Валерій Гонта

17.02.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

«Кіборг» Валерій Гонта

Я дивлюсь на світлини

бійців,

Щирі посмішки,

втомлені очі,

Сиві скроні та безліч

рубців…

А мій розум сприйняти

не хоче:

Це не сон, не синдром

маячні.

Ця війна не в далекій

країні,

Не в Іраку чи десь там в

Чечні,

А в вишневій моїй

Україні…

Наша Батьківщина у вогні… Ось уже восьмий рік поспіль, день за днем, місяць за місяцем війна з російським окупантом, що перетворилася у суцільну болючу рану, щодня й щоночі ятрить тугою за полеглими, хвилюваннями за тих, хто повернувся живим із самісінького пекла, однак з підірваним здоров’ям і скаліченою душею.

Чи можна було запобігти лихові під назвою: «Агресія ворожої Росії проти держави Україна?». Навряд чи…

І хоч усі ми прагнемо миру, але уважно стежимо за телевізійними новинами, тривожними сповіщеннями в соціальних мережах про те, що війні далеко не кінець, що російські війська нарощують свою силу на кордонах мирної України. Від цих звісток серця українців здригаються, серед населення ходять різні чутки, а хтось уже склав «тривожний чемоданчик», на місцях активізуються загони територіальної оборони.

Однак далеко не кожен замислюється над тим, що у ці моменти переживають наші військові, які нині знаходяться на українському Сході. А що відчувають ті хлопці, які не один рік захищали рідну землю на передових лініях фронту, аби запобігти повномасштабному наступу ворога? Вони повернулись з війни до рідних домівок, але фактично залишились наодинці із своїми проблемами, болями і тривогами… Ніхто їм не поверне втраченого здоров’я, не надасть кваліфікованої психологічної допомоги… Далеко не в кожного бійця складається мирне життя тут.

Сьогодні на сторінках нашого видання хочу розповісти про ковельчанина Валерія Гонту – українського військовослужбовця, сильного та нескореного, мужнього та відважного у боротьбі з ворогом. Чоловік — приклад справжнього героїзму та високої моралі для нашого волелюбного народу, який ніколи не скориться агресору.

Валерій Гонта брав участь у боях за Піски, Донецький аеропорт, Світлодарську дугу з 2014 по 2018 рік. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Військовослужбовець отримав тяжкі поранення, глухоту, закриту черепно-мозкову травму, тяжкий полікістоз печінки та нирок.

Валерія усі знають за позивним «Гонта» ще з часу боїв за Донецький аеропорт. В складі «Правого сектора» у 2014 році впродовж місяця був на диспетчерській вежі ДАПу, відстоював бойові позиції на Світлодарській дузі, де знаходиться в першій групі, яка йшла у наступ на ворога. Він зумів винести пораненого бійця з позицій під артилерійським вогнем. В рідному Ковелі Валерія записали «двохсотим», але, дякувати Богу, повернувся живим.

Ми зустрілися з Валерієм Гонтою і поспілкувалися на різні теми. Забігаючи наперед, скажу відверто: правда, яку почула з вуст Валерія, не давала мені спокою багато днів. Я побачила перед собою мужнього, сміливого, чуйного чоловіка, котрий віддав усе, аби зберегти мир у нашій країні, чоловіка, який досі рятує життя військовим побратимам, котрі потерпають від хвороб та безгрошів’я й, на превеликий жаль, стали нікому не потрібні.

— Світлано, можливо, наша розмова вийде надто емоційною, але я не можу не підтримувати своїх хлопців, з якими воював, з якими мене зводять життєві дороги. Намагатимусь бути з вами чесним і відвертим, — розпочав мій співрозмовник. Мить помовчавши, продовжив:

— Народився я в Ковелі у звичайній родині. Навчався спочатку у ЗОШ № 11, тоді — у ЗОШ № 13, закінчив Ковельський машинобудівний технікум. Одружився на прекрасній дівчині на ім’я Любов. У нас народилося двоє синів. Працював електромонтажником, згодом відкрив власний магазин «Пан електрик». Здавалося б, життя йшло рівномірно, вдавалося отримувати, хоч і скромні, але стабільні прибутки, синочки підростали. Що ще потрібно для щастя? Я мало займався політикою, і своє життя з політикою не пов’язував.

— Валерію, тоді що ж Вас спонукало залишити все і поїхати боронити український Схід? З чого розпочинається Ваша історія війни? І чому саме «Правий сектор»?

— Відверто кажучи, події, що відбувалися у нашій державі, змусили мене «зануритися» у політичне життя. Я зрозумів, що багато втратив, адже потрібно займатися своєю країною. Коли в 2014 році у Донецьк заїхали перші ворожі танки, я продав магазин, той товар, що залишився, привіз додому і заставив ним кімнату. Половину виручених коштів віддав дружині, а всю решту витратив на військову форму для себе й хлопців. Ми поїхали на передову. До цього військову службу не проходив, адже у мене була важка форма бронхіальної астми, тому був комісований за станом здоров’я. На військову службу пішов добровольцем.

Так я вступив до лав «Правого сектора». На той час у Ковелі його очолював Сергій Дружинович. 27липня у мене день народження, але в перших числах місяця вже був в окопах у Донецькій області в селищі Піски.

Бачив фільми воєнні, бачив, як автомат тримають, але насправді я і мої друзі були зовсім недосвідченими у військовій справі. Усім «азам» нас навчали колишні «афганці», котрі були у «Правому секторі».

— Невже Ви не боялись? Адже у Вас навіть досвіду не було. А тут, у Ковелі, дружина, двоє дітлахів?

— Мабуть, прагнення бути військовим у мене в крові. Дід по татовій лінії воював на фронті у роки Другої світової війни, отримав тяжкі поранення, має високі нагороди, а дідусь по маминій лінії був партизаном. Поясніть: як російський танк може їздити по українські землі?

На той час моєму старшому синові було сім років, а молодшому – чотири. Прикро згадувати, але коли обороняв Донецький аеропорт, то у Ковелі, моїй сім’ї вимкнули газ через борг у 300 гривень. Дружина стала пояснювати, що я воюю, а в неї на той момент не було коштів. Незважаючи на прохання, газовики перекрили газ. Я воюю за Україну, а моя Україна моїй сім’ї газ перекриває!

На той час ще не знав, чим займаються волонтери. Фактично саме «бійці невидимого фронту» підтримували нас. Вони привозили теплі речі, воду, медикаменти, надавали підтримку різним військовим підрозділам. Вдалося знайти кілька волонтерів, котрі моїй сім’ї допомогли розрахуватися з боргами за газ, в міру можливостей забезпечували продуктами харчування. Дружині було дуже складно, адже на її тендітні плечі лягли непосильна чоловіча робота й водночас вона, як турботлива й любляча мама, дбала і оберігали наших синів.

І на продовження нашої розмови хочу сказати, що саме формування «Правий сектор» на той час був потужною рушійною силою. Вірилося, що можна буде багато змінити в цьому житті. Це – патріотично-національна налаштована військова дружина. Сюди йшли справжні люди, ті, хто міг змінити проросійські настрої, змінювати думку серед населення, доносити правду і прищеплювати любов до української мови.

Як не прикро і боляче про це говорити, трапляється так, що як тільки будь-яке формування стає потужним, то з часом воно під когось «лягає». На початках був гордий, що перебував у «Правому секторі». Навіть зараз вважаю себе його колишнім добровольцем.

Ми боронили нашу землю, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, вважали це своїм обов’язком. Однак, коли ти потом і кров’ю служиш Україні, а потім дізнаєшся, що твої наставники стають дрібними чиновниками, то відчуваєш розчарування. Були й такі, що приїздили на Схід сфотографуватися, так би мовити, для «картинки», щоб потім називати себе бійцем чи кіборгом, хоча насправді жодного разу навіть не стріляли із гвинтівки. А коли приїздиш у відпустку, а тут – вибори, кругом «крутяться» великі гроші, автомобілі, натомість бійцям на фронт відправляють допомогу, зібрану небайдужими українцями з різних куточків нашої держави. Від того всього стає прикро…

З Донецького аеропорту повернувся з обмороженими кінцівками ніг. Щиро дякую Олександру Гичу, який підтримав мене у важку хвилину, але в переважній більшості мені допомагали волонтери зі Східної і Центральної України.

…Приїхавши у липні в окопи, що у селищі Піски, на позицію «Небо – земля», став охороняти на землі небо. Буквально за три дні мені показали, як користуватися автоматом. Було складно, російські найманці бомбили звідусіль, летіло усе: снаряди, міни, лунали кулеметні черги, били «Гради». Перші хлопці, які загинули на моїх очах, це були чиїсь сини, котрі полягли на полі бою на третій день мого перебування. Я втратив близького товариша.

— Валерію, не хочеться ятрити Ваші душевні рани, але, якщо це можливо, розкажіть, що відбувалося у ті тривожні і надскладні хвилини? Ви врятували не одне людське життя, але, на жаль, були й непоправні втрати…

— Це було у Пісках. Прилетіла міна (80-ка). Ми з товаришем сиділи на ганку біля дверей перебирали магазини. Свої я перебрав і зайшов у будинок, бо забув там автомат. Тільки увійшов у дім, як на моє місце, де перед тим сидів, впала міна. У товариша були численні рвані рани, і я дуже сподівався врятувати йому життя. Затягнув пораненого у будинок, перемотав. Він був ще живий. На жаль, згодом загинув, а я був змушений шукати вихід, аби врятуватися самому. Господь зберіг мені життя. Був випадок, коли до нас приїхав військовий капелан. Не знаю, до якої релігійної конфесії належав.

Священник почав розповідати про Бога, і в цей момент по наших позиціях почали стріляти «Гради». Капелан з переляку (у стані афекту) побіг на мінне поле. Ракети падають, все кругом вибухає. Мені довелося його наздогнати, збити з ніг, закотити в яму і прикрити своїм тілом. Я розумів, що несу відповідальність за нього. Та й як військовий розумів, що у мене бронежилет, каска, а він абсолютно незахищений.

Коли все вщухло, ми вилізли з окопу. Все кругом в ямах. А нас, дякувати Богу, не зачепило, лише присипало піском. Ми молилися, капелан читав молитву «Вогняна стіна». Якщо б знаходилися у землянці й трапилося пряме попадання, то загинуло б 10 чоловік відразу.

Моторошна правда про Донецький аеропорт, або як «кіборг» Гонта боронив військові позиції

— На прохання командира, частина бійців «Правого сектора» передислокувалася на військові позиції у Донецький аеропорт, — продовжує свою розповідь Валерій Гонта. — Це була друга резервна рота «ПС». З нашої хати вийшло шість чоловік, а з іншої – чотири.

Піски – дуже заможне селище. Місцеві жителі залишили у своїх домівках фактично все, бо змушені були евакуюватися із зони бойових дій. В одній хаті перебувало по 15 чоловік. Це вважався окремий підрозділ, кожен з яких мав охороняти закріплену за ним територію. Ми підміняли один одного. По сім чоловік ходили в окопи. Зброї не вистачало. Я взяв лише кілька гранат і ніж й поїхав в Донецький аеропорт. Охороняв найвищу точку – славнозвісну диспетчерську вежу, по якій весь час гатили танки і артилерія. На третій день обклався трофеями. У мене уже був кулемет, автомат і рація. Я був навідником.

27 днів і 26 ночей у Донецькому аеропорту були надскладними. Часом було нестерпно жарко або навпаки дуже холодно. Їжу й воду доставляли погано. А вишку обстрілювали найбільше з танків і гармат. Цілили по нас прямісінько з церкви. Загинув мій військовий побратим (позивний «Сєвєр»), який змінив мене на пості. На третій день туди залетів снаряд. Знову Господь вберіг мене від смерті.

Захищаючи Донецький аеропорт, я відморозив кінцівки ніг (про що вже згадував), у мене посипалися зуби. З моєї групи було п’ять чоловік, троє з яких були поранені. Фактично нас залишилося тільки двоє. Поранених забрали в перші дні. У них були мінні і кульові поранення. А я з обмороженими ногами повернувся в рідний Ковель.

— Валерію, але ж Ви повернулися знову на Донбас, не зважаючи на підірване здоров’я?

— Так. Вдома я побув лише два тижні. Трохи прийшов до тями, набрав ваги, адже в Донецькому аеропорту втратив 20 кілограмів, уже навіть кулемета не міг підняти. Повернувся назад в Піски у свій підрозділ. Після отриманої контузії мене запросили у резервний «Правий сектор» під Маріуполем, аби я міг потренувати хлопців. Я місяць тренував новачків.

Потім вони зайшли у Широкине. Я з ними не пішов, адже закінчилися фінансові запаси. Дружина уже не могла без мене забезпечувати сім’ю. Щоб хоч якось існувати, вона продавала випічку на базарі. Разом з іншою частиною бійців, які воювали у Пісках, у 2016 році підписав контракт і вступив у 1-й батальйон 54-ої бригади, де командував «Купол». Ми його пам’ятали ще з боїв за аеропорт.

Ми не знали, яким буде наступний день і чи настане він взагалі, коли служили у лавах «ПС». Ми не знали, чи матимемо їжу, чи буде хоч якесь забезпечення – просто робили свою роботу й захищали Україну.

Ставши військовослужбовцями Збройних Сил України, отримали хоч якусь впевненість у завтрашньому дні. Коли командувач української добровольчої армії Дмитро Ярош став отримувати державні нагороди від СБУ, ми зрозуміли, що «Правий сектор» втрачає свою силу. Тому усі вирішили стати військовослужбовцями ЗСУ.

Бої на Світлодарській дузі, врятовані

життя й непоправні втрати

– 54-а бригада, в якій я служив, була найпотужнішою бригадою, що дислокувалась у м. Бахмуті (колишній Артемівськ). Це – передова лінія фронту на Світлодарській дузі. Ми охороняли пости – степ, горби, де не росло жодного дерева. На горбі була вирита землянка, в якій знаходилося шість чоловік, а сам окоп займав метрів 200. Я єдиний, хто розмовляв українською мовою, доводилося з кожним знаходити спільну мову. На Світлодарській дузі був майже рік (2016-2017 р.), який був надскладним.

Я дивлюсь на світлини бійців,

Щирі посмішки, втомлені очі,

Сиві скроні та безліч рубців…

А мій розум сприйняти не хоче:

Це не сон, не синдром маячні.

Ця війна не в далекій країні,

Не в Іраку чи десь там в Чечні,

А в вишневій моїй Україні…

Чи можна було запобігти лихові під назвою: «Агресія ворожої Росії проти держави Україна?». Навряд чи…

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 2319

Повідомлення в номер / Життя – в любові до дітей, або Щаслива доля Валентина Наріжного

17.02.2022 Семенюк Анатолій Володимирович

Життя – в любові до дітей,

або Щаслива доля Валентина Наріжного

Життя – в любові до дітей, або Щаслива доля Валентина Наріжного

Є люди, що років не знають –

Їх серце пульсаром горить.

У Космос злітають, в глибини пірнають,

Ведуть за собою, навчають любить.

ххх

В народі побутує легенда. Жила жінка-одиначка із своїм дитям у бідності. Якось пішла з ним у ліс за хмизом, щоб хату зігріти, і натрапила на печеру, в якій – скарб із срібними, золотими коштовностями. Загорілися очі. Набрала, скільки могла, та мерщій додому. А вдома голос віщий: «Ти нічого не забула?». Спохватилась бідолашна – сина в печері залишила!

Часто-густо і в наш час таке буває. Батьки в погоні за матеріальними статками, грішми, празністю буття забувають про виховання своїх дітей. Але Господь все бачить. Він посилає до цих (і не тільки) дітей тих, хто вкладає у них душу, вселяє любов, спрямовує свідомість до пізнання цього незбагненного світу, розвиває творчий потенціал і т. д.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 505

Повідомлення в номер / Зачаровує душі співуче «Сузір’я»

17.02.2022

Зачаровує душі співуче «Сузір’я»

Наш голобський хор

«Сузір’я» —

Це плеяда поколінь.

Ми без фальши й

марнослів’я

Розженемо світлом тінь.

І зберем зі слів букети,

Ноти в’ємо у вінки.

Музиканти і поети

Душу вносимо в рядки.

Саме такі віршовані рядки присвятив голобському хору «Сузір’я», що діє при будинку мистецтв у Голобах, його активний учасник лікар Леонід Котвицький, та ще й поклав їх на музику. І до свого славного 5-річного ювілею хористи залюбки її вивчили і співали.

Так, п’ять років тому завдяки ініціативі Віталія Бакуна за підтримки селищного голови Сергія Гарбарука відродився селищний хор. Це колись, як у селищі була добре налагоджена робота виробничих підприємств, працювали хори, вокальні групи в трудових колективах. І, звичайно, жоден концерт, жоден масовий захід в селищі не обходився без участі меліораторів, вчителів, хліборобів. Це були своєрідні переспіви, один одного кращий, а розмаїття костюмів вабило зір. Але з часом все розвалилось. Один ветеранський хор не дав згаснути вогнику хорового співу.

І ось якось зібралась молодь, провела першу репетицію і, як кажуть, все вдалося. Хор зазвучав бездоганно! Висока майстерність виконання, естетичний вигляд, талант і багатий репертуар приємно вразили глядачів.

Завдяки мудрості і високому професійному рівню самого керівника за порівняно короткий час хор став своєрідною візитною карткою селища. А в минулому році йому присвоєно звання народного аматорського колективу. Нині, оглядаючись назад, аматори дивуються:

Прийшли на

репетицію,

Весело співали.

Не зогледілись, як всі ми

В «Сузір’я» попали.

Віталій Бакун про успіхи хорового колективу розповідає так: «Звичайно, довелося багато працювати над чистотою голосів, тонкощами хорового співу, щоб пісня звучала в єдиній гармонії, залишала незабутній слід в душах вдячних слухачів. В такому творчому колективі приємно працювати. Відчуваю відповідальність, бажання зробити все краще і краще. Практично у нас – велика співоча родина, яка нині налічує 32 учасники. Тут – люди різних професій, у нас багато вчителів, медичних працівників, підприємців, в хорі співають працівники селищної ради, дитячого будинку, інтернату дитячого садка та працівники культури.

Активними учасниками є сімейні родини: Наталія і Тарас Соколін, Лариса Корнелюк із сином Олександром, сестри Жанна та Руслана, подружжя Віктор та Наталія Якимчуки. Чарують слухачів солісти М. Пруд, Л. Клинова, Я. Боровик, В. Якимчук. Свої поетичні рядки нам дарує лікар Л. Котвицький. Головне, що всі закохані у пісню. Приємно, що нам селищна рада придбала два комплекти костюмів».

На ювілейному вечорі ведучі свята Л. Садова, Н. Володькина, Т. Карпук «гортали сторінки» літопису чудового співучого колективу, вплітаючи у творчий вінок свої досягнення. За цей час дано більше 30 концертів – їм аплодували чи не у всіх селах громади. Побули у сусідів з Велицької громади, брали участь у районних святах в Ковелі. Де б не виступали, добре розуміють, що своїм співом засівають в душах людей зерна радості, натхнення, любові до рідної землі, до свого краю. Не новина, що це – голос душі народної. У ній надзвичайно виразно, яскраво, багатогранно відбилась наша доля, наша історія. І щоб не пересихало це життєдайне джерело народної творчості, особливо української пісні, саме вони, виконавці, повинні зберегти мистецькі скарби, передати з покоління в покоління, аби не замулилась пісенна криниця.

«Звичайно, кожен думає, що нині не простий час: війна, хвороби, матеріальна скрута, але життя продовжується, і пісня завжди кличе до життя, вселяє надію, згуртовує, — говорить староста хору В. Якимчук. – Відзначаючи наш, хоч невеликий, але все ж ювілей, переконались: ми потрібні! Пісня пробуджує найкращі людські почуття. Ми зібрались, самовизначились, у нас є успіхи, але є також творчі плани. Дякуємо керівнику хору – саме він зробив все, щоб ми були неповторні, успішні. Ми з дружиною знаходимо час, щоб бути на репетиціях, де можна поспілкуватись, поділитись наболілим, пережити якісь негаразди».

Протягом цього часу хористи провели спільно ряд екскурсій. Відвідали обласний музично-драматичний театр, поаплодували хору ім. Г. Верьовки, милувались красою Волинської Голландії.

В колективі всі – талановиті декламатори, гумористи, любителі вишивки, рукоділля, активісти громадського життя селища. Ось навіть до свого ювілею організатори дійства виготовили пам’ятні календарі.

«Наш хор – це свято наших днів, — ділиться своїми враженнями підприємець Н. Сокол. – Це зустріч однодумців. Це – єднання родини, яку об’єднує чудове захоплення – любов до пісні. Сюди ми несемо свої радощі, турботи. Я вдячна долі, що подарувала можливість бути в цьому колективі. Любов до пісні успадкувала від мами, яка мала великий талант співати. Її, Антоніну Ніколайчук, ще й досі з теплом згадують слухачі».

На святі привітала хористів заступник селищного голови Н. Борисюк, яка щиро подякувала за служіння мистецтву.

«Нескінченного творчого горіння, величних творчих успіхів у царині неперевершеної краси української хорової пісні, вдячних слухачів. Хай джерело людської шани ніколи не вичерпується, серця наповнюються світлом, а здоров’я, сили дарує Всевишній», — побажала представниця місцевої влади.

Щасливі люди, що Бог дав талант співати. Тож нехай не знає кордонів ваша яскрава творчість! Нехай вас, самобутні таланти із «Сузір’я», чекають нові злети й перемоги!

Валентина СІЧКАР,

громадський дописувач газети «Вісті Ковельщини».

Фото з архіву автора.

Наш голобський хор «Сузір’я» —

Це плеяда поколінь.

Ми без фальши й марнослів’я

Розженемо світлом тінь.

І зберем зі слів букети,

Ноти в’ємо у вінки.

Музиканти і поети

Душу вносимо в рядки.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 265

Повідомлення в номер / Про що пишуть Інтернет-сайти

17.02.2022

Про що пишуть Інтернет-сайти?
Продали чорний діамант
Четвертий найстаріший аукціонний дім світу Sotheby’s продав на торгах чорний діамант «Енігма» вагою 555,55 карата, який прибув із космосу – або внаслідок удару метеорита, або з «алмазоносного» астероїда, який зіштовхнувся з Землею.
За камінь віддали $4,3 мільйона (очікували за нього отримати $6,8 мільйона). Хто саме його придбав — невідомо, але покупець заплатив у криптовалюті.
Фахівець із ювелірних виробів Sotheby’s раніше називав природний огранений чорний діамант такого розміру «надзвичайно рідкісним явищем». У 2005 році камінь потрапив у Книгу рекордів Гіннеса як найбільший у світі.
Чорні алмази, також відомі як алмази Карбонадо, можуть бути датовані від 2,6 до 3,8 мільярда років і містять сліди азоту та водню – елементів, знайдених у міжзоряному просторі. Вони також містять осборніт – це мінерал, який присутній у метеоритах.Знайшли скарб
У США подружня пара вирішила зробити ремонт в будинку і виявили дві скарбниці в підвалі. Вони знайшли кілька пакетів, які були набиті банкнотами на загальну суму в кілька десятків тисяч доларів. Про це пише The sun.
Інцидент стався в місті Клівленд в США. Пара кілька років жила в будинку 1940-х років і вирішила зробити ремонт в підвалі. Коли в приміщенні почалися роботи, то там за однією з дерев’яних панелей виявили захований зелений кейс.
Чоловік вирішив відкрити його разом з дружиною і всередині виявили три пакети, які були загорнуті в папір. Оглянувши пакети, пара виявила в них банкноти на загальну суму 23 тисяч доларів. Всі банкноти були випущені в 1928-1934 роках.
Незабаром після знахідки скарбу чоловік натрапив на ще один кейс, який був точнісінько, як перший і теж набитий купюрами. Подружжя підрахувало, що всього їм вдалося раптово розбагатіти на 45 тисяч доларів. Щасливчики зізналися, що ці гроші підуть на погашення іпотеки.Черепаха-мандрівниця
У США трапилася неймовірна історія, в яку складно повірити. Сім’я змогла повернути домашнього вихованця, а точніше – черепаху (через чотири роки після її зникнення). Про це пише bbc.
Безстрашну черепаху Фреда знайшли на жвавій трасі. Вона заважала руху, тому водії звертали, щоб об’їхати і не травмувати її. Однак один з водіїв вирішив врятувати черепаху.
Власники помітили знімок домашнього улюбленця через якийсь час в соціальній мережі. Схожість помітили відразу ж, проте вирішили уточнити, чи є три відмінних знаки, як у Фреда. Виявилося, що це і є Фред.
За словами власників черепаха зникла з їхнього будинку в Торнтон-Клівлі ще в 2018 році, коли шторм зруйнував паркан. До цього Фред жив у сім’ї з 1973 року, тому був дуже дорогий. Спочатку власники подумали, що він загинув, адже поруч водотік, проте йому пощастило вціліти.
На даний момент Фред возз’єднався з сім’єю, але все ще жадає подорожей. За словами власників він періодично робить спроби вибратися зі своєї коробки.
Зібрала
Світлана ЛЯШУК.

Про що пишуть інтернет-сайти?

Продали чорний діамант

Четвертий найстаріший аукціонний дім світу Sotheby’s продав на торгах чорний діамант «Енігма» вагою 555,55 карата, який прибув із космосу – або внаслідок удару метеорита, або з «алмазоносного» астероїда, який зіштовхнувся з Землею.

За камінь віддали $4,3 мільйона (очікували за нього отримати $6,8 мільйона). Хто саме його придбав — невідомо, але покупець заплатив у криптовалюті.

Фахівець із ювелірних виробів Sotheby’s раніше називав природний огранений чорний діамант такого розміру «надзвичайно рідкісним явищем». У 2005 році камінь потрапив у Книгу рекордів Гіннеса як найбільший у світі.

Чорні алмази, також відомі як алмази Карбонадо, можуть бути датовані від 2,6 до 3,8 мільярда років і містять сліди азоту та водню – елементів, знайдених у міжзоряному просторі. Вони також містять осборніт – це мінерал, який присутній у метеоритах.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 225

Повідомлення в номер / Світла пам’ять Вам, Маестро!

17.02.2022

Світла пам’ять Вам, Маестро!

2 лютого в Ковельській школі мистецтв відбувся Вечір світлої пам’яті Михайла Григоровича Тлумака, який відійшов з життя 24 листопада 2021 року.

Талановитий музикант, скрипаль, маестро, як полюбляли називати його колеги, віддав більше 60 років викладацькій діяльності. За цей період він виховав багато поколінь юних музикантів.

Михайло Григорович був легендою нашої школи. Нерідко, від випадкових знайомих, чула слова теплих спогадів. Одні лагідно називали Михайла Григоровича своїм вчителем, інші згадували про нього, як викладача власних дітей та онуків. Дехто запам’ятав феєричні виступи музиканта та славнозвісний «Чардаш» Вітторіо Монті у його виконанні. Завжди усміхнений, вишуканий, з властивою галицькою інтелігентністю – таким залишиться в нашій пам’яті Маестро.

Михайло Григорович народився 2 лютого 1933 року на Львівщині в селі Мистичі, в родині, де з покоління в покоління передавалась любов до музики. Талант скрипаля успадкував від батька та дідуся Нестора, без яких в селі не відбувалось жодне свято. В чотири роки хлопчик розпочинає грати на інструменті, а в п’ять отримує в дарунок від батьків свою першу скрипку, яка назавжди поєднала його життя із музикою.

Далі було навчання у Львівській музичній школі. Згодом – професійне становлення в Дрогобицькому музичному училищі, одному з найдавніших в Західній Україні. Там набуває фах скрипаля та диригента оркестру народних інструментів.

Після закінчення училища в 1959 році, Михайло Тлумак, як молодий дипломований спеціаліст їде до Ковеля, відгукнувшись на запрошення Тамари Гнєзділової – директора новоствореної музичної школи, яка самотужки їздить містами України в пошуках нових викладачів.

Михайло Григорович одразу занурився в мистецьке життя міста. У 1963 році заснував оркестр народних інструментів, яким керував більше 30 років. Очолював струно-смичковий відділ школи протягом 1970-85 років, започаткувавши, окрім скрипки, клас віолончелі.

Талановитий музикант цікавився театральним мистецтвом, грав на аматорській сцені. В 1970 році, під його керівництвом силами учнів школи була поставлена дитяча опера М. Лисенка «Коза-Дереза». Інструментальний ансамбль, що супроводжував виставу згодом переріс у шкільний симфонічний оркестр.

Окрему сторінку в творчій біографії митця становить концертна діяльність. Особливо тісно Михайло Григорович був пов’язаний з Народним ансамблем народної музики «Награш» під керівництвом Віталія Зінчука.

Музиканти часто гастролювали за кордоном, де приймали участь в міжнародних фестивалях, конкурсах, концертах, пропагуючи українську народну музику. Скрипка Михайла Григоровича підкоряла слухачів Польщі, Югославії, Голландії, Греції та Італії. Пам’ятним був виступ колективу в Ватикані під час аудієнції з Папою Іоанном Павлом ІІ, який звернувся до них українською мовою. Повстанська пісня «Ой, у лузі червона калина» у виконанні ковельських музикантів була підхоплена іншими західноукраїнськими делегаціями. Артистам аплодували стоячи.

Михайло Тлумак залишив помітний слід в музичному житті нашого міста. Мав чимало відзнак та нагород. У 2013 році йому надали звання «Заслужений працівник культури України». Але найголовнішою нагородою для Михайла Григоровича буде пам’ять, яку він залишив в серцях рідних, колег та друзів.

Підтвердженням того став концерт, організований викладачами струно-смичкового відділу на чолі з Тетяною Корнєвою та шкільним аматорським оркестром «Квінта» під її орудою. Музичним подарунком своєму колезі став виступ Народного ансамбля «Награш» під керівництвом Віталія Зінчука. В концерті, в якому панувала атмосфера камерного затишку, звучали також записи творів у виконанні самого Маестро. Ведуча Аліна Сидляревич супроводжувала концерт цікавою розповіддю та спогадами про Михайла Григоровича. Зі словами вшанування виступив настоятель Собору Благовіщення Пресвятої Богородиці протоієрей Василь Мичко.

Світла пам’ять Вам, Маестро!

Світлана Вавриш,

музикознавець,

ст. викладач Ковельської школи мистецтв.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 183

Повідомлення в номер / На що вистачає “мінімалки”

17.02.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

На що вистачає “мінімалки”?

Рахувати кожну гривню і шукати акційні товари. Забути про дозвілля та відпочинок, оновлення гардеробу і часто навіть про лікування. Це наша реальність – тих, хто сьогодні отримує мінімальну зарплату.

З 1 грудня розмір мінімальної зарплати зріс на 500 гривень. Тепер вона становить 6500 грн. За 2021 рік це друге підвищення. Наступне заплановане у жовтні 2022 року, і “мінімалка” становитиме 6700 гривень.

Але ми про сьогодні. Чи можна вижити на державний соціальний стандарт у вигляді шести з половиною тисяч гривень, який має задовольнити мінімальні потреби працівника? Цей показник встановлює Уряд, зважаючи на фінансові можливості Держбюджету. Щоправда ця цифра – без відрахування податків (податок на доходи фізичних осіб — 18%, військовий збір – 1,5%), тому на руки людина отримує приблизно 5200 гривень.

Беремо цю суму, ділимо її на чотири тижні місяця. Виходить, тиждень прожити треба десь у межах 1300 гривень. Вважатимемо, що маємо своє власне житло, основну побутову техніку і одяг теж ще не зносили.

А тепер — вперед за покупками. Прямуємо в супермаркет за продуктами. Адже згідно зі статистикою більшу частину коштів ми витрачаємо на харчування – близько відсотків.

Скуповуємося на тиждень. Стараємося шукати товари з мінімальною ціною. Беремо по кілограму: борошно (15 грн.), макарони (18 грн.), цукор (24 грн.). Крупів “вівсянка” (17 грн.), бо, наприклад, моя улюблена гречка нині дорога – 44 гривні за кілограм.

М’ясо: беремо курячі стегенця — 58 гривень (на кілограм виходить десь три – чотири штуки). Хек заморожений (беремо рибину на півкілограма – 40 гривень). Ще чай – за 500 грамів чорного дрібнолисткового платимо 53 гривні. Далі: олія (літрова пляшка – 45 грн.), вершкове масло (200 грамів – 40 грн.), десяток яєць – 29 гривень. Борщовий набір — все по кілограму: картопля (8 грн.), цибуля (15 грн.), морква (19 грн.), буряк (19 грн.), капуста (20 гривень). З фруктів обираємо яблука – 8 грн./кг. Ще візьмемо літр молока – 24 гривні. І наостанок грамів з триста печива – 25 гривень. А, ледве не забула – хліб (беремо три буханці – 45 гривень).

Усе. Рахуємо. Виходить: 522 гривні. Тобто в цілому на цей доволі аскетичний продуктовий набір доведеться витратити 2088 гривень у місяць. Але, як кажуть, не хлібом єдиним…

Згідно із статистичними даними друге місце у списку витрат після продуктів харчування займають комунальні послуги. Беру себе за приклад і йду платити «комуналку». У мене вийшло 1700 гривень. І це ще небагато порівняно з платіжками інших, адже користуюся індивідуальним опаленням. На руках лишилося 1412 гривень.

До базових послуг віднесли користування громадським транспортом. Я живу у передмісті, тому, аби добратися на роботу чи в інших справах, щодня маю витратити 24 гривні. На місяць за винятком вихідних виходить 480 гривень. Отже, на руках на все про все у мене лишилося 932 гривні.

А Інтернет – 200 гривень, мобільний зв’язок – 150 гривень. Хоча телекомунікаційних послуг не передбачає мінімальний пакет від Уряду.

Іще ж, як на те, у мене цього місяця сталася оказія: непередбачувані витрати на лікування зуба склали 1300 гривень. У свій місячний ліміт я не вклалася.

А якщо зимові черевики, наприклад, зносилися і треба купувати інші? Але в Кабміні вирішили, що пара черевиків повинна служити щонайменше три роки. Відкладаємо покупку нових, ідемо у ремонт. Про зачіску чи манікюр годі й мріяти. Відпочинок, саморозвиток, дозвілля – теж нам не по кишені. А діти – їх куди подіти?..

Треба вчитись економити. Наприклад, у наших депутатів-мільйонерів: упродовж 2021 року 90 народних обранців з мільйонними статками (серед них і мультимільйонери) скористалися правом на отримання бюджетних коштів для компенсації вартості орендованого житла.

Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 296

Повідомлення в номер / Від четверга до четверга

17.02.2022

Від четверга

до четверга

Від четверга до четверга

18 лютого, п’ятниця

Схід Сонця – 07.29; захід – 17.42.

Місяць – у Діві.

Мц. Агафії. Свт. Феодосія Чернігівського.

Іменини: Макара, Антона, Михайла, Олександра, Василіси.

19 лютого, субота

Схід Сонця – 07.27; захід – 17.44.

Місяць – у Терезах.

Мчч. Христини, Максима, Марії.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 200

Повідомлення в номер / ГОРОСКОП з 21 по 27 лютого

17.02.2022

ГОРОСКОП

з 21 по 27 лютого

ГОРОСКОП з 21 по 27 лютого

ОВЕН. Є вiрогiднiсть дiлової поїздки, яка сприятливо вiдобразиться на кар`єрi. Не бiйтеся ризикувати.

ТЕЛЕЦЬ. З колегами проявляйте дипломатичнiсть i в той же час наполегливiсть, відстоюючи свої погляди. Не вiдмовляйтеся вiд додаткової роботи.

БЛИЗНЮКИ. Час рухатися вперед, можете розширювати бiзнес. Чiткий план дозволить багато чого встигнути.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 323

Повідомлення в номер / Якщо праця – твоє покликання

16.02.2022

Якщо праця – твоє покликання

З нетерпінням чекаю четверга, коли наша сумлінна листоноша Наталя Вознюк принесе “міськрайонку”. Перечитую від початку до кінця. На цей раз дуже зацікавив допис «Наші успіхи – ваше здоров’я». Такого звіту не було ніколи.

Одна з найвідповідальніших професій – професія лікаря. А хірурга – особлива. Треба себе налаштувати, щоб скальпель не тремтів у руках, щоб лагідне слово морально підтримало пацієнта. А бувають операції і вночі. Тоді надзвичайно важко. Якщо операція закінчиться виздоровленням – люди вдячні. А коли навпаки – часто несправедливі звинувачення, хоча вини там лікаря нема і близько.

Важко уявити 6224 операції, тобто щодня Ковельське хірургічне відділення проводило 17 операцій! І за кожною з них стоїть особа хірурга. На ногах, у напруженні, зі спітнілим чолом. Щоб усе вчасно, обдумано, професійно.

Захоплююча і в той же час сумна статистика, що стільки людських страждань. Прикро, що у Голобах немає лікарні, лікарів різного профілю, а бувають тяжкі випадки, коли хвилини вирішують долю людини. Не кожен має машину в гаражі й гроші, щоб поспішити у Ковель.

Тішить те, що з’явилася турбота про село. Аж дивно чути про новозбудовані, відремонтовані амбулаторії у кількох селах Ковельщини. Думаю, що це велика заслуга, в першу чергу, генерального директора Ковельського МТМО Валентина Степановича Вітра. Це турбота про людей не на словах, а на ділі.

Замінено дах у центральній районній лікарні. Це при теперішніх цінах – мільйони коштів. Значить, потурбувалася і влада. А в Голобах, як пам’ятник байдужості стоїть у центрі селища обдерте, обікрадене приміщення колишньої поліклініки. Боляче і соромно.

У розмові з людьми, які лікувалися в лікарні, почула, що покращилося лікування і харчування хворих. І це у такий непростий час.

Багато голобських медичних працівників прийняли на роботу в Ковельську лікарню. Серед них – моя колишня старанна учениця. Люди задоволені умовами і оплатою праці. У свій час тут працювала моя сестричка старшою медсестрою терапевтичного відділення. Залишилась вірною клятві Гіппократа: ніколи і нікому не відмовляє в допомозі. Дуже сумує, що передчасно пішли у засвіти хороші лікарі.

Приємно чути хороші відгуки про Валентина Вітра, його увагу до людей, тактовність, високий професіоналізм, організаторські здібності.

Добре, що в лікарні є надсучасне обладнання, але для нього потрібні люди високої кваліфікації. І видно з результатів, що вони є.

Хочеться доземно вклонитися людям у білих халатах і побажати міцного здоров’я, терпіння, здійснення нових планів і задумів. А для цього потрібне мирне небо над мирною Землею.

Лідія Гарлінська.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 606

Повідомлення в номер / Погода в Ковелі 10–16 лютого

10.02.2022

Погода в Ковелі

10–16 лютого

Погода в Ковелі 10–16 лютого

Четвер. Хмарно, невеликий дощ. Температура: 8^оС. Вітер західний помірно сильний.

В ніч на п’ятницю. Хмарно. Температура: 5^оС. Вітер західний помірно сильний.

П’ятниця. Хмарно, дощ. Температура: 4^оС. Вітер західний помірний.

В ніч на суботу. Хмарно, дощ із снігом. Температура: 1^оС. Вітер західний помірно сильний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 364