ясна, благослови і благодать пошли настоятелю храму Миколая Чарнецького о. Михайлу Іваняку і його сподвижникам-ієромонахам, які організували подорож ікони Божої Матері Неустанної Помочі в домівки парафіян!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Безбожник твердить: «Бога немає, а чудеса Господні – вигадка. Гроші – головний Бог. Вони, кайф, влада  – то і є твоє щастя».
Немало таких, хто потрапляє на гачок спокуси. Не встиг озирнутися, як лихий осідлав людське єство і поганяє до пекла.
Тож я тобі, шановний читачу, від щирого серця кажу: «Чудеса Господні крокують з тобою в ногу по життю. Я відчував їх у багатьох випадках, коли Божий ангел-охоронець врятував мене від смерті та непоправної біди.
Сьогодні, в похмурий осінній день, повідаю тобі про світле і радісне диво».
ххх
У 2000 році я написав вірш- молитву:
Свята,  велична Божа Мати,
Благословенна у віках,...
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 4183
Читати далі
14.12.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

прапор Запорука успіху – єдність дій

Не зовсім традиційно відзначили День місцевого самоврядування і Міжнародний день волонтера у Ковелі. З цієї нагоди у Палаці учнівської молоді імені Івана Франка відбулася урочистість, в якій взяли участь міський голова Олег Кіндер, секретар міської ради Віра Федосюк та її колеги-депутати, заступник голови Ігор Прокопів, працівники апарату міськвиконкому, ветерани місцевого самоврядування, в тому числі колишні голови ради Микола Вельма та Анатолій Семенюк.
Були вручені Подяки і Почесні грамоти активним учасникам волонтерського руху. Нагородами і бібліотечками відзначені члени депутатських фракцій міської ради. Винуватцям свята подарували пісенні, музичні і танцювальні номери аматори сцени.
Своїми думками з приводу урочистості ділиться колишній голова міської ради та її виконкому, Почесний громадянин Ковеля Анатолій Семенюк.
l
П'ятсот літ тому князь ковельський Василь Сангушко намагався зробити все можливе, щоб селище Ковлє було комфортним для проживання його мешканців і разом з тим захищене від ворогів.
Він зміцнював замок, ремонтував вулиці, мости, прокладав мережі водовідведення. Пріоритетним у житті мешканців селища була духовність. Будували нові православні святині. На засадах демократії  розвивалися стосунки влади, громади та місцевих ремісничих структур.
У 1518 році Ковель став містом на основі Магдебурзького права. Словом, за ці здобутки та досягнення історія поставила позитивну оцінку і князю В. Сангушку, і громаді Ковеля.
І ось я вслухаюся в урочисті слова,  мовлені на зібранні з нагоди Дня місцевого самоврядування, які відбулися у Палаці учнівської молоді цими днями. Мені цікаво знати, як почувається в теперішніх реаліях нинішній "князь ковельський", тобто міський голова Олег Кіндер та його команда. Зрештою, не обов'язково фіксувати кожне слово доповідача. Краще уявою піднятися над містом і об'єктивним поглядом оцінити зроблене за роки останньої каденції очільників міста.
Ми побачимо десятки заасфальтованих вулиць. У центрі міста вкладають екологічно безпечну (порівняно з асфальтобетоном)  бруківку. Милують око новітні покрівлі на діючих школах. Прихорошилася і модернізувалася лікарня, яку дехто порівнює із славнозвісною "Феофанією". Суттєво зменшилася територія підтоплених кварталів. Ремонтують мости і вулиці. Інтенсивно ведуть реконструкцію і автоматизацію систем тепло,-водо- та електропостачання. Кілька років поспіль наше місто виборювало звання найкращого в Україні з питань благоустрою та правопорядку. Зросли фінансові можливості громади.
Перелік здобутків доброчинних справ можна продовжувати, але й цього достатньо, щоб сказати: влада не спить, а діє, і громада бере активну участь у цьому життєдайному дійстві.
Повертаючись до згадуваних історичних паралелей, зазначимо, що успіх влади і громади – результат цивілізованої співпраці. Як відомо, вагомий внесок у становлення демократії і в королівстві, у нашому краї колись зробила королева Бона. Цілком свідомо, упускаючи історію демократичних стосунків у ХVІ столітті, поглянемо зацікавленим поглядом, як діють в умовах Незалежності "королева" ковельської демократії, секретар міської ради Віра Федосюк та її колеги-депутати.
Я аж ніяк не перебільшую, назвавши Віру Іванівну "королевою", адже ці слова не тільки за жіночність та красу, а найперше  – за вагомий внесок у розвиток демократичних засад в діяльності міської громади.
Депутатський корпус, який вона очолює, – це кілька політичних фракцій, серед яких і є опозиційні до міської виконавчої влади. Зважаючи на багатовекторність поглядів, всі доленосні для міста рішення обговорюють з громадою, просвітлюють "рентгеном"  депутатських комісій і приймають більшістю голосів. В цьому і є головна суть самоврядування.
Звідси виникає закономірне питання: "А як змінився соціально-політичний рівень громади Ковеля за останні роки?".
Майдан – став перевіркою на зрілість. Ковельчани були і є активними, а цей рух очолюють Михайло Гетьман, перший заступник міського голови, та Віра Федосюк. Допомога майданівцям не припинялася ні вдень, ні вночі. Навчальні заклади, церковні громади, бізнесові та громадські організації  і мешканці міста масово включилися в гуманітарну допомогу майданівцям столиці,  пізніше – фронту та потерпілим від війни та Сході.
Окремі ковельчани стояли і стоять на барикадах у полум'ї боротьби і під смертельними кулями. Ковельчани – добровольці АТО, ковельчани – волонтери, ковельчани – капелани. Всі вони – це приклад патріотизму та самопожертви і подвигу в ім'я гідності, волі та незалежності. Високий обов'язок і не менш висока ціна.
Це і є новий рівень, вища сходинка самоорганізації, у якій почесним стало захищати нас та Україну. Вагомі зміни відбулися і в ставленні до внутрішніх проблем.
Виникла загроза екологічній безпеці внаслідок злочинних дій керівництва ветсанзаводу, і активісти громади, депутати та очільники влади міста стали стіною на захист і природи, і чистоти води, і здоров'я мешканців – в першу чергу, Ковеля-2.
Вищесказане засвідчує, що громада міста, а з нею самоврядний орган давно виросли із "штанців" авторитарної  системи й піднялись на вищу сходинку європейської демократії.
На урочистостях слово мав голова ради лідерів старшоласників міста, учень закладу загальної середньої освіти №7 Максим Ризванюк. Тішить, що росте гідна зміна. Пісні і танці на концерті засвідчили, що є в нас таланти Всеукраїнського рівня. Що ж, працюймо  далі, у здоров'ї,  шановні працівники самоврядування. Щасти Вам!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Не зовсім традиційно відзначили День місцевого самоврядування і Міжнародний день волонтера у Ковелі. З цієї нагоди у Палаці учнівської молоді імені Івана Франка відбулася урочистість, в якій взяли участь міський голова Олег Кіндер, секретар міської ради Віра Федосюк та її колеги-депутати, заступник голови Ігор Прокопів, працівники апарату міськвиконкому, ветерани місцевого самоврядування, в тому числі колишні голови ради Микола Вельма та Анатолій Семенюк.
Були вручені Подяки і Почесні грамоти активним учасникам волонтерського руху. Нагородами і бібліотечками відзначені члени депутатських фракцій міської ради. Винуватцям свята подарували пісенні, музичні і танцювальні номери аматори сцени.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 529
Читати далі
14.12.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

молитваЙого життя – боротьба і молитва

Мій добрий друже-читачу! Поміркуймо з тобою над тим, в чому суть наших вчинків, яке маємо розуміння любові, добра і зла, чи відчуваємо в собі присутність лихого? Словом, погляньмо на сенс нашого існування. І поміж тим подумаймо, чи розраховував Господь на нас, рятуючи від загибелі в бурхливих хвилях життя, і чи відповідаємо ми  взаємністю?
l
Вкотре я слухаю сповідь пана Василя, прикутого кайданами важкої недуги до ліжка. Газета писала про його сприйняття цього світу через призму чесності, офіцерської честі та моральності.
Сьогодні я бачу нашого героя у нових духовних одежах, які срібляться світлом Божих істин. Промінчики розсипаються і вилітають з його одиночки-кімнати до нас, здорових, за межі Ковеля і Волині. Це – світло прозріння. Послухаймо цю сповідь.
–Господь перевіряє мене: чи я через страждання, неміч, болі не відвернувся від Нього.
Ні! Засвідчую: я до кінця із Творцем. Він залишив мені здоровий розум, руки, серце.
Скільки разів у фатальних випадках Він давав мені можливість жити і вірити. Для якої місії? Можливо, показати іншим, що і в безвиході маємо бути з Богом.
Це було давно. Ми летіли із Баку до Львова. Раптом я відчув, що в салоні з’явився запах горілого. Стривожився. А коли побачив через ілюмінатор, що один двигун зупинився, то дуже злякався. Майнула думка: невже впадемо у море і станемо поживою для акул? Командир авіалайнера нас заспокоював, але марно. Страх нав’язливо заполонив розум. Якимось чином ми приземлилися на найближчому аеродромі – чи то в Новоросійську, чи то в Сочі.
Нас пересадили в інший літак, і  політ продовжився. Та раптом Львів повідомив, що нас не приймає через туман. Куди летіти? До Києва  палива не вистачить. Літак кружляв над містом Лева у безпомочі. Та Господь допоміг – диспетчери якимось чином отримали дозвіл приземлитися на військовому аеродромі у м. Коломиї. Посадку здійснили досвідчені пілоти з третього разу!
Провидіння Боже вело нас стежкою життя.
l
А спомини птахами вилітають із клітки підсвідомості, щоб засвідчити нові факти див Божих.
Це сталося в далекому Сургуті. Тоді  віяли романтичні вітри студентських будзагонів. Я мав доставити на будову запчастини літаком АН-12. Молоді пілоти та робітники швиденько завантажили ящики із продуктами та великі бочки із дизпаливом. Летимо! Та раптом літак зробив різкий крен у перевантажений бік. Здавалося, катастрофа неминуча. З’ясувавши причини падіння, я із другим пілотом стали переміщати бочки. Літак вирівнявся біля самої землі, і ми змогли  продовжити політ.
На місці призначення будівельники дивувалися, як ми удвох змогли перемістити бочки, коли це ледве під силу трьом чоловікам? А дива не було – нам Господь дав сили і вміння, для нашого спасіння. Він зберіг нам життя. Слава тобі, Господи!
l
Інший чудодійний випадок стався у далекому читинському краї біля кордонів Китаю. Літаком ми подолали сотні кілометрів. Раптом по курсу літака наштовхнулися на грозову хмару. Оминути загрозу не було можливості через брак палива. Пілоти прийняли єдине можливе рішення: пробиватися крізь хмару. Ризик надзвичайно великий. Видимість нульова. Град розміром з яйце, барабанив по обшивці літака, випробовуючи його на міцність.
Блискавки, немов злі гадюки, металися довкола, готові пронизати літак наскрізь. Гуркіт грому у тисячі децибел  ледве не розривав барабанні перетинки вух. Це було  справжнє пекло. Здавалося, все – кінець.
Та Господь думав по-іншому. Літак не загорівся, не розлетівся на шматки – за грізною хмарою ми побачили Сонце.
Дякую тобі, Боже, за наше спасіння. Тепер я знаю: Ти оберігав мене, і я це свідчу людям.
l
Буває, що якісь знакові події виринають із підсвідомості  неждано-негадано. Вони мов би нагадують, що з нами завжди Пресвятая Богородиця та Бог.
Чорнобиль!.. Його не забути і не обійти. Чорнобиль не проходить безслідно  повз нас – це ми намагаємось його забути, викреслити той біль і горе.
А дарма. Зоря «Полинь» при нашому ігноруванні може повернутися новою бідою для всього людства.
Вдумаймося у свідчення пана Василя:
–Чорнобильська аварія невипадкова. Вона була запланована для винищення українців. Так думаю не тільки я, а й багато людей. Бо чим поясниш, що напередодні катастрофи на  четвертому блоці проводила експерименти комісія «експертів» із Москви? Вони нібито хотіли визначити можливість додаткових навантажень на енергоблок. А де ви бачили, щоб хтось проводив експерименти на діючому обладнанні з підвищеною небезпекою?
Хіба забули, як замовчували трагедію? На Хрещатику Першотравневу демонстрацію проводили, а на голови людей «сипалася» смертельна радіація! І це відбувалося із дозволу В. Щербицького.
Я в той час працював при штабі цивільної оборони. За наказом «згори» зібрав дозиметричні прилади. Виявилося, що жоден із них не працював! Доповів по інстанціях.
«Воно тобі треба?» – відповіли мені. Ось і судіть, чи випадково це, чи ні. Було й нерозуміння небезпеки. Дозволялося їхати на екскурсію в Чорнобиль, коли полум’я палахкотіло над реактором.
Пам’ятаю, як ковельчани поверталися із чорнобильського відрядження. Їх одяг світився радіацією.
На один клубок причин і наслідків намотувались халатність, злочинна безпечність, нерозуміння невидимого вбивці – радіації.  Але разом з тим – заплановане нищення мільйонів людей. Існує ще страшніша версія – знищення  всієї ЧАЕС!
Роздумуючи, співставляючи і молячись, я приходжу до висновку, що від глобальної катастрофи нас захистила Пресвята Богородиця і сам Всевишній.
l
Духовним та моральним станом хворого пана Василя опікується (постійно) отець Леонід Григоренко. Вслухаймося в слова священика:
–Те, що свідчить пан Василь, є надзвичайно актуальним. Сьогодні точиться смертельна запланована війна на Донбасі. Скажіть, а хто нами найбільше опікується, як не Божа Матір?
Згадайте, як перед чорнобильською  катастрофою Пресвята Богородиця являлась людям над невеликою церковкою у с. Грушів. Вона попереджала про небезпеку і навертала на молитву. Багато людей бачили це. Тисячі їхали з усієї України, йшли пішки на прощу до своєї Покровительниці. Молилися… Справді, це вона відвернула страшний Апокаліпсис від  людства.
Силу молитви неможливо переоцінити. Саме молитва, а не політики здатна змінювати курс історії, відвертати лихо, повертати смерть на життя, зло – на добро. У ній – запорука миру і нашої перемоги. Не випадково ж Божу Матінку називають Царицею Миру.
Пан Василь постійно перебуває у молитві, і це його рятує. Його життя – молитва і боротьба. Молитовним словом, доброчинною думкою, зболеною душею він  лине туди, де є людське страждання. Молиться за здоров’я та навернення до Божих істин «атовців», рідних і всіх людей.
Він,  як ніхто, розуміє, що мир і благо  саме по собі із неба не впадуть. Необхідна життєдайна участь та дія людини. Молитвою він допомагає Богородиці зцілювати недугу, відвертати людські пороки та наближати мир.
Так, пан Василь не може вільно рухатися, як ми. Але у нього є руки, голова, якими він вказує шлях істини для нас, здорових. Ця людина нагадує нам, що багатство земне – це не особисті яхта, літак або «Мерседес». Вони не роблять людину щасливою. Його щастя – бачити Сонце, чути спів пташок, відчувати піклування і любов дружини, дітей, онуків.
Пан Василь засвідчує, що справжню Людину формує і творить духовність. То велике мистецтво – посеред немочі і болю  жити у любові, радості і свободі.
Таке життя можливе для людей із чистим серцем, де присутній Господь і Пресвята Богородиця.
l
Що ж, слова справедливі і повчальні. Від  песимістів не раз почуєш, що скільки не роби добро, перемагає зло.
Але хто, скажіть, крім нас самих, має боротися із злом та його проявами? Важко? Небезпечно? Немає винагороди за перемогу? Так! Але Ісус Христос прийшов на Землю, щоб врятувати світ не боротьбою за правилом «око за око», «зуб за зуб», а любов’ю, добром  та самопожертвою.
Маємо наслідувати Господа нашого Ісуса Христа заради спасіння самих себе.
Так старається робити пан Василь, і за це йому від нас –  низькоуклінне й щиросердечне «спасибі»!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Мій добрий друже-читачу! Поміркуймо з тобою над тим, в чому суть наших вчинків, яке маємо розуміння любові, добра і зла, чи відчуваємо в собі присутність лихого? Словом, погляньмо на сенс нашого існування. І поміж тим подумаймо, чи розраховував Господь на нас, рятуючи від загибелі в бурхливих хвилях життя, і чи відповідаємо ми  взаємністю?
ххх
Вкотре я слухаю сповідь пана Василя, прикутого кайданами важкої недуги до ліжка. Газета писала про його сприйняття цього світу через призму чесності, офіцерської честі та моральності.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 740
Читати далі