Возславмо  землю ковельську! Вона героїчна, благодатна і наповнена духом українства. Той, хто торкався її аури, на ангельських крилах підіймався до творчих висот.

Так сталося з родиною Косачів. Саме тут засіяла зоря Лесі Українки. Як на мене, то ця зоря і сьогодні нам є недосяжною для глибокого її пізнання.

l

В музеї поетеси в Колодяжному 24 лютого ц. р. вкотре зібралися науковці Волині та шанувальники її поезії. В ході  розмови виникла гаряча дискусія з приводу питання: що рухало хворою Лесею – любов чи жертовність? Питання далеко нериторичне. Адже теперішній світ, заповнений війною, гонитвою за матеріальним багатством, жорстокістю і злом, багатьох залишає на роздоріжжі. Куди повернути і куди йти?

І Леся Українка із чистим помислом, із непідкупною переконаністю нам нагадує, що любов – це віддати себе ближньому, а ця віддача і є самопожертвою.

Леся дає нам ключ – "Я маю в серці те, що не вмирає". Вона увібрала в свою душу чисті частиночки тисяч людей, багатих і бідних, добрих і злих, і за посередництвом слова, своїм нескореним духом спрямовує, трансформує їх у наші серця. Хоч не завжди ми у ХХІ столітті повертаємо цей ключ у бік Господніх та життєвих істин.

l

До творчої аури Косачів торкалося багато особистостей. Безпосередньо від Лесі й Олени Пчілки набирався духу  просвітництва гордість Ковельщини, художник-реаліст Андроник Лазарчук.  Знаємо, що Леся в дитинстві мріяла навчитися малювати так, "як Шевченко". Не судилося…

Тому не випадково у світлому виставковому залі музею вперше презентували виставку картин самодіяльного талановитого художника Гаврила Остапенка.

Відомо, що Г. Остапенко часто бував у садибі Косачів і дружив із Миколою Косачем. Для ковельчан ця непересічна особистість цікава і тим, що в 20-30-ті роки минулого століття він працював штатним учителем графічного мистецтва у Ковельській гімназії. І найголовніше – залишив картини, на яких зображений Ковель того часу.

Ось земська лікарня, яка знаходилася на території теперішнього ШЕД-866. Бачимо й Лесин "Білий  домик" у Колодяжному станом на повоєнний 1945 рік. Ще немає солярію, але він такий же милий, світлий серцю дорогий, як і тепер. Художник змалював  капличку на історичному цвинтарі, що по вул. Володимирській. Споруда, на жаль, не збереглася до наших днів.

Очевидці розповідають, що Гаврило Никифорович був завжди серйозним і навіть із студентами – на "Ви". А ось краєвиди Турії і рибалка із вудкою вказують на внутрішній світ митця та його захоплення.

За те, що картини, доведені до ладу, в гарних рамках, підібрані за тематикою, маємо завдячувати нашому земляку Анатолію Силюку, директору Волинського краєзнавчого музею та його науковим співробітникам.

Про життя і творчість Гаврила Остапенка змістовно розповіла Катерина Волох, науковий співробітник музею.

В перерві між виступами лунали задушевні мелодії на гітарі у виконанні Владислава Скрипіна (Ковельська школа мистецтв).

Тішить і те, що у виставковому залі було ніде яблуку впасти – найменші, юні і дорослі із Ковельщини і Луцька насолоджувалися баченим і пізнавали маловідомі факти історії культури нашого "незабутнього" (за Оленою Пчілкою) краю.

Впевнений, що працівники відділу культури міськвиконкому виявлять ініціативу і виставку перемістять у мистецьку галерею Ковеля. Анатолій Силюк готовий сприяти реалізації цього проекту, доповнивши його картинами Андроника Лазарчука.

l

Про прелюдію Лесиного свята, приуроченого до 147-ої річниці  від дня народження поетеси, ми згадували вище. Після презентації виставки  у затишному із магічною аурою конференц-залі відбулося літературно-пісенне дійство.

Зачарував, зворушив серце добре відомий в Україні і на Волині дитячий гурт "Жайворонки" Тетяни Ціхоцької із Луцька.

Світла, лагідна, тепла мелодія лилася, мов весняний чистий струмочок, у душі присутніх. Це якась магія! Пісенне дійство було побудоване на основі народних дитячих пісень, які записувала Леся більше, як 100 років тому. А вони, попри все, виявилися такими сучасними, душевними, мудрими.

Справді, "не вмирає ні пісня, ні душа, ні воля". В нагороду – бурхливі оплески, слова подяки від Ольги Бойко, завідувачки музею. Вона подарувала книги Лесі Українки кожному учаснику хореографічної вистави. Читайте, навчайтесь, співайте…

А затим присутні  поринули у зворушливу і разом з тим драматичну історію із життя Лесі Українки і Климента Квітки. У цих сюжетах частково таїться відповідь на вище згадане питання про жертовність і любов.

Цю життєву драму презентували ведучі Катерина Волох та Оксана Боярчук, а з ними – студенти Луцького коледжу культури та мистецтва імені Ігоря Стравінського.

До цього дійства гарно й доречно долучилися мудрим словом, поетичними рядками та організаційним талантом Анатолій Силюк, Віра Комзюк, Наталія Пушкар, Марія Чашук, Любов Мержвинська та Ольга Бойко. Мав слово і автор цих рядків.

По закінченню пісенно-драматичного дійства присутні (а зал був переповнений) не поспішали покидати світлицю. А це значить, що урочистості зачепили, як кажуть, "за живе" і  проникли в душу кожного: і організаторів, і виконавців, і присутніх. Переконаний, що там, у небесах, Леся зняла терновий вінець і щиро усміхнулася.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Возславмо  землю ковельську! Вона героїчна, благодатна і наповнена духом українства. Той, хто торкався її аури, на ангельських крилах підіймався до творчих висот.

Так сталося з родиною Косачів. Саме тут засіяла зоря Лесі Українки. Як на мене, то ця зоря і сьогодні нам є недосяжною для глибокого її пізнання.

ххх

В музеї поетеси в Колодяжному 24 лютого ц. р. вкотре зібралися науковці Волині та шанувальники її поезії. В ході  розмови виникла гаряча дискусія з приводу питання: що рухало хворою Лесею – любов чи жертовність? Питання далеко нериторичне. Адже теперішній світ, заповнений війною, гонитвою за матеріальним багатством, жорстокістю і злом, багатьох залишає на роздоріжжі. Куди повернути і куди йти?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 733

У простір 500-літнього ювілею надання Ковелю Магдебурзького права гарно вписалося 70-річчя вічно юного Палацу учнівської молоді імені Івана Франка, колишнього будинку піонерів. Цей позашкільний заклад освіти для міста є знаковим. Бо він не «поза» школою і не «поза» містом.

Він – в душі кожного ковельчанина. Це справжній університет юних талантів! Саме тут розкривається, відшліфовується і випробовується творчий потенціал юних.

Пригляньмося і прислухаймося: яку б номінацію творчого напрямку не просвітили всевидющим оком критика, ми не знайдемо там байдужості або  халатності. Тут завзята праця і відповідальність, помножені на високий професіоналізм.

Ковельчани гордяться тим, що їхні талановиті діти успішно виступають на конкурсах і фестивалях в області, в столичному палаці «Україна». Ковельські юні аматори сцени гідно представляють нашу державу на теренах Європи.

Вихованці ПУМу демонструють не тільки хист у хореографії, пісні, слові, прикладному мистецтві, а й (що найголовніше) талановито презентують українську національну культуру, народні звичаї і обряди, силу козацького духу, зрештою, філософію буття великого народу. А ще тут організовуються  важливі акції за мир, підтримку благодійництва і дружби між дітьми країн світу.

l

Загляньмо за «куліси» історії. У далекому голодному і холодному 1948 році у Ковелі з’явився клуб піонерів. Це був невеликий будиночок по вул. Маціївській, 2 з групою учнів і кількох викладачів. Очолив заклад Феодосій Сидорович Майданський. Структура прижилася і стала  гарною гілкою на дереві освіти міста.

Зверніть увагу, шановні читачі, на те, чого навчали тоді дітей поза школою. Тут функціонували такі гуртки, як авіамодельний, кіномеханіків, фотосправи, шахово-шашковий, хореографічний, драматичний та інші.

Життя людини тоді чогось варте, коли вона перебуває у постійному пошуку розвитку і рухові вперед. У цьому закладі – «університеті» ви не знайдете застою.

Вже у 1962 році в будинку піонерів творчими «науками» займалися 343 учні в 16 гуртках, а в  1995 році – більше, ніж 700. Це невгасиме полум’я творчості запалювали фахівці своєї справи разом із вихованцями віком від 5 до 18 років.

Добре відомо, що за курс корабля і його безпечне плавання завжди відповідають капітани. “Корабель” позашкілля впевнено вели: Феодосій Майданський, Іван Івлєв, Марія Дем’яненко, Раїса Карпенко, Олексій Глущенко, Софрон Масловський, Ярослава Тарасюк, Галина Войтюк, Володимир Давидюк і рекордсменка (23 роки беззмінно) Тетяна Середюк.

На особливе пошанування заслуговують ветерани закладу. Серед них – легенда хореографії Любов Ризванюк, «Відмінник освіти України». По праву, якби існувала така класифікація, їй за інноваційний творчий пошук, жертовну працю можна сміливо присвоїти звання «Доктора творчих наук». Сьогодні танцювальний ансамбль «Барвінок» по праву носить звання «Народний» і знаний у всій Україні та і багатьох країнах Європи.

О, скільки тут жертовних особистостей, що запалюють животворні свічі у душах дітей!

З цього закладу вийшов міський духовий оркестр, яким керував Іван Попеску (нині покійний). «Торкалися» живлющих джерел цього закладу такі знаменитості, як Борис Клімчук, Олег Корнелюк, Валентин Наріжний, Андрій Мигуля та багато інших.

На жаль, формат газети не дозволяє озвучити прізвища всіх ветеранів позашкілля та теперішніх ентузіастів та їх творчу працю.

Святиться праця в ім’я майбутньої людини. На теперішній час під творчою опікою вихователів-учителів та методистів знаходиться 1100 учнів (!).

Здається, хитається сцена від запальних танцюристів. Кружляє над глядачами задушевна і жвава мелодія пісні. Оживає історія та життя наших предків у драматичних виставах. Милує око і зворушує виставка малюнків, вишивок та виробів із соломки.

Словом, все, що є у тебе, Україно, ти зможеш побачити, почути і відчути у Палаці учнівської молоді м. Ковеля.

l

Ювілейні урочистості вдалися на славу. Було свято і був звіт про пройдений шлях, про здобутки ветеранів і про перемоги сучасників закладу.

У переповненому залі – батьки, бабусі і дідусі учнів,  вихователі-наставники, методисти та ветерани закладу. В першому ряду – друзі творчого колективу, серед яких Ігор Прокопів, заступник міського голови, Віра Федосюк, секретар міської ради, Оксана  Дідик, директор обласного центру естетичного виховання молоді, Віктор Бичковський, начальник управління міської освіти, автор цих рядків та інші.

Тетяна Середюк вшановує своїх підопічних добрим словом, Почесними грамотами і подяками, дякує за плідну співпрацю і допомогу владі, завдяки якій переживає своє друге народження ПУМ.

У свою чергу, щире, напутнє слово та цінні подарунки – від вищезгаданих представників міської влади, обласного  центру, управління освіти. Гарно у дійство впліталися виступи ветеранів. А  між вітальними словами лунали пісні, вірші і звеселяв душу танець у виконанні вихованців палацу.

Словом, душа присутніх відпочивала і наповнювалась еліксиром радості.

Бо як не радіти цим талановитим дітям, нашій надії та нашому майбутньому? З почутого запам’яталося: «Вогонь, запалений на вершині гори, зігріє тих, хто біля її підніжжя».

Славно зігріли присутні і душу, і серце від того полум’я, що на вершині таланту.

Хай щастить!

Анатолій СЕМЕНЮК. 

У простір 500-літнього ювілею надання Ковелю Магдебурзького права гарно вписалося 70-річчя вічно юного Палацу учнівської молоді імені Івана Франка, колишнього будинку піонерів. Цей позашкільний заклад освіти для міста є знаковим. Бо він не «поза» школою і не «поза» містом.

Він – в душі кожного ковельчанина. Це справжній університет юних талантів! Саме тут розкривається, відшліфовується і випробовується творчий потенціал юних.

Пригляньмося і прислухаймося: яку б номінацію творчого напрямку не просвітили всевидющим оком критика, ми не знайдемо там байдужості або  халатності. Тут завзята праця і відповідальність, помножені на високий професіоналізм.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 646

Темп!!! Темп!!! Темп!!! Ювілейний рік міста, що уже стартував, – це не марафон, а стаєрська  дистанція. І щоб її переможно подолати, служби та відділи виконавчої влади уже включилися у цей стрімкий забіг.

Приємно, що до ковельчан долучилися "чемпіони" краєзнавства та історичної науки із  обласного центру.  31 січня ц. р. до Ковеля прибули Геннадій Бондаренко, професор Східноєвропейського Національного університету, голова обласної організації Національної спілки краєзнавців України та  Анатолій Силюк, директор Волинського краєзнавчого музею.

Важливість зустрічі провідних науковців обласного центру і представників місцевої влади очевидна – адже потрібно розставити всі крапки над "і" у питаннях проведення Всеукраїнської наукової історико-краєзнавчої конференції, завдання якої – визначити місце  Ковеля і ковельчан в історії Волині, України та Європи. Зустріч очолив Ігор Прокопів, заступник міського голови. Це ще раз підкреслює важливість заходу і відповідальність за його проведення. В нараді взяли участь також керівники окремих відділів та управлінь міськвиконкому, краєзнавці.

Визначено, що науково-практична конференція орієнтовно відбудеться у Ковелі 18-19 жовтня ц. р. Місце проведення – Народний дім "Просвіта". До участі в конференції будуть запрошені науковці з Луцька, Львова, Києва, Рівного, Острога, Житомира, краєзнавці та історики Ковельщини, зацікавлені особи з сусідніх районів області. Чільне місце у цьому розлогому списку займають працівники музею Лесі Українки в Колодяжному та історичного музею міста.

Передбачено участь у конференції учнів та студентів шкіл навчальних закладів Ковельщини, проведення "малої" науково-історичної конференції за їх участю.

Наукові роботи слід подати до 5 вересня. Оргкомітет, склад якого буде затверджено відповідним розпорядженням міського голови, працюватиме у визначеному режимі.

Звернено особливу увагу на дослідженні новітньої історії Ковельщини, висвітлення важливих подій та життєдіяльності видатних особистостей краю, серед яких маємо не забути Героїв АТО,  Небесної Сотні, учасників української революції, століття якої відзначаємо. 

Необхідно розкрити в історичних паралелях культурно-просвітницьке та духовне життя ковельчан, повернутися обличчям до пам'ятників та пам'яток, дослідити їх історію та значимість. Вінцем роботи стане науковий збірник, у якому будуть надруковані кращі статті та нариси.

На нараді порушено інші важливі питання, про які повідомлятимуть місцеві засоби масової інформації.

Що ж, темп задано, тож – вперед з попутнім вітром! Переможцями стануть всі, хто візьме участь у ювілейному "забігу". А славу віддамо рідному квітучому Ковелю.

Хай щастить!

 Анатолій СЕМЕНЮК.

Темп!!! Темп!!! Темп!!! Ювілейний рік міста, що уже стартував, – це не марафон, а стаєрська  дистанція. І щоб її переможно подолати, служби та відділи виконавчої влади уже включилися у цей стрімкий забіг.

Приємно, що до ковельчан долучилися "чемпіони" краєзнавства та історичної науки із  обласного центру.  31 січня ц. р. до Ковеля прибули Геннадій Бондаренко, професор Східноєвропейського Національного університету, голова обласної організації Національної спілки краєзнавців України та  Анатолій Силюк, директор Волинського краєзнавчого музею.

Важливість зустрічі провідних науковців обласного центру і представників місцевої влади очевидна – адже потрібно розставити всі крапки над "і" у питаннях проведення Всеукраїнської наукової історико-краєзнавчої конференції, завдання якої – визначити місце  Ковеля і ковельчан в історії Волині, України та Європи. Зустріч очолив Ігор Прокопів, заступник міського голови. Це ще раз підкреслює важливість заходу і відповідальність за його проведення. В нараді взяли участь також керівники окремих відділів та управлінь міськвиконкому, краєзнавці.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 526

Сказав мудрець: "Краса

 врятує світ.

Вона в Господніх істинах

 пророчих,

У ній весни буяє Сонця цвіт,

В коханні чистому – краса

 жіноча".

l

Красуня ненаглядна:  очі – дві

 криниці,

Глибокі, лагідні, закохані 

в весну.

Тону у них – спаси мене, 

царице –

Сьогодні знов до опівночі 

не засну.

В твоїй красі купатимусь, як 

в морі,

Згадаю дотик губ твоїх

 медових,

Присплю в вечірній тиші сум 

і горе,

І вкотре осягатиму закоханості

 мову.

Я буду мріяти. Чекати

 нетерпляче,

Щоб хоч би поглядом

 торкнутися душі.

Я щасливію, коли тебе 

побачу –

Тоді на крилах юності

 являються вірші.

Жадана, мила, зірко найясніша!

Зійди з небес, чаруй  

і спокушай.

Кохання чисте – воно дано нам

 ізвище,

І лиш закохані пізнають

 справжній рай.

l

Ти закохана в ніч,

Ти закохана в зорі,

Ти закохана в подих весни.

Ти летиш вітровієм,

І хвилюється море –

Ти приходиш принцесою 

в сни.

Ти – чарівна й вродлива,

З серцем чистим, відкритим.

Диво-квітка в медових лугах.

Ти – казкова царівна.

Усміхнешся привітно,

І осанну виспівує птах.

Летять мрії у вирій,

Смуток в серце приносять.

Не летіть! Поверніться назад.

О, богине чарівна!

Чуєш: серце голосить?

Запроси в свій закоханий сад.

l

Туман осінній сивиною

Упав на скроні вже давно.

Та, мов у казці, переді мною –

Красуня: ігристе, молоде вино.

І серце пеленають пристрасті,

Закоханості келих ллється

 через край.

Дарма, що вже ступив 

на пристань,

Де Сонце котиться за небокрай,

То знов весна у душу

 проситься.

Явилась юність, мов 

той дивний сон.

"В коханні не буває осені", –

Амур шепоче в унісон.

l

Коли кохання чисте, як вода,

Коли кохання тепле, немов

 Сонце,

Коли кохання світле, 

мов зоря, –

Відкрий душі твоє віконце.

І ти пізнаєш істину пророчу,

Весни відчуєш неповторний

 цвіт

І зрозумієш, що краса жіноча

Рятує цей жорстокий світ.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Сказав мудрець: "Краса  врятує світ.

Вона в Господніх істинах пророчих,

У ній весни буяє Сонця цвіт,

В коханні чистому – краса  жіноча".

ххх

Красуня ненаглядна:  очі – дві криниці,

Глибокі, лагідні, закохані в весну.

Тону у них – спаси мене,  царице –

Сьогодні знов до опівночі  не засну.

В твоїй красі купатимусь, як  в морі,

Згадаю дотик губ твоїх  медових,

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 523

Про старт 

і фініш ювілею

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 715

"Блаженні милостиві, 

бо вони

помилувані будуть" 

(Мт. 5,7).

Чи запитував ти себе, шановний читачу, яка головна прикмета часу в захмареному просторі України сьогодні?

Скажеш: війна, економічний та фінансовий занепад, бідність, корупція, нестабільність і таке інше. І будеш правий!

Не секрет, що названі вище негативні прояви вселяють у наші душі зневіру, байдужість, недовіру до владних структур, депресію, психічні розлади, які впливають не тільки на фізичний стан конкретної людини, а й на загальне здоров'я країни. Мусимо шукати відповідь на запитання часу: а як боротися із кризовими явищами?

Не хочу голослівно пророкувати, але, на мою суб'єктивну думку, для оздоровлення суспільства має діяти потужна професійна, духовна, моральна та психологічна реабілітація. Особливо – в середовищі, де присутнє відлуння війни, де в мирному Ковелі в снах та думках постають картини жорстокої  дійсності із вибухами снарядів та понівеченими людськими тілами, де залишається без відповіді запитання  малого янголятка: "А де мій татко?".

На щастя, все частіше нині з'являється промінчик надії, який, немов весняний пролісок, пробиває сніг до світла. Він промовляє: "Я знаю діагноз і маю ліки для оздоровлення".

Цей промінчик – міський центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, який очолює  Інна Третяк. Звідси нещодавно пролунало: "Небайдужі ковельчани, активісти громадського руху! Організуймо духовну зустріч із воїнами АТО та їхніми сім'ями. Запитаймо і проникнімося їх болями та проблемами". Ця  ініціатива знайшла відгук у багатьох серцях.

Настоятель Свято-Благовіщенського собору о. Василій Мичко із священиками-побратимами першими підтримали цю пропозицію і запропонували конкретну допомогу.

До слова, Свято-Благовіщенський храм споконвіку ніс свою патріотичну і Божественну місію. У далекому ХVІ столітті тут благословляли воїнів-ковельчан, які ішли на захист рідної батьківської землі від бусурманів та інших ворогів. Під час полонізації  20-30-их років ХХ ст. святиня була осередком українства і молитви рідною мовою. На початку 1990-их парафіяни і священики відстояли право на відродження найстарішої у Ковелі церкви і разом з тим були у перших рядах боротьби за Незалежність.

Сьогодні церковна громада в умовах війни не Сході виконує не лише волонтерську, а й не менш важливу духовну реабілітаційну місію.

Поряд із цим осередком  патріотизму, як завжди, на передовій – о. Матвій Олійник, голова ковельського  осередку ГО "Військові капелани Волині", настоятель храму Св. Пантелеймона із Люблинця. Саме він на передовій не раз відчував гіркий запах пороху, знає, що потрібно там для солдата-воїна, а вдома на Ковельщині – для його сім'ї і діток.

Прибули на зустріч волонтери ГО "Зігрій душу" (Анна Лисакова) та ГО "Велика ідея" (Людмила Зубарєва).

Особливо приємно було бачити волонтерку корпусу миру в Україні Кесіді Кремтон. Не забув своїх підопічних військовий комісар Сергій Гладун. Зворушила душі присутніх група підтримки – вояків із Володимира-Волинського.

Більше 30 сімей із дітками прийшли на Різдвяну зустріч до Свято-Благовіщенського собору. Серед них - дружини та дітки загиблих воїнів: Наталія Задорожна та Світлана Кірєєва. Святвечір під назвою "У дружньому колі" швидко перетворився на духовне та душевне дійство.

Найпросторіший у місті молитовний зал храму благословив присутніх на мир, благополуччя та здоров'я Божественними молитвами та піснеспівами чудового церковного хору.

Соколино, до неба злітали колядки та пісні у виконанні хору священиків УПЦ КП не тільки з Ковеля, а й із Старої Вижівки, Люблинця та ін.

Особливо слід відзначити, що у цих піснеспівах були присутні повстанські колядки. Вони не просто зворушили серця присутніх, але й нагадали, що боротьба за омріяну, щасливу Україну триває. Естафетна паличка із знаком волі від повстанців УПА перейшла у надійні руки воїнів АТО.

– Низький уклін воїнам та їхнім сім'ям за те, що вони виконали  і продовжують тут, на місцях, виконувати свій патріотичний обов'язок із захисту рідної землі, яку нам дарував Господь… Єдину нашу матір-Україну не маємо права зрадити, засудити чи від неї вимагати щось. Ми повинні любити її так, як люблять кращі сини народу, що готові віддати своє життя за Батьківщину, – проник у душі присутніх патріотичним словом о. Матвій.

Щирі зичення на адресу сімей "атовців"  лунали з вуст о. Василія Мичка, Інни Третяк, Людмили Зубарєвої, Світлани Лисакової та інших.

Різдвяний святвечір був позначений практичною дією на перспективу. Члени сімей воїнів АТО заповнили анкети, в яких висловлювали свої побажання для подальшої співпраці у вирішенні наболілих проблем.

Особливо важливим бачиться і те, що ініціатори зустрічі здекларували ідею створення у місті Ковелі осередку підтримки сімей воїнів АТО. Гарне починання!

До духовної "страви" доречно вписався "солодкий" стіл для дітей і дорослих. Найменші ішли додому не з порожніми руками, а із різдвяними подарунками.

А ще присутні поласували американським різдвяним пирогом, який приготувала власноруч Кесіді Кремтон, а випікала "прийомна мама" Тетяна Москалик із "сестрою" Олександрою.

Словом, перша духовна реабілітація вдалася. Про це свідчать слова подяки організаторам акції від членів сімей "атовців" та розчулені, емоційні сльозинки на очах.

У милої і чарівної Інни Третяк запитую:

– Різдвяна зустріч засвідчила, що у нас є високопрофесійні священики, які готові до моральної та духовної реабілітації потерпілих від наслідків війни. Але не менш важливим є фізичне та психічне оздоровлення. Яка перспектива?

– Ми маємо чіткий перспективний план. Опрацюємо анкети. Визначимо можливості  фізичної реабілітації у співпраці із МТМО. Будемо залучати професійних психологів.

Думаю, що створений "Осередок допомоги" допоможе нам у цьому.

Мудрість гласить": "Хто йде, той долає шлях". Що ж, щасти Вам на цьому шляху!

Анатолій СЕМЕНЮК.

"Блаженні милостиві,  бо вони

помилувані будуть" 

(Мт. 5,7).

Чи запитував ти себе, шановний читачу, яка головна прикмета часу в захмареному просторі України сьогодні?

Скажеш: війна, економічний та фінансовий занепад, бідність, корупція, нестабільність і таке інше. І будеш правий!

Не секрет, що названі вище негативні прояви вселяють у наші душі зневіру, байдужість, недовіру до владних структур, депресію, психічні розлади, які впливають не тільки на фізичний стан конкретної людини, а й на загальне здоров'я країни. Мусимо шукати відповідь на запитання часу: а як боротися із кризовими явищами?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 690

Точка неповернення… У  ній спресоване усе твоє життя. Це – межа перед Вічністю. Все! За нею немає світла.

Ставши на цей поріг, ти все більше повертаєш погляд у вир минулого. Вдивляєшся у суть своїх вчинків. Зважуєш на  терезах мудрості світлі і сірі тіні. Переживаєш, чого там більше – любові і добра чи ненависті та зла?

З'являється розуміння того, що любов – це  бажання віддати себе ближньому. Ти доходиш висновку, що у цій філософській тезі – ключ до спасіння світу.  Мимоволі запитуєш себе: "А що ти зробив своїм життям для його порятунку?". Краплі сумніву дощем падають на твою свідомість.

Можливо, ти народився недосконалим і нездатним  наслідувати Христа у цій важливій місії. І раптом, мов обухом по голові, – голос зі "сторони": "Та він виховувався без батька. Не дивуйтеся, що характер у нього не такий". Тобто неповноцінний… Теорія дика – але…

Чудотворна формула

Я і Бог – ми удвох, долаємо перепони, переборюємо негаразди, терпимо образи і не піддаємося спокусам. Ця теза в свідомості з'явилася у зрілому віці не випадково. Її формувало тернисте життя.

Я народився, не знаючи, як і звідки. Мама не розказувала ні про батька, ні про кохання. Ось так, "непорочно" зачата війною, охрещена літургією гармат і благословенна "батьком усіх народів"  Сталіним, впала маленька, незахищена істота у цей жорстокий світ.

Яку місію покладав не мене Господь? А  хто із нас земних це знає? Не знав я і про жертовний подвиг Отця Небесного, який заради нашого спасіння послав на Землю Сина, щоб кров'ю та розп'яттям на Голгофі Він відкупив гріхи людства.

Отак народжена, у нерозгаданій тайні, мізерна смітинка на стежині буття мала бути потоптана, принижена чи зранена, щоб щоразу відроджуватися і, попри все, вчинками доказувати право на існування у просторі Господньої любові з Богом у серці.

l

Коли ступаєш по гострому лезу ножа, потрібна велетенська сила волі, концентрація уваги, щоб не поранитися. У мене цього було мало і я міг потрапити в злочинний світ, стати алкоголіком або пропащим безхатченком. У ті далекі несформовані роки  мама не була для мене лідером-наставником. Поводирем моєї сліпої юності стала вулиця, але на сторожі стояв Господь. З того далека, немов човен у безмежнім хвилюючім морі, виринають із підсвідомості спогади.

Господь 

Був поруч

Це було у ті фестивальні роки, коли душа звеселялася празником села на Петра і Павла. Я вештався поза танцюючою публікою і в закутку між клубом та кінобудкою побачив, як двоє молодиків відбирають годинник у якогось хлопця. Тоді це була неабияка цінна річ. Зупинився, щоб розгледіти, що там коїться. У цю мить з'явився дільничний міліціонер. Грабіжники не розгубилися і вказали на мене, а самі зникли.

У ближній від танців хаті відбувся допит і складався протокол про  скоєння злочину, за яким – недалеко до місць виправних і віддалених, звідки повернення у нормальне життя немає. На моє щастя, у хату зайшов незнайомець. Він засвідчив, що я не причетний до грабунку. Мене відпустили. Хто був цей ангел-спаситель, не знаю до цих пір. Бог залишав мене у просторі Свого існування.

l

Сільська юність мріяла про щастя жити і працювати у місті. Таку філософію породило жорстоке, бідне і безпросвітне колгоспне життя.

Але для того, щоб працювати і жити у місті, необхідна прописка із відповідною нормою житлової площі. А прописка можлива, коли ти маєш постійну роботу. Цей замкнутий порочний круг, народжений системою, подолати було майже неможливо.

Я настирливо стукав у двері – чиновники їх не відчиняли. Півроку (можливо, більше) митарств результату не приносили. Руки опускалися, і хотілося отой надуманий та омріяний рай міського життя послати під три чорти. Та раптом зажевріла надія. Власниця сірої, запущеної квартири   і з таким же сірим та запущеним обличчям, віддала мені будинкову книгу для прописки. На цю зовнішність я не зважав і тріумфально зайшов до кабінету начальника паспортного стола.

"Хлопче, ти що, здурів? Та же притон", – обірвав тонку нитку надії чиновник.

Я не знав, що таке притон. В селі такого не було. Але настрій  зів'яв, мов не підлитий у літню спеку вазон.

На диво начальник у міліцейських погонах   підняв слухавку і комусь зателефонував: "Від мене приїде хлопчина. Бідовий. Ти прийми його на роботу і посели в гуртожиток, а я пропишу". Світлим променем сяйнула цариця щастя – удача.

За якусь мить, мов манна з небес, на мене впала і робота, і прописка, і житло. Я летів на крилах казкової жар-птиці до своєї мрії.

Боже провидіння відвертало мене від "притонів", розпусти, брало за руку і повертало на стежину, якою ступав Господь.

l

Залежність від алкоголю – це трагедія особистості і, зрештою, суспільства. Сатана затягує у свої сіті слабкодухих, і не відпускає.

Так сталося, що я опинився на межі, за якою – провалля.  Морального наставника – хоч би батька, який відвертав би від погубних звичок, у мене не було. Я стрімко скочувався по похилій вниз. Барабанний стукіт пальців об склянку з оковитою нагадував про безвихідь. Розхристана алкогольна братія створювала навколо себе і мене ілюзію щастя у химерному сивушному тумані, і… забутті.

Зрідка з'являлося прояснення: "Що я роблю і куди  прямую?". Але ці мерехтливі свічечки гаснули у новому опохмелінні". І раптом, не знаю звідки, у просторі мого хмільного існування з'явилися дві милі дівчини.

Невидимим магнітом вони витягли мене із алкогольної трясовини, у яку я потрапив. Солов'їну весну, калинове літо і золотаву осінь я провів із цими янголами спасіння.

Це був перелом.

Досвідчені лікарі-психіатри запевняють, що від згубної звички може врятувати страх смерті або кохана жінка та зміна середовища.

Переконаний, що цих чарівниць поклав до мене сам Господь. Він давав ще один шанс жити в ім'я матері, добра і любові.

Пишу про ці чудесні навернення, а із підсвідомості являються спогади про десятки інших випадків, коли смерть забирала фатальну косу в останню мить, коли кар'єрна удача падала з неба. Я знаходився під покровом Господа, Пресвятої Богородиці, своєї найріднішої, жертовної неньки.

Теоретикам безбатьківського комплексу неповноцінності нагадаю, що у цім світі ніхто не залишається без батька, бо завжди біля таких дітей є вищий вихователь і наставник – Отець Небесний, а з ним і Матір.

Пісня для мами

Господь поклав на жінку величну місію – народжувати дітей для продовження роду людського. Коли мати з якихось причин залишається сам на сам із дитиною, Бог терпеливо навертає її  миле Творіння на шлях істини. Так ставалося зі мною протягом всього життя. 

На 92-му році, вичерпавши весь ресурс страждань, терпінь і любові, моя мама тихо покинула цей світ. Проводи були багатолюдні і позначені світлою поминальною службою у Божому храмі. Найбільше вразило, що після  слякотної холодної погоди, у той день засвітило Сонце і заголубіло небо. У Бога ці нагороди вона заслужила своїм життям.

Так сталося, що через кілька днів після похорон я вимушено брав участь у багатолюдному застіллі. "Ти не розсердишся, мамо? Життя живим, а померлим – Царство Небесне", – заспокоював я себе. Коли розвеселіла публіка зашуміла через край і готова була до співу, я встав і промовив: "Шановні мої друзі, нещодавно відійшла у засвіти моя мама. В честь її та  всіх матерів заспіваймо "Рідна мати моя".

Сталося диво. Зал  принишк. Всі чекали. І ось із цієї тиші сизокрилою чайкою злетів тужливий і світлий голос. Він махнув крильми, піднявся до стелі і повернувся до присутніх, проникаючи у потаємні  куточки душі. До сольних звуків співака стали долучатися інші. За якусь хвилю, мов у казці, на полотні вишитого рушника мережилася доля всіх присутніх.

Перед очима оживало "дитинство, розлука і вірна любов", розквітала "материнська ласкава усмішка"  і відлунням, до болю, з'являлися "засмучені очі твої".

Співали стоячи. Це був багатоголосий у різних октавах гімн Матері. Я відчував, що мамина душа  присіла біля вишитих гладдю рушників і слухала пісню, раділа і тривожилася, бо як провидиця знала, що на нас чекає непросте і дуже складне майбуття, вплинути на яке була не в силах. Та мама помилялася – мами не вмирають! Вони живуть і впливають на нас до тих пір, доки живі ми.

Я повертався додому із світлими спогадами. Калейдоскоп прокручував миті нашого життя, а хтось невидимий ніби заплітав у цей вінок із думок душевні ліричні рядки: "Мамо… Ангел мій небесний, у думках цілую твої руки, згадую щасливі наші весни, голосу твого я чую звуки".

Знову лунала після. А поміж тих звуків чувся рідний голос: "У тебе є вороги  і суперники та недоброзичливці, синку. Хай там що – не чини їм ніякого зла".

Вона знову повчала, застерігала і далека від знання Біблії навертала до христових істин. Я тихо відповідав: "О, мамо, високий мій світе, коли я край прірви стою, ти й з темені шлях мені світиш і долю торуєш мою".

Пізньовечірнє небо мерехтіло мільйонами зір. Десь там – зірка мами. Де вона? Вона має бути найяснішою! Я не знаходив…

Але тут, на цій земній стежині, якою повертався в осиротілу домівку, я був переконаний, що "є різні в душі п'єдестали, та мамин найвищий за всі".

Зоряне небо погоджувалося із цією земною істиною.

Післямова, і… не без моралі

Боюсь согрішити словом.

Та разом з тим, за те, що дає доля, маємо славити Творця. Навіть тоді, коли щось іде не так, коли день захмарений та невдачі, мов примари, обступили тебе, і зло боляче кусає.

"Ти не такий…", – простирікує недоброзичливець.

Схаменися і прозрій, друже мій.

Поміркуй над тим, для чого Бог мені обрав стражденну, із забутого сільського закутка, маму. Він обрав її та благословив моє народження. Дав характер і життя не таке, як в інших? Але це – Його задум!

Було, каюсь, що у моїй грішній голові роїлися думки: я молодий та сильний, візьму за руку свою долю і поведу на високий  Еверест. Юність безрозсудна.

Всевишній спостерігав терпеливо за моїм зухвальством, із жалем усміхався. Я спотикався, падав, метався у стихіях життя, доки, нарешті, прозрівши, промовив: "Без тебе, мамо, я ніщо. Ти дала мені життя. Тож твоє  буду доглядати, підтримувати і  йтиму цим шляхом, доки живий”.

Мама сторицею повернула за цей крок прозріння. Більше того, вона стала моїм ангелом-охоронцем, ангелом-спасителем. Разом з ангелами Господніми біля мене була моя Мама.

Існує свята трійця: Бог Отець, Богородиця Марія та Ісус Христос. Це Божественна Небесна трійця легко, матрицею накладається на земне життя, де так само ( по обазу й подобі): є Бог Отець, Матір земна і син (дочка). Без цієї життєдайної схеми світ мертвий. Тобто всі ми беремо початок від Отця Небесного, у Якого немає  "не таких".

Возславмо Всевишнього нашого Батька, а з ним Богородицю Матір та Сина Божого Ісуса Христа. Шануймо і молімось за нашу рідну земну Матір, намагаймося наслідувати Христа, щоб біля точки неповернення ти мав право сказати: "Я і Бог – ми удвох…".

Анатолій СЕМЕНЮК.

Точка неповернення… У  ній спресоване усе твоє життя. Це – межа перед Вічністю. Все! За нею немає світла.

Ставши на цей поріг, ти все більше повертаєш погляд у вир минулого. Вдивляєшся у суть своїх вчинків. Зважуєш на  терезах мудрості світлі і сірі тіні. Переживаєш, чого там більше – любові і добра чи ненависті та зла?

З'являється розуміння того, що любов – це  бажання віддати себе ближньому. Ти доходиш висновку, що у цій філософській тезі – ключ до спасіння світу.  Мимоволі запитуєш себе: "А що ти зробив своїм життям для його порятунку?". Краплі сумніву дощем падають на твою свідомість.

Можливо, ти народився недосконалим і нездатним  наслідувати Христа у цій важливій місії. І раптом, мов обухом по голові, – голос зі "сторони": "Та він виховувався без батька. Не дивуйтеся, що характер у нього не такий". Тобто неповноцінний… Теорія дика – але…

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 695

Різдво у Косачів. Погодьтеся: це так піднесено  і таємничо. Дивна машина часу на своїх крилах перенесла присутніх у актовому залі Колодяжненського музею-садиби Лесі Українки на 130 років у минуле, щоб нагадати, як проходило Різдвяно-Новорічне свято. Це не були звичайні посиденьки за столом.

Олена Пчілка "у спілці" з Іриною Вілінською, дитячою письменницею  написали  одноактну п'єсу "Марусина ялинка", а юні аматори сцени із дорослими душевно та емоційно передали реалії того часу.

Добре знаємо, що тогочасна сільська громада, у якій особливе елітне місце займали Косачі, переважно була бідною. Олена Пчілка всім своїм єством відчувала і бачила ту бідність, де маленька Маруся з мамою мріють про ялинку, ляльку і Діда Мороза біля неї й пишний святковий стіл із кутею.

Режисер і організатор-постановник цієї вистави Марія Чашук, старший співробітник музею, постаралася на совість. Від побаченого та почутого у багатьох присутніх скочувалися сльозинки по щоці. Признаюсь, що і мої очі були зволожені.

Після вистави і колядок чую: "Таку виставу потрібно показувати тим людям, які сьогодні не задоволені життям, хоч мають і щедро накриті столи, і вишукані плаття, і ялинку, і мобільні телефони і т. д., і т. п. Тим діткам подібне навіть не снилося. Краще дякуймо Богу за те, що маємо". Що ж, частка правди у цих словах є.

Звичайно, що не все у наш час просто. У вітальних словах гостей і завідуючої музеєм Лесі Українки Ольги Бойко звучала надія на мир, на стабільність і на розквіт України.

А гості на свято завітали поважні: це – Андрій Броїло, голова районної ради, а з ним його заступник Олександр Пасинковський, Роман Кульцман, перший заступник голови РДА, начальник відділу культури РДА Тетяна Матяшук, настоятель місцевого Свято-Миколаївського храму о. Іван Оринчак, голова благодійного фонду Івана Омелянюка "Майбутнє Волині-України" Галина Голубович та інші.

У програму різдвяного вечора гарно впліталися вірші Олени Пчілки, колядки. Зворушила всіх юна акторка Ангеліна Кулик, яка читала вірші свого батька Олександра Кулика, директора  будинку культури с. Колодяжного.

Дітям Героїв війни на Сході  Петра Басанського та Романа Мартинюка Ольга Бойко вручила новорічні подарунки. Зворушливо, що не забули, але, на жаль, це – сумна прикмета сьогодення. Накрили солодкий стіл у фойє музею – радуйтесь, дорослі і малі, адже Христос рождається. У відповідь чуємо: "Славімо Його".

Тож хай Ісус рождається у наших душах не тільки у святвечір, але й щохвилини, щодня, щоб ми відчували Його всепереможну любов і, як було сказано у вітальних словах: "Миру в кожній хаті і в усій Україні!".

Залишається тільки щиросердечно подякувати співробітникам музею за зворушливе різдвяне дійство, яке чарівним духовним крилом торкнулося пам'яті знаменитих Косачів.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Різдво у Косачів. Погодьтеся: це так піднесено  і таємничо. Дивна машина часу на своїх крилах перенесла присутніх у актовому залі Колодяжненського музею-садиби Лесі Українки на 130 років у минуле, щоб нагадати, як проходило Різдвяно-Новорічне свято. Це не були звичайні посиденьки за столом.

Олена Пчілка "у спілці" з Іриною Вілінською, дитячою письменницею  написали  одноактну п'єсу "Марусина ялинка", а юні аматори сцени із дорослими душевно та емоційно передали реалії того часу.

Добре знаємо, що тогочасна сільська громада, у якій особливе елітне місце займали Косачі, переважно була бідною. Олена Пчілка всім своїм єством відчувала і бачила ту бідність, де маленька Маруся з мамою мріють про ялинку, ляльку і Діда Мороза біля неї й пишний святковий стіл із кутею.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 584

Кажуть, що пророцтво – справа невдячна. Попри все, я собі і Вам, шановні читачі, пророкую: Україна відбудеться, і маю для цього підстави.

…1997 рік. На безхмарному синьому небі золотаве Сонце усміхається шкільній лінійці. Відбувається історична подія – на базі російськомовної середньої школи № 4 постає національний гуманітарний заклад нового зразка – Ковельська міська гімназія.

Очолила її Людмила Компанієць, високопрофесійний педагог із чималим управлінським досвідом.

Крок за кроком, сходинка за сходинкою піднімалась гімназія до нових висот. Торували цей шлях одні з кращих педагогів міста.

І українство розцвіло – гімназія стала флагманом ковельської освіти  з багатьох напрямків. Працею і знаннями, мирно і без гроз витіснювався із ковельського простору "руський мір".

Це – яскравий приклад того, що так само Україна вийде із занепаду і стане зіркою світового значення.

Сьогодні гімназійна родина відзначає 20-літній ювілей із розумінням того, що це не тільки вітальні слова і подарунки, а й звіт перед міською громадою про зроблене і, разом із тим, – погляд у майбутнє.

Будучи причетним до витоків утворення гімназії, а сьогодні "прив'язаним" до неї завдяки своїм онукам, я без перебільшення вчителям, вихователям ставлю твердих 12 з "плюсом" балів. Ця оцінка базується на твердій основі ЗНО, на результатах всеукраїнських, обласних та міських олімпіад, конкурсів та інших інтелектуальних змагань, на досягнення у спорті і на талантах в царині співу, музики і багатьох інших видах учнівської діяльності.

Хтось із видатних сказав: якщо на небі запалюється зірка, – значить це комусь треба.

Сьогодні оці юні зірки-свічечки запалюються від вогню творчого пошуку вчителів гімназії. Не просто підтримувати вогник, а ще більше відповідально вичищати віск, який скапує по основі  свічечки. І педагоги щоденно та якісно вичищають негативні наноси дохідливим словом та власним прикладом. Підтвердженням вищесказаного є те, що мій старший онук Павло, наповнений по вінця знаннями і гімназійним духом, успішно навчається на другому курсі престижного європейського зразка вишу. А Тарас без відриву від навчального процесу осягнув музичну грамоту гри, і у 2017 році став дворазовим чемпіоном України із греблі на байдарках і каное.

Хотів би всіх переможців та призерів гімназії вишикувати в один почесний ряд, та, на жаль, формат газети не дозволяє. Просто від імені ковельчан скажу: "Молодці!".

Сьогодні гімназія крокує під почесним стягом із кольорами українства та імені Олени Пчілки. Це – іспит на зрілість. Впевнений, що Ольга Петрівна Косач, коли б завітала на ювілейну зустріч, була би задоволена, адже заклад – у сотні найкращих гімназій України.

Раділа б вона і гуманітарним зв'язкам з Америкою та країнами Європи, адже це наближає до цивілізованого світу.

Школа гартує, виліплює, вишліфовує романтиків-патріотів, які стають героями. Не можу не згадати подвиг випускника школи Анатолія Грищенка. Це він заради нашого життя поклав на вівтар спасіння своє життя і пішов у саме пекло Чорнобильської катастрофи. Він навічно став героєм не тільки України, але й цілого світу. Таких патріотів виховано немало, і це – гордість гімназії та міста.

Нині міську гімназію очолює Олена Вальчук. Це неспокійний, креативний та творчий капітан корабля, який штурмує хвилі бурхливого моря. Наукові звання  – вона працює на них і здобуває! Інновації  в освіті – її колектив перший пробує їх на "смак". Міжнародні конкурси (скажімо, Петра Яцика) – гімназисти, вперед, і результат сьогоднішнього дня – дві срібні нагороди. Творчі звіти – хор "Первоцвіт" найкращий у Ковелі, і т. д., і т. п.

Не раз почуєш, що Олена Іванівна активно і часто стукає у двері владних кабінетів. Буває, що той чи інший чиновник незадоволений. Але таким і має бути керівник – рішучим та настирливим. Ще Ісус Христос навчав: "Стукайте, і вам відчинять".

Словом, поглянули на зроблене, переконалися, що знак Добра і Любові залишився на Землі, і знову в пошуки нового Ельдорадо.

l

Разом з тим, загляньмо за куліси ювілейного дійства. Воно було наповнене радісним і творчим змістом. Відбувалися зустрічі із елітою науковців Східноєвропейського вишу, представниками обласного управління освіти та інших освітянських структур області.

Міську владу представляв Ігор Прокопів, заступник міського голови. Вітала ювілярів команда міського управління освіти на чолі із начальником Віктором Бичковським.

В залі гімназійної світлиці – колеги, батьки учнів, благодійники, випускники минулих років і просто друзі гімназії.

Не забула гімназію і Наталія Маленицька, помічник народного депутата України Степана Івахіва.

По-особливому урочисто виглядала у своєму небесно-сонячному образі і Олена Вальчук, організатор і  натхненниця урочистостей. Вона задавала тон, і ці позитивні емоції відлунювалися усмішками на обличчях присутніх і бурхливими оплесками. Особливою окрасою свята став виступ багатоголосого хору "Первоцвіт", гурту "Глорія", солістів та інших аматорів сцени гімназії.

Колективу за плідну багаторічну працю, досягнуті успіхи у навчальному процесі і з нагоди ювілею вручено почесні грамоти від обласного управління освіти, міського голови Олега Кіндера, Ковельської райдержадміністрації,  освітянських структур області. Від Фонду "Патріоти Волині" – література української класики.

Червоною ниткою у всі виступи вплітався спогад про ветеранів школи та гімназії. Справедливо та почесно, адже саме на їхніх плечах – теперішній рух творчості і успіхи. Із захопленням слухали вітальне слово про гімназію від випускників минулих років.

Три години промайнули, як три хвилини, а це значить, що захід вдався на славу.

Благословив гімназійну родину о. Ростислав.

Що ж, ювілей – це вже історія. Новий день кличе до нових висот у навчанні та нелегкій вчительській праці. Я теж долучаюся до вітань і дарую напутнє поетичне слово:

Гімназійна родино, ти на крилах злетіла,

В знаннях – до висот, у здобутках –

 до слави.

Не спиняйсь на шляху – в тебе дух

 є і сила,

Вписуй  нові в літопис історії глави.

Ти у сотні найкращих – гордись,

 Україно!

Твої сотники вправні торують

 дорогу

До Європи й Америки строєм

 єдиним.

Розквітає калина – віщує твою

 перемогу.

Ти тепер під знаменом

 косачівського духу.

Українство з криниці бездонної б'є.

Пчілка Олена звертається – слухай:

"В ім'я роду й народу віддай серце

 своє!".

Вдивляюсь в юності світлі 

обличчя –

Майбутнє і мрії іскряться в очах.

Гряде ХХІ у грозах століття,

Під знаком просвітництва

 славиться шлях.

Ювілей, немов птах, проспіває 

і зникне.

І слава – це тільки прелюдія щастя.

Творіть з Богом в серці. І віра хай

 квітне,

У праці й навчанні здобудете

 святість!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Кажуть, що пророцтво – справа невдячна. Попри все, я собі і Вам, шановні читачі, пророкую: Україна відбудеться, і маю для цього підстави.

…1997 рік. На безхмарному синьому небі золотаве Сонце усміхається шкільній лінійці. Відбувається історична подія – на базі російськомовної середньої школи № 4 постає національний гуманітарний заклад нового зразка – Ковельська міська гімназія.

Очолила її Людмила Компанієць, високопрофесійний педагог із чималим управлінським досвідом.

Крок за кроком, сходинка за сходинкою піднімалась гімназія до нових висот. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 697

Прелюдія

Село – мого серця столиця. Село моє – Всесвіт душі. Воно мені часто так сниться, немов би говорить: "Пиши!".

Пиши і  про волю, і долю, пиши про селян працьовитих, про луг і  врожайнеє поле. Свою  юність тут можеш зустріти.

Згадаєш і батька, і маму, й цілунок медовий гарячий. І радість, й негоду, і злами. Тут чайка одвічно кигиче.

Луною летить іздалека клич, мов церковнії дзвони. Мої білокрилі лелеки, я вернуся до рідної доми.

Повернуся й низенько вклонюся. Скажу: "Моя земле, прости!". А, може, я тут оселюся? Вже Вічності поруч – мости.

О, Боже великий, єдиний! Ти бачиш усе з висоти. Село – це моя Україна, на шлях його Сонцем світи.

Верни йому всі благодаті: за працю, за хліб, за життя. Я вірю, що Божая Мати завітає до хати і освятить щасливе твоє майбуття.

Пісня 

про Кошари

Люблю тебе, рідний мій 

краю –

Квітучі луги і сади, і поля.

Милішого в світі немає –

Свята материнська земля.

Приспів:

І світять далекі Стожари

На хату батьківську мою.

А серце співає: "Кошари!..

 Кошари!..

Шаную. Кохаю. Люблю”.

Шаную я Вас, ветерани,

Ваш труд у полях благодатний.

Святилася воля – не гояться 

рани.

Слався, подвиг величний 

і ратний.

Приспів.

На Івана духовна молитва

Лине птахом до самого Бога.

І мамине слово привітне

Віщує щасливу  дорогу.

Приспів.

Спогад юності вальсом

 розбудить

Мить кохання під зорями

 ясними,

Омріяна доля всміхається

 людям.

Моє рідне село – ти мов квітка

 прекрасне!

   Приспів.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Село – мого серця столиця. Село моє – Всесвіт душі. Воно мені часто так сниться, немов би говорить: "Пиши!".

Пиши і  про волю, і долю, пиши про селян працьовитих, про луг і  врожайнеє поле. Свою  юність тут можеш зустріти.

Згадаєш і батька, і маму, й цілунок медовий гарячий. І радість, й негоду, і злами. Тут чайка одвічно кигиче.

Луною летить іздалека клич, мов церковнії дзвони. Мої білокрилі лелеки, я вернуся до рідної доми.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 977